Рішення

від 31.10.2023 по справі 509/1013/22

ОВІДІОПОЛЬСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД ОДЕСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа № 509/1013/22

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

31 жовтня 2023 року Овідіопольський районний суд Одеської області в складі :

головуючого судді Гандзій Д.М.

при секретарі Задеряка Г.М.

представника позивача ОСОБА_1 ОСОБА_2

представниці відповідачів Дальницької сільради Одеського району Одеської області Анчеєвої С.Л.

розглянувши у відкритому судовому засіданні, в залі суду, в смт. Овідіополь, в режимі відеоконференції, в порядку загального позовного провадження, цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Дальницької сільської ради Одеського району Одеської області про відшкодування шкоди, заподіяної незаконними діями органу державної влади (пряма дискримінація), -

ВСТАНОВИВ :

1 березня 2023 року, ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, вимоги якого в подальшого зменшив згідно заяви його представника від 23.03.2023 р., та в остаточній редакції якого просив суд, стягнути з відповідачів на користь позивача кошти в сумі 40000 грн. за завдану моральну шкоду, яка полягає у незаконних діях Дальницької сільради, як органу місцевого самоврядування, на якого поширюються правила ст. 1173 ЦК України, яка поводилася з позивачем ОСОБА_1 менш прихильно, ніж з групою осіб, яка складається з ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та ОСОБА_5 в аналогічній ситуації, а саме, у передачі у власність останнім земельних ділянок за адресою : АДРЕСА_1 , завдавши йому моральну шкоду на вказану сумі, вказуючи на письмову відповідь відповідачів на адресу позивача № 1204 від 16.08.2018 р. за його запити від 21.07.2018 р., від 26.07.2018 р. та від 07.11.2018 р. про відсутність вільних земельних ділянок для будівництва і обслуговування житлового будинку (в межах норм, передбачених ст. 121 ЗК України, а саме 0,1 га) на території Дальницької сільради по АДРЕСА_1 та надання дозволу на виготовлення землевпорядної документації щодо відведення земельної ділянки, які в подальшому безпідставно були надані вказаним вище особам, які мали чомусь пріоритетне становище перед позивачем, що розцінюється позивачем та його представником, як пряма дискримінація у протиправному позбавленні позивача та його сім?ї права на отримання земельної ділянки з земель комунальної власності, гарантованого Конституцією України. Як вважає представник позивача, відповідачами в цьому випадку було порушено Закону України «Про засади запобігання і протидії дискримінації в Україні».

Після задоволенні відводу судді Жижки О.В. ухвалою суду від 27.12.2022 р., вказані матеріли цивільної справи згідно протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 28.12.2022 р. були розподілені в провадження судді Гандзій Д.М. (а.с. 82-85).

В судовому засіданні представник позивача, приймаючи участь в режимі відеоконференції, повністю підтримав зменшений позов ОСОБА_1 та просив його задовольнити.

Представниця відповідачів в судовому засіданні заперечувала проти задоволення безпідставного позову з підстав, вказаних у письмовому відзиві на позов, в задоволенні якого просила суд відмовити з підстав надуманості і хибності обставин справи (а.с. 121-122).

Дослідивши письмові докази по справі, суд дійшов наступних висновків.

Згідно із ч. 1 ст. 4 ЦПК України - кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до ст. 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Згідно ст. 10-13 ЦПК України - суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Суд застосовує норми права інших держав у разі, коли це передбачено законом України чи міжнародним договором, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України. Суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов`язаних із відповідними процесуальними діями, тощо.

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Суд, зберігаючи об`єктивність і неупередженість: 1) керує ходом судового процесу; 2) сприяє врегулюванню спору шляхом досягнення угоди між сторонами; 3) роз`яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов`язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій; 4) сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом; 5) запобігає зловживанню учасниками судового процесу їхніми правами та вживає заходів для виконання ними їхніх обов`язків.

Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах - не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.

Статтею 18 ЦПК України встановлено - судові рішення, що набрали законної сили, обов`язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами. Невиконання судового рішення є підставою для відповідальності, встановленої законом. Обов`язковість судового рішення не позбавляє осіб, які не брали участі у справі, можливості звернутися до суду, якщо ухваленим судовим рішенням вирішено питання про їхні права, свободи чи інтереси.

У відповідності до ст.ст. 76-83 ЦПК України - доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами : 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень.

Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.

Суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. У разі посилання учасника справи на невчинення іншим учасником справи певних дій або відсутність певної події суд може зобов`язати такого іншого учасника справи надати відповідні докази вчинення цих дій або наявності певної події. У разі ненадання таких доказів суд може визнати обставину невчинення відповідних дій або відсутності події встановленою.

Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.

Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Суд - не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.

Обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання. Обставини, які визнаються учасниками справи, зазначаються в заявах по суті справи, поясненнях учасників справи, їхніх представників. Відмова від визнання обставин приймається судом, якщо сторона, яка відмовляється, доведе, що вона визнала ці обставини внаслідок помилки, що має істотне значення, обману, насильства, погрози чи тяжкої обставини, або що обставини визнано у результаті зловмисної домовленості її представника з другою стороною. Про прийняття відмови сторони від визнання обставин суд постановляє ухвалу. У разі прийняття судом відмови сторони від визнання обставин вони доводяться в загальному порядку.

Обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування.

Обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили - не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. Обставини, встановлені стосовно певної особи рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили - не доказуються при розгляді іншої справи, проте можуть бути у загальному порядку спростовані особою, яка не брала участі у справі, в якій такі обставини були встановлені.

Правова оцінка, надана судом певному факту при розгляді іншої справи, не є обов`язковою для суду.

Сторони та інші учасники справи подають докази у справі безпосередньо до суду.

Позивач, особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб, повинні подати докази разом з поданням позовної заяви.

Стаття 89 ЦПК України встановлює, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Стаття 95 ЦПК України передбачає, що письмовими доказами є документи (крім електронних документів), які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору. Письмові докази подаються в оригіналі або в належним чином засвідченій копії, якщо інше не передбачено цим Кодексом. Якщо подано копію (електронну копію) письмового доказу, суд за клопотанням учасника справи або з власної ініціативи може витребувати у відповідної особи оригінал письмового доказу. Якщо оригінал письмового доказу не подано, а учасник справи або суд ставить під сумнів відповідність поданої копії (електронної копії) оригіналу, такий доказ не береться судом до уваги.

Відповідно до приписів ст. 263 ЦПК України - судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин - суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Згідно з ч. 5 ст. 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» - висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду є обов`язковими для всіх суб`єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до роз`яснень, викладених у п. 26 Постанови Пленуму ВСУ № 2 від 12.06.2009 р. «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції» - під час судового розгляду, предметом доказування є факти, якими обґрунтовують заявлені вимоги чи заперечення і підлягають встановленню при ухваленні рішення.

Згідно статей 1 та 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.

Закон України «Про судоустрій і статус суддів» встановлює, що правосуддя в Україні здійснюється на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів та спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд.

У Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, серед іншого (пункти 32-41), звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; для цього потрібно логічно структурувати рішення і викласти його в чіткому стилі, доступному для кожного; судові рішення повинні, у принципі, бути обґрунтованим; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на аргументи сторін та доречні доводи, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.

При цьому, зазначений Висновок також звертає увагу на те, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.

У справі «Серявін та інші проти України» (заява № 4909/04; від 10 лютого 2010 року; пункт 58) ЄСПЛ наголосив на тому, що національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін. Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає у тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією (рішення у справі «Hirvisaari v. Finland», заява № 49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року). На важливість дотримання судами вимоги щодо мотивованості (обґрунтованості) рішень йдеться також у ряді інших рішень ЄСПЛ (наприклад, «Богатова проти України», «Нечипорук і Йонкало проти України» та ін.).

Отже, у рішеннях ЄСПЛ склалась стала практика, відповідно до якої рішення національних судів мають бути обґрунтованими, зрозумілими для учасників справ та чітко структурованими, у судових рішеннях має бути проведена правова оцінка доводів сторін.

ЄСПЛ неодноразово вказував, що згідно його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів, мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча, пункт 1 статті 6 ЕКПЛ зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, однак його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтовування рішення може бути різною в залежності від характеру рішення (справа «Серявін прот України» п. 58 рішення від 10.02.2010 р.).

Європейський суд з прав людини зауважує, що принцип «процесуальної рівності сторін» передбачає, що у випадку спору, який стосується приватних інтересів, кожна зі сторін повинна мати розумну можливість представити свою справу, включаючи докази, в умовах, які не ставлять цю сторону в істотно більш несприятливе становище стосовно протилежної сторони (DOMBO BEHEER B.V. v. THE NETHERLANDS, № 14448/88, § 33, ЄСПЛ, від 27 жовтня 1993 року).

Відповідно до ст. 55 Конституції України - права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.

Згідно положеньст. 19 Конституції України, правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов?язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбаченіКонституцієюта законами України.

Відповідно до ч.ч. 1,2ст. 24 Конституції України, громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

Стаття 129 Конституції України визначає основні засади судочинства, однією з яких є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості (п. 3 ч. 1).

Суд зобов?язаний з?ясувати характер спірних правовідносин (предмет і підстави позову), наявність/відсутність порушеного права чи інтересу та можливість його поновлення/захисту в обраний спосіб.

Відповідно до п. 1,2,5-1,7 ч. 1 ст. 1, ч. 1 ст. 5 Закону України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні» від 06.09.2012 р. № 5207-VI(в редакції, чинній станом на час виникнення спірних правовідносин), дискримінація - це ситуація, за якої особа та/або група осіб за їх ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, віку, інвалідності, етнічного та соціального походження, громадянства, сімейного та майнового стану, місця проживання, мовними або іншими ознаками, які були, є та можуть бути дійсними або припущеними (далі - певні ознаки), зазнає обмеження у визнанні, реалізації або користуванні правами і свободами в будь-якій формі, встановленій цим Законом, крім випадків, коли таке обмеження має правомірну, об?єктивно обґрунтовану мету, способи досягнення якої є належними та необхідними; пособництво у дискримінації - будь-яка свідома допомога у вчиненні дій або бездіяльності, спрямованих на виникнення дискримінації, утиск - небажана для особи та/або групи осіб поведінка, метою або наслідком якої є приниження їх людської гідності за певними ознаками або створення стосовно такої особи чи групи осіб напруженої, ворожої, образливої або зневажливої атмосфери.

Формами дискримінації є : пряма дискримінація,непряма дискримінація, підбурювання до дискримінації, пособництво у дискримінації, утиск.

Пряма дискримінація - це ситуація, за якої з особою та/або групою осіб за їх певними ознаками поводяться менш прихильно, ніж з іншою особою та/або групою осіб в аналогічній ситуації, крім випадків, коли таке поводження має правомірну, об`єктивно обґрунтовану мету, способи досягнення якої є належними та необхідними.

За практикою ЄСПЛ - дискримінація означає поводження з особами у різний спосіб, без об?єктивного та розумного обґрунтування, у відносно схожих ситуаціях (рішення у справі «Вілліс проти Сполученого Королівства, заява № 36042/97»). Відмінність у ставленні є дискримінаційною, якщо вона не має об?єктивного та розумного обґрунтування, іншими словами, якщо вона не переслідує легітимну ціль або якщо немає розумного співвідношення між застосованими засобами та переслідуваною ціллю (рішення від 21 лютого 1997 року у справі «Ван Раальте проти Нідерландів») (п.п. 48,49 рішення від 07 листопада 2013 року у справі «Пічкур проти України», заява № 10441/06).

При чому, Конституційний Суд України вказав на те, що мета встановлення певних відмінностей (вимог) у правовому статусі повинна бути істотною, а самі відмінності (вимоги), що переслідують таку мету, мають відповідати конституційним положенням, бути об?єктивно виправданими, обґрунтованими та справедливими. У противному разі встановлення обмежень означало б дискримінацію (абзац 7 пункту 4.1 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 07.07.2004 р. № 14-рп/2004).

Отже, на думку Суду, факт дискримінації - може бути встановлений лише у випадку, коли розрізнення у ставленні до особи вмотивоване притаманною їй певною персональною ознакою !

Вказана правова позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 01.04.2020 року, справа № 804/2823/16, провадження № 11-433апп19.

Таким чином, до загальних умов цивільно-правової відповідальності відносяться: 1) протиправний характер поведінки (дій чи бездіяльності) особи, на яку передбачається покласти відповідальність (чи настання інших спеціально передбачених законом або договором обставин); 2) наявність у потерпілої особи шкоди або збитків; 3) причинний зв?язок між протиправною поведінкою порушника і наступними шкідливими наслідками; 4) вина правопорушника.

Сукупність перерахованих умов, за загальним правилом необхідних для покладання цивільно-правової відповідальності на конкретну особу, називається складом цивільного правопорушення, а відсутність хоча б одного із зазначених умов відповідальності, як правило, виключає її застосування.

Встановлення даних умов здійснюється саме у зазначеній черговості, оскільки відсутність одного з попередніх умов позбавляє сенсу встановлення інших (наступних) умов.

Відповідно до положень ст. 23 ЦК України, особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.

Статтею 56 Конституції України встановлено, що кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Загальні підстави відповідальності за завдану майнову та моральну шкоду, передбачені нормами статей 1166, 1167 ЦПК України.

Частиною першою статті 1166 ЦК України визначено, що майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала.

Частиною першою статті 1167 ЦК Українипередбачено, що моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.

З роз?яснень, які містяться в п. 3 Постанови Пленуму ВСУ № 4 від 31.03.1995 р. «Про суову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової шкоди)», під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб. Відповідно до вимог чинного законодавства моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживаннях у зв?язку з ушкодженням здоров?я, у порушенні права власності (в тому числі інтелектуальної), прав, наданих споживачам, інших цивільних прав, у зв`язку з незаконним перебуванням під слідством і судом, у порушенні нормальних життєвих зв`язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків.

Відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов?язковому з?ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв`язку між шкодою і протиправними діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні.

З позову ОСОБА_1 вбачається, що 21.07.2018 р., 26.07.2018 р., 07.11.2018 р., він звертався до відповідачів з запитами на інформацію та клопотанням про виділення йому вільної земельної ділянки для будівництва і обслуговування житлового будинку (в межах норм, передбачених ст. 121 ЗК України, а саме 0,1 га) на території Дальницької сільради Одеського (Овідіопольського) району Одеської області за адресою : АДРЕСА_1 та надати дозвіл на виготовлення землевпорядної документації щодо відведення земельної ділянки, отримавши відповідь відповідачів № 1204 від 16.08.2018 р. про відсутність вільних земельних ділянок згідно рішення № 531-VII від 27.11.2018 р. (а.с. 6-10).

Також, довідкою Дальницької сільради № 779 від 16.05.2019 р. підтверджується, що земельні ділянки, розташовані АДРЕСА_1 з відповідними кадастровими номерами згідно рішень 11 сесії від 27.11.2018 р. № 506-VII, 507-VII, 508-VII передані у власність громадянам (а.с. 11,92-94,127-129,136-162).

Отже, суд дійшов висновку, що дозволи на розроблення проектів відведення у власність громадянам ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та ОСОБА_5 земельних ділянок по АДРЕСА_2 - були надані Дальницькою сільською радою раніше, ніж позивач звернувся із заявою про виділення йому земельної ділянки.

Судом не встановлений факт заподіяння позивачеві будь-якої дискримінації, і як наслідок, жоних моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, враховуючи, що позивачем не надано суду доказів, які б підтверджували наявність реальної шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв?язку між шкодою і противоправними діями заподіювача та вини відповідачів в її заподіянні, у зв?язку з чим, суд критично ставиться до розрахунку шкоди, зробленого позивачем, доданого до позову (а.с. 13).

В даному випадку, позивач був зобов?язаний довести суду фактичні дані, які підтверджують, що дискримінація відносно мала місце, чого не було зроблено ні позивачем, ні його представником, а доказування не може ґрунтуватися на припущеннях, і відповідно до ч. 2 ст. 78 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Європейський суд з прав людини зауважує, що принцип «процесуальної рівності сторін» передбачає, що у випадку спору, який стосується приватних інтересів, кожна зі сторін повинна мати розумну можливість представити свою справу, включаючи докази, в умовах, які не ставлять цю сторону в істотно більш несприятливе становище стосовно протилежної сторони (DOMBO BEHEER B.V. v. THE NETHERLANDS, № 14448/88, § 33, ЄСПЛ, від 27 жовтня 1993 року).

Враховуючи усе вище викладене, суд дійшов висновків про відсутність будь-якої дискримінації позивача ОСОБА_1 з боку відповідачів органу місцевого самоврядування Дальницької сільради Одеського району Одеської області, і як наслідок жодної моральної шкоди, яка не була спричинена позивачеві, чиї права та інтереси в даному випадку не були порушені, а тому в задоволенні безпідставного і необґрунтованого позову слід відмовити.

Керуючись ст.ст. 3-7,10-13,18,11,76-83,89,95,133,141,158,174,175,177,193,194,200,213,228,229,241-246,258,259,263-268,272,273 ЦПК України, ст.ст. 3,13,16,23,1167,1173 ЦК України, ЄКПЛ, практикою ЄСПЛ, Законом України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні», Постановою ВП ВС від 01.04.2020 р. № 804/2823/16 (провадження № 11-433апп19), суд, -

ВИРІШИВ :

В задоволенні позову ОСОБА_1 до Дальницької сільської ради Одеського району Одеської області про відшкодування шкоди, заподіяної незаконними діями органу державної влади (пряма дискримінація) відмовити.

Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку, шляхом подачі апеляційної скарги в 30-денний строк з дня проголошення рішення. У випадку, якщо в судовому засіданні було проголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повний текст судового рішення складено та підписано 01.11.2023 р.

Суддя Гандзій Д.М.