Рішення

від 10.10.2023 по справі 280/8358/21

ЗАПОРІЗЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ЗАПОРІЗЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

РІШЕННЯ

10 жовтня 2023 року 10 год. 22 хв.Справа № 280/8358/21 м.ЗапоріжжяСуддя Запорізького окружного адміністративного суду Сацький Р.В., за участі секретаря судового засідання Демченко А.Е., та сторін

від позивача: Івлєв М.М.,

від відповідача: Кришталевич В.М.

розглянувши у відкритому судовому засіданні за правилами загального позовного провадження адміністративну справу

за позовом: ОСОБА_1

до - Спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Південного регіону

про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії.

ВСТАНОВИВ:

10 вересня 2021 року до Запорізького окружного адміністративного суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 (далі по тексту позивач) звернувся з позовною заявою до Спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері Південного регіону (далі по тексту відповідач), у якій позивач просить суд:

- визнати протиправною бездіяльність Спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері Південного регіону щодо невідшкодування матеріальної шкоди на користь ОСОБА_1 у вигляді неотриманої частини заробітної плати, а саме посадового окладу визначеного за ч. 3 ст. 81 Закону України «Про прокуратуру», завданої положеннями пункту 26 розділу VI «Прикінцеві та перехідні положення» Бюджетного кодексу України, що визнані неконституційними, за період з 01 липня 2015 року по 1 серпня 2017 року;

- зобов`язати Спеціалізовану прокуратуру у військовій та оборонній сфері Південного регіону сплатити на користь ОСОБА_1 матеріальну шкоду у вигляді неотриманої частини заробітної плати, а саме посадового окладу визначеного за ч. 3 ст. 81 Закону України «Про прокуратуру», завданої положеннями пункту 26 розділу VI «Прикінцеві та перехідні положення» Бюджетного кодексу України, що визнані неконституційними, за період з 01 липня 2015 року по 1 серпня 2017 року.тної плати, а саме посадового окладу, визначеного за ч. 3ст. 81 Закону України «Про прокуратуру», завданої положеннями пункту 26розділу VI «Прикінцеві та перехідні положення» Бюджетного кодексу України, що визнані неконституційними, за період з 01 липня 2015 року по 03 грудня 2019 року.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що діями Держави України було порушено право власності позивача на отримання заробітної плати у повному розмірі, гарантованої ч. 3ст. 81 Закону України «Про прокуратуру»,ст. 41 Конституції Українита ст. 1 Першого протоколу доКонвенції про захист прав людини і основоположних свобод, оскількирішенням Конституційного Суду України № 6-р/2020 від 26 березня 2020 рокубуло визнано таким, що не відповідаєКонституції України(є неконституційним) окреме положення пункту 26розділу VI «Прикінцеві та перехідні положення» Бюджетного кодексу Україниу частині, яка передбачає, що норми і положеннястатті 81 Закону України «Про прокуратуру» № 1697-VІІ від 14 жовтня 2014 рокузі змінами застосовуються у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, виходячи з наявних фінансових ресурсів державного і місцевого бюджетів та бюджетів фондів загальнообов`язкового державного соціального страхування. Позивачем у позовній заяві було наголошено на тому, що Конституційний Суд України не робить закон неконституційним, а тільки виявляє цей факт, тож говорити про ретроактивну дію рішення Конституційного Суду України некоректно, оскільки рішення Конституційного Суду України не є нормативними актами, а самі акти, які визнані неконституційними, втратили чинність одночасно з винесенням рішенням Конституційного Суду України, але факт неконституційності був і раніше. Виправлення помилок, допущених при ухваленні законів, передбаченост. 152 Конституції України, а право на захист прав та інтересів осіб, яким внаслідок дії законів, що не відповідалиКонституції України, завдано матеріальної чи моральної шкоди, визначено нормою прямої дії - ч. 3ст. 152 Конституції України. Крім того, у позовній заяві зазначено, що до спірних правовідносин не може застосовуватисьст. 1175 Цивільного кодексу України, оскільки вона регулює правовідносини виключно в частині відшкодування шкоди, завданої в результаті прийняття органом влади нормативно-правового акта, що був визнаний незаконним і скасований, в той час, як Конституційний Суд України є органом конституційної юрисдикції, який забезпечує верховенствоКонституції України, вирішує питання про відповідністьКонституції Українизаконів України, та у передбаченихКонституцією Українивипадках, інших актів, здійснює офіційне тлумаченняКонституції України, а також інші повноваження відповідно доКонституції України, проте, повноважень на визнання незаконним чи скасування нормативно - правового акта не має.

15 вересня 2021 року ухвалою Запорізького окружного адміністративного суду від відкрито провадження в адміністративній справі № 280/8358/21 та вирішено здійснювати розгляд справи за правилами загального позовного провадження суддею Сацьким Р.В. одноособово.

05 жотвня 2021 року ухвалою Запорізького окружного адміністративного суду відкладено підготовче засідання на 11 листопада 2021 року о 11:00 год.

11 листопада 2021 року ухвалою Запорізького окружного адміністративного суду зупинено провадження у справі до 13 січня 2022 року до 12 год. 00 хв.

13 січня 2022 року у підготовче засідання позивач та представнки сторін не прибули і того ж числа ухвалою Запорізького окружного адміністративного суду продовжено зупинення провадження у справі №280/8358/21 до 17 березня 2022 року для надання сторонам часу для примирення.

02 листопада 2021 року за вх. № 62963 на адресу Запорізького окружного адміністративного суду надійшов відзив у справі, відповідно до змісту якого Спеціалізована прокуратура у військовій та оборонній сфері Південного регіону заперечувала проти задоволення позовних вимог. В обґрунтування заперечень у відзиві зазначено, що функції головного розпорядника коштів Державного бюджету України щодо фінансового забезпечення діяльності прокуратури здійснюються Генеральною прокуратурою України. Згідно з вимогамистатті 48 Бюджетного кодексу Українита розміру загальної суми, передбаченої вЗаконах України «Про Державний бюджет України»на 2015-2020 роки на утримання органів прокуратури, Офісом Генерального прокурора проводились розрахунки сум на оплату праці у розрізі прокуратур усіх рівнів для затвердження їх у відповідних кошторисах видатків на кожен рік відповідно допостанови Кабінету Міністрів України від 31 травня 2012 року № 505 «Про упорядкування структури та умов оплати праці працівників органів прокуратури», у зв`язку з чим спеціалзована прокуратура регіону не мала правових підстав для нарахування та виплати позивачу заробітної плати поза межами видатків Державного бюджету на оплату праці таких працівників у розмірах інших, ніж встановлено Кабінетом Міністрів України. Крім того, відповідачем у відзиві наголошено, що за змістомст. 152 Конституції Українирішення Конституційного Суду України не має ретроактивності та змінює законодавче регулювання лише для правовідносин, що матимуть місце з дати ухвалення рішення, а у разі встановлення порушеного права ОСОБА_1 на отримання заробітної плати у розмірах, встановленимист. 81 Закону України «Про прокуратуру», завдану йому матеріальну шкоду повинна відшкодовувати саме держава, а не конкретний державний орган в межах власних бюджетних асигнувань.

18 вересня 2023 року ухвалою суду поновлено провадження в адміністративній справі № 280/8358/21 з 20 вересня 2023 року та призначено підготовче засідання на 20 вересня 2023 року о 16 год. 00 хв.

20 вересня 2023 р. ухвалою суду здійснено заміну відповідача - Спеціалізовану прокуратуру у військовій та оборонній сфер Південного регіону (65012, м. Одеса, вул. Пироговська, буд. 11, код ЄДРПОУ 38296363) на Спеціалізовану прокуратуру у сфері оборони Південного регіону.

20 вересня 2023 р. ухвалою суду закрито підготовче провадження у справі № 280/8358/21 та призначено справу до судового розгляду по суті на 10 жовтня 2023 року о/об 09 год. 00 хв.

10 жовтня 2023 року у відкритому судовому засіданні позивач позовні вимоги підтримав, просив позов задовольнити у повному обсязі. В обґрунтування позовних вимог посилався на обставини та доводи, які викладені у заявах по суті справи.

Представник відповідача проти задоволення позову заперечував, просив у задоволенні позову відмовити з посиланням на доводи, які викладені у відзиві.

Суд, заслухавши пояснення представників сторін, дослідивши матеріали справи, з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, оцінивши докази, які мають значення для розгляду і вирішення позову по суті, проаналізувавши застосування норм матеріального та процесуального права, встановив наступне.

ОСОБА_1 працював в органах військової прокуратури з квітня 2015 року, що підтверджується копіями витягу з його послужного списку і військового квитка офіцеру запасу ОСОБА_1 , які наявні в матеріалах справи.

Так, з квітня 2015 року ОСОБА_1 проходив військову службу у військовій прокуратурі Південного регіону України на посадах старшого прокурора і прокурора відділу роботи з кадрами, отримуючи грошове забезпечення у вказаній військовій установі.

19 липня 2017 року наказом Міністра оборони України № 490 (по особовому складу) полковник юстиції ОСОБА_1 звільнений з військової служби (за станом здоров`я).

1 серпня 2017 року ОСОБА_1 наказом військового прокурора Південного регіону України від 26 липня 2017 року № 459 к виключений зі списків особового складу військової прокуратури Південного регіону України.

Відповідно до змісту ч. 2ст. 81 Закону України «Про прокуратуру» від 14 жовтня 2014 року № 1697-VІІзаробітна плата прокурора складається з посадового окладу, премій та надбавок.

Відповідно до вимог ст. 81 ч. 1, 3, 4 Закону України «Про прокуратуру» від 14 жовтня 2014 року № 1697-VII заробітна плата прокурора регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами.

Посадовий оклад прокурора місцевої прокуратури встановлюється у розмірі 12 мінімальних заробітних плат, визначених законом, що запроваджується поетапно:

з 1 липня 2015 року - 10 мінімальних заробітних плат;

з 1 січня 2016 року - 11 мінімальних заробітних плат;

з 1 січня 2017 року - 12 мінімальних заробітних плат.

Посадові оклади інших прокурорів установлюються пропорційно до посадового окладу прокурора місцевої прокуратури з коефіцієнтом:

1) прокурора регіональної прокуратури - 1,2;

2) прокурора Генеральної прокуратури України - 1,3.

З 1 січня 2017 року по 1 серпня 2017 року ч. 3 ст. 81 Закону України «Про прокуратуру» визначала, що посадовий оклад прокурора місцевої прокуратури з 1 січня 2017 року становить 12 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року.

Статтею 8 Закону України «Про Державний бюджет України на 2015 рік» було установлено у 2015 році мінімальну заробітну плату у місячному розмірі:

з 1 січня - 1218 гривень, з 1 вересня - 1378 гривень.

Статтею 8 Закону України «Про Державний бюджет України на 2016 рік» було установлено у 2016 році мінімальну заробітну плату у місячному розмірі:

з 1 січня - 1378 гривень, з 1 травня - 1450 гривень, з 1 грудня - 1600 гривень.

Статтею 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2017 рік» було установлено у 2017 році прожитковий мінімум для працездатних осіб:

з 1 січня 2017 року - 1600 гривень.

Отже, посадовий оклад ОСОБА_1 мав становити:

з 1 липня по 31 серпня 2015 року 14 616 гривень (1218 х 10 х 1,2 = 14 616),

з 1 вересня по 31 грудня 2015 року 16 536 гривень (1378 х 10 х 1,2 = 16 536),

з 1 січня по 30 квітня 2016 року 18 189,6 гривень (1378 х 11 х 1,2 = 18 189,6),

з 1 травня по 30 листопада 2016 року 19 140 гривень (1450 х 11 х 1,2 = 19 140),

з 1 грудня по 31 грудня 2016 року 21 120 гривень (1600 х 11 х 1,2 = 21 120),

з 1 січня по 1 серпня 2017 року 23 040 гривень (1600 х 12 х 1,2 = 23040).

Як вбачається з відповіді спеціалізованої прокуратури регіону від 28.08.2021, фактично ОСОБА_1 нараховувалось і виплачувалось протягом 2015 - 2017 років грошове забезпечення, виходячи з посадового окладу:

з 1 липня по 30 листопада 2015 року в розмірі 1 667 гривень,

з 1 грудня 2015 по 28 лютого 2016 року 2 083 гривні,

з 1 березня по 2 серпня 2016 року - 1 667 гривень,

з 3 серпня 2016 року по 1 серпня 2017 року - 2 083 гривні.

Законом України «Про внесення змін до Бюджетного кодексу України щодо реформи міжбюджетних відносин» № 79-VIII від 28 грудня 2014 року(дата набрання чинності - 01 січня 2015 року) було внесено зміни до п. 26розділу VI «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про прокуратуру»та установлено, щостаття 81 Закону України «Про прокуратуру»застосовується у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, виходячи з наявних фінансових ресурсів державного і місцевого бюджетів та бюджетів фондів загальнообов`язкового державного соціального страхування.

Рішенням Конституційного Суду України № 6-р/2020 від 26 березня 2020 рокуу справі за конституційним поданням 50 народних депутатів України щодо відповідностіКонституції України(конституційності) окремого положення пункту 26розділу VI «Прикінцеві та перехідні положення» Бюджетного кодексу України, окреме положення пункту 26розділу VI «Прикінцеві та перехідні положення» Бюджетного кодексу Україниу частині, яка передбачає, що норми і положеннястатті 81 Закону України «Про прокуратуру» № 1697-VІІ від 14 жовтня 2014 рокузі змінами застосовуються у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, виходячи з наявних фінансових ресурсів державного і місцевого бюджетів та бюджетів фондів загальнообов`язкового державного соціального страхування, визнано таким, що не відповідаєКонституції України(є неконституційним).

Частина 3статті 152 Конституції Українивизначає, що матеріальна чи моральна шкода, завдана фізичним або юридичним особам актами і діями, що визнані неконституційними, відшкодовується державою у встановленому законом порядку.

При цьому, положення ч. 3 ст. 152 Основного Закону прямо посилається на спеціальний закон, а тому відшкодування шкоди, завданої актами і діями, що визнані неконституційними, не може здійснюватися в іншому, аніж у встановленому законом порядку. Проте, закон, який би встановлював порядок відшкодування державою матеріальної чи моральної шкоди, завданої актами і діями, що визнані неконституційними, на даний час не прийнятий.

В Україні діє нормаст. 1175 Цивільного кодексу України, яка гарантує право особи на відшкодування шкоди, завданої в результаті прийняття органом влади нормативно-правового акта, що був визнаний незаконним і скасований.

Конституційний Суд України є органом конституційної юрисдикції, який забезпечує верховенствоКонституції України, вирішує питання про відповідністьКонституції Українизаконів України та у передбаченихКонституцією Українивипадках інших актів, здійснює офіційне тлумаченняКонституції України, а також інші повноваження відповідно доКонституції України(ст. 1 Закону України «Про Конституційний Суд України» від 13 липня 2017 року № 2136-VIII).

Згідно п. 4 ч. 1ст. 89 Закону України «Про Конституційний Суд України», рішення Суду містить резолютивну частину із зазначенням: а) акта (його окремих положень), що його Суд визнав конституційним чи неконституційним, - у справі щодо конституційності акта (його окремих положень); б) офіційного тлумачення положенняКонституції України, щодо якого було подано конституційне подання, - у справі щодо офіційного тлумаченняКонституції України; в) того, що рішення Суду є обов`язковим, остаточним та таким, що не може бути оскаржено; г) джерела, в якому рішення Суду має бути опубліковано.

З аналізу статусу Конституційного Суду України та його повноважень, суд робить висновок, що Конституційний Суд України не наділений повноваженнями щодо визнання незаконними і скасування нормативно-правових актів.

Таким чином,ст. 1175 Цивільного кодексу Українине поширюється на правовідносини щодо відшкодування шкоди завданої фізичним або юридичним особам актами і діями, що визнані неконституційними, оскільки зазначена нормаЦивільного кодексу Українирегулює правовідносини щодо відшкодування шкоди, завданої нормативно-правовим актом, що був визнаний незаконним і скасований.

Проаналізувавши положення законодавства, які визначають право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень (дане право закріплене уст. 56 Конституції Україниі воно не є тотожним до права, закріпленого у ч. 3ст. 152 Конституції України), суд вважає, що відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування у сфері нормотворчої діяльності, яке визначенест. 1175 Цивільного кодексу України, є розширеним тлумаченням та похідним від права, яке закріплено саме уст. 56 Конституції України. Крім того, право гарантованест. 56 Конституції Українизнайшло своє відображення уст. 1173 Цивільного кодексу України(Відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування),ст. 1174 Цивільного кодексу України(Відшкодування шкоди, завданої посадовою або службовою особою органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування),ст. 1175 Цивільного кодексу України(Відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування у сфері нормотворчої діяльності),ст. 1176 Цивільного кодексу України(Відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду).

Між тим, спеціального закону, який визначав би порядок відшкодування шкоди, право на яке визначене ч. 3 ст. 152 Конституції України, на законодавчому рівні у Державі Україні не прийнято, у зв`язку з чим суд погоджується з позицією позивача, що у спірних правовідносинах нормиКонституціїповинні застосовуватись як норми прямої дії.

Згідно з ч. 2 ст. 8 Конституції України, нормиКонституції Україниє нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставіКонституції Українигарантується.

Пряма дія нормКонституції Україниозначає, що ці норми застосовуються безпосередньо. Законами України та іншими нормативно-правовими актами можна лише розвивати конституційні норми, а не змінювати їх зміст. Закони України та інші нормативно-правові акти застосовуються лише у частині, що не суперечитьКонституції України(абзац 2 підпункту 2.1 пункту 2 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини щодо відповідностіКонституції України(конституційності) положень частини п`ятоїстатті 21 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації»(справа про завчасне сповіщення про проведення публічних богослужінь, релігійних обрядів, церемоній та процесій) від 08 вересня 2016 року № 6-рп/2016).

Відповідно до ч. 1ст. 8 Конституції Українив Україні визнається і діє принцип верховенства права. Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина першастатті 129 Конституції України).

Елементом верховенства права є принцип правової визначеності, який, зокрема, передбачає, що закон, як і будь-який інший акт держави, повинен характеризуватися якістю, щоб виключити ризик свавілля.

Згідно з практикою Європейського суду з прав людини, поняття «якість закону» означає, що національне законодавство повинно бути доступним і передбачуваним, тобто визначати достатньо чіткі положення, аби дати людям адекватну вказівку щодо обставин і умов, за яких державні органи мають право вживати заходів, що вплинуть на конвенційні права цих людей (пункт 39 рішення у справі «C.G. та інші проти Болгарії» («C. G. and Others v. BULGARIA»), заява № 1365/07; пункт 170 рішення у справі «Олександр Волков проти України», заява № 21722/11).

Згідно зіст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб правового захисту у відповідному національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, що діяли як офіційні особи.

Засіб правового захисту, що передбачений зазначеною статтею повинен бутиефективнимяк у законі, так і на практиці, зокрема, у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Афанасьєв проти України» від 05 квітня 2005 року).

Ефективний засіб правового захисту у розумінні ст. 13 Конвенції повинен забезпечити поновлення порушеного права і одержання особою бажаного результату, винесення рішень, які не призводять безпосередньо до змін в обсязі прав та забезпечення їх примусової реалізації, не відповідає розглядуваній міжнародній нормі.

Стаття 8 Загальної декларації прав людини 1948 року проголосила право кожної людини на ефективне поновлення у правах компетентними національними судами в разі порушення її основних прав, наданих їйКонституцієюабо законом.

Європейський суд з прав людини наголошує, що у разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на такі основоположні права людини, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб. Зокрема, на державні органи покладено обов`язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок і сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси (RYSOVSKYY v. UKRAINE, № 29979/04, § 70, ЄСПЛ, від 20 жовтня 2011 року).

У своїй практиці Європейський суд з прав людини неодноразово зазначав, що формулювання законів не завжди чіткі. Тому їх тлумачення та застосування залежить від практики. І роль розгляду справ у судах полягає саме у тому, щоби позбутися таких інтерпретаційних сумнівів з урахуванням змін у повсякденній практиці (пункти 31-32 рішення від 11 листопада 1996 року у справі «Кантоні проти Франції» («CANTONI v. FRANCE»), заява № 17862/91; пункт 65 рішення від 11 квітня 2013 року у справі «Вєренцов проти України», заява «№ 20372/11).

У рішенні Європейського суду з прав людини від 27 червня 2019 року у справі «ПАТ «КІРОВОГРАДОБЛЕНЕРГО» проти України» суд встановив порушення ст. 1 Першого протоколу до Конвенції, у зв`язку з відсутністю можливості у заявника ініціювати отримання належного відшкодування через відсутність чіткого та передбачуваного законодавства у цьому зв`язку.

Отже, оскільки на законодавчому рівні не визначено чіткого та послідового порядку відшкодування шкоди, завданої фізичним або юридичним особам актами і діями, що визнані неконституційними, який міг би бути вирішений в порядку цивільного судочинства, і оскільки одним із критеріїв розмежування справ цивільної й адміністративної юрисдикції є суб`єктний критерій, а питання матеріального і соціально - побутового забезпечення прокурорів регулюєтьсярозділом IX Закону України «Про прокуратуру», суд приходить до висновку, що даний спір (спір про відшкодування шкоди, завданої прийняттям неконституційного акта, у вигляді недоплаченої частини заробітної плати, яка мала бути нарахована позивачу, за період коли позивач працював на посаді прокурора, тобто перебував на публічній службі) пов`язаний з проходженням публічної служби і повинен розглядатись за правилами адміністративного судочинства.

Аналогічний висновок був зроблений Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 14 листопада 2018 року у справі № 757/70264/17-ц (провадження № 14-360цс18), де предметом спору було стягнення збитків, завданих прийняттям неконституційного акта, у вигляді неотриманої частини заробітної плати та щомісячного грошового утримання, які мали бути нараховані позивачу, коли він працював суддею, тобто перебував на публічній службі, і де суд прийшов до висновку, що спір, який виник між сторонами у справі, стосується проходження позивачем публічної служби, до чого включається і виплата заробітної плати та щомісячного грошового утримання, а спори, пов`язані з проходженням публічної служби, розглядаються за правилами адміністративного судочинства.

Оскільки суд прийшов до висновку, що у даних правовідносинах ч. 3ст. 152 Конституції Українизастосовується як норма прямої дії, то суд погоджується з доводами позивача, що шкоду завдану фізичній особі актами і діями, що визнані неконституційними, повинна відшкодовувати Держава України, в особі державного органу, адже згідно зіст. 170 Цивільного кодексу України, де закріплюється плюралістична модель участі держави у майнових відносинах, держава набуває цивільних прав і здійснює обов`язки через органи державної влади.

Суд приходить до висновку, що у зв`язку з особливою формою представництва держави і у вигляді множинності осіб, які виступають від її імені, заходи примусу по стягненню шкоди проти держави повинні бути спрямовані на конкретний державний орган, уповноважений виступати у цих відносинах від імені та в інтересах держави, а оскільки конкретного порядку та конкретного органу уповноваженого на відшкодування шкоди за ч. 3ст. 152 Конституції Українина законодавчому рівні не закріплено, то з цього слідує, що Держава Україна у спірних правовідносинах щодо компенсації шкоди завданої прийняттям неконституційного акта, у вигляді недоплаченої частини заробітної плати, яка мала бути нарахована позивачу, за період коли позивач працював на посаді прокурора, набуває цивільних прав і здійснює обов`язки через органи державної влади Спеціалізовану прокуратуру у військовій та оборонній сфері Південного регіону.

Частиною 1статті 91 Закону України «Про Конституційний Суд України»встановлено, що закони, інші акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом рішення про їх неконституційність, якщо інше не встановлено самим рішенням, але не раніше дня його ухвалення.

Згідно з п. 2 резолютивної частиниРішення Конституційного Суду України № 6-р/2020 від 26 березня 2020 року, положення пункту 26розділу VI «Прикінцеві та перехідні положення» Бюджетного кодексу Україниу частині, яка передбачає, що норми і положеннястатті 81 Закону України «Про прокуратуру» від 14 жовтня 2014 року № 1697-VІІзі змінами застосовуються у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, виходячи з наявних фінансових ресурсів державного і місцевого бюджетів та бюджетів фондів загальнообов`язкового державного соціального страхування, визнане неконституційним, втрачає чинність з дняухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.

З цього приводу суд вважає за необхідне зазначити, що втрата нормативно-правовим актом (або його частиною) чинності не тотожна його неконституційності. Конституційним Судом України визнано факт неконституційності положення пункту 26розділу VI «Прикінцеві та перехідні положення» Бюджетного кодексу Україниу частині, яка передбачає, що норми і положеннястатті 81 Закону України «Про прокуратуру» від 14 жовтня 2014 року № 1697-VІІзі змінами застосовуються у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, виходячи з наявних фінансових ресурсів державного і місцевого бюджетів та бюджетів фондів загальнообов`язкового державного соціального страхування, що вказує на те, що такі положення суперечили нормамконституціїз моменту їх прийняття. Рішення Конституційного Суду України не створює юридичного факту неконституційності нормативно-правового акту, а встановлює наявність чи відсутність такого юридичного факту. Отже, положення пункту 26розділу VI «Прикінцеві та перехідні положення» Бюджетного кодексу Україниу частині, яка передбачає, що норми і положеннястатті 81 Закону України «Про прокуратуру» від 14 жовтня 2014 року № 1697-VІІзі змінами застосовуються у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, виходячи з наявних фінансових ресурсів державного і місцевого бюджетів та бюджетів фондів загальнообов`язкового державного соціального страхування, були неконституційними і до 26 березня 2020 року.

Неконституційність закону - це помилка держави, що й встановлює Конституційний Суд України. Конституційний Суд України не робить закон неконституційним, а тільки виявляє цей факт, у зв`язку з чим суд вважає, що поняття ретроактивної дії рішення до рішень Конституційного Суду України незастосовне, оскільки останні нормативними актами не являються. Акти Конституційного Суду України мають досить складну правову природу, вони є правовими актами, в певних передбачених законодавством випадках мають нормативний зміст, але не є нормативно-правовими актами в повному їх розумінні.

Виправлення помилок, допущених при ухваленні законів, передбачено самест.152 Конституції України, а захист прав та інтересів осіб, яким внаслідок дії законів, що не відповідалиКонституції України, завдано матеріальної чи моральної шкоди, визначений саме прямою нормою ч. 3 ст. 152 Конституції України.

Суд погоджується з позицією позивача, що не можна нанести шкоду неконституційним актом після винесення рішення Конституційним Судом України про неконституційність акта, оскільки даний акт вже втрачає чинність. Шкода виникає до виявлення факту неконституційності, у період коли акт діяв та ще не був визнаний неконституційним.

Відповідно до змісту ч.ч. 1 - 2ст. 5 КАС України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси. Захист порушених прав, свобод чи інтересів особи, яка звернулася до суду, може здійснюватися судом також в інший спосіб, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Відповідно до ч. 4ст. 41 Конституції Україниніхто не може бути протиправно позбавлений права власності.

Згідно зі ст. 1 Протоколу 1 доКонвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Перша та найважливіша вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає в тому, що будь - яке втручання публічних органів у мирне володіння майном повинно бути законним. Так, друге речення першого пункту передбачає, що позбавлення власності можливе тільки «на умовах, передбачених законом», а другий пункт визнає, що держави мають право здійснювати контроль за використанням майна шляхом введення «законів». Більш того, верховенство права, один із основоположних принципів демократичного суспільства, притаманний усім статтям Конвенції. Таким чином, питання, чи було дотримано справедливого балансу між загальними інтересами суспільства та вимогами захисту основоположних прав окремої особи, виникає лише тоді, коли встановлено, що оскаржуване втручання відповідало вимозі законності і не було свавільним (див. рішення у справі «Ятрідіс проти Греції» (Jatridis v. Greece) [ВП], № 31107/96, пункт 58, ЄСПЛ 1999-II).

У справі «Пайн Велі Девелопмент ЛТД» та інші проти Ірландії» Європейський суд з прав людини постановив, що статтю 1 Першого протоколу до Конвенції можна застосовувати для захисту «правомірних очікувань» щодо певного стану речей (у майбутньому), оскільки їх можна вважати складовою частиною власності. «Правомірні очікування» виникають у особи, якщо нею було дотримано всіх вимог законодавства для отримання відповідного рішення уповноваженого органу, а тому вона мала усі підстави вважати таке рішення дійсним та розраховувати на певний стан речей.

З огляду на викладене, суд приходить до висновку, що діями та рішенням Держави України було порушено право власності позивача (правомірні очікування позивача на отримання заробітної плати у повному розмірі, гарантованої ч. 3 ст. 81 Закону України «Про прокуратуру»за період роботи у органах прокуратури, не були реалізовані Державною Україною), чим завдано майнову шкоду ОСОБА_1 актом, що визнаний неконституційними.

Крім того, суд погоджується з позицією позивача, що державні органи не можуть посилатися на відсутність коштів (даний принцип та залежність від наявних фінансових ресурсів державного і місцевого бюджетів та бюджетів фондів загальнообов`язкового державного соціального страхування, було закріплено у окремих положеннях пункту 26розділу VI «Прикінцеві та перехідні положення» Бюджетного кодексу України, які визнані неконституційними згідноРішення Конституційного Суду України № 6-р/2020 від 26 березня 2020 року), як на підставу невиконання зобов`язань.

УРішенні Конституційного Суду України від 09 липня 2007 року № 6-рп/2007було наголошено, що невиконання державою своїх соціальних зобов`язань щодо окремих осіб ставить громадян у нерівні умови, підриває принцип довіри особи до держави, що закономірно призводить до порушення принципів соціальної, правової держави. Разом з тим держава, запроваджуючи певний механізм правового регулювання відносин, зобов`язана забезпечити його реалізацію. Інакше всі негативні наслідки відсутності такого механізму покладаються на державу.

Європейський суд з прав людини у рішенні від 08 листопада 2005 року у справі «Кечко проти України» (Заява № 63134/00) зауважив, що держава може вводити, призупиняти чи закінчити виплату надбавок з державного бюджету, однак свідома відмова в цих виплатах не допускається, доки відповідні положення є чинними. Органи державної влади не можуть посилатися на відсутність коштів як на причину невиконання своїх зобов`язань.

Європейський суд з прав людини у рішенні від 10 березня 2011 року (остаточне 10/06/2011) у справі «Сук проти України» (Заява № 10972/05) наголошував, що державні органи не можуть посилатися на відсутність коштів як на підставу невиконання зобов`язань

Аналогічний правовий висновок про те, що сама собою відсутність бюджетних коштів не є підставою для звільнення боржника від виконання зобов`язання викладено в постановах Великої Палати Верховного Суду у справі № 911/4249/16 від 17 квітня 2018 року, Великої Палати Верховного Суду у справі №12-46гс18 від 10 квітня 2018 року та ін.

При вирішення зазначеного спору суд виходить з висновків останнього рішення Конституційного Суду України від 13 вересня 2023 року у справі щодо конституційності абзацу третього пункту 3 розділу ІІ „Прикінцеві і перехідні положення Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури" від 19 вересня 2019 року № 113ІХ (далі - Закон № 113ІХ) у сукупності з раніше викладеними правовими позиціями Верховного Суду щодо гарантій незалежності суддів і неможливості їх обмеження шляхом скорочення виплат суддівської винагороди.

Відповідно до цього Рішення Конституційного Суду врегулювання законом, а не підзаконним актом, питання винагороди прокурорів становить гарантію забезпечення їх незалежності, унеможливлює втручання органів виконавчої влади в діяльність прокуратури. Інакше це становитиме недодержання принципу поділу влади.

Конституційний Суд зазначив, що прокуратуру інституційно віднесено до системи правосуддя. Визначені статтею 131-1 Конституції України функції та юридичний статус прокуратури, а також установлений Законом № 1697 - VII статус прокурора та обсяг гарантій його незалежності становлять єдину систему гарантій незалежності прокуратури як інституції загалом, так і окремого прокурора зокрема.

Отже, Верховна Рада України ще раніше створила підстави для впевненості прокурорів у тому, що їхній статус (і відповідно його невіддільні елементи), як і статус суддів, захищено нормативними актами вищого, ніж підзаконного, рівня). Суд звернув увагу на те, що одночасна дія актів права того самого рівня, які неоднаково регулюють те саме питання винагороду прокурора не відповідає вимозі юридичної визначеності як складникові правовладдя.

Посилання відповідача на правові висновки Верховного Суду судом сприймаються критично, оскільки вони не є релевантними до обставин дійсної справи, спор в якій стосується відшкодування шкоди, заподіяної прокурору шляхом застосування неконституційного закону щодо розміру його заробітної плати, який визначався неправильно.

За приписами частини 2статті 6 КАС Українисуд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» № 3477-IV від 23 лютого 2006 рокувизначено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Стаття 2 КАС Українивизначає, що завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

З огляду на викладене, суд приходить до висновку про обґрунтованість позовних вимог ОСОБА_1 щодо застосування до спірних правовідносин норми прямої дії ч. 3ст. 152 Конституції Українита стягнення з Держави України в особі Спеціалізованої прокуратури у військовій та обороній сфері Південного регіону на його користь матеріальної шкоди, у вигляді неотриманої частини заробітної плати, а саме посадового окладу визначеного за ч. 3ст. 81 Закону України «Про прокуратуру», завданої положеннями пункту 26розділу VI «Прикінцеві та перехідні положення» Бюджетного кодексу України, що визнані неконституційними заРішенням Конституційного Суду України № 6-р/2020 від 26 березня 2020 року, за період з 01 липня 2015 року по 24 вересня 2019 року.

На підставі викладеного вище суд приходить до висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 підлягають задоволенню у повному обсязі.

У зв`язку з тим, що позивач звільнений від сплати судового збору відповідно до п. 1 ч. 1ст. 5 Закону України «Про судовий збір», суд відносить судовий збір за рахунок Державного бюджету України.

Керуючись ст. ст.139,241-246,255 та 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ВИРІШИВ:

Позовні вимоги ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , іпн НОМЕР_1 ) до Спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Південного регіону (65012, м. Одеса, вул. Пироговська, буд. 11, код ЄДРПОУ 38296363) про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії - задовольнити у повному обсязі.

Визнати протиправною бездіяльність Спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері Південного регіону (65012, м. Одеса, вул. Пироговська, 11, код ЄДРПОУ 38296363) щодо невідшкодування матеріальної шкоди на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) у вигляді неотриманої частини заробітної плати, а саме посадового окладу визначеного за ч. 3 ст. 81 Закону України «Про прокуратуру», завданої положеннями пункту 26 розділу VI «Прикінцеві та перехідні положення» Бюджетного кодексу України, що визнані неконституційними, за період з 01 липня 2015 року по 1 серпня 2017 року.

Зобов`язати Спеціалізовану прокуратуру у військовій та оборонній сфері Південного регіону (65012, м. Одеса, вул. Пироговська, 11, код ЄДРПОУ 38296363) сплатити на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) матеріальну шкоду у вигляді неотриманої частини заробітної плати, а саме посадового окладу визначеного за ч. 3 ст. 81 Закону України «Про прокуратуру», завданої положеннями пункту 26 розділу VI «Прикінцеві та перехідні положення» Бюджетного кодексу України, що визнані неконституційними, за період з 01 липня 2015 року по 1 серпня 2017 року, заробітної плати, а саме посадового окладу, визначеного за ч. 3 ст. 81 Закону України «Про прокуратуру», завданої положеннями пункту 26 розділу VI «Прикінцеві та перехідні положення» Бюджетного кодексу України, що визнані неконституційними, за період з 01 липня 2015 року по 03 грудня 2019 року.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення суду може бути оскаржено в апеляційному порядку до Третього апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його (її) проголошення, а якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Рішення виготовлене у повному обсязі та підписане суддею 18 жовтня 2023 року.

Суддя Р.В. Сацький