Постанова

від 20.02.2024 по справі 280/8358/21

ТРЕТІЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ТРЕТІЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

і м е н е м У к р а ї н и

20 лютого 2024 року м. Дніпросправа № 280/8358/21Суддя І інстанції Сацький Р.В.

Третій апеляційний адміністративний суд

у складі колегії суддів: головуючого - судді Чепурнова Д.В. (доповідач),

суддів: Сафронової С.В., Коршуна А.О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні у місті Дніпрі апеляційну скаргу Спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Південного регіону

на рішення Запорізького окружного адміністративного суду від 10 жовтня 2023 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Південного регіону про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії, -

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 звернувся до суду з вказаним адміністративним позовом в якому, просив:

- визнати протиправною бездіяльність Спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері Південного регіону щодо невідшкодування матеріальної шкоди на користь ОСОБА_1 у вигляді неотриманої частини заробітної плати, а саме посадового окладу визначеного за ч. 3 ст. 81 Закону України «Про прокуратуру», завданої положеннями пункту 26 розділу VI «Прикінцеві та перехідні положення» Бюджетного кодексу України, що визнані неконституційними, за період з 01 липня 2015 року по 1 серпня 2017 року;

- зобов`язати Спеціалізовану прокуратуру у військовій та оборонній сфері Південного регіону сплатити на користь ОСОБА_1 матеріальну шкоду у вигляді неотриманої частини заробітної плати, а саме посадового окладу визначеного за ч. 3 ст. 81 Закону України «Про прокуратуру», завданої положеннями пункту 26 розділу VI «Прикінцеві та перехідні положення» Бюджетного кодексу України, що визнані неконституційними, за період з 01 липня 2015 року по 1 серпня 2017 року.

В обґрунтування позовних вимог зазначає, що діями Держави України було порушено право власності позивача на отримання заробітної плати у повному розмірі, гарантованої ч. 3 ст. 81 Закону України «Про прокуратуру», ст. 41 Конституції України та ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, оскільки рішенням Конституційного Суду України № 6-р/2020 від 26 березня 2020 року було визнано таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним) окреме положення пункту 26 розділу VI «Прикінцеві та перехідні положення» Бюджетного кодексу України у частині, яка передбачає, що норми і положення статті 81 Закону України «Про прокуратуру» № 1697-VІІ від 14 жовтня 2014 року зі змінами застосовуються у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, виходячи з наявних фінансових ресурсів державного і місцевого бюджетів та бюджетів фондів загальнообов`язкового державного соціального страхування. Позивачем у позовній заяві було наголошено на тому, що Конституційний Суд України не робить закон неконституційним, а тільки виявляє цей факт, тож говорити про ретроактивну дію рішення Конституційного Суду України некоректно, оскільки рішення Конституційного Суду України не є нормативними актами, а самі акти, які визнані неконституційними, втратили чинність одночасно з винесенням рішенням Конституційного Суду України, але факт неконституційності був і раніше. Виправлення помилок, допущених при ухваленні законів, передбачено ст. 152 Конституції України, а право на захист прав та інтересів осіб, яким внаслідок дії законів, що не відповідали Конституції України, завдано матеріальної чи моральної шкоди, визначено нормою прямої дії ч. 3 ст. 152 Конституції України.

Рішенням Запорізького окружного адміністративного суду від 10 жовтня 2023 року позовні вимоги були задоволені

Не погодившись з рішенням суду першої інстанції, Спеціалізована прокуратури у сфері оборони Південного регіону подала апеляційну скаргу, в якій посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права просить оскаржуване рішення скасувати та прийняти нове, яким у задоволенні позову відмовити в повному обсязі. Вказує, що безпідставним є висновок суду першої інстанції щодо застосування до спірних правовідносин норм прямої дії, а саме ч. 3 ст. 152 Конституції України, якою закріплено, що матеріальна чи моральна шкода, завдана фізичним або юридичним особам актами і діями, що визнані неконституційними, відшкодовується державою у встановленому законом порядку. Однак, позивач просить суд відшкодувати завдану йому шкоду у вигляді недоплаченої суми заробітної плати. Вказує, що держава не відповідає по зобов`язаннях державних організацій, які є юридичними особами, а ці організації не виповідають по зобов`язаннях держави. Вказує, що закон, який би встановлював порядок відшкодування державною матеріальної чи моральної шкоди, завданої актами і діями, що визнані неконституційними, на час розгляду цієї справи не прийнятий. Вказує, що дія окремого положення наведеного п. 26 розділу VІ «Прикінцеві та перехідні положення» Бюджетного кодексу України, згідно з рішенням Конституційного Суду України від 26.03.2020 № 6-р/2020 втратила чинність з 26.03.2020 року, однак спірні правовідносини між сторонами за період з 01.07.2025 по 01.08.2017 виникли задовго до зазначеної дати, а указане рішення Конституційного Суду України не містить положень, які б поширювали його дію на правовідносини, що виникли до набрання ним чинності. Таке ж саме стосується і розповсюдження на спірні правовідносини дії рішення Конституційного Суду України від 13.09.2023 року. Зазначає, що позивач був звільнений з посади задовго до початку реформування органів прокуратури та відповідно не був переведений до новостворених прокуратур, через що положення ст. 81 Закону України «Про прокуратуру» не поширювалися на позивача як на працівника військової прокуратури. Вказує на правомірність виплати зарплати позивачу відповідно до вимог постанови КМУ від 31.05.2012 № 505 та Законів України «Про державний бюджет» на відповідний рік.

У письмовому відзиві на апеляційну скаргу позивач просить відмовити у її задоволенні та залишити без змін рішення суду першої інстанції.

В судовому засіданні апеляційної інстанції представник відповідача підтримав вимоги апеляційної скарги з викладених у ній підстав, представник позивача просив відмовити у її задоволенні та залишити без змін рішення суду першої інстанції.

Дослідивши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, перевіривши правильність застосування судом першої інстанції при прийнятті судового рішення норм матеріального та процесуального права, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає з наступних підстав.

Судом першої інстанції встановлено та з матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_1 працював в органах військової прокуратури з квітня 2015 року, що підтверджується копіями витягу з його послужного списку і військового квитка офіцеру запасу ОСОБА_1 , які наявні в матеріалах справи.

Так, з квітня 2015 року ОСОБА_1 проходив військову службу у військовій прокуратурі Південного регіону України на посадах старшого прокурора і прокурора відділу роботи з кадрами, отримуючи грошове забезпечення у вказаній військовій установі.

19 липня 2017 року наказом Міністра оборони України № 490 (по особовому складу) полковник юстиції ОСОБА_1 звільнений з військової служби (за станом здоров`я).

1 серпня 2017 року ОСОБА_1 наказом військового прокурора Південного регіону України від 26 липня 2017 року № 459 к виключений зі списків особового складу військової прокуратури Південного регіону України.

В період з 26 жовтня 2014 року по 31 грудня 2016 року ч. 3 ст. 81 Закону України «Про прокуратуру» встановлювала, що посадовий оклад прокурора місцевої прокуратури встановлюється у розмірі 12 мінімальних заробітних плат, визначених законом, що запроваджується поетапно:

з 1 липня 2015 року - 10 мінімальних заробітних плат;

з 1 січня 2016 року - 11 мінімальних заробітних плат;

з 1 січня 2017 року - 12 мінімальних заробітних плат.

Посадові оклади інших прокурорів установлюються пропорційно до посадового окладу прокурора місцевої прокуратури з коефіцієнтом:

1) прокурора регіональної прокуратури - 1,2;

2) прокурора Генеральної прокуратури України - 1,3.

З 01 січня 2017 року по 24 вересня 2019 року ч. 3 ст. 81 Закону України «Про прокуратуру» визначала, що посадовий оклад прокурора місцевої прокуратури з 1 січня 2017 року становить 12 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року.

Статтею 8 Закону України «Про Державний бюджет України на 2015 рік» було установлено у 2015 році мінімальну заробітну плату у місячному розмірі:

з 1 січня - 1218 гривень, з 1 вересня - 1378 гривень.

Статтею 8 Закону України «Про Державний бюджет України на 2016 рік» було установлено у 2016 році мінімальну заробітну плату у місячному розмірі:

з 1 січня - 1378 гривень, з 1 травня - 1450 гривень, з 1 грудня - 1600 гривень.

Статтею 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2017 рік» було установлено у 2017 році прожитковий мінімум для працездатних осіб:

з 1 січня 2017 року - 1600 гривень.

Таким чином як вірно встановив суд першої інстанції, посадовий оклад прокурора регіональної прокуратури у відповідності до ч. 3 ст. 81 Закону України «Про прокуратуру» повинен був становити:

з 1 липня по 31 серпня 2015 року 14 616 гривень (1218 х 10 х 1,2 = 14 616),

з 1 вересня по 31 грудня 2015 року 16 536 гривень (1378 х 10 х 1,2 = 16 536),

з 1 січня по 30 квітня 2016 року 18 189,6 гривень (1378 х 11 х 1,2 = 18 189,6),

з 1 травня по 30 листопада 2016 року 19 140 гривень (1450 х 11 х 1,2 = 19 140),

з 1 грудня по 31 грудня 2016 року 21 120 гривень (1600 х 11 х 1,2 = 21 120),

з 1 січня по 1 серпня 2017 року 23 040 гривень (1600 х 12 х 1,2 = 23040).

Як вбачається з відповіді спеціалізованої прокуратури регіону від 28.08.2021, фактично ОСОБА_1 нараховувалось і виплачувалось протягом 2015 - 2017 років грошове забезпечення, виходячи з посадового окладу:

з 1 липня по 30 листопада 2015 року в розмірі 1 667 гривень,

з 1 грудня 2015 по 28 лютого 2016 року 2 083 гривні,

з 1 березня по 2 серпня 2016 року - 1 667 гривень,

з 3 серпня 2016 року по 1 серпня 2017 року - 2 083 гривні.

Законом України «Про внесення змін до Бюджетного кодексу України щодо реформи міжбюджетних відносин» № 79-VIII від 28 грудня 2014 року (дата набрання чинності 01 січня 2015 року) було внесено зміни до п. 26 розділу VI «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про прокуратуру» та установлено, що стаття 81 Закону України «Про прокуратуру» застосовується у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, виходячи з наявних фінансових ресурсів державного і місцевого бюджетів та бюджетів фондів загальнообов`язкового державного соціального страхування.

Рішенням Конституційного Суду України № 6-р/2020 від 26 березня 2020 року у справі за конституційним поданням 50 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) окремого положення пункту 26 розділу VI «Прикінцеві та перехідні положення» Бюджетного кодексу України, окреме положення пункту 26 розділу VI «Прикінцеві та перехідні положення» Бюджетного кодексу України у частині, яка передбачає, що норми і положення статті 81 Закону України «Про прокуратуру» № 1697-VІІ від 14 жовтня 2014 року зі змінами застосовуються у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, виходячи з наявних фінансових ресурсів державного і місцевого бюджетів та бюджетів фондів загальнообов`язкового державного соціального страхування, визнано таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним).

Частина 3 статті 152 Конституції України визначає, що матеріальна чи моральна шкода, завдана фізичним або юридичним особам актами і діями, що визнані неконституційними, відшкодовується державою у встановленому законом порядку.

В частині третій статті 152 Основного Закону є пряме посилання на спеціальний закон, а тому відшкодування шкоди, завданої актами і діями, що визнані неконституційними, не може здійснюватися в іншому, аніж у встановленому законом порядку. В той же час, закон, який би встановлював порядок відшкодування державою матеріальної чи моральної шкоди, завданої актами і діями, що визнані неконституційними, на даний час не прийнятий.

В Україні діє норма ст. 1175 Цивільного кодексу України, яка гарантує право особи на відшкодування шкоди, завданої в результаті прийняття органом влади нормативно-правового акта, що був визнаний незаконним і скасований.

Конституційний Суд України є органом конституційної юрисдикції, який забезпечує верховенство Конституції України, вирішує питання про відповідність Конституції України законів України та у передбачених Конституцією України випадках інших актів, здійснює офіційне тлумачення Конституції України, а також інші повноваження відповідно до Конституції України (ст. 1 Закону України «Про Конституційний Суд України» від 13 липня 2017 року № 2136-VIII).

Згідно з п. 4 ч. 1 ст. 89 Закону України «Про Конституційний Суд України», рішення Суду містить резолютивну частину із зазначенням: а) акта (його окремих положень), що його Суд визнав конституційним чи неконституційним, - у справі щодо конституційності акта (його окремих положень); б) офіційного тлумачення положення Конституції України, щодо якого було подано конституційне подання, - у справі щодо офіційного тлумачення Конституції України; в) того, що рішення Суду є обов`язковим, остаточним та таким, що не може бути оскаржено; г) джерела, в якому рішення Суду має бути опубліковано.

Виходячи із статусу Конституційного Суду України та його повноважень, суд першої інстанції вірно дійшов висновку, що Конституційний Суд України не наділений повноваженнями щодо визнання незаконними і скасування нормативно-правових актів.

За таких обставин стаття 1175 Цивільного кодексу України не може поширюватися на правовідносини щодо відшкодування шкоди завданої фізичним або юридичним особам актами і діями, що визнані неконституційними, оскільки зазначена норма Цивільного кодексу України регулює правовідносини щодо відшкодування шкоди, завданої нормативно-правовим актом, що був визнаний незаконним і скасований.

Виходячи з аналізу законодавства, які визначають право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень (дане право закріплене у ст.56 Конституції України і воно не є тотожним до права, закріпленого у ч. 3 ст. 152 Конституції України), суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування у сфері нормотворчої діяльності, яке визначене ст. 1175 Цивільного кодексу України, є розширеним тлумаченням та похідним від права, яке закріплено саме у ст. 56 Конституції України. Крім того, право гарантоване ст. 56 Конституції України знайшло своє відображення у ст. 1173 Цивільного кодексу України (Відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування), ст. 1174 Цивільного кодексу України (Відшкодування шкоди, завданої посадовою або службовою особою органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування), ст. 1175 Цивільного кодексу України (Відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування у сфері нормотворчої діяльності), ст. 1176 Цивільного кодексу України (Відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду).

В той же час, спеціального закону, який визначав би порядок відшкодування шкоди, право на яке визначене ч. 3 ст. 152 Конституції України, на законодавчому рівні у Державі Україні не прийнято, за таких обставин слід погодитися з позицією суду першої інстанції, що у спірних правовідносинах норми Конституції повинні застосовуватись як норми прямої дії,

Згідно з ч. 2 ст. 8 Конституції України, норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.

Пряма дія норм Конституції України означає, що ці норми застосовуються безпосередньо. Законами України та іншими нормативно-правовими актами можна лише розвивати конституційні норми, а не змінювати їх зміст. Закони України та інші нормативно-правові акти застосовуються лише у частині, що не суперечить Конституції України (абзац 2 підпункту 2.1 пункту 2 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частини п`ятої статті 21 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» (справа про завчасне сповіщення про проведення публічних богослужінь, релігійних обрядів, церемоній та процесій) від 08 вересня 2016 року № 6-рп/2016).

Відповідно до ч. 1 ст. 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).

Елементом верховенства права є принцип правової визначеності, який, зокрема, передбачає, що закон, як і будь-який інший акт держави, повинен характеризуватися якістю, щоб виключити ризик свавілля.

Згідно з практикою Європейського суду з прав людини, поняття «якість закону» означає, що національне законодавство повинно бути доступним і передбачуваним, тобто визначати достатньо чіткі положення, аби дати людям адекватну вказівку щодо обставин і умов, за яких державні органи мають право вживати заходів, що вплинуть на конвенційні права цих людей (пункт 39 рішення у справі «C.G. та інші проти Болгарії» («C. G. and Others v. BULGARIA»), заява № 1365/07; пункт 170 рішення у справі «Олександр Волков проти України», заява № 21722/11).

Згідно зі ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб правового захисту у відповідному національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, що діяли як офіційні особи.

Засіб правового захисту, що передбачений зазначеною статтею повинен бути ефективним як у законі, так і на практиці, зокрема, у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Афанасьєв проти України» від 05 квітня 2005 року).

Ефективний засіб правового захисту у розумінні ст. 13 Конвенції повинен забезпечити поновлення порушеного права і одержання особою бажаного результату, винесення рішень, які не призводять безпосередньо до змін в обсязі прав та забезпечення їх примусової реалізації, не відповідає розглядуваній міжнародній нормі.

Стаття 8 Загальної декларації прав людини 1948 року проголосила право кожної людини на ефективне поновлення у правах компетентними національними судами в разі порушення її основних прав, наданих їй Конституцією або законом.

Європейський суд з прав людини наголошує, що у разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на такі основоположні права людини, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб. Зокрема, на державні органи покладено обов`язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок і сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси (RYSOVSKYY v. UKRAINE, № 29979/04, § 70, ЄСПЛ, від 20 жовтня 2011 року).

У своїй практиці Європейський суд з прав людини неодноразово зазначав, що формулювання законів не завжди чіткі. Тому їх тлумачення та застосування залежить від практики. І роль розгляду справ у судах полягає саме у тому, щоби позбутися таких інтерпретаційних сумнівів з урахуванням змін у повсякденній практиці (пункти 31-32 рішення від 11 листопада 1996 року у справі «Кантоні проти Франції» («CANTONI v. FRANCE»), заява № 17862/91; пункт 65 рішення від 11 квітня 2013 року у справі «Вєренцов проти України», заява № 20372/11).

У рішенні Європейського суду з прав людини від 27 червня 2019 року у справі «ПАТ «КІРОВОГРАДОБЛЕНЕРГО» проти України» суд встановив порушення ст. 1 Першого протоколу до Конвенції, у зв`язку з відсутністю можливості у заявника ініціювати отримання належного відшкодування через відсутність чіткого та передбачуваного законодавства у цьому зв`язку.

За таких обставин колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що оскільки на законодавчому рівні не визначено чіткого та послідового порядку відшкодування шкоди, завданої фізичним або юридичним особам актами і діями, що визнані неконституційними, який міг би бути вирішений в порядку цивільного судочинства, і оскільки одним із критеріїв розмежування справ цивільної й адміністративної юрисдикції є суб`єктний критерій, а питання матеріального і соціально-побутового забезпечення прокурорів регулюється розділом IX Закону України «Про прокуратуру», що даний спір (спір про відшкодування шкоди, завданої прийняттям неконституційного акта, у вигляді недоплаченої частини заробітної плати, яка мала бути нарахована позивачу, за період коли позивач працював на посаді прокурора, тобто перебував на публічній службі) пов`язаний з проходженням публічної служби і повинен розглядатись за правилами адміністративного судочинства.

Аналогічний висновок був зроблений Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 14 листопада 2018 року у справі № 757/70264/17-ц (провадження № 14-360цс18) та від 05 червня 2019 року у справі № 686/23445/17 (провадження 14-162цс14), де предметом спору було стягнення збитків, завданих прийняттям неконституційного акта, у вигляді неотриманої частини заробітної плати та щомісячного грошового утримання, які мали бути нараховані позивачу, коли він працював суддею, тобто перебував на публічній службі, і де суд прийшов до висновку, що спір, який виник між сторонами у справі, стосується проходження позивачем публічної служби, до чого включається і виплата заробітної плати та щомісячного грошового утримання, а спори, пов`язані з проходженням публічної служби, розглядаються за правилами адміністративного судочинства.

Враховуючи те, що у даних правовідносинах ч. 3 ст. 152 Конституції України застосовується як норма прямої дії, то шкоду завдану фізичній особі актами і діями, що визнані неконституційними, повинна відшкодовувати Держава України, в особі державного органу, адже згідно зі ст. 170 Цивільного кодексу України, де закріплюється плюралістична модель участі держави у майнових відносинах, держава набуває цивільних прав і здійснює обов`язки через органи державної влади.

Спростовуючи доводи про те, що Спеціалізована прокуратура у сфері оборони Південного регіону не є належним органом до якого пред`явлено вимоги, судом першої інстанції вірно зазначено , що у зв`язку з особливою формою представництва держави і у вигляді множинності осіб, які виступають від її імені, заходи примусу по стягненню шкоди проти держави повинні бути спрямовані на конкретний державний орган, уповноважений виступати у цих відносинах від імені та в інтересах держави, а оскільки конкретного порядку та конкретного органу уповноваженого на відшкодування шкоди за ч. 3 ст. 152 Конституції України на законодавчому рівні не закріплено, то з цього слідує, що Держава Україна у спірних правовідносинах щодо компенсації шкоди завданої прийняттям неконституційного акта, у вигляді недоплаченої частини заробітної плати, яка мала бути нарахована позивачу, за період коли позивач працював на посаді прокурора, набуває цивільних прав і здійснює обов`язки через органи державної влади Спеціалізовану прокуратуру у сфері оборони Південного регіону.

Частиною 1 статті 91 Закону України «Про Конституційний Суд України» встановлено, що закони, інші акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом рішення про їх неконституційність, якщо інше не встановлено самим рішенням, але не раніше дня його ухвалення.

Згідно з п. 2 резолютивної частини Рішення Конституційного Суду України № 6-р/2020 від 26 березня 2020 року, положення пункту 26 розділу VI «Прикінцеві та перехідні положення» Бюджетного кодексу України у частині, яка передбачає, що норми і положення статті 81 Закону України «Про прокуратуру» від 14 жовтня 2014 року № 1697-VІІ зі змінами застосовуються у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, виходячи з наявних фінансових ресурсів державного і місцевого бюджетів та бюджетів фондів загальнообов`язкового державного соціального страхування, визнане неконституційним, втрачає чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.

В той же час, як вірно зазначив суд першої інстанції, втрата нормативно-правовим актом (або його частиною) чинності не тотожна його неконституційності. Конституційним Судом України визнано факт неконституційності положення пункту 26 розділу VI «Прикінцеві та перехідні положення» Бюджетного кодексу України у частині, яка передбачає, що норми і положення статті 81 Закону України «Про прокуратуру» від 14 жовтня 2014 року № 1697-VІІ зі змінами застосовуються у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, виходячи з наявних фінансових ресурсів державного і місцевого бюджетів та бюджетів фондів загальнообов`язкового державного соціального страхування, що вказує на те, що такі положення суперечили нормам конституції з моменту їх прийняття. Рішення Конституційного Суду України не створює юридичного факту неконституційності нормативно-правового акту, а встановлює наявність чи відсутність такого юридичного факту. Отже, положення пункту 26 розділу VI «Прикінцеві та перехідні положення» Бюджетного кодексу України у частині, яка передбачає, що норми і положення статті 81 Закону України «Про прокуратуру» від 14 жовтня 2014 року № 1697-VІІ зі змінами застосовуються у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, виходячи з наявних фінансових ресурсів державного і місцевого бюджетів та бюджетів фондів загальнообов`язкового державного соціального страхування, були неконституційними і до 26 березня 2020 року.

Неконституційність закону це помилка держави, що й встановлює Конституційний Суд України. Конституційний Суд України не робить закон неконституційним, а тільки виявляє цей факт, у зв`язку з чим суд вважає, що поняття ретроактивної дії рішення до рішень Конституційного Суду України незастосовне, оскільки останні нормативними актами не являються. Акти Конституційного Суду України мають досить складну правову природу, вони є правовими актами, в певних передбачених законодавством випадках мають нормативний зміст, але не є нормативно-правовими актами в повному їх розумінні.

Виправлення помилок, допущених при ухваленні законів, передбачено саме ст.152 Конституції України, а захист прав та інтересів осіб, яким внаслідок дії законів, що не відповідали Конституції України, завдано матеріальної чи моральної шкоди, визначений саме прямою нормою ч. 3 ст. 152 Конституції України.

У даному випадку колегія суду погоджується з висновком суду першої інстанції, що не можна нанести шкоду неконституційним актом після винесення рішення Конституційним Судом України про неконституційність акта, оскільки даний акт вже втрачає чинність. Шкода виникає до виявлення факту неконституційності, у період коли акт діяв та ще не був визнаний неконституційним.

Відповідно до ч. 4 ст.41 Конституції України ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності.

Згідно зі ст. 1 Протоколу 1 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Перша та найважливіша вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає в тому, що будь-яке втручання публічних органів у мирне володіння майном повинно бути законним. Так, друге речення першого пункту передбачає, що позбавлення власності можливе тільки «на умовах, передбачених законом», а другий пункт визнає, що держави мають право здійснювати контроль за використанням майна шляхом введення «законів». Більш того, верховенство права, один із основоположних принципів демократичного суспільства, притаманний усім статтям Конвенції. Таким чином, питання, чи було дотримано справедливого балансу між загальними інтересами суспільства та вимогами захисту основоположних прав окремої особи, виникає лише тоді, коли встановлено, що оскаржуване втручання відповідало вимозі законності і не було свавільним (див. рішення у справі «Ятрідіс проти Греції» (Jatridis v. Greece) [ВП], № 31107/96, пункт 58, ЄСПЛ 1999-II).

У справі «Пайн Велі Девелопмент ЛТД» та інші проти Ірландії» Європейський суд з прав людини постановив, що статтю 1 Першого протоколу до Конвенції можна застосовувати для захисту «правомірних очікувань» щодо певного стану речей (у майбутньому), оскільки їх можна вважати складовою частиною власності. «Правомірні очікування» виникають у особи, якщо нею було дотримано всіх вимог законодавства для отримання відповідного рішення уповноваженого органу, а тому вона мала усі підстави вважати таке рішення дійсним та розраховувати на певний стан речей.

Враховуючи вищевикладене колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що діями та рішенням Держави України було порушено право власності позивача (правомірні очікування позивача на отримання заробітної плати у повному розмірі, гарантованої ч. 3 ст. 81 Закону України «Про прокуратуру» за період роботи у органах прокуратури, не були реалізовані Державною Україною), чим завдано майнову шкоду ОСОБА_1 актом, що визнаний неконституційним.

При цьому державні органи не можуть посилатися на відсутність коштів (даний принцип та залежність від наявних фінансових ресурсів державного і місцевого бюджетів та бюджетів фондів загальнообов`язкового державного соціального страхування, було закріплено у окремих положеннях пункту 26 розділу VI «Прикінцеві та перехідні положення» Бюджетного кодексу України, які визнані неконституційними згідно з Рішенням Конституційного Суду України № 6-р/2020 від 26 березня 2020 року), як на підставу невиконання зобов`язань.

У Рішенні Конституційного Суду України від 09 липня 2007 року № 6-рп/2007 було наголошено, що невиконання державою своїх соціальних зобов`язань щодо окремих осіб ставить громадян у нерівні умови, підриває принцип довіри особи до держави, що закономірно призводить до порушення принципів соціальної, правової держави. Разом з тим держава, запроваджуючи певний механізм правового регулювання відносин, зобов`язана забезпечити його реалізацію. Інакше всі негативні наслідки відсутності такого механізму покладаються на державу.

Європейський суд з прав людини у рішенні від 08 листопада 2005 року у справі «Кечко проти України» (Заява № 63134/00) зауважив, що держава може вводити, призупиняти чи закінчити виплату надбавок з державного бюджету, однак свідома відмова в цих виплатах не допускається, доки відповідні положення є чинними. Органи державної влади не можуть посилатися на відсутність коштів як на причину невиконання своїх зобов`язань.

Європейський суд з прав людини у рішенні від 10 березня 2011 року (остаточне 10/06/2011) у справі «Сук проти України» (Заява № 10972/05) наголошував, що державні органи не можуть посилатися на відсутність коштів як на підставу невиконання зобов`язань

Аналогічний правовий висновок про те, що сама собою відсутність бюджетних коштів не є підставою для звільнення боржника від виконання зобов`язання викладено в постановах Великої Палати Верховного Суду у справі № 911/4249/16 від 17 квітня 2018 року, Великої Палати Верховного Суду у справі №12-46гс18 від 10 квітня 2018 року та ін.

Крім того, суд першої інстанції при вирішенні цього спору вірно врахував рішення Конституційного Суду України від 13 вересня 2023 року у справі щодо конституційності абзацу третього пункту 3 розділу ІІ «Прикінцеві і перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» від 19 вересня 2019 року № 113ІХ (далі - Закон № 113ІХ) у сукупності з раніше викладеними правовими позиціями Верховного Суду щодо гарантій незалежності суддів і неможливості їх обмеження шляхом скорочення виплат суддівської винагороди.

Відповідно до цього Рішення Конституційного Суду врегулювання законом, а не підзаконним актом, питання винагороди прокурорів становить гарантію забезпечення їх незалежності, унеможливлює втручання органів виконавчої влади в діяльність прокуратури. Інакше це становитиме недодержання принципу поділу влади.

Конституційний Суд зазначив, що прокуратуру інституційно віднесено до системи правосуддя. Визначені статтею 131-1 Конституції України функції та юридичний статус прокуратури, а також установлений Законом № 1697 - VII статус прокурора та обсяг гарантій його незалежності становлять єдину систему гарантій незалежності прокуратури як інституції загалом, так і окремого прокурора зокрема.

Отже, Верховна Рада України ще раніше створила підстави для впевненості прокурорів у тому, що їхній статус (і відповідно його невіддільні елементи), як і статус суддів, захищено нормативними актами вищого, ніж підзаконного, рівня). Суд звернув увагу на те, що одночасна дія актів права того самого рівня, які неоднаково регулюють те саме питання винагороду

За приписами частини 2 статті 6 КАС України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» № 3477-IV від 23 лютого 2006 року визначено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Стаття 2 КАС України визначає, що завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

За таких обставин колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про обґрунтованість позовних вимог щодо застосування до спірних правовідносин норми прямої дії ч. 3 ст. 152 Конституції України та стягнення з Держави України в особі Спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Південного регіону на користь позивача матеріальної шкоди, у вигляді неотриманої частини заробітної плати, а саме посадового окладу визначеного за ч. 3 ст. 81 Закону України «Про прокуратуру», завданої положеннями пункту 26 розділу VI «Прикінцеві та перехідні положення» Бюджетного кодексу України, що визнані неконституційними за Рішенням Конституційного Суду України № 6-р/2020 від 26 березня 2020 року, за період з 01 липня 2015 року по 01 серпня 2017 року.

За таких обставин суд першої інстанції прийшов до вірних висновків про наявність підстав для задоволення позовних вимог і доводами апеляційної скарги зазначених висновків не спростовано, а тому підстави для її задоволення та скасування рішення суду першої інстанції відсутні.

Керуючись п. 1 ч. 1 ст. 315, ст.ст. 316, 321, 322 КАС України, суд, -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Південного регіону залишити без задоволення.

Рішення Запорізького окружного адміністративного суду від 10 жовтня 2023 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення в повному обсязі.

В повному обсязі постанова складена 22 лютого 2024 року.

Головуючий - суддяД.В. Чепурнов

суддяС.В. Сафронова

суддяА.О. Коршун