Постанова

від 19.10.2023 по справі 363/3558/22

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

19 жовтня 2023 року м. Київ

Унікальний номер справи № 363/3558/22

Апеляційне провадження № 22-ц/824/14870/2023

Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого - Левенця Б.Б.

суддів - Борисової О.В., Ратнікової В.М.,

за участю секретаря судового засідання - Котляр К.О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Вишгородського районного суду Київської області від 26 липня 2023 року, ухвалене під головуванням судді Чіркова Г.Є., у справі за позовом керівника Вишгородської окружної прокуратури в інтересах держави в особі Вишгородської міської ради до ОСОБА_1 , третя особа: Вишгородська районна державна адміністрація про розірвання договору оренди земельної ділянки, -

в с т а н о в и в :

У листопаді 2022 року керівник Вишгородської окружної прокуратури в інтересах держави в особі Вишгородської міської ради звернувся до суду з позовом, у якому просив розірвати укладений 06 липня 2011 року між Вишгородською державною адміністрацією та ОСОБА_2 за реєстровим номером 2085 договір оренди земельної ділянки кадастровий номер 3221888800:38:060:0165 площею 0,6 га для сінокосіння.

Свої вимоги обґрунтовував тим, що на підставі розпорядження Вишгородської районної державної адміністрації від 16 травня 2011 року № 659 між Вишгородською районною державною адміністрацією та ОСОБА_2 укладено договір оренди земельної ділянки від 06 липня 2011 року № 2085, за умовами якого ОСОБА_2 на 49 років у платне користування передано земельну ділянку з кадастровим номером 3221888800:38:060:0165 площею 0,6 га для сінокосіння. ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_2 померла.

Зазначав, що відповідач, будучи єдиною спадкоємицею після смерті орендаря ОСОБА_2 та орендарем земельної ділянки кадастровий номер 3221888800:38:060:0165 площею 0,6 га для сінокосіння, що знаходиться на території Хотянівської сільської ради Вишгородського району, істотно порушила умови договору оренди земельної ділянки, допустила нецільове використання земельної ділянки водного фонду, її забудову (розміщено альтанку, садовий будинок, запроектовано будівництво тенісного корту, спортивного майданчику, бані), та яка в групі інших земельних ділянок огороджена парканом з обмеженням до них доступу, всупереч вимог ст.ст. 60, 61, 96, 103 ЗК України, ст.ст. 47, 88 ВК України, ст. 35 Закону України «Про охорону землі», ст. 25 Закону України «Про оренду землі», у зв`язку з чим на підставі ст. 141 ЗК України, ст.ст. 610, 651 ЦК України, ст. 32 Закону України «Про оренду землі» порушує питання про припинення права користування спірною земельною ділянкою шляхом розірвання договору її оренди (т. 1 а.с. 1-6).

У січні 2023 року представник ОСОБА_1 - адвокат Колодій О.М. подав до суду заяву про застосування строків позовної давності (т. 1 а.с. 59-62).

У березні 2023 року представник ОСОБА_1 - адвокат Колодій О.М. у відзиві на позовну заяву просив відмовити у задоволенні позову. Вказував, що відповідач право оренди спірної земельної ділянки не успадкувала, земельну ділянку в користування не набула, речове право на яку (право оренди) за нею не зареєстровано. Тобто відповідач на момент пред`явлення позову не набула права користування спірною земельною ділянкою. Спірна земельна ділянка відноситься до земель державної власності та її власником є Вишгородська районна державна адміністрація. Оскільки спірна земельна ділянка за Вишгородською міською радою згідно вимог п. 24 Розділу Х Перехідних положень ЗК України не зареєстрована та перебуває в державній власності, а відтак не стосується інтересів Вишгородської міської ради, права якої не порушено. Кадастровим планом, який виготовлено ТОВ «І.Г.А. 2010», підтверджується відсутність капітальних споруд на спірній земельній ділянці. 27 січня 2016 року розпорядженням № 21 Вишгородської РДА було затверджено проект детального плану території, визначено прибережну захисну смугу та берегоукріплення обвідного каналу Київського водосховища, передбачено розміщення гідротехнічних споруд (т. 1 а.с. 80-90).

У квітні 2023 року керівник Вишгородської окружної прокуратури в інтересах держави в особі Вишгородської міської ради подав відповідь на відзив, наполягаючи на успадкуванні відповідачкою згідно ст. 1218 ЦК України, ст. 7 Закону України «Про оренду землі» права оренди спірної земельної ділянки, вказуючи на те, що її первинна реєстрація в державному реєстрі речових прав на нерухоме майно не здійснена, оскільки згідно абз. 4 п. 24 Розділу Х Перехідних положень ЗК України з 27 травня 2021 року вона належить до комунальної власності Вишгородської міської ради. Зазначав, що наданий відповідачем кадастровий план земельної ділянки, виготовлений інженером землевпорядником ОСОБА_3 , має недостовірні відомості, оскільки на спірній земельній ділянці згідно експлікації території в Детальному плані територій земельних ділянок містяться фактично зведені та пов`язані із землею споруди - садовий будинок, баня, (садовий будинок позначено цифрою 3, руська баня цифрою 9), а будівництво елінгів проектом берегоукріплення не заплановано, що в повній мірі підтверджується паперовими роздруківками відповідних веб-сторінок застосунку https//earth.google.com/web, https//google.com.ua/maps, та з яких за різний період часу можна встановити, що розміщення нових споруд на спірній земельній ділянці відбулося після укладення договору оренди земельної ділянки. Представником відповідача фактично визнано ту обставину, що відповідачем підтверджено ту обставину, що відповідачем на спірній орендованій земельній ділянці сільськогосподарського призначення наданій для сінокосіння за відсутності дозволу на проведення будівельних робіт та в порушення умов договору оренди землі та ст. 22, 34, 60, 61, 96 ЗК України, ст. 8, 47 ВК України безпосередньо на березі водойми збудовано споруду - берегоукріплення (т. 2 а.с. 54-59).

Рішенням Вишгородського районного суду Київської області від 26 липня 2023 року вказаний позов задоволено. Розірвано договір оренди земельної ділянки з кадастровим номером 3221888800:38:060:0165 площею 0,6 га для сінокосіння, укладений 06 липня 2011 року між Вишгородською районною державною адміністрацією та ОСОБА_2 за реєстровим № 2085. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь Київської обласної прокуратури судовий збір 2 481,00 грн. (т. 2 а.с. 86-89).

Не погодившись з рішенням районного суду, 01 вересня 2023 року представник ОСОБА_1 - адвокат Колодій О.М. звернувся до суду з апеляційною скаргою, в якій просив скасувати рішення суду та ухвалити нове, яким у задоволенні позовних вимог відмовити у повному обсязі (т. 2 а.с. 91-101).

Апеляційну скаргу мотивував тим, що рішення суду ухвалено з порушенням норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права. Вказував, що відповідач ОСОБА_1 на момент ухвалення оскаржуваного рішення не набула права користування спірною земельною ділянкою та не була стороною спорюваного правочину, тому не могла істотно порушити умови договору оренди земельної ділянки. Спірна земельна ділянка відноситься до земель державної власності та її власником є Вишгородська районна державна адміністрація, тому Вишгородська міська рада не є розпорядником та не є належним позивачем у справі.

Зазначав, що жодних парканів навколо спірної земельної ділянки з кадастровим номером 3221888800:38:060:0165 не розташовано, капітальних споруд не збудовано. Садовий будинок, паркан та інші господарські будівлі знаходяться на суміжних земельних ділянках, власниками яких є члени родини відповідача. Берегоукріплення обвідного каналу Київського водосховища вздовж спірної земельної ділянки було збудовано згідно з проектом за дозволом Вишгородської районної державної адміністрації № 7-21/1483 від 18 червня 2012 року, № 7-21/1484 від 18 червня 2012 року, що також погоджено з Дніпровським басейновим управлінням водних ресурсів Державного агентства водних ресурсів України № АД/01-15/262 від 01 березня 2016 року.

У судовому засіданні прокурор Філіпенко О.І. заперечував проти доводів апеляційної скарги та просив залишити її без задоволення, а оскаржуване рішення без змін.

Інші особи, які беруть участь у справі до суду не прибули, про час та місце розгляду справи апеляційним судом були сповіщені належним чином, про що у справі є докази. Позивач Вишгородська міська рада та третя особа Вишгородська районна державна адміністрація були сповіщені врученням повідомлень 29 вересня 2023 року уповноваженим особам. Повідомлення ОСОБА_1 та її представника - адвоката Колодій О.М. повернулось із відмітками працівників пошти про відсутність адресатів за зазначеними ними адресами, заяви про зміну адреси місця проживання (перебування) від вказаних осіб до суду не надходили. Поряд з цим, 19 жовтня 2023 року представник ОСОБА_1 - адвокат Колодій О.М. подав до апеляційного суду заяву в якій не заперечував факт належного сповіщення, проте просив відкласти розгляд справи пославшись на те, що о 10 год. 15 хв. 19 жовтня 2023 року в Київському апеляційному суді має брати участь у розгляді адміністративної справи, а згодом буде зайнятий в інших справах (т. 2 а.с. 102, 119-128).

Виходячи з положень ст. 13 ЦПК України кожна сторона розпоряджається своїми правами на власний розсуд, у т.ч. правом визначити свою участь в тому чи іншому судовому засіданні, визначивши важливість кожного на власний розсуд.

Відповідно до частини 1 ст. 131 ЦПК України, учасники судового процесу зобов`язані повідомляти суд про зміну свого місця проживання (перебування, знаходження) або місцезнаходження під час провадження справи. У разі відсутності заяви про зміну місця проживання або місцезнаходження судова повістка надсилається учасникам справи, які не мають офіційної електронної адреси та за відсутності можливості сповістити їх за допомогою інших засобів зв`язку, що забезпечують фіксацію повідомлення або виклику, на останню відому судові адресу і вважається доставленою, навіть якщо учасник судового процесу за цією адресою більше не проживає або не знаходиться.

Явка до суду апеляційної інстанції не є обов`язковою.

Наведені обставини свідчать, що апелянт ОСОБА_1 та її представник адвокат Колодій О.М., які звернулися до апеляційного суду, належним чином повідомлені про розгляд справи апеляційним судом і мають цікавитись рухом справи в суді апеляційної інстанції за поданою ними апеляційною скаргою.

З поданого представником апелянта клопотання вбачається, що він мав брати участь у розгляді іншої (адміністративної) справи в Київському апеляційному суді, призначеної на 10 год. 15 хв. 19 жовтня 2023 року. Поряд з цим заявник не навів, а судом не встановлено поважних причин наявності перешкод та неможливості явки в судове засідання, призначене на 11 год. 00 хв. 19 жовтня 2023 року в цьому ж суді апеляційної інстанції. Посилання заявника на зайнятість в інших справах, колегія суддів відхилила, оскільки вказані зазначені заявником справи призначені до розгляду пізніше за часом.

На зацікавлену сторону покладається обов`язок проявляти належну увагу в захисті своїх інтересів та вживати необхідних заходів, щоб ознайомитись із подіями процесу (див. серед іншого «Гуржій проти України», заява № 326/3, 01 квітня 2008 року, «Олександр Шевченко проти України», № 8771/02, § 27, 26 квітня 2007 року). Вжиття заходів для прискорення процедури розгляду справ є обов`язком не тільки держави, а й осіб, які беруть участь у справі. Так, в рішенні від 07 липня 1989 року у справі «Юніон Аліментаріа Сандерс С. А. проти Іспанії» зазначено, що заявник зобов`язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов`язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання.

Поряд з цим, Європейський суд з прав людини неодноразово наголошував, що національні суди мають організовувати судові провадження таким чином, щоб забезпечити їх ефективність та відсутність затримок (див. рішення ЄСПЛ від 02.12.2010 у справі "Шульга проти України", № 16652/04). При цьому запобігати неналежній і такій, що затягує справу, поведінці сторін у цивільному процесі - завдання саме державних органів (див. рішення ЄСПЛ від 20.01.2011 у справі "Мусієнко проти України", № 26976/06).

Зважаючи на вимоги ч. 9 ст. 128, ч. 5 ст. 130, ст. 131, ч. 2 ст. 372 ЦПК України колегія суддів визнала повідомлення належним, а неявку такою, що не перешкоджає апеляційному розгляду справи.

Розглянувши матеріали справи, заслухавши доповідача, доводи апеляційної скарги, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду, судова колегія дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню за наступних підстав.

Задовольняючи позов суд першої інстанції виходив з того, що спірна земельна ділянка використовується з істотним порушенням умов договору оренди, не за цільовим призначенням, на якій розміщено споруди, забудови й інші об`єкти, які пов`язані із землею, всупереч її цільового використання й сільськогосподарського призначення, з влаштуванням огорожі та обмеженням доступу до узбережжя обвідного каналу Київського водосховища.

Колегія суддів погодилась з такими висновками суду першої інстанції виходячи з наступного.

Як вбачається з матеріалів справи, на підставі розпорядження Вишгородської РДА від 16 травня 2011 року № 659 між Вишгородською РДА та ОСОБА_2 укладено договір оренди земельної ділянки від 06 липня 2011 року, посвідчений приватним нотаріусом Вишгородського районного нотаріального округу Київської області, зареєстровано в реєстрі за № 2085, відповідно до якого ОСОБА_2 на 49 років у строкове платне користування (в оренду) передано земельну ділянку з кадастровим номером 3221888800:38:060:0165 площею 0,6 га для сінокосіння, що знаходиться на території Хотянівської сільської ради Вишгородського району Київської області (т. 1 а.с. 8).

Згідно з п.п. 11, 12 договору оренди земельна ділянка передається в оренду з правом суборенди для сінокосіння і є землею сільськогосподарського призначення.

Пунктом 20 договору на орендовану земельну ділянку встановлено обмеження: земельна ділянка повинна використовуватися за цільовим призначенням з дотриманням обов`язків землекористувачів та змісту добросусідства встановлених ст.ст. 96, 103 ЗК України, ст. 35 Закону України «Про охорону земель».

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_2 померла, що підтверджується свідоцтвом про смерть (т. 1 а.с. 69).

У матеріалах справи міститься копія спадкової справи № 136/2021 до майна померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_2 (т. 1 а.с. 66-77).

ОСОБА_1 є єдиним спадкоємцем померлої, що прийняла спадщину за заповітом і отримала свідоцтво про право на спадщину від 09 серпня 2022 року (т. 1 а.с. 75).

Згідно акту перевірки дотримання вимог земельного законодавства ГУ Держгеокадастру у Київській області від 14 березня 2019 року встановлено, що спірна земельна ділянка 3221888800:38:060:0165 в групі з іншими земельними ділянками огороджені суцільним парканом та обмежені у доступі. На огороджувальній території розташовані капітальні споруди невизначеного типу (т. 1 а.с. 11-12).

Спорудження капітальних споруд на земельній ділянці кадастровий номер 3221888800:38:060:0165 також підтверджується протоколом огляду місця події СВ Вишгородського РУП ГУНП в Київській області в к/п № 42019111200000311 від 21 грудня 2021 року з фототаблицею до нього (т. 1 а.с. 13-18).

Щодо представництва прокурором інтересів Вишгородської міської ради.

Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 131-1 Конституції України в Україні діє прокуратура, яка здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.

Положення п. 3 ч. 1 ст. 131-1 Конституції України відсилає до спеціального закону, яким мають бути визначені виключні випадки та порядок представництва прокурором інтересів держави в суді. Таким законом є Закон України «Про прокуратуру».

Прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті (абзаци 1 і 2 ч. 3 ст. 23 Закону України «Про прокуратуру»).

Наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. Прокурор зобов`язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб`єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Наявність підстав для представництва може бути оскаржена громадянином чи її законним представником або суб`єктом владних повноважень (абзаци 1-3 ч. 4 ст. 23 Закону України «Про прокуратуру»).

Системне тлумачення положень частин 3-5 статті 56 ЦПК України і ч. 3 ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» дозволяє дійти висновку, що прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави у двох випадках: 1) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати такий захист у спірних правовідносинах; 2) якщо немає органу державної влади, органу місцевого самоврядування чи іншого суб`єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах.

Водночас тлумачення п. 3 ч. 1 ст. 131-1 Конституції України з урахуванням практики Європейського суду з прав людини свідчить, що прокурор може представляти інтереси держави в суді тільки у виключних випадках, які прямо передбачені законом.

При цьому розширене тлумачення випадків (підстав) для представництва прокурором інтересів держави в суді не відповідає принципу змагальності, який є однією із засад правосуддя (п. 3 ч. 2 ст. 129 Конституції України).

Перший «виключний випадок» передбачає наявність органу, який може здійснювати захист інтересів держави самостійно, а другий - відсутність такого органу. Однак підстави представництва інтересів держави прокуратурою у цих двох випадках істотно відрізняються.

У першому випадку прокурор набуває право на представництво, якщо відповідний суб`єкт владних повноважень не здійснює захисту або здійснює неналежно.

«Нездійснення захисту» має прояв в пасивній поведінці уповноваженого суб`єкта владних повноважень - він обізнаний про порушення інтересів держави, має відповідні повноваження для їх захисту, але всупереч цим інтересам за захистом до суду не звертається.

«Здійснення захисту неналежним чином» має прояв в активній поведінці (сукупності дій та рішень), спрямованій на захист інтересів держави, але яка є неналежною.

«Неналежність» захисту може бути оцінена з огляду на встановлений порядок захисту інтересів держави, який, серед іншого, включає досудове з`ясування обставин порушення інтересів держави, обрання способу їх захисту та ефективне здійснення процесуальних прав позивача.

Захищати інтереси держави повинні насамперед відповідні суб`єкти владних повноважень, а не прокурор. Щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює у судовому провадженні відповідного суб`єкта владних повноважень, який всупереч вимогам закону не здійснює захисту або робить це неналежно.

Разом з тим прокурор не може вважатися альтернативним суб`єктом звернення до суду і замінювати належного суб`єкта владних повноважень, який може і бажає захищати інтереси держави (аналогічну правову позицію викладено у постановах Верховного Суду від 25 квітня 2018 року у справі № 806/1000/17 та від 20 вересня 2018 року у справі № 924/1237/17).

Оскільки повноваження органів влади, зокрема і щодо здійснення захисту законних інтересів держави, є законодавчо визначеними, тому суд згідно з принципом jura novit curia («суд знає закони») під час розгляду справи має самостійно перевірити доводи сторін щодо наявності чи відсутності повноважень органів влади здійснювати у спосіб, який обрав прокурор, захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах (наведену правову позицію викладено у пункті 50 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 587/430/16-ц).

Підставою для представництва прокурором інтересів держави в суді є належне обґрунтування, підтверджене достатніми доказами, зокрема, але не виключно, повідомленням прокурора на адресу відповідного органу про звернення до суду від його імені, відповідними запитами, а також копіями документів, отриманих від органу, що свідчать про наявність підстав для такого представництва.

Суд зобов`язаний дослідити: чи знав або повинен був знати відповідний орган про допущені порушення інтересів держави, чи мав відповідні повноваження для їх захисту, проте всупереч цим інтересам за захистом до суду не звернувся.

Обставини дотримання прокурором процедури, встановленої ч. 3 та 4 ст. 23 Закону України «Про прокуратуру», яка повинна передувати зверненню до суду з відповідним позовом, підлягають з`ясуванню судом незалежно від того, чи має місце факт порушення інтересів держави у конкретних правовідносинах, оскільки відповідно до приписів статей 56, 185 ЦПК України недотримання такої процедури унеможливлює розгляд заявленого прокурором позову по суті. У той же час відповідний уповноважений орган, виконуючи свої функції, не позбавлений можливості самостійно звернутися до суду з позовом з метою захисту інтересів держави.

При цьому саме лише посилання у позовній заяві прокурора на те, що орган, уповноважений здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, не здійснює або неналежним чином здійснює відповідні повноваження із захисту державних інтересів, без доведення цього відповідними доказами, не є достатнім для прийняття судом рішення в такому спорі по суті, оскільки за змістом абзацу 2 ч. 4 ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» прокурор здійснює представництво інтересів держави в суді виключно після підтвердження судом правових підстав для представництва (наведена правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 06 серпня 2019 року у справі № 910/6144/18).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 травня 2020 року у справі № 912/2385/18 наведено правові висновки, що прокурор, звертаючись до суду з позовом, має обґрунтувати та довести підстави для представництва, однією з яких є бездіяльність компетентного органу. Бездіяльність компетентного органу означає, що він знав або повинен був знати про порушення інтересів держави, але не звертався до суду з відповідним позовом у розумний строк.

Звертаючись до компетентного органу до подання позову в порядку, передбаченому ст. 23 Закону України «Про прокуратуру», прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема, шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення.

Невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу. Розумність строку визначається судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло із власності держави), а також таких чинників, як: значимість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об`єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню тощо.

Таким чином, прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого ст. 23 Закону України «Про прокуратуру», і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження судом підстав для представництва. Якщо прокурору відомі причини такого незвернення, він обов`язково повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва, яке міститься в позові. Але якщо з відповіді зазначеного органу на звернення прокурора такі причини з`ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим (п. 81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26 травня 2020 року у справі № 912/2385/18).

У позовній заяві прокурор зазначав, що Вишгородська міська рада є органом, уповноваженим державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Внаслідок неналежного виконання представницьким органом Вишгородської територіальної громади наданих законом повноважень на захист комунальної власності, прокурор звернувся до суду з даним позовом в порядку ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» в інтересах даної територіальної громади

Нездійснення захисту інтересів держави Вишгородською міською радою підтверджується листуванням між Вишгородською окружною прокуратурою, Вишгородською РДА та Вишгородською міською радою в період з 22 травня 2020 року по 28 серпня 2021 року.

Так, листом від 22 травня 2020 року Прокуратура Київської області повідомила Вишгородську районну державну адміністрацію про те, що встановлено факти обмеження загального водокористування громадян у зв`язку з перебування земельних ділянок прибережних захисних смуг у користуванні фізичних осіб в адміністративних межах Хотянівської сільської ради Вишгородського району. Прокуратура просила вжити заходи щодо забезпечення вільного доступу громадян до земельних ділянок, у тому числі з кадастровим номером 3221888800:38:060:0165, шляхом здійснення демонтажу огорожі чи іншої конструкції та вирішити питання щодо припинення права користування земельними ділянками у судовому порядку (т. 1 а.с. 19-20).

У відповідь на лист Вишгородська районна державна адміністрація зазначила, що у серпні 2020 року було подано позови до суду про розірвання договорів оренди, які було судом повернуто у зв`язку з несплатою судового збору. Водночас Вишгородська районна державна адміністрація не заперечує щодо звернення прокуратури до суду з цього приводу (т. 1 а.с. 21).

Також листом від 21 липня 2021 року Вишгородська окружна прокуратура повідомила Вишгородську міську раду про виявлені порушення земельного законодавства та просила вжити заходи щодо забезпечення вільного доступу громадян до земельних ділянок, у тому числі з кадастровим номером 3221888800:38:060:0165, шляхом здійснення демонтажу огорожі чи іншої конструкції, якими обмежується доступ громадян до узбережжя водних об`єктів для загального водокористування (т. 1 а.с. 22-23).

У відповіді від 28 серпня 2021 року Вишгородська міська рада зазначила, що через засоби масової інформації мешканців було попереджено про необхідність надати безперешкодний доступ громадян до узбережжя водних об`єктів для загального водокористування (т. 1 а.с. 24).

10 серпня 2022 року Вишгородська окружна прокуратура керуючись ч. 4 ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» повідомила Вишгородську міську раду про те, що прокуратура звертається з позовом до ОСОБА_2 про розірвання договору оренди земельної ділянки (т. 1 а.с. 31).

Вишгородська міська рада отримала вказане повідомлення прокурора, проте у процесі розгляду справи не скористалась правом на судовий захист порушеного права територіальної громади стосовно спірної земельної ділянки, не спростувала в подальшому наявність обставин, на які посилається прокурор у позові, та навпаки, підтримала заявлені позовні вимоги, а тому визнала правомірність дій прокуратури.

Враховуючи вищенаведене, прокуратурою було дотримано порядку, передбаченого ст. 23 Закону України «Про прокуратуру», а саме повідомлено Вишгородську міську раду про те, що наявні обґрунтовані підстави вважати, що діями відповідача щодо нецільового використання орендованої земельної ділянки було порушено інтереси територіальної громади та необхідно їх захистити, проте, Вишгородська міська рада в розумні строки заходів щодо розірвання договору оренди земельної ділянки не вживала.

Відповідна правова позиція міститься і в постанові Верховного Суду від 23 жовтня 2021 року у справі № 759/12225/18 (провадження № 61-514св21).

Щодо доводів апелянта про неналежність відповідача ОСОБА_1 у зв`язку з тим, що вона не успадкувала права за договором оренди спірної земельної ділянки

Згідно з частиною першою статті 1216 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).

Спадкування здійснюється за заповітом або за законом (ч. 1 ст. 1217 ЦК України).

Відповідно до частини першої статті 1222 ЦК України спадкоємцями за заповітом і за законом можуть бути фізичні особи, які є живими на час відкриття спадщини, а також особи, які були зачаті за життя спадкодавця і народжені живими після відкриття спадщини.

Згідно зі статтею 1233 ЦК України заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті.

Відповідно до частини першої статті 1235 ЦК України заповідач може призначити своїми спадкоємцями одну або кілька фізичних осіб, незалежно від наявності у нього з цими особами сімейних, родинних відносин, а також інших учасників цивільних відносин.

Заповідач має право охопити заповітом права та обов`язки, які йому належать на момент складення заповіту, а також ті права та обов`язки, які можуть йому належати у майбутньому (стаття 1236 ЦК України).

Відповідно до роз`яснень, які містяться у пункті 23 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у справах про спадкування» від 30 травня 2008 року № 7, свідоцтво про право на спадщину видається за письмовою заявою спадкоємців, які прийняли спадщину в порядку, установленому чинним на момент такої нотаріальної дії законодавством. За наявності умов для одержання в нотаріальній конторі свідоцтва про право на спадщину та можливості подальшого оформлення своїх спадкових прав у порядку, передбаченому законом, вимоги про визнання права на спадщину в судовому порядку задоволенню не підлягають у зв`язку з відсутністю порушених прав спадкоємців, щодо захисту яких вони звернулися до суду. У разі відмови нотаріуса в оформленні права на спадщину особа може звернутися до суду по захист своїх спадкових прав за правилами позовного провадження.

Як вбачається з матеріалів справи, на підставі розпорядження Вишгородської РДА від 16 травня 2011 року № 659 між Вишгородською РДА та ОСОБА_2 укладено договір оренди земельної ділянки від 06 липня 2011 року, посвідчений приватним нотаріусом Вишгородського районного нотаріального округу Київської області, зареєстровано в реєстрі за № 2085, відповідно до якого ОСОБА_2 на 49 років в оренду передано земельну ділянку з кадастровим номером 3221888800:38:060:0165 площею 0,6 га для сінокосіння, що знаходиться на території Хотянівської сільської ради Вишгородського району Київської області (т. 1 а.с. 8).

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_2 померла, що підтверджується свідоцтвом про смерть (т. 1 а.с. 69).

У матеріалах справи міститься копія спадкової справи № 136/2021 до майна померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_2 (т. 1 а.с. 66-77).

За заповітом спадкодавець ОСОБА_2 зробила розпорядження за яким заповіла все її майно, де б воно не було і з чого б воно не складалось і взагалі те, що буде спадкодавцю належати на день смерті та на що спадкодавець за законом матиме право заповіла спадкоємцю ОСОБА_1 (т. 1 а.с. 71).

Відповідач ОСОБА_1 є єдиним спадкоємцем померлої, що прийняла спадщину за заповітом і отримала свідоцтво про право на спадщину від 09 серпня 2022 року (т. 1 а.с. 75).

Відповідно ч. 1 ст. 7 Закону України «Про оренду землі» (у редакції, чинній на час відкриття спадщини) право на оренду земельної ділянки переходить після смерті фізичної особи-орендаря, якщо інше не передбачено договором оренди, до спадкоємців, а в разі їх відмови чи відсутності таких спадкоємців - до осіб, які використовували цю земельну ділянку разом з орендарем і виявили бажання стати орендарями в разі, якщо це не суперечить вимогам Земельного кодексу України та цього Закону.

Отже, якщо умовами договору оренди земельної ділянки, укладеного сторонами, не передбачена заборона переходу права на оренду в порядку спадкування, то спадкоємці орендаря (фізичної особи - підприємця) після смерті останнього мають право успадкувати право на оренду земельної ділянки, яка є предметом цього договору.

При цьому, відповідно до ст. 31 Закону України «Про оренду землі» договір оренди землі припиняється, у тому числі, в смерті фізичної особи-орендаря, засудження його до позбавлення волі та відмови осіб, зазначених у статті 7 цього Закону, від виконання укладеного договору оренди земельної ділянки.

Договір оренди земельної ділянки від 06 липня 2011 року не містить положень щодо заборони переходу права оренди земельної ділянки у порядку спадкування.

Відповідач ОСОБА_1 прийняла спадщину після померлої ОСОБА_2 за заповітом відповідно до якого спадкодавець ОСОБА_2 заповіла, що все її майно, де б воно не було і з чого б воно не складалось і взагалі те, що буде спадкодавцю належати на день смерті та на що спадкодавець за законом матиме право заповіла спадкоємцю ОСОБА_1 (т. 1 а.с. 71).

Таким чином, у разі смерті спадкодавця спадкоємці, які прийняли спадщину, не відмовилися від її прийняття, замінюють його особу у всіх правовідносинах, що існували на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок смерті спадкодавця.

Вказана позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 16 грудня 2015 року у справі № 6-375цс15.

Статтею 1 Закону України «Про оренду землі» визначено, що оренда землі - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для проведення підприємницької та інших видів діяльності.

Орендарями земельних ділянок є юридичні або фізичні особи, яким на підставі договору оренди належить право володіння і користування земельною ділянкою (ст. 5 Закону України «Про оренду землі»).

На час укладення договору оренди ст. 6 Закону України «Про оренду землі» передбачала, що орендарі набувають права оренди земельної ділянки на підставах і в порядку, передбачених ЗК України, ЦК України, цим та іншими законами України і договором оренди землі.

Згідно зі ст. 18 названого Закону (у редакції на час укладення договору оренди) договір оренди землі набирає чинності після його державної реєстрації.

Статтею 20 Закону України «Про оренду землі» (у редакції на час укладення договору оренди) передбачено, що укладений договір оренди землі підлягає державній реєстрації. Державна реєстрація договорів оренди землі проводиться у порядку, встановленому законом.

Згідно зі ст. 125 ЗК України (у редакції станом на день укладення договору оренди) право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав.

Згідно з п. 29 договору оренди цей договір набирає чинності після підписання сторонами та його державної реєстрації.

Як вбачається з матеріалів справи, договір оренди земельної ділянки від 06 липня 2011 року, укладений між Вишгородською РДА та ОСОБА_2 , зареєстровано в Управлінні Держкомземі Вишгородського району Київської області в книзі записів державної реєстрації договорів оренди 18 липня 2011 року, про що свідчить відмітка на договорі (т. 1 а.с. 8).

Таким чином, спадкодавець ОСОБА_2 за життя набула право оренди земельної ділянки з кадастровим номером 3221888800:38:060:0165 площею 0,6 га для сінокосіння, що знаходиться на території Хотянівської сільської ради Вишгородського району Київської області за договором оренди від 06 липня 2011 року, який було зареєстровано у передбаченому законом порядку.

В апеляційній скарзі представник відповідача посилався на те, що ОСОБА_1 не набула права користування спірною земельною ділянкою, оскільки право оренди не зареєструвала, що вбачається з витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (т. 1 а.с. 100).

Апеляційний суд відхилив такі доводи апелянта виходячи з наступного.

Згідно з положеннями ст. 6 Закону України «Про оренду землі» (у редакції станом на час відкриття спадщини) право оренди земельної ділянки підлягає державній реєстрації відповідно до закону.

05 грудня 2019 року Законом № 340-IX частину 1 ст. 19 Закону України «Про оренду землі» доповнено нормою про те, що право оренди земельної ділянки виникає з моменту державної реєстрації такого права.

Разом з тим, речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що виникли до 01 січня 2013 року, визнаються дійсними за наявності однієї з таких умов: 1) реєстрація таких прав була проведена відповідно до законодавства, що діяло на момент їх виникнення; 2) на момент виникнення таких прав діяло законодавство, що не передбачало їх обов`язкової реєстрації (частина третя статті 3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»).

Оскільки реєстрація права оренди земельної ділянки спадкодавця була проведена відповідно до законодавства, що діяло на момент його виникнення, ОСОБА_1 як спадкоємець замінила особу спадкодавця у правовідносинах, що виникли з договору оренди землі та існували на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок смерті спадкодавця.

Щодо власника земельної ділянки та наявності підстав для розірвання договору оренди землі.

Апеляційну скаргу мотивовано тим, що спірна земельна ділянка відноситься до земель державної власності та її власником є Вишгородська районна державна адміністрація, тому Вишгородська міська рада не є розпорядником земель та не є належним позивачем у справі.

Апеляційний суд перевірив та відхилив такі доводи апелянта врахувавши наступне.

З витягу з Державного земельного кадастру про земельну ділянку вбачається, що земельна ділянка з кадастровим номером 3221888800:38:060:0165 площею 0,6 га є державною власністю і відноситься до земель сільськогосподарського призначення для сінокосіння та випасання худоби, та знаходиться на території Хотянівської сільської ради Вишгородського району Київської області. За цим же витягом, міститься запис від 06 липня 2011 року про державну реєстрацію речового права (оренди) ОСОБА_2 на вказану земельну ділянку на підставі договору оренди від 06 липня 2011 року та 18 липня 2011 року дату державної реєстрації земельної ділянки. Вказана земельна ділянка має також реєстрацію (20.03.2013) обмеження у її використанні: вид обмеження - прибережна захисна смуга вздовж річок, навколо водойм та на островах площею - 0,3347 гектарів та охоронна зона навколо (уздовж) об`єкта енергетичної системи - 0,1779 га, строк дії обмеження - безстроково(т. 1 а.с. 91-93).

Згідно з наказом Головного управління Держгеокадастру у Київській області від 12 січня 2021 року та актом приймання-передачі від 21 січня 2021 року Вишгородській міській громаді Вишгородського району Київської області у комунальну власність передано земельну ділянку сільськогосподарського призначення з кадастровим номером 3221888800:38:060:0165 площею 0,6 га (т. 2 а.с. 62-63).

За змістом ч. 1, 2 ст. 18 ЗК України до земель України належать усі землі в межах її території, в тому числі острови та землі, зайняті водними об`єктами, які за основним цільовим призначенням поділяються на категорії. Категорії земель України мають особливий правовий режим.

Відповідно до ч. 1 ст. 22 ЗК України землями сільськогосподарського призначення визнаються землі, надані для виробництва сільськогосподарської продукції, здійснення сільськогосподарської науково-дослідної та навчальної діяльності, розміщення відповідної виробничої інфраструктури, у тому числі інфраструктури оптових ринків сільськогосподарської продукції, або призначені для цих цілей.

До земель сільськогосподарського призначення належать: а) сільськогосподарські угіддя (рілля, багаторічні насадження, сіножаті, пасовища та перелоги); б) несільськогосподарські угіддя (господарські шляхи і прогони, полезахисні лісові смуги та інші захисні насадження, крім тих, що віднесені до земель інших категорій, землі під господарськими будівлями і дворами, землі під інфраструктурою оптових ринків сільськогосподарської продукції, землі під об`єктами виробництва біометану, які є складовими комплексів з виробництва, переробки та зберігання сільськогосподарської продукції, землі тимчасової консервації тощо) (ч. 2 ст. 22 ЗК України).

Згідно з положеннями ст. 122 ЗК України (у редакції на час укладення договору оренди землі) сільські, селищні, міські ради передають земельні ділянки у власність або у користування із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб (ч. 1 вказаної статті).

Верховна Рада Автономної Республіки Крим, обласні, районні ради передають земельні ділянки у власність або у користування із відповідних земель спільної власності територіальних громад для всіх потреб (ч.2 вказаної статті).

Районні державні адміністрації на їх території передають земельні ділянки із земель державної власності у власність або у користування у межах сіл, селищ, міст районного значення для всіх потреб та за межами населених пунктів для: а) сільськогосподарського використання; б) ведення водного господарства, крім випадків, передбачених частиною сьомою цієї статті; в) будівництва об`єктів, пов`язаних з обслуговуванням жителів територіальної громади району (шкіл, закладів культури, лікарень, підприємств торгівлі тощо) з урахуванням вимог частини шостої цієї статті, крім випадків, визначених частиною сьомою цієї статті (ч. 3 вказаної статті).

Відповідно до частини першої статті 58 ЗК України та статті 4 ВК України до земель водного фонду належать землі, зайняті: морями, річками, озерами, водосховищами, іншими водними об`єктами, болотами, а також островами; землі зайняті прибережними захисними смугами вздовж морів, річок та навколо водойм; гідротехнічними, іншими водогосподарськими спорудами та каналами, а також землі, виділені під смуги відведення для них; береговими смугами водних шляхів.

Таким чином, до земель водного фонду України відносяться землі, на яких хоча й не розташовані об`єкти водного фонду, але за своїм призначенням вони сприяють функціонуванню і належній експлуатації водного фонду, виконують певні захисні функції.

Крім того, за положеннями статті 60 ЗК України та статті 88 ВК України (у редакціях, які були чинними на час виникнення спірних правовідносин) уздовж річок, морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм з метою охорони поверхневих водних об`єктів від забруднення і засмічення та збереження їх водності у межах водоохоронних зон виділяються земельні ділянки під прибережні захисні смуги. Правовий режим прибережних смуг визначається статтями 60, 62 ЗК України та статтями 1, 88, 90 ВК України.

Так, згідно зі статтею 61 ЗК України, статтею 89 ВК України прибережні захисні смуги є природоохоронною територією з режимом обмеженої господарської діяльності. Зокрема, у прибережних захисних смугах уздовж річок, навколо водойм та на островах забороняється: розорювання земель (крім підготовки ґрунту для залуження і залісення), а також садівництво та городництво; зберігання та застосування пестицидів і добрив; влаштування літніх таборів; для худоби; будівництво будь-яких споруд (крім гідротехнічних, гідрометричних та лінійних), у тому числі баз відпочинку, дач, гаражів та стоянок автомобілів тощо. Об`єкти, що знаходяться у прибережній захисній смузі, можуть експлуатуватись, якщо при цьому не порушується її режим. Не придатні для експлуатації споруди, а також ті, що не відповідають встановленим режимам господарювання, підлягають винесенню з прибережних захисних смуг.

Відповідно до статті 60 ЗК України, статті 88 ВК України прибережні захисні смуги встановлюються по обидва береги річок та навколо водойм уздовж урізу води (у меженний період) шириною:

- для малих річок, струмків і потічків, а також ставків площею менш як 3 гектари 25 метрів;

- для середніх річок, водосховищ на них, водойм, а також ставків площею понад 3 гектари 50 метрів;

- для великих річок, водосховищ на них та озер 100 метрів.

Таким чином, землі, зайняті поверхневими водами, природними водоймами (озера), водотоками (річки, струмки), штучними водоймами (водосховища, ставки), каналами й іншими водними об`єктами, та землі прибережних захисних смуг є землями водного фонду України, на які поширюється окремий порядок надання й використання.

Отже, прибережна захисна смуга - це частина водоохоронної зони визначеної законодавством ширини вздовж річки, моря, навколо водойм, на якій встановлено особливий режим.

Встановлено, що спірна земельна ділянка кадастровий номер 3221888800:38:060:0165 розташована на узбережжі та має безпосередній вихід до обвідного каналу Київського водосховища. Вказана спірна земельна ділянка, яка межує та перебуває в групі з іншими земельними ділянками з кадастровими номерами 3221888800:38:060:0163, 3221888800:38:060:0161, 3221888800:38:060:0166, огороджена суцільним парканом, що перешкоджає доступу до узбережжя, спірна земельна ділянка має прибережну захисну смугу обвідного каналу Київського водосховища, із безпосереднім розташованням капітальних споруд: альтанка (позначення 2а), садовий будинок (позначення 2), руська баня (позначення 9), та запроектовано узгоджену між собою структуровану забудову, будівництво тенісного корту, універсального спортивного майданчику.

Ці обставини підтверджуються даними:

- акту перевірки дотримання вимог земельного законодавства ГУ Держгеокадастру у Київській області від 14.03.2019 року (т. 1 а.с. 11-12);

- протоколу огляду місця події СВ Вишгородського РУП ГУНП в Київській області в к/п № 42019111200000311 від 21.12.2021 року з фототаблицею до нього (т. 1 а.с. 13-18);

- розпорядження Вишгородської РДА від 26.07.2013 року № 3567 про надання дозволу ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та іншим на розроблення детального плану території спірної земельної ділянки (т. 1 а.с. 27);

- витягом з державного земельного кадастру земельної ділянки з кадастровим номером 3221888800:38:060:0165 площею 0,6 га для сінокосіння та випасання худоби (т. 1 а.с. 91-93);

- кадастрового плану земельної ділянки 3221888800:38:060:0165 площею 0,6 га (т. 1 а.с. 150-151);

- матеріалів детального плану територій ТОВ «Ріальто», якими розроблено забудову в тому числі спірної земельної ділянки без урахування її цільового призначення та обмежень використання передбачених п. 20 Договору (т. 1 а.с. 101-196);

- розпорядження Вишгородської РДА від 27.01.2016 року № 21 про затвердження детального плану території земельних ділянок (т. 1 а.с. 197);

- матеріалів берегоукріплення обвідного каналу Київського водосховища вздовж земельних ділянок, що розташовані на території Хотянівської сільської ради Вишгородського району Київської області, які перебувають в користуванні ОСОБА_1 , ОСОБА_2 (т. 1 а.с. 199-250 т. 2 а.с. 1-27);

- паперовими копіями роздруківок інтернет-сторінок (веб-сторінок застосунку ІНФОРМАЦІЯ_2 ), з яких за різний період часу можна встановити, що розміщення споруд на спірній земельній ділянці відбулося після укладення договору оренди земельної ділянки в 2011 році, які є відображенням електронного документу (ст. 100 ЦПК України), зміст яких відповідає сукупності досліджених матеріалів справи, які прийняті судом до уваги як належний, допустимий і достатній доказів згідно правового висновку Верховного Суду в постановах від 28 квітня 2021 року у справі № 234/7160/20, від 18 червня 2021 року в справі № 234/8079/20.

За витягом з Державного земельного кадастру про земельну ділянку яка є предметом спору у цій справі з кадастровим номером 3221888800:38:060:0165 площею 0,6 га для сінокосіння і випасання худоби, вказана земельна ділянка має також державну реєстрацію (20.03.2013 року) обмеження у її використанні: вид обмеження - прибережна захисна смуга вздовж річок, навколо водойм та на островах площею - 0,3347 гектарів та охоронна зона навколо (уздовж) об`єкта енергетичної системи - 0,1779 га, строк дії обмеження - безстроково (т. 1 а.с. 91-100).

За змістом ч. 1 ст. 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Договір може бути укладений у будь-якій формі, якщо вимоги щодо форми договору не встановлені законом (ч. 1 ст. 639 ЦК України).

Відповідно до пункту 3 частини 1 статті 208 ЦК України, у письмовій формі належить вчиняти правочини фізичних осіб між собою на суму, що перевищує у двадцять і більше разів розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, крім правочинів, передбачених частиною першою статті 206 цього Кодексу.

Відповідно до ч. 1 ст. 651 ЦК України зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом.

Договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом.

Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору (ч. 2 ст. 651 ЦК України).

Застосування такого правового наслідку, як розірвання договору судом, саме з підстави істотності допущеного порушення договору, визначеної через іншу оціночну категорію - значну міру позбавлення того, на що особа розраховувала при укладенні договору, - відповідає загальним засадам цивільного законодавства, до яких за пунктом 6 частини першої статті 3 ЦК України належать, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність.

Згідно з ч. 2, 3 ст. 653 ЦК України у разі розірвання договору зобов`язання сторін припиняються. У разі зміни або розірвання договору зобов`язання змінюється або припиняється з моменту досягнення домовленості про зміну або розірвання договору, якщо інше не встановлено договором чи не обумовлено характером його зміни. Якщо договір змінюється або розривається у судовому порядку, зобов`язання змінюється або припиняється з моменту набрання рішенням суду про зміну або розірвання договору законної сили.

Оцінка порушення договору як істотного здійснюється судом відповідно до критеріїв, що встановлені вказаною нормою. Вирішуючи питання про оцінку істотності порушення стороною договору, суди повинні встановити не лише наявність істотного порушення договору, але й наявність шкоди, завданої цим порушенням другою стороною, яка може бути виражена як у вигляді реальних збитків та (або) упущеної вигоди; її розмір, який не дозволяє потерпілій стороні отримати очікуване при укладенні договору, а також установити, чи є дійсно істотною різниця між тим, на що має право розраховувати сторона, укладаючи договір, і тим, що в дійсності вона змогла отримати.

Відповідна правова позиція, викладена у постанові Верховного суду України у справі від 18 вересня 2013 року № 6-75цс13.

За змістом ст. 91 ЗК України власники земельних ділянок зобов`язані: а) забезпечувати використання їх за цільовим призначенням; б) додержуватися вимог законодавства про охорону довкілля; в) своєчасно сплачувати земельний податок; г) не порушувати прав власників суміжних земельних ділянок та землекористувачів; ґ) підвищувати родючість ґрунтів та зберігати інші корисні властивості землі; д) своєчасно надавати відповідним органам виконавчої влади та органам місцевого самоврядування дані про стан і використання земель та інших природних ресурсів у порядку, встановленому законом; е) дотримуватися правил добросусідства та обмежень, пов`язаних з встановленням земельних сервітутів та охоронних зон; є) зберігати геодезичні знаки, протиерозійні споруди, мережі зрошувальних і осушувальних систем; ж) за свій рахунок привести земельну ділянку у попередній стан у разі незаконної зміни її рельєфу, за винятком здійснення такої зміни не власником земельної ділянки, коли приведення у попередній стан здійснюється за рахунок особи, яка незаконно змінила рельєф. Законом можуть бути встановлені інші обов`язки власників земельних ділянок.

Відповідно до ч. 1 ст. 32 Закону України «Про оренду землі» на вимогу однієї із сторін договір оренди землі може бути достроково розірваний за рішенням суду в разі невиконання сторонами обов`язків, передбачених статтями 24 і 25 цього Закону та умовами договору, в разі випадкового знищення чи пошкодження об`єкта оренди, яке істотно перешкоджає передбаченому договором використанню земельної ділянки, а також на підставах, визначених Земельним кодексом України та іншими законами України.

У пункті ґ) частини першої статті 141 ЗК України передбачено, що підставою припинення права користування земельною ділянкою є, зокрема, використання земельної ділянки не за цільовим призначенням.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 листопада 2018 року у справі № 912/1385/17 (провадження № 12-201гс18) міститься висновок, що до відносин, пов`язаних з орендою землі, застосовуються також положення ЦК України.

Відповідна правова позиція була викладена Верховним Судом України також у постанові від 11 жовтня 2017 року у справі № 6-1449цс17 і підстав для відступу від неї, як і від висновку у справі № 910/16306/13, Велика Палата Верховного Суду не вбачає. Стаття 611 ЦК України передбачає різні правові наслідки порушення зобов`язання, до яких належать, зокрема, припинення зобов`язання внаслідок односторонньої відмови від зобов`язання, якщо це встановлено договором або законом або розірвання договору, зміна умов зобов`язання, сплата неустойки, відшкодування збитків і моральної шкоди. Застосування такого правового наслідку, як розірвання договору судом, саме з підстави істотності допущеного порушення договору, визначеної через іншу оціночну категорію - значну міру позбавлення того, на що особа розраховувала при укладенні договору, - відповідає загальним засадам цивільного законодавства, до яких за пунктом 6 частини першої статті 3 ЦК України належать, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність».

Отже, встановлення паркану (огорожі) та забудова земельної ділянки водного фонду, яка надана в оренду для сінокосіння з обмеженням до неї вільного доступу свідчить про використання земельної ділянки не за цільовим призначенням, що є істотним порушенням умов договору оренди та суперечить вимогам п. «а» ч. 1 ст. 96 ЗК України, ст. 35 Закону України «Про охорону земель».

За змістом пункту 24 Розділу ХХ «Перехідні положення» ЗК України, що набрав чинності 27 травня 2021 року, з дня набрання чинності цим пунктом землями комунальної власності територіальних громад вважаються всі землі державної власності, розташовані за межами населених пунктів у межах таких територіальних громад, крім земель:

а) що використовуються органами державної влади, державними підприємствами, установами, організаціями на праві постійного користування (у тому числі земельних ділянок, що перебувають у постійному користуванні державних лісогосподарських підприємств, та земель водного фонду, що перебувають у постійному користуванні державних водогосподарських підприємств, установ, організацій, Національної академії наук України, національних галузевих академій наук);

б) оборони;

в) природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення в межах об`єктів і територій природно-заповідного фонду загальнодержавного значення, лісогосподарського призначення;

г) зони відчуження та зони безумовного (обов`язкового) відселення території, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи;

ґ) під будівлями, спорудами, іншими об`єктами нерухомого майна державної власності;

д) під об`єктами інженерної інфраструктури загальнодержавних та міжгосподарських меліоративних систем державної власності;

е) визначених у наданих до набрання чинності цим пунктом дозволах на розроблення проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок, наданих органами виконавчої влади з метою передачі земельних ділянок у постійне користування державним установам природно-заповідного фонду, державним лісогосподарським та водогосподарським підприємствам, установам та організаціям, якщо рішення зазначених органів не прийняті.

Земельні ділянки, що вважаються комунальною власністю територіальних громад сіл, селищ, міст відповідно до цього пункту і право державної власності на які зареєстроване у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, переходять у комунальну власність з моменту державної реєстрації права комунальної власності на такі земельні ділянки.

Інші земельні ділянки та землі, не сформовані у земельні ділянки, переходять у комунальну власність з дня набрання чинності цим пунктом.

Перехід земельних ділянок із державної власності у комунальну власність згідно з вимогами цього пункту не є підставою для припинення права оренди та інших речових прав, похідних від права власності, на такі земельні ділянки. Внесення змін до договору оренди, суперфіцію, емфітевзису, земельного сервітуту із зазначенням нового органу, що здійснює розпорядження такою земельною ділянкою, не вимагається і здійснюється лише за згодою сторін договору.

Таким чином, відповідно до положень пункту 24 розділу Х «Перехідні положення» ЗК України, визначено, що з дня набрання чинності цим пунктом землями комунальної власності територіальних громад вважаються всі землі державної власності, розташовані за межами населених пунктів у межах таких територіальних громад, крім земель, визначених підпунктами «а» - «е» цього пункту.

Предметом безпосереднього регулювання статті 1 Першого протоколу є втручання держави в право на мирне володіння майном, зокрема й позбавлення особи права власності на майно шляхом його витребування.

Перший протокол ратифікований Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР і з огляду на приписи частини першої статті 9 Конституції України, статті 10 ЦК України застосовується судами України як частина національного законодавства. При цьому розуміння змісту норм Конвенції та Першого протоколу, їх практичне застосування відбувається через практику (рішення) ЄСПЛ, яка згідно зі статтею 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» застосовується українськими судами як джерело права.

Відповідно до сталої практики ЄСПЛ (серед багатьох інших, рішення ЄСПЛ у справах «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» від 23 вересня 1982 року, «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства» від 21 лютого 1986 року, «Щокін проти України» від 14 жовтня 2010 року, «Сєрков проти України» від 7 липня 2011 року, «Колишній король Греції та інші проти Греції» від 23 листопада 2000 року, «Булвес» АД проти Болгарії» від 22 січня 2009 року, «Трегубенко проти України» від 2 листопада 2004 року, «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року) напрацьовано три критерії, які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання в право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: чи є втручання законним; чи переслідує воно «суспільний», «публічний» інтерес; чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.

Критерій законності означає, що втручання держави у право власності особи повинно здійснюватися на підставі закону - нормативно-правового акта, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм. Сам лише факт, що правова норма передбачає більш як одне тлумачення, не означає, що закон непередбачуваний. Сумніви щодо тлумачення закону, що залишаються, враховуючи зміни в повсякденній практиці, усувають суди в процесі здійснення правосуддя.

Втручання держави в право власності особи є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення «суспільного», «публічного» інтересу, при визначенні якого ЄСПЛ надає державам право користуватися «значною свободою (полем) розсуду». Втручання держави в право на мирне володіння майном може бути виправдане за наявності об`єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності.

Принцип «пропорційності» передбачає, що втручання в право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно з національним законодавством і в інтересах суспільства, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. «Справедлива рівновага» передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, що передбачається для досягнення, та засобами, які використовуються.

Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа несе «індивідуальний і надмірний тягар». Одним із елементів дотримання принципу «пропорційності» при втручанні в право особи на мирне володіння майном є надання їй справедливої та обґрунтованої компенсації.

У справах «Рисовський проти України» (рішення від 20 жовтня 2011 року, заява № 29979/04), «Кривенький проти України» (рішення від 16 лютого 2017 року, заява № 43768/07), пов`язаних із земельними правовідносинами, ЄСПЛ, встановивши порушення статті 1 Першого протоколу, зазначив про право добросовісного власника на відповідну компенсацію чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на землю.

Водночас висновки ЄСПЛ потрібно застосовувати не безумовно, а із урахуванням фактичних обставин справи, оскільки цей суд рекомендував оцінювати дії не тільки органів держави-відповідача, але і самого скаржника. Це пов`язано з тим, що певні випадки порушень, на які особа посилається як на підставу для застосування статті 1 Першого протоколу, можуть бути пов`язані із протиправною поведінкою самого набувача майна.

Конституція України (статті 13, 14) визначає, що земля, водні ресурси є об`єктом права власності Українського народу, від імені якого права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією. Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

За правилами статей 4, 5 ЗК України завданням земельного законодавства, яке включає в себе цей Кодекс та інші нормативно-правові акти у галузі земельних відносин, є регулювання земельних відносин з метою забезпечення права на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави, раціонального використання та охорони земель, а основними принципами земельного законодавства є, зокрема, поєднання особливостей використання землі як територіального базису, природного ресурсу і основного засобу виробництва; забезпечення рівності права власності на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави; невтручання держави в здійснення громадянами, юридичними особами та територіальними громадами своїх прав щодо володіння, користування і розпорядження землею, крім випадків, передбачених законом.

Стаття 80 ЗК України закріплює суб`єктний склад власників землі, визначаючи, що громадяни та юридичні особи є суб`єктами права власності на землі приватної власності, територіальні громади є суб`єктами права власності на землі комунальної власності та реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування, держава, реалізуючи право власності через відповідні органи державної влади, є суб`єктом права власності на землі державної власності.

З огляду на наведене, положення частини першої статті 83, частини першої статті 84, статті 122 ЗК України, статей 1, 2, 6, 10 Закону України від 21 травня 1997 року № 280/97-ВР «Про місцеве самоврядування в Україні» земля як основне національне багатство, що перебуває під особливою охороною держави, водні ресурси є об`єктами права власності Українського народу, а органи державної влади та органи місцевого самоврядування здійснюють права власника від імені народу, в тому числі й тоді, коли приймають рішення щодо розпорядження землями державної чи комунальної власності.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 20 червня 2023 року у справі № 633/408/18 (провадження № 14-86цс22, пункт 10.23) зауважила, що за наявності суспільного інтересу у поверненні спірної земельної ділянки, прокурор мав обов`язок звернутися до суду для захисту відповідних публічних інтересів. Той факт, що під час розгляду та вирішення справи внаслідок змін у чинному законодавстві інтерес у поверненні спірної земельної ділянки отримала певна територіальна громада, не є перешкодою для продовження представництва прокурором інтересів держави, задоволення позову у разі його обґрунтованості та для виконання судового рішення у частині повернення земельної ділянки на користь належного суб`єкта (територіальної громади).

З огляду на вищевказане, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про набуття Вишгородською міської радою прав на спірну земельну ділянку в силу прямих вимог вищевказаної норми Закону (пункту 24 розділу Х Перехідних положень ЗК України) та наявності підстав для розірвання оспорюваного договору оренди.

Встановлення паркану (огорожі) та забудова земельної ділянки водного фонду, яка надана в оренду для сінокосіння з обмеженням до неї вільного доступу свідчить про використання земельної ділянки не за цільовим призначенням та суперечить вимогам законодавства, відновлення законності у використанні земель державного водного фонду становить безумовний суспільний інтерес.

У справі, яка розглядається, з огляду на характер спірних правовідносин, установлені судом обставини та застосовані правові норми, не вбачається невідповідності заходу втручання держави в право користування (оренди) ОСОБА_1 критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном, сформованим у сталій практиці ЄСПЛ.

Зважаючи на вищезазначене, суд апеляційної інстанції відхилив доводи апелянта з посиланнями на відповідну зазначену апелянтом практику ЄСПЛ, що право ініціювати питання розірвання договору могла лише сторона договору - Вишгородська РДА.

Отже, висновок районного суду про задоволення позовних вимог є законним і обґрунтованим, правильним по суті спору, тому колегія суддів дійшла висновку, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржуване рішення районного суду - без змін.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (PRONINA v. UKRAINE, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Інші доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують, не можуть бути визнані підставою для скасування або зміни оскаржуваного судового рішення, тому колегія суддів їх відхилила.

Відповідно до ч. 1 ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

На підставі ст. 141 ЦПК України, понесені апелянтом судові витрати не підлягають відшкодуванню за рахунок сторони позивача.

Керуючись ст. 367, п. 1 ч. 1 ст. 374, ст. 375, ст.ст. 381-384 ЦПК України,-

п о с т а н о в и в :

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.

Рішення Вишгородського районного суду Київської області від 26 липня 2023 року - залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частину судового рішення, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Дата складання повного судового рішення - 20 жовтня 2023 року.

Судді Київського апеляційного суду: Б.Б. Левенець

О.В. Борисова

В.М. Ратнікова