Рішення

від 26.10.2023 по справі 490/617/20

ЦЕНТРАЛЬНИЙ РАЙОННИЙ СУД М. МИКОЛАЄВА

н\п 2/490/719/2021 Справа № 490/617/20

Центральний районний суд м. Миколаєва

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

17 жовтня 2023 року Центральний районний суд м. Миколаєва у складі:

головуючого - судді Гуденко О.А., при секретарі - Позднякову Є.В., за участі прокурора Ібрагімової А.О. , відповідачки ОСОБА_1 , її представника адвоката Чуприни І.О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Миколаєві цивільну справу за позовом заступника керівника Миколаївської місцевої прокуратури № 1 в інтересах держави в особі Миколаївської міської ради до ОСОБА_1 , треті особи - ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , який діє в інтересах та як законний представник неповнолітнього ОСОБА_4 , орган опіки та піклування виконковму ММР, про визнання недійсним запису про право власності, скасування свідоцтва та повернення земельної ділянки шляхом знесення житлового будинку ,-

ВСТАНОВИВ:

31 січня 2020 року заступник керівника Миколаївської місцевої прокуратури № 1 Савицька М. звернулася до суду з позовом в інтересах держави, в якому просить скасувати у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запис від 27.10.2014 р. №7475839 про реєстрацію за ОСОБА_1 права власності а земельну ділянку площею 1000 кв.м. з кадастровим номером 4810137200:15:005:0004 по АДРЕСА_1 ; визнати недійсним та скасувати свідоцтво про право власності № НОМЕР_1 , видане 22.12.2015 реєстраційною службою ММУЮ Миколаївської області на імя ОСОБА_1 на житловий будинок площею під літ. А-2 загальною площею 225,1 кв.м., житловою площею 64,4 кв.м., навісу під літ. Б, воріт - №1 та огорожі - №2 по АДРЕСА_1 та зобов`язати ОСОБА_1 повернути у власність територіальної громади в особі Миколаївської міської ради земельну ділянку площею 1000 кв.м. з кадастровим номером 4810137200:15:005:0004 вартістю 309552,46 грн. по АДРЕСА_1 у придатному для використанні стані, шляхом знесення обєктів нерухомості - житлового будинку під літ. А- загальною площею 225,1 кв.м., навісу під літ. Б, воріт - №1, та огорожі №2.

Свої вимоги мотивувала тим, що прокуратурою виявлено порушення законодавства при використанні та забудові земель прибережної захисної смуги р. Інгул.

Так, що 24 липня 2014 року рішенням Миколаївської міської ради за №42/44, а саме пунктами 8, 8.2 розділу 4, затверджено проект землеустрою та передано у власність ОСОБА_2 земельну ділянку площею 1000 кв.м, із земель комплексної забудови, для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд по по АДРЕСА_1 .

Заочним рішенням суду від 04.02.2015 р., яке залишено без змін ухвалою апеляційного суду Миколаївської області від 14.12.2015 р., задоволено вимоги прокурора Миколаївської області до ОСОБА_2 про визнання незаконним та скасування рішення, визнання недійсним та скасування свідоцтва про право власності на нерухоме майно відносно земельної ділянки кадастровим номером 4810137200:15:005:0004 площею 1000 кв.м. та в оренду терміном 25 років земельної ділянки з кадастровим номером 48101237200:15:005:0005 площею 236 кв.м. по АДРЕСА_1 для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд. Також вказаним рішенням суду встановлено факт місцезнаходження спірної земельної ділянки у межах законодавчо визначеної прибережної захисту смуги р. Інгул.

27.10.2014 р. ОСОБА_2 продав вищевказану земельну ділянку ОСОБА_1 . З огляду на те, що рішенням суду встановлено незаконність п.8, 8.2 розділу 4 рішення ММР №42/44 від 24.07.2014 р., то й договір купівлі-продажу від 27.10.2014 р. №1261, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 щодо вищезазначеної земельної ділянки, а також запис про право власності на нерухоме майно від 27.10.2014 №7475839, відповідно до ст.ст. 21,303,215 ЦК України, ст. 152 ЗК України підлягають визнанню недійсним та скасуванню.

Згідно інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, на спірній земельній ділянці збудовано та прийнято в експлуатацію житловий будинок, загальною площею 225,1 кв.м., який на підставі запису про право власності від 22.12.2015 року за №50466661 , належить на праві приватної власності ОСОБА_1 ..

Посилаючись на викладені обставини, та, стверджуючи, що зазначений будинок збудований на незаконно відведеній земельній ділянці, всупереч земельному, водному та містобудівному законодавству, керівник Миколаївської місцевої прокуратури №1 просив про задоволення позову.

Повернення територіальній громаді м. Миколаєва спірної земельної ділянки переслідує легітимну мету контролю за використанням відповідного майна згідно із загальними інтересами, щоби таке використання відбувалося за цільовим призначенням. Важливість цих інтересів зумовлюється, зокрема, особливим режимом земельної ділянки (постанови Великої Палати Верховного Суду від 12.06.2019 у справі № 487/10128/14-ц, від 11.09.2019 у справі №487/10132/14-ц).

З огляду на наведене, а також враховуючи недобросовісність дій як з передачі, так і з набуття у приватну власність земельної ділянки у межах прибережної захисної річки Інгул, загальний інтерес у контролі за використанням зайнятої прибережною захисною смугою земельної ділянки за її цільовим призначенням для гарантування безпечності довкілля та непогіршення екологічної ситуації у цій справі переважає над приватним інтересом у заволодінні такою ділянкою у власність.

При цьому позивач зазначає, що Миколаївська міська рада не здійснює належним чином захист інтересів Українського народу - членів територіальної громади, що в свою чергу відповідно до ст. 23 ЗУ «Про прокуратуру» та ст. 131-1 Конституції України відноситься до «виключних випадків», які передбачають повноваження прокурора на здійснення представництва інтересів держави в суді.

Одночасно зподачею позову,прокурор звернувся ззаявою провжиття заходівзабезпечення позову.

04листопада 2020року надійшоввідзив напозов здоданими доказамивід представникавідповідачки ОСОБА_1 ,адвоката ЧуприниІ.О.,в якомузаперечують протипозову вповному обсязі. Зазначає, що що відповідачкане бралаучасті урозгляді справищодо визнаннянезаконним рішенняМиколаївської міськоїради пропередачу увласність ОСОБА_2 спірної земельноїділянки тапро визнаннянедійсним свідоцтвапро правовласності нанеї,а отжеце рішенняне маєдля неїпреюдиційного значення,право власностіна спірнуземельну ділянкувідповідачка набулаправомірно,відповідно додоговору купівлі-продажу, начас укладенняякого будь-якихзаборон щодоукладення договоруне було. Також, звернув увагу суду на те, що оскільки питання щодо регулювання земельних відносин вирішується виключно на пленарних засіданнях ради, то міська рада рішення про передачу земельної ділянки у приватну власність ОСОБА_2 прийняла у порядку визначеному законом, бо є представницьким органом територіальної громади, а відтак у цьому випадку не має підстав стверджувати, що рішення про передачу земельної ділянки у приватну власність міська рада приймала поза волею власника, адже міська рада уповноважена в силу закону вирішувати такі питання на пленарних засіданнях ради. Отже у відповідачки не було жодних питанб сумніватися у законності рішення ММР, яке було чинним.

Також вказав, що прокурором не доведено факту перебування спірної земельної ділянки в межах прибережної захисної смуги та земель рекреаційного призначення . Будинок розташований на відставні більше 50 м від урізу води, тим більше що ця земельна ділянка була тривалий час засмічена і міська рада жодних дій щодо приведення цієї землі у належний призначенню стан не вживала.

Також її право власності на житловий будинок, який розташований на спірній земельній ділянці, виникло на підставі декларації про готовність об`єкта будівництва до експлуатації. Отже, скасування її права власнсоті та повернення земельної ділянки у первісному стані шляхом знесення житлового будинку, належного відповідачеві як добросовісному набувачу, не відповідає положеннямдіючого законодавства та численній практиці Верховного Суду.

Крім того, щодо правомірності втручання держави у права на повагу до житла та мирного володіння, зазанаачє, що фактично особою, винною у незаконному вилученні земельної ділянки з земель водоохоронної зони є держава, в особі уповноважених органів, які погодили відповідний проект землеустрою ще в 2007 році згідно рішення ММР № 13/69 від 04.07.2007 року (яке є чинним і ніким не скасовувалося) коли ця земельна ділянка була заорахована під землі поточного будівництва для будівництва комплексної житлової забудови по АДРЕСА_1 та передана в оренду ТОВ «ПівденьІнвестБуд» , в поадальшому цим товариством ця земельна ділянка була передана у в користування ОСОБА_2 , за яким в подальшому органи місцевого самоуправління зареєстрували право приватної власності на землю. Будівництво житлового будинку здійснено з дозволу держави (декларація про готовність до експлуатації), у той же час весь тягар помилок і протиправних дій держави, відповідно до твердженль прокурора повинна нести виключно кінцева добросовісна набувачка. Також стверджує про порушення вимог ст. 1 Першого протоколу до Конвенції з прав людини та основоположних свобод, оскільки повернення спірної земельної ділянки її титульному володільцю та знесення об`єкта нерухомості, розташованого на ній не ґрунтується на законі та на відповідачку буде покладено індивідуальний та надмірний тягар, вона та її родина, в тому числі неповнолітня дитина будуть позбавлені житла.

Також зазначає, що хоча прокурор і звернувся до суду з негаторним позовом про усунення перешкод, проте фактично його вимоги про повернення земельної ділянки з володіння та скасування права власності зводиться не до вимог про усунення перешкод у здійсненні права корситування , а носять фактично характер віндикаційного позову. Проте таке майно не може бути витребувано від добросоовісного набувача на підставі ст. 387,388ЦК України.

Також зазначив про пропуск прокурором строку позовної давсності , оскільки позов прокурора до ОСОБА_1 про визнання договору купівлі-продажу від 27.10.2014 року був залишений без розгляду ухвалою суду від 31.03.2016 року саме за заявою прокурора як позивача . А знову до суду прокурор звернувся лише 31.01.2020 року тобто через 4 роки після закриття провадження у попередній справі, отже пропустив загальний трирічний строк позовної давності.

В листопаді 2020 року надійшла відповідь на відзив від прокуратрури, в якій не погоджуються з запереченнями відповідача, оскільки будівництво житлових будинків у прибрежній захисній смузі чинним законодавством заборонено, незважаючи на дозволи місцевого самоврядування. Також ззаначили, що в даному випадку втручання держави в право Гламазди на мирне володіння майном є правлмірним та не є порушенням ст.1 протколоу 1 до конвенції, оскільки становить суспільний переважний інтерес. Також зазначили, що не заслуговують на увагу посилання відповідача на правомірність набуття ОСОБА_1 , земельної ділянки . також звернули увагу на доведеність розташування спірної ділянки в межах прибрежної захисної смуги річки Інгул. Зазначають про правомірність зверненя до суду саме з негаторним позовом, і як наслідок відсутність пропуску строку позовної давності.

В грудні 2020 року надійшли заперечення на відповідь на відзив від адвоката Чуприни І.О.

Згідно протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 03.02.2020 року головуючим суддею по даній справі визначено суддю Гуденко О.А.

03.02.2020 року матеріали справи передані на розгляд судді Гуденко О.А.

Ухвалою судді Центрального районного суду м. Миколаєва Гуденко О.А. від 04.02.2020 року відкрито загальне позовне провадження у справі за вказаним позовом.

Ухвалою суду від 04.02.2020 року заяву заступника керівника Миколаївської місцевої прокуратури №1 Савицької М. про забезпечення позову - задоволено частково.

Накладено обтяження у вигляді арешту на земельну ділянку земельну ділянкуплощею 1000кв.м. зкадастровим номером4810137200:15:005:0004 по АДРЕСА_1 та заборонити органам, які здійснюють реєстрацію речових прав на нерухоме майно, здійснювати будь-які реєстраційні дії щодо цієї земельної ділянки (у тому числі у разу її поділу чи об`єднання з іншими ділянками) та житлового будинку загальною площею 225,1 кв.м. по АДРЕСА_1 .

Заборонено ОСОБА_1 вчиняти із земельною ділянкою площею 1000 кв.м. з кадастровим номером 4810137200:15:005:0004 по АДРЕСА_1 , дії, спрямовані на зміну цільового призначення вказаної земельної ділянки, її поділу або об`єднання з іншими земельними ділянками, присвоєння нової адреси, укладати договори, вчиняти інші правочини щодо неї, а також проведення на ній будь-яких будівельних робіт.

Ухвалою суду від 17.11.2020 року залучено до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - ОСОБА_2 . Залучено до участі у справі в якості третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - ОСОБА_3 , який зареєстрований за адресою АДРЕСА_2 , який діє в своїх інтересах та як законний представник неповнолітнього ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Залучено до участі у справі в якості третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, орган опіки та пікування Миколаївської міської ради, м.Миколаїв, ул.Адміральська, 20 .

Ухвалою суду про витребування доказів від 17.11.2020 року витребувано у ПН ММНО Миколаївської області Назарової О.С завірену належним чином копію нотаріальної справи заведеної підчас укладення договору купівлі-продажу земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_1 від 27.10.2014 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 та з архіву Центрального районного суду м.Миколаєва цивільну справу № 490/3208/15 позов заступника прокурора Миколаївської області в інтересах держави до Миколаївської міської ради, ОСОБА_2 про визнання договору купівлі-продажу № 1261 від 27.10.2014 року недійсним для огляду в судовому засіданні.

Протокольною ухвалою суду від 20.09.2021 року закрито ппідготовче провадження по справі та призначено справу до судового розгляду на 13 грудня 2021 року.

Ухвалою Центрального районного суду м. Миколаєва від 13.12.2021 року зупинено провадження усправі №490/617/20 запозовом заступникакерівника Миколаївськоїмісцевої прокуратури№ 1в інтересахдержави вособі Миколаївськоїміської радидо ОСОБА_1 ,треті особи ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,який дієв своїхінтересах таяк законнийпредставник неповнолітнього ОСОБА_4 ,про визнаннянедійсним,скасування свідоцтвата поверненняземельної ділянки,знесення об`єктунерухомого майна,- дозакінчення переглядув касаційномупорядку ВеликоюПалатою ВерховногоСуду справи№ 488/2807/17.

27.04.2023 року на адресу суду надійшло клопотання заступника керівника Окружної прокуратури м. Миколаєва Чобану Д. про поновлення провадження у справі, оскільки, 18.01.2023 року Великою палатою Верховного Суду ухвалено Постанову по справі № 488/2807/17 та оприлюднено 07.03.2023 року, що підтверджується даними Єдиного державного реєстру судових рішень.

Ухвалою суду від 11.05.2023 року поновлено провадження у цивільній справі та призначено судове засідання у справі .

У судовому засіданні прокурор позов підтримала, просила про його задоволення з викладених у позові та додаткових письмових поясненнях від 13.10.2023 року ( з посиланням на нову судову прктику Верховного Судуд у вказаній категорії справ) підстав.

Відповідачка та представник відповідачки ОСОБА_1 - адвокат Чуприна І.О. позов не визнали, просили залишити його без задоволення з викладених у відзиві та додаткоих письмових поясненнях підстав. ОСОБА_1 , суду зазначила, що придбала земельну ділянку у встановленому законом порядку, нотаріус при посвідченні угоди перевірила наявність всіх обмежень та заборон, яких на той час не було. Вона збудувала на ділянці житловий будинко, який є її єдиним житлом , тому знесення цього будинку позбавить її житла, єдиної власності, яку вона чесно набула адже вона жодним чином не могла здогадатися, що ця ділянка перебуває у прибрежній захисній смузі, адже це є фактично продовженням АДРЕСА_1 , яка вже давно забудована та неподалік розташовані були будинки ще ближче до берега річки. До річки ще достатньо відстані, там вільно ходять люди, рибалки, отже жодним чином її будинок не створює перешкод територіальній громаді м.Миколаєва.

Миколаївська міська рада надала суду заяву про розгляд справи у відсутності їх представника, позовні вимоги прокурора підтримують. Також надала лист від 18.10.2019 року за підписом заступника міського голови, яким не заперечували проти здійснення прокурором дій щодо представництва інтересів ММР у суді по зазначеному питанню .

Відповідач ОСОБА_2 та треті особи у судове засідання не з`явилися, про дату, час та місце розгляду справи повідомлені відповідно до пунктів 1,3 частини 8статті 128 ЦПК України, що в силу приписівстатті 223 ЦПК Українине перешкоджає розгляду справи за відсутності осіб, які не з`явилися.

Вислухавши пояснення учасників процесу, дослідивши матеріали справи та встановивши обставни справи, суд приходить до наступного.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом, що пунктами 8, 8.2 розділу 4 рішення Миколаївської міської ради за №42/44 від 24 липня 2014 року затверджено проект землеустрою та передано у власність ОСОБА_2 земельну ділянку з кадастровим номером 4810137200:15:005:0004 , площею 1 000 кв.м, із земель комплексної забудови, для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд по

АДРЕСА_1 , 22 вересня 2014 року за ОСОБА_2 зареєстровано право власності на вкаазану земельну ділянку площею 0.1 га із кадастровим номером 4810137200:15:005:0004. ОСОБА_2 22 вересня 2014 року було видано свідоцтво про право власності, індексний номер 27100561.

27 жовтня 2014 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 було укладено нотаріально посвідчений договір купівлі-продажу вищевказаної земельної ділянки, про що 27.10.2014 року до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно внесено відповідний запис №7475839. Згідно змісту вказаного договору та матеріалів нотаріальної справи на той час земельна ділянка була вільна від будь яких будівель та споруд.

Згідно інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, на спірній земельній ділянці по АДРЕСА_1 /з збудовано та прийнято в експлуатацію житловий будинок, загальною площею 225,1 кв.м, який на підставі Свідоцтва про право власності від 22.12.2015 року за № 50466661 , належить на праві приватної власності ОСОБА_1 .

Підставою для реєстрації права власності за відповідачкою на житловий будинок є декларація про готовність об`єкта до експлуатації, серія та номер МК142153231266, виданий 19.11.2015 року Управлінням ДАБІ у Миколаївській області.

На час розгляду справи, в будинку зареєстровані відповідачка ОСОБА_1 , її син ОСОБА_3 , та онук ОСОБА_4 , 2014 року народження.

Згідно інформації з Державного земельного кадастру про право власності та речові права на земельну ділянку , станом на 13.10.2020 року вказана земельна ділянка відноситься до категорії земель землі житлової та громадської забудови.

Заочним рішенням суду від 04.02.2015 р. У справі № 490/13145/14-ц , яке залишено без змін ухвалою апеляційного суду Миколаївської області від 14.12.2015 р., визнано незаконними та скасовано п. 5 р.1 рішенняМиколаївської міської ради №36/25 від 12.12.2013 року, щодо надання ОСОБА_2 дозволу на виготовлення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки загальною орієнтовною площею 1423 кв.м, з яких у власність 1000 кв.м та в оренду строком на 25 років - 423 кв.м, із земель комунальної власності для будівництважитлового будинку в межах м. Миколаєва.

Визнано незаконними та скасовано п.п. 8, 8.2, 8.3 р. 4 рішення №42/44 від 24.07.2014 року Миколаївської міської ради , щодо затвердження проекту землеустрою та передачі у приватну власність ОСОБА_2 земельної ділянки з кадастровим номером 4810137200:15:005:0004 площею 1000 кв.м та в оренду терміном на 25 років земельної ділянки з кадастровим номером 4810137200:15:005:0005 площею 236 кв.м, розташованих по АДРЕСА_1 /з, для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд.

Визнанно недійсним та скасовано свідоцтво про право власності на нерухоме майно 2710056 видане 22.09.2014 року Реєстраційною службою Миколаївського міського управління юстиції Миколаївської області.

Як встановлено судом при розгляді справи №490/13145/14 , згідно висновків Управління містобудування та архітектури Миколаївської міської ради від 31.01.2014 та Управління земельних ресурсів Миколаївської міської ради від 05.06.2014 про погодження проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок, розташованих по АДРЕСА_1 /з, у власність та в оренду ОСОБА_2 , спірні земельні ділянки розташовані у водоохоронній зоні р. Інгул. Водночас, розміщення будинків на землях водоохоронних зон заборонено п. 10.4 розділу 10 ДБН 360-92**.У листі головного управління містобудування та архітектури Миколаївської міської ради від 13 листопада 2004 року та в листі заступника Миколаївської міського голови від 29 вересня 2014 року зазначено, що земельна ділянка по АДРЕСА_1 /з розташована в перспективній рекреаційній зоні ПР-2 загальноміського значення та визначена як зелена зона загального користування.

Правилами використання та забудови території м. Миколаєва, затвердженими рішенням Миколаївської міської ради №15/14 від 17 жовтня 2003 року, спірна земельна ділянка належить до перспективної ландшафної рекреаційної зони загального значення.

При розгляді цивільної справи №490/13145/14 з`ясовано, що спірна земельна земельна ділянка належать до земель водного фонду, є прибережною захисною смугою. У зв`язку з цим вона не могла бути виділена для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд, оскільки відповідно до наведених норм закону у прибережних захисних смугах уздовж річок будівництво таких споруд забороняється.

Таким чином, будівництво та обслуговування житлових будівель у прибережній захисній смузі р.Інгул законодавством заборонено. Отже, і надання цих земель для таких цілей суперечить вимогам вищенаведених норм земельного та водного законодавства.

Окрім того, спірні рішення міськради не відповідають вимогам законодавства щодо погодження вказаного проекту землеустрою зі структурним підрозділом обласної державної адміністрації у сфері охорони навколишнього природного середовища, водного фонду - з центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері розвитку водного господарства, які, враховуючи розташування спірних земельних ділянок у нормативно встановленій прибережній захисній смузі р. Інгул, є обов`язковими. Враховуючи викладене, суд встановив невідповідність спірних рішень Миколаївської міської ради вимогам законодавства.

Даний факт не було спростовано в установленому законом порядку, а тому його слід вважати доведеним (ч. 4ст. 82 ЦПК).

Преюдиціальність це обов`язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набрало законної сили в одній справі, для суду при розгляді інших справ. Преюдиціально встановлені факти не підлягають доказуванню, оскільки їх з істинністю вже встановлено у рішенні чи вироку і немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність судового акту, який вступив в законну силу. Суть преюдиції полягає в неприпустимості повторного розгляду судом того самого питання між тими самими сторонами. Правила про преюдицію спрямовані не лише на заборону перегляду фактів і правовідносин, які встановлені в судовому акті, що вступив в законну силу. Вони також сприяють дотриманню процесуальної економії в новому процесі. У випадку преюдиціального установлення певних обставин особам, які беруть участь у справі (за умови, що вони брали участь у справі при винесенні преюдиціального рішення), не доводиться витрачати час на збирання, витребування і подання доказів, а суду на їх дослідження і оцінку. Усі ці дії вже здійснювалися у попередньому процесі, і їхнє повторення було б не лише недоцільним, але й неприпустимим з погляду процесуальної економії. Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 24.05.2018 у справі № 922/2391/16.

Велика Палата Верховного Суду, вказуючи на відмінність фактів, встановлених рішенням суду, від їх правової оцінки вказала, що преюдицію утворюють виключно ті обставини, які безпосередньо досліджувались і встановлювались судом, що відображено у мотивувальній частині судового рішення. Преюдиціальні факти відрізняються від оцінки іншим судом обставин справи (пункт 32 постанови від 03.07.2018 у справі № 917/1345/17). Преюдицію утворюють виключно лише ті обставини, які безпосередньо досліджувалися і встановлювалися судом, що знайшло відображення в мотивувальній частині судового акту. Лише згадувані, але такі, що не одержали оцінку суду, обставини не можуть розглядатися як встановлені судом і не набувають властивості преюдиціальності. Тобто преюдиціальні факти слід відрізняти від оцінки іншим судом певних обставин.

Відповідно до абзацу другого частини другої статті 373 Цивільного кодексу України, право власності на землю (земельну ділянку) набувається та здійснюється відповідно до закону.

За приписами статті 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутись до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути, зокрема відновлення становища, яке існувало до порушення.

Положеннями статті 152 Земельного кодексу України передбачено, що держава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю. Власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків.

Серед способів захисту речових прав цивільне законодавство виокремлює, зокрема, витребування майна з чужого незаконного володіння (стаття 387 Цивільного кодексу України) й усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном (стаття 391 Цивільного кодексу України, частина друга статті 152 Земельного кодексу України). Вказані способи захисту можна реалізувати шляхом подання віндикаційного та негаторного позовів відповідно.

Предметом віндикаційного позову є вимога власника, який не є фактичним володільцем індивідуально-визначеного майна, до особи, яка незаконно фактично володіє цим майном, про повернення його з чужого незаконного володіння.

Разом з цим, негаторний позов це позов власника, який є фактичним володільцем майна, до будь-якої особи про усунення перешкод, які ця особа створює у користуванні чи розпорядженні відповідним майном. Позивач за негаторним позовом вправі вимагати усунути існуючі перешкоди чи зобов`язати відповідача утриматися від вчинення дій, що можуть призвести до виникнення таких перешкод. Означений спосіб захисту спрямований на усунення порушень прав власника, які не пов`язані з позбавленням його володіння майном.

Відповідно до статті 391 Цивільного кодексу України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Згідно з правовими висновками, викладеними у пункті 73 постанови Великої Палати Верховного Суду від 15.09.2020 у справі № 469/1044/17, заволодіння громадянами та юридичними особами землями з обмеженим оборотом всупереч вимогам Земельного кодексу України (перехід до них права володіння цими землями) є неможливим. Розташування земель водного фонду вказує на неможливість виникнення приватного власника, а отже, і нового володільця, крім випадків, передбачених у статті 59 цього кодексу (аналогічні висновки Великої Палати Верховного Суду сформульовані у постановах від 22.05.2018 у справі № 469/1203/15-ц, у постанові від 28.11.2018 у справі № 504/2864/13-ц (п. 70), у постанові від 12.06.2019 у справі № 487/10128/14-ц (п. 80), у постанові від 11.09.2019 у справі № 487/10132/14-ц (п. 96), у постанові від 07.04.2020 у справі № 372/1684/14-ц (п. 45).

У пункті 74 постанови Великої Палати Верховного Суду від 15.09.2020 у справі № 469/1044/17 зроблено висновок, що зайняття земельної ділянки водного фонду з порушенням Земельного кодексу України та Водного кодексу України треба розглядати як не пов`язане з позбавленням володіння порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади. У такому разі позовну вимогу зобов`язати повернути земельну ділянку слід розглядати як негаторний позов, який можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідної земельної ділянки водного фонду (пункт 71 постанови Великої Палати Верховного Суду від 28.11.2018 у справі № 504/2864/13-ц, пункт 96 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04.07.2018 у справі № 653/1096/16-ц, пункт 81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12.06.2019 у справі № 487/10128/14-ц, пункт 97 постанови Великої Палати Верховного Суду від 11.09.2019 у справі № 487/10132/14-ц, пункт 46 постанови Великої Палати Верховного суду від 07.04.2020 у справі № 372/1684/14). Власник земельної ділянки водного фонду може вимагати усунення порушення його права власності на цю ділянку, зокрема, оспорюючи відповідні рішення органів державної влади чи органів місцевого самоврядування, договори або інші правочини, та вимагаючи повернути таку ділянку (абзац п`ятий пункту 143 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12.06.2019 у справі № 487/10128/14-ц, пункт 99 постанови Великої Палати Верховного суду від 11.09.2019 у справі № 487/10132/14, пункт 46 постанови Великої Палати Верховного Суду від 07.04.2020 у справі № 372/1684/15).

Негаторний позов може бути заявлений упродовж всього часу тривання порушення прав законного володільця відповідної земельної ділянки водного фонду. Таке тлумачення норм матеріального права дано в постановах Великої Палати Верховного Суду від 22.05.2018р. у справі №469/1203/15-ц, від 04.07.2018р. у справі №653/1096/16-ц, від 28.11.2018р. у справі №504/2864/13-ц, від 12.06.2019р. у справі №487/10128/14-ц.

Зокрема, Верховний Суд, залишаючи без змін постанову Київського апеляційного суду від 23.06.2023 у справі № 372/190/19, у своїй постанові від 25.01.2023 зазначив, що суд апеляційної інстанції, визначившись правильно з характером позову, встановивши факт належності спірної земельної ділянки до земель водного фонду обґрунтовано виходив із того, що порушене право має бути захищено у спосіб повернення спірної земельної ділянки у власність територіальної громади на підставі статті 391 Цивільного кодексу України та частини другої статті 152 Земельного кодексу України.

Враховуючи викладене, у цьому випадку, правильним способом захисту порушеного права є пред`явлення до суду негаторного позову в порядку, визначеному статтею 391 Цивільного кодексу України, до нинішнього власника спірної земельної ділянки з метою усунення перешкод, які створені власнику Миколаївській територіальній громаді у користуванні та розпорядженні землями водного фонду.

Метою негаторного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, яким він позбавлений можливості користуватись і розпоряджатись спірними земельними ділянками водного фонду.

Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів (стаття 1 Першого протоколу до Конвенції).

Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ стаття 1 Першого протоколу до Конвенції закріплює три окремі норми: 1) виражається у першому реченні першого абзацу, закладає принцип мирного володіння майном і має загальний характер; 2) викладена у другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності й обумовлює його певними критеріями; 3) закріплена у другому абзаці та визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна у загальних інтересах. Другу та третю норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, треба тлумачити у світлі загального принципу, закладеного першою нормою (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «"East/West Alliance Limited" проти України» від 23 січня 2014 року (East/West Alliance Limited v. Ukraine, заява № 19336/04), § 166-168).

Критеріями сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту вказаної статті, а також, чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право:

втручання держави у право мирного володіння майном повинно мати нормативну основу у національному законодавстві, яке є доступним для заінтересованих осіб, чітким, а наслідки його застосування - передбачуваними;

якщо можливість втручання у право мирного володіння майном передбачена законом, Конвенція надає державам свободу розсуду щодо визначення легітимної мети такого втручання: або з метою контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів, або для забезпечення сплати податків, інших зборів або штрафів.

Втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає втручання в її право власності. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення.

Порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції ЄСПЛ констатує, якщо хоча б один із зазначених критеріїв не буде дотриманий. І навпаки: встановлює відсутність такого порушення, якщо дотримані всі три критерії.

Відповідно до частини першої статті 13 Конституції України земля є об`єктом права власності Українського народу, від імені якого права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією.

Частиною першою статті 14 Конституції України та частиною першою статті 1 Земельного кодексу України (далі - ЗК України; тут і далі - у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) визначено, що земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави.

Серед земель України за основним цільовим призначенням виділяють, зокрема, таку категорію як землі водного фонду (пункт «є» частини першої статті 19 ЗК України).

До земель водного фонду належать, зокрема, землі, зайняті прибережними захисними смугами вздовж морів, річок і навколо водойм (стаття 58 ЗК України та стаття 4 Водного кодексу України (далі - ВК України; тут і далі - у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин)).

Відповідно до частини першої статті 60 ЗК України та частини першої статті 88 ВК України земельні ділянки під прибережні захисні смуги виділяються у межах водоохоронних зон уздовж річок, морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм з метою охорони поверхневих водних об`єктів від забруднення і засмічення та збереження їх водності.

Відповідно дост.58 ЗК України,ст. 4 ВК Українидо земель водного фонду належать, в тому числі землі, зайняті прибережними захисними смугами вздовж морів, річок і навколо водойм.

Земельні ділянки під прибережні захисні смуги виділяються вздовж річок, морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм з метою охорони поверхневих водних об`єктів від забруднення і засмічення та збереження їх водності у межах водоохоронних зон. Розмір та межі прибережної захисної смуги уздовж морів та навколо морських заток і лиманів встановлюються за проектами землеустрою, а в межах населених пунктів - з урахуванням містобудівної документації (ч.ч.1,3ст.60 ЗК).

Прибережні захисні смуги є природоохоронною територією з режимом обмеженої господарської діяльності (ч.1 ст.61ЗК, ч.1ст.89 ВК).

Частина другастатті 59 ЗК Україниобмежує можливість передання земель водного фонду у приватну власність випадком безоплатного передання громадянам та юридичним особам за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування замкнених природних водойм (загальною площею до 3 гектарів).

Органи виконавчої влади або органи місцевого самоврядування можуть передавати громадянам та юридичним особам із земель водного фонду на умовах оренди земельні ділянки прибережних захисних смуг, смуг відведення і берегових смуг водних шляхів, а також озера, водосховища, інші водойми, болота та острови для сінокосіння, рибогосподарських потреб, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей, проведення науково-дослідних робіт тощо (ч. 4ст.59 ЗК).

Отже, землі прибережних захисних смуг є землями водного фонду України, на які розповсюджується особливий порядок надання та використання. Такі землі можуть змінювати володільця шляхом передання їх у приватну власність лише у випадках, прямо передбачених устатті 59 ЗК України.

Заволодіння громадянами та юридичними особами землями водного фонду всупереч вимогамЗК(перехід до них права володіння цими землями) є неможливим. Розташування земель водного фонду вказує на неможливість виникнення приватного власника, а отже, і нового володільця, крім випадків, передбачених устатті 59 цього Кодексу.

Зайняття земельної ділянки водного фонду з порушеннямстатті 59 ЗКмає розглядатися як не пов`язане з позбавленням володіння порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади.

Відповідно до пункту «ґ» частини четвертої статті 83 Земельного кодексу України та пункту «д» частини четвертої статті 84 Земельного кодексу України землі водного фонду, які перебувають у державній або комунальній власності взагалі не можуть передаватися у приватну власність, крім випадків, передбачених законодавством.

Випадки передачі земель водного фонду до приватної власності, зокрема громадян, передбачені положеннями частини другої статті 59 Земельного кодексу України, зокрема, громадянам та юридичним особам за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування можуть безоплатно передаватись у власність замкнені природні водойми (загальною площею до 3 гектарів). Власники на своїх земельних ділянках можуть у встановленому порядку створювати рибогосподарські, протиерозійні та інші штучні водойми.

Громадянам та юридичним особам органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування із земель водного фонду можуть передаватися на умовах оренди земельні ділянки прибережних захисних смуг, смуг відведення і берегових смуг водних шляхів, а також озера, водосховища, інші водойми, болота та острови для сінокосіння, рибогосподарських потреб, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей, проведення науково-дослідних робіт тощо (частина четверта статті 59 Земельного кодексу України).

За змістом положень Земельного кодексу України землі під водними об`єктами загальнодержавного значення, зокрема зайняті поверхневими водами: водотоками (річки, струмки), штучні водойми (водосховища, ставки) і канали; іншими водними об`єктами; підземними водами та джерелами; внутрішніми морськими водами та територіальним морем, як землі зайняті водним фондом України, а також прибережні захисні смуги вздовж річок (у тому числі струмків та потічків), морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм не можуть передаватись у власність громадян, оскільки є землями водного фонду України.

Не підлягають передачі у власність чив оренду земельні ділянки, штучно створені у межах прибережної захисної смуги чи смуги відведення, на землях лісогосподарського призначення та природно-заповідного фонду, розташованих у прибережній захисній смузі водних об`єктів, крім випадків, передбачених законом (частина третя статті 93 ЗК України).

Отже, ЗК України взагалі не передбачає тане передбачав можливість передання в оренду земельної ділянки у межах прибережної захисної смуги для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд. Це обмеження було та залишається доступним, чітким ізрозумілим, а наслідки його недотримання з огляду на приписи ЦК України та ЗК України - передбачуваними для будь-якої особи, яка набула в оренду чи власність земельну ділянку водного фонду,

Велика Палата Верховного Суду неодноразово підтверджувала висновки Верховного Суду України, викладені, зокрема, у постановах від 21 травня 2014 року у справі № 6-16цс14, від 19 листопада 2014 року у справі № 6-175цс14 і від 24 грудня 2014 року у справі № 6-206цс14, про те, що існування прибережних захисних смуг визначеної ширини прямо передбачене нормами закону (стаття 60 ЗК України, стаття 88 ВК України). Тому відсутність проекту землеустрою щодо встановлення прибережної захисної смуги не означає її відсутність за наявності встановлених законом розмірів і не вказує на правомірність передання в оренду чи у власність земельної ділянки (див. постанови від 30 травня 2018 року у справі № 469/1393/16-ц, від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц (пункт 44), від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц (пункт 53), від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (пункт 63.2), від 7 квітня 2020 року у справі № 372/1684/14-ц (пункт 41)). Ця судова практика є стабільною, тобто відповідне правозастосування є передбачуваним як для органів державної влади та місцевого самоврядування, так і для приватних осіб.

За змістом статей 15 і 16 ЦК України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

При цьому, розглядаючи відповідний спір, суд має установити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси осіб, які звертаються з позовом, та чи є обраний позивачем спосіб захисту ефективним, тобто таким, що забезпечить поновлення порушеного права.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від виду та змісту правовідносин, які виникли між сторонами, від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Таке право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричинених цими діяннями наслідкам (близькі за змістом висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (пункт 57), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (пункт 40), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц, від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (пункт 89), від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц (пункт 7.23)).

Повернення територіальній громаді спірної земельної ділянки переслідує легітимну мету контролю за використанням відповідного майна згідно із загальними інтересами, щоби таке використання відбувалося за цільовим призначенням. Важливістьцих інтересів зумовлюється, зокрема, особливим статусом спірної земельної ділянки. Судом встановлено, що вона належить до земель водного фонду, а саме до прибережної захисної смуги річки Інгул.

Водоохоронні зони встановлюються вздовж річок, морів танавколо озер, водосховищ і інших водойм для запобігання забрудненню і виснаженню водних об`єктів (абзац перший пункту 8.19 Державних санітарних правил планування та забудови населених пунктів), для створення сприятливого режиму водних об`єктів, попередження їх забруднення, засмічення і вичерпання, знищення навколоводних рослин і тварин, а також зменшення коливань стоку (частина перша статті 87 ВК України).

У межах вказаних зон з метою охорони поверхневих водних об`єктів від забруднення і засмічення та збереження їх водності виділяються земельні ділянки під прибережні захисні смуги (частина перша статті 60 ЗК України, частина перша статті 88 ВК України). Отже, таке використання прибережних захисних смуг, яке не сприятиме досягненню зазначених цілей, може призводити до забруднення та засмічення поверхневих водних об`єктів, а також до втрати ними водності, виснаження водного об`єкта, що впливатиме на можливість задоволення потреб великої кількості людей.

З огляду на це закон обмежив можливість передання в оренду та у власність земельних ділянок у межах прибережних захисних смуг, зокрема пляжних зон, переліком цілей, не пов`язаних із житловим будівництвом (частина четверта статті 59, частина третя статті 62 ЗК України, пункт «г» частини другої статті 61, частина третя статті 85, пункт 4 частини другої статті 89, частина перша статті 90 ВК України, підпункт 4 речення третього пункту 2, речення п`яте додатку 13 до Державних санітарних правил планування та забудови населених пунктів тощо).

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що у спорах стосовно прибережних захисних смуг, земель лісогосподарського призначення, інших земель, які перебувають під посиленою правовою охороною держави (зокрема земель природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення), остання, втручаючись у право мирного володіння відповідними земельними ділянками з боку приватних осіб, може захищати загальні інтереси у безпечному довкіллі, непогіршенні екологічної ситуації, у використанні власності не на шкоду людині та суспільству (частина третя статті 13, частина сьома статті 41, частина перша статті 50 Конституції України, частина третя статті 1 ЗК України). Ці інтереси реалізуються, зокрема, через цільовий характер використання земельних ділянок (статті 18, 19, пункти «а» і «б» частини першої статті 91, пункти «а» і «б» частини першої статті 96 ЗК України), які набуваються лише згідно із законом (стаття 14 Конституції України) (див. постанови від 7 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц (пункт 127), від 7 листопада 2018 року у справі № 488/6211/14-ц (пункт 90), від 14 листопада 2018 року № 183/1617/16 (пункт 148), від 29 травня 2019 року у справі № 367/2022/15-ц (пункт 53), від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц (пункт 117)).

З огляду на все вищевказане у втручанні держави у право мирного володіння відповідачкою спірною земельною ділянкою водного фонду у межах прибережної захисної смуги р.Інгул є легітимнамета контролю за використанням цієї ділянки за цільовим призначенням згідно із загальними інтересами.

У цій справі, суспільний інтерес є спрямованим на повернення земельної ділянки до комунальної власності для задоволення соціальної потреби у відновленні становища, яке існувало до порушення права власності територіальної громади на земельну ділянку, а саме: у збереженні прибережних захисних смуг; у недопущенні їх передання у приватну власність усупереч чинному законодавству замість надання в оренду для чітко визначених цілей (зокрема, й рекреаційних, і туристичних); у недопущенні маніпуляцій із цільовим призначенням земель водного фонду шляхом виділення цих земель у приватну власність, змінивши останнього на землі житлової та громадської забудови.

Суспільний інтерес у поверненні спірної земельної ділянки до комунальної власності спрямований на задоволення соціальної потреби у відновленні законності, становища, яке існувало до порушення права власності народу на землю, у збереженні прибережних захисних смуг, недопущенні зміни цільового призначення земель водного фонду, земель рекреаційного призначення та їх передання у власність з метою житлового будівництва.

Контроль за використанням земельних ділянок водного фонду, зайнятих прибережними захисними смугами, згідно з їх цільовим призначенням є важливим для суспільства загалом і для територіальної громади м. Миколаєва зокрема, оскільки люди зацікавлені у попередженні забруднення, засмічення та вичерпання, виснаження річки Інгул, у збереженні її водності та у зменшенні коливань стоку. Вони зацікавлені у захисті від знищення навколоводних тварин і рослин, зокрема зелених насаджень на узбережжі вказаного лиману у зеленій зоні, що, як встановив суд апеляційної інстанції, згідно з Генеральними планами міста Миколаєва задовго до виникнення спірних правовідносин уже була територією спеціального призначення, в якій заборонене будівництво.

Усунення перешкод територіальній громаді м. Миколаєва у здійсненні нею права користування та розпоряджання спірною земельною ділянкою переслідує легітимну метуконтролю за використанням відповідного майна згідно із загальними інтересами, щоби таке використання відбувалося за цільовим призначенням. Важливість цих інтересів зумовлюється, зокрема, особливим статусом спірної земельної ділянки, яка належить до земель водного фонду, а саме до прибережної захисної смуги Бузького лиману та знаходиться на території зелених насаджень загального користування.

Установлено, що спірна земельна ділянка належить до земель водного фонду, які в силу положень законодавства не можуть перебувати у приватній власності.

За таких обставин «суспільним», «публічним» інтересом звернення прокуратури до суду з вимогою повернути територіальній громаді спірну земельну ділянку є задоволення насамперед суспільної потреби у відновленні законності при вирішенні суспільно важливого та соціально значущого питання, а також захист суспільних інтересів загалом, права власності на землю Українського народу, земель водного фонду, як національного багатства України та як джерела задоволення потреб суспільства в водних ресурсах. «Суспільний», «публічний» інтерес полягає у відновленні правового порядку в частині відновленні становища, яке існувало до порушення права власності Українського народу на землю та водні ресурси, захист такого права шляхом повернення таких земель.

Крім того, згідно із правовою позицією Великої Палати Верховного Суду, викладеною у постанові від 12.06.2019 у справі № 487/10128/14-ц, в силу об`єктивних, видимих природних властивостей земельних ділянок водного фонду, розташованих поблизу урізу води, відповідач не міг не знати про фактичне місцезнаходження цієї ділянки. Проявивши розумну обачність, ознайомившись зі змістом земельного та водоохоронного законодавства і за необхідності отримавши правову допомогу перед набуттям цієї ділянки, міг і повинен був знати про те, що зазначена ділянка належить до земель водного фонду.

При цьому суд враховує, що в силу зовнішніх, об`єктивних, явних і видимих природних ознак спірної земельної ділянки ОСОБА_1 , проявивши розумну обачність, могла і повинна була знати про те, що ця ділянка розташована на незначній відстані від урізу води р.Інгул , інформація про який є загальновідомою. Вона могла ознайомитись зі змістом земельного, водного та природоохоронного законодавства (норми якого щодо отримання у власність земельних ділянок водного фонду є доступними, чіткими та передбачуваними), а також за необхідності могла отримати відповідну правову допомогу перед набуттям у власність спірної земельної ділянки. Відтак, ОСОБА_1 могла і повинна була розуміти, що ця ділянка належить до земель водного фонду, і її отримання у власність для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд є неможливим в силу імперативних вимог законодавства України. За таких обставин неможливо виснувати про те, що втручання у право власнгсті того об`єкта, який відповідачка за добросовісної поведінки не могла отримати, є для неї надмірним тягарем. Немає жодних підстав вважати, що як перед набуттям спірної земельної ділянки у власність ( яку до речі попередній власник продав через місяць після отримання у власність) , існували перешкоди самостійно чи з допомогою фахівця у галузі права ознайомитися із зазначеними вимогами законодавства та зробити висновки щодо режиму спірної земельної ділянки.

Аналогічні за змістом висновки викладені у Постанові Великої Палати Верховного Суду від 28 вересня 2022 року усправі № 483/448/20 (провадження № 14-206цс21).

Крім того повернення спірної земельної ділянки на користь держави відповідає критерію законності: воно здійснюється на підставі норм статті 152 Земельного кодексу України, статті 391 Цивільного кодексу України в зв`язку з порушенням органом виконавчої влади вимог Водного кодексу України та Земельного кодексу України, які відповідають вимогам доступності, чіткості, передбачуваності, офіційні тексти зазначених нормативно-правових актів в актуальному стані є публічними та загальнодоступними.

Так, у справі «Hamer проти Бельгії» Європейський суд з прав людини у своєму рішенні від 27.11.2007 вперше зазначив, що навколишнє середовище, не будучи безпосередньо зазначеним у Конвенції, тим не менш являє собою цінність, в збереженні якої зацікавлені як суспільство, так і публічна влада і економічні імперативи та навіть деякі основні права, включаючи право власності, не повинні превалювати над екологічними міркуваннями, особливо якщо держава прийняла законодавство з цього питання.

Отже, враховуючи недобросовісність дій як з передачі, так і з набуття у приватну власність земельної ділянки у межах прибережної захисної річки Інгул, загальний інтерес у контролі за використанням зайнятої прибережною захисною смугою земельної ділянки за її цільовим призначенням для гарантування безпечності довкілля та непогіршення екологічної ситуації у цій справі переважає над приватним інтересом у заволодінні такою ділянкою у власність.

За таких обставин результат звернення до суду з указаним позовом по суті не суперечить загальним принципам і критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном, закладеним у статті 1 Першого протоколу.

Враховуючи вищевикладене, суд в частині позовних вимог щодо повернення спірної земельної ділянки, виходить з того, що спірна земельна ділянка по АДРЕСА_1 розташована в перспективній рекреаційній зоні ПР-2 загальноміського значення та визначена як зелена зона загального користування, а також з урахуванням крутизни схилу понад 3 градуси (50 м х 2 = 100 м) входить в межі прибережної захисної смуги річки Інгул, яка відноситься до середніх річок та належить до земель водного фонду і її заволодіння громадянами сталось всупереч вимог закону, оскільки перехід права власності на це майно є неможливим. За таких обставин, належним способом захисту порушених прав у спірних правовідносинах є усунення перешкод у реалізації власником права користування та розпорядження його майном, і спірна земельна ділянка підлягає поверненню саме у такий спосіб.

Схожі висновки викладені Верховним Судом у постанові від 09 серпня 2023 року у справі № 487/7339/18 (провадження № 61-7915св23).

Також суд дійшов висновку, що Миколаївська міська рада неналежним чином здійснює захист інтересів держави, тому суд вважає обґрунтованим звернення прокурора із цим позовом до суду.

Щодо позовної давності.

Відповідно до статті 256 Цивільного кодексу України позовна давність це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 Цивільного кодексу України).

Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 Цивільного кодексу України).

Велика Палата Верховного Суду у пунктах 70-71 постанови від 28.11.2018 у справі № 504/2864/13-ц звернула увагу на те, що заволодіння громадянами та юридичними особами землями водного фонду всупереч вимогам Земельного кодексу України (перехід до них права володіння цими землями) є неможливим. Розташування земель водного фонду вказує на неможливість виникнення приватного власника, а отже, і нового володільця, крім випадків, передбачених у статті 59 цього кодексу.

Таким чином, вимога зобов`язати повернути земельну ділянку водного фонду розглядається як негаторний позов, який можна заявити впродовж всього часу тривання порушення прав законного володільця цієї ділянки (зазначена правова позиція викладена у пункті 90 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12.06.2019 у справі № 487/10128/14-ц, пункті 96 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04.07.2018 у справі № 653/1096/16-ц).

Тобто положення чинного законодавства щодо строків позовної давності у спірних правовідносинах не підлягають застосуванню.

Відповідно достатті 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»у редакції, чинній на час звернення прокурора з позовом, записи до Державного реєстру прав вносяться на підставі прийнятого рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень. Відповідно до цієї статті в чинній редакції за результатом розгляду документів, поданих для державної реєстрації прав, державний реєстратор на підставі прийнятого ним рішення про державну реєстрацію прав вносить відомості про речові права, обтяження речових прав до Державного реєстру прав. Таким чином, рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень є підставою для внесення відомостей про речові права, обтяження речових прав до Державного реєстру прав (записів до Державного реєстру прав). З відображенням таких відомостей (записів) у Державному реєстрі прав рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень вичерпує свою дію. Отже, вимога про скасування такого рішення після внесення на його підставі відповідних відомостей (записів) до Державного реєстру прав не відповідає належному способу захисту.

Велика Палата Верховного Суду вже звертала увагу, що пред`явлення власником нерухомого майна вимоги про скасування рішень, записів про державну реєстрацію права власності на це майно за незаконним володільцем не є необхідним для ефективного відновлення його права (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 7 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц (провадження № 14-256цс18, пункт 100), від 30 червня 2020 року у справі № 19/028-10/13 (провадження № 12-158гс19, пункт 10.29)). У зв`язку з цим Велика Палата Верховного Суду відступає від висновку у своїй постанові від 22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16 (провадження № 12-158 гс18, пункт 5.17), де зазначалося про можливість скасування запису про проведену державну реєстрацію права власності як належного способу захисту права або інтересу.

Ураховуючи викладене, заявлені в цій справі керівником Миколаївської місцевої прокуратури №1 позовні вимоги про скасувати у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запис від 27 жовтня 2014 року за № 7475839 про реєстрацію права власності за ОСОБА_1 на вказану земельну ділянку та визнання недійсним та скасування Свідоцтва про право власнсготі від 22.12.2015 року ОСОБА_1 на житловий будинок, розташований по АДРЕСА_1 /з , не відповідають належному способу захисту.

Обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові.

Щодо вирішення позовних вимог про знесення житлового будинку

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 18 січня 2023 року у справі № 488/2807/17 (провадження № 14?91цс20) у пункті 107 звернула увагу на те, щовирішення вимоги про витребування на користь власника земельної ділянки з володіння іншої особи не є вирішенням долі спорудженого на ній об`єкта нерухомості та питання про права на нього. Інакше кажучи, захист належного власникові права володіння земельною ділянкою шляхом введення останнього у володіння нею (внесення запису (відомостей) про право власності до відповідного державного реєстру) не означає, що у всіх випадках цей власник зможе надалі обґрунтувати правомірність втручання у права на повагу до житла та мирного володіння на об`єкт, споруджений на цій ділянці.

Крім того Велика Палата Верховного Суду у цій постанові зазначила, що вирішення вимоги, зокрема, про повернення власникові земельної ділянки, з огляду на висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постановах від 5 грудня 2018 року у справі № 713/1817/16-ц (пункт 61) і від 4 грудня 2018 року у справі № 910/18560/16 (пункти 8.5, 8.18), не є вирішенням питання про право власності на житловий будинок, споруджений на частині цієї ділянки (пункт 125.9 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі №487/10128/14-ц (провадження № 14-473цс18)).

Повернення власникові земельної ділянки, яка не могла передаватися у приватну власність, саме по собі не може вважатися перешкодою для використання будинку, спорудженого на частині цієї ділянки (пункт 126 зазначеної вище постанови).

У пункті 109 постанови від 18 січня 2023 року у справі № 488/2807/17 Велика Палата Верховного Суду зауважила, що у кожному випадку, коли володіючий власник просить про усунення йому перешкод у користуванні та розпорядженні земельною ділянкою шляхом демонтажу спорудженого на ній об`єкта нерухомості, суд має перевіряти правомірність втручання держави у права на повагу до житла та мирного володіння на цей об`єкт шляхом його демонтажу, а саме: наявність підстави для такого втручання у законодавстві, легітимність мети цього втручання (його відповідність цілям, визначеним у пункті 2 статті 8 Конвенції та абзаці другому статті 1 Першого протоколу до Конвенції) та пропорційність демонтажу відповідній меті (можливість досягнення останньої проведенням демонтажу за відсутності менш обтяжливих для відповідача способів захисту прав позивача). Залежно від результату такої перевірки суд вирішує питання про задоволення чи відмову у задоволенні позову. При цьому у разі його задоволення відшкодування особі вартості майна, що підлягає демонтажу, не є можливим за відсутності для цього юридичних підстав (зокрема, правомірності його спорудження, добросовісності набуття права на нього, заявлення вимоги про відшкодування та її обґрунтованості).

Так, судом встановлено, що спірна земельна ділянка не є вільною, а на ній побудовано житловий будинок, загальною площею 225,1 кв. м, з господарськими та побутовими спорудами, який належить відповідачці на праві приватної власності.

В обгрунтування вказаних позовних вимог прокурор посилався на захист суспільного інтересу у поверненні спірної земельної ділянки для відновлення становища, яке існувало до порушення права власності народу на землю та збереження прибережних захисних смуг, недопущення зміни цільового призначення земель водного фонду, земель рекреаційного призначення та їх передання у власність з метою житлового будівництва.

Так, під час вирішення питання щодо звільнення спірної земельної ділянки від розташованого на ній нерухомого майна шляхом знесення, втручання у право на мирне володіння відповідачем своїм майном (житловим будинком) повинно бути оцінено з дотриманням критеріїв правомірного втручання позивача у право ОСОБА_1 на повагу до житла (пункт 2 статті 8 Конвенції) та на мирне володіння таким майном (стаття 1 Першого протоколу до Конвенції) та пропорційність знесення нерухомого майна відповідній меті (можливість досягнення останньої проведенням знесення за відсутності менш обтяжливих для відповідача способів захисту прав позивача).

Також, вказана справа була зупинена до розгляду Великою Палатою Верховного Суду справи № 488/2807/17 (провадження № 14-91цс20), отже судом враховуються висновки, зроблені у постанові від 18 січня 2023 року у цій справі.

Так, Велика Палата Верховного Суду звернула увагу на те, що вирішення вимоги про витребування на користь власника земельної ділянки з володіння іншої особи не є вирішенням долі спорудженого на ній об`єкта нерухомості та питання про права на нього. Інакше кажучи, захист належного власникові права володіння земельною ділянкою шляхом введення останнього у володіння нею (внесення запису (відомостей) про право власності до відповідного державного реєстру) не означає, що у всіх випадках цей власник зможе надалі обґрунтувати правомірність втручання у права на повагу до житла та мирного володіння на об`єкт, споруджений на цій ділянці.

Тому відсутні підстави для відступу від висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного у постанові від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц, про те, що: вирішення вимоги, зокрема, про повернення власникові земельної ділянки, з огляду на висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постановах від 5 грудня 2018 року у справі № 713/1817/16-ц (пункт 61) і від 4 грудня 2018 року у справі № 910/18560/16 (пункти 8.5, 8.18), не є вирішенням питання про право власності на житловий будинок, споруджений на частині цієї ділянки (пункт 125.9); повернення власникові земельної ділянки, яка не могла передаватися у приватну власність, саме по собі не може вважатися перешкодою для використання будинку, спорудженого на частині цієї ділянки (пункт 126).

Велика Палата Верховного Суду зауважила, що у кожному випадку, коли володіючий власник просить про усунення йому перешкод у користуванні та розпорядженні земельною ділянкою шляхом демонтажу спорудженого на ній об`єкта нерухомості, суд має перевіряти правомірність втручання держави у права на повагу до житла та мирного володіння на цей об`єкт шляхом його демонтажу, а саме: наявність підстави для такого втручання у законодавстві, легітимність мети цього втручання (його відповідність цілям, визначеним у пункті 2 статті 8 Конвенції та абзаці другому статті 1 Першого протоколу до Конвенції) та пропорційність демонтажу відповідній меті (можливість досягнення останньої проведенням демонтажу за відсутності менш обтяжливих для відповідача способів захисту прав позивача). Залежно від результату такої перевірки суд вирішує питання про задоволення чи відмову у задоволенні позову. При цьому у разі його задоволення відшкодування особі вартості майна, що підлягає демонтажу, не є можливим за відсутності для цього юридичних підстав (зокрема, правомірності його спорудження, добросовісності набуття права на нього, заявлення вимоги про відшкодування та її обґрунтованості).

Суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно доЦПК України,в межах заявлених ними вимог(частина першастатті 11 цього кодексуу редакції, чинній на час звернення до суду; аналогічний припис є у частині першійстатті 13 ЦПКУкраїну у редакції, чинній на час розгляду справи судами).

Для відновлення порушеного права власності на спірну земельну ділянку водного фонду прокурор заявив вимогу про її поверненя власнику та усунення перешкод в користуванні власником шляхом знесення спорудженого на ній об`єкта нерухомості.

Проте, Велика Палата Верховного Суду виснувала, що не можливо погодитися з таким способом вирішення спору.

Так, вимога про знесення спорудженого на спірній земельній ділянці об`єкта нерухомості спрямована на усунення власнику перешкод у фактичному користуванні та розпорядженні цим майном і має бути окремою від вимоги про повернення останнього. Суд погоджується з позивачем, що така вимога є різновидом негаторного позову та відповідає способу захисту, передбаченомустаттею 391 ЦК Українита пунктом «б» частини третьоїстатті 152 ЗК України, проте її задоволення залежить, зокрема, від того, чи поверне суд у володіння власника спірну земельну ділянку, тобто, чи витребує її у фактичного володільця, а також від дотримання критеріїв правомірного втручання держави у права на повагу до житла (пункт 2 статті 8 Конвенції) та на мирне володіння майном (стаття 1 Першого протоколу до Конвенції).

Метою позову про витребування чи повернення майна (незалежно від того, на підставі приписів яких статейЦК Україницю вимогу заявив позивач) є забезпечення введення власника-позивача у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. Так, у випадку нерухомого майна означене введення полягає у внесенні запису (відомостей) про державну реєстрацію за позивачем права власності на відповідне майно (див. близькі за змістом висновки, викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 4 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц (пункт 89), від 7 листопада 2018 року у справах № 488/5027/14-ц (пункт 95) і № 488/6211/14-ц (пункт 84), від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (пункти 114, 142), від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц (пункт 67), від 30 червня 2020 року у справі № 19/028-10/13 (пункт 10.29), від 16 лютого 2021 року у справі № 910/2861/18 (пункт 100), від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункт 146), від 14 грудня 2021 року у справі № 344/16879/15-ц, від 6 липня 2022 року у справі № 914/2618/16 (пункт 37)). Тобто змісттакого позовуполягає неу знесенніоб`єктанерухомості,спорудженого наспірній земельнійділянці,про щоу позовнійзаяві просивпрокурор,а увнесенні довідповідного державногореєстру запису(відомостей)про правовласності державина цюділянку. Такий запис засвідчуватиме, що держава як власник спірної земельної ділянки відновила володіння останньою.

Однією з підстав державної реєстрації права власності на нерухоме майно є, зокрема, судове рішення, що набрало законної сили, щодо набуття, зміни або припинення права власності та інших речових прав на нерухоме майно (пункт 9 частини першоїстатті 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»). Рішення суду про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння є таким рішенням.

У разі задоволення позовної вимоги про витребування нерухомого майна з чужого володіння суд витребує це майно від відповідача, який незаконно ним володіє, на користь позбавленого володіння позивача-власника. Таке рішення суду є підставою не для знесення спорудженого на земельній ділянці нерухомого майна, адля внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису (відомостей) про державну реєстрацію за позивачем(у спірних правовідносинах - за державою) права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем (у спірних правовідносинах - за кінцевою набувачкою) (див., зокрема, постанови Великої Палати Верховного Суду від 7 листопада 2018 року у справах № 488/5027/14-ц (пункти 98, 123) і № 488/6211/14-ц (пункт 84), від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (пункти 115, 116), від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц (пункт 68), від 19 травня 2020 року у справі № 916/1608/18 (пункт 80), від 30 червня 2020 року у справі № 19/028-10/13 (пункт 10.29), від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (пункти 63, 74), від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункт 146), від 6 липня 2022 року у справі № 914/2618/16 (пункт 38)), незалежно від того, чи таке витребування відбувається у порядку віндикації (статті 387-388 ЦК України), чи у порядку, визначеному для повернення майна від особи, яка набула його за рахунок іншої особи без достатньої правової підстави (статті 1212-1215 ЦК України), чи у порядку примусового виконання обов`язку в натурі (пункт 5 частини другоїстатті 16 ЦК України).

Така вимога вже була задоволена судом з застосуванням принципу «jura novit curia» («суд знає закони») та принципу процесуальної економії з метою якнайшвидшего та найефективнішого відновлення прав власника в особі територіальної громади м.Миколаєва на спірну земельну ділянку.

Проте, як виснувала Велика Палата Верховнорго Суду, не можна розглядати як єдиний позов вимогу зобов`язати кінцеву набувачку спірної земельної ділянки повернути її «шляхом знесення об`єкта нерухомості», оскільки у такій вимозі поєднані одночасно два різних способи захисту. Відновлення володіння спірною земельною ділянкою здійснюється не шляхом знесення спорудженого на ній об`єкта нерухомості, а шляхом внесення запису (відомостей) про право власності держави на спірну земельну ділянку до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Тоді як усунення володіючому власникові перешкод у користуванні та розпорядженні цією ділянкою може відбуватися, зокрема, шляхом знесення спорудженого на ній об`єкта нерухомості.

Відмова в іншій частині вимоги (про знесення спорудженого на тій ділянці об`єкта нерухомості) не перешкоджає державі після її введення у володіння спірною земельною ділянкою заявити позов про демонтаж спорудженого на ній нерухомого майна.

Також, розглядаючи як одну спільну вимогу про повернення земельної ділянки шляхом знесення спорудженого на спірній земельній ділянці житлового будинку з належними до нього господарськими будівлями та спорудами і парканом, суд позбавлений можливості перевірити дотримання принципів правомірного втручання у права на повагу до житла та на мирне володіння цим майном.

Велика Палата Верховного Суду звернула увагу на те, що вирішення вимоги про витребування чи повернення на користь власника земельної ділянки з володіння іншої особи не є вирішенням долі спорудженого на ній об`єкта нерухомості та питання про права на нього. Інакше кажучи, захист належного власникові права володіння земельною ділянкою шляхом введення останнього у володіння нею (внесення запису (відомостей) про право власності до відповідного державного реєстру) не означає, що у всіх випадках цей власник зможе надалі обґрунтувати правомірність втручання у права на повагу до житла та мирного володіння на об`єкт, споруджений на цій ділянці.

За такого, у задоволенні позову і цій частині позовних вимог слід відмовити за передчасністю.

Відповідно до ст, 141 ЦПК України, з відповідача на користь позивача слід стягнути судовий збір прпопорційно до задоволених позовнихв имог.

Керуючись ст. ст. 18, 259, 263-265, 273 ЦПК України, суд, -

УХВАЛИВ :

Позов заступника керівникаМиколаївської місцевоїпрокуратури №1в інтересахдержави вособі Миколаївськоїміської радидо ОСОБА_1 - задовольнити частково.

У задоволенні позовних вимог про скасування у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запис від 27.10.2014 р. №7475839 про реєстрацію за ОСОБА_1 права власності на земельну ділянку площею 1000 кв.м. з кадастровим номером 4810137200:15:005:0004 по АДРЕСА_1 та визнання недійсним та скасування свідоцтво про право власності № НОМЕР_1 , видане 22.12.2015 реєстраційною службою ММУЮ Миколаївської області на імя ОСОБА_1 на житловий будинок площею під літ. А-2 загальною площею 225,1 кв.м., житловою площею 64,4 кв.м., навісу під літ. Б, воріт - №1 та огорожі - №2 по АДРЕСА_1 - відмовити.

Витребувати з володіння ОСОБА_1 у власність територіальноїгромади вособі Миколаївськоїміської радита зобов`язати ОСОБА_1 повернути у власність територіальної громади в особі Миколаївської міської ради земельну ділянку площею 1000 кв.м з кадастровим номером 4810136600:05:001:0042 по АДРЕСА_1 .

У задоволенні інших позовних вимог - відмовити.

Стягнути накористь Миколаївської обласноїпрокуратури з ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 2248 грн 43 коп.

Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку протягом тридцяти днів з дня складання його повного тексту. Апеляційна скарга подається безпосередньо до суду апеляційної інстанції.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Повний текст рішення суду складено 26 жовтня 2023 року.

СУДДЯ О.А. ГУДЕНКО