Рішення

від 25.09.2023 по справі 367/9361/21

ІРПІНСЬКИЙ МІСЬКИЙ СУД КИЇВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа № 367/9361/21

Провадження №2/367/2401/2023

РІШЕННЯ

Іменем України

25вересня 2023року Ірпінський міський суд Київської області в складі:

головуючої судді Шестопалової Я.В.,

за участю секретаря Балинської О.С.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Ірпінь цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Української військово-медичної академії про визнання протиправним і скасування наказу про відсторонення, визнання звільнення незаконним, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, стягнення моральної шкоди, -

в с т а н о в и в:

До Ірпінського міського суду звернулась ОСОБА_1 доУкраїнської військово-медичної академії про визнання протиправним і скасування наказу про відсторонення, визнання звільнення незаконним, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, стягнення моральної шкоди.

Позовні вимогипозивач мотивуєтим,що ОСОБА_1 з 15листопада 2019року іна данийчас працююмолодшим науковимспівробітником науково-дослідноговідділу (медичноїстандартизації таметрологічного забезпечення)Науково-дослідногоінституту проблемвійськової медициниУкраїнської військово-медичноїакадемії (УВМА).08 листопада 2021 року позивачку ознайомлено з Наказом начальника Української військово-медичної академії № 219 від 08.11.2021 року з підстав відсутності щеплення від респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2 як таку, що «не вакцинована без поважної причини» до усунення причини відсторонення (до отримання вакцинації від COVID-19 з наданням підтвердження у вигляді сертифікату про вакцинацію або довідки про абсолютні протипоказання до щеплення). У цей же день, 08 листопада 2021 року з позивачем проведено бесіду, а саме доведення положень статті 12 Закону України «Про захист від інфекційних хвороб», Постанови КМУ від 09 грудня 2020 року № 1236 «Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної вірусної хвороби СОVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-COV-2», вимог наказу МОЗ України від 04.10.2021 року №2153 «Про затвердження Переліку професій і виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням» зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 07 жовтня 2021 року за №13006/36928, листа Державного секретаря Міністерства оборони України від 04 листопада 2021 року №174/3/1. Та надано попередження про обов`язкове профілактичне щеплення проти СOVID-19 відповідно до частини другої статті 12 Закону України «Про захист від інфекційних хвороб», статті 46 Кодексу Законів про працю України, пункту 41-6 постанови Кабінету Міністрів України від 9 грудня 2020 №1236 «Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної вірусної хвороби СOVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-COV-2» та забезпечення епідемічного благополуччя у Міністерстві оборони України, попередження інфекцій, керованих засобами специфічної профілактики. Після ознайомлення з Наказом № 219 від 08.11.2021 року про відсторонення від роботи, 09 листопада 2021 року позивачем були зроблені заперечення щодо незаконності такого відсторонення та надіслано до Української військово-медичної академії.

Позивач вважає даний оскаржуваний наказ у частині відсторонення від роботи протиправним, таким, що підлягає скасуванню, оскільки в ньому відсутні належні правові підстави на посилання чинного законодавства.

Позивач зазначає,що взв`язкуз відстороненнямїї відроботи,роботодавець зобов`язанийсплатити їйсередній заробітокза весьчас відстороненнявід роботидо дняухвалення рішеннясуду.Крім того,дії роботодавцящодо погроззвільнення,відсторонення позивачавід роботиспричинили позивачуморальні страждання.Тому, ОСОБА_1 незаконними діями відповідача була спричинена моральна шкода, оцінена нею у 30 000,00 гривень.

На підставі зазначеного позивач просить суд, визнати протиправним та скасувати Наказ Начальника Української військово-медичної академії № 219 від 08 листопада 2021 р. у частині відсторонення від роботи ОСОБА_1 ; зобов`язати Українську військово-медичну академію поновити на роботі ОСОБА_1 шляхом допуску до роботи на посаді молодшого наукового співробітника науково-дослідного відділу (медичної стандартизації та метрологічного забезпечення) Науково-дослідного інституту проблем військової медицини; стягнути з Української військово-медичної академії на користь ОСОБА_1 середній заробіток за весь період відсторонення від роботи, а саме з 08 листопада 2021 року по день винесення рішення судом, виходячи з її середньоденного заробітку у розмірі 319,60 грн.;стягнути з Української військово-медичної академії на користь ОСОБА_1 заподіяну моральну шкоду у розмірі 30 000, 00 гривень.

Ухвалою Ірпінського міського суду Київської області від 14 грудня 2021 року позовну заяву було залишено без руху та надано позивачу час на усунення недоліків.

Оскільки встановлені недоліки не були усунуті у 10-ти денний термін, позовну заяву було повернуто позивачу ухвалою Ірпінського міського суду Київської області від 28 січня 2022 року.

Постановою Київського апеляційного суду від 30 травня 2022 року ухвалу Ірпінського міського суду Київської області було скасовано, а справу направлено для продовження розгляду у суді першої інстанції.

21 червня 2022 року позовна заява ОСОБА_1 надійшла з Київського апеляційного суду для продовження розгляду у суді першої інстанції.

Ухвалою Ірпінського міського суду Київської області від 23 червня 2022 року позовну заяву було залишено без руху та надано позивачу час на усунення недоліків.

Ухвалою Ірпінського міського суду Київської області від 18 липня 2022 року було відкрито загальне позовне провадження по справі.

01 вересня 2022 року до суду від Української військово-медичної академії надійшов відзив, у якому викладені заперечення щодо позову. В обґрунтування зазначають, що з 08.11.2021 року невакциновані працівники підлягають відстороненню від виконання робочих обов`язків на період усунення ними причини відсторонення. Вважають, що Наказ № 219 від 08.11.2021 року відповідає вимогам законодавства та вимога в частині визнання його протиправним та скасування є безпідставною. Стосовно вимог про стягнення середнього заробітку зазначили, що працівник тимчасово увільняється від роботи,а тому за загальним правилом відповідно до ч. 1 ст. 94 КЗпП, такому працівникові заробітна плати не виплачується. Стосовно вимоги про стягнення моральної шкоди зазначили, що через відсутність доказів така вимога не підлягає задоволенню.

28 жовтня 2022 року до суду від позивача надійшла відповідь на відзив, у якій позивачем викладені заперечення на відзив, та зазначено, що позивач наполягає на позовних вимогах.

Ухвалою Ірпінського міського суду Київської області від 24 липня 2023 року було закрито підготовче провадження по справі та призначено справу до судового розгляду.

Позивач в судове засідання не з`явився, в матеріалах справи міститься заява про розгляд справи у відсутність позивача.

Предаставник відповідача в судове засідання не з`явився, направив клопотання про розгляд справи без його участі.

Згідно з ч. 2 ст. 247 ЦПК України, у разі неявки у судове засідання всіх учасників справи чи в разі якщо відповідно до положень цього Кодексу, розгляд справи здійснюється судом за відсутності учасників справи, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.

З огляду на вказане, фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалося.

З`ясувавши дійсні обставини справи та перевіривши їх доказами, суд дійшов висновку, що позов слід задовольнити з наступних підстав.

Згідно із ч. 1 ст. 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

Відповідно до ч. 1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Відповідно до ст. 81, 82 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання.

Судом встановлено, що ОСОБА_2 з 15 листопада 2019 року і на даний час працює молодшим науковим співробітником науково-дослідного відділу (медичної стандартизації та метрологічного забезпечення) Науково-дослідного інституту проблем військової медицини Української військово-медичної академії (УВМА), що підтверджується копією трудової книжки.

Відповідно до наказу начальника Української військово-медичної академії № 219 від 08.11.2021 року ОСОБА_1 з підстав відсутності щеплення від респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2 було відсторонено від роботи з 08.11.2021 року як таку, що «не вакцинована без поважної причини» до усунення причини відсторонення (до отримання вакцинації від COVID-19 з наданням підтвердження у вигляді сертифікату про вакцинацію або довідки про абсолютні протипоказання до щеплення).

Після ознайомлення з Наказом № 219 від 08.11.2021 року про відсторонення від роботи, 09 листопада 2021 року позивачем начальнику Української військово-медичної академії були подані заперечення щодо незаконності такого відсторонення.

Згідно довідки про доходи № 192 заробітна плата Позивача за два місяці до відсторонення становила: за вересень 9365,10 грн., за жовтень 9778,49 грн. Разом складає 19143,59 грн.

Так, з урахуванням Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженої Постановою КМУ №100 від 08.02.1995 р., середньомісячна заробітна плата ОСОБА_1 становить: (9365,10 + 9778,49) : 2 = 9 571,80 грн., а розмір середньоденного грошового забезпечення ОСОБА_1 становить 319,60 грн. (9571,80 : 30 = 319,60 грн.).

Вирішуючи питання щодо позовної вимоги в частині визнання незаконним та скасування наказу № 219 від 08.11.2021 року про відсторонення від роботи суд приходить до наступних висновків.

Статтею 43 Конституції України кожному гарантовано право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується; громадянам гарантується захист від незаконного звільнення; право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Вказаний наказ відповідачем видано на виконання ч. 2 ст. 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб», пункту 416 постанови Кабінету Міністрів України від 9 грудня 2020 року №1236 «Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» зі змінами, наказу Міністерства охорони здоров`я України №2153 від 04 жовтня 2021 року «Про затвердження Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням».

Трудові відносини в Україні врегульовані Кодексом законів про працю України.

Статтею 1 КЗпП України визначено, що цей Кодекс регулює трудові відносини всіх працівників, сприяючи зростанню продуктивності праці, поліпшенню якості роботи, підвищенню ефективності суспільного виробництва і піднесенню на цій основі матеріального і культурного рівня життя трудящих, зміцненню трудової дисципліни і поступовому перетворенню праці на благо суспільства в першу життєву потребу кожної працездатної людини.

Відповідно до ст. 2 КЗпП України право громадян України на працю, - тобто на одержання роботи з оплатою праці не нижче встановленого державою мінімального розміру, - включаючи право на вільний вибір професії, роду занять і роботи, забезпечується державою. Держава створює умови для ефективної зайнятості населення, сприяє працевлаштуванню, підготовці і підвищенню трудової кваліфікації, а при необхідності забезпечує перепідготовку осіб, вивільнюваних у результаті переходу на ринкову економіку.

Працівники реалізують право на працю шляхом укладення трудового договору про роботу на підприємстві, в установі, організації або з фізичною особою. Працівники мають право на відпочинок відповідно до законів про обмеження робочого дня та робочого тижня і про щорічні оплачувані відпустки, право на здорові і безпечні умови праці, на об`єднання в професійні спілки та на вирішення колективних трудових конфліктів (спорів) у встановленому законом порядку, на участь в управлінні підприємством, установою, організацією, на матеріальне забезпечення в порядку соціального страхування в старості, а також у разі хвороби або реабілітації, повної або часткової втрати працездатності, на матеріальну допомогу в разі безробіття, на право звернення до суду для вирішення трудових спорів незалежно від характеру виконуваної роботи або займаної посади, крім випадків, передбачених законодавством, та інші права, встановлені законодавством.

Статтею 21 КЗпП України проголошена рівність трудових прав громадян та заборонена будь-яка дискримінація у сфері праці, зокрема обмеження прав працівників залежно від стану їхнього здоров`я.

Статтею 46 КЗпП України встановлено, що відсторонення працівника від роботи власником або уповноваженим ним органом допускається у разі: появи на роботі в нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного сп`яніння; відмови або ухилення від обов`язкових медичних оглядів, навчання інструктажу і перевірки знань з охорони праці та протипожежної охорони; в інших випадках, передбачених законодавством.

Таким чином, перелік підстав для відсторонення працівника від роботи, який визначений статтею 46 Кодексу, не є вичерпним, а положення цієї статті передбачають можливість його розширення, проте лише актами законодавства України.

Згідно ч. 1-3 ст. 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб», на яку відповідач посилається в наказі як на одну з підставу відсторонення позивачки від роботи, профілактичні щеплення проти дифтерії, кашлюка, кору, поліомієліту, правця, туберкульозу є обов`язковими і включаються до календаря щеплень.

Працівники окремих професій, виробництв та організацій, діяльність яких може призвести до зараження цих працівників та (або) поширення ними інфекційних хвороб, підлягають обов`язковим профілактичним щепленням також проти інших відповідних інфекційних хвороб. У разі відмови або ухилення від обов`язкових профілактичних щеплень у порядку, встановленому законом, ці працівники відсторонюються від виконання зазначених видів робіт. Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням проти інших відповідних інфекційних хвороб, встановлюється центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я.

В разі загрози виникнення особливо небезпечної інфекційної хвороби або масового поширення небезпечної інфекційної хвороби на відповідних територіях та об`єктах можуть проводитися обов`язкові профілактичні щеплення проти цієї інфекційної хвороби за епідемічними показаннями. Рішення про проведення обов`язкових профілактичних щеплень за епідемічними показаннями на відповідних територіях та об`єктах приймають головний державний санітарний лікар України, головний державний санітарний лікар Автономної Республіки Крим, головні державні санітарні лікарі областей, міст Києва та Севастополя, головні державні санітарні лікарі центральних органів виконавчої влади, що реалізують державну політику у сферах оборони і військового будівництва, охорони громадського порядку, виконання кримінальних покарань, захисту державного кордону, Служби безпеки України.

Отже, статтею 12 цього Закону до обов`язкових віднесено щеплення лише проти дифтерії, кашлюка, кору, поліомієліту, правця та туберкульозу. Щеплення від респіраторної хвороби COVID-19 статтею 12 Закону не передбачено. Нормами цієї статті також передбачено запровадженні інших обов`язкових щеплень, проте виключно в порядку, встановленому законом.

Пункт 3 Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням, затвердженого наказом Міністерства охорони здоров`я України 04 жовтня 2021 року №2153 «Про затвердження Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням», зареєстрованого у Міністерстві юстиції України 07 жовтня 2021 р. за №1306/36928, передбачає, що обов`язковим профілактичним щепленням проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, на період дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2 (постанова Кабінету Міністрів України від 9 грудня 2020 р. № 1236 «Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» (зі змінами)), підлягають працівники «закладів вищої, післядипломної, фахової передвищої, професійної (професійно-технічної), загальної середньої, у тому числі спеціальних, дошкільної, позашкільної освіти, закладів спеціалізованої освіти та наукових установ незалежно від типу та форми власності». Водночас, обов`язковим профілактичним щепленням проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2 підлягають наведені вище працівники лише в разі відсутності у них абсолютних протипоказань до проведення профілактичних щеплень, відповідно до Переліку медичних протипоказань та застережень до проведення профілактичних щеплень, затвердженого наказом Міністерства охорони здоров`я України від 16 вересня 2011 року №595, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 10 жовтня 2011 року за №1161/19899 (у редакції наказу Міністерства охорони здоров`я України від 11 жовтня 2019 року №2070).

Згідно з пунктом 4 наказу Міністерства охорони здоров`я України 04 жовтня 2021 року №2153 «Про затвердження Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням» цей наказ набрав чинності 8 листопада 2021 р. (через один місяць з дня його офіційного опублікування 8 жовтня 2021 р. в «Офіційному віснику України» №78).

Поряд із цим, відповідно до пункту 41-6 постанови Кабінету Міністрів України від 9 грудня 2020 р. № 1236 «Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» (зі змінами) керівників закладів освіти зобов`язано забезпечити: «1) контроль за проведенням обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 працівниками та державними службовцями, обов`язковість профілактичних щеплень яких передбачена переліком професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням, затвердженим наказом Міністерства охорони здоров`я від 4 жовтня 2021 р. № 2153 (далі-перелік); 2) відсторонення від роботи (виконання робіт) працівників та державних службовців, обов`язковість профілактичних щеплень проти COVID-19 яких визначена переліком та які відмовляються або ухиляються від проведення таких обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 відповідно до статті 46 Кодексу законів про працю України, частини другої статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» та частини третьої статті 5 Закону України «Про державну службу», крім тих, які мають абсолютні протипоказання до проведення таких профілактичних щеплень проти COVID-19 та надали медичний висновок про наявність протипоказань до вакцинації проти COVID-19, виданий закладом охорони здоров`я; 3) взяття до відома, що: на час такого відсторонення оплата праці працівників та державних службовців здійснюється з урахуванням частини першої статті 94 Кодексу законів про працю України, частини першої статті 1 Закону України «Про оплату праці» та частини третьої статті 5 Закону України «Про державну службу».

Відповідно до статті 1 Конституції Україна, Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава.

Статтею 3 Конституції України визначено, що людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.

Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави.

Згідно ст. 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права.

Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй.

Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.

Як передбачено ст. 21 та ст. 22 Конституції Україна усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах. Права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними.

Права і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними.

Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані.

При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.

Частиною 1 ст. 24 Конституції України передбачено, що громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом.

Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

Статтею 43 Конституції України кожному гарантовано право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Згідно ст. 64 Конституції України конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України. В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень. Не можуть бути обмежені права і свободи, передбачені статтями 24, 25, 27, 28, 29, 40, 47, 51, 52, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63 цієї Конституції.

Зміст права на працю, закріпленого положеннями частин першої і другої статті 43 Конституції України, крім вільного вибору праці, включає також відповідні гарантії реалізації цього права. Вільний вибір передбачає різноманітність умов праці, проте сталими (обов`язковими) є гарантії захисту працівника від незаконного звільнення за будь-яких умов праці. Незалежно від підстав виникнення трудових правовідносин держава зобов`язана створювати ефективні організаційно-правові механізми для реалізації трудових правовідносин на рівні закону, а відсутність таких механізмів нівелює сутність конституційних прав і свобод працівника. Не може бути дискримінації у реалізації працівниками трудових прав. Порушення їх рівності у трудових правах та гарантіях є недопустимим, а будь-яке обмеження повинне мати об`єктивне та розумне обґрунтування і здійснюватись з урахуванням та дотриманням приписів Конституції України та міжнародних правових актів (абзаци перший і п`ятий підпункту 2.2 пункту 2, абзац дванадцятий пункту 3 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України (Другий сенат) у справі за конституційною скаргою ОСОБА_6 щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частини третьої статті 40 Кодексу законів про працю України від 4 вересня 2019 року №6-р(II)/2019).

Пунктом 1 статті 92 Конституції встановлено, що права і свободи громадянина, гарантії цих прав і свобод, основні обов`язки громадянина визначаються виключно законами України.

Єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент - Верховна Рада України (ст. 75 Конституції).

Відповідно до пункту 2 статті 116 Конституції Кабінет Міністрів України вживає заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянами, втім цей орган не наділений повноваженнями ухвалювати нормативно-правові акти, спрямовані на звуження або обмеження цих прав.

Частинами другою, третьою, шостою статті 10 ЦПК України встановлено, що суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України; суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України; якщо суд доходить висновку, що закон чи інший правовий акт суперечить Конституції України, суд не застосовує цей закон чи інший правовий акт, а застосовує норми Конституції України як норми прямої дії,

Порядок відмови від здійснення обов`язкових профілактичних щеплень визначений у частині 6статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб», в якій вказано, що якщо особа та (або) її законні представники відмовляються від обов`язкових профілактичних щеплень, лікар має право взяти у них відповідне письмове підтвердження, а в разі відмови дати таке підтвердження - засвідчити це актом у присутності свідків.

Суспільні відносини, які виникають у сфері забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя, визначає відповідні права і обов`язки державних органів, підприємств, установ, організацій та громадян, встановлює порядок організації державної санітарно-епідеміологічної служби і здійснення державного санітарно-епідеміологічного нагляду в Україні регулює Закон України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення».

Згідно ст. 1 вказаного Закону санітарні та протиепідемічні (профілактичні) заходи (далі - санітарні заходи) - комплекс організаційних, адміністративних, інженерно-технічних, медичних, нормативних, екологічних, ветеринарних та інших заходів, спрямованих на усунення або зменшення шкідливого впливу на людину факторів середовища життєдіяльності, запобігання виникненню і поширенню інфекційних хвороб і масових неінфекційних захворювань (отруєнь) та їх ліквідацію.

Відповідно до ст. 27 Закону України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» профілактичні щеплення з метою запобігання захворюванням на туберкульоз, поліомієліт, дифтерію, кашлюк, правець та кір в Україні є обов`язковими.

Обов`язковим профілактичним щепленням для запобігання поширенню інших інфекційних захворювань підлягають окремі категорії працівників у зв`язку з особливостями виробництва або виконуваної ними роботи. У разі необгрунтованої відмови від щеплення за поданням відповідних посадових осіб державної санітарно-епідеміологічної служби вони до роботи не допускаються.

Групи населення та категорії працівників, які підлягають профілактичним щепленням, у тому числі обов`язковим, а також порядок і терміни їх проведення визначаються центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я.

Контроль за відповідністю імунобіологічних препаратів, що застосовуються в медичній практиці, вимогам нормативно-правових актів і міжнародних стандартів та забезпечення ними закладів охорони здоров`я здійснює центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері контролю якості та безпеки лікарських засобів, у порядку, встановленому центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я.

Статтею 31 Закону України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» передбачено, що систему державної санітарно-епідеміологічної служби України становлять:

-центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері санітарного та епідемічного благополуччя населення;

-відповідні установи, заклади, частини і підрозділи центральних органів виконавчої влади, що реалізують державну політику у сферах оборони і військового будівництва, охорони громадського порядку, захисту державного кордону, виконання кримінальних покарань, Державного управління справами, Служби безпеки України;

-державні наукові установи санітарно-епідеміологічного профілю.

Посадовими особами державної санітарно-епідеміологічної служби України є головні державні санітарні лікарі та їх заступники, інші працівники державної санітарно-епідеміологічної служби України, уповноважені здійснювати державний санітарно-епідеміологічний нагляд згідно з цим Законом.

На центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері санітарного та епідемічного благополуччя населення, покладаються функції з державного санітарно-епідеміологічного нагляду на відповідних територіях, транспорті.

На установи, заклади, частини і підрозділи державної санітарно-епідеміологічної служби інших державних органів, зазначених у частині першій цієї статті, покладаються функції з державного санітарно-епідеміологічного нагляду на підпорядкованих їм територіях, об`єктах, у частинах і підрозділах.

Взаємодія, а також розмежування сфер діяльності, повноважень і відповідальності між органами державної санітарно-епідеміологічної служби та іншими уповноваженими законом органами, що здійснюють державний нагляд і контроль, забезпечується відповідно до нормативно-правових актів, що визначають їх компетенцію (ст. Закону України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення»).

Разом з тим, суду не надано достатніх, належних та допустимих доказів того, що роботодавцем при відстороненні позивачки від роботи у зв`язку із відсутністю у неї щеплення проти COVID-19 дотримано вимог ч. 6 ст. 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» в частині отримання письмового лікарського підтвердження про відмову від обов`язкового профілактичного щеплення чи акту, складеного у присутності свідків, в разі відмови дати таке підтвердження, а також вимог ч. 2 ст. 27 Закону України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» щодо недопуску позивача від роботи саме на підставі подання відповідних посадових осіб державної санітарно-епідеміологічної служби.

Натомість відповідач виніс оскаржуваний наказ про відсторонення на підставі одного лише повідомлення про обов`язкове профілактичне щеплення, яке саме по собі не створює жодних юридичних наслідків та не засвідчує юридичного факту відмови чи ухилення позивача від обов`язкового профілактичного щеплення, а також факту ненадання ним медичного висновку про наявність протипоказань до вакцинації проти COVID-19, виданого закладом охорони здоров`я.

Враховуючи викладене, винесення відповідачем оскаржуваного наказу на підставі повідомлення про обов`язкове профілактичне щеплення, від респіраторної, а не інфекційної хвороби, є порушенням вимог частин другої та шостої статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» та частини 2 статті 27 Закону України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення», відсторонивши позивача від роботи з порушенням вимог законодавства, відповідач порушив законне право позивачки на працю.

Крім того, суд звертає увагу на те, що згідно ст. 22 Закону України «Про основи законодавства України про охорону здоров`я» держава через спеціально уповноважені органи виконавчої влади здійснює контроль і нагляд за додержанням законодавства про охорону здоров`я, державних стандартів, критеріїв та вимог, спрямованих на забезпечення здорового навколишнього природного середовища і санітарно-епідемічного благополуччя населення, нормативів професійної діяльності в сфері охорони здоров`я, вимог Державної Фармакопеї, стандартів медичного обслуговування, медичних матеріалів і технологій та протоколів надання реабілітаційної допомоги.

Відповідно до ст. 39-1 Закону України «Про основи законодавства України про охорону здоров`я» пацієнт має право на таємницю про стан свого здоров`я, факт звернення за медичною допомогою, діагноз, а також про відомості, одержані при його медичному обстеженні.

Забороняється вимагати та надавати за місцем роботи або навчання інформацію про діагноз та методи лікування пацієнта.

Як передбачено ст. 40 Закону України «Про основи законодавства України про охорону здоров`я» медичні працівники та інші особи, яким у зв`язку з виконанням професійних або службових обов`язків стало відомо про хворобу, медичне обстеження, огляд та їх результати, інтимну і сімейну сторони життя громадянина, не мають права розголошувати ці відомості, крім передбачених законодавчими актами випадків.

При використанні інформації, що становить лікарську таємницю, в навчальному процесі, науково-дослідній роботі, в тому числі у випадках її публікації у спеціальній літературі, повинна бути забезпечена анонімність пацієнта.

Згідно ч. 1 ст. 42 Закону України «Про основи законодавства України про охорону здоров`я», медичне втручання (застосування методів діагностики, профілактики або лікування, пов`язаних із впливом на організм людини) допускається лише в тому разі, коли воно не може завдати шкоди здоров`ю пацієнта.

Відповідно до ст. 43 Закону України «Про основи законодавства України про охорону здоров`я» згода інформованого відповідно до статті 39 цих Основ пацієнта необхідна для застосування методів діагностики, профілактики та лікування. Щодо пацієнта віком до 14 років (малолітнього пацієнта), а також пацієнта, визнаного в установленому законом порядку недієздатним, медичне втручання здійснюється за згодою їх законних представників.

Згода пацієнта чи його законного представника на медичне втручання не потрібна лише у разі наявності ознак прямої загрози життю пацієнта за умови неможливості отримання з об`єктивних причин згоди на таке втручання від самого пацієнта чи його законних представників.

Якщо відсутність згоди може призвести до тяжких для пацієнта наслідків, лікар зобов`язаний йому це пояснити. Якщо і після цього пацієнт відмовляється від лікування, лікар має право взяти від нього письмове підтвердження, а при неможливості його одержання - засвідчити відмову відповідним актом у присутності свідків.

Пацієнт, який набув повної цивільної дієздатності і усвідомлює значення своїх дій та може керувати ними, має право відмовитися від лікування.

Чинним законодавством України і зокрема законами України «Про захист населення від інфекційних хвороб», «;Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» та «Про основи законодавства України про охорону здоров`я» не передбачено обов`язкової вакцинації від COVID-19.

Така вакцинація не може бути передумовою реалізацією особи своїх загальнолюдських прав та основоположних свобод і інтересів, до яких відноситься також і право на працю за обраною спеціальністю та професією, коли верховенство права передбачає пріоритет загальнолюдських цінностей над державою і законодавством.

Протоколом №12 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, визначено, що здійснення будь-якого передбаченого законом права забезпечується без дискримінації за будь-якою ознакою, наприклад за ознакою статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національної меншини, майнового стану, народження або за іншою ознакою.

Ніхто не може бути дискримінований будь-яким органом державної влади за будь-якою ознакою.

Згідно ст. 14 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод користування правами та свободами, визнаними в цій Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою - статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження, або за іншою ознакою.

Крім того, згідно з Резолюцією Парламентської Асамблеї Ради Європи (ПАРЄ) від 27 січня 21 року за №2361 (2021) «Вакцини проти (COVID-19): етичні, юридичні та практичні міркування», необхідно забезпечити, щоб громадяни були проінформовані про те, що вакцинація не є обов`язковою і що ніхто не піддається політичному, соціальному чи іншого тиску з метою зробити собі вакцинацію, якщо вони не хочуть робити це самі» (ст. 7,3.1); гарантувати, що ніхто не піддаватиметься дискримінації за те, що він не був вакцинований, через можливі ризики для здоров я або небажання пройти вакцинацію» ст.7.3.2.

В рішенні Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 50 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частин другої, третьої, четвертої статті 219 Регламенту Верховної Ради України (справа про Регламент Верховної Ради України) від 01 квітня 2008 року №4-рп/2008 визначено, що Конституція України як правовий акт з найвищою юридичною силою, закріплюючи принцип верховенства права (стаття 8 Конституції України), послідовно проводить принцип верховенства закону у системі нормативно - правових актів.

Визначення терміна «верховенства права» викладено в абзаці другому підпункту 4.1 пункту 4 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 2 листопада 2004 року №15-рп/2004: «Верховенство права - це панування права в суспільстві. Верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність, зокрема у закони, які за своїм змістом мають бути проникнуті передусім ідеями соціальної справедливості, свободи, рівності тощо. Одним з проявів верховенства права є те, що право не обмежується лише законодавством як однією з його форм, а включає й інші соціальні регулятори, зокрема норми моралі, традиції, звичаї тощо, які легітимовані суспільством і зумовлені історично досягнутим культурним рівнем суспільства. Всі ці елементи права об`єднуються якістю, що відповідає ідеології справедливості, ідеї права, яка значною мірою дістала відображення в Конституції України».

У частині першій статті 92 Основного Закону України закріплений принцип пріоритету (верховенства) закону в системі інших нормативно-правових актів, за допомогою якого здійснюється правове регулювання найважливіших суспільних відносин. Перелік питань, що мають регулюватися виключно законами України, передбачений цією нормою, має імперативний характер, а це означає, що всі рішення щодо них повинні прийматися у формі закону.

Як зазначено в окремій думці судді Конституційного Суду України ОСОБА_3 стосовно Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 50 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України(конституційності) положень частини другої, третьої, четвертої статті 219 Регламенту Верховної Ради України (справа про Регламент Верховної Ради України), найвищу юридичну силу має Конституція України. Закони та інші нормативно-правові акти повинні прийматися на її основі та відповідати їй. Із положень Конституції України (статті 8, 19, 22, 24 57, 58, 68, 92, частина третя статті 106, частина третя статті 113, стаття 129, розділ ХІІІ) вбачається, що серед інших нормативно-правових актів закон має вищу юридичну силу, має серед них верховенство і є основним джерелом (формою) права в Україні. Однак, визначивши верховенство закону серед інших нормативно-правових актів, Конституція України не вказала критерії застосування закону при регулюванні суспільних відносин. У теорії права щодо цього існує усталена думка і вважається, що законом як нормативно-правовим актом, що має найвищу за конституцією юридичну силу, повинні регулюватися найбільш важливі суспільні відносини, основні питання життя держави.

Закріплення в Основному Законі України принципу верховенства права, невідчужуваності й непорушності прав і свобод людини і громадянина, гарантій їх здійснення та захисту визначає зміст законів, інших нормативно-правових актів, які повинні прийматися на основі Конституції і відповідати їй (частина друга статті 8). Правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством, а органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (стаття 19 Конституції України). Це стосується, зокрема, і діяльності Кабінету Міністрів України, який є вищим органом у системі органів виконавчої влади (частина перша статті 113 Конституції України) (речення перше абзацу третього пункту 3 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Президента України щодо відповідності Конституції України (конституційності) окремих положень Постанови Кабінету Міністрів України «Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 4 серпня 2000 р. № 1222» від 28 жовтня 2009 року № 28-рп/2009).

Пряма дія норм Конституції України означає, що ці норми застосовуються безпосередньо. Законами України та іншими нормативно-правовими актами можна лише розвивати конституційні норми, а не змінювати їх зміст. Закони України та інші нормативно-правові акти застосовуються лише у частині, що не суперечить Конституції України (абзац другий підпункту 2.1 пункту 2 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частини п`ятої статті 21 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» (справа про завчасне сповіщення про проведення публічних богослужінь, релігійних обрядів, церемоній та процесій) від 8 вересня 2016 року № 6-рп/2016).

Враховуючи зміст статті 8 Конституції України та практику Конституційного Суду України, верховенство права слід розуміти, зокрема, як механізм забезпечення контролю над використанням влади державою та захисту людини від свавільних дій державної влади.

Верховенство права як нормативний ідеал, до якого має прагнути кожна система права, і як універсальний та інтегральний принцип права необхідно розглядати, зокрема, в контексті таких основоположних його складових: принцип законності, принцип поділу державної влади, принцип народного суверенітету, принцип демократії, принцип юридичної визначеності, принцип справедливого суду.

Таким чином, верховенство права означає, що органи державної влади обмежені у своїх діях заздалегідь регламентованими та оголошеними правилами, які дають можливість передбачити заходи, що будуть застосовані в конкретних правовідносинах, і, відповідно, суб`єкт правозастосування може передбачати й планувати свої дії та розраховувати на очікуваний результат.

У контексті статті 8 Конституції України юридична визначеність забезпечує адаптацію суб`єкта правозастосування до нормативних умов правової дійсності та його впевненість у своєму правовому становищі, а також захист від свавільного втручання з боку держави.

Юридичну визначеність необхідно розуміти через такі її складові: чіткість, зрозумілість, однозначність норм права; право особи у своїх діях розраховувати на розумну та передбачувану стабільність існуючого законодавства та можливість передбачати наслідки застосування норм права (законні очікування).

Таким чином, юридична визначеність передбачає, що законодавець повинен прагнути до чіткості та зрозумілості у викладенні норм права. Кожна особа відповідно до конкретних обставин має орієнтуватися в тому, яка саме норма права застосовується у певному випадку, та мати чітке розуміння щодо настання конкретних правових наслідків у відповідних правовідносинах з огляду на розумну та передбачувану стабільність норм права.

Конституційний Суд України зазначає, що кожна особа влаштовує своє життя з усвідомленням того, що правове регулювання вимагає стабільності й органи державної влади не можуть свавільно вносити зміни, які порушують засадничі принципи права. Отже, очікування індивіда у зв`язку зі зміною законодавчого регулювання є правомірними, якщо вони є розумними та існує можливість заподіяння шкоди від порушення таких очікувань.

Конституційний Суд України підкреслює, що під час правового регулювання суспільних відносин, пов`язаних зі здійсненням, зокрема, соціальної політики, у зв`язку з прийняттям нових законів або внесенням змін до чинних органи державної влади мають надавати особам можливість адаптуватися до нової правової ситуації, щоб їх законні очікування були захищені. Таким чином, законні очікування як складова принципу верховенства права є одним із основних критеріїв конституційної оцінки норм права.

Основна мета верховенства права полягає, насамперед, в обмеженні влади держави над людиною, у забезпеченні від довільного втручання держави та її органів у певні сфери життєдіяльності людини (рішення Конституційного Суду України (Велика палата) у справі за конституційним поданням 62 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Указу Президента України «Про дострокове припинення повноважень Верховної Ради України та призначення позачергових виборів» від 20 червня 2019 року № 6-р/2019).

У такому контексті верховенство права означає, що органи державної влади не можуть діяти свавільно та зобов`язані дотримуватись правил, які даватимуть можливість передбачити заходи, що будуть застосовані в конкретних правовідносинах. На підставі зазначеного особа може передбачати й планувати свої дії та розраховувати на очікуваний результат (абзац шостий підпункту 3.1 пункту 3 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України (Велика палата) у справі за конституційним поданням 49 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) окремих положень розділу І, пункту 2 розділу ІІІ «;Прикінцеві положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення» від 2 березня 2015 року № 213?VIII від 23 січня 2020 року № 1-р/2020).

Із припису частини першої статті 8 Конституції України, згідно з яким «в Україні визнається і діє принцип верховенства права», випливає обов`язок держави не вдаватися до свавільних дій (абзац четвертий пункту 2 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України (Другий сенат) від 7 квітня 2021 року № 1-р(ІІ)/2021 у справі за конституційною скаргою громадянина України ОСОБА_7 та інших громадян України щодо відповідності Конституції України (конституційності) підпункту 13 пункту 4 розділу І Закону України «Про внесення змін та визнання такими, що втратили чинність, деяких законодавчих актів України» від 28 грудня 2014 року № 76-VIII).

Відповідно до ст. 92 Конституції України права і свободи людини і громадянина, гарантії цих прав і свобод визначаються виключно законами України.

Відповідно до статей 21 і 22 Конституції України права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними, гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів звуження змісту й обсягу існуючих прав і свобод не допускається.

Проте, згадані постанова Кабінету Міністрів України від 09 грудня 2020 року №1236 «Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» зі змінами та наказ Міністерства охорони здоров`я України №2153 від 04 жовтня 2021 року «Про затвердження Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням» прийнято усупереч Законам України «Про захист населення від інфекційних хвороб», «;Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» та «Про основи законодавства України про охорону здоров`я», які за загальними засадами є пріоритетними при визначені питань вакцинації, і тому підлягають застосуванню в цій справі, як правові акти, які мають вищу юридичну силу.

Оскільки наказ про відсторонення позивача прийнято у спосіб, що не відповідає вимогам пункту 1статті 92 Конституції України та статті 12 Закону «Про захист населення від інфекційних хвороб», суд доходить висновку про необхідність вирішення спору на підставі норм статей 43, 64, 92 Конституції України, з огляду на те, що в Україні відсутні закони, які передбачають право роботодавців відсторонювати від роботи працівників, що відмовилися від вакцинації проти респіраторної хвороби COVID-19.

Відсторонення позивачки від роботи за таких умов за своєю суттю є дискримінаційним, незаконним і неконституційним, а тому її порушені права підлягають захистові.

За таких обставин, вимога позивачки про визнання незаконним і скасування наказу відповідача від про відсторонення позивача від роботи без збереження заробітної плати є обґрунтованою та підлягає задоволенню.

Щодо позовної вимоги про поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, суд приходить до наступних висновків.

Так умови відсутності у наказі № 219 від 08.11.2021 року кінцевого терміну його дії, поєднання умов повернення до виконання трудових обов`язків ОСОБА_1 із фактом здійснення мною щеплення на СОVID -19, спричиненої коронавірусом SARS-СоV-2, у зв`язку з чим відсторонення позивача від роботи може тривати невизначений проміжок часу, що по своїй суті є аналогічним звільненню, тому в даній ситуації за аналогією закону вважаю можливим застосувати положення статті 235 Кодексу законів про працю України. За змістом частини другої статті 235 Кодексу законів про працю України при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижче оплачуваної роботи, але не більш як за один рік.

Враховуючи ту обставину, що трудовим законодавством не врегульовано порядок відновлення права працівника у зв`язку з незаконним відстороненням та компенсації у зв`язку з цим втраченої частини заробітної плати, є всі підстави для застосування аналогії закону та вирішити питання поновлення порушеного права та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу у зв`язку з незаконним відсторонення без збереження заробітної плати, застосовуючи порядок визначений в ст.235 КЗпП України.

Відповідно до змісту ст. 235 КЗпП України, у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.

При винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижче оплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, прийняте органом, який розглядає трудовий спір, підлягає негайному виконанню.

Таким чином у відповідності до зазначеної норми матеріального права, порушені права працівника незаконними діями роботодавця (звільнення, переведення, відсторонення тощо) підлягають захисту шляхом їх поновлення та стягненням середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Згідно з роз`ясненнями, викладеними в п. 32 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 1992 року № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів» у випадках стягнення на користь працівника середнього заробітку за час вимушеного прогулу у зв`язку з незаконним звільненням або переведенням, відстороненням від роботи - невиконанням рішення про поновлення на роботі, затримкою видачі трудової книжки або розрахунку він визначається за загальними правилами обчислення середнього заробітку, виходячи із заробітку за останні два календарні місяці роботи.

В пункті 10 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці» від 24.12.1999 № 13 зазначено, що якщо буде встановлено, що на порушення ст. 46 КЗпП України роботодавець із власної ініціативи без законних підстав відсторонив працівника від роботи із зупиненням виплати заробітної плати, суд має задовольнити позов останнього про стягнення у зв`язку з цим середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу (ст. 235 КЗпП).

Відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 року № 100 «Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати» вона застосовується, серед іншого, у випадках вимушеного прогулу.

Згідно п. 2 вказаної постанови середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата.

Згідно п. 8 зазначеної постанови нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.

Судом встановлено, що середньоденна заробітна плата позивача за останні два місяці роботи перед відстороненням становить 319,60 грн.

Згідно з витягу з наказу начальника Української військово-медичної академії №41 від 01 березня 2022 року, працівник ОСОБА_1 є такою, що приступила до виконання обов`язків з 01 березня 2022 року.

Таким чином, кількість робочих днів, з дня відсторонення позивача - 25.10.2021 року, до дня ухвалення рішення суду, становить 113 календарних днів (08.11.202130.11.2021 = 21 календарний день; 01.12.202121.12.2021 = 31 календарний день; 01.01.202231.01.2022 = 31 календарний день; 01.02.202228.02.2022 = 28 календарних днів).

Так, середній заробіток за весь час вимушеного прогулу, з 08.11.2021 року до дня ухвалення рішення суду 25.09.2023 року, який підлягає виплаті позивачу становить 36114,80 гривень, з розрахунку: 319,60 грн. помножити на 113 днів, які позивач повинен був би відпрацювати, якби не був відсторонений від роботи.

За такихобставин,середній заробіток за весь час вимушеного прогулу, який підлягає виплаті позивачу становить 36 114,80 грн.

Але враховуючи, що з 01 березня 2022 року ОСОБА_1 приступила до виконання обов`язків, позовна вимога про поновлення на роботі ОСОБА_1 шляхом допуску до роботи на посаді молодшого наукового співробітника науково-дослідного відділу (медичної стандартизації та метрологічного забезпечення) Науково-дослідного інституту проблем військової медицини задоволенню не підлягає.

Вирішуючи питання щодо стягнення з відповідача на користь позивача моральної шкоди в розмірі 30 000,00 гривень, суд виходить з наступного.

Згідно із ст. 23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає, зокрема, у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї.

Моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб.

Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.

Відповідно до ст. 237-1 КЗпП України відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди працівнику провадиться у разі, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зав`язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя.

Відповідно до п. 9 постанови Пленуму Верховного суду України від 31.03.1995 року № 4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються стан тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану. При цьому суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості.

Згідно з п. 13 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» відповідно до ст. 237-1 КЗпП за наявності порушення прав працівника у сфері трудових відносин (незаконного звільнення або переведення, невиплати належних йому грошових сум), яке призвело до його моральних страждань, втрати нормальних життєвих зав`язків чи вимагає від нього додаткових зусиль для організації свого життя, обов`язок по відшкодуванню моральної (немайнової) шкоди покладається на власника або уповноважений ним орган незалежно від форми власності, виду діяльності чи галузевої належності.

Право на відшкодування моральної шкоди з урахуванням практики Європейського суду з прав людини повинно носити ефективний характер, і має на меті не тільки покриття шкоди завданої потерпілій стороні, а також є засобом попередження з боку відповідача вчинення порушень прав, отже має бути відчутним не тільки для позивача, але й для відповідача, що спонукало б останнього вживати заходів щодо зміни практики нехтування положеннями законодавства, і зокрема, сприяло б зменшенню кількості і обсягів скарг і позовних заяв які надходять на адресу національних судів та Європейського суду з України.

Судом встановлено, що неправомірними діями відповідача, а саме погрозами звільнення та відстороненням від роботи, порушено, гарантоване ст. 43 Конституції України, право ОСОБА_1 на працю та своєчасне одержання винагороди за працю, що призвело до моральних та душевних страждань позивача. Відсторонення позивача від роботи без збереження заробітної плати поставило її у скрутне матеріальне становище, призвело до втрати єдиного джерела існування. Зазначені обставини змусили позивача шукати додаткові джерела доходу для відновлення організації життя, налагодження нормального ритму життя.

Тому, суд, виходячи з міркувань розумності, виваженості та справедливості, розглядаючи справу не інакше як в межах заявлених вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи, приходить до висновку, що з відповідача Української військово-медичної академії на користь ОСОБА_1 в порядку відшкодування моральної шкоди підлягає стягненню 10 000,00 гривень.

Відповідно до ч. 1 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Так, позивачем при поданні позову до Ірпінського міського суду Київської області було сплачено судовий збір у розмірі 1 816 грн. та за подання апеляційної скарги до Київського апеляційного суду - у розмірі 496,20 грн.

Враховуючи часткове задоволення позову, а саме в частині стягнення моральної шкоди на 33,3 %, суд приходить до висновку, що сума судового збору, що підлягає стягненню з відповідача на користь позивача становить 1 706,60 грн. (з розрахунку 908 грн. + 302,40 грн. + 496,20 грн.).

Враховуючи викладене, суд вважає за необхідне стягнути з відповідача на користь позивача судовий збір в сумі 1 706,60 грн.

Керуючись ст. 19, 43 Конституції України, ст. 23 ЦК України, ст. 46, 117, 139, 147, 149, 237-1 КЗпП України, ст. 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб», 27 Закону України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення», постановою Кабінету Міністрів України № 1236 від 09.12.2020 року «Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2», п. 32 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 1992 року № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів», п. 2, 8 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100, ст. 12, 13, 76, 77, 82, 141, 247, 258, 263-265, 279 ЦПК України, суд,

у х в а л и в:

Позовну заяву ОСОБА_1 до Української військово-медичної академії про визнання протиправним і скасування наказу про відсторонення, визнання звільнення незаконним, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, стягнення моральної шкоди задовольнити частково.

Визнати протиправним та скасувати Наказ Начальника Української військово-медичної академії № 219 від 08 листопада 2021 р. у частині відсторонення від роботи ОСОБА_1 .

Стягнути з Української військово-медичної академії (код ЄДРПОУ 22998499, місцезнаходження 01015, м. Київ, вулиця Московська 45/1, буд. 33) на користь ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) середній заробіток за весь період відсторонення від роботи, а саме з 08 листопада 2021 року по день винесення рішення судом, у розмірі 36 114,80 грн. (тридцять шість тисяч сто чотирнадцять гривень 80 копійок).

Стягнути з Української військово-медичної академії (код ЄДРПОУ 22998499, місцезнаходження 01015, м. Київ, вулиця Московська 45/1, буд. 33) на користь ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) заподіяну моральну шкоду у розмірі 10 000, 00 грн. (десять тисяч гривень).

Стягнути зУкраїнської військово-медичноїакадемії (кодЄДРПОУ 22998499,місцезнаходження 01015,м.Київ,вулиця Московська45/1,буд.33)на користь ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ,РНОКПП НОМЕР_1 )судовий збір в сумі 1 706,60 грн. (одна тисяча сімсот шість гривень 60 копійок).

В іншій частині позовних вимог відмовити.

Копію рішення суду направити сторонам по справі для відома.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення до Київського апеляційного суду.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційної провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Учасники справи можуть отримати інформацію щодо даної справи в мережі Інтернет за веб-адресою сторінки на офіційному веб-порталі судової влади України - https://court.gov.ua/sud1013/ та в Єдиному державному реєстрі судових рішень за посиланням - http://reyestr.court.gov.ua.

Суддя: Я.В. Шестопалова