Постанова

від 12.10.2023 по справі 755/11717/20

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Головуючий у І інстанції Яковлєва Л.В.

Провадження №22-ц/824/7028/2023 Доповідач у ІІ інстанції Матвієнко Ю.О.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

12 жовтня 2023 року Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого судді: Матвієнко Ю.О.,

суддів: Мельника Я.С., Гуля В.В.,

при секретарі: Ковтун М.В., Ковтун М.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Київського апеляційного суду справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 24 січня 2023 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа: приватний нотаріус Бориспільського нотаріального округу Київської області Козій Анна Володимирівна, про визнання шлюбного договору недійсним,

В С Т А Н О В И В :

У серпні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , третя особа: Приватний нотаріус Бориспільського нотаріального округу Київської області Козій А.В., про визнання шлюбного договору недійсним, в якому, уточнивши позовні вимоги, просив суд визнати недійсним з моменту укладення шлюбний договір, посвідчений 04 жовтня 2012 року приватним нотаріусом Бориспільського районного нотаріального округу Київської області Козій А.В. та зареєстрований в реєстрі за № 1542.

Обгрунтовуючи вимоги, позивач посилався на те, що 30 серпня 2001 року між ним та ОСОБА_2 був укладений шлюб, який рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 17 квітня 2019 року розірвано.

Від цього шлюбу сторони мають неповнолітню доньку ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

04.12.2019 року Дарницьким районним судом м. Києва був виданий виконавчий лист №753/20857/19 про стягнення аліментів з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 на утримання доньки ОСОБА_3 .

В період шлюбу сторони набули наступне майно:

- незавершений будівництвом житловий будинок з господарськими прибудинковими спорудами за адресою: АДРЕСА_1 .Будинок знаходиться на земельній ділянці загальною площею 0,0974 га, щорозташована за адресою: АДРЕСА_1 з цільовим призначенням- для будівництва та обслуговування житлового будинку,господарських будівель та споруд (присадибна ділянка), кадастровий номер 3220881701:01:002:0098;

- автомобіль VOLKSWAGEN TOUAREG, номерний знак НОМЕР_1 , зареєстрований на ім`я ОСОБА_2 згідно свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу серії НОМЕР_2 від 04.09.2008 року, номер шасі(кузова, рами): НОМЕР_3 , колір чорний, рік випуску 2008 р. Автомобіль було придбано під час шлюбу в кредит.

05 березня 2015 року ОСОБА_2 отримала свідоцтво про право власності на земельну ділянку, індексний номер 34527285, СТА 712289, кадастровий номер 3220881701:01:002:0098, з цільовим призначенням длябудівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), площею 0,0974 га.

Реєстрація земельної ділянки і автомобіля на відповідача відбуласяпідчас шлюбу сторін.

04 жовтня 2012 року між сторонами було укладено шлюбний договір, посвідчений приватним нотаріусом Бориспільського районного нотаріального округу Київської області Козій A.B.,та зареєстрований в реєстрі за №1542, умови якого передбачають, що автомобілі та земельні ділянки з будівлями на них, придбані подружжям під час шлюбу, є власністю того з подружжя, на чиє ім`я вони оформлені та зареєстровані.

28 листопада 2018 року відповідач, знаходячись у шлюбі, без згоди позивача щодо продажу земельної ділянки, на підставі оспорюваного шлюбного договору продала земельну ділянку за адресою: АДРЕСА_1 з цільовим призначенням- для будівництва та обслуговування житлового будинку,господарських будівель та споруд (присадибна ділянка), без зазначення в цьому договорі наявності на момент підписання договору на цій ділянці двоповерхового будинку загальною площею 250 кв.м.

Кошти, отримані за вищевказаним договором, відповідач витратила не на потреби сім`ї.

Позивач у позові посилався на те, що відповідно до вищевказаних пунктів шлюбного договору і за договором купівлі-продажу земельної ділянки повністю все спільне майно сторін, як подружжя, перейшло до третьої особи. Вчинивши умисно даний правочин, під час шлюбу, відповідач поставила позивача у надзвичайно невигідне становище, лишивши його права користуватись належним йому і його доньці майном.

Також позивач посилався на те, що він та відповідачка змушені були у 2012 році укласти між собою спірний договір та зазначити правове становище майна (в тому числі і нерухомого) нажитого ними під час спільного проживання в зареєстрованому шлюбі, оскільки відносно ОСОБА_2 було порушено кримінальну справу та існувала загроза втрати всього нажитого ними спільного майна.

Зокрема, 13 вересня 2011 року Заступником прокурора Київської області старшим радником юстиції Ластовка В.В. відносно ОСОБА_2 за фактом розтрати чужого майна шляхом зловживання своїм службовим становищем у великому розмірі, порушено кримінальну справу за ознаками злочину передбаченого ч.4 ст.191 КК України. У належному ОСОБА_1 та ОСОБА_2 будинку та у приміщеннях, які належать родичам позивача, почали проводити обшуки.

Вищенаведене свідчить про те, що шлюбний договір укладався в тяжких обставинах, в яких на той час знаходилася сім`я позивача, оскільки у разі доведення вини відповідачки та обвинувального вироку усе майно підлягало конфіскації (у тому числі будинок, в якому проживав позивач та малолітня дитина).

Таким чином, позивач та його донька ОСОБА_3 поставлені у вкрай невигідне становище порівняно з ОСОБА_2 та положенням закону, оскільки після розірвання шлюбу позивач залишився без жодного майна.

Враховуючи викладене, позивач вважає шлюбний договір недійсним, оскільки його укладено під впливом тяжких обставин, пов`язаних із переслідуванням ОСОБА_2 у кримінальному провадженні та в порушення норм ст.ст. 60, 93, 103 СК України та ст. 203, 215 ЦК України, а тому просив про задоволення позову у повному обсязі.

Рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 24 січня 2023 року у задоволенні позову відмовлено.

Не погоджуючись з рішенням суду, позивач ОСОБА_1 подав на нього апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права та невідповідність висновків суду обставинам справи, просив рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити по справі нове рішення про задоволення позову.

Обгрунтовуючи скаргу, позивач посилався на те, що шлюбний договір укладався в тяжких обставинах, в яких на той момент знаходилася його сім`я, оскільки у разі доведення вини відповідачки та отримання обвинувального вироку усе майно підлягало конфіскації, у тому числі і житловий будинок, в якому проживали позивач та його спільна з відповідачкою малолітня дитина.

За умовами спірного шлюбного договору усе нерухоме та рухоме майно, а саме:будинок, обладнання будинку, земельна ділянка, побутова техніка, кухонне обладнання, меблі, сантехніка, обладнання для опалення і кондиціювання будинку, інструменти, інші речі, що знаходяться на ділянці і в будинку, транспортний засіб, нерухоме та рухоме майно, що підлягає державній реєстрації, особисті майнові права, придбані подружжям до і після укладання шлюбного договору, належить відповідачу.

Саме цим позивач та його донька ОСОБА_3 поставлені у вкрай невигідне становище порівняно з відповідачем та положенням закону.

Апелянт у скарзі посилається на те, що окрім загальних вимог щодо дійсності правочинів, встановлених ЦК України, частини четверта та п`ята статті 93 СК України встановлюють спеціальні обмеження щодо можливих умов шлюбного договору.

Системний аналіз наведених норм права дає підстави для висновку, що свобода договору у регулюванні майнових відносин між подружжям є істотно обмеженою. Такі сторони не вправі у договорах між собою визначати такі умови, реалізація яких призводитиме до істотного дисбалансу між правами та обов`язками кожного із подружжя. Категорія «надзвичайно невигідне матеріальне становище», вжита у частині четвертій статті 93 СК України, має оціночний характер і підлягає доведенню стороною відповідно до частини третьої статті 12 ЦПКУкраїни, і ці докази повинні бути оцінені судом відповідно до норм цивільного процесуального права.

В судовому засіданні позивач ОСОБА_1 та його представник - адвокат Кононов М.А. апеляційну скаргу підтримали та просили про її задоволення з викладених у ній підстав.

Інші учасники процесу, які повідомлялись про час та місце розгляду справи, до суду не з`явились; колегія суддів вважає за можливе розглянути справу за їх відсутності на підставі наявних у справі матеріалів.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення позивача та його представника, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів приходить до висновку про залишення скарги без задоволення, а рішення суду - без змін, виходячи з наступного.

Відповідно до ч.ч.1, 2, 5 ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обгрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно вимог ч.1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції перевіряє справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Судом першої інстанції встановлено, що 30 серпня 2001 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 зареєстрували шлюб, у зв`язку з чим подружжю присвоєно єдине прізвище - ОСОБА_2 . Наведене підтверджується свідоцтвом про одруження серії НОМЕР_4 , виданим 30 серпня 2001 року відділом реєстрації актів громадянського стану Дніпровського районного управління юстиції в м. Київ (том 1, а.с.19).

Від цього шлюбу у сторін ІНФОРМАЦІЯ_1 народилась спільна донька ОСОБА_3 , що підтверджується свідоцтвом про народження серії НОМЕР_5 , виданим 18 червня 2003 року відділом реєстрації актів громадянського стану Дніпровського районного управління юстиції у м. Києві (том 1, а.с.20).

Рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 17 квітня 2019 року шлюб між сторонами розірвано.

04 жовтня 2012 року подружжя ОСОБА_2 , маючи намір врегулювати майнові права та обов`язки, перебуваючи при здоровому розумі та ясній пам`яті, розуміючи значення своїх дій та діючи добровільно, попередньо ознайомившись з вимогами законодавства щодо недійсності правочинів, керуючись нормами ст.ст. 92-103 СК України уклали шлюбний договір, посвідчений приватним нотаріусом Бориспільського районного нотаріального округу Київської області Козій А.В. та зареєстрований в реєстрі за № 1542 (том 1, а.с.16).

Відповідно п. 1.1 даного договору майно, нажите подружжям під час шлюбу, є особистою приватною власністю кожного з подружжя, на чиє ім`я зареєстроване рухоме чи нерухоме майно (або визнане як спільна сумісна власність чи спільна часткова власність згідно вимог ст. 60 СК України).

У п. 2.1-2.3 шлюбного договору зазначено, що банківські вклади, внесені до Ощадного банку та інших банківських установ подружжя під час шлюбу, а також відсотки та компенсації до них під час шлюбу та у випадку його розірвання є власністю того з подружжя, на чиє ім`я вони внесені. Автомобілі, придбані подружжям під час шлюбу, є власністю того з подружжя, на чиє ім`я вони оформлені та зареєстровані. Земельні ділянки з будівлями на них, придбані або побудовані подружжям до шлюбу або в період шлюбу, є власністю того з подружжя, на чиє ім`я вони оформлені та зареєстровані.

Згідно п.п. 4.4 та 5.1 оскаржуваного договору його зміст, наслідки його укладення, відповідальність, права та обов`язки, а також ст. 57-74, 92-103 СК України та ст. 368-372 ЦК України сторонам нотаріусом роз`яснено. Крім того, сторонам нотаріусом роз`яснено правові наслідки вибраного ОСОБА_1 та ОСОБА_2 правового режиму майна.

Договір, за змістом п. 5.2, набирає чинності в день його нотаріального посвідчення.

Судом також встановлено, що під час шлюбу ОСОБА_2 на підставі кредитного договору № 2411 від 05 вересня 2008 року набула 04 вересня 2008 року у приватну власність транспортний засіб Volkswagen Touareg, д.н.з. НОМЕР_1 . Наведене підтверджується свідоцтвом про реєстрацію транспортного засобу серії НОМЕР_2 .

Також відповідач 26 лютого 2015 року набула у приватну власність земельну ділянку з кадастровим номером 3220884400:09:001:1256 з цільовим призначенням для ведення садівництва в розмірі 0,12 га. Наведене підтверджується свідоцтвом про право власності, сформованим 05 березня 2015 року за індексним номером 34536989, витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності, сформованим 05 березня 2015 року за індексним номером 34537119 та Інформацією з державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 19 червня 2020 року за № 213212354.

ОСОБА_2 була також власником земельної ділянки з кадастровим номером 3220881701:01:002:0098 з цільовим призначенням для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд площею 0,0974 га, яка розташована в АДРЕСА_1 . Наведене підтверджується свідоцтвом про право власності на нерухоме майно з індексним номером 34527285, виданим 05 березня 2015 року реєстраційною службою Бориспільського міськрайонного управління юстиції Київської області.

29 листопада 2018 року між ОСОБА_2 (продавець) та ОСОБА_6 (покупець) було укладено договір купівлі-продажу, посвідчений приватним нотаріусом Бориспільського районного нотаріального округу Київської області Черних Н.В. та зареєстрований в реєстрі за № 773, за яким відповідач відчужила ОСОБА_6 земельну ділянку з кадастровим номером 3220881701:01:002:0098 з цільовим призначенням для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд площею 0,0974 га, що розташована в АДРЕСА_1 , а.с.17-18).

Згідно Інформації з державного реєстру речових прав на нерухоме майно та реєстру прав власності на нерухоме майно, державного реєстру іпотек, єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо суб`єкта, сформованої 18 серпня 2020 року за номером 220635967 у позивача ОСОБА_1 на праві власності відсутнє будь - яке майно.

Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з його необґрунтованості та недоведеності, і колегія суддів погоджується з такими висновками суду, виходячи з наступного.

Відповідно до вимог ст. 13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Частинами 1, 9 ст. 7 СК України визначено, що сімейні відносини регулюються цим кодексом та іншими нормативно-правовими актами на засадах справедливості, добросовісності та розумності відповідно до моральних засад суспільства.

У частині 2 вказаної статті закріплена можливість урегулювання сімейних відносин за домовленістю (договором) між їх учасниками.

Стаття 9 СК України визначає загальні межі договірного регулювання відносин між подружжям, а саме: така домовленість не повинна суперечити вимогам СК України, іншим законам та моральним засадам суспільства. Під вимогами законів у цьому випадку слід розуміти імперативні норми, що встановлюють заборону для договірного регулювання відносин подружжя.

Договір, у тому числі шлюбний договір, є категорією цивільного права, у зв`язку з чим відповідно вимог ст. 8 СК України у випадках договірного врегулювання сімейних відносин повинні застосовуватися загальні норми статей 3, 6 ЦК України щодо свободи договору, а також глав 52, 53 ЦК України щодо поняття та умов договору, його укладення, зміни та розірвання.

У частині 3 ст. 6 ЦК України передбачено, що сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд, надаючи, таким чином, особам право вибору: використати існуючі норми законодавства для регулювання своїх стосунків або встановити для цих стосунків власні правила поведінки.

Принцип свободи договору, згідно ст. 6, 627 ЦК України, є визначальним та полягає у наданні особі права на власний розсуд реалізувати: по-перше - можливість укласти договір (або утриматися від укладення договору); по-друге - можливість визначити зміст договору на власний розсуд, враховуючи при цьому зустрічну волю іншого учасника договору та обмеження щодо окремих положень договору, встановлені законом.

Таким чином, сторони не можуть на власний розсуд врегулювати у договорі свої відносини, лише у випадках, якщо існує пряма заборона, встановлена актом цивільного законодавства; заборона випливає із змісту акта законодавства та така домовленість суперечить суті відносин між сторонами.

Шлюбний договір, згідно ст. 103 СК України, на вимогу одного з подружжя або іншої особи, права та інтереси якої цим договором порушені, може бути визнаний недійсним за рішенням суду з підстав, встановлених ЦК України.

Виходячи зі змісту ст. 9, 103 СК України, ст. 203, 215 ЦК України, підставою недійсності шлюбного договору є недодержання в момент вчинення стороною (сторонами) таких вимог: 1) зміст шлюбного договору не може суперечити законодавству України, а також моральним засадам суспільства; 2) волевиявлення кожного із подружжя при укладенні шлюбного договору має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; 3) шлюбний договір має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно ч. 5 ст. 93 СК України за шлюбним договором не може передаватись у власність одному із подружжя нерухоме майно та інше майно, право на яке підлягає державній реєстрації.

Частинами 2, 3 та 5 ст. 97 СК України встановлено, що сторони можуть домовитися про непоширення на майно, набуте ними за час шлюбу, положень ст. 60 цього Кодексу і вважати його спільною частковою власністю або особистою приватною власністю кожного з них.

Сторони можуть: домовитися про можливий порядок поділу майна, у тому числі і в разі розірвання шлюбу; включити до шлюбного договору будь-які інші умови щодо правового режиму майна, якщо вони не суперечать моральним засадам суспільства.

Договір як універсальний регулятор приватних відносин, покликаний забезпечити їх регулювання та має бути направлений на встановлення, зміну або припинення приватних прав та обов`язків.

З урахуванням принципів приватного права, зокрема, добросовісності, справедливості та розумності, сумніви щодо дійсності, чинності та виконуваності договору (правочину) повинні тлумачитися судом на користь його дійсності, чинності та виконуваності.

Недійсність договору як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення приватних прав та інтересів або ж їх відновлювати. До правових наслідків недійсності правочину належить те, що він не створює юридичних наслідків. Тобто, правовим наслідком недійсності договору є по своїй суті «нівелювання» правового результату породженого таким договором (тобто вважається, що не відбулося переходу/ набуття/ зміни/ встановлення/ припинення прав взагалі).

Положеннями ст. 103 СК України законодавець частково врегулював оспорюваність шлюбного договору. З урахуванням того, що положення ЦК України субсидіарно застосовуються для регулювання сімейних відносин, то до недійсності шлюбного договору (його частини) підлягають застосуванню норми даного кодексу.

Для визнання судом оспорюваного шлюбного договору (його частини) недійсним необхідним є: наявність підстав для оспорення шлюбного договору (його частини); встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне приватне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Як наявність підстав для визнання оспорюваного шлюбного договору (чи його частини) недійсним, так і порушення (невизнання або оспорювання) суб`єктивного приватного права або інтересу особи, яка звернулася до суду, має встановлюватися саме на момент вчинення оспорюваного шлюбного договору.

Під змістом шлюбного договору розуміється сукупність умов, викладених в ньому. Під вимогами, яким не повинен суперечити шлюбний договір (його частина), мають розумітися ті правила, що містяться в імперативних приватно-правових нормах.

У главі 10 СК України (статті 92-103) визначені вимоги до форми, змісту, строку дії та умов шлюбного договору, підстав його розірвання чи визнання недійсним.

Так, відповідно ч. 1 ст. 93 СК України шлюбний договір регулює майнові відносини між подружжям, визначає їхні майнові права та обов`язки. У частинах четвертій, п`ятій даної статті містяться обмеження щодо змісту шлюбного договору: по-перше - договір не повинен ставити одного із подружжя у надзвичайно невигідне матеріальне становище порівняно із законодавством; по-друге - за шлюбним договором не може передаватись у власність одному із подружжя нерухоме майно та інше майно, право на яке підлягає державній реєстрації.

Визначення «надзвичайно невигідне матеріальне становище», вжите у ч. 4 ст. 93 СК України, має оціночний характер і підлягає доведенню стороною відповідно ч. 3 ст. 12 ЦПК України, тобто сторона позивача повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, і ці докази повинні бути оцінені судом відповідно до норм цивільного процесуального права.

Аналогічний правовий висновок сформовано Верховним Судом України у постанові від 28 січня 2015 року у справі за № 6-230цс14.

У статті 60 СК України закріплено принцип спільності майна подружжя. Сторони шлюбного договору мають можливість домовитися про непоширення на майно, набуте ними за час шлюбу, положень ст. 60 СК України. Тобто, сторони шлюбного договору можуть домовитися, що: майно, набуте за час шлюбу, але після укладення шлюбного договору, буде набуватися сторонами на праві спільної часткової власності; режим спільності майна (ст. 60 СК України) може бути змінений за домовленістю сторін на режим роздільності. Сторони можуть включити до шлюбного договору умову, що повністю виключає можливість виникнення в майбутньому спільного подружнього майна. При цьому майно, набуте за час шлюбу, належатиме кожному з подружжя на праві приватної власності (роздільне майно).

Вказані висновки суду узгоджуються з правовою позицією, наведеною Верховним Судом у постанові від 10 травня 2022 року у справі за № 755/5802/20.

З матеріалів справи вбачається, і це встановлено судом, що сторони з власної волі, без примусу, добровільно уклали під час шлюбу 04 жовтня 2012 року шлюбний договір, за яким змінили правовий режим спільності майна (ст. 60 СК України) на режим роздільності, за яким майно, нажите подружжям під час шлюбу, є особистою приватною власністю кожного з подружжя, на чиє ім`я зареєстроване рухоме та нерухоме майно (або визначене як спільна сумісна власність чи спільна часткова власність згідно зі ст. 60 Сімейного кодексу України).

Такі дії сторін відповідають вимогам діючого законодавства, яке надає подружжю право самостійно визначити у договорі правовий режим майна, набутого за час шлюбу.

Передбачених законом підстав для визнання даного шлюбного договору недійсним судом під час розгляду справи не встановлено, і колегія суддів погоджується з такими висновками суду, оскільки зміст шлюбного договору не суперечить законодавству України, а також моральним засадам суспільства; волевиявлення кожного із подружжя при укладенні шлюбного договору було вільним і відповідало його внутрішній волі; шлюбний договір спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Крім того, зі змісту договору вбачається, що він не містить умов про передачу у власність одному із подружжя нерухомого майна та іншого майна, право на яке підлягає державній реєстрації, що прямо забороняється ст. 93 СК України.

Доводи позивача про те, що шлюбний договір поставив його у надзвичайно невигідне матеріальне становище порівняно із законодавством, апеляційним судом відхиляються, оскільки ці доводи були предметом перевірки суду першої інстанції, який, відхиляючи їх, обґрунтовано зазначив, що право власності на земельну ділянку, площею 0,0974 га, розташовану в АДРЕСА_1 , відчужену в подальшому на підставі договору купівлі-продажу, відповідач ОСОБА_2 набула у березні 2015 року, вже після укладення між сторонами шлюбного договору від 04 жовтня 2012 року, тобто на момент укладення шлюбного договору цієї обставини не існувало, відтак відсутні підстави стверджувати про те, що умови шлюбного договору поставили позивача у надзвичайно невигідне матеріальне становище на момент укладення даного договору. При цьому, колегія суддів акцентує увагу на тому, що у шлюбному договорі сторони лише змінили правовий режим спільної сумісної власності на режим роздільної власності, що мали право зробити в силу вказівки закону. Відтак, реєстрація за відповідачем у березні 2015 року права власності на земельну ділянку стала підставою для виникнення на цю земельну ділянку саме особистого права власності відповідача ОСОБА_2 .

Згідно з ч.ч. 1-3 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно із ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Оскільки позивачем суду не було надано належних, допустимих та достовірних доказів на підтвердження обставин, на які він посилався як на підставу своїх вимог, законним та обґрунтованим є висновок суду першої інстанції про відмову у задоволенні позову.

Доводи апеляційної скарги позивача про те, що шлюбний договір укладено під впливом складних життєвих обставин, а саме кримінального переслідування ОСОБА_2 з 2011 року до 2014 року за вчинення кримінальних правопорушень, передбачених ч. 5 ст. 191, ч. 2 ст. 366 та ч. 1 ст. 172 КК України, колегією суддів відхиляються, виходячи з наступного.

Так, санкцією ч. 5 ст. 191 КК України дії, передбачені частинами 1 - 4 цієї статті, якщо вони вчинені в особливо великих розмірах або організованою групою, караються позбавленням волі на строк від семи до дванадцяти років з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років та з конфіскацією майна.

Відтак, з метою недопущення конфіскації майна подружжя, у разі ухвалення обвинувального вироку щодо ОСОБА_2 , на підставі шлюбного договору від 04 жовтня 2012 року логічним було б оформлення сторонами права власності на земельну ділянку на позивача ОСОБА_1 , який не являвся фігурантом кримінального провадження, натомість сторони, розуміючи наслідки такого рішення, свідомо зареєстрували право власності на майно саме за відповідачем.

За таких обставин, посилання апелянта на укладення шлюбного договору саме з метою недопущення вилучення із спільної власності подружжя майна у рамках кримінального провадження, фігурантом якого була відповідач, за умови постановлення щодо неї обвинувального вироку, є необґрунтованими та не свідчать про те, що шлюбний договір укладався сторонами виключно з такою метою та не був спрямований на настання реальних правових наслідків.

Інші доводи апеляційної скарги позивача не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки суду першої інстанції, обґрунтовано викладені у мотивувальній частині рішення, та фактично зводяться до незгоди позивача з висновками суду. При цьому, докази та обставини, на які посилається позивач у апеляційній скарзі, були предметом дослідження суду першої інстанції і при їх дослідженні та встановленні були дотримані норми матеріального і процесуального права. Судом першої інстанції правильно визначено характер спірних правовідносин, встановлено обсяг прав та обов`язків сторін, застосовано норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, що склались між сторонами, надано повну, всебічну та об`єктивну оцінку наявним у справі доказам, як кожному окремо, так і у їх сукупності та взаємозв`язку, та з урахуванням недоведеності позовних вимог ОСОБА_1 обґрунтовано відмовлено у їх задоволенні.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Оскаржене судове рішення відповідає критерію обґрунтованості судового рішення.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.

Згідно ч. 1 ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Оскільки рішення судом ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, і доводи апеляційної скарги позивача цього не спростовують, колегія суддів дійшла висновку про залишення рішення суду першої інстанції без змін, а скарги ОСОБА_1 - без задоволення.

Керуючись ст.ст. 367, 374, 375, 382, 383 ЦПК України, Київський апеляційний суд в складі колегії суддів

П О С Т А Н О В И В :

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.

Рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 24 січня 2023 року - залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів.

Головуючий:

Судді: