Ухвала

від 09.10.2023 по справі 904/1314/22

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

УХВАЛА

09 жовтня 2023 року

м. Київ

cправа № 904/1314/22

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Малашенкової Т. М. (головуючий), Бенедисюка І. М., Колос І. Б.,

розглянувши матеріали касаційної скарги Фізичної особи - підприємця Берези Дениса Віталійовича (далі - ФОП Береза Д. В., скаржник)

на постанову Центрального апеляційного господарського суду від 31.05.2023

у справі №904/1314/22

за позовом Фізичної особи - підприємця Берези Дениса Віталійовича

до Фізичної особи - підприємця Цвелих Ірини Миколаївни

про стягнення заборгованості у розмірі 150 036, 32 грн,

ВСТАНОВИВ:

ФОП Береза Д. В. 27.09.2023 (згідно з поштовими відмітками на конверті) звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить скасувати постанову Центрального апеляційного господарського суду від 31.05.2023, а рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 09.02.2023 у справі №904/1314/22 залишити без змін. Крім того в мотивувальній частині скарги скаржник просить поновити строк на її подання.

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 29.09.2023 для розгляду касаційної скарги у справі №904/1314/22 визначено колегію суддів у складі: Малашенкової Т. М. - головуючий, Бенедисюка І. М., Колос І. Б.

Як убачається з матеріалів касаційної скарги та Єдиного державного реєстру судових рішень рішенням Господарського суду Дніпропетровської області від 09.02.2023 позов задоволено частково. Стягнуто з Фізичної особи - підприємця Цвелих Ірини Миколаївни (далі - Цвелих І. М.) на користь ФОП Берези Д. В. заборгованість у розмірі 137 475, 00 грн та судовий збір у розмірі 2 273, 29 грн, 10 000 грн витрат на правову допомогу. В іншій частині позову відмовлено.

Зі змісту судового рішення вбачається, що: обґрунтовуючи позовні вимоги, позивач посилається на невиконання відповідачкою своїх зобов`язань зі здійснення платежів за договором №14/04/21 від 14.04.2021, внаслідок чого у останньої утворилася заборгованість, яка складається з паушального внеску у розмірі 4 700, 00 доларів США, сплати роялті та 3% річних. У матеріалах справи містяться два договори, які підписано ФОП Березою Д. В., ФОП Ревою Станіславом Ігоровичем з однієї сторони та ФОП Цвелих І.М. з іншої сторони. Це договір комерційної концесії (Франчайзингу) №02/02/21 від 02.02.2021 та договір комерційної концесії №14/04/21 від 14.04.2021. З аналізу договорів, які укладені між сторонами, суд зазначив, що вони за своєю правовою природу є договорами комерційної концесії, а матеріалами справи підтверджується, що позивач є власником знаку для товарів та послуг «ІНФОРМАЦІЯ_1», відповідно до свідоцтва про реєстрацію знака для товарів та послуг НОМЕР_1. Суд першої інстанції дійшов висновку, що на момент укладання договору №14/04/21 від 14.04.2021, сторони домовились, що розмір паушального внеску за адресою м. Кривий Ріг, мкр. 4-й Зарічний, 20Д складає 4 700,00 доларів США і ця сума не враховувала авансовий платіж у сумі 1 000 доларів США, який було здійснено на виконання пункту 5.5 договору №02/02/21 від 02.02.2021. Доказів оплати відповідачем паушального внеску відповідно до пункту 5.1 договору від 14.04.2021 матеріали справи не містять. Відповідно до інформації розміщеної на сайті Міністерства фінансів України, на міжбанківському валютному ринку України, на момент звернення позивача із позовною заявою до суду, 27.05.2022, офіційний курс 1 долара США становив 29, 2549 грн. Позивачем заявлено вимогу про стягнення 137 475, 00 грн розміру паушального внеску. Суд першої інстанції здійснивши перевірку розрахунку суми паушального внеску дійшов до висновку, що він є правильним, вимога позивача про стягнення паушального внеску у розмірі 137 475, 00 грн підлягає задоволенню. Матеріали справи не містять розрахунку щомісячного грошового обороту відповідача, а тому місцевий суд позбавлений можливості перевірити правильність нарахування позивачем сум роялті, за таких обставин суд першої інстанції дійшов до висновку, що позовна вимога в частині стягнення роялті у розмірі 4 706, 32 грн задоволенню не підлягає, як і не підлягає до стягнення 3% річних в розмірі 4 706, 32 грн, оскільки ця вимога має похідний характер від роялті. Врахувавши часткове задоволення позову, місцевий суд з урахуванням таких критеріїв як справедливість, добросовісність, розумність, принципи співмірності та розумності судових витрат, складність цієї справи, у відповідності до частини 4 статті 129 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), дійшов до висновку про можливість зменшення суми витрат на правову допомогу та стягнення з відповідача на користь позивача 10 000 грн витрат на правничу допомогу, поклавши іншу частину витрат на позивача.

Постановою Центрального апеляційного господарського суду від 31.05.2023 у справі №904/1314/22 рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 09.02.2023 скасовано в частині стягнення з ФОП Цвелих І. М. на користь ФОП Берези Д. В. заборгованості у розмірі 137 475,00 грн та судового збору у розмірі 2 273, 29 грн, 10 000 грн витрат на правову допомогу. Ухвалено в цій частині нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог. В решті рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 09.02.2023 у справі №904/1314/22 залишено без змін. Стягнуто з ФОП Берези Д. В. на користь ФОП Цвелих І. М. судові витрати по сплаті судового збору за подання апеляційної скарги у сумі 3 409, 90 грн.

Зі змісту оскаржуваного судового рішення вбачається, що з урахуванням стандарту доказування «вірогідності доказів», а також враховуючи беззаперечність факту укладення та виконання сторонами договору комерційної концесії (франчайзингу) №02/02/21 від 02.02.2021, судова колегія дійшла висновку, що позивачем не доведено належними та допустимими доказами існування між сторонами договірних відносин за договором комерційної концесії (франчайзингу) №14/04/21 від 14.04.2021. Відтак, приймаючи договір комерційної концесії (франчайзингу) №14/04/21 від 14.04.2021, як доказ існування договірних відносин між сторонами, одночасно відхиляючи заперечення відповідачки щодо укладення цього договору, не врахувавши існування між тими ж сторонами ідентичних договірних відносин за договором комерційної концесії (франчайзингу) №02/02/21 від 02.02.2021, суд першої інстанції припустився надмірного формалізму, що призвело до ухвалення необґрунтованого рішення. Рішення суду першої інстанції в частині задоволення позовних вимог ухвалено на користь позивача, який згідно зі свідоцтвом про реєстрацію знаку для товарів та послуг № НОМЕР_1 «ІНФОРМАЦІЯ_1» є тільки одним з двох правоволодільців цього знака, а також одним з двох франчайзерів за спірним договором комерційної концесії (франчайзингу). В обґрунтування одноосібного звернення з цим позовом до суду позивач посилався на укладений 04.05.2022 договір про відступлення права вимоги, який прийнято судом першої інстанції як доказ. Виходячи з аналізу вказаного договору про відступлення права вимоги від 04.05.2022, судова колегія відзначила, що даний договір не може бути прийнятий судом, як доказ відступлення Ревою С.І. позивачеві прав вимоги за договором комерційної концесії (франчайзингу), укладеним саме з відповідачкою, оскільки в договорі про відступлення права вимоги відсутні будь-які посилання на те, що боржником за зобов`язанням, право вимоги за яким відступається, є ФОП Цвелих І.М., а також не визначено які саме права вимоги відступаються за договором. До того ж, первісним кредитором у договорі про відступлення права вимоги від 04.05.2022 Рева С.І. вказаний як фізична особа, хоча за договором комерційної концесії, право вимоги за яким нібито передається, він виступає як фізична особа-підприємець.

Вирішуючи питання щодо прийнятності касаційної скарги та наявності підстав для відкриття/відмови у відкритті касаційного провадження, дослідивши доводи касаційної скарги ФОП Береза Д. В. у контексті оскаржуваних судових рішень, Верховний Суд дійшов висновку про відмову у відкритті касаційного провадження з огляду на таке.

Пункт 8 частини другої статті 129 Конституції України серед основних засад судочинства закріплює забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.

Наведеним конституційним положенням кореспондує стаття 14 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», частина перша статті 17 ГПК України.

Отже, оскарження рішень судів у касаційному порядку можливе лише у випадках, якщо таке встановлено законом.

Приписами пункту 1 частини першої статті 287 ГПК України передбачено, що учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, інтереси та (або) обов`язки, мають право подати касаційну скаргу на рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.

Відповідно до пункту 2 частини третьої статті 287 ГПК України не підлягають касаційному оскарженню судові рішення у малозначних справах та у справах з ціною позову, що не перевищує п`ятиста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім випадків, якщо:

а) касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики;

б) особа, яка подає касаційну скаргу, відповідно до цього Кодексу позбавлена можливості спростувати обставини, встановлені оскарженим судовим рішенням, при розгляді іншої справи;

в) справа становить значний суспільний інтерес або має виняткове значення для учасника справи, який подає касаційну скаргу;

г) суд першої інстанції відніс справу до категорії малозначних помилково.

Отже, перелік випадків для касаційного оскарження судових рішень у малозначних справах та у справах з ціною позову, що не перевищує п`ятиста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, наведений у пункті 2 частини другої статті 287 ГПК України, є вичерпним.

Згідно з частинами третьою та п`ятою статті 12 ГПК України спрощене позовне провадження призначене для розгляду малозначних справ, справ незначної складності та інших справ, для яких пріоритетним є швидке вирішення справи; для цілей цього Кодексу малозначними справами є: 1) справи, у яких ціна позову не перевищує ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб; 2) справи незначної складності, визнані судом малозначними, крім справ, які підлягають розгляду лише за правилами загального позовного провадження, та справ, ціна позову в яких перевищує п`ятсот розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

За змістом частини сьомої статті 12 ГПК України для цілей цього Кодексу розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб вираховується станом на 1 січня календарного року, в якому подається відповідна заява або скарга, вчиняється процесуальна дія чи ухвалюється судове рішення.

Статтею 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2022 рік» з 01.01.2022 встановлено прожитковий мінімум на одну працездатну особу в розрахунку на місяць у розмірі 2 481 гривні.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 163 ГПК України у позовах про стягнення грошових коштів ціна позову визначається сумою, яка стягується, або сумою, оспорюваною за виконавчим чи іншим документом, за якими стягнення провадиться у безспірному (безакцептному) порядку.

Предметом позову у справі №904/1314/22 є стягнення з відповідача заборгованості у розмірі 150 036, 32 грн, а, отже, ціна позову у цій справі не перевищує ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб (100 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб х 2 481, 00 = 248 100, 00 грн).

Верховний Суд звертає увагу на те, що за такого правового регулювання можливість відкриття касаційного провадження у малозначних справах залежить виключно від значення кожної з них для формування єдиної правозастосовчої практики та обставин конкретної справи, при наявності випадків, передбачених підпунктами «а» - «г» пункту 2 частини третьою статті 287 ГПК України.

Отже, тягар доказування наявності випадків, передбачених пунктом 2 частини третьої статті 287 ГПК України, покладається на скаржника.

Верховний Суд відзначає, що, визначені підпунктами «а», «б», «в», «г» пункту 2 частини третьої статті 287 ГПК України випадки, є виключенням із загального правила і необхідність відкриття касаційного провадження у справі на підставі будь-якого з них потребує належних, фундаментальних обґрунтувань, оскільки в іншому випадку принцип «правової визначеності» буде порушено.

ФОП Береза Д. В. у поданій касаційній скарзі зазначає з посиланням на пункт 1 частини другої статті 287 ГПК України, що судом апеляційної інстанції під час ухвалення рішення не було враховано позицію Великої Палати Верховного Суду від 16.03.2021 у справі №906/1174/18 в частині питань, що стосуються укладання господарських договорів.

Водночас у поданій касаційній скарзі скаржник не зазначив належних обґрунтувань, які могли б бути визнані такими, що підпадають під дію підпунктів а), б), в), г) пункту 2 частини третьої статті 287 ГПК України.

Верховний Суд зазначає, що тягар доказування наявності випадків передбачених підпунктами «а» - «г» пунктом 2 частини третьої статті 287 ГПК України покладається на скаржника.

Використання оціночних чинників, як-то: «винятковість значення справи для скаржника», «суспільний інтерес», «значення для формування єдиної правозастосовчої практики», тощо не повинні викликати думку про наявність певних ризиків, адже, виходячи із статусу Верховного Суду, у деяких випадках вирішення питання про можливість касаційного оскарження має відноситися до його дискреційних повноважень, оскільки розгляд скарг касаційним судом покликаний забезпечувати сталість судової практики, а не можливість проведення «розгляду заради розгляду».

Фундаментальне значення для формування правозастосовчої практики означає, що скаржник у своїй касаційній скарзі ставить на вирішення суду касаційної інстанції проблему, яка, у випадку відкриття касаційного провадження Верховним Судом, впливатиме на широку масу спорів, створюючи тривалий у часі, відмінний від минулого підхід до вирішення актуальної правової проблеми.

Верховний Суд звертається до правової позиції, висловленої Великою Палатою Верховного Суду в ухвалі від 07.12.2018 у справі №922/6554/15, що виключна правова проблема має оцінюватися з урахуванням кількісного та якісного вимірів. Кількісний ілюструє той факт, що вона наявна не в одній конкретній справі, а в невизначеній кількості спорів, які або вже існують, або можуть виникнути з урахуванням правового питання, щодо якого постає проблема невизначеності.

Якісні показники характеризуються відсутністю сталої судової практики в питаннях, що визначаються як виключна правова проблема, невизначеністю на нормативному рівні правових питань, які можуть кваліфікуватись як виключна правова проблема, відсутністю національних процесуальних механізмів вирішення виключної правової проблеми іншими способами ніж із використанням повноважень Великої Палати Верховного Суду тощо.

Такі критерії, серед іншого, можливо використовувати для визначення чи має справа фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики, адже останнє є оціночним поняттям.

Аргументи та доводи, викладені у касаційній скарзі, не відповідають вказаним вище критеріям, адже вони не містять жодних доказів якісного виміру щодо наявності питання фундаментального значення для формування єдиної правозастосовчої практики.

Разом з тим скаржник не наводить обґрунтувань, які дозволяють дійти висновку, що при перегляді оскаржуваних судових рішень у даній справі має бути усунута невизначеність на нормативному рівні правових питань, які можуть кваліфікуватися, що питання має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики, або існує необхідність вирішити питання застосування аналогії закону чи права; існує необхідність забезпечення принципу пропорційності, тобто належного балансу між інтересами сторін у справі.

Алгоритм та порядок встановлення фактичних обставин кожної конкретної справи не є типовим та залежить в першу чергу від позиції сторін спору, а також доводів і доказів, якими вони обґрунтовують свою позицію. Всі юридично значущі факти, які складають предмет доказування, визначають фактичний склад у справі, що формується, виходячи з підстав вимог і заперечень сторін та норм матеріального права. Підстави вимог і заперечення осіб, які беруть участь у справі, конкретизують предмет доказування, який може змінюватися в процесі її розгляду.

Касаційний суд вказує, що наведені у касаційній скарзі доводи щодо оскарження судового рішення у справі №904/1314/22 фактично зводяться до незгоди позивача з висновками суду апеляційної інстанції стосовно оцінки доказів і встановлених на їх підставі обставин, при цьому, доводи скарги спрямовані на доведення необхідності переоцінки цих доказів та встановленні інших обставин у тому контексті, який, на думку скаржника, свідчить про наявність скасування оскаржуваної постанови.

Таким чином, подана касаційна скарга не містить належних обґрунтувань, які можуть бути визнані такими, що підпадають під пункт 2 частини третьої статті 287 ГПК України, і, які надають повноваження Верховному Суду переглянути, як «суду права», дану категорію справ.

Колегія суддів відзначає, що незгода із рішенням суду попередньої інстанції не свідчить автоматично про неправильність застосування або порушення норм матеріального/процесуального права при ухваленні судового рішення, як і не може вказувати на таку обставину, як негативні наслідки для скаржника внаслідок прийняття цього рішення, оскільки настання таких наслідків у випадку прийняття судового рішення не на користь учасника справи є звичайним передбачуваним процесом.

Верховним Судом під час аналізу доводів та аргументів касаційної скарги також взято до уваги: предмет позову, правову природу спірних правовідносин, складність справи, чинне на час виникнення спірних правовідносин законодавство, факт розгляду даної справи судами двох інстанцій, які мали повну юрисдикцію та врахував межі, порядок, повноваження судів щодо розгляду справи.

Касаційний господарський суд також враховує, що переглядаючи справу в касаційному порядку, Верховний Суд виконує функцію «суду права», що розглядає спори, які мають найважливіше (принципове) значення для суспільства та держави, та не є «судом фактів».

Отже, наведені скаржником у касаційній скарзі доводи у контексті оскаржуваного судового рішення у цій справі не дають поза розумними сумнівами підстав для висновку про те, що касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики, або наявні інші підстави для відкриття касаційного провадження, передбачені частиною третьої статті 287 ГПК України. Наведені скаржником доводи зводяться до заперечення встановлених обставин справи з одночасним тлумаченням стороною власного викладення обставин справи, до переоцінки доказів, які були здійсненні під час розгляду справи по суті і в цілому до заперечення результату розгляду справи.

Верховний Суд відзначає, що, визначені підпунктами «а», «б», «в», «г» пункту 2 частини третьої статті 287 ГПК України випадки, є виключенням із загального правила і необхідність відкриття касаційного провадження у справі на підставі будь-якого з них потребує належних, фундаментальних обґрунтувань, оскільки в іншому випадку принцип «правової визначеності» буде порушено.

Частиною четвертою статті 11 ГПК України та статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» визначено, що суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України (далі - Конвенція), та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

У рішенні Європейського суду з прав людини від 23.10.1996 «Справа «Леваж Престасьон Сервіс проти Франції» (Levages Prestations Services v. France, заява №21920/93, пункт 48) вказано, що зважаючи на особливий статус суду касаційної інстанції, роль якого обмежено перевіркою правильності застосування норм закону, процесуальні процедури в такому суді можуть бути більш формальними, особливо, якщо провадження здійснюється після його розгляду судом першої інстанції, а потім судом апеляційної інстанції.

Разом з тим, Суд також враховує позицію, висловлену Європейським Судом з прав людини в ухвалі від 9 жовтня 2018 року щодо неприйнятності у справі «Азюковська проти України» (Azyukovska v. Ukraine, заява №26293/18). Суд визнав, що заява є неприйнятною ratione materiae у сенсі пункт 3 (а) статті 35 Конвенції і має бути відхилена відповідно до пункту 4 цієї статті. ЄСПЛ зазначив, що застосування критерію малозначності справи в цій справі було передбачуваним, справу розглянули суди двох інстанцій, які мали повну юрисдикцію, заявниця не продемонструвала наявності інших виключних обставин, які за положеннями Кодексу могли вимагати касаційного розгляду справи. В ухвалі також ідеться, що в контексті аналізу застосування критерію ratione valoris щодо доступу до вищих судових інстанцій ЄСПЛ також брав до уваги наявність або відсутність питання щодо справедливості провадження, яке здійснювалося судами нижчих інстанцій. Однак у цій справі тією мірою, в якій заявниця ставила питання щодо справедливості провадження в судах першої і другої інстанцій, ЄСПЛ не визнав, що мали місце порушення процесуальних гарантій пункт 1 статті 6 Конвенції.

Верховний Суд виходить з того, що скаржник у цій справі розумів, що вказана справа малозначна, а відтак застосування наявності/відсутності випадків у контексті пункту 2 частини третьої статті 287 ГПК України був прередбачувальним, скаржник у касаційній скарзі не довів наявності виключних випадків, які за положеннями Кодексу могли вимагати касаційного розгляду справи. Доводів щодо справедливості провадження, яке здійснювалося судами попередніх інстанцій скаржником не наведено.

Таким чином, законодавець цілком свідомо надав Верховному Суду право використовувати процесуальний фільтр, закріплений у частині першій статті 293 ГПК України, і це повністю узгоджується з положеннями статті 129 Конституції України, завданнями та принципами господарського судочинства. Водночас, Суд зазначає, що вичерпний перелік судових рішень, які можуть бути оскаржені до касаційного суду, жодним чином не є обмеженням доступу особи до правосуддя чи перепоною в отриманні судового захисту, оскільки встановлення законодавцем «розумних обмежень» в праві на звернення до касаційного суду не суперечить практиці Європейського суду з прав людини та викликане виключно особливим статусом Верховного Суду, розгляд скарг яким покликаний забезпечувати формування єдиної правозастосовчої практики, а не можливість перегляду будь-яких судових рішень.

У постанові від 18.05.2021 у справі №914/1570/20 (провадження №12-90гс20) Велика Палата Верховного Суду зазначила, що тенденції нормативно-правового регулювання національної моделі касаційного оскарження свідчать про перехід на конституційному рівні до моделі обмеженої касації, що реалізується, зокрема, за допомогою введення переліку випадків, коли рішення підлягає касаційному оскарженню, а також низки процесуальних фільтрів. Встановлення в процесуальному кодексі виняткових підстав для касаційного оскарження у тих випадках, коли таке оскарження є дійсно необхідним, має слугувати формуванню дієвої судової системи, що гарантуватиме особі право на остаточне та обов`язкове судове рішення. Введення процесуальних «фільтрів» не порушує право на доступ до суду, оскільки таке право вже реалізоване при зверненні до суду першої та апеляційної інстанцій, та можна стверджувати, що введення процесуальних «фільтрів» допуску до перегляду судових рішень касаційним судом не порушує право доступу до правосуддя.

Отже обставин, з яких би вбачалось необхідність перегляду даної справи у касаційній скарзі з огляду на вищенаведені мотиви не наведені.

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 293 ГПК України суд касаційної інстанції відмовляє у відкритті касаційного провадження у справі, якщо касаційну скаргу подано на судове рішення, що не підлягає касаційному оскарженню.

Беручи до уваги вищевказане, з огляду на принципи господарського судочинства (змагальності та диспозитивності, рівності усіх учасників судового процесу перед законом і судом, юридичної визначеності) колегія суддів дійшла висновку про відмову у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою Фізичної особи - підприємця Берези Дениса Віталійовича на постанову Центрального апеляційного господарського суду від 31.05.2023 у справі №904/1314/22, оскільки вона подана на судове рішення, що не підлягає касаційному оскарженню.

У зв`язку з відмовою у відкритті касаційного провадження, клопотання скаржника не розглядається.

Керуючись статтями 234, 235, 287, 293 ГПК України, Верховний Суд,

У Х В А Л И В:

Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою Фізичної особи - підприємця Берези Дениса Віталійовича на постанову Центрального апеляційного господарського суду від 31.05.2023 у справі №904/1314/22.

Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Суддя Т. Малашенкова

Суддя І. Бенедисюк

Суддя І. Колос