Рішення

від 20.09.2023 по справі 705/1513/20

УМАНСЬКИЙ МІСЬКРАЙОННИЙ СУД ЧЕРКАСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа №705/1513/20

2/705/282/23

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

20 вересня 2023 року Уманський міськрайонний суд Черкаської області в складі:

головуючого судді Піньковського Р.В.

при секретарі Прокопенко І.О.

за участю

представника позивача Костенюка О.С.

третьої особи ОСОБА_1

представника третьої особи Мельника О.Ф.

розглянувши увідкритому судовому засіданні взалі судув містіУмань впорядку спрощеногопозовного провадженняцивільну справуза позовом ОСОБА_2 до Ладижинської сільської ради Уманського району Черкаської області, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, ОСОБА_1 , про скасування рішення виконавчого комітету Ладижинської сільської ради № 9 від 21 лютого 2001 року та визнання недійсним державного акту серії ЧР 15-25-886 на право власності на земельну ділянку,

В С Т А Н О В И В:

Позивач ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом про скасування рішення виконавчого комітету Ладижинської сільської ради № 9 від 21 лютого 2001 року та визнання недійсним державного акту серії ЧР 15-25-886 на право власності на земельну ділянку, в обґрунтування зазначивши наступне.

25.10.2011 між ним та Уманською районною державною адміністрацією, в особі голови Уманської райдержадміністрації Петренка А.І., було укладено договір оренди земельних ділянок водного фонду, а саме: двох земельних ділянок площею 28,1190 га, з них: земельна ділянка кадастровий номер 7124385100:02:000:0017 площею 27,3768 га з водоймою та земельна ділянка кадастровий номер 7124385100:02:000:0058 площею 0,7422 га з водоймою із земель водного фонду Ладижинської сільської ради, що розташовані за межами села Ладижинка Уманського району Черкаської області.

27.02.2019 між ним та Черкаською обласною державною адміністрацією, від імені якої виступає Уманська районна державна адміністрація, в особі голови Уманської районної державної адміністрації Данченка Є.М. було укладено додаткову угоду до договору оренди земельної ділянки водного фонду від 25 жовтня 2011 року, якою перший абзац розділу «Строк дії договору» викладено у такій редакції: «Договір продовжено терміном на 49 років з 25.10.2011 по 24.10.2060».

У серпні 2017 року ОСОБА_1 , який використовував свої земельні ділянки площею 18,3 га, які знаходяться навколо орендованого ним ставка, для вирощування сої та вносив гербіцид «Базагран», однак перед початком обробітків посівів сої ОСОБА_1 не попереджав власників суміжних ділянок та не пройшов навчання і не отримав допуск (посвідчення) на право роботи з пестицидами та агрохімікатами.

Тому, у зв`язку з прямим ігноруванням громадянином ОСОБА_1 вимог Постанови КМУ № 746 від 18.09.1995, перешкоджає йому належним чином здійснювати господарську діяльність з вирощування та розведення товарної риби. Оскільки пестициди та агрохімікати, які розташовані в прибереженій смузі водойми, яку він орендує на законних підставах, постійно під час сильних дощів змиває внесені пестициди та агрохімікати до водойми, в якій він здійснює вирощування та розведення товарної риби.

15.05.2018 він звернувся з листом до Головного управління Держгеокадастру у Черкаській області Управління контролю за використанням та охороною земель, щодо можливого порушення земельного законодавства ОСОБА_1 і відповідно до листа відповіді від 15.06.2018, йому стало відомо, що у відповідній Книзі записів (реєстрації) зареєстрований державний акт на право власності на землю серії ЧР № 15-25-886 на земельну ділянку загальною площею 18,3006 га, для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, підставою для видачі якого було рішення Ладижинської сільської ради № 9 від 21.02.2001 року. Також головним управлінням направлено запит до Ладижинської сільської ради щодо отримання копії рішення № 9 від 21.02.2001, з метою перевірки дотримання вимог земельного законодавства при отриманні ОСОБА_3 у власність зазначених вище земельних ділянок.

Тобто рішення Ладижинської сільської ради № 9 від 21.02.2001 на підставі якого видано Державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЧР 15-25-886 загальною площею 18,3006 га є незаконним, з огляду на наступне.

В порушення вимог чинного законодавства, при погодженні проекту відведення спірної земельної ділянки природоохоронним органом не дотримано вимоги Порядку погодження природоохоронними органами матеріалів щодо вилучення, надання земельних ділянок.

Відповідно до листа відповіді від 15.06.2018 відділу Держгеокадастру у Черкаській області технічна документація із землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право на спірну земельну ділянку до архіву міськрайонного управління в Уманському районі та м. Умані не надходила.

Існування прибережних захисних смуг визначеної ширини передбачене нормами закону, а тому відсутність проекту землеустрою щодо встановлення прибережної захисної смуги не свідчить про відсутність самої прибережної захисної смуги, оскільки її розміри встановлені законом.

Враховуючи вимоги законодавства слід зробити висновок про те, що при наданні земельної ділянки за відсутності проекту землеустрою із встановлення прибережної захисної смуги необхідно виходити з нормативних розмірів прибережних захисних смуг та орієнтованих розмірів і меж водоохоронних зон.

Сама по собі відсутність землевпорядної документації не змінює правовий режим захисної смуги, а відтак надання у приватну власність земельних ділянок, які знаходяться у прибереженій захисній смузі суперечить нормам ст. ст. 59, 83, 84 ЗК України.

Крім цього, відповідно до схеми відстані земельних ділянок урізу води, виготовленої державним підприємством «Центр державного земельного кадастру» Черкаська регіональна філія дійшли висновку, що земельні ділянки, власником яких є ОСОБА_1 потрапляють у межі прибережної захисної смуги навколо ставка, а саме: частина земельної ділянки з кадастровим номером: 7124385100:02:000:3069 площею 2,2509 га; частина земельної ділянки з кадастровим номером 7124385100:02:000:3071 площею 1,0327 га.

Таким чином, Ладижинська сільська рада не мала правових підстав розпоряджатися землями водного фонду, тим більше передавати їх у власність.

Також підлягає визнанню недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЧР 15-25-886 загальною площею 18,3006 га, який є правовстановлюючим документом та виданий на підставі оскаржуваного рішення органу місцевого самоврядування.

Вимога про визнання недійсним державного акту на право власності на земельну ділянку є похідною й залежить від доведеності незаконності рішення органу місцевого самоврядування, на підставі якого видано оспорюваний державний акт, а тому державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЧР 15-25-886 загальною площею 18,3006 га, виданий на підставі незаконного рішення, підлягає до визнання його недійсним.

Просить суд рішення Ладижинської сільської ради № 9 від 21 лютого 2001 року на підставі якого громадянину ОСОБА_1 було видано державний акт на земельну ділянку серії ЧР 15-25-886 загальною площею 18,3006 га, визнати незаконним та скасувати.

Державний акт на земельну ділянку серії ЧР 15-25-886 загальною площею 18,3006 га та зареєстрований в книзі записів (реєстрації) державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі на території Ладижинської сільської ради за № 886 визнати недійсним.

На адресу суду від представника відповідача Ладижинської сільської ради надійшов відзив, у якому просить відмовити у задоволенні позову, в обґрунтування зазначаючи про те, що позивач при зверненні до суду пропустив строк позовної давності.

Так, як видно із позовної заяви, позивач є користувачем земельної ділянки з кадастровим номером 7124385100:02:000:0017 з 25.10.2011, тому ОСОБА_2 ще з 2011 року було відомо хто використовує спірні 18,3006 га, які межують із земельними ділянками, які він орендує, і позивач мав можливість дізнатися про те, на якій підставі та на яких умовах отримав її ОСОБА_1 .

Відповідно до державного акту на право колективної власності на землю серії ЧР 15-12 виданого КПП «Лан» 14.03.1994 на підставі рішення Уманської районної ради від 28.12.1993 № 17-21, земельні ділянки, на які ОСОБА_1 видано державний акт на право приватної власності на землю загальною площею 18,3006 га, з 14.03.1994 перебували у колективній власності КПП «Лан» для ведення сільськогосподарського виробництва, а не в державній власності як стверджує позивач.

Згідно схеми поділу земель колективної власності на земельні частки (паї) КПП «Лан» с. Ладижинка, земельні ділянки на які ОСОБА_1 видано державний акт на право приватної власності на землю загальною площею 18,3006 га розміщені у полях №№ 26, 27 та 28, угіддя яких рілля.

У відповідності до вимог ЗК України, які діяли на момент прийняття оскаржуваного рішення, прибережні захисні смуги не було включено до земель водного фонду. Така норма з`явилася у Земельному кодексі України від 25.10.2001, який набрав чинності 01.01.2002, а тому ці зміни не мають зворотної дії в часі.

Відповідно до вимог ЗК України, який діяв на момент прийняття оскаржуваного рішення, землі придатні для потреб сільського господарства, повинні надаватися насамперед для сільськогосподарських цілей. Землями сільськогосподарського призначення передаються у власність і надаються у користування громадянам, радгоспам, колективним та іншим сільськогосподарським підприємствам і організаціям для ведення товарного сільськогосподарського виробництва.

Тобто на момент прийняття оскаржуваного рішення, а саме 21.02.2001, земельні ділянки на які ОСОБА_1 видано державний акт на право приватної власності на землю загальною площею 18,3006 га, відносилась до земель сільськогосподарського призначення та не перебували в державній власності.

Вимогами ст. 59 ЗК України, який діє на цей час, землі водного фонду можуть перебувати у державній, комунальній та приватній власності, тобто законом прямо передбачено можливість володіти на праві власності земельними ділянками водного фонду, які були приватизовані до 01.01.2002.

Крім того, ст. 60 ЗК України прямо передбачає, що прибережні захисні смуги встановлюються за окремими проектами землеустрою, а не будь-якою іншою документацією, в тому числі за відомостями публічної кадастрової карти, а за даними Ладижинської сільської ради такі проекти землеустрою в адміністративних межах Ладижинської сільської ради не розроблялися.

Оригінал рішення виконавчого комітету Ладижинської сільської ради від 21.02.2001 № 8 в Ладижинській сільській ради відсутній, у зв`язку з передачею рішення до архівного сектору Уманської районної державної адміністрації.

Оригінал державного акту на земельну ділянку серії ЧР 15-25-886 загальною площею 18,3006 га в Ладижинській сільській раді відсутній, згідно діючого законодавства один примірник, а саме оригінал вказаного державного акту на земельну ділянку має знаходитися у ОСОБА_1 , а другий примірник в міськрайонному управлінні в Уманському районі та м. Умані Головного управління Держгеокадастру у Черкаській області.

Враховуючи зазначене, просить суд відмовити у задоволенні позову в повному обсязі.

Також на адресу суду надійшов відзив від представника третьої особи ОСОБА_1 адвоката Літинського Т.О., у якому просить суд відмовити у задоволенні позову та зазначає про те, що позивач не може бути позивачем у цій справі.

В обґрунтування позову ОСОБА_2 посилався на те, що він є орендарем двох земельних ділянок з водоймою загальною площею 28,1190 га, з яких 27,3768 га, кадастровий номер 7124385100:02:000:0017 та площею 0,7422 га, кадастровий номер 7124385100:02:000:0058, що розташовані за межами с. Ладижинка, Уманського району, Черкаської області, на підставі договору оренди від 25.10.2011, зі змінами від 27.02.2019 щодо строку оренди на 49 років, тобто з 25.10.2011 по 24.10.2060.

У своєму позові ОСОБА_2 , як на підставу позову, посилаючись на ч. 1 ст. 58 ЗК України від 25.10.2001 № 2768-ІІІ, який почав діяти із 01.01.2002 зазначає про прибережну захисну смугу.

Звертає увагу суду, що ОСОБА_1 є власником земельної ділянки площею 18,3006 га для ведення товарно-сільськогосподарського виробництва із 2001 року, а позивач є лише користувачем/орендарем земельної ділянки водного фонду під водоймою і таке його право виникло через 10 років після виникнення права власності ОСОБА_1 . При цьому, позивач не звертався за передачею йому в оренду прибережної захисної смуги.

Позивач, як до укладення договору оренди земельної ділянки водного фонду 25.10.2011, так і після його укладення, не звертався за розробленням проекту землеустрою щодо відведення прибережної захисної смуги, хоча мав таку можливість.

Позивачу, як постійному користувачу земельної ділянки водного фонду, увесь час із 2011 року і до подання позову у 2020 році відомо, що ОСОБА_1 обробляє земельну ділянку у відповідності до її цільового призначення для ведення товарно-сільськогосподарського виробництва, про що сам вказує у позові.

Крім того, позивач вказує, що йому передані земельні ділянки із визначеними кадастровими номерами та площею згідно з план-схемою, актом визначення меж земельної ділянки водного фонду в натурі, і є невід`ємною частиною і цими земельними ділянками позивач користується до цього часу.

Вважає, що права позивача не порушені, а відтак не має підстав для звернення до суду.

Позивач вказує, що користується орендованою ним земельною ділянкою площею згідно договору оренди згідно з план-схемою, актом визначення меж земельної ділянки водного фонду в натурі, але не надає доказів того, що ОСОБА_1 порушив права ОСОБА_2 .

Наголошує на тому, що позивач ОСОБА_2 заявляє, що є орендарем вказаних земельних ділянок водного фонду для вирощування і розведення риби із жовтня 2011 року, а ОСОБА_1 є власником земельної ділянки з 2001 року, тобто позивач, будучи користувачем з 2011 року до суду з будь яким позовом до 15.04.2020 не звертався. Крім того, позивач не звертався за розробленням проекту відведення прибережної захисної смуги і позивачу відомі обставини оренди ним ставка до укладення ним договору оренди.

Що, у відповідності до ст. 267 ЦК України, також є підставою для відмовлення у задоволенні позову.

Також позивач зазначає, що ОСОБА_1 , який використовує земельні ділянки площею 18,3 га для вирощування сої нібито вносив гербіцид «Базарган», що перешкоджає позивачу вирощувати та розводити рибу, оскільки пестициди та хімікати постійно змиває сильними дощами та водоймами, що насправді не відповідає дійсності.

Також позивач, як на підставу у задоволенні позову, посилається на норми діючого із 01.01.2002 Земельного кодексу України, тому в цій частині слід зазначити, що посилання позивача на чинний ЗК України не обґрунтоване, оскільки діючий ЗК України набув чинності з 01.01.2002, а на час видачі ОСОБА_1 у 2001 році, як зазначає позивач, державного акту на земельну ділянку ЧР 15-25-886, такий нормативний акт не діяв, його не існувало.

В цій частині, представник третьої особи погоджується із обставинами, викладеними у відзиві Ладижинської сільської ради, що згідно ЗК України 1990 року на час отримання ОСОБА_1 земельної ділянки у власність у 2001 році прибережні захисні смуги не було включено до земель водного фонду, а застосування діючого ЗК України неможливе через заборону зворотної дії закону у часі згідно ст. 58 Конституції України.

Окрім того, на час отримання ОСОБА_1 земельної ділянки у власність ЗК України 1990 року передбачав передачу земельних ділянок у першу чергу для потреб сільського господарства, а саме таке цільове призначення мала земельна ділянка ОСОБА_1 і до передачі земельної ділянки у власність ОСОБА_1 позивач не звертався із заявою щодо зміни її цільового призначення, тому передача ОСОБА_1 земельної ділянки у власність відбулася відповідно до законодавства та її цільового призначення і є законною.

Більше того, відповідно до діючого ЗК України дозволено мати земельні ділянки водного фонду у приватній власності.

На даний час відсутні відомості щодо прибережної захисної смуги, таких проектів не замовлялось.

Крім того, позивачем ОСОБА_2 до суду направлено додаткові письмові пояснення, у яких також просить суд позов задовольнити, в обґрунтування зазначивши наступне.

30.12.2020 адвокат Літинський Т.О. діючи від імені третьої особи, підписав відзив та скерував його до суду. При цьому, до відзиву не було додано будь-які додатків, які б могли підтвердити текст відзиву, а також його повноважень щодо можливості надавати такий відзив.

Вважає, що відзив, направлений представником третьої особи не містить жодних аргументованих обставин.

Так, у відзиві зазначено про те, що ОСОБА_1 є власником земельної ділянки площею 18,3006 га для ведення товарно-сільськогосподарського виробництва із 2001 року, а позивач є лише користувачем/орендарем земельної ділянки водного фонду під водоймою (водне дзеркало) і таке його право виникло через 10 років після виникнення права власності ОСОБА_1 , що спростовується наступним.

Відповідно до листів відповіді від 15 червня 2018 року ГУ Держгеокадастру у Черкаській області управління контролю за використанням та охороною земель йому стало відомо, що згідно запису № 886 від 27.04.2001 в Книзі записів державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі на території Ладижинської сільської ради зареєстрований державний акт на право власності на землю ЧР 15-25-886 загальною площею 18,3006 га, для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, підставою для видачі якого, було рішення Ладижинської сільської ради № 9 від 21.02.2001 року.

Однак, 19.04.2001 між ним, ОСОБА_2 та сільським головою Ладижинської сільської ради Цоколенком В.О. було укладено договір оренди ставка, тобто його право орендаря земельної ділянки водного фонду виникло лише через 10 років після виникнення права власності ОСОБА_1 є брехнею.

Щодо незвернення позивача для виготовлення проектної організації зазначає наступне. Порядком визначення розмірів і меж водоохоронних зон та режиму ведення господарської діяльності визначено, що водоохоронні зони встановлюються для створення сприятливого режиму водних об`єктів, попередження їх забруднення, засмічення і вичерпання, знищення навколоводних рослин і тварин, а також зменшення коливань стоку вздовж річок, морів та навколо озер, водосховищ і інших водойм. У межах водоохоронних зон виділяються землі прибережних захисних смуг та смуги відведення з особливим режимом їх використання відповідно до ст.ст. 88-91 Водного кодексу України.

Розміри і межі водоохоронних зон визначаються проектом на основі нормативно-технічної документації. Проекти цих зон розробляються на замовлення органів водного господарства та інших спеціально уповноважених органів, узгоджуються з органами охорони навколишнього природного середовища, земельних ресурсів, власниками землі, землекористувачами і затверджуються відповідними місцевими органами державної влади та виконавчими комітетами рад.

Наведені законодавчі норми встановлюють розміри прибережних захисних смуг в залежності від виду водойми та прямо забороняють надання у приватну власність земельних ділянок водного фонду, до яких відносяться прибережні захисні смуги, а проект землеустрою щодо встановлення прибережної захисної смуги є документом, який містить графічні матеріали та відомості про обчислену площу в розмірі й межах, встановлених законодавством.

При цьому, відсутність проекту землеустрою щодо встановлення прибережної захисної смуги не свідчить про відсутність самої прибережної захисної смуги, оскільки її розміри встановлені законом.

Щодо посилання представника третьої особи на строки позовної давності, зазначає, що у серпні 2017 року ОСОБА_1 , який використовував свої земельні ділянки площею 18,3 га для вирощування сої вносив гербіцид «Базарган», однак перед початком обробітків посівів сої ОСОБА_1 не попереджав власників суміжних ділянок та не пройшов навчання і не отримав допуск на право роботи з пестицидами та агрохімікатами.

Вважає, що громадянин ОСОБА_1 порушив його право в серпні 2017 року, коли вносив гербіцид «Базагран», які під час сильних дощів змиває пестициди та агрохімікати до водойми, в якій він здійснює вирощування та розведення товарної риби. Тому, тільки дізнавшись про це, він 15.05.2018 звернувся з відповідним листом до Держгеокадастру і отримавши відповідь 15.06.2018 йому стало відомо про незаконне рішення Ладижинської сільської ради № 9 від 21.02.2001 на підставі якого було видано Державний акт на право власності на землю серії ЧР 15-25-886, а тому і строк позовної давності для нього розпочався саме з 15.06.2018, а з позовом він звернувся в квітні 2020 року.

Категорично не погоджується з твердженням представника третьої особи щодо ненадання доказів порушення прав ОСОБА_2 діями ОСОБА_1 , оскільки надав письмові докази про те, що земельні ділянки власником яких є він, відповідно до схеми відстані земельних ділянок від урізу води, виготовленої Державним підприємством «Центр державного земельного кадастру» Черкаська регіональна філія, потрапляють у межі прибережної захисної смуги навколо ставка.

Також зазначає, що згідно відповіді Головного управління Держпродспоживслужби в Черкаській області від 07.09.2017, копія якої наявна у матеріалах цивільної справи, чітко вказано, що ОСОБА_1 грубо порушив вимоги Постанови КМУ № 746 від 18.09.1995, а саме перед початком обробітків пестицидами та агрохімікатами посівів сої не попередив власників суміжних ділянок, а також не пройшов навчання і не отримав допуск на право роботи з пестицидами та агрохімікатами.

Тобто, передача у власність прибережних земельних ділянок Ладижинською сільською радою ОСОБА_1 була здійснена з порушенням, а тому він звернувся до суду з цим позовом та просить суд його задовольнити.

Представник позивача ОСОБА_4 в судовому засіданні підтримав позовні вимоги та просив суд їх задовольнити в повному обсязі. Пояснив, що його довіритель, позивач по справі, отримав в оренду земельну ділянку із земель водного фонду для вирощування і розведення товарної риби. Третьою особою ОСОБА_1 , якому на підставі рішення Ладижинської сільської ради, було передано у власність земельні ділянки поруч з орендованою позивачем земельною ділянкою, при обробці землі були застосовані хімікати, при цьому його довіритель про це повідомлений не був, а також сам ОСОБА_1 не отримав на це відповідного дозволу. Оскільки, передача у власність земельних ділянок із водного фонду ОСОБА_1 здійснена в порушення вимог чинного законодавства, просить скасувати рішення Ладижинської сільської ради № 9 від 21.02.2001 року, і як наслідок, визнати недійсним державний акт на право на землю, виданий на підставі вищевказаного рішення. Крім того, підставою для скасування рішення та акту вважає той факт, що третьою особою без належного дозволу використовуються для обробки земельної ділянки гербіциди, що негативно відображається на господарській діяльності позивача, а тому є підстави для задоволення позову.

Третя особа ОСОБА_1 в судовому засіданні заперечував проти задоволення позову, вважає, що набув право власності на земельну ділянку на законних підставах, доказів порушення будь-яких прав позивача щодо користування земельними ділянками з водоймами останнім не надано, а тому просить суд відмовити у задоволенні позову.

Представник третьої особи Мельник О.Ф. в судовому засіданні заперечував проти задоволення позову, вважає, що його довіритель набув право власності на земельну ділянку на законних підставах і позовні вимоги порушують права його довірителя. Крім того, позов безпідставний та необґрунтований. Також позивач ставить питання про скасування рішення Ладижинської сільської ради, якого фактично не існує, оскільки ними надано відповідне рішення, отримане з архівного відділу Уманської районної держадміністрації. У зв`язку із зазначеним просить суд відмовити у задоволенні позову в повному обсязі.

Представник відповідача Ладижинської сільської ради в судове засідання не з`явився, на адресу суду надійшла письмова заява, у якій просять суд розгляд справи проводити у відсутність їх представника, позовні вимоги не визнають та заперечують проти задоволення позову.

Суд, вислухавши представника позивача, третю особу, представника третьої особи, врахувавши позицію позивача та представника відповідача, дослідивши письмові докази, наявні в матеріалах справи, всебічно перевіривши обставини, на яких вони ґрунтуються відповідно до норм матеріального права, що підлягають застосуванню до спірних правовідносин, вважає, що позовні вимоги не підлягають до задоволення, виходячи з наступних підстав.

Відповідно до ст. 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом.

Відповідно до ст. ст. 4, 5 ЦПК України кожна особа має право в порядку встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, який здійснюється судом у спосіб, визначений законом або договором.

Статтею 19 ЦПК України встановлено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Суди розглядають справи, визначені у частині першій цієї статті, в порядку позовного, наказного чи окремого провадження.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.

Відповідно до вимог п. 1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим кодексом випадках.

Відповідно до ст. 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

При цьому, способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: припинення дії, яка порушує право, відновлення становища, яке існувало до порушення.

Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

Реалізуючи передбачене ст. 64 Конституції України право на судовий захист, звертаючись до суду, особа вказує в позові власне суб`єктивне уявлення про порушене право чи охоронюваний інтерес та спосіб його захисту.

Із змісту позовної заяви, матеріалів справи вбачається, що предметом позову є позбавлення права власності третьої особи шляхом скасування рішення сільської ради про виділення в натурі земельних ділянок та державного акту про право власності на земельну ділянку. При цьому, в підтвердження позовних вимог позивач додає договір оренди земельної ділянки від 25.10.2011, згідно якого йому ОСОБА_2 передано в оренду дві земельні ділянки загальною площею 28,1190 га із земель водного фонду Ладижинської сільської ради Уманського району Черкаської області, що розташовані за межами села Ладижинка, з цільовим призначенням вирощування і розведення товарної риби; додаткову угоду до договору оренди земельної ділянки водного фонду від 25.10.2011; витяг з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію іншого речового права щодо належності реєстрації позивачем права оренди земельних ділянок, а також відповіді на його звернення щодо правомірності виділення земельних ділянок ОСОБА_1 та використання ним при обробці належних йому земельних ділянок гербіциду Базарган, які дозволені до використання в Україні, Головного управління Держпродспоживслужби в Черкаській області, Головного управління Держгеокадастру у Черкаській області Управління контролю за використанням та охороною земель та Уманського міськрайонного виробничого відділу Черкаської регіональної філії ДП «Центр Державного земельного кадастру».

Вказані відповіді містять інформацію про те, що за ОСОБА_1 , до якого позивач не ставить будь яких вимог, на праві приватної власності зареєстровані земельні ділянки, які потрапляють у межі прибережної захисної смуги навколо ставка у відповідності до ст. 88 Водного кодексу України, які він обробляв дозволеним для використання в Україні гербіцидом Базагран, при тому, що дійсно не пройшов відповідного навчання та не попередив власників та орендарів суміжних земельних ділянок.

Як зазначено у ч. 3 ст. 13 Конституції України, власність зобов`язує та не повинна використовуватись на шкоду людині, суспільству.

Нормами частин 1 та 2 ст. 321 ЦК України регламентовано, що право власності є непорушним і ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні, а особа може бути обмежена в здійсненні права власності лише у випадках та в порядку, встановленому законом.

Відповідно до рішення Конституційного Суду України від 01.12.2004 під поняттям «охоронювані законом інтереси», що вживається в законах України, слід розуміти як прагнення до користування матеріальним та/або нематеріальним благом, так і зумовлений загальним змістом, об`єктивний і прямо не опосередкований у суб`єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції України та Законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності.

Відповідно до ст. 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема, з правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Згідно ч. 1 ст. 81 ЗК України, громадяни України набувають права власності на земельні ділянки на підставі придбання за договором купівлі-продажу, ренти, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами; безоплатної передачі із земель державної і комунальної власності; приватизації земельних ділянок, що були раніше надані їм у користування; прийняття спадщини; виділення в натурі (на місцевості) належної їм земельної частки (паю).

Відповідно до ст. 125 ЗК України, право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав.

Згідно ч.2 ст.386 ЦК України власник, який має підстави передбачати можливість порушення свого права власності іншою особою, може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню.

Гарантуючи права власності, закон надає власнику право вимагати усунення будь-яких порушень його права, хоч би ці порушення і не були поєднані з позбавленням володіння.

Разом з тим суд зазначає, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (ч. 2 ст. 12, ч. 1 ст. 81 ЦПК України).

Частина перша ст. 76 ЦПК України вказує на те, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно ч. 1 ст. 79 ЦПК України достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.

Процесуальний закон містить вимоги до доказів, на підставі яких суд встановлює обставини справи, а саме: докази повинні бути належними, допустимими, достовірними, а у своїй сукупності-достатніми. Відповідно до ч. 1 ст. 80 ЦПК України, достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Відповідно до абз. 2 п. 11 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 18.12.2009 № 14 «Про судове рішенні у цивільній справі», оскільки правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів та осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси (частини перша та друга статті 3 ЦПК) ( 1618-15 ), то суд повинен встановити, чи були порушені,невизнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, а якщо були, то вказати, чи є залучений у справі відповідач відповідальним за це.

Як вбачається з матеріалів позовної заяви, позивачем не надано жодних належних, достовірних та достатніх доказів того, що відповідач Ладижинська сільська рада, своїм рішенням № 8 від 21 лютого 2001 року «Про виділення в натурі (на місцевості) земельних часток (паїв)», та виданим на підставі вказаного рішення Державний актом на право приватної власності на землю ЧР 15-25-886 на ім`я ОСОБА_1 , порушує права позивача ОСОБА_2 . Не надає жодних доказів, що скасування вказаних рішення та державного акту не призведе до порушень прав власності інших осіб, а саме третьої особи ОСОБА_1 , а також доказів того, що останнім право власності на земельну ділянку набуто в порушення вимог чинного законодавства та призводить до порушень прав позивача, як орендаря суміжних земельних ділянок. Крім того, позивачем не доведено, що ним було вчинено будь-які дії, направлені на урегулювання конфлікту, у разі дійсного його існування.

В матеріалах справи наявні відповіді на його звернення до ряду установ, але наявність таких запитів та відповідей на них не може вважатися належним доказом у вказаній справі.

Положеннями частини другої статті 78 ЦПК України визначено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

За своїм внутрішнім переконанням суд відзначає, що наявність обставин вчинення будь-яких незаконних дій, які б порушували права позивача може прийматись до уваги тільки при наявності первинних та похідних доказів, що зафіксовані сторонніми особами (спостерігачами), органами місцевого самоврядування, органами державної влади за відповідним зверненням.

Доказів виявлення порушень позивачем до матеріалів справи не долучено.

Стаття 15 ЦК Українипередбачає право кожної особи на захист свого цивільного права в разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Отже, указана норма визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.

Таким чином, порушення, невизнання або оспорювання суб`єктивного права є підставою для звернення особи до суду за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту.

Особа, права якої порушено, може скористатися не будь-яким, а конкретним способом захисту свого права. Під способами захисту суб`єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на порушника.

Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб`єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення.

Суд зобов`язаний з`ясувати характер спірних правовідносин (предмет і підстави позову), наявність або відсутність порушеного права чи інтересу та можливість його поновлення чи захисту в обраний спосіб. Така правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 22 січня 2019 року у справі № 912/1856/16 та від 14 травня 2019 року у справі № 910/11511/18.

Водночас Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права або інтересу залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам.

Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, ніж тим, що встановлений договором або законом. Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб`єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення.

Так, для того, щоб право на доступ до суду було ефективним, особа повинна мати чітко визначену та дієву можливість оскаржити подію, яка, на її думку, порушує її права й охоронювані законом інтереси.

Законодавець у ч. 1 ст. 16 ЦК України встановив, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу, а в ч. 2 цієї статті визначив способи здійснення захисту цивільних справ та інтересів судом.

При цьому, цивільне законодавство не містить визначення поняття способів захисту цивільних прав та інтересів. За їх призначенням вони можуть вважатися визначеним законом механізмом матеріально-правових засобів здійснення охорони цивільних прав та інтересів, що приводиться в дію за рішенням суду у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.

Однак відсутність законодавчо закріпленого визначення поняття «спосіб захисту права та/або інтересу» не виключає виокремлення матеріально-правового та процесуально-правового аспектів захисту цивільного права та інтересу.

Так матеріально-правовий аспект захисту цивільних прав та інтересів насамперед полягає у з`ясуванні, чи має особа таке право або інтерес та чи були вони порушені або було необхідним їх правове визначення.

В свою чергу процесуально-правовий аспект захисту права полягає в тому, що суди розглядають в порядку відповідного виду судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із відповідних відносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. При цьому вказаний аспект включає в себе не лише правильність обрання передбаченого законом або договором способу захисту, але і необхідність належного правового обґрунтування вимог відповідними нормами права.

За встановлених обставин суд приходить до висновку, що позивачем вибраний невірний спосіб захисту його порушеного права, оскільки в даному випадку останній фактично зазначає про наявність перешкод у користуванні ним, як орендарем, земельними ділянками з розташованими на них водоймами, а тому, на думку суду, визнання незаконним та скасування рішення Ладижинської сільради «Про виділення в натурі (на місцевості) земельних часток (паїв)», а також визнання недійсним Державного акту на право приватної власності на землю ЧР 15-25-886 на ім`я ОСОБА_1 , не є ефективним способом захисту, оскільки не призведе до відновлення порушених прав та законних інтересів позивача, а також становища, яке існувало до такого порушення. Разом з цим застосування такого способу захисту призведе до порушень прав власності інших осіб, а саме третьої особи ОСОБА_1 .

Згідно ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.

Звертаючись за захистом своїх прав до суду саме заявник повинен обґрунтувати підстави позову, предмет позову, вказати осіб, які порушують його права, та яких може стосуватись вирішення спору відповідно до принципів змагальності та диспозитивності цивільно-процесуального судочинства.

Відповідно до п. 27 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 14 від 18.12.2009 року «Про судове рішення у цивільній справі»роз`яснено, що під час судового розгляду предметом доказування є факти, якими обґрунтовують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше юридичне значення для вирішення справи і підлягають встановленню при ухваленні рішення.

У роз`ясненні п. 6вказаної Постанови вказано, враховуючи принцип безпосередності судового розгляду, рішення може бути обґрунтоване лише доказами, одержаними у визначеному законом порядку та дослідженими в судовому засіданні.

Позивач повинен був довести за допомогою належних та допустимих доказів, з урахуванням положеньЦПК України та з посиланням на матеріально-правову підставу своїх вимог, зазначені ним обставини.

Саме на позивача покладений обов`язок з врахуванням предмету і підстав позову довести в суді ті обставини на які він посилається, як на підставу своїх позовних вимог і відповідно, що є підстави до застосування до спірних правовідносин відповідних положень Цивільного кодексу України. Тобто, позивач повинен був довести за допомогою належних та допустимих доказів, з урахуванням положень ст.ст. 76-80 ЦПК України, зазначені ним обставини. Однак таких доказів позивач не надав, у зв`язку з цим, суд не вбачає підстав для задоволення позову.

Отже, в зазначеній категорії справ суттєвим питанням, що підлягає встановленню та дослідженню в судовому порядку є те, чи позивач довів належними та допустимими доказами порушення його прав.

З огляду на наведене суд констатує, що позивачем належним чином не доведено обставини чинення перешкод чи порушення його прав та законних інтересів з боку відповідача, які мають значення для справи і на які він посилається, як на підставу своїх вимог, у зв`язку з чим у задоволенні позову слід відмовити.

Суд вирішує питання про розподіл судових витрат в порядку ст. 141 ЦПК України.

Відповідно до ч. 1, 2 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог та інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: у разі задоволення позову - на відповідача; у разі відмови в позові - на позивача; у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Згідно з пунктом 10 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір» від сплати судового збору звільняються громадяни, віднесені до 1 та 2 категорій постраждалих внаслідок Чорнобильської катастрофи.

З матеріалів справи вбачається, що позивачем при зверненні до суду з відповідним позовом судовий збір не було сплачено. Документів на підтвердження факту понесених інших судових витрат позивачем надано не було.

Керуючись Законом України «Про оренду землі», ст. ст. 19, 59, 60, 83, 84, 88 ЗК України, ст. ст. 16, 316, 317, 319, 321 ЦК України, ст. ст. 10, 12, 13, 81, 89, 141, 263-265, 354, 355 ЦПК України, суд

В И Р І Ш И В:

У задоволенні позову ОСОБА_2 до Ладижинської сільської ради Уманського району Черкаської області, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору ОСОБА_1 , про скасування рішення виконавчого комітету Ладижинської сільської ради № 9 від 21 лютого 2001 року та визнання недійсним державного акту серії ЧР 15-25-886 на право власності на земельну ділянку відмовити.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана протягом тридцяти днів з дня проголошення рішення до Черкаського апеляційного суду безпосередньо до суду апеляційної інстанції.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження рішення суду якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Повне судове рішення складене 29.09.2023 року.

Суддя: Р. В. Піньковський