Постанова

від 03.10.2023 по справі 910/9438/20

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

03 жовтня 2023 року

м. Київ

cправа № 910/9438/20

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Дроботової Т. Б. - головуючого, Багай Н. О., Чумака Ю. Я.,

секретар судового засідання - Денисюк І. Г.,

представники учасників справи:

представники учасників справи:

позивача - Тертичний Ю. І., Подлящук О. П.,

відповідача - Марків Н.В., Цемко О. В.,

прокуратури - Гудков Д. В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Приватного підприємства "ГК Феофанія"

на постанову Північного апеляційного господарського суду від 18.05.2023 (судді: Скрипка І. М. - головуючий, Михальська Ю. Б., Тищенко А. І.) та рішення Господарського суду міста Києва від 11.08.2022 (суддя Павленко Є. В.) у справі

за позовом Національної академії наук України

до Приватного підприємства "ГК Феофанія"

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача: Державне житлово-комунальне підприємство Національної академії наук України

за участю Київської міської прокуратури

про розірвання договору оренди та виселення,

ВСТАНОВИВ:

1. Короткий зміст і підстави позовних вимог

1.1. У липні 2020 року Національна академія наук України (далі - НАН України; Академія) звернулася до Господарського суду міста Києва з позовом до Приватного підприємства "ГК Феофанія" (далі - ПП "ГК Феофанія") про розірвання договору оренди від 06.03.1995 № 2, укладеного між НАН України та ПП "ГК Феофанія" та виселення відповідача з орендованих приміщень готельного комплексу "Феофанія", розташованого за адресою: м. Київ, вул. Метрологічна, 14-Б, до складу якого входять готель "Феофанія" та ресторан готелю "Феофанія" (далі - спірні приміщення; спірне майно).

1.2. Позовні вимоги з посиланням, зокрема, на положення статей 179, 193, 285, 286 Господарського кодексу України, статей 526, 651, 762, 773, 774, 776, 783 Цивільного кодексу України, положень Закону України "Про оренду державного та комунального майна" та умови укладеного між сторонами договору обґрунтовані неналежним виконанням відповідачем зобов`язань за договором, систематичною несплатою ПП "ГК Феофанія" орендних платежів, передання спірного майна без дозволу орендодавця в суборенду та недотримання умов договору щодо збереження майна.

1.3. У відзиві на позовну заяву ПП "ГК Феофанія" просило відмовити в її задоволенні, акцентуючи увагу на тому, що у 1995-1996 роках відповідачем було викуплено спірне майно iляхом сплати 100 % його вартості, а також зазначаючи про ненадання позивачем доказів на підтвердження нецільового використання відповідачем спірного майна, погіршення стану цього майна та передачі його в суборенду.

1.4. Ухвалою Господарського суду міста Києва від 14.09.2020 залучено до участі у справі третю особу, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача - Державне житлово-комунальне підприємство Національної академії наук України (далі - ДЖКП НАН України).

1.5. ДЖКП НАН України підтримало позовні вимоги НАН України, просило їх задовольнити, вказуючи на те, що спірне майно належить до державної власності та перебуває на праві оперативного управління ДЖКП НАН України згідно з розпорядженням Президії НАН України від 10.09.2018 № 501.

На час прийняття спірного майна в управління було встановлено незадовільний стан приміщень, необхідність проведення відновлювальних робіт, про що складено акт від 22.10.2018 № 201/08, а також передачу ПП "ГК Феофанія" майже всього комплексу в оренду іншим особам.

2. Короткий зміст судових рішень у справі

2.1. Рішенням Господарського суду міста Києва від 21.12.2020, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 01.07.2021, позов задоволено.

Постановою Верховного Суду від 20.10.2021 судові рішення скасовані, справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції.

2.2. Під час нового розгляду справи рішенням Господарського суду міста Києва від 11.08.2022 позов задоволено частково, а саме виселено ПП "ГК Феофанія" з орендованих приміщень готельного комплексу "Феофанія", що розташований за адресою: м. Київ, вул. Метрологічна, 14-Б, до складу якого входять готель "Феофанія" і ресторан готелю "Феофанія". У задоволенні позову про розірвання договору оренди від 06.03.1995 № 2 відмовлено.

2.3. Суд першої інстанції установив, що в період з 1997 року по травень 2004 року Академія вживала всіх необхідних заходів, направлених на припинення орендних правовідносин, що свідчить про небажання орендодавця продовжувати спірний договір оренди на новий строк, а тому відповідно до частини 2 статті 291 Господарського кодексу України (у редакції від 16.01.2003) та частини 2 статті 26 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" (у редакції від 07.02.2002) договір оренди від 06.03.1995 № 2 припинив свою дію з 24.04.2004 та не був продовжений на новий термін.

Отже, суд першої інстанції дійшов висновку, що оскільки строк дії оспорюваного договору оренди закінчився, позов Академії про розірвання такого договору задоволенню не підлягає.

Задовольняючи позов в частині виселення відповідача з орендованих приміщень, суд першої інстанції виходив з того, що судом встановлено факт припинення спірного договору оренди і в матеріалах справи відсутні докази, які підтверджують, що ПП "ГК Феофанія" повернуло позивачу спірне майно.

2.4. Постановою Північного апеляційного господарського суду від 18.05.2023 рішення Господарського суду міста Києва від 11.08.2022 скасовано в частині відмови у задоволенні позову, позовні вимоги НАН України про розірвання договору оренди від 06.03.1995 № 2, укладеного з ПП "ГК Феофанія", задоволено. В іншій частині судове рішення залишено без змін.

2.5. Суд апеляційної інстанції зазначив, що постановою Північного апеляційного господарського суду від 27.02.2019 у справі № 910/774/18, залишеною без змін постановою Верховного Суду від 27.11.2019, відмовлено прокуратурі міста Києва у задоволенні позову про витребування майна з чужого незаконного володіння, оскільки спірне майно не перебуває у власності ПП "ГК Феофанія", однак підприємство користується цим майном на підставі укладеного з власником договору оренди від 06.03.1995 № 2, який не є припиненим та недійсним не визнавався.

Водночас суд апеляційної інстанції установив, що підтверджується матеріалами справи та не спростовано відповідачем, обставини стосовно невиконання ПП "ГК Феофанія" зобов`язань за договором оренди від 06.03.1995 № 2 щодо сплати орендної плати, внаслідок чого заборгованість відповідача станом на грудень 2021 становить 13 725 257,00 грн; будівля готелю знаходиться в незадовільному стані; орендар не забезпечує збереження майна та утримання його в належному стані та не використовує за призначенням, що свідчить про наявність підстав для розірвання договору згідно з положеннями статті 651 Цивільного кодексу України та виселення відповідача зі спірних приміщень.

3. Короткий зміст вимог касаційної скарги

3.1. Не погоджуючись із постановою Північного апеляційного господарського суду від 18.05.2023 та рішенням Господарського суду міста Києва від 11.08.2022, ПП "ГК Феофанія" у касаційній скарзі просить їх скасувати та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову повністю, обґрунтовуючи підстави для касаційного оскарження судових рішень посиланням на пункти 1, 3, 4 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, а саме прийняття рішень з неправильним застосуванням норми права та без урахування висновків Верховного Суду щодо застосування такої норми права у подібних правовідносинах, а також зазначаючи про відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування норми права і не дослідження судами всіх доказів у справі.

3.1.1. Так, оскаржуючи судові рішення у справі з підстави, передбаченої у пункті 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, скаржник вважає, що задовольняючи позовні вимоги про розірвання договору оренди від 06.03.1995 № 2, суд апеляційної інстанції не врахував висновок, викладений у постанові Верховного Суду від 16.09.2022 у справі № 913/703/20, в якій, зокрема, зазначено, що розірвано може бути лише чинний (такий, що діє на час звернення до суду з позовом та прийняття відповідного судового рішення) договір.

3.1.2. ПП "ГК Феофанія" у касаційній скарзі з посиланням на пункт 3 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України зазначає про відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування статей 256 та 263 Цивільного кодексу України від 18.07.1963, який був чинний на час укладення договору оренди від 06.03.1995 № 2, а саме відсутній висновок щодо застосування вказаних норм в контексті зобов`язання орендаря, які виникають за договором оренди, у разі не передання орендодавцем майна в оренду.

Скаржник акцентував увагу на тому, що він не отримував від позивача спірне майно в оренду.

3.1.3. ПП "ГК Феофанія", оскаржуючи судові рішення з посиланням на пункт 4 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, вказує на те, що суди не в повному обсязі дослідили докази у справі, а саме: не досліджено договори оренди від 23.03.1994 № 1 та від 06.03.1995 № 6 з питань співвідношення їх умов та впливу/відсутності впливу договорів; не досліджено факт відсутності передачі майна в оренду за договором оренди від 06.03.1995 № 2 та не встановлено правові наслідки не передачі майна орендодавцем; не досліджено переліки майна, яке мало бути передано в оренду за договорами та не досліджено відмінності у переліках майна за договорами; не досліджено юридичний статус майна, яке мало бути передано в оренду; проігноровано інше майно, яке визначено у договорах оренди, однак їх правовий статус судами не встановлено, а саме поширення дії договору оренди від 06.03.1995 № 2 на все майно, чи на частину.

3.2. У відзиві на касаційну скаргу НАН України просить відмовити в її задоволенні, вказуючи на безпідставність доводів скаржника про неврахування судами висновків Верховного Суду у подібних правовідносинах, недоведеності заявником касаційної скарги необхідності формування висновку Верховного Суду щодо застосування норм матеріального права у спірних правовідносинах та акцентуючи увагу на намаганні скаржника здійснити переоцінку доказів.

3.3. Прокурор у відзиві на касаційну скаргу також просить відмовити в її задоволенні з огляду на недоведеність та необґрунтованість доводів скаржника з підстав, викладених у відзиві.

4. Розгляд касаційної скарги і позиція Верховного Суду

4.1. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення присутніх у судовому засіданні представників учасників справи, дослідивши доводи, наведені у касаційній скарзі та запереченнях на неї, перевіривши матеріали справи щодо правильності застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права, колегія суддів вважає, що касаційне провадження, відкрите з підстави, передбаченої у пункті 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, слід закрити, а з інших підстав касаційного оскарження - залишити касаційну скаргу без задоволення з огляду на таке.

4.2. Відповідно до частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини 1 цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами 1, 3 статті 310 цього Кодексу.

За змістом статті 300 Господарського процесуального кодексу України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази. У суді касаційної інстанції не приймаються і не розглядаються вимоги, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції. Зміна предмета та підстав позову у суді касаційної інстанції не допускається. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 310, частиною другою статті 313 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду, після подання касаційної скарги.

З урахуванням наведеного суд касаційної інстанції не приймає і не розглядає доводи скаржника, пов`язані з переоцінкою доказів та встановленням обставин справи.

4.3. Суди попередніх інстанцій установили, що 23.03.1994 між НАН України, від імені якого діяв Цемко В. П. як управляючий справами Академії (орендодавець) та фізичною особою Цемком О. В. (орендар) укладено договір оренди № 1, за умовами пунктів 1.1 та 1.3 якого орендодавець зобов`язався передати у тимчасове користування фізичній особі готельний комплекс "Феофанія", загальною площею 3200,00 м2, що розташований за адресою: м. Київ, вул. Метрологічна, 14-Б, до складу якого входять: готель "Феофанія" та ресторан готелю "Феофанія", на строк з 23.04.1994 до 23.04.1999.

Відповідно до пункту 2.2. договору оренди від 23.03.1994 № 1 майно передається орендарю в строк 30 днів з моменту підписання зазначеного договору.

На виконання пункту 2.2 договору від 23.03.1994 № 1 між Академією та Цемком О. В. підписано акт прийому-передачі готельного комплексу "Феофанія".

Судами також установлено, що 06.03.1995 між НАН України в особі Цемка В. П., як управляючого справами Академії (орендодавець) та ПП "ГК Феофанія" в особі директора Цемка О. В. (орендар) підписано договір оренди № 2, за умовами пункту 1.1. якого підприємство є правонаступником всіх прав та обов`язків директора готельного комплексу "Феофанія" Цемка О. В., що виступає як орендар за договором оренди від 23.03.1994 № 1.

Відповідно до пункту 1.2. договору оренди від 06.03.1995 № 2 орендодавець передає орендарю в тимчасове користування готельний комплекс "Феофанія", а саме: готель "Феофанія" та ресторан готелю "Феофанія", які розташовані за адресою: м. Київ, вул. Метрологічна, 14-Б, а також ресторан "Пектораль" та праве крило будівлі 1-5 поверхів, що розташовані за адресою: вул. Софії Перовської, 6/11.

За змістом пункту 2.2 договору оренди від 06.03.1995 майно має бути передано орендарю в строк 30 днів з моменту підписання договору.

Згідно з пунктами 7.1 та 7.2 договору оренди від 06.03.1995 № 2 орендар має право викупу орендованого майна в період дії договору відповідно до діючого законодавства України. При цьому викуп орендованого майна здійснюється шляхом сплати вартості об`єкта оренди, визначеної в додатку № 1 до договору. Оплата вартості майна, на яке поширюється право викупу, здійснюється шляхом безготівкового перерахування грошових коштів з розрахункового рахунку наймача на розрахунковий рахунок наймодавця.

Суд першої інстанції установив, що виходячи з положень статуту НАН України та Указу Президента України "Про забезпечення діяльності та розвитку Академії наук України" від 20.01.1992 не було передбачено право НАН України виступати орендодавцем спірного нерухомого майна з правом його викупу.

4.4. При цьому суди попередніх інстанцій установили, що постановою Північного апеляційного господарського суду від 27.02.2019 у справі № 910/774/18, залишеною без змін постановою Верховного Суду від 27.11.2019, відмовлено у задоволенні позову заступника прокурора міста Києва в інтересах держави в особі НАН України до ПП "ГК Феофанія", третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - Фонд державного майна України, про витребування нерухомого майна - готелю "Феофанія" та ресторану готелю "Феофанія", розташованого за адресою: м. Київ, вул. Метрологічна, 14-Б.

У зазначеній справі № 910/774/18 судами, зокрема, було встановлено, що постановою Кабінету Міністрів України від 19.02.1999 № 226 "Про перелік об`єктів державної власності, що входять до майнового комплексу Національної академії наук" затверджено перелік об`єктів державної власності, що входять до майнового комплексу НАН України згідно з додатком, яким передбачено, що до переліку об`єктів державної власності, що входять до майнового комплексу НАН України, включено, зокрема, Державне заповідне господарство "Феофанія", Лікувально-профілактичний комплекс "Феофанія" та Готельний комплекс "Феофанія".

Рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 03.03.2004 у справі № 2-952/2004 визнано право власності ПП "ГК Феофанія" на готель "Феофанія" та ресторан готелю "Феофанія", які знаходяться у місті Києві на вул. Метрологічній, 14-Б.

Рішенням Апеляційного суду міста Києва від 15.11.2011, залишеним без змін ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26.09.2013, рішення Святошинського районного суду м. Києва від 03.03.2004 у справі № 2-952/2004 скасовано та прийнято нове, яким в позові відмовлено.

Згідно з інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна від 09.01.2018 № 110151806, ПП "ГК Феофанія" 01.04.2013 здійснив у нотаріуса державну реєстрацію права власності на спірне нерухоме майно на підставі рішення Святошинського районного суду м. Києва від 03.03.2004 у справі № 2-952/2004.

Згідно з витягом з Єдиного реєстру об`єктів державної власності від 12.07.2017, наданого Фондом державного майна України, готель "Феофанія" та ресторан готелю "Феофанія", загальною площею 6620,7 м2 на вул. Метрологічній, 14-Б у м. Києві належить до державної власності, суб`єктом управління є НАН України.

Зі змісту постанови Північного апеляційного господарського суду від 27.02.2019 у справі № 910/774/18, залишеною без змін постановою Верховного Суду від 27.11.2019 убачається, що суд установив, що відповідно до договору оренди від 06.03.1995 № 2 орендодавець передає орендарю в тимчасове користування готельний комплекс "Феофанія", а саме: готель "Феофанія", ресторан готелю "Феофанія", ресторан "Пектораль", праве крило будівлі 1-5 поверхів та інше майно (будівлі, споруди, обладнання), які знаходяться на балансі комплексу. Згідно з пунктом 1.3 договору оренди № 2 строк оренди визначений з 23.04.1994 по 23.04.2004.

23.04.1994 між НАН України та Цемко О. В. було підписано акт прийому-передачі орендованого майна.

Суд у справі № 910/774/18 установив, що в матеріалах справи наявний акт прийому-передачі готельного комплексу "Феофанія", укладений між НАН України та ПП "ГК Феофанія".

Зазначення у цьому акті про те, що він укладений до договору оренди від 23.03.1994 № 1, не спростовує факту передачі спірного майна за договором оренди № 2, оскільки такий акт підписаний представниками НАН України та ПП "ГК Феофанія" (як нового орендаря), та майно, яке зазначене в акті, відповідає майну, яке зазначене в договорі оренди № 2.

Таким чином, судом у справі № 910/774/18 було встановлено, що між НАН України та ПП "ГК Феофанія" виникли орендні правовідносини щодо спірного майна.

При цьому суд апеляційної інстанції у постанові від 27.02.2019 у вказаній справі, з висновком якого погодився Верховний Суд, зазначив, що на час виникнення спірних правовідносин щодо витребування майна договір оренди був дійний, в судовому порядку недійсним не визнаний, а між сторонами існували договірні відносини стосовно оренди спірних нежитлових приміщень.

У постанові Верховного Суду від 27.11.2019 у справі № 910/774/18 також зазначено, що апеляційний суд дійшов правильного висновку про те, що оскільки відповідач (ПП "ГК Феофанія") користується спірним нерухомим майном на підставі відповідного договору оренди, який є чинним, та матеріали справи не містять доказів приватизації чи викупу відповідачем спірного майна, то ці обставини виключають правові підстави для застосування до спірних правовідносин положень статей 387, 388 Цивільного кодексу України щодо витребування у відповідача такого нерухомого майна. При цьому, апеляційний суд обґрунтовано вказав на те, що реєстраційні дії щодо спірного майна, які були здійснені на підставі судового рішення, яке було скасовано, згідно з якими за відповідачем зареєстровано право власності на спірне майно, можуть бути оскаржені у судовому порядку шляхом подання відповідного позову.

4.5. Предметом позову у справі, яка розглядається, є вимоги НАН України про розірвання договору оренди від 06.03.1995 № 2, укладеного між НАН України і ПП "ГК Феофанія" та виселення відповідача зі спірних приміщень готельного комплексу "Феофанія", у зв`язку із неналежним виконанням відповідачем зобов`язань за договором, а саме систематичною несплатою ПП "ГК Феофанія" орендних платежів, передання спірного майна без дозволу орендодавця в суборенду та недотримання умов договору щодо збереження майна.

4.6. Відповідно до статті 173 Господарського кодексу України господарським визнається зобов`язання, що виникає між суб`єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб`єкт (зобов`язана сторона, у тому числі боржник) зобов`язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб`єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб`єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов`язаної сторони виконання її обов`язку.

Згідно із частиною першою статті 174 Господарського кодексу України господарські зобов`язання можуть виникати, зокрема, з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать.

Відповідно до статті 175 Господарського кодексу України майново-господарськими визнаються цивільно-правові зобов`язання, що виникають між учасниками господарських відносин при здійсненні господарської діяльності, в силу яких зобов`язана сторона повинна вчинити певну господарську дію на користь другої сторони або утриматися від певної дії, а управнена сторона має право вимагати від зобов`язаної сторони виконання її обов`язку.

Майнові зобов`язання, які виникають між учасниками господарських відносин, регулюються Цивільним кодексом України.

Відповідно до статті 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Так, підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Згідно з положеннями статей 626- 629 Цивільного кодексу України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Договір є обов`язковим для виконання сторонами.

За змістом частини 1 статті 526 Цивільного кодексу України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства. Аналогічний за змістом припис вміщено в частині першій статті 193 Господарського кодексу України.

Відповідно до частини 1 статті 759 та статті 761 Цивільного кодексу України за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов`язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк. Право передання майна у найм має власник речі або особа, якій належать майнові права. Наймодавцем може бути також особа, уповноважена на укладення договору найму.

У частині 1 статті 762 зазначеного Кодексу передбачено, що за користування майном з наймача справляється плата, розмір якої встановлюється договором найму.

Відповідно до частини першої статті 638 Цивільного кодексу України істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Орендна плата з урахуванням її індексації є однією з істотних умов договору оренди (частина перша статті 284 Господарського кодексу України).

4.7. Суд апеляційної інстанції виходив з того, що судовими рішеннями у справах № 22-7480/2011 та № 910/774/18 встановлено, що спірне майно є державною власністю, з власності держави не вибувало та відповідно до договору оренди від 06.03.1995 перебуває у користуванні ПП "ГК Феофанія".

Отже, суд апеляційної інстанції установив, що між сторонами у справі виникли правовідносини з оренди майна, належного до державної власності, розташованого за адресою: м. Київ, вул. Метрологічна, 14-Б.

4.8. За змістом статті 11 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" (у редакції, чинній на час укладення спірного у справі договору від 06.03.1995) істотною умовою договору оренди є, зокрема, орендна плата.

У статті 20 наведеного Закону (у редакції, чинній на час укладення спірного у справі договору від 06.03.1995) передбачені обов`язки орендаря та у частинах 1-3 встановлено, що за договором оренди орендаря може бути зобов`язано використовувати об`єкт оренди за цільовим призначенням відповідно до профілю виробничої діяльності підприємства, організації, майно яких передано в оренду. Орендар зобов`язаний зберігати орендоване майно відповідно до умов договору, запобігаючи його пошкодженню, псуванню. Орендар зобов`язаний вносити орендну плату своєчасно та у повному обсязі.

З 01.02.2020 набрав чинності Закон України "Про оренду державного та комунального майна", згідно з положеннями якого (у редакції, чинній на час звернення позивача з позовом до суду - 01.07.2020) орендна плата встановлюється у грошовій формі і вноситься у строки, визначені договором (частина 1 статті 17 Закону); якщо орендар допустив прострочення сплати орендної плати на строк більше трьох місяців або якщо орендар станом на дату довідки балансоутримувача, передбаченої частиною шостою статті 18 цього Закону, має заборгованість зі сплати орендної плати або не здійснив страхування об`єкта оренди, чи має заборгованість зі сплати страхових платежів приймається рішення відмову у продовженні договору (частина 1 статті 19 Закону).

Відповідно до частини 2 статті 651 Цивільного кодексу України договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених законом або договором. Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору.

Стаття 611 зазначеного Кодексу передбачає різні правові наслідки порушення зобов`язання, до яких належать, зокрема, припинення зобов`язання внаслідок односторонньої відмови від зобов`язання, якщо це встановлено договором або законом або розірвання договору, зміна умов зобов`язання, сплата неустойки, відшкодування збитків і моральної шкоди.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 27.11.2018 у справі № 912/1385/17 зазначено, що застосування такого правового наслідку, як розірвання договору судом, саме з підстави істотності допущеного порушення договору, визначеної через іншу оціночну категорію - значну міру позбавлення того, на що особа розраховувала при укладенні договору, - відповідає загальним засадам цивільного законодавства, до яких за пунктом 6 частини 1 статті 3 Цивільного кодексу України належать, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність.

4.9. Суд апеляційної інстанції виходив з того, що встановлені під час розгляду справи обставини свідчать про істотне порушення ПП "ГК Феофанія" умов договору оренди майна від 06.03.1995 № 2, оскільки сплата орендної плати є істотною умовою договору оренди, а позивач (орендодавець) не отримав того, на що він розраховував при укладанні договору.

Суд апеляційної інстанції також відхилив доводи ПП "ГК Феофанія" щодо викупу Цемко О. В. державного майна - готельного комплексу "Феофанія", зазначивши, що питання набуття права власності Цемко О. В. на підставі укладеного ним договору оренди не підлягають вирішенню в межах цієї справи виходячи з предмету та підстав заявлених у справі позовних вимог про розірвання договору оренди, стороною якого є позивач та відповідач у справі та виселення відповідача з орендованого майна.

При цьому як свідчать матеріали платіжні доручення, на які ПП "ГК Феофанія" посилається на підтвердження сплати ним грошових коштів та викуп спірного орендованого майна, які датовані листопадом, груднем 1994 та січнем і лютим 1995, свідчать про сплату Заставним товариством "Скарбниця" передоплати за безвідсотковою позикою за договором від 28.11.1994.

Крім того суд апеляційної інстанції установив, що 02.03.2020 створеною НАН України комісією було проведено перевірку цільового використання та збереження майна Академії, що знаходиться в орендному користуванні ПП "ГК Феофанія", за результатами якої складено акт. Перевіркою встановлено порушення щодо експлуатації майна та невиконання відповідачем умов договору оренди, зокрема встановлено, що будівля не оснащена автоматичною системою пожежогасіння, системою пожежної сигналізації, приміщення коридорів і сходових клітин знаходяться в незадовільному стані, відбувається поширення сирості та плісняви, наявне відшарування та обвалення штукатурного шару; встановлені випадки облаштування водонагрівачів в приміщеннях коридорів, частина приміщень передана в суборенду; заборгованість зі сплати орендної плати за період з 06.03.1995 по 31.12.2019 становила 5 912 731,00 грн. З урахуванням встановлених порушень комісія дійшла висновку щодо необхідності рекомендувати розірвати договір від 06.03.1995 № 2.

4.10. У постанові Верховного Суду від 24.06.2021 у справі № 908/3592/19 зазначено таке:

"22.13. Згідно з частиною 1 статті 762 Цивільного кодексу України за користування майном з наймача справляється плата, розмір якої встановлюється договором найму.

22.14. Відповідно до частини першої статті 286 Господарського кодексу України орендна плата - це фіксований платіж, який орендар сплачує орендодавцю незалежно від наслідків своєї господарської діяльності.

"22.15. За змістом наведених норм договір оренди є підставою виникнення права наймача (орендаря) користуватися орендованим майном упродовж строку дії договору зі сплатою наймодавцю (орендодавцю) орендної плати, погодженої умовами договору; а припинення договору є підставою виникнення обов`язку наймача негайно повернути наймодавцеві річ у стані, в якому вона була одержана, з урахуванням нормального зносу, або у стані, який було обумовлено в договорі.

22.16. Користування майном за договором є правомірним, якщо воно відповідає умовам укладеного договору та положенням чинного законодавства, які регулюють такі правовідносини з урахуванням особливостей предмета найму та суб`єктів договірних правовідносин.

22.17. Відносини найму (оренди) у разі неправомірного користування майном можуть регулюватися умовами договору, що визначають наслідки неправомірного користування майном, та нормами законодавства, які застосовуються до осіб, які порушили зобов`язання у сфері орендних відносин.

22.18. Правова природа плати за користування річчю (орендної плати) безпосередньо пов`язана із правомірним користуванням річчю протягом певного строку, і обов`язок здійснення такого платежу є істотною ознакою орендних правовідносин, що випливає зі змісту регулятивних норм статей 759, 762, 763 ЦК України, статей 283, 284, 286 ГК України. Із припиненням договірних (зобов`язальних) відносин за договором у наймача (орендаря) виникає новий обов`язок - негайно повернути наймодавцеві річ".

4.11. Отже, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що оскільки матеріалами справи підтверджується істотне порушення відповідачем умов договору, що полягає у систематичному невиконанні зобов`язань щодо погашення сум заборгованості за користування орендованими приміщеннями, у зв`язку з чим позивач значною мірою позбавляється того, на що він розраховував при укладенні спірного договору, а також враховуючи те, що відповідач в передбаченому законом порядку не спростував встановлених обставин справи, позовна вимога в частині розірвання договору оренди від 06.03.1995 № 2 підлягає задоволенню.

Ураховуючи встановлені судами обставини справи, колегія суддів вважає, що суд апеляційної інстанцій правильно застосував до спірних правовідносин приписи частини 2 статті 651 Цивільного кодексу України, з`ясувавши суттєві обставини цієї справи як щодо наявності факту порушення відповідачем умов договору, так і щодо наявності критерію істотності цього порушення договору.

При цьому дійшовши висновку про наявність правових підстав для розірвання договору оренди нерухомого майна від 06.02.1995 № 2, суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, дійшов висновку про обґрунтованість позовних вимог позивача про виселення відповідача з орендованих приміщень.

4.12. Як вже зазначалося, оскаржуючи постанову суду апеляційної інстанції з підстави, передбаченої у пункті 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, ПП "ГК Феофанія" посилалося на неврахування судом висновку, викладеного у постанові Верховного Суду від 16.09.2022 у справі № 913/703/20 стосовно того, що розірвано може бути лише чинний (такий, що діє на час звернення до суду з позовом та прийняття відповідного судового рішення) договір.

За змістом пункту 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України оскарження судових рішень з підстави, зазначеної в пункті 1 частини 2 цієї статті, можливе за наявності таких складових: неоднакове застосування одних і тих самих норм матеріального права апеляційним судом у справі, в якій подано касаційну скаргу, та у постанові Верховного Суду, яка містить висновок щодо застосування цієї ж норми права у подібних правовідносинах; ухвалення різних за змістом судових рішень у справі, в якій подано касаційну скаргу, і в справі, в якій винесено постанову Верховного Суду; спірні питання виникли у подібних правовідносинах.

Подібність правовідносин означає, зокрема, тотожність суб`єктного складу учасників відносин, об`єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм (зокрема, часу, місця, підстав виникнення, припинення та зміни відповідних правовідносин). Зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності в різних рішеннях суду (судів) визначається обставинами кожної конкретної справи.

Так, у справі № 913/703/20, про неврахування висновку в якій посилається скаржник, за позовом Департаменту житлово-комунального господарства Луганської обласної державної адміністрації до Товариства з обмеженою відповідальністю "Проектно-будівельний Альянс" про стягнення 7 726 556,62 грн, та зустрічним позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Проектно-будівельний Альянс" до Департаменту житлово-комунального господарства Луганської обласної державної адміністрації про стягнення 807 039,98 грн, Верховний Суд, залишаючи без змін судові рішення у справі про задоволення первісного позову та відмови у зустрічному позові, зазначив, що одним із наслідків розірвання договору є припинення зобов`язань сторін, що виникли у сторін такого договору відповідно до пункту 1 частини 2 статті 11 та статті 509 Цивільного кодексу України. Відтак за змістом зазначених норм розірвано може бути лише чинний (такий, що діє на час звернення до суду з позовом та прийняття відповідного судового рішення) договір. Відповідний висновок також міститься у постановах Верховного Суду від 07.08.2018 у справі № 910/7981/17, від 18.11.2019 № 910/16750/18.

Верховний Суд виходив з того, що не зважаючи на припинення строку дії спірного договору в силу його пункту 13.6, фінансові зобов`язання сторін, що виникли між сторонами до закінчення строку дії цього договору, не є припиненими (обов`язок генпідрядника повернути невикористану суму авансу, обов`язок замовника оплатити виконані роботи). Відповідач за первісним позовом отримав відповідний аванс на підставі договору, при цьому така підстава отримання зазначених коштів не перестала існувати. Відтак положення статті 1212 Цивільного кодексу України до спірних правовідносин не підлягає застосуванню, а відповідна сума авансу підлягає поверненню в силу положень Цивільного кодексу України, що регулюють відносини підряду, та самого договору.

Натомість у справі, яка розглядається, судом апеляційної інстанції було встановлено, що судовими рішеннями у справах № 22-7480/2011 та № 910/774/18 встановлено, що спірне майно є державною власністю, з власності держави не вибувало та відповідно до договору оренди від 06.03.1995 перебуває у користуванні ПП "ГК Феофанія". Отже, між сторонами у справі виникли правовідносини з оренди майна, належного до державної власності, розташованого за адресою: м. Київ, вул. Метрологічна, 14-Б на підставі спірного договору, який не є припиненим на момент подачі позову та недійсним не визнавався.

Отже, обставини, встановлені судами у справі № 927/784/19, на неврахування висновку в якій вказує заявник касаційної скарги, та у справі, що розглядається, не є подібними.

4.13. Згідно з пунктом 5 частини 1 статті 296 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини 2 статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.

Зазначена норма процесуального права спрямована на формування усталеної судової практики з вирішення господарських спорів, що виникають із подібних правовідносин, а її застосування судом касаційної інстанції свідчитиме про дотримання принципу правової визначеності.

З огляду на викладене колегія суддів вважає помилковим посилання скаржника на незастосування судом правових висновків, викладених у постанові Верховного Суду, на яку скаржник посилався у касаційній скарзі, а доводи касаційної скарги колегія суддів вважає такими, що зводяться до незгоди із висновками суду апеляційної інстанції.

Зважаючи на те, що наведена ПП "ГК Феофанія" підстава для касаційного оскарження, передбачена у пункті 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, не отримала підтвердження після відкриття касаційного провадження, колегія суддів відповідно до пункту 5 частини 1 статті 296 цього Кодексу дійшла висновку про необхідність закриття касаційного провадження за касаційною скаргою ПП "ГК Феофанія" на рішення Господарського суду міста Києва від 11.08.2022 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 18.05.2023 у справі № 910/9438/20.

4.14. ПП "ГК Феофанія", оскаржуючи судові рішення у справі, також посилається на пункт 3 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України та вказує на відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування статей 256 та 263 Цивільного кодексу України від 18.07.1963, який був чинний на час укладення договору оренди від 06.03.1995 № 2, вважаючи, що наразі відсутній висновок щодо застосування вказаних норм в контексті зобов`язання орендаря, які виникають за договором оренди, у разі не передання орендодавцем майна в оренду.

В Україні визнається і діє принцип верховенства права, одним з елементів якого є принцип правової визначеності. Основним елементом принципу правової визначеності є однозначність та передбачуваність правозастосування, а отже, системність і послідовність у діяльності відповідних органів, насамперед судів. Суб`єкти (учасники спору) завжди повинні мати можливість орієнтувати свою поведінку таким чином, щоб вона відповідала вимогам норми на момент вчинення дії.

Отже, правові норми та судова практика підлягають застосуванню таким чином, яким вони є найбільш очевидними та передбачуваними для учасників цивільного обороту в Україні.

З огляду на зміст вимог процесуального закону, при касаційному оскарженні судових рішень з підстав, передбачених пунктом 3 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, окрім посилання на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, касаційна скарга має містити, зокрема зазначення норми права щодо якої відсутній висновок її застосування із конкретизацією змісту правовідносин, в яких цей висновок відсутній та обґрунтувати необхідність формування єдиної правозастосовчої практики щодо цієї норми для правильного вирішення справи.

Статтею 263 Цивільного кодексу України (у редакції 1963 року, яка діяла на час укладення спірного договору від 06.03.1995), про надання висновку із застосування якої вказує скаржник, передбачено, що коли наймодавець не надає у користування наймачеві зданого в найом майна, наймач вправі витребувати від нього це майно (стаття 208 цього Кодексу) і вимагати відшкодування збитків, завданих затримкою виконання, або з свого боку відмовитись від договору і стягнути збитки, завдані його невиконанням.

Статтею 765 Цивільного кодексу України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин та подання позову - 01..07.2020) наймодавець зобов`язаний передати наймачеві майно у користування негайно або у строк, встановлений договором найму.

Як вже зазначалося, суд апеляційної інстанції з посиланням на обставини, встановлені у справі № 910/744/18 вказував на те, що в матеріалах справи міститься два акти прийому-передачі, датовані 23.03.1994 та підписані між НАН України та ПП "ГК Феофанія", за змістом яких підприємству було передано майно, загальною площею 3200,00 м2, балансовою вартістю 1 107 986,00 карбованців, а за іншим актом передано готель "Феофанія", загальною площею 6617,70 м2; ресторан "Феофанія", що розташований у вказаному готелі та є його невід`ємною частиною; ресторан "Пектораль", загальною площею 367,5 м2, що розташований за адресою: вул. Софії Перовської, 6/11; праве крило 1-5 поверхів будівлі, загальною площею 629,50 м2, що розташовані за адресою: вул. Софії Перовської, 6/11, балансовою вартістю 1 107 986,00 карбованців.

Суд апеляційної інстанції у справі № 910/774/18, постанову якого залишено без змін постановою Верховного Суду від 27.11.2019, установив, що зазначення в акті від 23.03.1994 про те, що він укладений до договору оренди від 23.03.1994 № 1, не спростовує факту передачі спірного майна за договором оренди № 2, оскільки такий акт підписаний представниками НАН України та ПП "ГК Феофанія" (як нового орендаря), та майно, яке зазначене в акті, відповідає майну, зазначеному в договорі оренди № 2.

Колегія суддів вважає, що ПП "ГК Феофанія" не навело обґрунтувань щодо необхідності формування єдиної правозастосовчої практики стосовно застосування положень статей 256 та 263 Цивільного кодексу України від 18.07.1963, який був чинний на час укладення договору оренди від 06.03.1995 № 2, у зв`язку із відсутністю висновку щодо застосування вказаних норм в контексті зобов`язання орендаря, які виникають за договором оренди, у разі не передання орендодавцем майна в оренду, ураховуючи встановлені судом обставини передачі відповідачу (орендарю) спірного майна, про що також свідчать судові рішення в інших справах.

4.15. Як свідчить зміст касаційної скарги ПП "ГК Феофанія", її було подано також на підставі пункту 4 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України та мотивовано тим, що суди не повно дослідили зібрані у справі докази.

Відповідно до пункту 1 частини 3 статті 310 Господарського процесуального кодексу України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини 2 статті 287 цього Кодексу.

Таким чином, за змістом пункту 1 частини 3 статті 310 Господарського процесуального кодексу України достатньою підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є не саме по собі порушення норм процесуального права у виді недослідження судом зібраних у справі доказів, а зазначене процесуальне порушення у сукупності з належним обґрунтуванням скаржником заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини 2 статті 287 цього Кодексу.

Натомість, як уже зазначалося, підстава касаційного оскарження, наведена скаржником у касаційній скарзі (пункт 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України), у цьому випадку не отримала підтвердження після відкриття касаційного провадження, а саме лише посилання скаржника на те, що суд не в повному обсязі дослідив докази та не з`ясував дійсні обставини справи, без належного обґрунтування не можуть ставити під сумнів судове рішення.

За таких обставин колегія суддів не бере до уваги доводи скаржника про недослідження судами зібраних у справі доказів за умови відсутності підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України.

Таким чином, наведена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена у пункті 4 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, також не отримала підтвердження під час касаційного провадження, що виключає скасування оскаржуваних судових рішень з цієї підстави.

4.16. Колегія суддів також вважає за необхідне зазначити, що відповідно до висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного у постанові від 16.01.2019 у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18), встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанції, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Верховний Суд є судом права, а не факту, тому діючи у межах повноважень та порядку, визначених статтею 300 Господарського процесуального кодексу України, він не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку (постанови Верховного Суду від 03.02.2020 у справі № 912/3192/18, від 12.11.2019 у справі № 911/3848/15, від 02.07.2019 у справі № 916/1004/18).

З урахуванням наведеного суд касаційної інстанції не приймає і не розглядає доводи скаржника, наведені у касаційній скарзі, які пов`язані з переоцінкою доказів та встановленням обставин справи.

5. Висновки Верховного Суду

5.1. Згідно зі статтею 236 Господарського процесуального кодексу України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню господарського судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

За змістом частини 1 статті 300 цього Кодексу, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

5.2. Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 308 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.

Відповідно до положень статті 309 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

5.3. Ураховуючи те, що доводи касаційної скарги ПП "ГК Феофанія" про порушення і неправильне застосування судами норм процесуального та матеріального права при прийнятті оскаржуваного судового рішення не знайшли свого підтвердження, Верховний Суд, переглянувши оскаржувані судові рішення у межах доводів та вимог касаційної скарги, вважає, що касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ПП "ГК Феофанія", відкрите з підстави, передбаченої у пункті 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, слід закрити, а з інших підстав оскарження судових рішень, визначених заявником - залишити постанову Північного апеляційного господарського суду від 18.05.2023, якою частково скасовано рішення Господарського суду міста Києва від 11.08.2022 та повністю задоволено позовні вимоги, без змін.

5.4. У зв`язку із тим, що Верховним Судом не було встановлено допущених судами порушень норм матеріального та процесуального права, та відсутності підстав для зміни чи відміни судових рішень, підлягає поновленню дія та виконання рішення Господарського суду міста Києва від 11.08.2022 та постанова постанову Північного апеляційного господарського суду від 18.05.2023, зупинені згідно з ухвалою Верховного Суду від 30.08.2023.

6. Розподіл судових витрат

6.1. Оскільки підстав для скасування судового рішення, а також задоволення касаційної скарги немає, судовий збір за подання касаційної скарги слід покласти на скаржника.

Керуючись статтями 296, 300, 301, пунктом 1 частини 1 статті 308, статтями 309, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

П О С Т А Н О В И В :

1. Касаційне провадження за касаційною скаргою Приватного підприємства "ГК Феофанія" на постанову Північного апеляційного господарського суду від 18.05.2023 та рішення Господарського суду міста Києва від 11.08.2022 у справі № 910/9438/20, відкрите з підстави, передбаченої у пункті 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, закрити.

2. Касаційну скаргу Приватного підприємства "ГК Феофанія" залишити без задоволення.

3. Постанову Північного апеляційного господарського суду від 18.05.2023 у справі № 910/9438/20 залишити без змін.

4. Поновити виконання та дію рішення Господарського суду міста Києва від 11.08.2022 та постанови Північного апеляційного господарського суду від 18.05.2023 у справі № 910/9438/20, зупинені згідно з ухвалою Верховного Суду від 30.08.2023.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Т. Б. Дроботова

Судді Н. О. Багай

Ю. Я. Чумак