Рішення

від 10.10.2023 по справі 369/7127/22

КИЄВО-СВЯТОШИНСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД КИЇВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа № 369/7127/22

Провадження № 2/369/1741/23

РІШЕННЯ

Іменем України

10.10.2023 року м. Київ

Києво-Святошинський районний суд Київської області у складі:

головуючого судді Янченко А.В.,

при секретарі судового засідання Безкоровайній М.Л.,

за участі:

прокурора Тарасенко А.С.,

представника відповідача Фляшовського В.А.,

представника третьої особи 2 - Бовтуненка М.А.,

представника третьої особи 3 Бітківського В.М.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві матеріали цивільної справи № 369/7127/22 за позовною заявою заступника керівника Київської обласної прокуратури в інтересах держави в особі Бучанської районної державної адміністрації Київської області до ОСОБА_1 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача: Державне підприємство «Київське лісове господарство», Дмитрівська сільська рада Бучанського району Київської області, ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні і розпорядженні землями лісового господарства, -

ВСТАНОВИВ:

Заступник керівника Київської обласної прокуратури (надалі «Прокурор») звернувся до Києво-Святошинського районного суду Київської області в інтересах держави в особі Бучанської районної державної адміністрації Київської області (надалі «Позивач») до ОСОБА_1 (надалі «Відповідач»), треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору на стороні Позивача: Державне підприємство «Київське лісове господарство» (надалі «Третя особа-1»), ДМИТРІВСЬКА СІЛЬСЬКА РАДА БУЧАНСЬКОГО РАЙОНУ КИЇВСЬКОЇ ОБЛАСТІ (надалі «Третя особа-2»), ОСОБА_2 (надалі «Третя особа-3») про усунення перешкод у користуванні і розпорядженні землями лісового господарства (надалі «Позов»). У позові, з урахуванням заяви про зміну предмета позову, Прокурор просив:

«1. Усунути перешкоди у здійсненні Бучанською районною державною адміністрацією Київської області права користування та розпорядження земельними ділянками лісогосподарського призначення шляхом скасування рішень державного реєстратора:

- № 43148992 від 24.09.2018 про реєстрацію права приватної власності ОСОБА_1 на земельну ділянку площею 2 га з кадастровим номером 3222486000:03:002:5085;

- № 43148405 від 24.09.2018 про реєстрацію права приватної власності ОСОБА_1 на земельну ділянку площею 0,4 га з кадастровим номером 3222486000:03:002:5086;

- № 43147528 від 24.09.2018 про реєстрацію права приватної власності ОСОБА_1 на земельну ділянку площею 0,6 га з кадастровим номером 3222486000:03:002:5087.

2. Усунути перешкоди у здійсненні Бучанською районною державною адміністрацією права користування та розпорядження земельними ділянками лісогосподарського призначення шляхом повернення на користь держави в особі Бучанської районної державної адміністрації з незаконного володіння ОСОБА_1 земельних ділянок площею 2 га з кадастровим номером 3222486000:03:002:5085, площею 0,4 га з кадастровим номером 3222486000:03:002:5086 тa площею 0,6 га, з кадастровим номером 3222486000:03:002:5087.

3. Стягнути з відповідача на користь Київської обласної прокуратури (м. Київ, бул. Лесі Українки, 27/2) судовий збір за наступними реквізитами: отримувач - Київська обласна прокуратура; код ЄДРПОУ - 02909996; банк отримувача - Держказначейська служба України м. Київ; МФО - 820172; рахунок отримувача - UA028201720343190001000015641.»

Підставою пред`явлення позову Прокурор обґрунтовував тим, що Розпорядженням Києво-Святошинської районної державної адміністрації від 25.12.2012 № 3641 «Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок та виготовлення державних актів на право власності на земельні ділянки для ведення особистого селянського господарства 2-м громадянам України (згідно додатку) в адміністративних межах Петрушківської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області а межами населеного пункту» (надалі «Розпорядження»), всупереч вимогам ст.ст.19, 55, 83, 84, 116, 149 Земельного кодексу України, ст.ст. 7, 8, 57 Лісового кодексу України відведено у приватну власність земельні ділянки лісогосподарського призначення ДП «Київське лісове господарство» загальною площею 3 га., на території Петрушківської сільської ради Києво-Святошинського району.

На підставі вказаного Розпорядження громадяни отримали у власність земельні ділянки, а саме: ОСОБА_3 земельну ділянку площею 1га за кадастровим номером 3222486000:03:002:0025 (свідоцтво про право власності на нерухоме майно від 20.06.2014 року серії CAK N995829); ОСОБА_4 земельну ділянку площею 1га за кадастровим номером 3222486000:03:002:0026 (свідоцтво про право власності на нерухоме майно від 20.06.2014 року серії СТА No154024); ОСОБА_5 земельну ділянку площею 1га за кадастровим N3222486000:03:002:0027 (свідоцтво про право власності на нерухоме майно від 20.06.2014 року серії СТА N° 54299).

На підставі Договорів купівлі-продажу від 22.11.2017 року та від 13.12.2017 року, укладених між ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , в якості продавців, та Відповідачем ОСОБА_1 , в якості покупця, зазначені земельні ділянки продані Відповідачу.

Внаслідок об`єднання земельних ділянок за кадастровим № 3222486000:03:002:0025 та за кадастровим № 3222486000:03:002:0026 утворено нову земельну ділянку за кадастровим № 3222486000:03:002:5085 площею 2 га.

Внаслідок поділу земельної ділянки за кадастровим № 3222486000:03:002:0027 утворилися земельні ділянки за кадастровим № 3222486000:03:002:5086 площею 0,4 га та за кадастровим №3222486000:03:002:5087 площею 0,6 га.

B подальшому, внаслідок поділу земельної ділянки кадастровим № 63222486000:03:002:5085 утворені ділянки за кадастровим № 3222486000:03.002.5088 площею 0,1478 га, за кадастровим № 3222486000:03:002.5091 площею 1,2493 га та за кадастровим № 3222486000:03:002:5092 площею 0,6029 га.

Внаслідок поділу земельної ділянки за кадастровим № 3222486000:03:002:5086 утворені земельні ділянки за кадастровим № 3222486000:03:002:5093 площею 0.2473 га за кадастровим №°3222486000:03:002:5094 площею 0,1522 га.

Внаслідок поділу земельної ділянки за кадастровим № 3222486000:03:002:5087 утворені земельні ділянки за кадастровим №3222486000:03:002:5095 площею 0,0173 га, за кадастровим № 3222486000:03:002:5096 площею 0,4275 га, та за кадастровим № 3222486000:03:002:5097 площею 0,1012 га.

Постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 20.01.2015 року по справі № 826/3289/14 скасовано Розпорядження, та незважаючи на це спірні земельні ділянки у 2017 році були відчужені первісними власниками на користь Відповідача, що свідчить про неправомірність таких дій. Прокурор вважає, що власники земельних ділянок, які незаконно приватизували ці об`єкти нерухомого майна, не мали права відчужувати ці земельні ділянки та змінювати їхнє цільове призначення.

Ухвалою суду від 03.10.2022 року прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито загальне позовне провадження у справі. Призначено підготовче судове засідання.

15.11.2022 року від Відповідача надійшов відзив на позовну заяву від 04.11.2022 року, яким Відповідач просить у задоволенні позовних вимог відмовити. Відзив обґрунтовано наступним:

-Спірні земельні ділянки до 01.01.2013 року не відносилися до державної власності, а були землями комунальної власності;

-Прокурором не надано належних доказів, які б підтверджували віднесення спірних земельних ділянок до земель лісового фонду;

-Відповідач є добросовісним набувачем спірних земельних ділянок, а втручання Прокурора порушує принцип «належного урядування»

-Прокурором обрано невірний спосіб захисту порушеного права, у даному випадку слід було пред`являти віндикаційний, а не негаторний позов.

Також Відповідачем подано заяву про застосування наслідків спливу позовної давності та Клопотання про залишення позовної заяви прокурора без розгляду.

24 січня 2023 року ухвалою суду залучено в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору на стороні Позивача у справі Дмитрівську сільську раду Бучанського району Київської області.

Ухвалою Суду від 20 березня 2023 року у задоволенні заяви представника третьої особи-2 Дмитрівської сільської ради Бучанського району Київської областіадвоката Бовтуненка М.А. про забезпечення позову в справі відмовлено повністю.

В подальшому постановою Київського апеляційного суду від 05 липня 2023 року по справі, ухвалу Києво-Святошинського районного суду Київської області від 20.03.2023 року скасовано, заяву Дмитрівської сільської ради Бучанського району Київської області про забезпечення позову задоволено, накладено арешт на спірні земельні ділянки.

08 червня 2023 року ухвалою суду залучено в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору на стороні Позивача у Справі ОСОБА_2 .

Від третіх осіб 2-3 01.06.2023 року та 03.07.2023 року надійшли схожі за змістом пояснення, у яких останні просили задовольнити позовні вимоги Прокурора. Пояснення обґрунтовуються наступним:

-Відповідач неправомірно зазначає у Відзиві про правомірність набуття земельних ділянко у Власність первісними власниками на підставі розпорядження, яке скасовано на підставі рішення суду, а також те, що потрібно встановлювати власника станом на день прийняття оскаржуваного розпорядження;

-Втручання держави у право власності є правомірним, а Відповідача не слід вважати добросовісним набувачем;

-Прокурором обрано вірний спосіб захисту;

16.08.2023 року від відповідача надійшла Відповідь на письмові пояснення третіх осіб.

Від інших учасників справи заяв не надходило.

17 серпня 2023 року Ухвалою Суду закрито підготовче провадження у справі № 369/7127/22, призначено справу до розгляду по суті у відкритому судовому засіданні на 10 жовтня 2023 року на 11 год. 00 хв.

У судовому засіданні 10.10.2023 року прокурор, представники третіх осіб 2, 3 підтримали задоволення позовних вимог, заперечили проти задоволення клопотання відповідача про залишення позову без розгляду, представник відповідача підтримав клопотання про залишення позову без розгляду, заперечив проти задоволення позову повністю.

Інші учасники справи у судове засідання 10.10.2023 року не з`явилися, причини неявки суд не повідомили, про дату та час судового засідання повідомлялися належним чином.

Щодо клопотання Відповідача про залишення позовної заяви прокурора без розгляду, суд дійшов наступних висновків.

У листопаді 2022 року разом із відзивом відповідачем подано до суду клопотання про залишення позовної заяви без розгляду, яким відповідач на підставі пункту 2 частини 1 статті 257 Цивільного процесуального кодексу України просив позовну заяву залишити без розгляду.

Клопотання обґрунтовано тим, що прокурор не дочекавшись повного календарного місяця від отримання відповіді від Бучанської районної державної адміністрації, звернувся до суду із позовом. А сама відповідь позивача, щодо неможливості сплати останнім судового збору, на думку відповідача не дає підстави прокурору для звернення до суду із даним позовом.

Суд, перевіривши доводи відповідача, а також наявні в матеріалах справи докази, дійшов до висновку, що клопотання не підлягає задоволенню виходячи з наступного.

26 травня 2020 року Велика Палата Верховного Суду у справі № 912/2385/18 прийняла Постанову, якою врегульовано проблемні питання представництва прокуратурою інтересів держави, зокрема наступні питання (п. 35 Постанови):

1) чи повинен прокурор доводити бездіяльність компетентного органу або ж достатньо простого посилання на таку бездіяльність у позові при обґрунтуванні підстав для представництва;

2) якими доказами прокурор має доводити бездіяльність компетентного органу;

3) чи зобов`язаний прокурор перед зверненням до суду з`ясовувати причини бездіяльності такого органу або ж достатньо доведення самого факту бездіяльності без зазначення і доведення суду її причин

Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Частиною 1 статті 4 ЦПК України унормовано, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

У випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересах (частина друга статті 4 ЦПК України).

Стаття 56 ЦПК України встановлює, що у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами. У разі відкриття провадження за позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі набуває статусу позивача.

Відповідно до частини четвертої статті 53 ЦПК України прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує: 1) в чому полягає порушення інтересів держави, 2) необхідність їх захисту, 3) визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає 4) орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Невиконання цих вимог має наслідком застосування положень, передбачених статтею 185 цього Кодексу.

Питання представництва інтересів держави прокурором у суді врегульовано у статті 23 Закону України «Про прокуратуру». Ця стаття визначає, що представництво прокурором держави в суді полягає у здійсненні процесуальних та інших дій, спрямованих на захист інтересів держави, у випадках та порядку, встановлених законом (частина перша). Прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження (далі - компетентний орган), а також у разі відсутності такого органу (частина третя). Наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. Прокурор зобов`язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб`єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Наявність підстав для представництва може бути оскаржена громадянином чи її законним представником або суб`єктом владних повноважень (абзаци перший - третій частини четвертої). У разі встановлення ознак адміністративного чи кримінального правопорушення прокурор зобов`язаний здійснити передбачені законом дії щодо порушення відповідного провадження (частина сьома).

У Постанові Великої Палати Верховного Суду у справі № 912/2385/18 від 26 травня 2020 року зокрема заначено:

«37. Прокурор, звертаючись до суду з позовом, має обґрунтувати та довести підстави для представництва, однією з яких є бездіяльність компетентного органу.

39. Звертаючись до відповідного компетентного органу до подання позову в порядку, передбаченому статтею 23 Закону України «Про прокуратуру», прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема, шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення.

40. Невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу. Розумність строку визначається судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло із власності держави), а також таких чинників, як: значимість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об`єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню, тощо.

43. Таким чином, прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого статтею 23 Закону України «Про прокуратуру», і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження його бездіяльності. Якщо прокурору відомо причини такого незвернення, він обов`язково повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва, яке міститься в позові, але якщо з відповіді компетентного органу на звернення прокурора такі причини з`ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим.

48. Невиконання прокурором вимог щодо надання суду обґрунтування наявності підстав для здійснення представництва інтересів держави в суді згідно із частиною четвертою статті 53 ГПК України має наслідком застосування положень, передбачених статтею 174 цього Кодексу, про залишення позовної заяви без руху для усунення її недоліків і повернення в разі, якщо відповідно до ухвали суду у встановлений строк ці недоліки не усунуті.

54. З метою забезпечення єдності судової практики у питанні застосування положень ГПК України у справах за позовами прокурорів Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що якщо суд установить відсутність підстав для представництва прокурором інтересів держави вже після відкриття провадження у справі, то позовну заяву прокурора слід вважати такою, що підписана особою, яка не має права її підписувати. І в таких справах виникають підстави для застосування положень пункту 2 частини першої статті 226 ГПК України (залишення позову без розгляду). Такого ж висновку щодо застосування наведеної норми процесуального права дійшов і Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду в постанові від 19 лютого 2019 року у справі № 925/226/18»

Норми Господарського процесуального кодексу України, правозастосування яких надано Великою Палатою Верховного Суду, є аналогічними нормам ЦПК України, а тому беруться до уваги Судом.

Наявність підстав для представництва Прокурор в позовній заяві обґрунтовує тим що Бучанською районною державною адміністрацією, яка є органом уповноваженим здійснювати відповідні функції в цих спірних правовідносинах, не вжито заходів спрямованих на захист інтересів держави з метою повернення їй спірних земельних ділянок лісового фонду (пред`явлення позову, тощо), а тому саме прокуратурою пред`являється вказаний позов до суду.

Так, в порядку ч. 4 ст. 23 Закону України «Про прокуратуру», Київська обласна прокуратура 01.07.2022 звернулась з листом до Бучанської районної державної адміністрації щодо надання інформації про вжиті заходи, спрямовані на захист інтересів держави з метою повернення їй спірних земельних ділянок лісового фонду (пред`явлення позову тощо) та про надання інформації про вжиття таких заходів, або повідомлення про неможливість звернення до суду з вказаних питань із належним обґрунтуванням відповідних причин (а/с 90-91, том 1).

Листом від 08.07.2022 № 01.3-35/1033 (а/с 92, том 1) Бучанська районна державна адміністрація повідомила прокуратуру про те, що заходи цивільно-правового характеру не вживались у зв`язку з відсутністю коштів на сплату судового збору.

На підставі ч. 4. ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» Листом від 01.08.2022 року вих. № 15/1-484вих-22 Київською обласною прокуратурою повідомлено Позивача про звернення з вказаним позовом до Суду.

Таким чином, Прокурором дотримано порядок повідомлення Позивача, передбачений частиною четвертою статті 23 Закону України «Про прокуратуру», та надана можливість у розумні строки Позивачу відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема, шляхом призначення перевірки, вчинення дій для виправлення ситуації, наприклад самостійного подання позову до суду, тощо, чого зроблено останнім не було, що свідчить про бездіяльність Позивача.

Як зазначалося вище, у Постанові Велика Палата Верховного Суду по справі № 912/2385/18 піднімає питання щодо того, якими доказами прокурор повинен доводити факт бездіяльності компетентного органу.

Так, зокрема у пункті 27 Постанови у справі № 912/2385/18 зазначено, що питання представництва інтересів держави прокурором у суді врегульовано у статті 23 Закону України «Про прокуратуру». Ця стаття визначає, що представництво прокурором держави в суді полягає у здійсненні процесуальних та інших дій, спрямованих на захист інтересів держави, у випадках та порядку, встановлених законом (частина перша). Прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження (далі - компетентний орган), а також у разі відсутності такого органу (частина третя). Наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. Прокурор зобов`язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб`єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Наявність підстав для представництва може бути оскаржена громадянином чи її законним представником або суб`єктом владних повноважень (абзаци перший - третій частини четвертої). У разі встановлення ознак адміністративного чи кримінального правопорушення прокурор зобов`язаний здійснити передбачені законом дії щодо порушення відповідного провадження (частина сьома).

У пунктах 28-29 Постанови Велика Палата Верховного Суду у справі № 912/2385/18 здійснила посилання на постанову колегії суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 07 грудня 2018 року у справі № 924/1256/17, з якої виходить, що підставою для представництва прокурором інтересів держави в суді є належне обґрунтування, підтверджене достатніми доказами, зокрема (але не виключно): повідомленням прокурора на адресу відповідного компетентного органу про звернення до суду від його імені, відповідними запитами, а також копіями документів, отриманих від такого органу, що свідчать про наявність підстав для такого представництва.

У справі № 924/1256/17 колегія суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду дійшла висновку, що для підтвердження судом підстав для представництва інтересів прокурор повинен навести (а суд перевірити) причини, які перешкоджають захисту інтересів держави належним суб`єктом.

Прокурор, звертаючись до суду з позовом, має обґрунтувати та довести підстави для представництва, однією з яких є бездіяльність компетентного органу (п. 37 Постанови у справі № 912/2385/18 )

Зі змісту п. 43 Постанови у справі № 912/2385/18 випливає, що прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого статтею 23 Закону України «Про прокуратуру», і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження його бездіяльності.

У пункті 40 Постанови у справі № 912/2385/18, Велика Палата Верховного Суду, надає поняття «розумного строку», під яким слід розуміти, з урахування того чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема через закінчення строків позовної давності), а також таких чинників, як: значимість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об`єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню, тощо

Суд звертає увагу, що інтереси держави у даних спірних правовідносинах потребували негайного захисту, з метою недопущення подальшого відчуження земельних ділянок державної власності.

Суд, дослідивши наявні в матеріалах справи докази в їх сукупності та заслухавши пояснення учасників справи, приходить до висновку про задоволення позову з огляду на наступне.

Судом встановлено, що Розпорядженням Києво-Святошинської районної державної адміністрації від 25.12.2012 № 3641 «Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок та виготовлення державних актів на право власності на земельні ділянки для ведення особистого селянського господарства 2-м громадянам України (згідно додатку) в адміністративних межах Петрушківської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області за межами населеного пункту» відведено у приватну власність земельні ділянки лісогосподарського призначення ДП «Київське лісове господарство» загальною площею 3 га., на території Петрушківської сільської ради Києво-Святошинського району.

На підставі вказаного розпорядження громадяни отримали у власність земельні ділянки, а саме: ОСОБА_3 земельну ділянку площею 1га за кадастровим номером 3222486000:03:002:0025 (свідоцтво про право власності на нерухоме майно від 20.06.2014 року серії CAK N995829); ОСОБА_4 земельну ділянку площею 1га за кадастровим номером 3222486000:03:002:0026 (свідоцтво про право власності на нерухоме майно від 20.06.2014 року серії СТА No154024); ОСОБА_5 земельну ділянку площею 1га за кадастровим N3222486000:03:002:0027 (свідоцтво про право власності на нерухоме майно від 20.06.2014 року серії СТА N° 54299).

На підставі Договорів купівлі-продажу від 22.11.2017 року та від 13.12.2017 року, укладених між ОСОБА_3 , ОСОБА_6 , ОСОБА_5 , в якості продавців, та відповідачем ОСОБА_1 , в якості покупця, зазначені земельні ділянки продані Відповідачу.

Внаслідок об`єднання земельних ділянок за кадастровим № 3222486000:03:002:0025 та за кадастровим № 3222486000:03:002:0026 утворено нову земельну ділянку за кадастровим № 3222486000:03:002:5085 площею 2 га.

Внаслідок поділу земельної ділянки за кадастровим № 3222486000:03:002:0027 утворилися земельні ділянки за кадастровим № 3222486000:03:002:5086 площею 0,4 га та за кадастровим №3222486000:03:002:5087 площею 0,6 га.

B подальшому, внаслідок поділу земельної ділянки кадастровим № 63222486000:03:002:5085 утворені ділянки за кадастровим № 3222486000:03.002.5088 площею 0,1478 га, за кадастровим № 3222486000:03:002.5091 площею 1,2493 га та за кадастровим № 3222486000:03:002:5092 площею 0,6029 га.

Внаслідок поділу земельної ділянки за кадастровим № 3222486000:03:002:5086 утворені земельні ділянки за кадастровим № 3222486000:03:002:5093 площею 0.2473 га за кадастровим №°3222486000:03:002:5094 площею 0,1522 га.

Внаслідок поділу земельної ділянки за кадастровим № 3222486000:03:002:5087 утворені земельні ділянки за кадастровим №3222486000:03:002:5095 площею 0,0173 га, за кадастровим № 3222486000:03:002:5096 площею 0,4275 га, та за кадастровим № 3222486000:03:002:5097 площею 0,1012 га.

Постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 20.01.2015 року по справі № 826/3289/14 скасовано Розпорядження, та незважаючи на це спірні земельні ділянки у 2017 році були відчужені первісними власниками на користь Відповідача.

Під час прийняття зазначеної абзацом вище Постанови, Київським апеляційним адміністративним судом зазначено, що спірні земельні ділянки, які відведено у приватну власність на підставі розпорядження Києво-Святошинської районної державної адміністрації від 25.12.2012 № 3641, розташовані в межах с. Петрушки Києво-Святошинського району, як наслідок розпорядження останніми не відноситься до компетенції Києво-Святошинської районної державної адміністрації.

Згідно положень ч. 4 ст. 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Суд звертає увагу на те, що підстава для набуття права власності первинними власниками земельних ділянок скасована на підставі постанови Київського апеляційного адміністративного суду від 20.01.2015 року по справі № 826/3289/14.

Суд погоджується із доводами Прокурора про віднесення земельних ділянок до лісових земельних ділянок, та критично ставиться до доводів Відповідача про те, що немає доказів віднесення земельних ділянок до державної власності та віднесення земельних ділянок до лісового фонду, виходячи з наступного.

Спірні земельні ділянки в силу положень ст. ст. 19, 55, 84 Земельного кодексу України та ст. 5 Лісового кодексу України (всі подальші редакції станом на момент виникнення правовідносин) відносяться до земель державної власності лісогосподарського призначення, перебувають у постійному користуванні спеціалізованого лісогосподарського підприємства ДП «Київське лісове господарство».

Так, статтями 7, 8 Лісового кодексу України визначено, що ліси, які знаходяться в межах території України, є об`єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника на ліси здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією України.

Ліси можуть перебувати в державній, комунальній та приватній власності. У державній власності перебувають усі ліси України, крім лісів, що перебувають у комунальній або приватній власності.

За статтями 45, 47, 54 Лісового кодексу України облік лісів включає збір та узагальнення відомостей, які характеризують кожну лісову ділянку за площею, кількісними та якісними показниками. Основою ведення обліку лісів є матеріали лісовпорядкування.

Лісовпорядкування включає комплекс заходів, спрямованих на забезпечення ефективної організації та науково обґрунтованого ведення лісового господарства, охорони, захисту, раціонального використання, підвищення екологічного ресурсного потенціалу лісів, культури ведення лісового господарства, отримання достовірної і всебічної інформації про лісовий фонд України.

Лісовпорядкування є обов`язковим на всій території України та ведеться державними лісовпорядними організаціями за єдиною системою в порядку, встановленому центральним органом виконавчої влади з питань лісового господарства.

У матеріалах лісовпорядкування дається якісна і кількісна характеристика кожної лісової ділянки, комплексна оцінка ведення лісового господарства, що є основою для розроблення на засадах сталого розвитку проекту організації та розвитку лісового господарства відповідного об`єкта лісовпорядкування.

Проект організації та розвитку лісового господарства передбачає екологічно обґрунтоване ведення лісового господарства і розробляється відповідно до нормативно-правових актів, що регулюють організацію лісовпорядкування.

Матеріали лісовпорядкування затверджуються в установленому порядку органом виконавчої влади з питань лісового господарства Автономної Республіки Крим, територіальними органами центрального органу виконавчої влади з питань лісового господарства за погодженням відповідно з органом виконавчої влади з питань охорони навколишнього природного середовища Автономної Республіки Крим, територіальними органами центрального органу виконавчої влади з питань охорони навколишнього природного середовища.

Затверджені матеріали лісовпорядкування є обов`язковими для ведення лісового господарства, планування і прогнозування використання лісових ресурсів.

Відповідно до п. 5 Прикінцевих положень Лісового кодексу України до одержання в установленому порядку державними лісогосподарськими підприємствами державних актів на право постійного користування земельними лісовими ділянками, документами, що підтверджують це право на раніше надані землі, є планово-картографічні матеріали лісовпорядкування.

Планово-картографічні матеріали лісовпорядкування складаються на підставі натурних лісовпорядних робіт та камерного дешифрування аерознімків, містять детальну характеристику лісу. Перелік планово-картографічних лісовпорядкувальних матеріалів, методи їх створення, масштаби, вимоги до змісту та оформлення, якості виготовлення тощо регламентується галузевими нормативними документами. Зокрема, за змістом пункту 1.1 Інструкції про порядок створення і розмноження лісових карт, затвердженої Держлісгоспом СРСР 11.12.1986, планшети лісовпорядкування відносяться до планово-картографічних матеріалів лісовпорядкування, а частина друга зазначеної Інструкції присвячена процедурі їх виготовлення.

Отже, при вирішенні питання щодо перебування земельної лісової ділянки в користуванні державного лісогосподарського підприємства необхідно враховувати положення п. 5 розділу VIII «Прикінцеві положення» Лісового кодексу України.

Так, факт віднесення спірних земельних ділянок до земель лісогосподарського призначення підтверджується інформацією ВО «Укрдержліспроект» від 20.09.2018 року № 481 із фрагментом Публічної кадастрової карти України, ДП «Київське лісове господарство» від 08.10.2018 № 02-02/782 та Проектами організації та розвитку лісового господарства державного підприємства «Київське лісове господарство» 2003 і 2014 років, планово-картографічними матеріалами лісовпорядкування.

Зокрема, згідно з проектом організації та розвитку лісового господарства ДІІ «Київське лісове господарство» 2004 року, (таксаційний опис, відомості поквартальних підсумків), земельні ділянки передані у власність 3-м громадян на підставі розпорядження Києво-Святошинської районної державної адміністрації від 25.12.2012 № 3641 є землями лісогосподарського призначення кварталу 44 виділу 31 Приміського лісництва: загальна площа - 4,8 га, склад - сосна звичайна, вік - 55 років, висота - 20 м, діаметр - 24 см, середній запас на 1 га - 330 куб. м.

Згідно з проектом організації та розвитку лісового господарства ДП «Київське лісове господарство» 2015 року, спірні земельні ділянки е землями лісогосподарського призначення та розташовані у кварталі 44, виділи 4, 14 Приміського лісництва, та останні мають наступні таксаційні характеристики: квартал 44 виділ 4: загальна площа - 1,6 га, склад - сосна звичайна, вік - 66 років, висота - 26 м, діаметр - 28 см, загальний запас деревини на 1 га - 340 куб.м; квартал 44 виділ 14: загальна площа - 2,4 га, склад - сосна звичайна, вік - 66 років, висота - 26 м, діаметр - 28 см, запас деревини на 1 га - 340 куб.м.

Тобто, спірні земельні ділянки повністю вкриті лісовою рослинністю, вік яких складає від 55 до 66 років, як наслідок відповідач у справі - ОСОБА_1 в силу зовнішніх, об`єктивних, явних і видимих, характерних для лісу знала або, проявивши розумну обачність, могла знати те, що набуває право власності на землі лісогосподарського призначення, які законодавством обмежені в цивільному обороті та по даний час перебувають у постійному користуванні ДП «Київське лісове господарство» згідно планово-картографічних матеріалів лісовпорядкування.

Окрім того, за інформацією Українського державного проектного лісовпорядного виробничого об`єднання «Укрдержліспроект» від 20.09.2018 № 481 та наданого фрагменту Публічної кадастрової карти України спірні земельні ділянки, відповідно до матеріалів лісовпорядкування 2003 і 2014 року відносяться до лісів ДП «Київське лісове господарство» і накладаються на квартал 44 Приміського лісництва.

Суд враховує, що висновок про належність, достатність та достовірність документів та інформації, наданих ВО «Укрдержліспроект» як доказ належності будь-яких оспорюваних земель до категорії лісогосподарського призначення висловлено, зокрема, Верховним Судом у постанові від 13.11.2019 у справі № 361/6826/16, де вказано: «Відхиляючи наведені докази, суд апеляційної інстанції не врахував, що ВО «Укрдержліспроект» створене з метою проведення лісовпорядкування на всій території лісового фонду України, яке включає систему державних заходів, спрямованих на забезпечення охорони і захисту, раціонального використання, підвищення продуктивності лісів та їх відтворення, оцінку лісових ресурсів, а також підвищення культури ведення лісового господарства.

ВО «Укрдержліспроект» здійснює комплекс лісовпорядних робіт для всіх лісокористувачів, незалежно від форм власності і відомчої підпорядкованості за єдиною системою в порядку, встановленому Державним агентством лісових ресурсів України за погодженням з Міністерством охорони навколишнього природного середовища, тобто володіє інформацію про лісовпорядкування».

Отже, право користування ДП «Київське лісове господарство» спірними земельними ділянками лісогосподарського призначення відповідно до п. 5 Прикінцевих положень Лісового кодексу України підтверджується планово-картографічними матеріалами лісовпорядкування.

Аналогічна правова позиція щодо підтвердження наявності права постійного користування лісовими ділянками спеціалізованого державного лісогосподарського підприємства на підставі планово-картографічні матеріали лісовпорядкування (п. 5 Прикінцевих положень Лісового кодексу України) викладена Верховним Судом у постановах від 31.03.2021 у справі № 360/1998/18, від 06.04.2021 у справі № 380/375/17, від 15.07.2020 у справі № 369/9900/16, від 21.02.2018 у справі № 488/5476/14, від 09.06.2021 у справі №369/16416/18, від 16.06.2021 у справі № 359/11910/14, від 24.11.2021 у справі № 369/16317/18, від 31.03.2021 № 360/1998/18.

У Відзиві Відповідач вказує на не, що Прокурор неправомірно втручається у право власності на оспорювані земельні ділянки. Суд категорично не погоджується з доводами Відповідача, а втручання держави у право власності правомірним, оскільки у даних спірних правовідносинах має місце пріоритет державної над приватною власність, виходячи наступного.

Як вже вище зазначалося та встановлено судом, Розпорядження, яким земельні ділянки передавалися у власність первісним власникам скасовано рішенням суду.

Судом встановлено, що Розпорядженням лісові земельні ділянки передавалися особам для ведення особистого селянського господарства, тобто фактично відбулося зміна цільового призначення земельних ділянок, та відповідно до Класифікатора видів цільового призначення земель затвердженого наказом Державного комітету України із земельних ресурсів 23.07.2010 N 548, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 1 листопада 2010 р. за № 1011/18306 землі за цільовим призначеннями «для ведення особистого селянського господарства» відносяться до земель Сільськогосподарського призначення землі, надані для виробництва сільськогосподарської продукції, здійснення сільськогосподарської науково-дослідної та навчальної діяльності, розміщення відповідної виробничої інфраструктури, у тому числі інфраструктури оптових ринків сільськогосподарської продукції, або призначені для цих цілей; землі, надані для діяльності у сфері надання послуг у сільському господарстві, та інше.

Натомість Лісовими земельними ділянками є (відповідно до згаданого абзацом вище класифікатора) є землі, вкриті лісовою рослинністю, а також не вкриті лісовою рослинністю, нелісові землі, які надані та використовуються для потреб лісового господарства, крім земель, зайнятих зеленими насадженнями у межах населених пунктів, які не віднесені до категорії лісів, а також земель, зайнятих окремими деревами і групами дерев, чагарниками на сільськогосподарських угіддях, присадибних, дачних і садових ділянках.

У пункті 55 Постанови Великої Палати Верховного суду від 23 листопада 2021 року по справі № 359/3373/16-ц вказано, що в силу зовнішніх, об`єктивних, явних і видимих природних ознак таких земельних ділянок (якщо такі ознаки наявні) особа, проявивши розумну обачність, може і повинна знати про те, що земельна ділянка є лісовою земельною ділянкою. Це може свідчити про недобросовісність такої особи і впливати на вирішення спору, зокрема про витребування лісової земельної ділянки, але не може свідчити про неможливість володіння (законного чи незаконного) приватною особою такою земельною ділянкою.

Тобто, у даній Справі, Відповідач мала бути обізнаною, що вона купує саме лісові земельні ділянки, що може свідчити про недобросовісність Відповідача.

Постановою Верховного Суду від 04 лютого 2020 року у справах № 911/3311/17 (з якою погодилася Велика Палата Верховного суду у Постанові від 23 листопада 2021 року по справі № 359/3373/16-ц ) визначено:

«8.5. Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Перший протокол, Конвенція) кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Предметом безпосереднього регулювання статті 1 Першого протоколу є втручання держави в право на мирне володіння майном, зокрема й позбавлення особи права власності на майно шляхом його витребування.

Перший протокол ратифікований Законом України від 17.07.1997 № 475/97-ВР і з огляду на положення частини першої статті 9 Конституції України, статті 10 ЦК України застосовується судами України як частина національного законодавства. При цьому розуміння змісту норм Конвенції та Першого протоколу, їх практичне застосування відбувається через практику (рішення) Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), яка згідно зі статтею 17 Закону України від 23.02.2006 № 3477-IV "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" застосовується українськими судами як джерело права.

Відповідно до сталої практики ЄСПЛ (рішення від 23.09.1982 у справі "Спорронґ і Льоннрот проти Швеції", рішення від 21.02.1986 у справі "Джеймс та інші проти Сполученого Королівства") положення статті 1 Першого протоколу містить три правила: перше правило має загальний характер і проголошує принцип мирного володіння майном; друге стосується позбавлення майна і визначає певні умови для визнання правомірним втручання у право на мирне володіння майном; третє визнає за державами право контролювати використання майна за наявності певних умов для цього. Зазначені правила не застосовуються окремо, вони мають тлумачитися у світлі загального принципу першого правила, але друге та третє правило стосуються трьох найважливіших суверенних повноважень держави: права вилучати власність у суспільних інтересах, регулювати використання власності та встановлювати систему оподаткування.

Відповідно до сталої практики ЄСПЛ (серед багатьох інших, рішення ЄСПЛ у справах "Спорронґ і Льоннрот проти Швеції" від 23.09.1982, "Джеймс та інші проти Сполученого Королівства" від 21.02.1986, "Щокін проти України" від 14.10.2010, "Сєрков проти України" від 07.07.2011, "Колишній король Греції та інші проти Греції" від 23.11.2000, "Булвес" АД проти Болгарії" від 22.01.2009, "Трегубенко проти України" від 02.11.2004, "East/West Alliance Limited" проти України" від 23.01.2014) напрацьовано три критерії, які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання в право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: чи є втручання законним; чи переслідує воно "суспільний", "публічний" інтерес; чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.

Критеріями сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту вказаної статті, а також чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право.

Втручання держави у право власності повинно мати нормативну основу у національному законодавстві, яке є доступним для заінтересованих осіб, чітким, а наслідки його застосування - передбачуваними.

Якщо можливість втручання у право власності передбачена законом, Конвенція надає державам свободу розсуду щодо визначення легітимної мети такого втручання: або з метою контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів, або для забезпечення сплати податків, інших зборів або штрафів.

Втручання держави в право власності особи є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення "суспільного", "публічного" інтересу, при визначенні якого ЄСПЛ надає державам право користуватися "значною свободою (полем) розсуду". Втручання держави в право на мирне володіння майном може бути виправдане за наявності об`єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності.

У Конституції України (статті 13, 14) передбачено, що земля, водні ресурси є об`єктом права власності Українського народу, від імені якого права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією. Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

За змістом статей 4, 5 ЗК України завданням земельного законодавства, яке включає цей Кодекс та інші нормативно-правові акти у галузі земельних відносин, є регулювання земельних відносин з метою забезпечення права на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави, раціонального використання та охорони земель, а основними принципами земельного законодавства є, зокрема, поєднання особливостей використання землі як територіального базису, природного ресурсу і основного засобу виробництва; забезпечення рівності права власності на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави; невтручання держави в здійснення громадянами, юридичними особами та територіальними громадами своїх прав щодо володіння, користування і розпорядження землею, крім випадків, передбачених законом.

Прийняття рішення про передачу у приватну власність землі державної чи комунальної власності позбавляє Український народ загалом (стаття 13 Конституції України) або конкретну територіальну громаду правомочностей власника землі в тому обсязі, який дозволяє її статус як землі, відповідно, державної чи комунальної власності. В цьому контексті у сфері земельних правовідносин важливу роль відіграє конституційний принцип законності набуття та реалізації права власності на землю в поєднанні з додержанням засад правового порядку в Україні, відповідно до яких органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (статті 14, 19 Конституції України).

Отже, правовідносини, пов`язані з вибуттям земель із державної чи комунальної власності, становлять "суспільний", "публічний" інтерес, а незаконність (якщо така буде встановлена) рішення органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, на підставі якого земельна ділянка, вибула з державної чи комунальної власності, такому суспільному інтересу не відповідає.

8.6. Землі України за основним цільовим призначенням поділяються, зокрема, на землі рекреаційного призначення, землі лісогосподарського призначення (стаття 19 ЗК України).

До земель лісогосподарського призначення належать землі, вкриті лісовою рослинністю, а також не вкриті лісовою рослинністю, нелісові землі, які надані та використовуються для потреб лісового господарства (стаття 55 ЗК України).

До земель комунальної власності, які не можна передавати у приватну власність, належать землі лісогосподарського призначення, крім випадків, визначених ЗК України (пункт "г" частини третьої статті 83 цього Кодексу).

Частина друга статті 56 ЗК України обмежує можливість передання земель лісогосподарського призначення у приватну власність випадком безоплатного або за плату передання громадянам та юридичним особам за рішенням органів місцевого самоврядування та органів виконавчої влади замкнених земельних ділянок лісогосподарського призначення загальною площею до 5 гектарів у складі угідь селянських, фермерських та інших господарств.

Отже, законодавство України обмежувало безоплатне передання у приватну власність земель лісогосподарського призначення випадком передання за рішенням уповноваженого органу тільки замкнених земельних ділянок лісогосподарського призначення загальною площею до 5 гектарів у складі угідь селянських, фермерських та інших господарств. Таке обмеження, визначене на момент виникнення спірних правовідносин у пункті "г" частини третьої статті 83 і в частині другої статті 56 ЗК України, було доступним, чітким і зрозумілим, а наслідки його недотримання з огляду на положення ЦК України - передбачуваними для будь-якої особи, яка набула земельну ділянку лісогосподарського призначення, що не є замкненою, загальною площею до 5 гектарів у складі угідь селянських, фермерських та інших господарств.

8.10. Згідно з частинами другою та третьою статті 1 Лісового кодексу України (далі - ЛК України) ліси України є її національним багатством і за своїм призначенням та місцерозташуванням виконують переважно водоохоронні, захисні, санітарно-гігієнічні, оздоровчі, рекреаційні, естетичні, виховні, інші функції та є джерелом для задоволення потреб суспільства в лісових ресурсах. Усі ліси на території України, незалежно від того, на землях яких категорій за основним цільовим призначенням вони зростають, та незалежно від права власності на них, становлять лісовий фонд України і перебувають під охороною держави.

Суд також ураховує, що відповідно до статті 6 ЛК України (у редакції, чинній до 29.03.2006) усі ліси в Україні є власністю держави. Від імені держави лісами розпоряджається Верховна Рада України. Верховна Рада України делегує відповідним Радам народних депутатів свої повноваження щодо розпорядження лісами, визначені цим Кодексом та іншими актами законодавства.

Ради народних депутатів в межах своєї компетенції надають земельні ділянки лісового фонду у постійне користування або вилучають їх в порядку, визначеному ЗК України та ЛК України.

Надання земельних ділянок лісового фонду у тимчасове користування провадиться без їх вилучення у постійних користувачів у порядку, визначеному цим Кодексом.

Із набранням чинності нової редакції ЛК України (редакції діє з 29.03.2006), у статті 7 було закріплено, що ліси, які знаходяться в межах території України, є об`єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника на ліси здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією України. Ліси можуть перебувати в державній, комунальній та приватній власності. Суб`єктами права власності на ліси є держава, територіальні громади, громадяни та юридичні особи.

При цьому у статті 8 ЛК України було визначено, що у державній власності перебувають усі ліси України, крім лісів, що перебувають у комунальній або приватній власності.

Право державної власності на ліси набувається і реалізується державою в особі Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій відповідно до закону.

За змістом статті 9 цього ж Кодексу у комунальній власності перебувають ліси в межах населених пунктів, крім лісів, що перебувають у державній або приватній власності.

У комунальній власності можуть перебувати й інші ліси, набуті або віднесені до об`єктів комунальної власності в установленому законом порядку.

Право комунальної власності на ліси реалізується територіальними громадами безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування.

Разом із тим у статті 11 ЛК України передбачено правові підстави набуття права комунальної власності на ліси, зокрема право комунальної власності на ліси набувається при розмежуванні в установленому законом порядку земель державної і комунальної власності, а також шляхом передачі земельних ділянок з державної власності в комунальну та з інших підстав, не заборонених законом.

У такий спосіб, з огляду на обставини справи, встановлені судами попередніх інстанцій, з урахуванням оцінки доказів, наданих судам, а також позиції сторін та обов`язку кожної сторони довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, Суд погоджується із висновком про те, що право державної власності на спірну земельну ділянку не могло припинитися внаслідок прийняття рішення органом місцевого самоврядування, який відповідно до своєї компетенції не був наділений повноваженнями щодо розпорядження земельними ділянками лісового фонду (лісами).

Заволодіння приватними особами ділянками лісогосподарського призначення всупереч вимогам чинного законодавства, без законного дозволу уповноваженого на те органу може зумовлювати конфлікт між гарантованим статтею 1 Першого протоколу правом цих осіб мирно володіти майном і конституційними правами всіх інших осіб на безпечне довкілля, не погіршення екологічної ситуації та використання власності не на шкоду суспільству.

Власність не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству (частина 3 статті 13 Конституції України).

Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі (частина сьома статті 41 Конституції України, частина третя статті 1 ЗК України).

Кожен має право на безпечне для життя і здоров`я довкілля (частина перша статті 50 Конституції України).

Суд звертає увагу на те, що у спорах стосовно прибережних захисних смуг, земель лісогосподарського призначення, інших земель, які перебувають під посиленою правовою охороною держави, вона, втручаючись у право мирного володіння відповідними земельними ділянками з боку приватних осіб, може захищати загальні інтереси у безпечному довкіллі, непогіршенні екологічної ситуації, у використанні власності не на шкоду людині та суспільству (частина третя статті 13, частина сьома статті 41, частина перша статті 50 Конституції України). Ці інтереси реалізуються, зокрема, через цільовий характер використання земельних ділянок (статті 18, 19, пункт "а" частини першої статті 91 ЗК України), які набуваються лише згідно із законом (стаття 14 Конституції України) (див. пункт 127 постанови Великої Палати Верховного Суду від 07.11.2018 у справі № 488/5027/14-ц, пункт 90 постанови Великої Палати Верховного Суду від 07.11.2018 у справі № 488/6211/14-ц, пункт 148 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14.11.2018 № 183/1617/16, пункт 53 постанови Великої Палати Верховного Суду від 29.05.2019 у справі № 367/2022/15-ц, пункт 117 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12.06.2019 у справі № 487/10128/14-ц).

8.11. За таких обставин Суд погоджується, що "суспільним", "публічним" інтересом звернення Прокурора з вимогою про витребування Земельної ділянки із володіння ТОВ "Грінінвест" у цій справі є задоволення суспільної потреби у відновленні законності під час вирішенні суспільно важливого та соціально значущого питання - зміни цільового призначення земель лісового фонду та безоплатної передачі у власність громадянам земельних ділянок і лісів із державного власності, а також захист суспільних інтересів загалом, права власності на землю Українського народу, лісів - національного багатства України та лісів, як джерела задоволення потреб суспільства в лісових ресурсах. "Суспільний", "публічний" інтерес полягає у відновленні правового порядку в частині визначення меж компетенції органів державної влади та місцевого самоврядування, відновленні становища, яке існувало до порушення права власності Українського народу на землі лісогосподарського призначення, захист такого права шляхом повернення в державну власність земель лісогосподарського призначення, що незаконно вибули з такої власності.

В питаннях оцінки "пропорційності" ЄСПЛ, як і в питаннях наявності "суспільного", "публічного" інтересу, також визнає за державою достатньо широку "сферу розсуду", за виключенням випадків, коли такий "розсуд" не ґрунтується на розумних підставах (рішення в справах "Спорронґ і Льоннорт проти Швеції", "Булвес" АД проти Болгарії").

ОТЖЕ, СТОСОВНО ЗЕМЛІ ЛІСОГОСПОДАРСЬКОГО ПРИЗНАЧЕННЯ ЗАКОН УСТАНОВЛЮЄ ПРІОРИТЕТ ДЕРЖАВНОЇ, КОМУНАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ НА ЗЕМЛЮ НАД ПРИВАТНОЮ І, КРІМ ТОГО, ПРЯМО ЗАБОРОНЯЄ ОРГАНАМ МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ ТА ОРГАНАМ ВИКОНАВЧОЇ ВЛАДИ ПЕРЕДАВАТИ В ПРИВАТНУ ВЛАСНІСТЬ ЛІСИ ТА ЗЕМЛЮ ВІДПОВІДНОГО ЦІЛЬОВОГО ПРИЗНАЧЕННЯ ПОЗА СКЛАДОМ УГІДЬ СЕЛЯНСЬКИХ, ФЕРМЕРСЬКИХ ТА ІНШИХ ГОСПОДАРСТВ, АБО Й У СКЛАДІ ЦИХ УГІДЬ, ЯКЩО ПЛОЩА ДІЛЯНКИ БІЛЬШЕ, НІЖ 5 ГА.

8.12. Суд погоджується, що повернення Земельної ділянки Позивачу відповідає критерію законності: воно здійснюється у зв`язку з порушенням органом місцевого самоврядування вимог ЛК України та ЗК України, які відповідають вимогам доступності, чіткості, передбачуваності, офіційні тексти зазначених нормативно-правових актів в актуальному стані є публічними та загальнодоступними. Сумніви Скаржника у правильності тлумачення та застосування цих норм судами не можуть свідчити про незаконність втручання в право власності.

За таких обставин Суд дійшов висновку, що результат розгляду судами позову Прокурора по суті не суперечить загальним принципам і критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном, закладеним у статті 1 Першого протоколу і заперечення Скаржника з цього приводу є безпідставними.

До того ж земельні ділянки зелених зон і зелених насаджень міст належать до земель рекреаційного призначення (стаття 51 ЗК України). На цих землях забороняється діяльність, що перешкоджає або може перешкоджати використанню їх за призначенням, а також негативно впливає або може вплинути на природний стан цих земель (частина третя статті 52 ЗК України).

Отже, передання у приватну власність земельної ділянки, віднесеної до території зелених насаджень загального користування (земельної ділянки зелених зон і зелених насаджень міст), для будівництва й обслуговування індивідуального житлового будинку та господарських споруд без зміни її цільового призначення теж суперечило положенням ЗК України (аналогічний висновок викладено у пункті 34 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12.12.2018 у справі № 761/31121/14-ц).».

Щодо обраного Прокурором способу захисту порушеного права.

У Відзиві Відповідач вказує що Прокурором обрано невірний спосіб захисту. Судом не приймаються доводи Відповідача та Суд вважає що у даній Справі обрано вірний спосіб захисту права, що підтверджується позицією Верховного Суду у схожих правовідносинах.

Суд бере до уваги Постанову Верховного Суду від 04 лютого 2020 року у справах № 911/3311/17 (з якого погодилася Велика Палата Верховного суду у Постанові від 23 листопада 2021 року по справі № 359/3373/16-ц ) у якій зокрема вказано:

8.13. Серед способів захисту речових прав цивільне законодавство виокремлює, зокрема, витребування майна із чужого незаконного володіння (стаття 387 ЦК України) та усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном (стаття 391 ЦК України, частина другастатті 152 ЗК України). Наведені способи захисту можна реалізувати шляхом подання віндикаційного та негаторного позовів відповідно.

Предметом віндикаційного позову є вимога власника, який не є фактичним володільцем індивідуально визначеного майна, до особи, яка незаконно фактично володіє цим майном, про повернення його з чужого незаконного володіння.

Негаторний позов - це позов власника, який є фактичним володільцем майна, до будь-якої особи про усунення перешкод, які ця особа створює у користуванні чи розпорядженні відповідним майном. Позивач за негаторним позовом вправі вимагати усунути існуючі перешкоди чи зобов`язати відповідача утриматися від вчинення дій, що можуть призвести до виникнення таких перешкод. Означений спосіб захисту спрямований на усунення порушень прав власника, які непов`язані з позбавленням його володіння майном.

Власник земельної ділянки може вимагати, зокрема, усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою (частина другастатті 152 ЗК України).

Власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном (стаття 391 ЦК України).

Заволодіння громадянами та юридичними особами землями, на які поширюється чітка заборона на передання їх у приватну власність з метою будівництва й обслуговування індивідуального житлового будинку та господарських споруд всупереч вимогамЗК України(перехід до них права володіння цими землями) є неможливим (аналогічні висновки Великої Палати Верховного Суду сформульовано у постановах від 28.11.2018 у справі №504/2864/13-ц, від 12.06.2019 у справі №487/10128/14-ц щодо земель водного фонду).

8.14.Отже, зайняття спірної земельної ділянки з порушенням положеньЗК УкраїнитаЛК Українитреба розглядати як не пов`язане з позбавленням володіння порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади. У такому разі позовну вимогу про зобов`язання повернути земельну ділянку слід розглядати як негаторний позов, який можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідної земельної ділянки (див. пункт71 постанови Великої Палати Верховного Суду від 28.11.2018 у справі №504/2864/13-ц, пункт 96 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04.07.2018 у справі № 653/1096/16-ц, а також пункт 81 постанови Великої Палати Верховного Суд від 12.06.2019 у справі № 487/10128/14-ц). Власник земельної ділянки лісогосподарського призначення може вимагати усунення порушення його права власності на цю ділянку, зокрема оспорюючи відповідні рішення органів державної влади чи органів місцевого самоврядування, договори або інші правочини та вимагаючи повернути таку ділянку.

8.15. Тому повернення земельної ділянки лісового призначення державі слід розглядати як негаторний позов, який можна заявити впродовж всього часу тривання порушення прав законного володільця цієї ділянки (подібні висновки вкладено у пункті 90 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12.06.2019 у справі № 487/10128/14-ц).

8.16.Зазначене не впливає на висновки щодо суті касаційної скарги, зокрема, з огляду на те, що прокурор не пропустив трирічний строк на звернення до суду з дня, коли дізнався або міг дізнатися про порушення права державної власності на спірну земельну ділянку, оскільки позовна давність не застосовується до негаторних позовів.»

Також Суд звертає увагу на позицію Великої Палати Верховного суду у Постанові від 23 листопада 2021 року по справі № 359/3373/16-ц.:

«69.У постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 04 лютого 2020 року по справах № 911/3311/17, № 911/3574/17, 911/3897/17 та від 03 вересня 2020 року у справі № 911/3449/17 також сформульований висновок про те, що зайняття спірної земельної ділянки з порушенням положеньЗК УкраїнитаЛК Українитреба розглядати як не пов`язане з позбавленням володіння порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади; у такому разі позовну вимогу про зобов`язання повернути земельну ділянку слід розглядати як негаторний позов, який можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідної земельної ділянки.

70. Велика Палата Верховного Суду погоджується з цим висновком по суті попри його неналежне обґрунтування у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду. У зазначеному висновку йдеться не про державну реєстрацію права власності за порушником (яке і розглядається як фактичне заволодіння), а про вчинення фізичних дій щодо земельної ділянки - її зайняття (яке не є заволодінням). Відповідно до принципу реєстраційного підтвердження володіння нерухомим майном його фізичне зайняття особою, за якою не зареєстроване право власності на таке майно, не позбавляє власника фактичного володіння, але створює перешкоди у здійсненні ним права користування своїм майном. У таких випадках підлягає застосуваннюстаття 391 ЦК України, відповідно до якої власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном (негаторний позов). Тому Велика Палата Верховного Суду не вбачає підстав для відступлення від наведеного висновку Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду.

71.Велика Палата Верховного Суду звертає увагу, що вона вже викладала подібні за змістом висновки у своїй постанові від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц (провадження № 14-499цс19). У пункті 7.27 цієї постанови зазначено: «Зайняття земельних ділянок фактичним користувачем (тимчасовим володільцем) треба розглядати як таке, що не є пов`язаним із позбавленням власника його права володіння на цю ділянку. Тожу цьому випадку ефективним способом захисту права, яке позивач як власник земельних ділянок вважає порушеним, є усунення перешкод у користуванні належним йому майном, зокрема шляхом заявлення вимоги про повернення таких ділянок. Більше того, негаторний позов можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідних земельних ділянок». Водночас використання у першому реченні слів «(тимчасовим володільцем)» може справляти хибне враження, ніби зайняття земельної ділянки може означати заволодіння (хоч би і тимчасове) цією ділянкою порушником, за яким не зареєстроване право власності, що не відповідало би принципу реєстраційного посвідчення володіння; тому зазначені слова є зайвими. Крім того, за змістомстатті 391 ЦК Українинегаторний позов застосовується для захисту від порушень, не пов`язаних із позбавленням володіння, а не права володіння (яке належить власнику незалежно від вчинених щодо нього порушень); тому слово «права» у першому реченні є зайвим. З метою більш чіткого і ясного викладення своєї правової позиції Велика Палата Верховного Суду відступає від наведеного висновку шляхом уточнення, виклавши його перше речення так: зайняття земельних ділянок, зокрема фактичним користувачем, треба розглядати як таке, що не є пов`язаним із позбавленням власника його володіння цими ділянками.

72. Питання розмежування віндикаційного та негаторного позовів висвітлювалось і в постанові Великої Палати Верховного Суду від 4 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц (провадження № 14-181цс18). Зокрема, в пункті 39 зазначено, що визначальним критерієм для розмежування віндикаційного та негаторного позовів є наявність або відсутність в особи права володіння майном на момент звернення з позовом до суду; в пункті 89 зазначено, що особа, яка зареєструвала право власності на об`єкт нерухомості, набуває щодо нього всі правоможності власника. З огляду на усталену практику Великої Палати Верховного Суду, з метою більш чіткого і ясного викладення своєї правової позиції Велика Палата Верховного Суду вважає доцільним частково відступити від зазначених висновків шляхом такого уточнення: визначальним критерієм для розмежування віндикаційного та негаторного позовів є відсутність або наявність у позивача володіння майном; відсутність або наявність в особи володіння нерухомим майном визначається виходячи з принципу реєстраційного підтвердження володіння; особа, до якої перейшло право власності на об`єкт нерухомості, набуває щодо нього всі правоможності власника, включаючи право володіння.»

З наданих доводів Прокурора вбачається, що право власності на лісові земельні ділянки зареєстровано не у спосіб, встановлений законом, первинна підстава для набуття права власності первісними власниками земельних ділянок скасована, саме тому до даної категорії справ Прокурором вірно вибрано спосіб захисту негаторний позов, який узгоджується із позицією Верховного Суду.

Відповідно до ч. 1 ст. 37 Закону України «Про державну реєстрацію прав на нерухоме майно та їх обтяжень» рішення, дії або бездіяльність державного реєстратора, суб`єкта державної реєстрації прав можуть бути оскаржені до суду.

Водночас такий запис вноситься виключно у разі, якщо право власності на нерухоме майно зареєстроване саме за відповідачем, а не за іншою особою (п. 98 постанови Великої Палати Верховного Суду від 07.11.2018 у справі № 488/5027/14-ц).

Відповідно до п. п. 1, 2, 3 ч. 3 ст. 26 Закону України «Про державну реєстрацію прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (у редакції, чинній із 16.01.2020) відомості про речові права, обтяження речових прав, внесені до Державного реєстру прав, не підлягають скасуванню та/або вилученню. У разі скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на підставі судового рішення чи у випадку, передбаченому підп. «а» п. 2 ч. 6 ст. 37 цього Закону, а також у разі визнання на підставі судового рішення недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування на підставі судового рішення державної реєстрації прав, державний реєстратор чи посадова особа Міністерства юстиції України (у випадку, передбаченому підп. «а» п. 2 ч. 6 ст. 37 цього Закону) проводить державну реєстрацію набуття, зміни чи припинення речових прав відповідно до цього Закону.

Ухвалення судом рішення про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав, визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, а також скасування державної реєстрації прав допускається виключно з одночасним визнанням, зміною чи припиненням цим рішенням речових прав, обтяжень речових прав, зареєстрованих відповідно до законодавства (за наявності таких прав).

Також згідно правового висновку, викладеного Великою Палатою Верховного Суду в п. 72 постанови від 23.06.2020 у справі № 680/214/16, спір про скасування рішення, запису щодо державної реєстрації речового права на нерухоме майно треба розглядати як спір, пов`язаний із порушенням цивільних прав позивача на нерухоме майно іншою особою, за якою зареєстроване речове право на це майно. Належним відповідачем у такій справі є особа, право на майно якої оспорюється та щодо якої здійснено аналогічний запис у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно (аналогічні правові висновки викладені в постановах Великої Палати Верховного Суду від 04.09.2018 у справі № 823/2042/16 (п. 36), від 16.01.2019 у справі № 755/9555/18 (п. 25), від 21.08.2019 у справі № 805/2857/17-а, від 15.01.2020 у справі № 587/2326/16-ц (п. 24), від 26.02.2020 у справі No 287/167/18-ц (п. 52).

Як наслідок, рішення про державну реєстрацію права приватної власності на спірні земельні ділянки мають бути скасовані, а право приватної власності на земельні ділянки припинено.

Водночас, 26.07.2022 року набув чинності Закон України «Про внесення змін до деяких законів України щодо удосконалення механізму протидії рейдерству», яким положення ч. 3 ст. 26 вищевказаного закону викладено у новій редакції: «у разі скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на підставі судового рішення чи у випадку, передбаченому пунктом 1 частини сьомої статті 37 цього закону, на підставі рішення Міністерства юстиції України, а також у разі визнання недійсними чи скасування через судове рішення документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування у зв`язку із ухваленням судового рішення про державну реєстрацію прав, що мало наслідком державну реєстрацію набуття речових прав, обтяжень речових прав, відповідні права чи обтяження припиняються».

За змістом вищевказаної правової норми виконанню підлягають виключно судові рішення: про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно: про визнання недійсними та скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно; про скасування державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень.

Таким чином, рішення про державну реєстрацію права приватної ясності на земельні ділянки лісогосподарського призначення за особою, яка протиправно їх набула, може бути перешкодою у реалізації державою речових прав на спірні землі, водночас, його скасування у судовому порядку не вимагає одночасного припинення судом права власності на них.

З огляду на наведене, суд дійшов висновку про обгрунтованість позовних вимог прокурора.

Також відповідачем заявлено про застосування позовної давності до вимог прокурора.

Згідно ст. 256 Цивільного кодексу України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Відповідно до постанови Верховного Суду від 16.02.2022 року у справі № 363/669/17, зайняття земельних ділянок, зокрема шляхом часткового накладення земельних ділянок, треба розглядати як таке, що не є пов`язаним із позбавленням власника його володіння цими ділянками. Тож у цьому випадку ефективним способом захисту права, яке позивач як власник земельних ділянок вважає порушеним, є усунення перешкод у користуванні належним йому майном. При цьому негаторний позов можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідних земельних ділянок.

Таким чином, належним та ефективним способом захисту прав власності на спірну земельну ділянку є негаторний позов про її повернення, який може бути пред`явленим упродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідної земельної ділянки лісового фонду і на вказану вимогу не поширюється позовна давність.

З огляду на наведене, суд дійшов висновку про відсутність пропуску прокурором позовної давності.

Враховуючи викладене вище, на думку суду прокурором та третіми особами надані суду належні та допустимі докази на підтвердження своїх позицій, а тому суд дійшов висновку, що заявлені позовні вимоги підтверджуються наявними матеріалами справи, є обгрунтованими та такими, що підлягають задоволенню судом.

Оскільки суд дійшов висновку про задоволення позовних вимог прокурора, судові витрати понесені Київською обласною прокуратурою зі спали судового бору за подання позовної заяви в розмірі 9844,00 грн, підлягають стягненню з ОСОБА_1 на користь Київської обласної прокуратури.

Керуючись ст.ст.141, 257,258, 259,263-265,268Цивільного процесуального кодексу України,суд

У Х В А Л И В:

У задоволенні клопотання представника відповідача про залишення позовної заяви прокурора без розгляду - відмовити.

Позовні вимоги заступника керівника Київської обласної прокуратури в інтересах держави в особі Бучанської районної державної адміністрації Київської області до ОСОБА_1 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача: Державне підприємство «Київське лісове господарство», Дмитрівська сільська рада Бучанського району Київської області, ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні і розпорядженні землями лісового господарства задовольнити повністю.

Усунути перешкоди у здійсненні Бучанською районною державною адміністрацією Київської області права користування та розпорядження земельними ділянками лісогосподарського призначення шляхом скасування рішень державного реєстратора:

-№ 43148992 від 24.09.2018 про реєстрацію права приватної власності ОСОБА_1 на земельну ділянку площею 2 га з кадастровим номером 3222486000:03:002:5085;

-№ 43148405 від 24.09.2018 про реєстрацію права приватної власності ОСОБА_1 на земельну ділянку площею 0,4 га з кадастровим номером 3222486000:03:002:5086;

-№ 43147528 від 24.09.2018 про реєстрацію права приватної власності ОСОБА_1 на земельну ділянку площею 0,6 га з кадастровим номером 3222486000:03:002:5087.

Усунути перешкоди у здійсненні Бучанською районною державною адміністрацією Київської області права користування та розпорядження земельними ділянками лісогосподарського призначення шляхом повернення на користь держави в особі Бучанської районної державної адміністрації з незаконного володіння ОСОБА_1 земельних ділянок площею 2 га з кадастровим номером 3222486000:03:002:5085, площею 0,4 га з кадастровим номером 3222486000:03:002:5086 та площею 0,6 га з кадастровим номером 3222486000:03:002:5087.

Стягнути з ОСОБА_1 на користь Київської обласної прокуратури 9844 (дев`ять тисяч вісімсот сорок чотири гривні) 00 коп. судового збору за подання позовної заяви.

Найменування сторін:

Київська обласнапрокуратура(01601, м. Київ, бульвар Лесі Українки, 27/2; ідентифікаційний код 02909996).

Позивач:Бучанська районна державна адміністрація Київської області (08293, Київська обл., м. Буча, вул. Інститутська, 22; ідентифікаційний код 44014159).

Відповідач: ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ; РНОКПП НОМЕР_1 ).

Третя особа 1:Державне підприємство«Київське лісовегосподарство»(08114, Київська обл., Бучанський район, с. Стоянка, вул. Лісна, 15; ідентифікаційний код 00991373).

Третя особа 2:Дмитрівська сільськарада Бучанськогорайону Київськоїобласті(08112, Київська область, Бучанський район, с. Дмитрівка, вул. Садова, 2; ідентифікаційний код 04362125).

Третя особа 3: ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_2 , адреса місця проживання: АДРЕСА_2 ).

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення до Київського апеляційного суду або через Києво-Святошинський районний суд Київської області.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Повний текст судового рішення складено: 23.10.2023 року.

Суддя А.В. Янченко