Постанова

від 26.09.2023 по справі 916/2237/22

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

26 вересня 2023 року

м. Київ

cправа № 916/2237/22

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Случ О. В. - головуючий, Волковицька Н. О., Могил С. К.,

за участю секретаря судового засідання - Росущан К. О.

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Громадської організації "Одеське товариство пенсіонерів"

на рішення Господарського суду Одеської області від 24.01.2023 (суддя Лічман Л. В.)

і постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 07.06.2023 (головуючий суддя Таран С. В., судді Богатир К. В., Поліщук Л. В.)

у справі № 916/2237/22

за позовом Департаменту комунальної власності Одеської міської ради

до Громадської організації "Одеське товариство пенсіонерів"

про усунення перешкод у користуванні майном шляхом виселення,

(у судове засідання з`явилися представники: - позивача Вакаренко І. В., відповідача -Матковський Ю. І.)

СУТЬ СПОРУ

1. Департамент комунальної власності Одеської міської ради (далі - позивач, Департамент) звернувся до господарського суду з позовом до Громадської організації "Одеське товариство пенсіонерів" (далі - відповідач, Громадська організація) з вимогою про усунення перешкоди у користуванні майном шляхом виселення з нежитлового приміщення.

2. Спір у справі виник у зв`язку з тим, що після закінчення договору оренди нежитлового приміщення, Громадська організація спірне нерухоме майно не повернула та продовжила ним користуватися.

3. Оскільки дія договору оренди закінчилася 31.12.2020, тобто після 01.07.2020, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли висновку, що продовження такого договору могло відбутися виключно за результатами проведення аукціону в порядку, визначеному Законом України від 03.10.2019 № 157-IX "Про оренду державного та комунального майна".

4. Відповідач у касаційній скарзі з висновками судів не погоджується та, вказуючи, зокрема, на відсутність між позивачем і відповідачем договірних відносин, недоведеність права комунальної власності на спірне нерухоме майно, а також незалучення до участі у справі Одеської міської ради, просить ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову.

5. Під час касаційного перегляду даної справи перед Верховним Судом постало таке ключове питання у цій справі: Чи є у Відповідача правові підстави для користування спірним майном?

6. Суди попередніх інстанцій негативно відповіли на зазначене питання. Верховний Суд з цим погоджується з огляду на викладене нижче.

ІСТОРІЯ СПРАВИ

Узагальнений зміст і підстави позовних вимог

7. Департамент звернувся до Господарського суду Одеської області з позовом до Громадської організації, в якому просив суд усунути перешкоди у користуванні майном шляхом виселення відповідача з нежитлового приміщення.

8. Позовні вимоги обґрунтовані неправомірними діями відповідача, який після припинення дії договору оренди нежитлового приміщення від 15.03.2005 № 628/ж/7 та за відсутності правових підстав користується майном комунальної власності - нежитловим підвальним приміщенням загальною площею 28,9 кв.м, розташованими за адресою: м. Одеса, вул. Базарна, 29.

Обставини справи, установлені судами попередніх інстанцій

9. Територіальній громаді міста Одеси в особі Одеської міської ради на праві комунальної власності належить нежитлове приміщення підвалу загальною площею 28,9 кв.м, розташоване за адресою: м. Одеса, вул. Базарна, 29, що підтверджується свідоцтвом про право власності серії САС № 434084 від 13.08.2009, виданим Виконавчим комітетом Одеської міської ради, та витягом про реєстрацію права власності на нерухоме майно від 14.09.2009 № 23837274.

10. 15.03.2005 між Приморською районною адміністрацією м. Одеси (орендодавець) та Громадською організацією (орендар) укладено договір оренди нежитлового приміщення № 628/ж/7 (далі - договір оренди), відповідно до пункту 1.1 якого орендодавець передає, а орендар приймає в строкове платне користування нежитлове підвальне приміщення загальною площею 28,9 кв.м за адресою: м. Одеса, вул. Базарна, 29 з метою розміщення діагностичного центру для людей похилого віку.

11. Цей договір діє з 04.04.2005 до 15.03.2006 (пункт 1.2 договору оренди).

12. Відповідно до умов пункту 3.4 договору оренди орендодавець зобов`язується передати орендарю в оренду приміщення згідно з пунктом 1.1 цього договору за актом приймання-передачі, який підписується обома сторонами.

13. Пунктом 4.7 договору оренди передбачено, що після закінчення строку дії договору чи у випадку його дострокового розірвання орендар зобов`язаний у 15-денний термін передати орендодавцю приміщення за актом у належному стані не гіршому, ніж на момент передачі його в оренду, та відшкодувати орендодавцеві збитки у разі погіршення стану або втрати (повної або часткової) об`єкта оренди.

14. За умовами пункту 7.1 договору оренди питання, не врегульовані цим договором, вирішуються відповідно до чинного законодавства.

15. Положеннями пункту 7.5 договору оренди визначено, що зміна або розірвання договору можуть мати місце за погодженням сторін.

16. Відповідно до пунктів 7.8, 7.9 договору оренди реорганізація орендодавця не є підставою для зміни умов або припинення дії цього договору. Дія договору оренди припиняється, зокрема, внаслідок закінчення строку, на який його було укладено.

17. Згідно з пунктом 7.13 договору оренди передача приміщення в оренду не спричиняє передачу орендарю права власності на це приміщення. Власником орендованого приміщення залишається територіальна громада міста Одеси.

18. Додатком до договору оренди є підписаний сторонами розрахунок орендної плати.

19. На підставі акта прийому-передачі б/н від 04.04.2005, підписаного на виконання умов договору оренди, відповідачеві було передано нежитлове приміщення загальною площею 28,9 кв.м, розташоване за адресою: м. Одеса, вул. Базарна, 29.

20. В подальшому до договору оренди було укладено низку додаткових погоджень та додаткових договорів, зокрема, додаткове погодження б/н від 02.04.2007, на підставі якого змінено назву орендодавця за договором оренди на Представництво по управлінню комунальною власністю Одеської міської ради (найменування якого в подальшому було змінено на Департамент комунальної власності Одеської міської ради) та присвоєно даному договору оренди новий номер - № 25/7, а також додатковий договір від 11.03.2020 № 17, згідно з яким продовжено строк дії договору оренди на 1 рік (з 01.01.2020 до 31.12.2020).

21. 26.10.2021 на підставі акта приймання-передачі б/н, підписаного сторонам без зауважень, відповідач повернув Департаменту об`єкт оренди за договором оренди, а саме: нежитлове підвальне приміщення загальною площею 28,9 кв.м, розташоване за адресою: м. Одеса, вул. Базарна, 29.

22. 11.08.2022 працівниками Комунальної установи "Муніципальна служба комунальної власності Одеської міської ради" проведено обстеження нежитлового приміщення підвалу загальною площею 28,9 кв.м, розташованих за адресою: м. Одеса, вул. Базарна, 29, за результатами якого складено відповідний акт обстеження б/н від 11.08.2022, в якому зафіксовано, що на момент огляду зазначені приміщення, які перебували в орендному користуванні відповідача, використовуються під зберігання продуктів, гуманітарної допомоги, майна.

23. Вказуючи на те, що Громадська організація після припинення дії договору оренди та підписання сторонами акта повернення нежитлового приміщення продовжує безпідставно його використовувати, Департамент звернувся до суду з вимогою про усунення перешкод у користуванні майном шляхом виселення Громадської організації з нежитлового приміщення підвалу загальною площею 28,9 кв.м, розташованого за адресою: м. Одеса, вул. Базарна, 29.

Узагальнений зміст і обґрунтування рішень судів попередніх інстанцій

24. Рішенням Господарського суду Одеської області від 24.01.2023, залишеним без змін постановою Південно-західного апеляційного господарського суду від 07.06.2023, позов задоволено.

25. Вирішуючи спір у справі, суди попередніх інстанцій виходили з недоведеності відповідачем наявності підстав для продовження строку дії договору відповідно до положень Закону України від 03.10.2019 № 157-IX "Про оренду державного та комунального майна", тому, після припинення 31.12.2020 цього договору у зв`язку із закінчення строку його дії, у відповідача виник обов`язок повернути орендоване майно за актом приймання-передавання майна.

26. Встановлення судами попередніх інстанцій фактів припинення договору та подальше використання відповідачем спірного нерухомого майна після підписання 21.10.2021 акта щодо повернення цього майна Департаменту, визнано підставою для задоволення позову про усунення перешкод у користуванні майном шляхом виселення відповідача.

27. Окрім того, суди відхили як безпідставні заперечення відповідача щодо недотримання Департаментом порядку досудового врегулювання спору.

Касаційна скарга

28. Не погодившись із прийнятими рішеннями, відповідач звернувся до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій просить рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції скасувати повністю, ухвалити нове рішення, яким в задоволенні позовних вимог відмовити в повному.

АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Узагальнені доводи касаційної скарги

29. Обґрунтовуючи підстави касаційного оскарження, скаржник посилається на недослідження судами всіх обставин справи та неврахування аргументів скаржника, що на його думку мало наслідком порушення судами такого стандарту доказування як "вірогідність доказів". При цьому посилається на застосування судами статей 73, 86, 177, 277, частини п`ятої статті 236 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) без урахування висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 18.07.2018 у справі № 758/824/17, від 03.04.2019 у справі № 909/68/18, від 17.08.2022 у справі № 757/37126/18, від 16.11.2022 у справі № 910/8467/21, від 02.10.2018 у справі № 910/18036/17, від 23.10.2019 у справі № 917/1307/18, від 18.11.2019 у справі № 902/761/18, від 04.12.2019 у справі № 917/2101/17, а також постанові Великої Палати Верховного Суду від 18.03.2020 у справі № 129/1033/13-ц.

30. На переконання скаржника, суди попередніх інстанцій також не врахували висновки, викладені у постанові Верховного Суду від 01.10.2019 у справі № 910/4446/19 в частині відсутності у балансоутримувача права замість власника (орендодавця) вимагати виселення орендаря.

31. На думку скаржника, суди безпідставно залишили поза увагою обставини недоведеності права комунальної власності на спірне нежитлове приміщення підвалу, а також відсутність у позивача як балансоутримувача права вимагати виселення орендаря.

32. При цьому скаржник вказує, що з урахуванням правових висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 18.12.2019 у справі № 522/1029/18 та постанові Верховного Суду від 03.06.2020 у справі № 916/1666/18 щодо умов застосування негаторного позову, зазначені обставини виключають наявність підстав для задоволення позову у цій справі.

33. Також скаржник зазначає, що в описовій і мотивувальній частині оскаржуваних судових рішень міститься посилання щодо виконання умов договору оренди від 15.03.2005 № 628/ж/7 та виконання акта прийому-передачі від 26.10.2021 за договором від 15.03.2005 № 628/ж/7. Проте, в матеріалах справи міститься копія акта прийому-передачі за договором оренди від 15.03.2005 № 25/7, що свідчить про те, що судові рішення у справі базуються на недопустимих доказах.

34. Окрім цього, скаржник зазначає про безпідставне залишення без розгляду апеляційним судом наданих відповідачем до апеляційної скарги письмових пояснень від 02.04.2023 № 32 та доданого до цих пояснень рішення Одеської міської ради від 28.01.2021 № 234-VIII про надання відповідачу права пільгової оренди на зазначене приміщення без проведення аукціону.

35. За доводами скаржника, наведене є також порушенням прав, законних інтересів та обов`язків Одеської міської ради, яку суди попередніх інстанцій в порушення частини другої статті 50 ГПК України не залучили до участі у справі, що, у свою чергу, є обов`язковою підставою для скасування судових рішень у відповідності до пункту 8 частини першої статті 310 ГПК України.

36. Окрім цього, скаржник на неврахування судом першої інстанції вимог пункту 7.4 договору в частині недотримання Департаментом досудового порядку врегулювання спору, що на думку скаржника є порушенням судом першої інстанції вимог пункту 6 частини третьої статті 162 ГПК України та підставою для скасування судових рішень у справі з залишенням позову без розгляду на підставі частини першої статті 313 ГПК України.

Узагальнені доводи інших учасників справи

37. Інші учасники справи не надали відзивів на касаційну скаргу, що відповідно до частини третьої статті 295 ГПК України не перешкоджає перегляду оскаржуваних судових рішень.

Розгляд заяв та клопотань

38. 22.09.2023 до Верховного Суду від Громадської організації надійшло клопотання щодо постановлення окремої ухвали у справі № 916/2237/22, яке аргументовано, зокрема, тим, що Департамент всупереч вимог Конституції України, норм чинного законодавства, актів Президента України та Кабінету Міністрів України, Положення про Департамент, намагається виселити біженців і переселенців зі спірного приміщення. За доводами Громадської організації, наведене свідчить про наявність в діях Департаменту підозри в скоєнні злочину відповідно до статей 190, 191, 192 Кримінального кодексу України.

39. Розглянувши вказане клопотання про постановлення окремої ухвали, суд касаційної інстанції дійшов висновку щодо відсутності підстав для його задоволення з огляду на таке.

40. Відповідно до частини першої статті 246 ГПК України суд, виявивши при вирішенні спору порушення законодавства або недоліки в діяльності юридичної особи, державних чи інших органів, інших осіб, постановляє окрему ухвалу, незалежно від того, чи є вони учасниками судового процесу.

41. Частиною одинадцятою статті 246 ГПК України визначено, що окрема ухвала стосовно порушення законодавства, яке містить ознаки кримінального правопорушення, надсилається прокурору або органу досудового розслідування, який повинен надати суду відповідь про вжиті ним заходи у визначений в окремій ухвалі строк.

42. Аналіз положень наведеної статті ГПК України дає підстави для висновку, що окрема ухвала суду є процесуальним засобом необхідного належного реагування (судового впливу) на порушення законності, а також на причини та умови, що цьому сприяли, які виявлені ним саме під час судового розгляду. Постановлення такої ухвали є правом, а не обов`язком суду.

43. В даному випадку колегія суддів не вбачає правових підстав для постановлення окремої ухвали, передбаченої статтею 246 ГПК України, з огляду на те, що до компетенції суду касаційної інстанції не належить встановлення наявності або відсутності складу кримінального правопорушення, передбаченого Кримінальним кодексом України. Крім того, з урахуванням висновків, до яких колегія суддів дійшла під час касаційного розгляду цієї справи, а також його результатів - залишення касаційної скарги без задоволення, а судових рішень - без змін (про що детальніше зазначено нижче у цій постанові), встановлення наведених заявником порушень знаходяться поза межами предмета перевірки у цьому касаційному провадженні.

ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Оцінка аргументів учасників справи і висновків судів попередніх інстанцій

Щодо меж розгляду справи судом касаційної інстанції

44. Згідно з частинами 1 - 2 статті 300 ГПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

45. Судові рішення у справі оскаржуються відповідачем з підстав, передбачених пунктами 1, 4 частини другої статті 287 ГПК України.

46. У справі, яка розглядається, позивач звернувся до суду з позовом з вимогою про усунення перешкоди у користуванні майном шляхом виселення відповідача з нежитлового приміщення підвалу загальною площею 28,9 кв.м, розташованого за адресою: м. Одеса, вул. Базарна, 29.

Щодо припинення договору оренди

47. Згідно зі статтею 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини.

48. Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України).

49. Відповідно до статей 626, 627 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

50. Як вбачається зі змісту статті 1, частини другої статті 9, статті 759, частини третьої статті 760 ЦК України і частини другої статті 4, частини шостої статті 283 ГК України, ЦК України встановлені загальні положення про найм (оренду), а особливості регулювання майнових правовідносини, які виникають між суб`єктами господарювання і пов`язані з укладенням, виконанням та припиненням договорів оренди, передбачені ГК України. Отже, якщо останній не містить таких особливостей, то застосовуються відповідні положення ЦК України.

51. Судами попередніх інстанцій встановлено, що орендоване майно віднесено до комунальної власності, що підтверджується свідоцтвом про право власності від 13.08.2009 серії САС № 434084 та витягом про реєстрацію права власності на нерухоме майно від 14.09.2009 № 23837274, а тому на спірні правовідносини також поширюється дія Закону України "Про оренду державного та комунального майна". При цьому обставин щодо недійсності договору оренди, зокрема, з підстав належності об`єкта оренди іншому власнику чи іншим особам, судами не встановлено.

52. Отже, зазначеним вище спростовуються доводи скаржника про те, що спірні нежитлові приміщення не належать до комунальної власності.

53. 17.03.2021 рішенням Одеської міської ради № 137-VIII затверджено у новій редакції Положення про Департамент комунальної власності Одеської міської ради, відповідно до якого Департамент є виконавчим органом Одеської міської ради (пункт 1.1), який забезпечує реалізацію місцевої політики у сфері управління, ефективного використання та збереження майна комунальної власності територіальної громади м. Одеси (пункт 2.1); є уповноваженим органом, який виступає орендодавцем щодо єдиних майнових комплексів, нерухомого майна і споруд, майна, що не увійшло до статутного капіталу, перебуває у комунальній власності територіальної громади м. Одеси, за виключенням майна, орендодавцем якого уповноважено виступати інший виконавчий орган Одеської міської ради (пункт 2.2). Згідно із підпунктами "в" і "п" пункту 2.4. на Департамент покладено здійснення повноважень орендодавця майна комунальної власності територіальної громади міста Одеси, а також здійснення претензійно-позовної роботи з питань, пов`язаних з реалізацією повноважень у сфері управління об`єктами комунальної власності.

54. При цьому доводи касаційної скарги про те, що суди попередніх інстанцій не застосували до спірних правовідносин правову позицію Верховного Суду, викладену в постанові від 01.10.2019 у справі № 910/4446/19, в частині відсутності у Департаменту повноважень на звернення з відповідним позовом, колегією суддів відхиляються з огляду на таке.

55. Так, у наведеній постанові Верховного Суду вирішувалось питання про те чи може балансоутримувач майна вимагати його повернення від орендаря. І Верховний Суд, з урахуванням того, що лише власник має право визначати юридичну долю свого майна, у тому числі й шляхом надання майна іншим особам, а також повернення (вилучення) цього майна від відповідних суб`єктів, зазначив, що оскільки чинне законодавство не надає балансоутримувачу права виступати орендодавцем щодо спірного нерухомого майна та мати права орендодавця, балансоутримувач не вправі заявляти вимогу про зобов`язання орендаря повернути орендоване майно.

56. Вказаний скаржником висновок Верховного Суду у справі № 910/4446/19 зроблений у спорі, де орендодавцем за договором оренди був безпосередньо власник майна - районна державна адміністрація, а балансоутримувач вказаний лише третьою стороною договору. Натомість у даній справі Департамент є орендодавцем за договором, а наявність необхідного обсягу цивільної дієздатності якого щодо повноважень орендодавця майна та права за звернення до суду безпосередньо визначено Положенням про цей Департамент. Тому ці правовідносини не можна вважати подібними внаслідок наявності у відмінностей у фактичних обставинах справ, пов`язаних із правами й обов`язками сторін, чим зумовлений різний зміст спірних правовідносин.

57. Наведеним, в свою чергу, також спростовується і довід скаржника про необхідність залучення до участі у справі Одеської міської ради.

58. Водночас, на час укладення договору оренди діяли положення Закону України від 10.04.1992 № 2269-XII "Про оренду державного та комунального майна" (далі - Закон № 2269-XII від 10.04.1992).

59. Втім, 03.10.2019 було прийнято Закон України № 157-ІХ "Про оренду державного та комунального майна" (далі - Закон № 157-ІХ від 03.10.2019). У розділі "Прикінцеві та перехідні положення" цього Закону передбачено, що він набирає чинності з дня, наступного за днем його опублікування, та вводиться в дію з 01.02.2020 (за виключенням окремих зазначених норм). При цьому Закон від 10.04.1992 № 2269-XII втрачає чинність з дня введення в дію цього Закону від 03.10.2019 № 157-ІХ.

60. Закон № 157-ІХ від 03.10.2019 опублікований в офіційному друкованому виданні "Голос України" 26.12.2019, набрав чинності 27.12.2019 і введений в дію з 01.02.2020, отже, з урахуванням частини першої статті 5 ЦК України, з цієї дати підлягають застосуванню його норми (за винятком норм, наведених у розділі "Прикінцеві та перехідні положення").

61. Відповідно до пункту 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону № 157-IX від 03.10.2019 договори оренди державного або комунального майна, укладені до набрання чинності цим Законом, продовжуються в порядку, передбаченому законодавством, яке діяло до дати набрання чинності цим Законом, до дати, яка наступить раніше: набрання чинності рішенням Кабінету Міністрів України чи рішенням представницького органу місцевого самоврядування (щодо договорів оренди комунального майна, розташованого в межах відповідної територіальної громади), передбаченим абзацом 5 частини другої статті 18 цього Закону, або 01.07.2020. Після настання однієї з дат, яка відповідно до цього пункту наступить раніше, але у будь-якому випадку не раніше дня введення в дію цього Закону, договори оренди продовжуються в порядку, визначеному цим Законом. Договори оренди державного та комунального майна, укладені до набрання чинності цим Законом, зберігають свою чинність та продовжують діяти до моменту закінчення строку, на який вони були укладені.

62. Правовий аналіз наведених положень дає підстави для висновку, що порядок продовження договорів оренди державного та комунального майна, який діяв до 31.01.2020 та був передбачений Законом № 2269-XII від 10.04.1992 (втратив чинність 31.01.2020), може бути застосовано до процедури продовження тих договорів, строк дії яких закінчився до 01.07.2020 включно, а щодо інших договорів оренди державного та комунального майна (строк дії яких закінчився після 01.07.2020) в силу вимог абзацу 3 пункту 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону № 157-IX від 03.10.2019 має застосовуватися порядок продовження, визначений Законом України № 157-ІХ від 03.10.2019.

63. Враховуючи те, що строк дії договору оренди визначено до 31.12.2020, тобто вже після 01.07.2020, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованих висновків, що до спірних орендних правовідносин слід застосовувати положення Закону від 03.10.2019 № 157-IX.

64. Порядок продовження договору оренди встановлений статтею 18 Закону №157-ІХ від 03.10.2019, частиною першої якої унормовано, що продовження договорів оренди здійснюється за результатами проведення аукціону, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті.

65. За частиною другою статті 18 Закону №157-ІХ від 03.10.2019 без проведення аукціону можуть бути продовжені договори, які: укладені та продовжуються вперше, за умови, якщо строк оренди за такими договорами становить п`ять років або менше; укладені без проведення аукціону з установами, організаціями, передбаченими частиною першою статті 15 цього Закону; укладені без проведення аукціону з підприємствами, установами, організаціями, передбаченими частиною другою статті 15 цього Закону відповідно до вимог статті 15 цього Закону, крім випадків, передбачених абзацами одинадцятим та дванадцятим частини другої статті 15 цього Закону; укладені з підприємствами, установами, організаціями, що надають соціально важливі послуги населенню, перелік яких визначається Кабінетом Міністрів України, додатковий перелік яких може бути визначений представницькими органами місцевого самоврядування згідно із законодавством.

66. Згідно з частиною третьою статті 18 Закону №157-ІХ від 03.10.2019 договори оренди можуть бути продовжені на той самий строк, на який вони були укладені, на підставі заяви орендаря про продовження договору, поданої орендодавцю не пізніше ніж за три місяці до закінчення строку дії договору оренди.

67. Аналогічні за змістом положення містяться в пункті 143 Порядку передачі в оренду державного та комунального майна, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 03.06.2020 № 483. При цьому, за змістом пункту 144 цього Порядку після отримання заяви орендаря про продовження договору, який підлягає продовженню за результатами проведення аукціону, орендодавець протягом десяти робочих днів з дати отримання такої заяви, приймає одне з рішень, передбачених частиною дев`ятою статті 18 зазначеного Закону.

68. За частинами четвертою, п`ятою статті 18 Закону від 03.10.2019 № 157-ІХ рішення про продовження договору оренди комунального майна, передбаченого частиною другою цієї статті, та рішення про відмову у продовженні договору оренди комунального майна приймаються орендодавцем або представницьким органом місцевого самоврядування чи визначеними ним органами у випадках, встановлених рішенням представницького органу місцевого самоврядування. Граничний строк прийняття рішень, передбачених частиною четвертою цієї статті, за умови їх прийняття орендодавцем, становить 30 календарних днів з дати отримання заяви і документів від орендаря. Граничний строк прийняття рішень, передбачених частиною четвертою цієї статті, за умови їх прийняття або погодження представницьким органом самоврядування чи визначеними ним органами, становить 60 календарних днів з дати отримання заяви і документів від орендаря.

69. Згідно з частиною сьомою статті 18 Закону №157-ІХ від 03.10.2019 договори, що продовжуються відповідно до частини другої цієї статті, продовжуються на тих самих умовах, на яких були укладені договори оренди, що продовжуються, з урахуванням вимог цього Закону та Порядку передачі майна в оренду. Орендна плата за договором, який може бути продовжений відповідно до частини другої цієї статті, встановлюється одним із таких способів: на рівні останньої місячної орендної плати, встановленої договором, що продовжується, якщо такий договір було укладено на аукціоні або конкурсі; на підставі застосування чинної на момент продовження договору орендної ставки до ринкової вартості об`єкта оренди, оцінка якого має бути здійснена на замовлення орендаря в порядку, визначеному цим Законом та Методикою розрахунку орендної плати, крім випадків, коли розмір такої орендної плати є нижчим за розмір орендної плати договору, що продовжується. У такому разі орендна плата встановлюється на рівні останньої місячної орендної плати, встановленої договором, що продовжується.

70. Відповідно до частини восьмої статті 18 Закону № 157-ІХ від 03.10.2019 орендар, який звертається із заявою про продовження договору оренди відповідно до абзацу четвертого частини сьомої цієї статті, зобов`язаний разом із такою заявою надати орендодавцю звіт про оцінку майна та рецензію на цей звіт. Порядком передачі майна в оренду (для державного майна) або рішенням представницького органу місцевого самоврядування (для комунального майна) на орендаря може бути покладений обов`язок подачі додаткових документів разом із заявою про продовження договору оренди, що продовжується відповідно до частини другої цієї статті.

71. За частиною першою статті 24 Закону № 157-ІХ від 03.10.2019 договір оренди припиняється, зокрема, у разі закінчення строку, на який його укладено. У разі припинення договору оренди орендар зобов`язаний протягом трьох робочих днів з дати припинення договору повернути орендоване майно в порядку, визначеному договором оренди (частина перша статті 25 цього Закону).

72. Отже, Закон № 157-ІХ від 03.10.2019 не передбачає такої підстави для продовження дії договору оренди як "мовчазна згода", натомість вимагає від орендаря вчинити юридично значимі дії, а саме, звернутись з заявою про продовження договору не пізніше ніж за три місяці до закінчення строку дії договору оренди, та надати звіт про оцінку майна.

73. Орендар має завчасно продемонструвати наявність у нього наміру продовжити користування майном шляхом надсилання орендодавцю відповідної заяви.

74. З іншої сторони, орієнтуючись на наявність чи відсутність своєчасного повідомлення про такий намір, орендодавець отримує можливість належно спланувати подальші дії у зв`язку зі спливом строку договору оренди, зокрема, продовжити договір оренди за результатами проведення аукціону, що відповідає спрямованості законодавчих змін на забезпечення конкурентних засад передачі в оренду та максимальної ефективності використання комунального майна.

75. Покладення на орендаря обов`язку з надсилання заяви про продовження договору оренди відповідно до абзацу 4 частини сьомої статті 18 Закону від 03.10.2019 № 157-ІХ (разом зі звітом про оцінку майна та рецензію на цей звіт) до спливу строку цього договору є вигідним для обох сторін і не є надмірно обтяжливим для будь-кого із них.

76. Вказаний висновок викладений у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 22.03.2023 у справі № 916/2469/21, від 18.07.2023 у справі № 914/1728/22, від 05.09.2023 у справі № 914/2233/22.

77. У справі, що переглядається, судом апеляційної інстанції встановлено відсутність у матеріалах справи доказів своєчасного звернення Громадської організації до Департаменту з відповідною заявою щодо продовження договору оренди

78. Отже, врахувавши наведені норми права та встановлені обставини справи, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про те, що договір оренди припинився 31.12.2020 у зв`язку зі спливом строку, на який він був укладений (з урахуванням минулих пролонгацій).

Щодо способу захисту порушеного права

79. Верховний Суд неодноразово вказував, що вимога на захист цивільного права має відповідати змісту порушеного права та характеру правопорушення, забезпечити поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування. Адже, рішенням суду має вирішуватись питання про захист свого цивільного права та охоронюваних законом інтересів учасників господарських правовідносин, тобто ним мають усуватись перешкоди, які виникли на шляху здійснення особою, яка звернулася з позовом, свого права та інтересу.

80. Під час розгляду справи суд має перевірити вказане вище у розрізі доводів та доказів, як позивача, так і відповідача, з огляду на тягар доказування, ураховуючи принцип змагальності та диспозитивності, завдань господарського судочинства в цілому.

81. Диспозитивність - один з базових принципів судочинства, керуючись яким, позивач самостійно вирішує, які позовні вимоги заявляти. Суд позбавлений можливості формулювати позовні вимоги замість позивача. Якщо особою заявляється належна позовна вимога, яка може її ефективно захистити, суди не повинні відмовляти у її задоволенні виключно з формальних міркувань, аби убезпечити особу повторно звертатись до суду за захистом своїх прав.

82. Вирішуючи спір, суд надає об`єктивну оцінку наявності визначених, конкретних порушених прав чи інтересу на момент звернення до господарського суду, а також визначає, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.

83. Питання належності та ефективності обраного позивачем способу захисту порушеного права або законного інтересу підлягає вирішенню судами після повного встановлення усіх фактичних обставин справи, а також після з`ясування того, чи існує у позивача право або законний інтерес та чи має місце його порушення, невизнання або оспорювання відповідачем (близька за змістом правова позиція висловлена Верховним Судом у постанові від 17.06.2020 у справі № 922/2529/19).

84. Згідно з частинами першою та другою статті 5 ГПК України, здійснюючи правосуддя, господарський суд захищає права та інтереси фізичних і юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

85. Статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) визнається право людини на доступ до правосуддя, а статтею 13 Конвенції - на ефективний спосіб захисту прав, і це означає, що особа має право пред`явити в суді таку вимогу на захист цивільного права, яка відповідає змісту порушеного права та характеру правопорушення. Пряма чи опосередкована заборона законом захисту певного цивільного права чи інтересу не може бути виправданою.

86. Захист цивільних прав - це застосування компетентним органом передбачених законом способів захисту цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.

87. Як способи захисту суб`єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на правопорушника.

88. Особа, якій належить порушене право, може скористатися не будь-яким на свій розсуд, а певним способом захисту свого права, який прямо визначається спеціальним законом, що регламентує конкретні цивільні правовідносини, або договором.

89. Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 у справі № 338/180/17, від 11.09.2018 у справі № 905/1926/16, від 30.01.2019 у справі № 569/17272/15-ц та від 04.06.2019 у справі № 916/3156/17.

90. Разом із цим у пункті 42 постанови Великої Палати Верховного Суду від 02.02.2021 у справі №925/642/19 вказано, що, розглядаючи справу, суд має з`ясувати: 1) з яких саме правовідносин сторін виник спір; 2) чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; 3) чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права позивача; 4) чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права у спірних правовідносинах. Якщо суд дійде висновку, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права позивача, у цих правовідносинах його позовні вимоги не підлягають задоволенню.

91. Отже, законодавець чітко визначив право суду визначати у судовому рішенні ефективний спосіб захисту, незважаючи на відсутність його у законі чи договорі, за умови того, що такий спосіб не буде суперечити закону.

92. Велика Палата Верховного Суду неодноразово зауважувала, що надміру формалізований підхід до заявлених позовних вимог (за яким позивач у позовній заяві повинен вказати спосіб захисту, визначений Цивільним кодексом України) суперечить завданням цивільного судочинства щодо справедливого та неупередженого вирішення судом цивільних спорів з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.

93. Як вірно встановлено судами попередніх інстанцій, спір у даній справі пов`язаний з орендними правовідносинами, що виникли на підставі договору оренди, який було неодноразово пролонговано до 31.12.2020, та який є припиненим після цієї дати у зв`язку з закінчення строку, на який його укладено.

94. Положеннями частин другої та четвертої статті 291 ГК України унормовано, що договір оренди припиняється у разі, зокрема, закінчення строку, на який його було укладено. Правові наслідки припинення договору оренди визначаються відповідно до умов регулювання договору найму ЦК України.

95. Згідно з частиною першою статті 785 ЦК України у разі припинення договору найму наймач зобов`язаний негайно повернути наймодавцеві річ у стані, в якому вона була одержана, з урахуванням нормального зносу, або у стані, який було обумовлено в договорі.

96. Відповідно до частини першої статті 25 Закону від 03.10.2019 № 157-IX у разі припинення договору оренди орендар зобов`язаний протягом трьох робочих днів з дати припинення договору повернути орендоване майно в порядку, визначеному договором оренди. За змістом пункту 4.7 договору оренди, у разі припинення цього договору орендар зобов`язаний повернути орендодавцеві орендоване майно в 15-денний термін з дати закінчення строку договору.

97. Отже, законодавство у сфері орендних правовідносин пов`язує припинення обов`язків орендаря з фактом повернення об`єкта договору оренди.

98. Встановивши у даній справі обставини невиконання орендарем фактичного обов`язку щодо повернення майна після підписання сторонами 26.10.2021 акта приймання-передачі щодо повернення Департаменту об`єкта оренди, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про наявність підстав для задоволення вимоги позивача щодо усунення перешкод у користуванні майном шляхом виселення Громадської організації з нежитлового приміщення підвалу.

99. При цьому колегія суддів зазначає, що оскільки виселення полягає у поверненні (звільненні) орендованого майна від боржника та його майна, слід дійти висновку, що позивачем обрано ефективний спосіб захисту порушеного права і задоволення такої вимоги призведе до дійсного захисту його порушеного права та законного інтересу без необхідності повторного звернення до суду (принцип процесуальної економії).

100. У даній справі спірні правовідносини сторін виникли саме з договору оренди, тому захист порушеного права здійснюється судом за допомогою зобов`язально-правових способів захисту порушеного права. Звідси Суд також відхиляє посилання скаржника на правові висновки у постанові Великої Палати Верховного Суду від 18.12.2019 у справі № 522/1029/18 та постанові Верховного Суду від 03.06.2020 у справі № 916/1666/18, позаяк вони не є релевантними до правовідносин у цій справі.

101. Щодо ж згаданих і частково цитованих у касаційній скарзі інших постанов Верховного Суду від 18.07.2018 у справі № 758/824/17, від 03.04.2019 у справі № 909/68/18, від 17.08.2022 у справі № 757/37126/18, від 16.11.2022 у справі № 910/8467/21, від 02.10.2018 у справі № 910/18036/17, від 23.10.2019 у справі № 917/1307/18, від 18.11.2019 у справі № 902/761/18, від 04.12.2019 у справі № 917/2101/17, а також постанови Великої Палати Верховного Суду від 18.03.2020 у справі № 129/1033/13-ц в частині незастосуванням судами стандарту доказування "вірогідності доказів", є необґрунтованими, позаяк надані касаційним судом висновки стосуються загальних підходів до оцінки доказів при з`ясуванні обставин будь-якої господарської справи, а тому вони не можуть бути покладені у заперечення висновків судів попередніх інстанцій у даній справі, які ґрунтуються на оцінці судами іншої сукупності доказів та за іншого предмета доказування. При цьому суд касаційної інстанції вважає, що посилання скаржника на загальні висновки у цих постановах також носять формальний характер, адже використані останнім як додаткове дублювання вже проаналізованих вище позицій, невідповідності оскаржуваних судових рішень яким у цьому провадженні не встановлено. Більше того, саме спірні правовідносини і фактичні обставини у всіх згаданих справах істотно відрізняються від тих, що склалися між сторонами цього спору, що підставність посилань скаржника на них також спростовує.

102. Отже, аналіз висновків, зроблених у судових рішеннях у справі, у якій подано касаційну скаргу, не свідчить про їх невідповідність висновкам, викладеним у наведених постановах Верховного Суду, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, оскільки зазначені висновки не є різними за своїм змістом, а зроблені судами з урахуванням інших фактичних обставин, встановлених судами попередніх інстанцій у кожній справі, які формують зміст правовідносин і зумовили прийняття відповідного рішення, що не дає підстави вважати правовідносини у цих справах подібними.

103. З огляду на конкретні, встановлені судами попередніх інстанцій обставини справи, яка розглядається, відсутні підстави для висновку про застосування судами в оскаржуваних судових рішеннях норм права, без урахування висновків щодо застосування цих норм права у подібних правовідносинах, викладених у наведених скаржниками постановах Верховного Суду.

104. Водночас, в частині доводів касаційної скарги про передчасне звернення позивача до суду з позовом без досудового регулювання спору, колегія суддів касаційної інстанції цілком погоджується з аргументами, зазначеними судом апеляційної інстанції про те, що чинним законодавством України не передбачена заборона звертатись з позовом до суду у випадку порушень договірних зобов`язань контрагентом без попереднього пред`явлення йому претензії. Обрання певного засобу правового захисту, в тому числі і досудового врегулювання спору, є правом а не обов`язком особи, яка добровільно, виходячи з власних інтересів його використовує (аналогічна правова позиція викладена у Рішенні Конституційного Суду України від 09.07.2002 року №15-рп/2002 у справі 1-2/2002). Крім того, суд апеляційної інстанції цілком обґрунтовано зазначив, що стосовно правовідносин, які склалися між сторонами у даній справі та є спірними, чинним законодавством України не встановлений обов`язковий порядок досудового врегулювання спору.

105. За таких обставин підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, скаржником в наведеній частині не підтверджена, а тому не може бути причиною для скасування оскаржуваних судових рішень.

106. Щодо іншої заявленої підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 4 частини другої статті 287 ГПК України, колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду зазначає таке.

107. Згаданим пунктом 4 частини другої статті 287 ГПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадку якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 310 цього Кодексу.

108. В свою чергу, у пункті 1 частини третьої статті 310 ГПК України (на нього посилається скаржник у касаційній скарзі) вказано, що підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 287 цього Кодексу.

109. Тобто, в силу наведеного припису процесуального права скасування оскаржуваних рішень судом касаційної інстанції з подальшим направленням судової справи для нового розгляду можливе виключно у тому випадку, коли суд дійде висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених, зокрема, пунктом 1 частини другої статті 287 цього Кодексу.

110. Натомість зміст касаційної скарги свідчить про те, що доводи позивача зводяться здебільшого до посилань на необхідність переоцінки наявних у справі доказів, але, як уже зазначалося, підстава касаційного оскарження, наведена скаржником у касаційній скарзі (пункт 1 частини другої статті 287 ГПК України), у цьому випадку не отримала підтвердження після відкриття касаційного провадження. До того ж саме тільки посилання скаржника на те, що господарський суд не в повному обсязі дослідив докази та не з`ясував дійсні обставини справи, без належного обґрунтування не можуть ставити під сумнів судове рішення; доводи касаційної скарги, які стосуються з`ясування обставин, вже встановлених судом апеляційної інстанції, переоцінки вже оцінених ним доказів у справі та врахування доказів, які правомірно були відхилені, не можуть бути враховані судом касаційної інстанції з огляду на положення частини другої статті 300 ГПК України.

111. Оскільки вище колегія суддів стверджувану скаржником підставу касаційного оскарження, передбачену пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України вже визнала необґрунтованою, а тому і підстав для скасування оскаржуваної постанови та направлення цієї справи на новий розгляд з підстави встановленої пунктом 1 частини третьої статті 310 ГПК України Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду немає.

112. Аргументи ж відповідача про те, що оскаржувані судові рішення у справі ухвалено на підставі недопустимих доказів, колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду вважає формальними, адже допустивши таке твердження скаржник у касаційній скарзі не зазначив, які саме враховані судами докази, і з яких підстав є недопустимими, тобто такими, що не можуть підтверджувати установлені обставини чи такими, що одержані з порушенням закону.

113. При цьому довід скаржника про те, що в акті прийому-передачі нежитлового підвального приміщення від 26.10.2021 міститься посилання на договір оренди від 15.03.2005 № 25/7, проте в оскаржуваних судових рішеннях суди посилались на виконання умов договору оренди від 15.03.2005 № 628/ж/7 та акта прийому-передачі за договором оренди від 15.03.2005 № 628/ж/7, сам по собі не може свідчити про встановлення судами обставин, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів. Окрім цього, такий довід скаржника також спростовується встановленими судами обставинами укладення між орендодавцем і орендарем додаткового погодження б/н від 02.04.2007, на підставі якого змінено назву орендодавця за договором оренди та присвоєно даному договору оренди новий номер - № 25/7.

114. Колегія суддів також визнає необґрунтованими посилання скаржника на порушення судом апеляційної інстанції вимог статті 42 ГПК України внаслідок залишення без розгляду наданих Громадською організацією до апеляційної скарги письмових пояснень від 02.04.2023 № 32 з огляду на таке.

115. Відповідно до приписів статті 118 ГПК України право на вчинення процесуальних дій втрачається із закінченням встановленого законом або призначеного судом строку. Заяви, скарги і документи, подані після закінчення процесуальних строків, залишаються без розгляду, крім випадків, передбачених цим Кодексом.

116. Як вбачається з ухвали суду апеляційної інстанції від 10.04.2023 у цій справі, залишаючи без розгляду письмові пояснення Громадської організації до апеляційної скарги від 02.04.2023 № 32 (вх. № 492/23/Д1 від 05.04.2023), якими скаржник доповнював апеляційну скаргу, апеляційний суд виходив з того, що Громадською організацією такі письмові пояснення було подано поза межами встановленого процесуальним законом строку на апеляційне оскарження, а також з того, що останньою не порушувалось питання про поновлення вказаного процесуального строку з обґрунтуванням причин неможливості подання таких доповнень у визначений процесуальним законом строк.

117. Отже, в контексті наведеного, доводи скаржника в цій частині не можуть свідчити про порушення судом апеляційної інстанції визначених статтею 42 ГПК України процесуальних прав відповідача.

118. Окрім цього, Верховний Суд визнає такими, що не є належно обґрунтованими доводи скаржника про те, що задовольнивши позовні вимоги Департаменту про усунення Громадською організацією перешкоди у користуванні майном шляхом виселення з нежитлового приміщення, суд прийняв рішення про права, інтереси та (або) обов`язки незалученої до участі у справі Одеської міської ради, оскільки скаржник не наводить жодного мотиву, про які саме права, інтереси та (або) обов`язки вказаної особи йдеться у оскаржуваних рішеннях. Те, що цією особою 28.04.2021 прийнято рішення, яким встановлено орендну плату суб`єктам (в тому числі і відповідачу), які мають право на отримання майна комунальної власності без проведення аукціону, не спростовує висновків судів щодо факту припинення 31.12.2020 договору оренди у зв`язку із закінченням строку на який він укладався, та невиконання відповідачем обов`язку з повернення спірного нерухомого майна після його припинення цього договору. Отже, зазначені скаржником доводи не є належним обґрунтуванням прийняття у цій справі рішення про права, інтереси та (або) обов`язки цієї особи.

119. Таким чином й інша заявлена Громадською організацією у касаційній скарзі підстава касаційного оскарження постанови апеляційного господарського суду (пункт 4 частини другої статті 287 ГПК України) свого підтвердження при касаційному перегляді цієї справи не знайшла. Порушень судами попередніх інстанцій норм процесуально права скаржник не довів.

120. Так, оскільки під час здійснення касаційного провадження у цій справі, Верховним Судом не було встановлено допущених судами попередніх інстанцій порушень норм матеріального чи процесуального права з наведених у касаційній скарзі мотивів, відповідно, підстави касаційного оскарження є необґрунтованими, а відтак і підстав для зміни чи скасування оскаржуваних судових рішень у касаційного суду немає.

121. Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів скаржника та їх відображення у судових рішеннях, питання вичерпності висновків суду, суд касаційної інстанції ґрунтується на висновках, що їх зробив Європейський суд з прав людини у справі "Проніна проти України" (Рішення Європейського суду з прав людини від 18.07.2006). Зокрема, Європейський суд з прав людини у своєму рішенні зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.

122. У даній справі Верховний Суд дійшов висновку, що скаржнику було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені в касаційній скарзі не спростовують обґрунтованих та правомірних висновків судів попередніх інстанцій.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

123. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.

124. Суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань (стаття 309 ГПК України).

125. Звертаючись із касаційною скаргою, скаржник, у межах доводів і вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, не спростував наведених висновків судів попередніх інстанцій та не довів неправильного застосування ними норм матеріального і порушення норм процесуального права як необхідної передумови для скасування оскаржуваних судових рішень у справі.

126. За таких обставин, касаційна інстанція вважає за необхідне касаційну скаргу Громадської організації залишити без задоволення, а оскаржувані постанову апеляційного господарського суду і рішення місцевого господарського суду - без змін.

Розподіл судових витрат

127. Оскільки Суд відмовляє у задоволенні касаційної скарги та залишає без змін оскаржувані судові рішення, відповідно до статті 129 ГПК України судові витрати необхідно покласти на скаржника.

Керуючись статтями 300, 301, 308, 309, 314, 315, 317 ГПК України, Суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційну скаргу Громадської організації "Одеське товариство пенсіонерів" залишити без задоволення.

2. Рішення Господарського суду Одеської області від 24.01.2023 і постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 07.06.2023 у справі № 916/2237/22 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий О. В. Случ

Судді Н. О. Волковицька

С. К. Могил