Постанова

від 18.10.2023 по справі 751/1044/23

ЧЕРНІГІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ЧЕРНІГІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

іменем України

18 жовтня 2023 року м. Чернігів

Унікальний номер справи № 751/1044/23

Головуючий у першій інстанції - Овсієнко Ю. К.

Апеляційне провадження № 22-ц/4823/1246/23

Чернігівський апеляційний суд у складі суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючої - судді Шитченко Н.В.,

суддів Висоцької Н.В., Мамонової О.Є.,

із секретарем Зіньковець О.О.,

позивач: ОСОБА_1 ,

відповідач: ОСОБА_2 ,

розглянув у відкритому судовому засіданні в порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням учасників справи цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Новозаводського районного суду м. Чернігова від 25 липня 2023 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення боргу та зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання договору позики удаваним.

У С Т А Н О В И В:

У лютому 2023 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до ОСОБА_2 , в якому просив стягнути з відповідача на його користь борг в розмірі 104 000 доларів США. Позовні вимоги мотивовані тим, що 01 листопада 2021 року між ОСОБА_3 та відповідачем укладено договір позики у розмірі 80 000 доларів США. На підтвердження отриманих коштів ОСОБА_2 написав розписку, в якій сторони визначили строк повернення боргу до 01 травня 2022 року, проте зобов`язання щодо повернення коштів у визначений строк відповідач не виконав.

Позивач указав, що 01 лютого 2023 року між первісним кредитором ОСОБА_3 та ним укладено договір відступлення права вимоги, за умовами якого ОСОБА_1 набув статус кредитора за розпискою від 01 листопада 2021 року та право вимоги від боржника ОСОБА_2 боргу у розмірі 104 000 доларів США, який складається з основного боргу у сумі 80 000 доларів США та процентів за користування грошовими коштами у розмірі 24 000 доларів США за період з 01 листопада 2021 року по 01 лютого 2023 року.

У березні 2023 року ОСОБА_2 звернувся із зустрічним позовом до ОСОБА_1 , у якому просив: визнати удаваним договір позики (розписку), укладений 01 листопада 2021року між ОСОБА_2 та ОСОБА_4 та визнати цей договір таким, що укладений на виконання зобов`язань за реальним договором позики (розпискою) від 03 жовтня 2019 року; визнати удаваним договір позики (розписку), укладений 29 червня 2021року між ОСОБА_2 та ОСОБА_4 , та визнати цей договір таким, що укладений на виконання зобов`язань за реальним договором позики (розпискою) від 03 жовтня 2019 року.

Заявлені вимоги мотивував тим, що договір позики між ним та ОСОБА_4 , а саме, розписка від 01 листопада 2021 року, є удаваним та був складений на забезпечення виконання зобов`язань за укладеним договором позики - розпискою від 03 жовтня 2019 року, за якою позивач брав в борг у ОСОБА_1 14 000 доларів США, проте розписку склав на ім`я ОСОБА_4 .

Зазначав, що розписка від 01 листопада 2021 року написана ним як гарантія оплати боргу та значних відсотків за договором позики (розпискою) від 03 жовтня 2019 року, «похідної» розписки від 29 червня 2021 року та передачі будівлі, яка йому належить на праві власності ( АДРЕСА_1 ) під залог. Посилався на те, що важкий психологічний стан ОСОБА_2 після смерті батька тривав до початку 2022 року, чергова розписка писалася фактично під впливом тяжкої обставини. Вважав, що наявні підстави для визнання судом розписок від 29 червня 2021 року та від 01 листопада 2021 року недійсними на підставі ст. 233 ЦК України як правочини, які вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах. Кошти у розмірі, що вказані у розписках від 29 червня 2021 року та від 01 листопада 2021 року, позивачу фактично не передавалися, а їх розмір визначено з урахуванням наявної заборгованості за розпискою від 03 жовтня 2019 року та розрахунку відсотків відповідно до розписки від 29 червня 2021 року.

Рішенням Новозаводського районного суду м. Чернігова від 25 липня 2023 року позов ОСОБА_1 задоволено повністю. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 борг в розмірі 104 000 доларів США. Вирішено питання розподілу судових витрат. У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 відмовлено повністю.

В апеляційній скарзі ОСОБА_2 , посилаючись на незаконність судового рішення, просить скасувати його та ухвалити нове, яким відмовити у задоволенні первісного позову та задовольнити зустрічний позов у повному обсязі.

Доводи апеляційної скарги зводяться до того, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про недоведеність відповідачем викладених ним у зустрічному позові обставин. Скаржник наголошує на існуванні двох протилежних версій подій, які передували судовому розгляду, та зазначає, що грошові кошти у розмірі 80 000 доларів США від ОСОБА_4 не отримував, розписка від 01 листопада 2021 року написана ним внаслідок нарахування ОСОБА_1 відсотків на залишок боргу в сумі 2 507 доларів США за розпискою від 03 жовтня 2019 року, за якою фактично кошти позичав не ОСОБА_4 , а саме ОСОБА_1 .

Указує, що викладені в зустрічному позові обставини підтверджуються наданими письмовими доказами та показами свідків ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , які суд не взяв до уваги. Саме ОСОБА_1 у розписці від 03 жовтня 2019 року робив відмітки про отримання коштів в рахунок повернення боргу та розрахунок нарахованих відсотків. Аналогічні записи щодо механізму повернення відсотків містяться і в розписці від 29 червня 2021 року.

Наголошує на тому, що суд першої інстанції залишив поза увагою те, що позивачем не надано доказів на підтвердження факту сплати ОСОБА_1 на користь ОСОБА_4 коштів у розмірі 104 000 доларів США на протязі трьох днів або пізніше з дня укладення договору про відступлення права вимоги від 01 лютого 2022 року. Вважає, що районний суд не надав оцінки тому, що у матеріалах справи відсутні належні докази існування коштів у розмірі 80 000 доларів США, які ОСОБА_4 начебто позичив відповідачу, указуючи, що відсутність цих доказів свідчить про неправдивість версії щодо реальної передачі коштів у позику.

Позивачем за первісним позовом відзив на апеляційну скаргу у встановлений строк не подавався.

Заслухавши суддю-доповідача, вислухавши пояснення представника ОСОБА_2 , дослідивши матеріали справи та обговоривши доводи апеляційної скарги, апеляційний суд вважає, що апеляційну скаргу належить залишити без задоволення, а рішення суду - без змін, виходячи з наступного.

Згідно з ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Задовольняючи позов ОСОБА_1 про стягнення боргу, суд першої інстанції виходив з того, що розписка від 01 листопада 2021 року є належним, допустимим і достатнім доказом, не спростованим відповідачем іншими належними письмовими доказами, та підтверджує факт укладення між сторонами договору позики грошових коштів у сумі 80 000 доларів США, які відповідач зобов`язався повернути до 01 травня 2022 року, проте порушив взяті на себе зобов`язання щодо строку повернення коштів, що спричинило виникнення заборгованості.

Відмовляючи у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 про визнання договору позики удаваним, суд указав на те, що позивачем не надано належних і допустимих доказів того, що правочин - договір позики відповідно до розписки від 01 листопада 2021 року вчинено з метою приховання іншого правочину, і що воля сторін при укладенні такого договору була спрямована на настання інших правових наслідків, ніж ті, що визначені умовами цього правочину, та між сторонами виникли інші права та обов`язки, однак не ті, що випливають зі змісту договору позики. Суд не взяв до уваги доводи ОСОБА_2 , що розписка була складена під примусом, оскільки належних доказів цього не надано.

Колегія суддів погоджується з наведеним висновком суду першої інстанції, оскільки він ґрунтується на матеріалах справи та відповідає вимогам чинного законодавства.

У справі встановлено, що 01 листопада 2021 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_4 укладено договір позики у вигляді розписки, за умовами якого ОСОБА_2 взяв в борг у ОСОБА_4 кошти в розмірі 80 000 доларів США. зі сплатою відсотків 2 % від суми коштів щомісячно. Строк повернення коштів сторони визначили до 01 травня 2022 року. За умовами договору позики ОСОБА_2 у разі неповернення коштів зобов`язався передати у заставу приміщення за адресою: АДРЕСА_1 (а.с. 93). У розписці ОСОБА_2 зазначив, що гроші отримав до підписання договору.

01 лютого 2023 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_1 укладено договір відступлення права вимоги, за умовами якого ОСОБА_4 відступив ОСОБА_1 право вимоги щодо виконання зобов`язань ОСОБА_2 за розпискою від 01 листопада 2021 року, а саме, сплати боржником коштів в сумі 80 000 доларів США та 24 000 доларів США нарахованих відсотків (а.с. 5-7).

Як свідчать оригінали розписок, зокрема: від 03 жовтня 2019 року, за змістом якої ОСОБА_2 взяв в борг у ОСОБА_4 грошові кошти в розмірі 14 000 доларів США зі сплатою 0,8 % добових та строком повернення до 30 жовтня 2019 року (а.с 61-62); від 29 червня 2021 року за змістом якої ОСОБА_2 взяв в борг у ОСОБА_4 кошти в розмірі 32 500 доларів США зі сплатою 0,8 % добових та строком повернення до 30 липня 2021 року (а.с. 63).

Звернувшись з позовом про стягнення боргу, ОСОБА_1 зазначав про неналежне виконання ОСОБА_2 зобов`язань за договором позики (розпискою) від 01 листопада 2021 року, указавши, що право вимоги за цим договором перейшло від ОСОБА_4 до нього.

У зустрічному позові про визнання договору позики удаваним ОСОБА_2 посилався на те, що розписку від 01 листопада 2021 року складено ним як гарантію оплати боргу та відсотків за первинним договором позики (розпискою) від 03 жовтня 2019 року та «похідної» розписки від 29 червня 2021 року. Фактично грошових коштів у сумі 80 000 доларів США він не отримував.

Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист цивільного інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного судочинства. Способи захисту цивільних прав та інтересів визначені ч. 2 ст. 16 ЦК України.

Відповідно до приписів ст. 3, 4 ЦПК України захисту підлягають порушене, невизнане або оспорюване право особи чи інтерес, а також державний чи суспільний інтерес.

Частиною 1 ст. 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Загальні вимоги, дотримання яких є необхідним для чинності правочину, викладені в ст. 203 ЦК України, якою передбачено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

За приписами ч. 1, 2 ст. 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Зобов`язання виникають з підстав, встановлених ст. 11 цього Кодексу.

За змістом ст. 526 ЦК України зобов`язання має виконуватись належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Відповідно до положень ст.ст. 626-628 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Відповідно до ст. 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Частиною 1 ст. 1046 ЦК України визначено, що за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.

Згідно зі ст. 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми.

За змістом ч. 1 ст. 1049 ЦК України за договором позики позичальник зобов`язаний повернути суму позики у строк та в порядку, що передбачені договором.

Договір позики вважається укладеним в момент здійснення дій з передачі предмета договору на основі попередньої домовленості (п. 2 ч. 1 ст. 1046 ЦК України).

За вимогами ч.ч. 1, 3 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч.ч. 1-3, 5, 6 ст. 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Відповідно до ч. 1 ст. 235 ЦК України удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили.

Правочин, який вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, може бути визнаний судом недійсним незалежно від того, хто був ініціатором такого правочину (ч. 1 ст. 233 ЦК України).

У пункті 25 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» роз`яснено, що за удаваним правочином (ст. 235 ЦК України) сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. На відміну від фіктивного правочину, за удаваним правочином права та обов`язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину.

Удаваний правочин завжди нікчемний і сам по собі жодних юридичних наслідків не породжує. Сторони, здійснюючи удаваний правочин, приховують іншу юридичну дію, іншу мету, яку вони мали насправді на увазі, тобто фактично сторони прагнуть до вчинення іншого правочину. Дефектність прикриваючого правочину очевидна. Тобто удаваний правочин вчиняється для прикриття іншого правочину, внаслідок чого наявні два правочини - той, що прикривається, тобто прихований, і удаваний - такий, що прикриває перший правочин.

Приписами ст. 81 ЦПК України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень; докази подаються сторонами та іншими учасниками справи; доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Відповідно до ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (ч. 1 ст. 77 ЦПК України).

Зважаючи на вищенаведені норми та дослідивши обставини справи в сукупності, колегія суддів приходить до переконання, що висновок районного суду про наявність правових підстав для задоволення позову ОСОБА_1 про стягнення боргу та відмови у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 про визнання договору позики удаваним відповідає вимогам закону.

У справі встановлено, що 01 листопада 2021 року ОСОБА_2 позичив у ОСОБА_4 грошові кошти в сумі 80 000 доларів США зі сплатою 2 % від суми боргу щомісячно та строком повернення до 01 травня 2022 року. За договором відступлення права вимоги від 01 лютого 2023 року ОСОБА_4 відступив ОСОБА_1 право вимоги до боржника за розпискою від 01 листопада 2021 року.

Факт складання розписки від 01 листопада 2021 року відповідачем за первісним позовом не оспорюється. Розписка написана власноруч ОСОБА_2 та підписана відповідачем. Матеріали справи не містять доказів належного виконання ОСОБА_2 зобов`язань за нею.

Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що договір позики укладено між сторонами з дотриманням вимог ст. 1047 ЦК України, а відповідачем не доведено факту повернення суми боргу відповідно до умов укладеного договору. Наявність розписки про отримання ОСОБА_2 грошової суми у позивача свідчить про невиконання боржником умов договору та неповернення ним коштів, у зв`язку з чим суд дійшов обґрунтованого висновку про стягнення заборгованості.

Вважаючи удаваними договори позики (розписки) від 29 червня 2021 року та від 01 листопада 2021 року, ОСОБА_2 указував, що спірні правочини укладені на забезпечення виконання зобов`язань за договором позики від 03 жовтня 2019 року, за яким він позичив у ОСОБА_4 14 000 доларів США, а не на підтвердження отримання ним грошових коштів в сумі відповідно 32 500 доларів США та 80 000 доларів США. Зазначених сум позивач не отримував. Оспорювані розписки складені в період важкого психологічного стану після трагічної смерті батька, тобто під впливом тяжких обставин.

Згідно з ч. 1 ст. 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

За змістом ч. 3 ст. 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Відповідно до ст. 235 ЦК України удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.

За удаваним правочином сторони умисно оформлюють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. На відміну від фіктивного правочину, за удаваним правочином права та обов`язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину (ст. 235 ЦК України).

Установивши під час розгляду справи, що правочин вчинено з метою приховати інший правочин, суд на підставі ст. 235 ЦК України має визнати, який правочин насправді вчинили сторони, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин. Якщо правочин, який насправді вчинено, суперечить закону, суд ухвалює рішення, в якому встановлює нікчемність цього правочину або визнає його недійсним. З метою захисту майнових інтересів позичальника від недобросовісного позикодавця згідно зі ст. 1051 ЦК України позичальник має право оспорювати договір позики на тій підставі, що грошові кошти або речі насправді не були одержані ним від позикодавця або були одержані у меншій кількості, ніж встановлено договором. Обставину стосовно передання, чи навпаки, непередання грошових коштів або речей доводить та сторона, яка посилається на таку обставину. При встановленні судом факту неотримання позичальником від позикодавця грошей або речей, визначених родовими ознаками, договір позики вважається неукладеним. Якщо договір позики має бути укладений у письмовій формі, рішення суду не може ґрунтуватися на свідченнях свідків для підтвердження того, що гроші або речі насправді не були одержані позичальником від позикодавця або були одержані у меншій кількості, ніж встановлено договором. Це положення не застосовується до випадків, коли договір був укладений під впливом обману, насильства, зловмисної домовленості представника позичальника з позикодавцем або під впливом тяжкої обставини.

Апеляційний суд виходить з того, що сам факт складання боргової розписки ОСОБА_2 , за умови відсутності належних та допустимих доказів на спростування цього факту, свідчить про укладення сторонами договору позики на зазначених у ньому умовах, а також засвідчує отримання боржником від кредитора обумовленої цим договором суми грошових коштів (постанова Верховного Суду від 26 квітня 2022 року у справі № 753/1349/20). Отже, твердження відповідача про те, що указані в розписках від 29 червня 2021 року та від 01 листопада 2021 року грошові кошти він не отримував, а складені розписки є удаваними і такими, що складені на забезпечення виконання іншого грошового зобов`язання, не заслуговують на увагу апеляційного суду, оскільки в силу ст. 81 ЦПК України, належних доказів на підтвердження стверджуваних обставин відповідачем ні суду першої, ні апеляційної інстанцій не надано.

Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що ОСОБА_2 не надано належних доказів того, що укладений між сторонами договір позики відповідно до розписки від 01 листопада 2021 року вчинено з метою приховання іншого правочину, і що воля сторін при укладанні такого правочину була спрямована на настання інших правових наслідків, ніж ті, що визначені умовами цього правочину, та між сторонами виникли інші права і обов`язки, однак не ті, що випливають зі змісту договору позики.

Наявність у відповідача оригіналів розписок від 03 жовтня 2019 року та від 29 червня 2021 року не свідчать про відсутність між сторонами боргових зобов`язань відповідно до договору позики від 01 листопада 2021 року.

Наслідком укладення правочинів під впливом тяжких обставин або під примусом є його недійсність, проте з вимогою про визнання розписок недійсними ОСОБА_2 не звертався, а підстави для визнання укладених правочинів фіктивними відсутні з мотивів, наведених вище. Крім цього, відповідач не просить застосувати до складених розписок правила іншого правочину, ніж укладений, указуючи фактично, що сума боргових зобов`язань є меншою, ніж та, що визначена розпискою від 01 листопада 2021 року.

Укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 договір про відступлення права вимоги від 01 лютого 2023 року не являється предметом даного спору, отже оцінка доводів відповідача про відсутність доказів передачі коштів за ним правового значення для вирішення цього спору не має.

Зважаючи на наведене, апеляційний суд приходить висновку, що суд першої інстанції правильно визначив наявність правових підстав для задоволення позову про стягнення боргу та відмови у задоволенні зустрічного позову про визнання договору позики удаваним. Доводи апеляційної скарги цих висновків суду не спростовують і не дають підстав для скасування чи зміни правильного по суті судового рішення.

Керуючись ст. 367, 374, 375, 381-384, 389, 390 ЦПК України,-

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення, а рішення Новозаводського районного суду м. Чернігова від 25 липня 2023 - без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повний текст постанови складено 23 жовтня 2023 року.

Головуюча: Н.В. Шитченко

Судді: Н.В. Висоцька

О.Є. Мамонова