Постанова

від 02.02.2024 по справі 490/617/20

МИКОЛАЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

02.02.24

22-ц/812/142/24

Справа №490/617/20

Провадження № 22-ц/812/142/24

Доповідач в апеляційній інстанції Яворська Ж.М.

П О С Т А Н О В А

Іменем України

30 січня 2024 року м. Миколаїв

Миколаївський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ

головуючого - Яворської Ж.М.,

суддів: Базовкіної Т.М., Царюк Л.М.,

із секретарем судового засідання - Горенко Ю.В.,

за участі прокурора - Волкожи С.В.,

відповідача - ОСОБА_1 та її представника - адвоката Чуприни І.О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку спрощеного позовного провадження

апеляційну скаргу

ОСОБА_1

на рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 17 жовтня 2023 року, ухвалене у приміщенні цього ж суду головуючим суддею Гуденко О.А., повний текст складено 26 жовтня 2023 року, у цивільній справі за позовом заступника керівника Миколаївської місцевої прокуратури № 1 в інтересах держави в особі Миколаївської міської ради до ОСОБА_1 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмету спору: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , який діє в своїх інтересах та як законний представник неповнолітнього ОСОБА_4 , орган опіки та піклування Виконавчого комітету Миколаївської міської ради, про визнання недійсним запису про право власності, скасування свідоцтва та повернення земельної ділянки шляхом знесення житлового будинку

В С Т А Н О В И В:

31 січня 2020 року заступник керівника Миколаївської місцевої прокуратури № 1 в інтересах держави в особі Миколаївської міської ради звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 про визнання недійсним запису про право власності, скасування свідоцтва та повернення земельної ділянки шляхом знесення житлового будинку.

Обґрунтовуючи позовні вимоги вказували, що прокуратурою виявлено порушення законодавства при використанні та забудові земель прибережної захисної смуги річки Інгул.

Так, вказували, що 24 липня 2014 року рішенням Миколаївської міської ради за №42/44, а саме пунктами 8, 8.2 розділу 4, затверджено проект землеустрою та передано у власність ОСОБА_2 земельну ділянку площею 1000 кв.м, із земель комплексної забудови, для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд по АДРЕСА_1 .

Заочним рішенням Центрального районного суду м. Миколаєва від 04 лютого 2015 року, яке ухвалою апеляційного суду Миколаївської області від 14 грудня 2015 року залишено без змін, задоволено вимоги прокурора Миколаївської області до ОСОБА_2 про визнання незаконним та скасування рішення, визнання недійсним та скасування свідоцтва про право власності на нерухоме майно відносно земельної ділянки кадастровим номером 4810137200:15:005:0004 площею 1000 кв.м. та в оренду терміном 25 років земельної ділянки з кадастровим номером 48101237200:15:005:0005 площею 236 кв.м. по АДРЕСА_1 для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд.

Вказаним рішенням суду встановлено, що спірна земельна ділянка відповідно до містобудівної документації розташована в межах зелених зон загального користування та знаходиться у межах законодавчо визначеної прибережної захисту смуги річки Інгул, відноситься до земель водного фонду та відповідно до статей 59,83,84 ЗК України не може надаватися у приватну власність для будівництва та обслуговування житлових будинків, господарських будівель та споруд.

27 жовтня 2014 року ОСОБА_2 продав вищевказану земельну ділянку ОСОБА_1 .

З огляду на те, що рішенням суду встановлено незаконність п.8, 8.2 розділу 4 рішення ММР №42/44 від 24.07.2014 р., то й договір купівлі-продажу від 27.10.2014 р. №1261, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 щодо вищезазначеної земельної ділянки, а також запис про право власності на нерухоме майно від 27.10.2014 №7475839, відповідно до статей 21,303,215 ЦК України, статті 152 ЗК України підлягають визнанню недійсним та скасуванню.

Згідно інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, на спірній земельній ділянці збудовано та прийнято в експлуатацію житловий будинок, загальною площею 225,1 кв.м., який на підставі запису про право власності від 22 грудня 2015 року за №50466661, належить на праві приватної власності ОСОБА_1 .

Посилаючись на викладені обставини, та, стверджуючи, що зазначений будинок збудований на незаконно відведеній земельній ділянці, всупереч земельному, водному та містобудівному законодавству, просив:

скасувати у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запис від 27.10.2014 р. №7475839 про реєстрацію за ОСОБА_1 права власності, а земельну ділянку площею 1000 кв.м. з кадастровим номером 4810137200:15:005:0004 по АДРЕСА_1 ;

визнати недійсним та скасувати свідоцтво про право власності № НОМЕР_1 , видане 22.12.2015 реєстраційною службою ММУЮ Миколаївської області на імя ОСОБА_1 на житловий будинок площею під літ. А-2 загальною площею 225,1 кв.м., житловою площею 64,4 кв.м., навісу під літ. Б, воріт - №1 та огорожі - №2 по АДРЕСА_1 ;

зобов`язати ОСОБА_1 повернути у власність територіальної громади в особі Миколаївської міської ради земельну ділянку площею 1000 кв.м. з кадастровим номером 4810137200:15:005:0004 вартістю 309552,46 грн. по АДРЕСА_1 у придатному для використанні стані, шляхом знесення обєктів нерухомості - житлового будинку під літ. А- загальною площею 225,1 кв.м., навісу під літ. Б, воріт - №1, та огорожі №2.

Ухвалою Центрального районного суду м. Миколаєва від 17 листопада 2020 року до участі у справі в якості третьої особи,яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору на стороні відповідача залучено ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , який діє в своїх інтересах та як законний представник неповнолітнього ОСОБА_4 , орган опіки та піклування Виконавчого комітету Миколаївської міської ради,

Рішенням Центрального районного суду м.Миколаєва від 17 жовтня 2023 року, з врахуванням ухвали цього ж суду про виправлення описки від 01 грудня 2023 року, позов заступника керівника Миколаївської місцевої прокуратури №1в інтересах держави в особі Миколаївської міської ради до ОСОБА_1 - задоволено частково.

У задоволенні позовних вимог про скасування у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запис від 27.10.2014 р. №7475839 про реєстрацію за ОСОБА_1 права власності на земельну ділянку площею 1000 кв.м. з кадастровим номером 4810137200:15:005:0004 по АДРЕСА_1 та визнання недійсним та скасування свідоцтво про право власності № НОМЕР_1 , видане 22.12.2015 реєстраційною службою ММУЮ Миколаївської області на імя ОСОБА_1 на житловий будинок площею під літ. А-2 загальною площею 225,1 кв.м., житловою площею 64,4 кв.м., навісу під літ. Б, воріт - №1 та огорожі - №2 по АДРЕСА_1 - відмовлено.

Витребувано з володіння ОСОБА_1 у власність територіальної громади в особі Миколаївської міської ради та зобов`язати ОСОБА_1 повернути у власність територіальної громади в особі Миколаївської міської ради земельну ділянку площею 1000 кв.м з кадастровим номером 4810136600:05:001:0042 по АДРЕСА_1 .

У задоволенні інших позовних вимог - відмовлено.

Стягнуто на користь Миколаївської обласної прокуратури з ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 2248 грн 43 коп.

Задовольняючи частково позовні вимоги, суд першої інстанції, в частині позовних вимог щодо повернення спірної земельної ділянки, виходить з того, що спірна земельна ділянка по АДРЕСА_1 розташована в перспективній рекреаційній зоні ПР-2 загальноміського значення та визначена як зелена зона загального користування, а також з урахуванням крутизни схилу понад 3 градуси (50 м х 2 = 100 м) входить в межі прибережної захисної смуги річки Інгул, яка відноситься до середніх річок та належить до земель водного фонду і її заволодіння громадянами сталось всупереч вимог закону, оскільки перехід права власності на це майно є неможливим. За таких обставин, належним способом захисту порушених прав у спірних правовідносинах є усунення перешкод у реалізації власником права користування та розпорядження його майном, і спірна земельна ділянка підлягає поверненню саме у такий спосіб.

Схожі висновки викладені Верховним Судом у постанові від 09 серпня 2023 року у справі № 487/7339/18 (провадження № 61-7915св23).

Також суд дійшов висновку, що Миколаївська міська рада неналежним чином здійснює захист інтересів держави, тому суд вважає обґрунтованим звернення прокурора із цим позовом до суду.

Щодо строку позовної давності вказав, що вимога зобов`язати повернути земельну ділянку водного фонду розглядається як негаторний позов, який можна заявити впродовж всього часу тривання порушення прав законного володільця цієї ділянки (зазначена правова позиція викладена у пункті 90 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12.06.2019 у справі № 487/10128/14-ц, пункті 96 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04.07.2018 у справі № 653/1096/16-ц).

Тобто положення чинного законодавства щодо строків позовної давності у спірних правовідносинах не підлягають застосуванню.

Також, зазначив, що заявлені в цій справі керівником Миколаївської місцевої прокуратури №1 позовні вимоги про скасувати у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запис від 27 жовтня 2014 року за № 7475839 про реєстрацію права власності за ОСОБА_1 на вказану земельну ділянку та визнання недійсним та скасування Свідоцтва про право власнсготі від 22.12.2015 року ОСОБА_1 на житловий будинок, розташований по АДРЕСА_1 /з , не відповідають належному способу захисту.

Обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові.

Щодо вирішення позовних вимог про знесення житлового будинку, посилаючись на Висновки Великої Палати Верховного Суду, зазначив, що не можна розглядати як єдиний позов вимогу зобов`язати кінцеву набувачку спірної земельної ділянки повернути її «шляхом знесення об`єкта нерухомості», оскільки у такій вимозі поєднані одночасно два різних способи захисту. Відновлення володіння спірною земельною ділянкою здійснюється не шляхом знесення спорудженого на ній об`єкта нерухомості, а шляхом внесення запису (відомостей) про право власності держави на спірну земельну ділянку до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Тоді як усунення володіючому власникові перешкод у користуванні та розпорядженні цією ділянкою може відбуватися, зокрема, шляхом знесення спорудженого на ній об`єкта нерухомості.

Відмова в іншій частині вимоги (про знесення спорудженого на тій ділянці об`єкта нерухомості) не перешкоджає державі після її введення у володіння спірною земельною ділянкою заявити позов про демонтаж спорудженого на ній нерухомого майна.

Також, розглядаючи як одну спільну вимогу про повернення земельної ділянки шляхом знесення спорудженого на спірній земельній ділянці житлового будинку з належними до нього господарськими будівлями та спорудами і парканом, суд позбавлений можливості перевірити дотримання принципів правомірного втручання у права на повагу до житла та на мирне володіння цим майном.

Велика Палата Верховного Суду звернула увагу на те, що вирішення вимоги про витребування чи повернення на користь власника земельної ділянки з володіння іншої особи не є вирішенням долі спорудженого на ній об`єкта нерухомості та питання про права на нього. Інакше кажучи, захист належного власникові права володіння земельною ділянкою шляхом введення останнього у володіння нею (внесення запису (відомостей) про право власності до відповідного державного реєстру) не означає, що у всіх випадках цей власник зможе надалі обґрунтувати правомірність втручання у права на повагу до житла та мирного володіння на об`єкт, споруджений на цій ділянці.

За такого, у задоволенні позову у цій частині позовних вимог відмовлено за передчасністю.

В апеляційній скарзі ОСОБА_1 вказувала, що суд першої інстанції, не з`ясував обставини, що мають значення для справи, висновки суду не відповідають обставинам справи, неправильно застосовані норми матеріального та процесуального права, позивачем недоведені обставини, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими, а тому просила рішення суду скасувати у повному обсязі та ухвалити нове судове рішення, яким у задоволенні позову відмовити у повному обсязі.

Так, вказувала, що органи Держгеокадастру можуть звертатись до суду, якщо це необхідно для здійснення їхніх повноважень з нагляду (контролю) за дотриманням земельного законодавства, використанням та охороною земель усіх категорій і форм власності

У свою чергу матеріали справи не містять доказів звернення прокурора до ГУДержгеокадастру з відповідним повідомленням про порушення земельного законодавства.

Прокурор, звертаючись до суду з позовом, має обгрунтувати та довести підстави для представництва, однією з яких є бездіяльність компетентного органу. Така бездіяльність означає, що він знав або повинен був знати про порушення інтересів держави, але не звертався до суду з відповідним позовом у розумний строк. Звертаючись до відповідного компетентного органу до подання позову в порядку, передбаченому статтею 23 Закону № 1697-VII, прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема, шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення

Оскільки вказані вимоги Закону № 1697-УІІ прокурором дотримані не були, у цій справі відсутні підстави для представництва прокурором інтересів держави в суді.

Щодо строку позовної давності зазначала, що надання прокурору більш широких прав щодо відліку початку строку давності, які не надаються іншим представникам як позивача, так і інших учасників справи, порушує принцип рівності прав та обов`язків сторін, оскільки представник однієї зі сторін, яким є прокурор, має більш широкі права порівняно з іншими представниками, зокрема адвокатами, правниками та іншими особами, яким закон надає право здійснювати представницькі повноваження у судовому процесі.

31 березня 2016 року відповідно до ухвали Центрального районного суду м. Миколаєва по справі № 490/3208/15-ц позов прокурора до Миколаївської міської ради, ОСОБА_2 , ОСОБА_1 про визнання недійсним договору купівлі-продажу №1261 від 27.10.2014 р. залишено без розгляду на підставі п. 5 ч. 1 ст. 207 Цивільного процесуального кодексу України за заявою прокурора.

За таких обставин, заступник керівника Миколаївської міської прокуратури №1 звернувся з цим позовом до Центрального районного суду м. Миколаєва 31 січня 2020 року - майже через 4 роки після закриття провадження у попередній справі.

Прокурор пропустив встановлену законом позовну давність, що відповідно до частини четвертої статті 267 ЦК України є підставою для відмови в позові.

Також посилалась на те, що висновки суду про витребування спірної земельної ділянки у ОСОБА_1 є пропорційними легітимній меті втручання у її право мирного володіння цим майном є необґрунтованими, оскільки особа у взаємовідносинах із суб`єктами владних повноважень може презюмувати, що їх рішення та дії відбуваються в межах законодавчого поля і на таку особу не покладено обов`язку перевіряти саме законність дій відповідних органів влади чи місцевого самоврядування. Це є виключно правом приватної особи.

У цьому випадку передача земельної ділянки здійснена як наслідок певної процедури, дотримання якої мало контролюватися кількома органами, які мають не лише відповідні знання, але і відповідний обсяг повноважень для унеможливлення порушень.

З урахуванням наведеного покладення на відповідачку певних обов`язків, зокрема таких як обв`язок з перевірки дотримання органом місцевого самоврядування законодавства при наданні у власність земельної ділянки, є надмірним тягарем, що покладається на приватну особу у правовідносинах з органом, який наділений владними повноваженнями та який має відповідні інструменти і зобов`язаний діяти відповідно до вимог закону.

Твердження суду про необхідність встановити, чи була або могла бути ОСОБА_1 на момент придбання спірної земельної ділянки обізнаною з її фактичним місцезнаходженням, природними властивостями, доступною для ознайомлення документацією для встановлення пропорційності витребування спірної земельної ділянки легітимній меті застосування такого обмеження права на мирне володіння майном, жодною нормою чинного законодавства не врегульоване.

Тому, вважає, що у цій справі мало бути ухвалено рішення про залишення позовної заяви без розгляду у зв`язку з порушенням прокурором порядку звернення до суду.

Суть вимог заступника керівника Миколаївської місцевої прокуратури № 1 полягає у поверненні спірної земельної ділянки із володіння ОСОБА_1 . Цю вимогу не можна вважати такою, що направлена на усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном (негаторний позов). До цих правовідносин застосовується стаття 387ЦК України, згідно з якою власник має право витребувати майно із чужого незаконного володіння. Позовні вимоги фактично носять характер віндикаційного позову.

У цьому разі майно може бути витребувано від добросовісного набувача, шляхом подання віндикаційного позову, з підстав, передбачених частиною першою статті 388 Цивільного кодексу України.

Оцінюючи вимоги прокурора вбачається, що вони носять віндикаційний характер і полягає у витребуванні майна з чужого незаконного володіння.

Обчислення перебігу строку для повернення майна починається з моменту як особа дізналась або мала дізнатися про порушення прав.

У відзиві на пеляційну скаргу прокурор просив апеляційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване рішення без змін.

Інші учасники справи правом на подачу відзиву на апеляційну скаргу на час її розгляду апеляційним судом не скористалися.

У судовому засіданні відповідач та її представник апеляційну скаргу підтримали,просили про її задоволення, скасування судового рішення та ухвалити нове про відмову у задоволенні позову.

Прокурор апеляційну скаргу не визнав, просив залишити рішення суду першої інстанції без змін, а пеляційну скаргу без задоволення.

Позивач Миколаївська міська рада та треті особи про дату, час та місце розгляду справи повідомлялися належним чином, проте у судове засдаіння не з`явилися, що в силу приписів частини 2 статті 372 ЦПК України не перешкоджає розгляду справи без їх участі.

Заслухавши доповідь судді - доповідача, осіб, які з`явилися у судове засідання,перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.

Відповідно до частини 3 статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави (частина 1 стаття 2 ЦПК України).

Кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів (частина 1 стаття 4 ЦПК України).

Згідно зі статтею 5ЦПК України суд, здійснюючи правосуддя, захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. А у випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Зі змісту статті 367 ЦПК України вбачається, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Відповідно до положень статті 263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом, що пунктами 8, 8.2 розділу 4 рішення Миколаївської міської ради за №42/44 від 24 липня 2014 року затверджено проект землеустрою та передано у власність ОСОБА_2 земельну ділянку з кадастровим номером 4810137200:15:005:0004, площею 1 000 кв.м, із земель комплексної забудови, для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд по АДРЕСА_1 .

Реєстраційною службою Миколаївського міського управління юстиції Миколаївської області, 22 вересня 2014 року за ОСОБА_2 зареєстровано право власності на вкаазану земельну ділянку площею 0.1 га із кадастровим номером 4810137200:15:005:0004 та видано свідоцтво про право власності, індексний номер 27100561 (т.1 а.с. 211,212,213).

27 жовтня 2014 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 було укладено нотаріально посвідчений договір купівлі-продажу вищевказаної земельної ділянки, про що 27 жовтня 2014 року до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно внесено відповідний запис №7475839. Згідно змісту вказаного договору та матеріалів нотаріальної справи на той час земельна ділянка була вільна від будь яких будівель та споруд (т.1 а.с.25-27).

Згідно інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, на спірній земельній ділянці по АДРЕСА_1 /з, збудовано та прийнято в експлуатацію житловий будинок, загальною площею 225,1 кв.м, який на підставі Свідоцтва про право власності від 22 грудня 2015 року за № 50466661, належить на праві приватної власності ОСОБА_1

( т.1 а.с. 28-33) .

Підставою для реєстрації права власності за відповідачкою на житловий будинок є декларація про готовність об`єкта до експлуатації, серія та номер МК142153231266, виданий 19 листопада 2015 року Управлінням ДАБІ у Миколаївській області (т.1 а.с.121,122-123).

На час розгляду справи, в будинку зареєстровані відповідачка ОСОБА_1 , її син ОСОБА_3 , та онук ОСОБА_4 , 2014 року народження (т.1 а.с.152).

Згідно інформації з Державного земельного кадастру про право власності та речові права на земельну ділянку, станом на 13 жовтня 2020 року вказана земельна ділянка відноситься до категорії земель землі житлової та громадської забудови.

Заочним рішенням суду від 04 лютого 2015 року( справа № 490/13145/14-ц), яке ухвалою апеляційного суду Миколаївської області від 14 грудня 2015 року залишено без змін, визнано незаконними та скасовано п.5 р.1 рішенняМиколаївської міської ради №36/25 від 12 грудня 2013 року, щодо надання ОСОБА_2 дозволу на виготовлення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки загальною орієнтовною площею 1423 кв.м, з яких у власність 1000 кв.м та в оренду строком на 25 років - 423 кв.м, із земель комунальної власності для будівництважитлового будинку в межах м. Миколаєва.

Визнано незаконними та скасовано п.п. 8, 8.2, 8.3 р. 4 рішення №42/44 від 24.07.2014 року Миколаївської міської ради, щодо затвердження проекту землеустрою та передачі у приватну власність ОСОБА_2 земельної ділянки з кадастровим номером 4810137200:15:005:0004 площею 1000 кв.м та в оренду терміном на 25 років земельної ділянки з кадастровим номером 4810137200:15:005:0005 площею 236 кв.м, розташованих по АДРЕСА_1 /з, для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд.

Визнано недійсним та скасовано свідоцтво про право власності на нерухоме майно 2710056 видане 22.09.2014 року Реєстраційною службою Миколаївського міського управління юстиції Миколаївської області( т.1 а.с.13-16,17-23).

Як встановлено судом при розгляді справи №490/13145/14, згідно висновків Управління містобудування та архітектури Миколаївської міської ради від 31 січня 2014 року та Управління земельних ресурсів Миколаївської міської ради від 05 червня 2014 року про погодження проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок, розташованих по АДРЕСА_1 , у власність та в оренду ОСОБА_2 передано спірні земельні ділянки, що розташовані у водоохоронній зоні річки Інгул. Водночас, розміщення будинків на землях водоохоронних зон заборонено п. 10.4 розділу 10 ДБН 360-92**.

У листі головного управління містобудування та архітектури Миколаївської міської ради від 13 листопада 2004 року та в листі заступника Миколаївської міського голови від 29 вересня 2014 року зазначено, що земельна ділянка по АДРЕСА_1 , розташована в перспективній рекреаційній зоні ПР-2 загальноміського значення та визначена як зелена зона загального користування.

Правилами використання та забудови території м. Миколаєва, затвердженими рішенням Миколаївської міської ради №15/14 від 17 жовтня 2003 року, спірна земельна ділянка належить до перспективної ландшафтної рекреаційної зони загального значення.

При розгляді цивільної справи №490/13145/14 з`ясовано, що спірна земельна ділянка належать до земель водного фонду, є прибережною захисною смугою. У зв`язку з цим вона не могла бути виділена для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд, оскільки відповідно до наведених норм закону у прибережних захисних смугах уздовж річок будівництво таких споруд забороняється.

Таким чином, будівництво та обслуговування житлових будівель у прибережній захисній смузі річки Інгул законодавством заборонено. Отже, і надання цих земель для таких цілей суперечить вимогам вищенаведених норм земельного та водного законодавства.

Окрім того, спірні рішення міськради не відповідають вимогам законодавства щодо погодження вказаного проекту землеустрою зі структурним підрозділом обласної державної адміністрації у сфері охорони навколишнього природного середовища, водного фонду - з центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері розвитку водного господарства, які, враховуючи розташування спірних земельних ділянок у нормативно встановленій прибережній захисній смузі р. Інгул, є обов`язковими. Враховуючи викладене, суд встановив невідповідність спірних рішень Миколаївської міської ради вимогам законодавства.

Даний факт не було спростовано в установленому законом порядку, а тому його слід вважати доведеним (частина 4 стаття 82 ЦПК України).

Щодо задоволення позовної вимоги про повернення земельної ділянки

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина першастатті 15 ЦК України, частина першастатті 16 ЦК України).

Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду.

Закон обмежив безоплатне передання у приватну власність земельних ділянок водного фонду випадком такого передання замкнених природних водойм загальною площею до 3 га (частина другастатті 59 ЗК України), а надання громадянам у користування земельних ділянок у межах прибережних захисних смуг - переліком цілей, не пов`язаних із житловим будівництвом (частина четверта статті59, пункт "г" частини другої статті61, частина третя статті62 ЗК України, частина третя статті 85, пункт 4 частини другої статті 89, частина першастатті 90 ВК України), і встановив обмежений режим діяльності на відповідних ділянках (статті 61-62 ЗК України,статті 89?90 ВК України, абзац другий пункту 8.19 Державних санітарних правил планування та забудови населених пунктів і додаток 13 до цих правил).

За змістом абзацу другого частини другоїстатті 178 ЦК Україниобмежено оборотоздатні об`єкти можуть бути визначені як в окремому законі, присвяченому оборотоздатності об`єктів, так і в інших законах, зокрема кодексах, які визначають правовий режим певних об`єктів.

Отже, з огляду на приписи статті59, підпунктів «ґ», «е» частини третьої статті83, підпункту «г» частини третьої, підпункту «д» частини четвертої статті84, частини третьої статті93 ЗК України, статті85, частини п`ятої статті88 ВК Українитощо цивільний оборот земельних ділянок, які знаходяться у прибережних захисних смугах є обмеженим законодавчо.

Землі прибережних захисних смуг є землями водного фонду України, на які розповсюджується особливий порядок їх використання та надання їх у користування. Такі землі можуть змінювати володільця лише у випадках, прямо передбачених уЗК УкраїнитаВК України. Тому зайняття земельної ділянки водного фонду з порушенням, зокрема, статті59, підпункту «ґ» частини третьої статті83, підпункту «г» частини третьої, підпункту «д» частини четвертої статті84, частини третьої статті93 ЗК України, статті85, частини п`ятої статті88 ВК Українитреба розглядати як не пов`язане з позбавленням володіння порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади.

Власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном (стаття 391 ЦК України).Власник земельноїділянки можевимагати,зокрема,усунення будь-якихпорушень йогоправ наземлю,навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою (частина другастатті 152 ЗК України).

Залежно від обставин справи вимогу зобов`язати повернути земельну ділянку суд може кваліфікувати як негаторний позов. Такий позов можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідної земельної ділянки. Власник земельної ділянки водного фонду може вимагати усунення порушення його права власності на цю ділянку, зокрема, оспорюючи відповідні рішення органів державної влади чи органів місцевого самоврядування, договори або інші правочини, та вимагаючи повернути таку ділянку.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четвертастатті 263 ЦПК України).

У пунктах 51, 52 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (провадження № 14-2цс21) зазначено, що:

«заволодіння громадянами та юридичними особами землями водного фонду (перехід до них володіння цими землями) всупереч вимогамЗК Україниє неможливим; розташування земель водного фонду вказує на неможливість виникнення приватного власника, а отже, і нового володільця, крім випадків, передбачених устатті 59 цього Кодексу(див.,зокрема,висновки Великої Палати Верховного Суду, сформульовані у постановах від 22 травня 2018 року у справі № 469/1203/15-ц (провадження № 14-95 с18); від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц (провадження № 14-452цс18, пункт 70); від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц (провадження № 14?473цс18, пункт 80); від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (провадження № 14-364цс19, пункт 96); від 15 вересня 2020 року у справі № 372/1684/14-ц (провадження № 14-740цс19, пункт 45) та інших. Тому протиправне зайняття такої земельної ділянки або державну реєстрацію права власності на неї за приватною особою слід розглядати як не пов`язане з позбавленням володіння порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади, а таке право захищається не віндикаційним, а негаторним позовом. За змістом наведених постанов та виходячи з обставин, встановлених у цих справах, зазначені висновки не застосовуються щодо заволодіння замкненими природними водоймами загальною площею до 3 гектарів, оскільки такі водойми можуть надаватися у власність приватним особам (стаття 59 ЗК України).

Такі висновки зроблені Великою Палатою Верховного Суду виходячи з того, що в силу зовнішніх, об`єктивних, явних і видимих природних ознак таких земельних ділянок особа, проявивши розумну обачність, може і повинна знати про те, що ділянки належать до водного фонду, набуття приватної власності на них є неможливим. Як відомо, якщо в принципі, за жодних умов не може виникнути право власності, то і володіння є неможливим. Тому ані наявність державної реєстрації права власності за порушником, ані фізичне зайняття ним земельної ділянки водного фонду не приводять до заволодіння порушником такою ділянкою. Отже, як зайняття земельної ділянки водного фонду, так і наявність державної реєстрації права власності на таку ділянку за порушником з порушеннямУкраїни таВодного кодексу Українитреба розглядатияк непов`язанез позбавленнямволодіння порушенняправа власностідержави чивідповідної територіальноїгромади,а належнимспособом захиступрав власникає негаторний позов (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13?ц (провадження № 14-452 цс 18, пункт 71), від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц (провадження № 14-473 цс 18, пункт 81), від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (провадження № 14-364цс19, пункт 97), від 15 вересня 2020 року у справі № 372/1684/14-ц (провадження № 14?740цс19, пункт 46) та інші).

У пункті 109 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (провадження № 14-2цс21) вказано, що: «Велика Палата Верховного Суду знову звертає увагу, що рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування за умови його невідповідності закону не тягне тих юридичних наслідків, на які воно спрямоване (постанови Великої Палати Верховного Суду від 21 серпня 2019 року у справі № 911/3681/17 (провадження № 12-97гс19, пункт 39), від 15 жовтня 2019 року у справі № 911/3749/17 (провадження № 12-95гс19, пункт 6.27), від 22 січня 2020 року у справі № 910/1809/18 (провадження № 12-148гс19, пункт 35), від 01 лютого 2020 року у справі № 922/614/19 (провадження № 12-157гс19, пункт 52)). Тому під час розгляду справи, в якій на вирішення спору може вплинути оцінка рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування як законного або протиправного (наприклад, у спорі за віндикаційним позовом), не допускається відмова у позові з тих мотивів, що рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування не визнане судом недійсним, або що таке рішення не оскаржене, відповідна позовна вимога не пред`явлена. Під час розгляду такого спору слід виходити з принципу jura novit curia - «суд знає закони» (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 587/430/16-ц (провадження № 14-104цс19, пункт 50), від 04 грудня 2019 року у справі № 917/1739/17 (провадження № 12-161гс19, пункт 84), від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (провадження № 14-364цс19, пункт 101) та інші). Тому суд незалежно від того, оскаржене відповідне рішення чи ні, має самостійно дати правову оцінку рішенню органу державної влади чи місцевого самоврядування та викласти її у мотивувальній частині судового рішення».

У справі,що переглядаєтьсясудом першої інстанції встановлено,що заочнимрішенням судувід 04лютого 2015року(справа №490/13145/14-ц),яке ухвалоюапеляційного суду Миколаївської області від 14 грудня 2015 року залишено без змін, визнано незаконними та скасовано пункт 5 розділу 1 рішення Миколаївської міської ради №36/25 від 12 грудня 2013 року, щодо надання ОСОБА_2 дозволу на виготовлення проекту землеустрою щодо відведення, зокрема, спірної земельної ділянки. Визнано незаконними та скасовано пап. 8, 8.2, 8.3 розділу 4 рішення №42/44 від 24 липня 2014 року Миколаївської міської ради затвердження проекту землеустрою та передачі у приватну власність ОСОБА_2 , а тому числі, цієї земельної ділянки.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц (провадження № 14-181цс18) зроблено висновок, що:

«негаторний позов - це позов власника, який є фактичним володільцем майна, до будь-якої особи про усунення перешкод, які ця особа створює у користуванні чи розпорядженні відповідним майном. Позивач за негаторним позовом вправі вимагати усунути існуючі перешкоди чи зобов`язати відповідача утриматися від вчинення дій, що можуть призвести до виникнення таких перешкод. Означений спосіб захисту спрямований на усунення порушень прав власника, які не пов`язані з позбавленням його володіння майном. Допоки особа є власником нерухомого майна, вона не може бути обмежена у праві звернутися до суду з позовом про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження цим майном, зокрема і шляхом виселення. А тому негаторний позов може бути пред`явлений упродовж всього часу тривання відповідного правопорушення».

Отже, повернення територіальній громаді міста Миколаєва спірної земельної ділянки переслідує легітимну мету контролю за використанням відповідного майна згідно із загальними інтересами, щоби таке використання відбувалося за цільовим призначенням. Важливість цих інтересів зумовлюється, зокрема, особливим режимом земельної ділянки.

Має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа - добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (див. рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України» від 20 жовтня 2011 року (Rysovskyy v. Ukraine, заява № 29979/04), «Кривенький проти України» від 16 лютого 2017 року (Kryvenkyy v. Ukraine, заява № 43768/07)).

Водночас не вбачається порушення справедливого балансу в разі витребування (повернення) майна від недобросовісного набувача без будь-якої компенсації. Протилежний підхід стимулював би неправомірне та свавільне заволодіння чужим майном та фактично передбачав би винагороду за порушення законодавства і прав інших осіб. Крім того, недобросовісне заволодіння чужим майном не відповідає критерію мирного володіння майном.

Отже, враховуючи недобросовісність дій як з передачі, так і з набуття у приватну власність земельної ділянки у межах прибережної захисної річки Інгул, загальний інтерес у контролі за використанням зайнятої прибережною захисною смугою земельної ділянки за її цільовим призначенням для гарантування безпечності довкілля та непогіршення екологічної ситуації у цій справі переважає над приватним інтересом у заволодінні такою ділянкою у власність.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (стаття 89 ЦПК України).

Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій (частина третя та четвертастатті 12 ЦПК України).

Переглядаючи справу за наявними в ній доказами, та, перевіряючи законність та обґрунтованість оскаржуваного рішення в межах доводів вимог позову в частині повернення спірної земельної ділянки, суд першої інстанції обґрунтовано виходив з того, що спірна земельна ділянка на АДРЕСА_1 розташована в перспективній рекреаційній зоні ПР-2 загальноміського значення та визначена як зелена зона загального користування, а також з урахуванням крутизни схилу понад 3 градуси (50 м х 2 = 100 м) входить в межі прибережної захисної смуги річки Інгул, яка відноситься до середніх річок та належить до земель водного фонду і її заволодіння громадянами сталось всупереч вимог закону, оскільки перехід права власності на це майно є неможливим. За таких обставин, суд першої інстанції суд зробив обґрунтований висновок, що належним способом захисту порушених прав у спірних правовідносинах є усунення перешкод у реалізації власником права користування та розпорядження його майном, і спірна земельна ділянка підлягає поверненню саме у такий спосіб.

Схожі висновки викладені Верховним Судом у постанові від 09 серпня 2023 року у справі № 487/7339/18 (провадження № 61-7915св23).

Установлено, що спірна земельна ділянка належить до земель водного фонду, які в силу положень законодавства не можуть перебувати у приватній власності.

За таких обставин «суспільним», «публічним» інтересом звернення прокуратури до суду з вимогою повернути територіальній громаді спірну земельну ділянку є задоволення насамперед суспільної потреби у відновленні законності при вирішенні суспільно важливого та соціально значущого питання, а також захист суспільних інтересів загалом, права власності на землю Українського народу, земель водного фонду, як національного багатства України та як джерела задоволення потреб суспільства в водних ресурсах. «Суспільний», «публічний» інтерес полягає у відновленні правового порядку в частині відновленні становища, яке існувало до порушення права власності Українського народу на землю та водні ресурси, захист такого права шляхом повернення таких земель.

Крім того, згідно із правовою позицією Великої Палати Верховного Суду, викладеною у постанові від 12.06.2019 у справі № 487/10128/14-ц, в силу об`єктивних, видимих природних властивостей земельних ділянок водного фонду, розташованих поблизу урізу води, відповідач не міг не знати про фактичне місцезнаходження цієї ділянки. Проявивши розумну обачність, ознайомившись зі змістом земельного та водоохоронного законодавства і за необхідності отримавши правову допомогу перед набуттям цієї ділянки, міг і повинен був знати про те, що зазначена ділянка належить до земель водного фонду.

При цьому суд враховує, що в силу зовнішніх, об`єктивних, явних і видимих природних ознак спірної земельної ділянки ОСОБА_1 , проявивши розумну обачність, могла і повинна була знати про те, що ця ділянка розташована на незначній відстані від урізу води річки Інгул, інформація про який є загальновідомою. Вона могла ознайомитись зі змістом земельного, водного та природоохоронного законодавства (норми якого щодо отримання у власність земельних ділянок водного фонду є доступними, чіткими та передбачуваними), а також за необхідності могла отримати відповідну правову допомогу перед набуттям у власність спірної земельної ділянки. Відтак, ОСОБА_1 могла і повинна була розуміти, що ця ділянка належить до земель водного фонду, і її отримання у власність для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд є неможливим в силу імперативних вимог законодавства України. За таких обставин неможливо виснувати про те, що втручання у право власності того об`єкта, який відповідач за добросовісної поведінки не могла отримати, є для неї надмірним тягарем. Немає жодних підстав вважати, що як перед набуттям спірної земельної ділянки у власність ( яку до речі попередній власник продав через місяць після отримання у власність), існували перешкоди самостійно чи з допомогою фахівця у галузі права ознайомитися із зазначеними вимогами законодавства та зробити висновки щодо режиму спірної земельної ділянки.

Аналогічні за змістом висновки викладені у Постанові Великої Палати Верховного Суду від 28 вересня 2022 року у справі № 483/448/20 (провадження № 14-206цс21).

Крім того повернення спірної земельної ділянки на користь держави відповідає критерію законності: воно здійснюється на підставі норм статті 152 ЗК України, статті 391 ЦК України в зв`язку з порушенням органом виконавчої влади вимог Водного кодексу України та Земельного кодексу України, які відповідають вимогам доступності, чіткості, передбачуваності, офіційні тексти зазначених нормативно-правових актів в актуальному стані є публічними та загальнодоступними.

Отже, враховуючи недобросовісність дій як з передачі, так і з набуття у приватну власність земельної ділянки у межах прибережної захисної річки Інгул, загальний інтерес у контролі за використанням зайнятої прибережною захисною смугою земельної ділянки за її цільовим призначенням для гарантування безпечності довкілля та непогіршення екологічної ситуації у цій справі переважає над приватним інтересом у заволодінні такою ділянкою у власність.

Таким чином, висновки суду першої інстанції про задоволення позовних вимог прокурора щодо повернення спірної земельної ділянки державі є обґрунтованими і узгоджуються з висновками Верховного Суду.

В той же час, зважаючи на те, що судом першої інстанції помилково заначено у резолютивні частині і про витребування спірної земельної ділянки, і про її повернення, колегія суддів вважає за необхідне змінити абзац третій резолютивної частини, виклавши його у новій редакції.

Отже, аргументи заявника, наведені ним у апеляційній скарзі про те, що вказаний позов є віндекаційним, а не негаторним, колегія суддів не бере до уваги, оскільки спірна земельна ділянка належить до земель водного фонду і її заволодіння ОСОБА_2 , відбулось всупереч вимог закону, а тому, з огляду на встановлені судами фактичні обставини справи та матеріально-правове регулювання, належним способом захисту порушеного права є саме повернення спірної земельної ділянки від кінцевого власника, а не її витребування.

Повернення територіальній громаді спірної земельної ділянки переслідує легітимну мету контролю за використанням відповідного майна згідно із загальними інтересами, щоби таке використання відбувалося за цільовим призначенням. Важливістьцих інтересів зумовлюється, зокрема, особливим статусом спірної земельної ділянки. Судом встановлено, що вона належить до земель водного фонду, а саме до прибережної захисної смуги річки Інгул.

Водоохоронні зони встановлюються вздовж річок, морів танавколо озер, водосховищ і інших водойм для запобігання забрудненню і виснаженню водних об`єктів (абзац перший пункту 8.19 Державних санітарних правил планування та забудови населених пунктів), для створення сприятливого режиму водних об`єктів, попередження їх забруднення, засмічення і вичерпання, знищення навколоводних рослин і тварин, а також зменшення коливань стоку (частина перша статті 87 ВК України).

У межах вказаних зон з метою охорони поверхневих водних об`єктів від забруднення і засмічення та збереження їх водності виділяються земельні ділянки під прибережні захисні смуги (частина перша статті 60 ЗК України, частина перша статті 88 ВК України). Отже, таке використання прибережних захисних смуг, яке не сприятиме досягненню зазначених цілей, може призводити до забруднення та засмічення поверхневих водних об`єктів, а також до втрати ними водності, виснаження водного об`єкта, що впливатиме на можливість задоволення потреб великої кількості людей.

З огляду на це закон обмежив можливість передання в оренду та у власність земельних ділянок у межах прибережних захисних смуг, зокрема пляжних зон, переліком цілей, не пов`язаних із житловим будівництвом (частина четверта статті 59, частина третя статті 62 ЗК України, пункт «г» частини другої статті 61, частина третя статті 85, пункт 4 частини другої статті 89, частина перша статті 90 ВК України, підпункт 4 речення третього пункту 2, речення п`яте додатку 13 до Державних санітарних правил планування та забудови населених пунктів тощо).

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що у спорах стосовно прибережних захисних смуг, земель лісогосподарського призначення, інших земель, які перебувають під посиленою правовою охороною держави (зокрема земель природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення), остання, втручаючись у право мирного володіння відповідними земельними ділянками з боку приватних осіб, може захищати загальні інтереси у безпечному довкіллі, непогіршенні екологічної ситуації, у використанні власності не на шкоду людині та суспільству (частина третя статті 13, частина сьома статті 41, частина перша статті 50 Конституції України, частина третя статті 1 ЗК України). Ці інтереси реалізуються, зокрема, через цільовий характер використання земельних ділянок (статті 18, 19, пункти «а» і «б» частини першої статті 91, пункти «а» і «б» частини першої статті 96 ЗК України), які набуваються лише згідно із законом (стаття 14 Конституції України) (див. постанови від 7 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц (пункт 127), від 7 листопада 2018 року у справі № 488/6211/14-ц (пункт 90), від 14 листопада 2018 року № 183/1617/16 (пункт 148), від 29 травня 2019 року у справі № 367/2022/15-ц (пункт 53), від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц (пункт 117)).

З огляду на все вищевказане у втручанні держави у право мирного володіння відповідачкою спірною земельною ділянкою водного фонду у межах прибережної захисної смуги річки Інгул є легітимнамета контролю за використанням цієї ділянки за цільовим призначенням згідно із загальними інтересами.

У цій справі, суспільний інтерес є спрямованим на повернення земельної ділянки до комунальної власності для задоволення соціальної потреби у відновленні становища, яке існувало до порушення права власності територіальної громади на земельну ділянку, а саме: у збереженні прибережних захисних смуг; у недопущенні їх передання у приватну власність усупереч чинному законодавству замість надання в оренду для чітко визначених цілей (зокрема, й рекреаційних, і туристичних); у недопущенні маніпуляцій із цільовим призначенням земель водного фонду шляхом виділення цих земель у приватну власність, змінивши останнього на землі житлової та громадської забудови.

Суспільний інтерес у поверненні спірної земельної ділянки до комунальної власності спрямований на задоволення соціальної потреби у відновленні законності, становища, яке існувало до порушення права власності народу на землю, у збереженні прибережних захисних смуг, недопущенні зміни цільового призначення земель водного фонду, земель рекреаційного призначення та їх передання у власність з метою житлового будівництва.

Установлено, що спірна земельна ділянка належить до земель водного фонду, які в силу положень законодавства не можуть перебувати у приватній власності.

За таких обставин «суспільним», «публічним» інтересом звернення прокуратури до суду з вимогою повернути територіальній громаді спірну земельну ділянку є задоволення насамперед суспільної потреби у відновленні законності при вирішенні суспільно важливого та соціально значущого питання, а також захист суспільних інтересів загалом, права власності на землю Українського народу, земель водного фонду, як національного багатства України та як джерела задоволення потреб суспільства в водних ресурсах. «Суспільний», «публічний» інтерес полягає у відновленні правового порядку в частині відновленні становища, яке існувало до порушення права власності Українського народу на землю та водні ресурси, захист такого права шляхом повернення таких земель.

Крім того, згідно із правовою позицією Великої Палати Верховного Суду, викладеною у постанові від 12.06.2019 у справі № 487/10128/14-ц, в силу об`єктивних, видимих природних властивостей земельних ділянок водного фонду, розташованих поблизу урізу води, відповідач не міг не знати про фактичне місцезнаходження цієї ділянки. Проявивши розумну обачність, ознайомившись зі змістом земельного та водоохоронного законодавства і за необхідності отримавши правову допомогу перед набуттям цієї ділянки, міг і повинен був знати про те, що зазначена ділянка належить до земель водного фонду.

При цьому суд враховує, що в силу зовнішніх, об`єктивних, явних і видимих природних ознак спірної земельної ділянки ОСОБА_1 , проявивши розумну обачність, могла і повинна була знати про те, що ця ділянка розташована на незначній відстані від урізу води р.Інгул, інформація про який є загальновідомою. Вона могла ознайомитись зі змістом земельного, водного та природоохоронного законодавства (норми якого щодо отримання у власність земельних ділянок водного фонду є доступними, чіткими та передбачуваними), а також за необхідності могла отримати відповідну правову допомогу перед набуттям у власність спірної земельної ділянки. Відтак, ОСОБА_1 могла і повинна була розуміти, що ця ділянка належить до земель водного фонду, і її отримання у власність для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд є неможливим в силу імперативних вимог законодавства України. За таких обставин неможливо виснувати про те, що втручання у право власності того об`єкта, який відповідачка за добросовісної поведінки не могла отримати, є для неї надмірним тягарем. Немає жодних підстав вважати, що як перед набуттям спірної земельної ділянки у власність (яку до речі попередній власник продав через місяць після отримання у власність) , існували перешкоди самостійно чи з допомогою фахівця у галузі права ознайомитися із зазначеними вимогами законодавства та зробити висновки щодо режиму спірної земельної ділянки.

Аналогічні за змістом висновки викладені у Постанові Великої Палати Верховного Суду від 28 вересня 2022 року у справі № 483/448/20 (провадження № 14-206цс21).

Крім того повернення спірної земельної ділянки на користь держави відповідає критерію законності: воно здійснюється на підставі норм статті 152 Земельного кодексу України, статті 391 Цивільного кодексу України в зв`язку з порушенням органом виконавчої влади вимог Водного кодексу України та Земельного кодексу України, які відповідають вимогам доступності, чіткості, передбачуваності, офіційні тексти зазначених нормативно-правових актів в актуальному стані є публічними та загальнодоступними.

Отже, враховуючи недобросовісність дій як з передачі, так і з набуття у приватну власність земельної ділянки у межах прибережної захисної річки Інгул, загальний інтерес у контролі за використанням зайнятої прибережною захисною смугою земельної ділянки за її цільовим призначенням для гарантування безпечності довкілля та не погіршення екологічної ситуації у цій справі переважає над приватним інтересом у заволодінні такою ділянкою у власність.

Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним (частина четвертастатті 41 Конституції України; близькі за змістом приписи викладені у частині першійстатті 321 ЦК України).

Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбаченихзакономі загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів (стаття 1 Першого протоколу до Конвенції).

Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ стаття 1 Першого протоколу до Конвенції закріплює три окремі норми: 1) виражається у першому реченні першого абзацу, закладає принцип мирного володіння майном і має загальний характер; 2) викладена у другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності й обумовлює його певними критеріями; 3) закріплена у другому абзаці та визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна у загальних інтересах. Другу та третю норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, треба тлумачити у світлі загального принципу, закладеного першою нормою (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «"East/West Alliance Limited" проти України» від 23 січня 2014 року (East/West Alliance Limited v. Ukraine, заява № 19336/04), § 166-168).

Критеріями сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національномузаконі, чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту вказаної статті, а також, чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право:

Втручання держави у право власності повинно мати нормативну основу у національному законодавстві, яке є доступним для заінтересованих осіб, чітким, а наслідки його застосування - передбачуваними.

Якщо можливість втручання у право власності передбачена законом, Конвенція надає державам свободу розсуду щодо визначення легітимної мети такого втручання: або з метою контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів, або для забезпечення сплати податків, інших зборів або штрафів.

Втручання у право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно іззакономі з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає втручання в її право власності. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа-добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України» від 20 жовтня 2011 року (Rysovskyy v. Ukraine, заява № 29979/04), «Кривенький проти України» від 16 лютого 2017 року (Kryvenkyy v. Ukraine, заява № 43768/07)).

Порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції ЄСПЛ констатує, якщо хоча б один із зазначених критеріїв не буде дотриманий. І навпаки: встановлює відсутність такого порушення, якщо дотримані всі три критерії.

Зважаючи на викладене, результат звернення до суду з указаним позовом по суті не суперечить загальним принципам і критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном, закладеним у статті 1 Першого протоколу. А відтак, доводи апеляційної скарги в цій частині колегія суддів відхиляє.

Щодо повноважень прокурора.

У апеляційній скарзі відповідач стверджував, що прокурором не доведено його право звернення до суду з позовом в інтересах міської ради.

Прокуратура здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом (пункт 3статті 131-1 Конституції України).

Відповідно до пункту 2 Рекомендації Rec (2012) 11 Комітету Міністрів Ради Європи державам-учасникам «Про роль публічних обвинувачів поза системою кримінальної юстиції», прийнятій 19 вересня 2012 року на 1151-му засіданні заступників міністрів, якщо національна правова система надає публічним обвинувачам певні обов`язки та повноваження поза системою кримінальної юстиції, їх місія полягає у тому, щоби представляти загальні або публічні інтереси, захищати права людини й основоположні свободи та забезпечувати верховенство права.

ЄСПЛ звертав увагу на те, що підтримка, яка надається прокуратурою одній зі сторін, може бути виправдана за певних обставин, наприклад, у тих випадках, коли відповідне правопорушення зачіпає інтереси великого числа громадян, або у випадках, коли потрібно захистити інтереси держави (див. mutatis mutandis рішення від 15 січня 2009 року у справі «Менчинська проти Росії» (Menchinskaya v. russia),заява № 42454/02, §35).

Прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті (абзаци перший і другий частини третьоїстатті 23 Закону України «Про прокуратуру», у редакції, чинній на час звернення прокурора до суду).

З наведеногоможна виснувати,що захищатиінтереси державиповинні насампередвідповідні компетентніоргани,а непрокурор.Останній неповинен вважатисяальтернативним суб`єктомзвернення досуду ізамінювати компетентнийорган,який можета бажаєзахищати інтересидержави (див.постанову ВеликоїПалати ВерховногоСуду від26травня 2020року усправі №912/2385/18(пункт45)).Прокурор здійснюєпредставництво всуді законнихінтересів державиу разіпорушення абозагрози порушенняінтересів державиу двохвипадках:1)якщо захистцих інтересівне здійснюєабо неналежнимчином здійснюєорган державноївлади,орган місцевогосамоврядування чиінший суб`єктвладних повноважень,до компетенціїякого віднесені повноваження здійснювати такий захист у спірних правовідносинах;2)якщо немаєоргану державноївлади,органу місцевогосамоврядування чиіншого суб`єктавладних повноважень,до компетенціїякого віднесені повноваження здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах(див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 587/430/16-ц (пункт 37)).

Наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. Прокурор зобов`язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб`єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Наявність підстав для представництва може бути оскаржена громадянином чи її законним представником або суб`єктом владних повноважень (абзаци першийтретій частини четвертоїстатті 23 Закону України «Про прокуратуру»).

Оскільки повноваження органів влади, зокрема і щодо здійснення захисту законних інтересів держави, є законодавчо визначеними, суд згідно з принципом jura novit curia («суд знає закони») під час розгляду справи має самостійно перевірити доводи сторін щодо наявності чи відсутності повноважень органів влади здійснювати у спосіб, який обрав прокурор, захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 587/430/16-ц (пункт 69)).

Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Невиконання цих вимог має наслідком застосування положень, передбачених статтею 185 цього кодексу (частина четверта статті 56 ЦПК України).

Бездіяльність компетентного органу (нездійснення захисту інтересів держави) означає, що компетентний орган знав або повинен був знати про порушення інтересів держави, мав повноваження для їхнього захисту, але не подав відповідний позов у розумний строк. Прокурор, звертаючись до суду, повинен обґрунтувати бездіяльність компетентного органу. Для встановлення того, які дії вчинить останній, прокурор до нього звертається до подання позову у порядку, передбаченомустаттею 23 Закону України «Про прокуратуру», фактично надаючи цьому органу можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема, шляхом перевірки виявлених прокурором фактів порушення законодавства, а також вчинення дій для виправлення цих порушень, зокрема подання позову чи повідомлення прокурора про відсутність порушень, які вимагають звернення до суду (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 26 травня 2020 року у справі № 912/2385/18 (пункти 38-39)).

Невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або мало стати відомо про можливе порушення інтересів держави, є бездіяльністю відповідного органу. Розумність вказаного строку визначає суд з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи через можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло із власності держави), а також з урахуванням таких чинників як: значимість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об`єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню тощо (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 26 травня 2020 року у справі № 912/2385/18 (пункт 40)).

Таким чином, прокурору достатньо дотримати порядку, передбаченого статтею 23 Закону України «Про прокуратуру»,і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження судом підстав дляпредставництва. Якщо прокурору відомі причини такого не звернення, він повинензазначити їхв обґрунтуванніпідстав для представництва у позові. Але якщо з відповіді зазначеного органу на звернення прокурора такі причини з`ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі нема, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 26 травня 2020 року у справі № 912/2385/18 (пункт 43)).

Стаття 12 ЗК Українирегламентує, що до повноважень сільських, селищних, міських рад у галузі земельних відносин належить, серед іншого, розпорядження землями комунальної власності, територіальних громад та передача земельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб відповідно до цьогоКодексу.

Згідно з вимогами статті 18-1Закону України«Про місцевесамоврядування вУкраїні» орган місцевого самоврядування може бути позивачем та відповідачем у судах загальної юрисдикції, зокрема, звертатися до суду, якщо це необхідно для реалізації його повноважень і забезпечення виконання функцій місцевого самоврядування.

У позовній заяві прокурор вказав, що у нього є підстави для звернення до суду, бо Миколаївська міська рада цього не зробила. Прокурор долучив до позовної заяви листування з цією радою щодо спірної земельної ділянки. Він неодноразово повідомляв міську раду про виявлене порушення земельного законодавства щодо передачі спірної земельної ділянки у власність.

Миколаївська міська рада Миколаївської області у відповідь не висловилася проте,що самостійно звернеться до суду з належним позовом.Про можливе порушення інтересів держави,захист яких у спірних правовідносинах має здійснювати саме ця рада,їй було відомо. Заходів для їхнього захисту у судовому порядку міська рада не вжила. Тобто виявила бездіяльність. Це дозволило прокурору звернутися до суду у порядку представництва інтересів держави в особі цієї міської ради. Остання наявність підстав для такого представництва не оскаржила, заперечень проти представництва прокурором її інтересів не висловила. З огляду на вказане прокурор обґрунтував неналежне здійснення Миколаївською міською радою захисту інтересів територіальної громади у спірних правовідносинах і наявність підстави для їхнього представництва ним самим.

Прокурор у позовній заяві вказав, що, на його думку, порушення інтересів держави полягало у незаконному вилученні земельної ділянки з власності держави, внаслідок чого постраждали інтереси держави у сфері ефективного використання земельних ресурсів.

Отже, прокурор виконав вимоги процесуального закону, визначив, у чому, на його думку, полягає порушення інтересів держави, обґрунтував необхідність їхнього захисту, а також зазначив орган, який, хоч і уповноважений державою здійснювати такий захист, але у спірних правовідносинах відповідні заходи не вжив.

В апеляційній скарзі відповідач зазначає, що уповноваженим органом, який здійснює відповідні функції держави і який повинен був бути визначений як позивач, є територіальний орган Держгеокадастру, оскільки саме він здійснює контроль за використанням і охороною земель усіх категорій і форм власності, а також за додержанням земельного законодавства, у тому числі органами місцевого самоврядування.

Проте колегія суддів не погоджується з такими аргументами.

За змістом положеньстатті 116ЗК України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом, або за результатами аукціону.

Відповідно до частини першоїстатті 122 ЗК України, якою унормовано повноваження органів виконавчої влади, Верховної Ради Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування щодо передачі земельних ділянок у власність або у користування, сільські, селищні, міські ради передають земельні ділянки у власність або у користування із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб.

З матеріалів справи вбачається, що спірна земельна ділянка є комунальною власністю. За статтею 9 ЗК України до повноважень Міськради у земельних відносинах належить розпорядження землями територіальної громади міста, надання у користування земельної ділянки із земель комунальної власності, тобто здійснення функцій у відносинах з надання земельної ділянки у користування.

У рішенні "Рисовський проти України" від 20.10.2011 (пункт 71) Європейський суд з прав людини зазначав про принцип "належного урядування", який, як правило, не повинен перешкоджати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість. Будь-яка інша позиція була б рівнозначною, inter alia, санкціонуванню неналежного розподілу обмежених державних ресурсів, що саме по собі суперечило б загальним інтересам.

ЄСПЛ звертав увагу на те, що підтримка, що надається прокуратурою одній зі сторін, може бути виправдана за певних обставин, наприклад, у тих випадках, коли відповідне правопорушення зачіпає інтереси великого числа громадян, або у випадках, коли потрібно захистити інтереси держави (див. mutatis mutandis рішення від 15.01.2009 у справі "Менчинська проти Росії" (Menchinskaya v. Russia), заява N 42454/02, пункт 35).

При цьому прокурор подав позов для усунення помилки, допущеної, на думку прокурора, самим органом місцевого самоврядування при наданні земельної ділянки в власність громадян, тобто при здійсненні його власних функцій у земельних відносинах, правильно вказавши, що міськрада, яка не вчинила дій для виправлення допущеного порушення.

Згідно з абзацом 4статті 15-2 ЗК Українидо повноважень центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері здійснення державного нагляду (контролю) в агропромисловому комплексі, у сфері земельних відносин, належить організація та здійснення державного нагляду (контролю) за дотриманням земельного законодавства, використанням та охороною земель усіх категорій і форм власності, у тому числі за дотриманням органами державної влади, органами місцевого самоврядування, юридичними та фізичними особами вимог земельного законодавства та встановленого порядку набуття і реалізації права на землю.

Відповідно до Положення Держгеокадастр є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра аграрної політики та продовольства України і який реалізує державну політику у сфері топографо-геодезичної і картографічної діяльності, земельних відносин, землеустрою, у сфері Державного земельного кадастру, державного нагляду (контролю) в агропромисловому комплексі в частині дотримання земельного законодавства, використання та охорони земель усіх категорій і форм власності, родючості ґрунтів.

Держгеокадастр відповідно до покладених на нього завдань організовує та здійснює державний нагляд (контроль): за дотриманням земельного законодавства, використанням та охороною земель усіх категорій і форм власності, у тому числі за: дотриманням вимог земельного законодавства в процесі укладання цивільно-правових договорів, передачі у власність, надання у користування, в тому числі в оренду, вилучення (викупу) земельних ділянок; дотриманням органами державної влади, органами місцевого самоврядування, юридичними та фізичними особами вимог земельного законодавства та встановленого порядку набуття і реалізації права на землю; дотриманням органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування вимог земельного законодавства з питань передачі земель у власність та надання у користування, зокрема в оренду, зміни цільового призначення, вилучення, викупу, продажу земельних ділянок або прав на них на конкурентних засадах (підпункт 25-1 пункту 4 Положення).

Наведене свідчить, що органи Держгеокадастру можуть виконувати: 1) функції розпорядника земельних ділянок сільськогосподарського призначення державної власності від імені власника, яким є держава Україна, з усіма повноваженнями власника на захист права власності; 2) функції органу державного нагляду (контролю) за дотриманням земельного законодавства, використанням та охороною земель усіх категорій і форм власності.

Згідно зістаттею 28Закону України«Про центральніоргани виконавчоївлади» міністерства, інші центральні органи виконавчої влади та їх територіальні органи звертаються до суду, якщо це необхідно для здійсненні їхніх повноважень у спосіб, що перебаченийКонституцією та законами України. Отже,міністерства, інші центральні органи виконавчої влади та їх територіальні органи відповідно достатті 28 Закону України «Про центральні органи виконавчої влади»наділені повноваженням звернення до суду, якщо це необхідно для здійснення їхніх повноважень.

Відповідно до статті 10 Закону України «Про державний контроль за використанням та охороною земель»та пункту 5-1 Положення посадові особи Держгеокадастру та його територіальних органів, які є державними інспекторами у сфері державного контролю за використанням та охороною земель і дотриманням вимог законодавства України про охорону земель, в межах своїх повноважень мають право звертатися до суду з позовом щодо відшкодування втрат сільськогосподарського і лісогосподарського виробництва, а також повернення самовільно зайнятих чи тимчасово зайнятих земельних ділянок, строк користування якими закінчився.

Велика Палата Верховного Суду в постанові від 01 червня 2021 ркоу у справі N925/929/19 зробила висновок про те, що органи Держгеокадастру можуть звертатись до суду, якщо це необхідно для здійснення їхніх повноважень з нагляду (контролю) за дотриманням земельного законодавства, використанням та охороною земель усіх категорій і форм власності, у тому числі з позовами щодо відшкодування втрат сільськогосподарського і лісогосподарського виробництва, а також повернення самовільно зайнятих чи тимчасово зайнятих земельних ділянок, строк користування якими закінчився. При цьому, Велика Палата Верховного Суду не погодилась із доводами прокурора про те, що органи Держгеокадастру не наділені правом звернення до суду з відповідними позовними вимогами.

У той же час, у цій справи, яка розглядається, спір стосується права користування земельною ділянкою в якому територіальна громада є учасником цивільних відносин та стороною спору. Територіальна громада здійснює свої цивільні права та обов`язки через орган місцевого самоврядування в межах його компетенції, встановленої законом, - Миколаївську міську раду, замість якої й діє прокурор, а не в межах відносин, зазначених у статті 1 Закону України "Про державний контроль за використанням та охороною земель".

Таким чином, колегія суддів вважає помилковими посилання апелянта на правові висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 01 червня 2021 року у справі N 925/929/19 на підтвердження наявностіу ГУ Держгеокадаструповноважень на звернення до суду з таким позовом.

Доводи апеляційної скарги щодо позовної давності.

Відповідно до статті 256 Цивільного кодексу України позовна давність це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 Цивільного кодексу України).

Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 Цивільного кодексу України).

Велика Палата Верховного Суду у пунктах 70-71 постанови від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц звернула увагу на те, що заволодіння громадянами та юридичними особами землями водного фонду всупереч вимогам Земельного кодексу України (перехід до них права володіння цими землями) є неможливим. Розташування земель водного фонду вказує на неможливість виникнення приватного власника, а отже, і нового володільця, крім випадків, передбачених у статті 59 цього кодексу.

Таким чином, вимога зобов`язати повернути земельну ділянку водного фонду розглядається як негаторний позов, який можна заявити впродовж всього часу тривання порушення прав законного володільця цієї ділянки (зазначена правова позиція викладена у пункті 90 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12.06.2019 у справі № 487/10128/14-ц, пункті 96 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04.07.2018 у справі № 653/1096/16-ц).

Тобто положення чинного законодавства щодо строків позовної давності у спірних правовідносинах не підлягають застосуванню, а доводи апеляційної скарги в цій частині слід відхилити.

Доводів щодо незгоди з висновками суду першої інтанції в частині відмови у задоволені позовних вимог апеляційна скарга не містить, та іншими учасниками справи не оскаржувалося, а відтак не є предметом перегляду в цій частині.

Відповідно до пункту 2 частини 1 статті 374 ЦПК України, суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.

Згідно зі статтею 376 ЦПК України, підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: 1) неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Зважаючи на викладене рішення суду змінити, викласти абзац третій резолютивної частини рішення суду в новій редакції. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишити без змін.

Хоча рішення суду першої інстанції змінено, однак такі зміни не є підставою для перерозподілу судових витрта відповідно до частини 13 статті 141 ЦПК України.

Керуючись статтями 367, 368, 374, 376, 381, 382 ЦПК України, апеляційний суд

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково, рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 17 жовтня 2023 року змінити.

Викласти абзац третій резолютивної частини рішення суду в новій редакції.

Повернути на користь держави земельну ділянку площею 1000 кв.м кадастровий номером 4810137200:15:005:0004, що розташована у АДРЕСА_1 /з.

В іншій частині рішення суду першої інстанції залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення у випадках, передбачених ст. 389 ЦПК України.

Головуючий Ж.М. Яворська

Судді Т.М. Базовкіна

Л.М. Царюк

Повний текст постанови складено 02 лютого 2024 року.