Постанова

від 02.11.2023 по справі 718/523/23

ЧЕРНІВЕЦЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ЧЕРНІВЕЦЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

02 листопада 2023 року м. Чернівці Справа №718/523/23

Чернівецький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого Лисака І.Н.,

суддів: Литвинюк І.М., Перепелюк І.Б.,

секретар: Петранюк Ю.Т.,

позивач: ОСОБА_1 ,

відповідач: ОСОБА_2 ,

при розгляді справи за апеляційною скаргою ОСОБА_3 , який діє в інтересах ОСОБА_1 , на рішення Кіцманського районного суду Чернівецької області від 27 липня 2023 року, ухваленого під головуванням судді Масюк Л.О., дата складання повного тексту рішення 02 серпня 2023 року, -

В С Т А Н О В И В:

У лютому 2023 року позивач ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання недійним договору оренди нежитлового приміщення.

Посилалась на те, що 20.02.2020 року між сторонами було підписано договір оренди нежитлового приміщення по АДРЕСА_1 , однак в подальшому позивач звернулася до відповідачки з проханням надати їй правовстановлюючі документи на орендоване приміщення, які підтверджують право ОСОБА_2 передавати зазначене приміщення в оренду, однак остання відмовила у їх наданні через відсутність таких.

З огляду на викладене, з урахуванням норм права, які регулюють спірні правовідносини, вважала, що укладений договір суперечить нормам ЦК України, у зв`язку з чим просила позов задовольнити.

Рішенням Кіцманського районного суду Чернівецької області від 27 липня 2023 року в задоволенні позовних вимог відмовлено.

Не погоджуючись із рішенням суду сторона позивача подала апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду та ухвалити нове про задоволення позовних вимог.

Посилається на його незаконність та необґрунтованість, вважає його прийнятим з порушенням норм матеріального і процесуального права.

Вказує, що судом безпідставно встановлено обставину, у відповідності до якої

Провадження №22-ц/822/772/23

ОСОБА_1 орендувала саме торгівельний павільйон під літ.П, що, в свою чергу, є суперечливим, оскільки орендоване нежитлове приміщення, яке обумовлене в договорі оренди, складало 50 кв.м, а розмір павільйону складає 55,5 кв.м.

У відзиві на апеляційну скаргу сторона відповідача просить рішення суду залишити без змін, апеляційну скаргу без задоволення. Стягнути витрати на правничу допомогу за суд апеляційної інстанції.

Колегія суддів, заслухавши суддю-доповідача, осіб, які прийняли участь у справі, обговоривши доводи апеляційної скарги та перевіривши матеріали справив в межах її обґрунтувань та заявлених в суді першої інстанції вимог приходить до наступних висновків.

Під час розгляду справи в апеляційному порядку суд апеляційної інстанції керуючись ст.367 ЦПК України переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Підстав для відкладення розгляду справи не вбачається, оскільки будучи належним чином повідомлені його учасники у передбаченому процесуальним законом не ініціювали питання про його відкладення із зазначенням та доведенням поважності причин неявки.

На підставі ст.12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Суд, зберігаючи об`єктивність і неупередженість: 1) керує ходом судового процесу; 2) сприяє врегулюванню спору шляхом досягнення угоди між сторонами; 3) роз`яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов`язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій; 4) сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом; 5) запобігає зловживанню учасниками судового процесу їхніми правами та вживає заходів для виконання ними їхніх обов`язків.

В силу ст.13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.

Згідно ч.1 ст.81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до вимог ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Оскаржуване рішення зазначеним вимогам закону відповідає не в повній мірі.

Суд першої інстанції відмовляючи в задоволенні позовних вимог виходив з того, що відповідач ОСОБА_2 є власником, зокрема, торгівельного павільйону літ.П., який і було здано позивачу в оренду за оскаржуваним договором від 20.02.2020 року, а тому оцінюючи належність, допустимість і достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності, враховуючи те, що обставини, на які посилається сторона позивача як на підстави для задоволення позову, не знайшли свого підтвердження під час судового розгляду, а позовні вимоги не ґрунтуються на вимогах закону.

Апеляційний суд не погоджується з таким висновком суду першої інстанції, оскільки такі є передчасними.

З матеріалів справи вбачається, що 20.02.2020 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 було укладено договір оренди нежитлового приміщення загальною площею 50 кв.м, що розташоване по АДРЕСА_1 , розмір орендної плати склав 1 000 грн щомісячно (а.с.5-6).

Відповідно до Витягу про реєстрації в Спадковому реєстрі №50303569 від 15.12.2017 року вбачається, що після смерті ОСОБА_4 (матері відповідачки), яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , зареєстровано спадкову справу (номер у спадковому реєстрі 60627116, номер у нотаріуса 221/2017), спадкоємицею є ОСОБА_2 , спадкове майно - житловий будинок, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 (а.с.57).

Згідно копії свідоцтва про право на спадщину за законом від 15.12.2017 року вбачається, що ОСОБА_2 після смерті ОСОБА_4 отримала у спадщину житловий будинок по АДРЕСА_1 , загальною площею 82 кв.м. На території господарства самочинно побудовано: житловий будинок літ.З, Мс, сарай літ.Л, торговий павільйон літ.П.п, які у зазначене свідоцтво не включені (а.с.58-66).

14.04.2010 року рішенням №26/4 Дубівецької сільської ради надано ПП ОСОБА_4 дозвіл на відкриття торгової точки по продажу продовольчих та непродовольчих товарів по АДРЕСА_1 (а.с.66/зворот).

10.05.2023 року ОСОБА_2 через свого представника направила ОСОБА_1 вимогу про сплату заборгованості за договором оренди нежитлового приміщення (а.с.77).

У відповідності до звіту №16/t-05-23 експертного дослідження торгівельного павільйону з навісом (літ. П,п), розташованого за адресою: АДРЕСА_1 від 08.05.2023 року, виготовленого ФОП ОСОБА_5 , вбачається, що вказаний торгівельний павільйон з навісом є тимчасовою спорудою, рухомою річчю, оскільки виготовляється з полегшених конструкцій та встановлюється тимчасово без закладення фундаменту, а вільне її переміщення у просторі можливе без закладення фундаменту, вартість даного павільйону склала 115 000 грн (а.с.67-76).

Щодо доводів апеляційної скарги з приводу не розгляду зауважень представника позивача до протоколу судового засідання, то колегія суддів вказує наступне.

Посилання представника апелянта на часткову невідповідність тексту в колонці протоколу судового засідання «додаткова інформація» наданих показів стороною позивача не впливає на правильність ведення такого протоколу та відображення такої в повному об`ємі не є обов`язковою, оскільки в будь-якому разі фіксація показів учасників справи фіксується на запис та є можливим для прослуховування в кабінеті «Електронний суд» і не вказують на процесуальне порушення, яке, крім іншого, могло б призвести до обов`язкового скасування рішення суду із вказаних причин.

Щодо розгляду справи по суті спору, колегія суддів вважає за необхідне зазначити таке.

Відповідно до ч. 1 ст.202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків.

Згідно ст.203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Статтею 204 ЦК України передбачена презумпція правомірності правочину. Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

За правилом ч.1 ст.215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу, відповідно до яких зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Згідно з вимогами ч.1 ст.216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

Аналіз ч.1 ст.216 ЦК України свідчить про те, що недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю, що в свою чергу полягає у поверненні кожної із сторін правочину другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування - реституція.

За приписами ч.1 ст.759 ЦК України за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов`язується передати наймачеві майно у володіння та користування за плату на певний строк.

Предметом договору найму може бути річ, яка визначена індивідуальними ознаками і яка зберігає свій первісний вигляд при неодноразовому використанні (неспоживна річ) (ч.1 ст.760 ЦК України).

Статтею 761 ЦК України визначено, що право передання майна у найм має власник речі або особа, якій належать майнові права. Наймодавцем може бути також особа, уповноважена на укладення договору найму.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (ч.4 ст.263 ЦПК України).

Так, у пунктах 20-21 постанови ВП ВС від 26.10.2021 року у справі №766/20797/18 вказано, що способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути визнання права, примусове виконання обов`язку в натурі та припинення правовідношення (пункти 1, 5 і 7 частини другої статті 16 ЦК України). Для належного захисту інтересу від юридичної невизначеності у певних правовідносинах особа може на підставі пункту 1 частини другої статті 16 ЦК України заявити вимогу про визнання відсутності як права вимоги в іншої особи, що вважає себе кредитором, так і свого кореспондуючого обов`язку (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 січня 2021 року у справі №916/1415/19 (пункт 6.12) та від 26 січня 2021 року у справі №522/1528/15-ц (пункт 57)).

Із вказаного можна дійти висновку, що спосіб захисту, з яким звернулася до суду ОСОБА_1 , є допустимим.

Однак, ч.1 ст.15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Відповідно до ст.16 ЦК України, звертаючись до суду, позивач на власний розсуд обирає спосіб захисту свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. Однак, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (стаття 5 ЦПК України).

Застосування будь-якого способу захисту цивільного права та інтересу має бути об`єктивно виправданим та обґрунтованим. Це означає, що: застосування судом способу захисту, обраного позивачем, повинно реально відновлювати його наявне суб`єктивне право, яке порушене, оспорюється або не визнається; обраний спосіб захисту повинен відповідати характеру правопорушення; застосування обраного способу захисту має відповідати цілям судочинства; застосування обраного способу захисту не повинно суперечити принципам верховенства права та процесуальної економії, зокрема не повинно спонукати позивача знову звертатися за захистом до суду (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 січня 2021 року у справі №916/1415/19 (пункт 6.13), від 26 січня 2021 року у справі №522/1528/15-ц (пункт 82), від 8 лютого 2022 року у справі №209/3085/20 (пункт 24)). Спосіб захисту права є ефективним тоді, коли він забезпечуватиме поновлення порушеного права, а в разі неможливості такого поновлення - гарантуватиме можливість отримати відповідну компенсацію. Тобто, цей захист має бути повним і забезпечувати у такий спосіб досягнення мети правосуддя та процесуальну економію (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року у справі №910/3009/18 (пункт 63)).

Надаючи правову оцінку належності обраного позивачем способу захисту, суди повинні зважати й на його ефективність з погляду Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція). У § 145 рішення від 15 листопада 1996 року у справі «Чахал проти Сполученого Королівства» (Chahal v. the United Kingdom, заява № 22414/93, [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ, Суд) зазначив, що стаття 13 Конвенції гарантує на національному рівні ефективні правові способи для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Таким чином, суть цієї статті зводиться до вимоги надати особі такі способи правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави - учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов`язань.

У статті 13 Конвенції гарантується доступність на національному рівні засобу захисту, здатного втілити в життя сутність прав та свобод за Конвенцією, у якому б вигляді вони не забезпечувались у національній правовій системі. Зміст зобов`язань за статтею 13 Конвенції залежить, зокрема, від характеру скарг заявника. Однак, засіб захисту, що вимагається статтею 13, має бути ефективним як у законі, так і на практиці, зокрема у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (§ 75 рішення ЄСПЛ від 5 квітня 2005 року у справі «Афанасьєв проти України» (заява №38722/02)).

Іншими словами, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, а в разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування.

Особа, законний інтерес або право якої порушено, може скористатися способом захисту, який прямо передбачено нормою матеріального права, або може скористатися можливістю вибору між декількома іншими способами захисту, якщо це не заборонено законом. Якщо ж спеціальними нормами конкретні способи захисту не встановлені, то особа має право обрати спосіб із передбачених статтею 16 ЦК України з урахуванням специфіки порушеного права й характеру правопорушення.

Тож у кожному конкретному спорі суд насамперед повинен оцінювати застосовувані способи захисту порушених прав, які випливають із характеру правопорушень, визначених спеціальними нормами права, а також ураховувати критерії ефективності таких засобів захисту та передбачені статтею 13 ЦК України обмеження щодо недопущення зловживання свободою при здійсненні цивільних прав будь-якою особою.

Обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови в позові (див., зокрема, постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 січня 2021 року у справі №916/1415/19 (пункт 6.21), від 2 лютого 2021 року у справі №925/642/19 (пункт 52)).

В наведених нижче пунктах в постанові ВП ВС від 26 січня 2021 року у справі №522/1528/15-ц вказано наступне.

«56. При цьому Велика Палата Верховного Суду звертає увагу, що визнання права як у позитивному значенні (визнання існуючого права), так і в негативному значенні (визнання відсутності права і кореспондуючого йому обов`язку) є способом захисту інтересу позивача у правовій визначеності.

57. Для належного захисту інтересу від юридичної невизначеності у певних правовідносинах особа може на підставі пункту 1 частини другої статті 16 ЦК України заявити вимогу про визнання відсутності як права вимоги в іншої особи, що вважає себе кредитором, так і свого кореспондуючого обов`язку, зокрема у таких випадках:

кредитор у таких правовідносинах без звернення до суду з відповідним позовом може звернути стягнення на майно особи, яку він вважає боржником, інших осіб або інакше одержати виконання поза волею цієї особи-боржника в позасудовому порядку;

особа не вважає себе боржником у відповідних правовідносинах і не може захистити її право у межах судового розгляду, зокрема, про стягнення з неї коштів на виконання зобов`язання, оскільки такий судовий розгляд кредитор не ініціював (наприклад, кредитор надсилає претензії, виставляє рахунки на оплату тощо особі, яку він вважає боржником).

58. Водночас Велика Палата Верховного Суду знову звертає увагу, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Спосіб захисту порушеного права або інтересу має бути таким, щоб у позивача не виникала необхідність повторного звернення до суду. Тому спосіб захисту інтересу, передбачений пунктом 1 частини другої статті 16 ЦК України, може застосовуватися лише в разі недоступності позивачу можливості захисту його права.

59. Задоволення позову про визнання відсутності права вимоги в особи, що вважає себе кредитором, і відсутності кореспондуючого обов`язку особи-боржника у відповідних правовідносинах є спрямованим на усунення правової невизначеності. Тобто, відповідне судове рішення має забезпечити, щоби обидві сторони правовідносин могли у майбутньому знати про права одна одної та діяти, не порушуючи їх. А тому такий спосіб захисту є виключно превентивним.

60. Якщо кредитор, який діяв в умовах правової невизначеності, у минулому порушив права особи, яку він вважає боржником, то для останнього ефективним способом захисту буде той, який спрямований на захист порушеного права, а не на превентивний захист інтересу. Тобто звернення з позовом для усунення правової невизначеності, яка існувала у минулому, в означеній ситуації не є ефективним способом захисту.

61. Зокрема, якщо суд розглядає справу про стягнення з боржника коштів, то останній має захищати свої права саме в цьому провадженні, заперечуючи проти позову та доводячи відсутність боргу, зокрема відсутність підстав для його нарахування, бо вирішення цього спору призведе до правової визначеності у правовідносинах сторін зобов`язання.

62. Наявність відповідного боргу чи його відсутність, як і відсутність підстав для нарахування боргу, є предметом доказування у спорі про стягнення з відповідача коштів незалежно від того, чи подав останній зустрічний позов про визнання відсутності права кредитора, зокрема про визнання поруки припиненою. Тому для захисту права відповідача у ситуації, коли кредитор вже звернувся з вказаним позовом про стягнення коштів, не потрібно заявляти зустрічний позов, а останній не може бути задоволений».

За наведеного та з урахуванням обставин справи, яка переглядається, можна дійти висновку, що ОСОБА_1 при зверненні з позовом до суду намагається досягти преюдиційного рішення для подальшого використання такого в іншому спорі щодо захисту та уникнення виконання зобов`язань за договором оренди нежитлового приміщення за можливого звернення орендодавця з позовом до орендаря для спонукання виконання умов оскаржуваного договору.

Проте, для превентивного способу захисту необхідна сукупність одночасно двох умов, а саме: кредитор у таких правовідносинах без звернення до суду з відповідним позовом може звернути стягнення на майно особи, яку він вважає боржником, інших осіб або інакше одержати виконання поза волею цієї особи-боржника в позасудовому порядку; і особа не вважає себе боржником у відповідних правовідносинах і не може захистити її право у межах судового розгляду, зокрема, про стягнення з неї коштів на виконання зобов`язання, оскільки такий судовий розгляд кредитор не ініціював (наприклад, кредитор надсилає претензії, виставляє рахунки на оплату тощо особі, яку він вважає боржником).

Однак, вказана сукупність умов в цій справі не спостерігається, так як за умовами оскаржуваного договору у орендодавця відсутня можливість негативного майнового впливу на орендаря в позасудовий спосіб.

Крім того, колегія суддів вважає за необхідне вказати на те, що в п.58 постанови ВП ВС від 12.07.2023 року в справі №757/31372/18-ц вказано, що ВП ВС вже зауважувала, що у кожній справі за змістом обґрунтувань позовних вимог, наданих позивачем пояснень тощо суд має встановити, якого саме результату позивач хоче досягнути унаслідок вирішення спору. Суд розглядає справи у межах заявлених вимог (частина перша статті 13 ЦПК України), але, зберігаючи об`єктивність і неупередженість, сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим кодексом (пункт 4 частини п`ятої статті 12 ЦПК України). Виконання такого обов`язку пов`язане, зокрема, з тим, що суд має надавати позовним вимогам належну інтерпретацію, а не тлумачити їх лише буквально (див., наприклад, постанови Великої Палати Верховного Суду від 30 червня 2021 року у справі № 9901/172/20 (пункти 1, 80-81, 83), від 1 липня 2021 року у справі № 9901/381/20 (пункти 1, 43-47), від 26 жовтня 2021 року у справі № 766/20797/18 (пункти 6, 20-26, 101, 102), від 1 лютого 2022 року у справі № 750/3192/14 (пункти 4, 26, 47), від 22 вересня 2022 року у справі № 462/5368/16-ц (пункти 4, 36), від 4 липня 2023 року у справі № 233/4365/18 (пункт 31)).

Відповідно до статей 16, 203, 215 ЦК України для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Таке розуміння визнання правочину недійсним, як способу захисту, є усталеним у судовій практиці. Це підтверджується висновками, що містяться в постановах Верховного Суду України (зокрема: постанова Верховного Суду України від 25 грудня 2013 року у справі №6-78цс13; постанова Верховного Суду України від 11 травня 2016 року у справі №6-806цс16).

Разом з тим у справі, яка переглядається, судом апеляційної інстанції встановлено, що права позивача на момент звернення до суду оспорюваним договором жодним чином не порушені, і ОСОБА_1 не вказала та не довела, яким чином договір оренди нежитлового приміщення порушує її цивільне право.

Колегія суддів визнає необґрунтованими доводи сторони позивача про те, що його власний інтерес полягає у тому, щоб зміст договору не суперечив вимогам чинного законодавства, оскільки зазначене не доводить порушення суб`єктивного цивільного права позивача. Категорія власного інтересу фізичної особи не може отримати таке тлумачення, згідно з яким розумітися як повноваження здійснення загального нагляду за дотриманням усіма юридичними та фізичними особами вимог чинного законодавства; цивільний інтерес має носити завжди конкретний характер.

У зв`язку з наведеним, у ситуації, коли позивач не довів права на позов у матеріально-правому сенсі, суд не вправі робити висновок по суті позовних вимог про правомірність або неправомірність дій відповідача, чинність або дійсність укладеного правочину тощо.

З урахуванням наведеного, заявлений спосіб захисту не є ефективним, а ефективним способом захисту у ситуації, яка склалася між сторонами договору, може бути заперечення орендаря стосовно вимог орендодавця у спорі про стягнення заборгованості за договором оренди шляхом заперечення належності та/або допустимося доказу, а саме договору оренди нежитлового приміщення.

Таким чином, суд першої інстанції на зазначене вище уваги не звернув, не врахував принцип процесуальної економії, який передбачає, що суд має ефективно захистити право, унеможлививши повторний позов.

Відповідно до ч.4 ст.367 ЦПК України суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Згідно з ч.1 ст.376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: 1) неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Оскільки суд першої інстанцій дійшов правильного висновку про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 , але з інших мотивів, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід задовольнити частково, судове рішення змінити, виклавши мотивувальну частину в редакції цієї постанови.

Згідно з п.п.«в» ч.4 ст.382 ЦПК України постанова суду апеляційної інстанції складається, зокрема, з резолютивної частини із зазначенням розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.

Статтею 133 ЦПК України встановлено, що судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати, зокрема на професійну правничу допомогу.

Згідно з ч. 8 ст.141 ЦПК України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву.

Положеннями ст.133 ЦПК України передбачено, що судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати: 1) на професійну правничу допомогу; 2) пов`язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертизи; 3) пов`язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів; 4) пов`язані з вчиненням інших процесуальних дій, необхідних для розгляду справи або підготовки до її розгляду.

Відповідно до ст.137 ЦПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. Для цілей розподілу витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат. Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

Статтею 76 ЦПК України встановлено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються, зокрема письмовими доказами.

Склад та розмір витрат, пов`язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та таке ін.), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов`язаних з наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про їх відшкодування.

Такий правовий висновок викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 червня 2018 року у справі №826/1216/16.

На підтвердження надання послуг правничої допомоги та понесення з цим витрат стороною відповідача надано додаткову угоду №2 до Договору про надання юридичної (правничої) допомоги №165/23 від 26.04.2023 року, де обумовлено, що гонорар АО за надання правової допомоги у зв`язку із переглядом справи №718/523/23 у суді апеляційної інстанції становить 10 000 грн; звіт (акт) про надані послуги відповідачу у зв`язку із переглядом справи від 25.09.2023 року, з якого вбачається, що ОСОБА_6 витрачено 5 годин у період з 14.09.2023 року по 25.09.2023 року на ознайомлення з матеріалами справи в апеляційному суді, опрацювання апеляційної скарги, підготовку відзиву та його направлення суду й стороні по справі, а також 1 година на судове засідання 02.11.2023 року; квитанцію до прибуткового касового ордера №25/23/09 від 25.09.2023 року про сплату ОСОБА_2 на рахунок АО «Поляк і Партнери» 10 000 грн.

Крім іншого, в матеріалах справи міститься договір №165/23 про надання юридичної (правничої) допомоги від 26.04.2023 року (а.с.151-153/зворот).

Відповідно до закріпленого на законодавчому рівні принципу співмірності, розмір витрат на послуги адвоката при їхньому розподілі визначається з урахуванням складності справи, часу, витраченого адвокатом на надання правничої допомоги, обсягу наданих послуг та виконаних робіт, а також значення справи для сторони.

Аналогічні критерії застосовуються Європейським судом з прав людини при визначенні розміру справедливої компенсації потерпілій стороні на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Зазначений підхід ілюструється у рішеннях ЄСПЛ від 12 жовтня 2006 року у справі «Двойних проти України» (§80), від 10 грудня 2009 року у справі «Гімайдуліна і інших проти України» (§34-36), від 23 січня 2014 року у справі «East/West Alliance Limited» проти України», від 26 лютого 2015 року у справі «Баришевський проти України» (§95). Варто зауважити, що чинне процесуальне законодавство не обмежує сторін спору жодними нормативними рамками у контексті очікуваного розміру компенсації їхніх витрат, пов`язаних із правничою допомогою адвоката. Отже, за умови дотримання визначеної законом процедури попереднього визначення суми судових витрат, а також порядку подання необхідного об`єму доказів на підтвердження понесених витрат, сторона може розраховувати на відшкодування витрат на правничу допомогу в повному розмірі. Однак, беручи до уваги принцип співмірності, слід пам`ятати, що свобода сторін у визначенні розміру витрат на професійну правничу допомогу не є абсолютною та безумовною навіть у разі їхньої повної документальної доведеності.

Судом враховується, що розмір гонорару визначається за погодженням адвоката з клієнтом і може бути змінений лише за їх взаємною домовленістю; суд не має право його змінювати і втручатися у правовідносини адвоката та його клієнта.

Водночас, суд апеляційної інстанції відзначає, що для включення всієї суми гонорару у відшкодування за рахунок позивача має бути встановлено, що за цих обставин справи такі витрати були необхідними, а розмір цих витрат є розумним та виправданим.

Тобто, суд зобов`язаний оцінити рівень адвокатських витрат, що мають бути присуджені з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично, але й також - чи була їх сума обґрунтованою.

Суд не зобов`язаний присуджувати всі витрати на адвоката, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенством права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, зважаючи на складність справи, витрачений адвокатом час, та неспіврозмірним у порівнянні з ринковими цінами адвокатських послуг.

Таким чином, при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін.

Аналогічних висновків дійшов також Європейський суд з прав людини, рішення якого, відповідно до ст.17 ЗУ «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» можуть бути використані судом в якості джерела права.

Також, у постанові Верховного Суду від 13 травня 2021 року у справі №903/277/20 зазначено, що оцінка обґрунтованості, пропорційності витрат на професійну правничу допомогу з урахуванням обсягу наданих адвокатом послуг, складністю справи, беручи до уваги, зокрема критерії реальності понесення адвокатських витрат, розумності їхнього розміру, співмірності, а також підтвердженість таких витрат належними та допустимими доказами вирішується судом у кожному конкретному випадку з урахуванням конкретних обставин кожної справи.

Процесуальним законодавством передбачено механізм зменшення розміру витрат на професійну правничу допомогу адвоката шляхом подання відповідного клопотання. Слід зауважити, що на сторону, яка подає клопотання про зменшення витрат, покладено обов`язок доведення неспівмірності витрат.

Так, в питанні зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу варто враховувати висновки Об`єднаної Палати Верховного Суду у справі №922/445/19, в якому, серед іншого наголошено, що: зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу, які підлягають розподілу, можливе виключно на підставі клопотання іншої сторони щодо неспівмірності заявлених іншою стороною витрат із складністю відповідної роботи, її обсягом та часом, витраченим ним на виконання робіт; суд з огляду на принципи диспозитивності та змагальності не може вирішувати питання про зменшення суми судових витрат на професійну правову допомогу, що підлягають розподілу, з власної ініціативи; суд (за клопотанням сторони або з власної ініціативи) з врахуванням критеріїв ч.ч.5-7, 9 ст.129 ГПК України, може відступити від вказаного загального правила при вирішенні питання про розподіл витрат на правову допомогу та не розподіляти такі витрати повністю або частково на сторону, не на користь якої ухвалено рішення, а натомість покласти їх на сторону, на користь якої ухвалено рішення.

У справі №755/9215/15-ц ВП ВС вказала, що суд не може за власною ініціативою зменшити витрати на професійну правничу допомогу одній із сторін без відповідних дій з боку іншої, зацікавленої сторони.

З урахуванням викладеного, враховуючи, що сторона позивача не скористалася наданим правом на заперечення щодо розміру витрат на правничу допомогу в суді апеляційної інстанції й не наполягала на їх зменшенні, з врахуванням того, що понесені стороною відповідача витрати на професійну правничу допомогу підтверджені належними та допустимими доказами, апеляційний суд дійшов до висновку про наявність підстав для відшкодування витрат та стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 витрат на професійну правничу допомогу, понесених під час розгляду справи в суді апеляційної інстанції, у розмірі 10 000 грн.

Керуючись ст.ст.367, 374, 375, 376, 382-384 ЦПК України, апеляційний суд, -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_3 , який діє в інтересах ОСОБА_1 , задовольнити частково.

Рішення Кіцманського районного суду Чернівецької області від 27 липня 2023 року в частині відмови у задоволенні позовних вимог змінити, виклавши його мотивувальну частину в редакції цієї постанови.

У іншій частині рішення Кіцманського районного суду Чернівецької області від 27 липня 2023 року залишити без змін.

Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судові витрати в розмірі 10 000 (десять тисяч) грн.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Головуючий І.Н. Лисак

Судді: І.М. Литвинюк

І.Б. Перепелюк