Рішення

від 31.10.2023 по справі 520/22593/23

ХАРКІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Харківський окружний адміністративний суд 61022, м. Харків, майдан Свободи, 6, inbox@adm.hr.court.gov.ua, ЄДРПОУ: 34390710 Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

м. Харків

31 жовтня 2023 р. справа № 520/22593/23

Харківський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Григорова Д.В., розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження без виклику сторін (у порядку письмового провадження) справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП: НОМЕР_1 ) до Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташоване у місті Мелітополь (вул. Індустріальна, буд. 89, а/с 621, м. Мелітополь, Запорізька область, 72316, код ЄДРПОУ: 42348993) третя особа: Державне бюро розслідувань (вул. Панаса Мирного, буд. 28, м. Київ11, Центральна Частина Києва, Київ, 01011, код ЄДРПОУ: 41760289) про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити певні дії, -

В С Т А Н О В И В:

ОСОБА_1 звернувся до Харківського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом, в якому просить суд:

- визнати протиправною бездіяльність Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у м. Мелітополі щодо не нарахування та невиплати ОСОБА_1 грошової компенсації при звільненні за невикористані дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій (за 2021 рік) в загальній кількості 14 календарних днів та (за 2022 рік) в загальній кількості 14 календарних днів, з урахуванням Індексації грошового забезпечення;

- зобов`язати Територіальне управління Державного бюро розслідувань, розташованого у м. Мелітополі нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію при звільненні за невикористані дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій (за 2021 рік) в загальній кількості 14 календарних днів та (за 2022 рік) в загальній кількості 14 календарних днів, з урахуванням індексації грошового забезпечення;

- визнати протиправною бездіяльність Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у м. Мелітополі щодо не нарахування та невиплати ОСОБА_1 грошової компенсації при звільненні за невикористані дні додаткової відпустки працівникам, які мають дітей за 2021- 2022 роки, в загальній кількості 20 календарних днів з урахуванням індексації грошового забезпечення;

- зобов`язати Територіальне управління Державного бюро розслідувань, розташованого у м. Мелітополі нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію при звільненні за невикористані дні додаткової відпустки працівникам, які мають дітей за 2021-2022 роки, в загальній кількості 20 календарних днів з урахуванням індексації грошового забезпечення;

- визнати протиправною бездіяльність Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у м. Мелітополі щодо не нарахування та невиплати ОСОБА_1 одноразової грошової допомоги в розмірі 50 відсотків місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби згідно ст. 9 Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб», за період з 12.05.2021р. по 08.08.2022р.;

- зобов`язати Територіальне управління Державного бюро розслідувань, розташованого у м. Мелітополі нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову допомогу в розмірі 50 відсотків місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби згідно ст. 9 Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» , за період з 12.05.2021р. по 08.08.2022р.

В обґрунтування позовних вимог позивачем зазначено, що відповідачем допущено протиправну бездіяльність щодо не нарахування та невиплати грошової компенсації при звільненні за невикористані дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій (за 2021 рік) в загальній кількості 14 календарних днів та (за 2022 рік) в загальній кількості 14 календарних днів, з урахуванням Індексації грошового забезпечення, грошової компенсації при звільненні за невикористані дні додаткової відпустки працівникам, які мають дітей за 2021- 2022 роки, в загальній кількості 20 календарних днів з урахуванням індексації грошового забезпечення, одноразової грошової допомоги в розмірі 50 відсотків місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби згідно ст. 9 Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб», за період з 12.05.2021р. по 08.08.2022р.

Ухвалою суду від 25.09.2023р. відкрито спрощене провадження у вказаній адміністративній справі. Ухвалою суду від 06.10.2023р. позовну заяву залишено без руху. Ухвалою суду від 16.10.2023р. визнано не пропущеним строк звернення до суду у цій справі та продовжено розгляд справи.

Представником відповідача надано до суду відзив на позов, у якому останній зазначив, що відповідач у спірних правовідносинах діяв згідно чинного законодавства, просив в задоволенні позовних вимог відмовити.

Представником позивача надано до суду відповідь на відзив на позовну заяву, згідно якої він підтвердив раніше викладену правову позицію та просив задовольнити позовні вимоги у повному обсязі.

Третя особа у справі надала пояснення, за якими проти позовних вимог заперечувала.

З урахуванням викладеного суд вважає можливим розгляд та вирішення справи на підставі наявних у ній доказів, які є достатніми та належними.

Дослідивши матеріали справи, суд зазначає наступне.

Судом встановлено, що ОСОБА_1 в період з 11.05.2021р. по 17.01.2022р. проходив службу в Центральному апараті Державного бюро розслідувань (ДБР), а з 18.01.2022р. по 08.08.2022р. проходив службу в Територіальному управлінні ДБР у м. Мелітополі, звідки був звільнений з органів ДБР через дострокове розірвання контракту за згодою сторін (наказ від 05.08.2022 р. № 117ос/дск.)

06.08.2022р. позивач скерував на адресу ТУ ДБР у м. Мелітополі рапорт, в якому в зв`язку із звільненням з ДБР просив здійснити на його користь відповідні виплати. Відповіді на вказаний рапорт на той час відповідач не надав.

Разом з тим, позивачу в зв`язку з припиненням достроково контракту про проходження служби в Державному бюро розслідувань та звільненню із служби в Державному бюро розслідувань в запас Збройних сил України за угодою сторін було виплачено грошову компенсацію за 18 календарних днів невикористаної частини щорічної основної оплачуваної відпустки за 2022 рік, за 15 календарних днів невикористаної щорічної додаткової оплачуваної відпустки за 2022 рік відповідно до копії витягу з наказу т.в.о. директора ТУ ДБР у м. Мелітополі від 05.08.2022р. №117ос/дск.

Не погодившись з нарахуванням та виплатою сум компенсації, позивач звернувся до суду та за наслідками розгляду справи постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 26.04.2023р. у справі № 260/4018/22 його адміністративний позов було задоволено частково: визнано протиправною бездіяльність Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташоване у місті Мелітополі, яка полягає у незабезпечення своєчасного і належного розгляду рапорту ОСОБА_1 від 06.08.2022р. в частині виплати йому при звільненні з Державного бюро розслідувань компенсації додаткової відпустки працівникам, які мають дітей, за 2021-2022 роки та одноразової грошової допомоги при звільненні зі служби; зобов`язано Територіальне управління Державного бюро розслідувань, розташоване у місті Мелітополі, розглянути рапорт ОСОБА_1 , від 06.08.2022р. в частині виплати йому при звільненні з Державного бюро розслідувань компенсації додаткової відпустки працівникам, які мають дітей, за 2021-2022 роки та одноразової грошової допомоги при звільненні зі служби, з врахуванням висновків цього судового рішення та із інформуванням в установленому порядку про результати його розгляду. В задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

На виконання зазначеної постанови Восьмого апеляційного адміністративного суду відповідач розглянув раніше поданий рапорт від 06.08.2022р. в частині виплати при звільненні компенсації додаткової відпустки працівникам, які мають дітей за 2021-2022 роки та одноразової грошової допомоги при звільненні зі служби та листом від 05.05.2023р. №17-11-4472/2023 повідомив позивача про відсутність правових підстав для виплати спірних доплат.

В зв`язку із наведеним між сторонами виник новий спір та, не погоджуючись з фактичною відмовою у виплаті сум компенсацій та грошової допомоги, позивач звернувся до суду в межах даної справи, доводячи, що має право на виплату зазначених компенсацій та грошової допомоги .

Надаючи правову оцінку обставинам справи, суд зазначає наступне.

Відповідно до ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Статтею 46 Конституції України визначено, що громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.

Відповідно до частини 1 статті 83 КЗпП України, у разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі не використані ним дні щорічної відпустки, а також додаткової відпустки працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи.

Аналогічні положення містяться у частині 1 статті 24 Закону України «Про відпустки» від 15 листопада 1996 року №504/96-ВР.

Правові основи організації та діяльності Державного бюро розслідувань регламентує Закон України «Про Державне бюро розслідувань» від 12.11.2015 №794-VIII (далі - Закон) (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин).

Відповідно до ч. 1 ст. 1 вказаного Закону, Державне бюро розслідувань є державним правоохоронним органом, на який покладаються завдання щодо запобігання, виявлення, припинення, розкриття та розслідування кримінальних правопорушень, віднесених до його компетенції.

Згідно ч. 1 ст. 14 Закону, до працівників Державного бюро розслідувань належать особи рядового і начальницького складу, державні службовці та особи, які уклали трудовий договір (контракт) із Державним бюро розслідувань.

Служба в Державному бюро розслідувань є державною службою особливого характеру, що полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров`я і віком громадян України. Час проходження служби в Державному бюро розслідувань зараховується до страхового стажу, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби відповідно до закону.

Порядок проходження служби особами рядового та начальницького складу Державного бюро розслідувань визначається цим Законом, Положенням про проходження служби особами рядового та начальницького складу Державного бюро розслідувань, що затверджується Кабінетом Міністрів України, а також іншими нормативно-правовими актами (ч. 6 ст. 14 Закону).

Так, постановою Кабінету Міністрів України від 05 серпня 2020 року №743 затверджено Положення про проходження служби особами рядового та начальницького складу Державного бюро розслідувань (далі - Положення).

Пунктом 25 Положення визначено, що особи рядового та начальницького складу користуються соціальними гарантіями відповідно до Закону України «Про Національну поліцію», інших законів України з урахуванням положень Закону України «Про Державне бюро розслідувань».

Вказане також кореспондується з нормами ст. 19 Закону.

Відповідно до п. 81 Положення, особи рядового та начальницького складу мають право на такі види відпусток:

1) щорічні відпустки (основна відпустка; додаткові відпустки, передбачені законодавством);

2) додаткові відпустки у зв`язку з навчанням;

3) творча відпустка;

4) відпустка для підготовки та участі в змаганнях;

5) соціальні відпустки (відпустка у зв`язку з вагітністю та пологами; відпустка для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку; відпустка у зв`язку з усиновленням дитини; додаткова відпустка працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину - особу з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи);

6) відпустки без збереження заробітної плати (грошового забезпечення).

Згідно п. 89 Положення додаткові відпустки у зв`язку з навчанням, творчі відпустки та соціальні відпустки надаються відповідно до Закону України «Про відпустки». Інші додаткові відпустки надаються особам рядового та начальницького складу на підставах та в порядку, що встановлені законодавством.

Статтею 162 Закону України «Про відпустки» №504/96-ВР від 15.11.1996 (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) передбачено надання учасникам бойових дій, інвалідам війни, статус яких визначений Законом України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», додаткової відпустки із збереженням заробітної плати тривалістю 14 календарних днів на рік.

Згідно зі ст. 5 Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" від 22 жовтня 1993 року № 3551-XII (далі - Закон № 3551-XII) учасниками бойових дій є особи, які брали участь у виконанні бойових завдань по захисту Батьківщини у складі військових підрозділів, з`єднань, об`єднань всіх видів і родів військ Збройних Сил діючої армії (флоту), у партизанських загонах і підпіллі та інших формуваннях як у воєнний, так і у мирний час.

За змістом п. 19 ч. 1 статті 6 Закону № 3551-XII, учасниками бойових дій визнаються військовослужбовці (резервісти, військовозобов`язані) Збройних Сил України, Національної гвардії України, Служби безпеки України, Служби зовнішньої розвідки України, Державної прикордонної служби України, Державної спеціальної служби транспорту, військовослужбовці військових прокуратур, особи рядового та начальницького складу підрозділів оперативного забезпечення зон проведення антитерористичної операції центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну податкову політику, державну політику у сфері державної митної справи, поліцейські, особи рядового, начальницького складу, військовослужбовці Міністерства внутрішніх справ України, Управління державної охорони України, Державної служби спеціального зв`язку та захисту інформації України, Державної служби України з надзвичайних ситуацій, Державної пенітенціарної служби України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, які захищали незалежність, суверенітет та територіальну цілісність України і брали безпосередню участь в антитерористичній операції, забезпеченні її проведення, перебуваючи безпосередньо в районах антитерористичної операції у період її проведення, у здійсненні заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії Російської Федерації у Донецькій та Луганській областях, забезпеченні їх здійснення, перебуваючи безпосередньо в районах та у період здійснення зазначених заходів.

Згідно зі статтею 12 Закону № 3551-XII, учасникам бойових дій (статті 5, 6) надаються такі пільги: використання чергової щорічної відпустки у зручний для них час, а також одержання додаткової відпустки із збереженням заробітної плати строком 14 календарних днів на рік.

Статтею 4 Закону № 504/96-ВР передбачено такі види щорічних відпусток: основна відпустка (стаття 6 цього Закону); додаткова відпустка за роботу зі шкідливими та важкими умовами праці (стаття 7 цього Закону); додаткова відпустка за особливий характер праці (стаття 8 цього Закону); інші додаткові відпустки, передбачені законодавством.

Відповідно до статті 16-2 Закону № 504/96-ВР, учасникам бойових дій, постраждалим учасникам Революції Гідності, особам з інвалідністю внаслідок війни, статус яких визначений Законом України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», особам, реабілітованим відповідно до Закону України «Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років», із числа тих, яких було піддано репресіям у формі (формах) позбавлення волі (ув`язнення) або обмеження волі чи примусового безпідставного поміщення здорової людини до психіатричного закладу за рішенням позасудового або іншого репресивного органу, надається додаткова відпустка зі збереженням заробітної плати тривалістю 14 календарних днів на рік.

Правовий статус ветеранів війни, забезпечує створення належних умов для їх життєзабезпечення, сприяє формуванню в суспільстві шанобливого ставлення до них визначає Закон України від 22 жовтня 1993 року № 3551-XII «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» (далі - Закон № 3551-XII).

Згідно із пунктом 12 частини 1 статті 12 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» від 22 жовтня 1993 року № 3551-XII (далі Закон № 3551-ХІІ), учасникам бойових дій надаються такі пільги, як використання чергової щорічної відпустки у зручний для них час, а також одержання додаткової відпустки із збереженням заробітної плати строком 14 календарних днів на рік.

Тобто, вказані норми в сукупності свідчать про те, що у випадку звільнення учасника бойових дій, йому виплачується компенсація за всі невикористані ними дні відпустки, у тому числі за невикористані дні додаткової відпустки.

Аналогічна позиція наведена у рішенні Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 16 травня 2019 року у зразковій справі № 620/4218/18 (Пз/9901/4/19), та постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 серпня 2019 року у справі № 620/4218/18 (Пз/9901/4/19), постанові Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 08 лютого 2023 року у справі №420/9834/22.

Аналіз наведених норм чинного законодавства України (на час звільнення) свідчить про те, що відповідачем не було проведено з позивачем усіх необхідних розрахунків, зокрема, щодо нарахування та виплати грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки, передбаченої статтею 16-2, 19 Закону №504/96-ВР та п. 12 ч. 1ст. 12 Закону № 3551-ХІІ пропорційно часу служби в році звільнення.

Суд зазначає, що положення Закону України «Про державну службу» не обмежують та не припиняють право учасника бойових дій на отримання у рік звільнення виплати грошової компенсації за всі невикористані дні додаткової відпустки.

Верховний Суд у зразкові справі від 16.05.2019 № 620/4218/18 ухвалив рішення, яке залишено без змін постановою Великої Палати Верховного Суду від 21.08.2019р. та яким задоволено позовні вимоги щодо не нарахування та невиплати грошової компенсації відпустки як учаснику бойових дій за період з 2015 року по 2018 рік та зазначено, що висновки Верховного Суду у цій справі підлягають застосуванню в адміністративних справах щодо звернення до суду осіб, звільнених з військової служби, яким було відмовлено у виплаті грошової компенсації при звільнені за невикористані календарні дні додаткової відпустки, передбаченої пунктом 12 частини 1статті 12 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» в період визначений підпунктами 17-18статті 10-1 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей».

Отже, законодавством гарантовано право осіб, які мають статус учасника бойових дій на отримання додаткової відпустки із збереженням заробітної плати тривалістю 14 календарних днів на рік.

Судом встановлено, що позивач є учасником бойових дій, що підтверджується наявною в матеріалах справи копією посвідчення серії НОМЕР_2 від 11 березня 2015 року, а отже має право на додаткову відпустку, передбачену ст. 162 Закону України «Про відпустки».

Як слідує з Довідки від 08.08.2022р. №17-09-5890, виданої ТУ ДБР у м. Мелітополі позивачу відпустка як учаснику бойових дій у 2022 році не надавалась, виплата грошової компенсації за таку не проводилась.

Що стосується надання цієї відпустки за період служби позивача в 2021 році, слід врахувати, що позивач проходив службу в центральному апараті ДБР у період з 12 травня 2021 року по 17 січня 2022 року, а в подальшому наказом №2дск-ос від 14.01.2022р. був переведений для подальшого проходження служби до Територіального управління ДБР, розташованого у місті Мелітополі. Дані обставини були встановлені судами під час розгляду справи №260/4018/22.

Постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 10.05.2023р. у справі № 260/3591/22, яка набрала законної сили, установлено, що у відповідь на адвокатський запит представника позивача листом №19870-22/10-11-01-8991/22 від 06.09.2022 Державне бюро розслідувань повідомило, що за час проходження служби в Центральному апараті ДБР у період з травня 2021 року по січень 2022 року відпустка учасника бойових дій позивачу не надавалась та грошова компенсація не виплачувалась.

Відповідно до ч. 4 ст. 78 КАС України, обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

В даній справі відповідач вказаних обставин не заперечував, проте посилався на відсутність в особовій справі позивача відповідних відомостей.

Відповідно до п. 95 Положення, за невикористану в році звільнення відпустку особам рядового та начальницького складу, які звільняються з Державного бюро розслідувань, виплачується грошова компенсація відповідно до закону.

Вказане кореспондується також з нормами п. 9 розділу ІІ Інструкції про механізм реалізації та застосування норм законодавства щодо грошового забезпечення осіб рядового і начальницького складу ДБР, порядок та умови його виплати, затвердженої наказом ДБР №516 від 21.09.2020.

Окрім того, положеннями ч. 1 ст. 24 Закону України «Про відпустки» визначено, що у разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі невикористані ним дні щорічної відпустки, а також додаткової відпустки працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину-особу з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи.

Таким чином, провівши правовий аналіз законодавчих норм, що регулюють порядок проходження служби працівниками ДБР, суд дійшов висновку, що такі передбачають право таких осіб на отримання грошової компенсації за невикористану відпустку, однак таке право реалізується при звільненні зі служби.

Нормами п. 13 Положення визначено, що служба у Державному бюро розслідувань припиняється у разі звільнення особи рядового та начальницького складу із служби в запас або у відставку, загибелі (смерті), визнання її судом безвісно відсутньою або оголошення померлою.

Останнім днем проходження служби у Державному бюро розслідувань вважається день звільнення особи рядового та начальницького складу з Державного бюро розслідувань відповідно до наказу Державного бюро розслідувань по особовому складу.

Згідно п. 115 Положення звільнення осіб рядового та начальницького складу із служби здійснюється:

1) Директором Державного бюро розслідувань:

- осіб рядового та начальницького складу, які проходять службу на посадах, які передбачені штатним розписом (штатом), в центральному апараті Державного бюро розслідувань;

- керівників територіальних управлінь Державного бюро розслідувань та їх заступників;

- керівників інших органів системи Державного бюро розслідувань, безпосередньо підпорядкованих Державному бюро розслідувань, та їх заступників;

2) директором територіального управління, керівником іншого органу системи Державного бюро розслідувань - осіб рядового та начальницького складу, які проходять службу на посадах, які передбачені штатним розписом (штатом), у територіальних управліннях Державного бюро розслідувань, органах системи Державного бюро розслідувань (крім осіб, право звільнення яких має Директор Державного бюро розслідувань).

З урахуванням викладеного слід дійти висновку, що виплата вказаної компенсації, що має здійснюватись при звільненні, має бути проведена за останнім місцем роботи (служби), тобто ТУ ДБР у м. Мелітополі.

Таким чином, відповідачем протиправно не нараховано та не виплачено позивачу грошової компенсації при звільненні за невикористані дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за 2021 рік та за 2022 рік.

Стосовно посилання у відзиві на відсутність інформації щодо надання чи не надання позивачу відпустки учасникам бойових дій під час його роботи в 2021 році в Державному бюро розслідувань, суд зазначає, що Територіальне управління ДБР, розташоване у місті Мелітополі, є структурним підрозділом Державного бюро розслідувань. Центральний апарат Державного бюро розслідувань здійснює свої повноваження безпосередньо через територіальні управління.

Таким чином, оскільки Територіальне управління ДБР, розташоване у місті Мелітополі та Центральний апарат Державного бюро розслідувань складають одну систему, відповідач мав змогу отримати інформацію щодо надання чи не надання позивачу відпустки, що надається учасникам бойових дій під час його роботи в 2021 році.

З огляду на вищевикладене, зазначені вище позовні вимоги є обґрунтованими. Стосовно позовних вимог про не нарахування та невиплату позивачу грошової компенсації при звільненні за невикористані дні додаткової відпустки працівникам, які мають дітей за 2021- 2022 роки в загальній кількості 20 календарних днів з урахуванням індексації грошового забезпечення, суд зазначає наступне.

Згідно з ч. 1 ст. 19 Закону України «Про відпустки», одному з батьків, які мають двох або більше дітей віком до 15 років, або дитину з інвалідністю, або які усиновили дитину, матері (батьку) особи з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи, одинокій матері, батьку дитини або особи з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи, який виховує їх без матері (у тому числі у разі тривалого перебування матері в лікувальному закладі), а також особі, яка взяла під опіку дитину або особу з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи, чи одному із прийомних батьків - надається щорічно додаткова оплачувана відпустка тривалістю 10 календарних днів без урахування святкових і неробочих днів (ст. 73 Кодексу законів про працю України).

Відтак, дана відпустка надається одному із батьків.

Як слідує із матеріалів справи, позивач є батьком малолітніх дітей: сина ОСОБА_2 ІНФОРМАЦІЯ_1 , що підтверджується копією свідоцтва про народження серії НОМЕР_3 від 08.04.2017р., та доньки ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , що підтверджується копією свідоцтва про народження серії НОМЕР_4 .

Позивач згідно доводів позовної заяви стверджував, що його дружина не працює у зв`язку із вихованням дітей та в зв`язку із цим не мала змоги використати відпустку одному з батьків, які мають двох або більше дітей віком до 15 років у спірному періоді.

Доводи відповідача проти позовних вимог в цій частині фактично зведено до того, що в рапорті ОСОБА_1 від 06.08.2022р. наявність у позивача права на вказану вище відпустку не було належно обгрунтовано та, зокрема, відсутність в особовій справі ОСОБА_1 копії свідоцтва про народження одного з дітей та копії свідоцтва про шлюб, а також ненадання підтвердження того, що інший із батьків у поточних календарних роках не скористався своїм правом на таку відпустку.

Розглядаючи зазначені доводи сторін, суд зауважує, що згідно наявної в матеріалах справи копії довідки Управління соціального захисту населення адміністрації Салтівського району Харківської міської ради (а.с. 45, том1), дружина позивача - ОСОБА_4 перебуває на обліку в Управлінні соціального захисту населення адміністрації Салтівського району Харківської міської ради та отримує державну допомогу при народженні дитини ОСОБА_3 , яку призначено з 01.03.2021р. по 31.03.2024р. та допомогу у зв`язку з вагітністю та пологами, яку було призначено на період з 24.05.2021р. по 06.06.2021р.

За даними з електронного кабінету користувача системи персоніфікованого обліку Пенсійного фонду України, ОСОБА_4 03.01.2020р. звільнена з місця роботи в зв`язку із переведенням чоловіка на роботу в іншу місцевість. Подальші відомості про її працевлаштування відсутні.

Таким чином, слід вважати підтвердженими доводи позовної заяви про те, що дружина позивача, за відсутності у розглянутому періоді місця роботи, не використовувала відпустку одному з батьків, які мають двох або більше дітей віком до 15 років.

При цьому суд критично ставиться до доводів відповідача стосовно ненадання підтвердження того, що інший із батьків у поточних календарних роках не скористався своїм правом на таку відпустку, оскільки відповідач, як роботодавець позивача, володів матеріалами особової справи позивача, а в разі їх неповноти або неточності не був позбавлений можливості запропонувати позивачу подати необхідні документи або отримати від Державного бюро розслідувань, де позивач проходив службу раніше.

При цьому, позивач в позовній заяві зазначав, що всі відомості про його сімейний стан та дітей були надані роботодавцю у встановлений законом порядок. Крім того, позивач також вказав, що він неодноразово вказував цю інформацію і в автобіографії і в резюме, і в анкеті на отримання доступу до державної таємниці. Вказані обставини відповідачем не спростовані.

З урахуванням наведеного, позовні вимоги в цій частині також є обґрунтованими.

Стосовно позовних вимог про не нарахування та невиплату ОСОБА_1 одноразової грошової допомоги в розмірі 50 відсотків місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби згідно ст. 9 Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб», за період з 12.05.2021р. по 08.08.2022р., суд зазначає наступне.

Згідно з преамбулою Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб», цей Закон визначає умови, норми і порядок пенсійного забезпечення громадян України із числа осіб, які перебували на військовій службі, службі в органах внутрішніх справ, Національній поліції, Національному антикорупційному бюро України, Службі судової охорони, державній пожежній охороні, Державній службі спеціального зв`язку та захисту інформації України, органах і підрозділах цивільного захисту, податковій міліції, Бюро економічної безпеки України чи Державній кримінально-виконавчій службі України, та деяких інших осіб, які мають право на пенсію за цим Законом.

Відповідно до ч.1 ст.1 вказаного Закону, особи з числа військовослужбовців (крім військовослужбовців строкової служби) рядового, сержантського, старшинського та офіцерського складу, особи, які мають право на пенсію за цим Законом при наявності встановленої цим Законом вислуги на військовій службі, службі в органах внутрішніх справ, Національній поліції та на службі на посадах начальницького складу в Національному антикорупційному бюро України, Службі судової охорони і в державній пожежній охороні, службі в Державній службі спеціального зв`язку та захисту інформації України, в органах і підрозділах цивільного захисту, податкової міліції, Бюро економічної безпеки України, Державної кримінально-виконавчої служби України мають право на довічну пенсію за вислугу років.

Частини 1, 6 ст.9 вказаного Закону передбачають, що особам рядового, сержантського, старшинського та офіцерського складу та деяким іншим особам, які мають право на пенсію за цим Законом та звільняються зі служби за станом здоров`я, працівникам міліції (особам рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ), які на момент опублікування Закону України «Про Національну поліцію» проходили службу в органах внутрішніх справ, мали календарну вислугу не менше п`яти років і до 7 листопада 2015 року були звільнені із служби в органах внутрішніх справ незалежно від підстав звільнення та продовжили роботу в Міністерстві внутрішніх справ або Національній поліції (їхніх територіальних органах, закладах і установах) на посадах, що заміщуються державними службовцями відповідно до Закону України «Про державну службу», а в навчальних, медичних закладах та науково-дослідних установах - на будь-яких посадах, виплачується одноразова грошова допомога в розмірі 50 відсотків місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби. У разі звільнення зі служби за віком, у зв`язку із скороченням штатів або проведенням організаційних заходів, закінченням строку контракту, у зв`язку з прямим підпорядкуванням близькій особі, систематичним невиконанням умов контракту командуванням, на підставах, визначених пунктом 1 частини другої статті 36 Закону України «Про розвідку», а також у зв`язку з настанням особливого періоду та небажанням продовжувати військову службу військовослужбовцем-жінкою, яка має дитину (дітей) віком до 16 років одноразова грошова допомога в розмірі 50 відсотків місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби виплачується за наявності вислуги 10 років і більше.

Особам рядового, сержантського, старшинського та офіцерського складу та деяким іншим особам, які мають право на пенсію за цим Законом, у разі повторного їх звільнення зі служби одноразова грошова допомога, передбачена цією статтею, виплачується за період їх календарної служби з дня останнього зарахування на службу без урахування періоду попередньої служби, за винятком тих осіб, які при попередньому звільненні не набули права на отримання такої грошової допомоги.

Пунктом 2 Прикінцевих та перехідних положень вказаного Закону встановлено, що до приведення у відповідність із цим Законом закони України, інші нормативно-правові акти діють в частині, що не суперечить цьому Закону.

Як вже було зазначено, згідно з ч.3 ст.19 Закону України «Про Державне бюро розслідувань», пенсійне забезпечення осіб рядового і начальницького складу Державного бюро розслідувань здійснюється в порядку та на умовах, передбачених Законом України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб».

Таким чином, дія Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб», в частині виплати передбаченої ст.9 цього Закону одноразової допомоги, розповсюджується на позивача.

Твердження відповідача про те, що дія цього Закону розповсюджена на працівників ДБР лише нормами ч.3 ст.19 Закону України «Про Державне бюро розслідувань» і виключно в частині порядку та умов пенсійного забезпечення, суд відхиляє, оскільки спірна одноразова допомога входить до складу такого пенсійного забезпечення.

Досліджуючи поняття «якість закону» як складову принципу верховенства права та гарантію застосування судом найбільш сприятливого для особи тлумачення закону, передусім слід зазначити, що відповідно до ч. 2 ст. 3 Конституції України головним обов`язком держави є утвердження та забезпечення прав і свобод людини; забезпечення прав і свобод, крім усього іншого, потребує, зокрема, законодавчого закріплення механізмів (процедур), які створюють реальні можливості для здійснення кожним громадянином прав і свобод (Рішення Конституційного Суду України від 24.12.2004р. № 22-рп/2004).

Статтею 17 Закону України № 3477-IV від 23.02.2006р. «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» встановлено, що суди застосовують під час розгляду справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод і практику Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ) як джерело права.

ЄСПЛ у справі «Щокін проти України» (заяви № 23759/03 та № 37943/06, п. 50.56) зазначив, зокрема, що верховенство права, один із основоположних принципів демократичного суспільства, притаманний усім статтям Конвенції; відсутність в національному законодавстві необхідної чіткості та точності, які передбачали можливість різного тлумачення, порушує вимогу «якості закону», передбачену Конвенцією, та не забезпечує адекватний захист від свавільного втручання публічних органів державної влади у майнові права заявника.

Крім того, у справі «Новік проти України» (заява № 48068/06, п.19) ЄСПЛ зробив висновок, що надзвичайно важливою умовою є забезпечення загального принципу юридичної визначеності. Вимога «якості закону» у розумінні пункту 1 статті 5 Конвенції означає, що закон має бути достатньо доступним, чітко сформульованим і передбачуваним у своєму застосуванні для убезпечення від будь-якого ризику свавілля.

У постанові від 29.08.2018р. у справі № 492/446/15-а (провадження № 11-611апп18) Велика Палата Верховного Суду, обґрунтовуючи необхідність відступу від позиції, викладеній у постанові Верховного Суду України від 17.09.2013р. у справі № 21-241а13, також врахувала правовий висновок ЄСПЛ, сформований у рішенні у справі «Щокін проти України» (заяви № 23759/03 та № 37943/06, п.50-56), де Суд визначив концепцію якості закону, зокрема з вимогою, щоб він був доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у своєму застосуванні; відсутність у національному законодавстві необхідної чіткості й точності порушує вимогу «якості закону»; у разі коли національне законодавство припустило неоднозначне або множинне тлумачення прав та обов`язків осіб, національні органи зобов`язані застосувати найбільш сприятливий для осіб підхід.

Крім того, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 06.11.2018р. у справі № 812/292/18 зазначила, що норми законодавства, які допускають неоднозначне або множинне тлумачення, завжди трактуються на користь особи.

У постанові від 13.02.2019р., що винесена Великою Палатою Верховного Суду у зразковій справі № 822/524/18 (провадження № 11-555заі18), із посиланням на положення ст.ст.1, 8, 92 Конституції України, а також на ст.9 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права зроблено висновок, що у випадку існування неоднозначного або множинного тлумачення прав та обов`язків особи в національному законодавстві, наявність у національному законодавстві правових «прогалин» щодо захисту прав людини та основних свобод, зокрема, у сфері пенсійного забезпечення, органи державної влади зобов`язані застосувати підхід, який був би найбільш сприятливим для особи.

Таким чином, враховуючи вищевикладене, приймаючи до уваги наявний на розгляді ВР України проект Закону про внесення змін до деяких законів України щодо упорядкування окремих питань пенсійного забезпечення та страхування працівників ДБР (реєстр. № 9002 від 08.02.2023р.), суд доходить висновку, що в частині вирішення питання про виплату спірної допомоги слід застосовувати приписи ст.9 Законом України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб».

За таких умов позивач має право на одноразову грошову допомогу в розмірі 50 відсотків місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби за період служби з дня останнього зарахування на службу без урахування періоду попередньої служби, тобто, за період з 12.05.2021р. до дня звільнення з ДБР.

При цьому, суд підкреслює ту обставину, що позивач служив у ДБР з 12.05.2021р., а з 18.01.2022р. по 08.08.2022р. по переведенню в ТУ ДБР у м. Мелітополі, тобто, структурному підрозділі ДБР (з правами юридичної особи).

У такому випадку виплата спірної допомоги проводиться за останнім місцем проходження служби позивача.

Враховуючи викладене, у відповідача були відсутні правові підстави для не виплати позивачу одноразової допомоги, що передбачена ч. 1 ст. 9 вищенаведеного Закону, а відтак, позовні вимоги в цій частині також є обґрунтованими та підлягають задоволенню.

За практикою Європейського суду з прав людини пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення.

Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (див. Руїз Торіха проти Іспанії (Ruiz Toriya v. Spaine), рішення від 09.12.1994, Серія A, № 303-A, параграф 29). Водночас, відповідь суду повинна бути достатньо детальною для відповіді на основні (суттєві) аргументи сторін.

Європейський суд з прав людини у рішенні від 30.04.2013 у справі «Тимошенко проти України» (заява № 49872/11) вказав на необхідності дотримання принципу юридичної визначеності, який означає, що застосування національного законодавства має бути передбачуваним тією мірою, щоб воно відповідало стандарту «законності», передбаченому Конвенцією - стандарту, що вимагає, щоб усе законодавство було сформульовано з достатньою точністю для того, щоб надати особі можливість - за потреби, за відповідної консультації - передбачати тією мірою, що є розумною за відповідних обставин, наслідки, які може потягнути за собою її дія (параграф 264).

Відповідно до ч.1 та ч.2 ст. 2 КАС України, завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень. У справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони:1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Відповідно до частини 1, 2 статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Зважаючи на встановлені у справі обставини та з огляду на приписи норм чинного законодавства, які регулюють спірні правовідносини, суд дійшов висновку про задоволення адміністративного позову.

Розподіл судових витрат не здійснюється відповідно до ст. 139 КАС України, оскільки позивач звільнений від сплати судового збору.

На підставі викладеного та керуючись статтями 19, 139, 205, 229, 241-247, 250, 255, 293, 295, 297 КАС України, суд, -

В И Р І Ш И В:

Адміністративний позов ОСОБА_1 до Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташоване у місті Мелітополь третя особа: Державне бюро розслідувань про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити певні дії - задовольнити.

Визнати протиправною бездіяльність Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у м. Мелітополі щодо не нарахування та невиплати ОСОБА_1 грошової компенсації при звільненні за невикористані дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій (за 2021 рік) в загальній кількості 14 календарних днів та (за 2022 рік) в загальній кількості 14 календарних днів, з урахуванням індексації грошового забезпечення.

Зобов`язати Територіальне управління Державного бюро розслідувань, розташованого у м. Мелітополі нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію при звільненні за невикористані дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій (за 2021 рік) в загальній кількості 14 календарних днів та (за 2022 рік) в загальній кількості 14 календарних днів, з урахуванням індексації грошового забезпечення.

Визнати протиправною бездіяльність Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у м. Мелітополі щодо не нарахування та невиплати ОСОБА_1 грошової компенсації при звільненні за невикористані дні додаткової відпустки працівникам, які мають дітей за 2021- 2022 роки, в загальній кількості 20 календарних днів з урахуванням індексації грошового забезпечення.

Зобов`язати Територіальне управління Державного бюро розслідувань, розташованого у м. Мелітополі нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію при звільненні за невикористані дні додаткової відпустки працівникам, які мають дітей за 2021-2022 роки, в загальній кількості 20 календарних днів з урахуванням індексації грошового забезпечення.

Визнати протиправною бездіяльність Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у м. Мелітополі щодо не нарахування та невиплати ОСОБА_1 одноразової грошової допомоги в розмірі 50 відсотків місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби згідно ст. 9 Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб», за період з 12.05.2021р. по 08.08.2022р.

Зобов`язати Територіальне управління Державного бюро розслідувань, розташованого у м. Мелітополі нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову допомогу в розмірі 50 відсотків місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби згідно ст. 9 Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» , за період з 12.05.2021р. по 08.08.2022р.

Рішення може бути оскаржене до Другого апеляційного адміністративного суду шляхом подачі апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня проголошення рішення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду

Суддя Д.В. Григоров