Постанова

від 11.10.2023 по справі 177/1421/22

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Провадження № 22-ц/803/8163/23 Справа № 177/1421/22 Суддя у 1-й інстанції - Строгова Г.Г. Суддя у 2-й інстанції - Остапенко В. О.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

11 жовтня 2023 року м.Кривий Ріг

справа № 177/1421/22

Дніпровський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого судді Остапенко В.О.

суддів Бондар Я.М., Зубакової В.П.

сторони:

позивач ОСОБА_1

відповідач ОСОБА_2

розглянувши у спрощеному позовному провадженні, у порядку ч.13ст.7,ч.1 ст.369ЦПК України,безповідомлення учасниківсправи,за наявнимиу справіматеріалами,апеляційну скаргу ОСОБА_1 , від імені та в інтересах якої діє ОСОБА_3 , на рішення Криворізького районного суду Дніпропетровської області від 11 липня 2023 року, яке ухвалено суддею Строговою Г.Г. у м. Кривому Розі Дніпропетровської області, відомостей щодо дати складання повного тексту рішення суду матеріали справи не містять,

УСТАНОВИВ:

В грудні2022року ОСОБА_1 звернулась досуду зпозовом до ОСОБА_2 про стягненнябезпідставно отриманихгрошових коштів.

В обґрунтування заявлених позовних вимог позивач зазначила, що 04 листопада 2005 року відповідач отримала від позивача грошові кошти в сумі 83 000 грн., про що свідчить власноручно написана розписка, зі змісту якої слідує, що ОСОБА_2 продала ОСОБА_1 належну їй земельну ділянку. Оскільки станом на 04 листопада 2005 року діяв мораторій на продаж землі сільськогосподарського призначення, договір купівлі-продажу земельної ділянки між позивачем та відповідачем укладений не був.

В цей же день, 04 листопада 2005 року, відповідач видала на ім`я позивача довіреність на право користування і розпорядження земельною ділянкою площею 9,57 га, розташованою на території Суходільської сільської ради, яка належала їй на праві власності, на підставі державного акту на право приватної власності на землю серії І-КР № 017909, виданого 17 квітня 2001 року Суходільською сільською радою.

02 листопада 2022 року позивач відправила відповідачу лист з повідомленням про намір укласти договір продажу земельної ділянки належної відповідачу на підставі раніше виданої довіреності, а також запропонувала відповідачу укласти з нею ( ОСОБА_1 ) договір купівлі-продажу земельної ділянки. У разі відмови, просила повернути кошти в сумі 83 000 грн.

При цьому зазначила, що 21 листопада 2022 року представником позивача з`ясовано, що вищевказана довіреність від 04 листопада 2005 року скасована відповідачем 29 січня 2018 року.

Посилаючись на норми ст. 1212 ЦК України, позивач просила суд стягнути з відповідача 83 000 грн., які були безпідставно отримані відповідачем, оскільки в силу існування мораторію на відчуження земель сільськогосподарського призначення договір купівлі-продажу, у встановленій законом формі між ними укладений не був.

Рішенням Криворізького районного суду Дніпропетровської області від 11 липня 2023 року в задоволенні позову відмовлено.

В апеляційній скарзі представник позивача, посилаючись на неповне з`ясування судом першої інстанції обставин справи, ставить питання про скасування рішення суду першої інстанції та ухвалення нового рішення по справі про задоволення позовних вимог позивача посилаючись на те, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про пропуск позивачем строку позовної давності, оскільки норми гл. 83 ЦК України не визначають строки виконання зобов`язання набувача щодо повернення безпідставно набутого майна. Апелянт вважає, що відповідно до вимог ст. 530 ЦК України, відповідач мала повернути кошти протягом 7 днів після отримання 10 листопада 2022 року вимоги позивача від 02 листопада 2022 року, однак безпідставно отримані відповідачем кошти не повернуто.

Також апелянт заважує на тому, що поведінку позивача з пред`явлення позову про стягнення з відповідача безпідставно отриманих коштів не можна розцінювати як недобросовісну, оскільки в даному випадку поведінка позивача була добросовісною, оскільки вона мала намір набути у свою власність земельну ділянку, власником якої була відповідач, в той час як поведінка відповідача, яка отримала кошти саме за продаж земельної ділянки, не уклала з позивачем договору купівлі-продажу вказаної земельної ділянки і відмовилась повертати кошти.

У відзиві на апеляційну скаргу представник відповідача просить рішення суду першої інстанції залишити без змін, як законне та обґрунтоване, на переконання представника відповідача, апеляційну скаргу представника позивача залишити без задоволення.

Справа розглядається без повідомлення учасників справи, в порядку ч. 13 ст. 7, ч. 1 ст. 369 ЦПК України, оскільки ціна позову менше 100 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах заявлених позовних вимог, доводів апеляційної скарги та відзиву на апеляційну скаргу, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, з наступних підстав.

Як установленосудом та убачається з матеріалів справи, 17 квітня 2001 року ОСОБА_2 видано державний акт на право приватної власності на землю серії I-КР № 017909, яким посвідчено право власності на земельну ділянку площею 9,57 га, з цільовим призначенням для ведення товарного сільськогосподарського виробництв, розташовану на території Суходільської сільської ради (а.с.13-14).

Вказаний державний акт розпорядженням голови Долинської РДА Кіровоградської області № 154-р від 16 квітня 2013 року визнавався недійсним, у зв`язку з його втратою (а.с.109), з наданням ОСОБА_2 права на виготовлення технічної документації, що стала підставою для передання їй у власність земельної ділянки кадастровий номер 3521987800:02:000:2330 для ведення товарного сільськогосподарського виробництва площею 9,57 г, розташованої на території Суходільської сільської ради Долинського району Кіровоградської області (а.с.110-119).

Як слідує з договору оренди від 28 березня 2002 року вказана земельна ділянка перебувала в оренді ВАТ «Новгородківський Райагрохім», в особі директора Пасічного А.М., правонаступником якого є ТДВ «Неоальянс» (а.с.66-67). Договір розірвано 09 грудня 2010 року (а.с.68).

04 листопада 2005 року ОСОБА_2 склала розписку, з тексту якої слідує, що вона продала ОСОБА_1 належну їй земельну ділянку, право на яку посвідчено державним актом I-КР № 017909 від 17 квітня 2001 року, за 83 000 грн., які отримала в повному обсязі, претензій до ОСОБА_1 не мала (а.с.11).

В цей же день, ОСОБА_2 видала довіреність на ім`я ОСОБА_1 , уповноваживши її користуватися і розпоряджатися (продати, якщо в цьому виникне потреба, обміняти, здавати в оренду, в тому числі укладати інші правочини) належною їй земельною ділянкою площею 9,57 га, що розташована на території Суходільської сільської ради, право на яку посвідчено Державним актом I-КР № 017909 від 17 квітня 2001 року. ОСОБА_2 уповноважила ОСОБА_1 в тому числі, отримувати документи, орендну плату та належні їй кошти за цивільно-правовими договорами, підписувати документи та правочини цивільно-правового характеру, а також вести справи в суді. Вказана довіреність посвідчена 04 листопада 2005 року приватним нотаріусом Новгородківського районного нотаріального округу Щербанем С.Ф.(а.с.12).

На підставі вказаної довіреності ОСОБА_1 , діючи як представник ОСОБА_2 , передала в оренду ТДВ «Неоальянс», в особі директора ОСОБА_4 , земельну ділянку площею 9,57 га, що належала ОСОБА_2 на підставі державного акту I-КР № 017909 від 17 квітня 2001 року, строком на 10 років, що підтверджено договором оренди землі від 16 листопада 2010 року (а.с.69-70).

Як слідує з заяви про припинення дії довіреності від 17 жовтня 2017року ОСОБА_2 повідомила ОСОБА_1 про припинення дії довіреності від 04 листопада 2005 року та заборону вчинення будь-яких дій в її інтересах (а.с.57). Вказана заява отримана позивачем ОСОБА_1 25 жовтня 2017 року, що підтверджено даними вручення поштового відправлення з описом вкладення (а.с.58-60).

23 березня 2018 року ОСОБА_2 надіслала ОСОБА_1 заяву про припинення дії довіреності, з доказами реєстрації припинення довіреності 16 лютого 2018 року, просила повернути її оригінал скасованої довіреності (а.с.61-64).

Звертаючись до суду з позовом про стягнення безпідставно отриманих грошових коштів позивач посилалась на те, що відповідачем по справі, без належих правових підстав, були набуті належні позивачу кошти в розмірі 83 000 грн., оскільки в силу існування мораторію на відчуження земель сільськогосподарського призначення договір купівлі-продажу, у встановленій законом формі, між сторонами укладений не був.

Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позовних вимог позивача, суд першої інстанції виходив з того, що позивач звернулася до суду з пропуском строку позовної давності, про поважність причини пропущення позовної давності суд не повідомила.

Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції, з огляду на наступне.

Стаття 1212 ЦК України регулює випадки набуття майна або його збереження без достатніх правових підстав.

Предметом регулювання інституту безпідставного отримання чи збереження майна є відносини, які виникають у зв`язку з безпідставним отриманням чи збереженням майна i які не врегульовані спеціальними інститутами цивільного права.

Зобов`язання з безпідставного набуття, збереження майна виникають за наявності трьох умов: а) набуття або збереження майна, б) набуття або збереження за рахунок іншої особи, в) відсутність правової підстави для набуття або збереження майна (відсутність положень закону, адміністративного акта, правочину або інших підстав, передбачених статтею 11 ЦК України).

Об`єктивними умовами виникнення зобов`язань із набуття, збереження майна без достатньої правової підстави виступають: 1) набуття або збереження майна однією особою (набувачем) за рахунок іншої (потерпілого); 2) шкода у вигляді зменшення або не збільшення майна у іншої особи (потерпілого); 3) обумовленість збільшення або збереження майна на стороні набувача шляхом зменшення або відсутності збільшення на стороні потерпілого; 4) відсутність правової підстави для вказаної зміни майнового стану цих осіб.

Зазначені висновки викладено у постанові Верховного Суду

від 28 листопада 2022 року у справі № 127/13491/21-ц.

У постановах Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2018 року

у справі № 922/3412/17 та від 13 лютого 2019 року у справі № 320/5877/17 зроблено висновок, що предметом регулювання глави 83 ЦК України є відносини, що виникають у зв`язку з безпідставним отриманням чи збереженням майна і не врегульовані спеціальними інститутами цивільного права. Відповідно до частин першої та другої статті 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов`язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. Положення глави 83 ЦК України застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події. Кондикційні зобов`язання виникають за наявності одночасно таких умов: набуття чи збереження майна однією особою (набувачем) за рахунок іншої (потерпілого); набуття чи збереження майна відбулося за відсутності правової підстави або підстава, на якій майно набувалося, згодом відпала. У разі виникнення спору стосовно набуття майна або його збереження без достатніх правових підстав договірний характер спірних правовідносин унеможливлює застосування до них судом положень глави 83 ЦК України.

Ознаки, характерні для кондикції, свідчать про те, що пред`явлення кондикційної вимоги можна визнати належним самостійним способом захисту порушеного права власності, якщо: 1) річ є такою, що визначена родовими ознаками, в тому числі грошовими коштами; 2) потерпілий домагається повернення йому речі, визначеної родовими ознаками (грошових коштів) від тієї особи (набувача), з якою він не пов`язаний договірними правовідносинами щодо речі.

Як установлено судом та убачається із матеріалів справи, зі змісту розписки та довіреності від 04 листопада 2005 року можна визначити, що між сторонами існували домовленості характерні договору купівлі-продажу земельної ділянки, однак між сторонами так і не було укладено договору купівлі-продажу земельної ділянки належної відповідачу, про що вказували сторони по справі, зазначаючи про те, що відповідний договір укладений не був, його істотні умови не погоджувалися, текст договору сторонами не підписувався, він нотаріально не посвідчувався та державну реєстрацію не проходив, як те визначено нормами ст. 210, 640, 657 ЦК України.

Також матеріалами справи установлено, що заявою про припинення довіреності від 17 жовтня 2017 року, ОСОБА_2 повідомила ОСОБА_1 про припинення дії довіреності від 04 листопада 2005 року та заборону вчинення будь-яких дій в її інтересах. Вказана заява отримана позивачем ОСОБА_1 25 жовтня 2017 року, що підтверджено даними вручення поштового відправлення з описом вкладення (а.с.57-60).

Також 23 березня 2018 року ОСОБА_2 надіслала ОСОБА_1 заяву про припинення дії довіреності, з доказами реєстрації припинення довіреності 16 лютого 2018 року, просила повернути її оригінал скасованої довіреності (а.с.61-64).

Враховуючи те, що договір купівлі-продажу земельної ділянки не був укладений між сторонами, відповідно між сторонами не існувало зобов`язальних правовідносин, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що позивач передала відповідачу, а відповідач отримала від позивача грошові кошти в суму 83 000 грн., без достатньої правової підстави та про те, що вказані вище обставини є підставою для застосування положень глави 83 ЦК України.

Разом з тим відповідачем по справі було заявлено клопотання про застосування наслідків строку позовної давності.

Відповідно достатті 257 ЦК України,загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Зазначений трирічний строк діє після порушення суб`єктивного матеріального цивільного права (регулятивного), тобто після виникнення права на захист (охоронного).

Згідно з частиною першоюстатті 261 ЦК Україниперебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Порівняльний аналіз термінів «довідався» та «міг довідатися» дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.

Положеннямистатті 264 ЦК Українипередбачено, що перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов`язку. Після переривання перебіг позовної давності починається заново. Час, що минув до переривання перебігу позовної давності, до нового строку не зараховується.

Відповідно до вимогстатті 267 ЦК Українипозовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення; сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Суд відмовляє у позові через сплив позовної давності у разі відсутності визнаних судом поважними причин її пропуску, про які повідомив позивач.

Для застосування правил позовної давності суд має встановити характер спірних правовідносин.

Суд першої інстанції встановивши обставини справи дійшов правильного висновку про те, що кошти, отримані відповідачем були отримані нею безпідставно, однак позивач, ще в момент безпідставного передання коштів відповідачу, усвідомлювала відсутність між ними будь-яких зобов`язань, а отже відсутність у ОСОБА_2 обов`язку їх повернення, чим ставила себе у невигідне становище, що порушувало її права, тому, ОСОБА_1 усвідомлювала про порушення її прав, у зв`язку з чим строк позовної давності починався саме з 05 листопада 2005 року (наступного дня після безпідставної передачі коштів), що свідчить про те, що позивач звернулася до суду з пропуском строку позовної давності, про поважність причини пропущення позовної давності суд не повідомила, поновити вказаний строк не просила.

При цьому не можуть бути підставою для скасування рішення суду першої інстанції та задоволення позовних вимог позивача доводи апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про пропуск позивачем строку позовної давності, оскільки норми гл. 83 ЦК України не визначають строки виконання зобов`язання набувача щодо повернення безпідставно набутого майна та апелянт вважає, що відповідно до вимог ст. 530 ЦК України, відповідач мала повернути кошти протягом 7 днів після отримання 10 листопада 2022 року вимоги позивача від 02 листопада 2022 року, однак безпідставно отримані відповідачем кошти не повернуто, оскільки суд першої інстанції правильно визначився із початком перебігу строку позовної давності та вірно встановив, що в даному випадку позивач знала про своє порушене право в момент передачі коштів. Крім того, про відсутність наміру у відповідача продавати належну їй земельну ділянку, позивач була обізнана з моменту отримання нею заяви відповідача про припинення довіреності від 17 жовтня 2017 року, якою ОСОБА_2 повідомила ОСОБА_1 про припинення дії довіреності від 04 листопада 2005 року та заборону вчинення будь-яких дій в її інтересах. Вказана заява отримана позивачем ОСОБА_1 25 жовтня 2017 року, що підтверджено даними вручення поштового відправлення з описом вкладення. Також 23 березня 2018 року ОСОБА_2 надіслала ОСОБА_1 заяву про припинення дії довіреності, з доказами реєстрації припинення довіреності 16 лютого 2018 року, просила повернути її оригінал скасованої довіреності. Вказаних обставин позивач по справі не спростувала, що свідчить про те, що про порушення свого права, окрім наступного дня після безпідставної передачі коштів, позивач була додатково обізнана 25 жовтня 2017 року, при цьому з позовом до суду звернулась в грудні 2022 року.

Колегією суддів не приймаються до уваги доводи апеляційної скарги про те, що поведінку позивача з пред`явлення позову про стягнення з відповідача безпідставно отриманих коштів не можна розцінювати як недобросовісну, оскільки в даному випадку поведінка позивача була добросовісною, оскільки вона мала намір набути у свою власність земельну ділянку, власником якої була відповідач, в той час як поведінка відповідача, яка отримала кошти саме за продаж земельної ділянки, не уклала з позивачем договору купівлі-продажу вказаної земельної ділянки і відмовилась повертати кошти, оскільки наведені обставини не є підставою для відмови в задоволенні позовних вимог позивача, тому не мають правового значення для вирішення спору по суті.

Колегія суддів зауважує, що наведені в апеляційній скарзі доводи були предметом дослідження в суді першої інстанції з наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах законодавства, і з якою погоджується суд апеляційної інстанції.

Аргументи апеляційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи, а стосуються переоцінки доказів. Проте, відповідно до вимогст. 89 ЦПК України, оцінка доказів є виключною компетенцією суду, переоцінка доказів учасниками справи діючим законодавством не передбачена. Судом першої інстанції повно та всебічно досліджені обставини справи, перевірені письмові докази та надано їм належну оцінку.

Європейський суд з прав людини вказав що пункт 1статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свободзобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Оскаржене судове рішення відповідає критерію обґрунтованості судового рішення.

Отже, вирішуючи спір, суд першої інстанції в достатньо повному обсязі встановив права і обов`язки сторін, що брали участь у справі, обставини справи, перевірив доводи і заперечення сторін, дав їм належну правову оцінку, постановив рішення, яке відповідає вимогам закону. Висновки суду обґрунтовані, підтверджуються письмовими доказами та не спростовуються доводами, викладеними в апеляційній скарзі.

За таких обставин, колегія суддів вважає, що рішення суду ухвалено з дотриманням норм матеріального і процесуального законодавства, у зв`язку із чим апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду - залишенню без змін.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 367, 374, 375, 381, 382, 384 ЦПК України, суд,

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , від імені та в інтересах якої діє ОСОБА_3 ,залишити без задоволення.

Рішення Криворізького районного суду Дніпропетровської області від 11 липня 2023 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та оскарженню в касаційному порядку не підлягає.

Повний текст постанови складено 11 жовтня 2023 року.

Головуючий:

Судді: