Рішення

від 03.11.2023 по справі 380/17901/23

ЛЬВІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ЛЬВІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

03 листопада 2023 рокусправа № 380/17901/23

Львівський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Брильовського Р.М. розглянувши у письмовому провадженні в порядку спрощеного позовного провадження справу за позовом ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 , Яворівського районного територіального центру комплектування та соціальної підтримки про визнання протиправними дії, зобов`язати вчинити дії, -

Встановив:

На розгляд Львівського окружного адміністративного суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 , у якій з врахуванням заяв про збільшення позовних вимог та уточнення позовних вимог, просить суд:

- визнати протиправними дії військової частини НОМЕР_1 про відмову у звільненні ОСОБА_1 з військової служби;

- зобов`язати військову частину НОМЕР_1 звільнити ОСОБА_1 з військової служби з подальшим виключенням з військового обліку та зі списків особового складу Збройних Сил України;

- зобов`язати військову частину НОМЕР_1 подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення.

- визнати протиправним та скасувати наказ Яворівського РТЦК та СП від 13.02.2023 №53 «Про призов військовозобов`язаних по загальній мобілізації» в частині мобілізації ОСОБА_1 на військову службу;

- зобов`язати Яворівський РТЦК та СП виключити ОСОБА_1 з військового обліку та зі списків особового складу Збройних сил України.

В обґрунтування позовних вимог зазначає, що відповідно до рішення Городоцького районного суду Львівської області від 11.03.2011 у справі №1-45/11 позивач був засуджений до 4 років позбавлення волі за вчинення кримінального правопорушення, передбаченого ч.2 ст. 186 КК України, а саме, грабіж, вчинений повторно. П.6 ч.6 ст. 37 Закону України «Про військовий обов`язок та військову службу» передбачає, що виключення з військового обліку у відповідних районних (міських) ТЦК та СП підлягають громадяни України, які були раніше засуджені до позбавлення волі за вчинення тяжкого або особливо тяжкого злочину. Позивач є особою, яка не підлягала призову на військову службу. Однак, не зважаючи на це, ІНФОРМАЦІЯ_1 призвав ОСОБА_1 , на військову службу, видав відповідний наказ та на даний період часу позивач проходить військову службу у військовій частині НОМЕР_1 . На підставі вищезгаданих норм законодавства, ОСОБА_1 подав рапорт про звільнення його з військової служби та виключення його із списків особового складу у зв`язку з тим, що він підлягає виключенню з військового обліку. Військовою частиною НОМЕР_1 було розглянуто даний рапорт та надано відповідь у листі 25.06.2023 р. № 844, текст якого містив у такі тези: «...у ОСОБА_1 відсутні правові підстави для звільнення з військової служби, оскільки неправильно зазначені статті, які регулюють вказані правовідносини». Відповідач відмовляється від визнання у законному порядку позивача як такого, який має підстави для звільнення з військової служби, тим самим порушуючи правила кадрового забезпечення Збройних Сил України, що у військовий час є небезпечним, неприпустимим та ганебним явищем. Просив позов задовольнити.

Від представника відповідача 1 на адресу суду надійшов відзив на адміністративний позов, в якому представник позову не визнав та зазначив наступне. Військова частина НОМЕР_1 не має повноважень виключати з обліку призовників, а ст. 37 регулює питання осіб, які можуть бути призвані на військову службу, тобто позивач обрав неналежного відповідача, яким мав би бути ОТЦК та СП. Викликає занепокоєння період у який позивач звернувся з відповідним позовом, оскільки право призовника на виключення з військового обліку було при призові на службу, про що треба було вказувати ОТЦК та СП, а не зараз, коли такий статус втрачений і громадян України ОСОБА_1 відмовляється виконувати обов`язок закріплений ст.65 Конституції України. Тобто, зараз позивач має статус військовослужбовця, а не призовника і підставами для звільнення є виключно ст. 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу». Відповідно до п.23.3 Положення Військовослужбовці, які бажають звільнитися з військової служби, подають по команді рапорти та документи, які підтверджують підстави звільнення. Рапорт позивача про звільнення подано командирові військової частини НОМЕР_1 , тобто командирові окремого батальйону, а не прямому командиру, яким згідно Статуту внутрішньої служби Збройних Сил України є командир відділення. Виходячи з системного аналізу норм чинного законодавства та встановлених обставин справи, необхідно дійти до висновку про відсутність протиправної бездіяльності посадових осіб військової частини НОМЕР_1 . Військова частина НОМЕР_1 належним чином розглянула рапорт, який містив велику кількість недоліків, оскільки його складав адвокат Буженко. Рапорт Гавришка А.В. не містить підпису ОСОБА_1 , отже неможливо встановити волевиявлення військовослужбовця. По-друге, не зазначена посада ОСОБА_1 та його військове звання. В рапорті не зазначено ні думки військовослужбовця щодо його бажання проходити службу у військовому резерві Збройних Сил України за відповідною військово-обліковою спеціальністю. А також не зазначено: районний (міський) територіальний центр комплектування та соціальної підтримки, до якого повинна бути надіслана особова справа військовослужбовця. З огляду на допущення позивачем вищевказаних порушень щодо порядку його подання. Отже, підстави для задоволення позовних вимог відсутні. Просив у задоволенні позову відмовити.

Ухвалою суду від 4 серпня 2023 року провадження у справі відкрито за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами (у письмовому провадженні).

Ухвалою суду від 20 вересня 2023 заяву позивача про збільшення позовних вимог задоволено та залучено до участі у справі як співвідповідача Яворівський районний територіальний центр комплектування та соціальної підтримки.

Яворівський районний територіальний центр комплектування та соціальної підтримки відзив на позов не надав.

Всебічно дослідивши та об`єктивно оцінивши наявні в матеріалах справи докази, які мають юридичне значення для вирішення спору, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини справи, на яких ґрунтуються позовні вимоги та заперечення сторін, суд встановив наступне.

Суд встановив, що відповідно до рішення Городоцького районного суду Львівської області від 11.03.2011 у справі №1-45/11 позивач був засуджений до 4 років позбавлення волі за вчинення кримінального правопорушення, передбаченого ч.2 ст. 186 КК України, а саме, грабіж, вчинений повторно.

Наказом Яворівського РТЦК та СП від 13.02.2023 №53 «Про призов військовозобов`язаних по загальній мобілізації» позивач мобілізований на військову службу.

ОСОБА_1 проходить військову службу у військовій частині НОМЕР_1 , що підтверджується довідкою № 231 від 28.02.2023.

Відповідач відмовляється від визнання у законному порядку позивача як такого, який має підстави для звільнення з військової служби.

З огляду на те, що відповідачем неправомірно відмовлено у звільненні з військової служби, ОСОБА_1 звернувся з позовом до суду.

Вирішуючи вказаний спір суд керується наступним.

За приписами частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відтак суб`єкт владних повноважень зобов`язаний діяти лише на виконання закону, за умов і обставин, визначених ним, вчиняти дії, не виходячи за межі прав та обов`язків, дотримуватися встановленої законом процедури, обирати лише встановлені законодавством України способи правомірної поведінки під час реалізації своїх владних повноважень.

Відповідно до статті 17 Конституції України захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави, справою всього Українського народу.

Статтею 65 Конституції України встановлено, що захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов`язком громадян України. Громадяни відбувають військову службу відповідно до закону.

Відповідно до пункту 20 частини першої статті 106 Конституції України Президент України приймає відповідно до закону рішення про загальну або часткову мобілізацію та введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях у разі загрози нападу, небезпеки державній незалежності України.

Указом Президента України від 24 лютого 2022 року №64/2022 з 5:30 24 лютого 2022 року введено воєнний стан у зв`язку з військовою агресією Російської Федерації, строк дії воєнного стану продовжувався Указами Президента України та діє на даний час.

Указом Президента України № 69/2022 від 24.02.2022, у зв`язку з військовою агресією Російської Федерації проти України та з метою забезпечення оборони держави, підтримання бойової і мобілізаційної готовності Збройних Сил України та інших військових формувань, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, оголошено проведення загальної мобілізації.

Правові основи мобілізаційної підготовки та мобілізації в Україні, визначає засади організації цієї роботи, повноваження органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, а також обов`язки підприємств, установ і організацій незалежно від форми власності (далі - підприємства, установи і організації), повноваження і відповідальність посадових осіб та обов`язки громадян щодо здійснення мобілізаційних заходів встановлені Законом України від 21.10.93 № 3543-XII "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію" (далі - Закон № 3543-XII).

У статті 1 Закону № 3543-XII містяться визначення понять "мобілізація" та "особливий період", відповідно до яких:

мобілізація - це комплекс заходів, здійснюваних з метою планомірного переведення національної економіки, діяльності органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на функціонування в умовах особливого періоду, а Збройних Сил України, інших військових формувань, Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - на організацію і штати воєнного часу; Мобілізація може бути загальною або частковою та проводиться відкрито чи приховано.

особливий період - період функціонування національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, інших військових формувань, сил цивільного захисту, підприємств, установ і організацій, а також виконання громадянами України свого конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, який настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.

За частинами 1, 2 ст. 4 Закону № 3543-XII організація і порядок проведення мобілізаційної підготовки та мобілізації визначаються цим Законом, актами Президента України та Кабінету Міністрів України. Загальна мобілізація проводиться одночасно на всій території України і стосується національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, інших військових формувань, Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту, підприємств, установ і організацій.

Частиною п`ятою статті 4 Закону № 3543-XII регламентовано, що вид, обсяги, порядок і строк проведення мобілізації визначаються Президентом України в рішенні про її проведення.

Відповідно до статті 2 Закону № 3543-XII правовою основою мобілізаційної підготовки та мобілізації є Конституція України, Закон України "Про оборону України", цей та інші закони України, а також видані відповідно до них нормативно-правові акти.

Правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв`язку з виконанням ними конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, а також загальні засади проходження в Україні військової служби визначає Закон України № 2232-XII від 25.03.92 "Про військовий обов`язок і військову службу" (із змінами) (Закон № 2232-XII.)

Згідно із статтею 1 Закону № 2232-XII захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов`язком громадян України.

Відповідно до частини п`ятої статті 1 Закону № 2232-XII від виконання військового обов`язку громадяни України звільняються на підставах, визначених цим Законом.

Частина дев`ята статті 1 Закону № 2232-XII визначає такі категорії громадяни України щодо військового обов`язку:

допризовники - особи, які підлягають приписці до призовних дільниць;

призовники - особи, приписані до призовних дільниць;

військовослужбовці - особи, які проходять військову службу;

військовозобов`язані - особи, які перебувають у запасі для комплектування Збройних Сил України та інших військових формувань на особливий період, а також для виконання робіт із забезпечення оборони держави;

резервісти - особи, які проходять службу у військовому резерві Збройних Сил України, інших військових формувань і призначені для їх комплектування у мирний час та в особливий період.

Проходження військової служби здійснюється громадянами України - у добровільному порядку (за контрактом) або за призовом (частина друга статті 2 Закону № 2232-XII).

Відповідно до пункту 4 частини першої статті 24 Закону № 2232-XII початком проходження військової служби для громадян, призваних на військову службу під час мобілізації, вважається день відправлення у військову частину з відповідного районного (міського) територіального центру комплектування та соціальної підтримки.

Згідно з частиною першою статті 39 Закону № 2232-XII призов резервістів та військовозобов`язаних на військову службу під час мобілізації проводиться в порядку, визначеному цим Законом та Законом № 3543-XII.

Статтею 22 Закону № 3543-XII встановлені обов`язки громадян щодо мобілізаційної підготовки та мобілізації. Громадяни зобов`язані, зокрема, з`являтися за викликом до територіального центру комплектування та соціальної підтримки для взяття на військовий облік військовозобов`язаних чи резервістів, визначення їх призначення на особливий період.

Відповідно до частини третьої вищезазначеної статті під час мобілізації громадяни зобов`язані з`явитися до військових частин або на збірні пункти територіального центру комплектування та соціальної підтримки у строки, зазначені в отриманих ними документах (мобілізаційних розпорядженнях, повістках керівників територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки).

Також, частина шоста статті 22 Закону № 3543-XII встановлює, що громадянам, які перебувають на військовому обліку, з моменту оголошення мобілізації забороняється зміна місця проживання без дозволу посадової особи, визначеної у частині третій цієї статті.

Разом з тим, статтею 23 № 3543-XII встановлено вичерпний перелік осіб, яким надається відстрочка від призову на військову службу під час мобілізації та перелік осіб, які не підлягають призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період.

Отже, громадяни України, які були раніше засуджені до позбавлення волі за вчинення тяжкого або особливо тяжкого злочину, котрі відповідно до пункту 6 частини 6 статті 37 Закону №2232-ХІІ підлягають виключенню з військового обліку у відповідних районних (міських) територіальних центрах комплектування та соціальної підтримки (військовозобов`язаних та резервістів Служби безпеки України - у Центральному управлінні або регіональних органах Служби безпеки України, військовозобов`язаних та резервістів Служби зовнішньої розвідки України - у відповідному підрозділі Служби зовнішньої розвідки України) не входять до кола осіб, визначених Законом України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», як такі, що не підлягають призову на військову службу під час мобілізації.

Водночас, перелік осіб, визначених ч. 1 ст. 23 Закону №3543-ХІІ не є вичерпним. При цьому певні категорії громадян, які не можуть бути призвані під час мобілізації, мають бути визначені виключно законами.

Проте, ані Закон №2232-ХІІ, ані Закон №3543-ХІІ не містять застережень щодо комплектування військових формувань військовослужбовцями шляхом призову громадян України на військову службу під час мобілізації з числа осіб раніше засуджених до позбавлення волі за вчинення тяжкого злочину.

Аналогічний висновок щодо норм права, які підлягають застосуванню у спірних в даній справі відносинах, викладено Верховним Судом у постанові від 09.03.2023 у справі №600/2520/22-а.

Як встановлено судом, позивача з 13.03.2022 року призвано за загальною мобілізацією на військову службу до Збройних Сил України.

Водночас, заяв стосовно відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації або стосовно звільнення від призову на військову службу під час мобілізації від позивача до Яворівського РТЦК та СП не надходило, доказів протилежного позивачем не подано, а судом не встановлено.

Суд зауважує, що незгода з призовом є активною формою поведінки особи, однак матеріалами справи не підтверджується активність позивача щодо незгоди з призовом та проходженням його служби аж до заявлення рапорту щодо звільнення з військової служби, поданню якого передувало тривале проходження військової служби з 13.03.2022.

Водночас, матеріалами справи підтверджується відсутність будь-яких доказів щодо наявності у ІНФОРМАЦІЯ_2 інформації про те, що позивач не підлягав призову на військову службу. Виключенню з військового обліку осіб, які були раніше засуджені до позбавлення волі за вчинення тяжкого або особливо тяжкого злочину, з урахуванням приписів Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» не є підставою, за якої військовозобов`язані не підлягають призову на військову службу під час мобілізації.

В даному контексті слід зазначити, що адміністративний суд погоджується з твердженням позивача про те, що відповідно до п.6 ч.6 ст. 37 Закону України № 2232-XII виключенню з військового обліку у відповідних районних (міських) територіальних центрах комплектування та соціальної підлягають громадяни України, які були раніше засуджені до позбавлення волі за вчинення тяжкого або особливо тяжкого злочину, однак таке виключення стосується лише військового обліку громадян та не є підставою звільнення останніх від призову та проходження військової служби, позаяк на військову службу під час мобілізації призиваються резервісти та військовозобов`язані, які перебувають у запасі і не заброньовані в установленому порядку на період мобілізації.

Таким чином, судом не встановлено жодної підстави за якої позивач не підлягав призову на військову службу під час мобілізації та матеріали справи не містять належних, допустимих та достовірних доказів, що з достатньою переконливістю свідчили б про порушення відповідачем порядку мобілізації військовозобов`язаного ОСОБА_1 , визначеного Законом № 3543-XII.

Варто зазначити, що право на судовий захист відображене і в частині першій статті 5 КАС, відповідно до якої кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист.

Завданням адміністративного судочинства є ефективний захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень. Відповідно у випадку звернення зацікавленої особи з позовом до суду адміністративний суд повинен надати правову оцінку діям суб`єкта владних повноважень при прийнятті того чи іншого рішення та перевірити його відповідність критеріям правомірності, які пред`являються до рішень суб`єктів владних повноважень та які закріплені у статті 2 КАС.

За приписами пункту 8 частини другої статті 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія).

Відповідно до частини другої статті 9 КАС України суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Право особи, яка звертається до суду з позовом, самостійно та на свій розсуд розпоряджатися своїми правами, зокрема і щодо визначення предмета і підстав позову є складовою диспозитивності як одного із принципів адміністративного судочинства (пункт 4 частини третьої статті 2 КАС України).

Отже, обсяг позовних вимог та їх формулювання належить виключно позивачу. Розгляд спору за межами підстав заявленого позову, за відсутності перешкод в ефективному захисті порушених прав позивача, вказує на порушення положень принципу змагальності сторін, диспозитивності та офіційного з`ясування всіх обставин у справі.

Позивач, у розглядуваних спірних правовідносинах, визначив спосіб захисту свого права шляхом скасування наказу територіального центру комплектування та соціальної підтримки про призов його на військову службу під час мобілізації, тобто шляхом скасування індивідуального акту.

Пунктом 19 ч. 1 ст. 4 КАС визначено, що індивідуальний акт - акт (рішення) суб`єкта владних повноважень, виданий (прийняте) на виконання владних управлінських функцій або в порядку надання адміністративних послуг, який стосується прав або інтересів визначеної в акті особи або осіб та дія якого вичерпується його виконанням або має визначений строк.

За владно-регулятивною природою всі юридичні акти поділяються на правотворчі, правотлумачні (правоінтерпретаційні) та правозастосовні. Нормативно-правові акти належать до правотворчих, а індивідуальні - до правозастосовних.

Індивідуально-правові акти як результати правозастосування адресовані конкретним особам, тобто є формально обов`язковими для персоніфікованих (чітко визначених) суб`єктів; містять індивідуальні приписи, у яких зафіксовані суб`єктивні права та/чи обов`язки адресатів цих актів; розраховані на врегулювання лише конкретної життєвої ситуації, а тому їх юридична чинність (формальна обов`язковість) вичерпується одноразовою реалізацією. Крім того, такі акти не можуть мати зворотної дії в часі.

В абзаці 4 пункту 1 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 23 червня 1997 року № 2-зп у справі № 3/35-313 вказано, що «… за своєю природою ненормативні правові акти, на відміну від нормативних, встановлюють не загальні правила поведінки, а конкретні приписи, звернені до окремого індивіда чи юридичної особи, застосовуються одноразово й після реалізації вичерпують свою дію».

У пункті 5 Рішення Конституційного Суду України від 22 квітня 2008 року № 9-рп/2008 в справі № 1-10/2008 вказано, що при визначенні природи «правового акта індивідуальної дії» правова позиція Конституційного Суду України ґрунтується на тому, що «правові акти ненормативного характеру (індивідуальної дії)» стосуються окремих осіб, «розраховані на персональне (індивідуальне) застосування» і після реалізації вичерпують свою дію.

Враховуючи вищенаведене, оскаржуваний наказ є актом індивідуальної дії, тобто актом одноразового застосування, станом на час вирішення справи такий вичерпав свою дію внаслідок мобілізації позивача, направлення його для проходження військової служби та зарахування до особового складу військової частини.

Після видання спірного наказу, виникли нові правовідносини проходження військової служби, особливості яких визначаються Законом № 2232-ХІІ та Положенням про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженого Указом Президента України від 10.12.2008 № 1153/2008. Цими актами законодавства не передбачено звільнення з військової служби шляхом скасування наказу про призов. Цей наказ вже реалізований, та позивач був зарахований до військової частини та приступив до виконання службових обов`язків за посадою, а тому його скасування без прийняття відповідного рішення про звільнення з військової служби не відновить початковий стан і не призведе до захисту прав та інтересів позивача, про які він просить у позові.

У питанні скасування акту індивідуальної дії разового застосування, який вичерпав свою дію фактом його виконання, Верховний Суд має сталу та послідовну позицію, відповідно до якої такий акт не може бути скасованим після його виконання через порушення гарантій стабільності суспільних відносин та принципу правової визначеності (зокрема, таку правову позицію висловила Велика Палата Верховного Суду у постановах від 12 травня 2021 року у справі № 9901/286/19, від 8 вересня 2021 року у справі № 816/228/17, Касаційний адміністративний суд у рішеннях від 14 липня 2021 року у справі № 9901/96/21, від 27 жовтня 2022 року у справі № П/9901/97/21).

Отже, скасування після його реалізації та вичерпання своєї дії оскаржуваного позивачем акту індивідуальної дії про його призов, порушить стабільність публічно-правових відносин та принцип правової визначеності.

З огляду на вищевикладене, позовні вимоги в частині визнання протиправними наказу Яворівського районного територіального центру комплектування та соціальної підтримки щодо призову позивача в порядку мобілізації до лав Збройних Сил України та скасування відповідного наказу в частині призову позивача та направлення для проходження військової служби, задоволенню не підлягають.

Тому суд дійшов висновку про те, що Яворівським районним територіальним центром комплектування та соціальної підтримки, відповідно до Указу Президента України від 24.02.2022 № 69/2022 "Про загальну мобілізацію" правомірно 13.03.2022 призвано ОСОБА_1 до лав Збройних Сил України на військову службу за мобілізацією, тому позов у цій частині позовних вимог задоволенню не підлягає.

Суд звертає увагу на приписи пунктів 4-7 Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженого Указом Президента України від 10.12.2008 № 1153/2008 (надалі також Положення № 1153/2008), відповідно до яких громадяни, які вступили на військову службу за контрактом або за призовом, складають Військову присягу на вірність Українському народу в порядку, визначеному Статутом внутрішньої служби Збройних Сил України. Громадяни, які проходять військову службу, є військовослужбовцями Збройних Сил України (далі - військовослужбовці). Статус військовослужбовця підтверджується документом, що посвідчує особу. Форма та порядок його видачі встановлюються Міністерством оборони України.

Початок і закінчення проходження військової служби, строки військової служби, а також граничний вік перебування на ній визначено Законом № 2232-XII. Військова служба закінчується в разі звільнення військовослужбовця з військової служби в запас або у відставку, загибелі (смерті), визнання судом безвісно відсутнім або оголошення померлим.

Частина третя статті 24 Закону № 2232-XII передбачає, що закінченням проходження військової служби вважається день виключення військовослужбовця зі списків особового складу військової частини (військового навчального закладу, установи тощо) у порядку, встановленому положеннями про проходження військової служби громадянами України.

Відповідно до пункту 12 Положення № 1153/2008 встановлення, зміна або припинення правових відносин військовослужбовців, які проходять військову службу за контрактом та за призовом осіб офіцерського складу (зокрема, присвоєння та позбавлення військового звання, пониження та поновлення у військовому званні, призначення на посади та звільнення з посад, переміщення по службі, звільнення з військової служби, залишення на військовій службі понад граничний вік перебування на військовій службі, направлення за кордон, укладення та припинення (розірвання) контракту, продовження його строку, призупинення контракту та військової служби тощо) оформлюється письмовими наказами по особовому складу на підставі відповідних документів, перелік та форма яких встановлюються Міністерством оборони України.

Право видавати накази по особовому складу надається командирам, командувачам, начальникам, керівникам (далі - командири (начальники) органів військового управління, з`єднань, військових частин, установ, організацій, вищих військових навчальних закладів, військових навчальних підрозділів закладів вищої освіти, які утримуються на окремих штатах (далі - військові частини), за посадами яких штатом передбачено військове звання полковника (капітана 1 рангу) і вище, а також керівникам служб персоналу Міністерства оборони України та Генерального штабу Збройних Сил України.

Після видання спірного наказу виникли нові правовідносини проходження військової служби, особливості яких визначаються Законом № 2232-XII та Положенням № 1153/2008. Даними актами законодавства не передбачено звільнення з військової служби шляхом скасування наказів про призов. Цей наказ вже реалізовано, а тому його скасування без прийняття відповідного рішення про звільнення з військової служби не відновить початковий стан і не призведе до захисту прав та інтересів позивача, про які він просить у позові.

Суд наголошує, що аналіз наведених вище законодавчих і підзаконних актів свідчить про те, що військова служба з моменту її початку покладає на її учасників (військовослужбовця та держави) велике коло взаємних прав та обов`язків матеріального, та фінансового забезпечення військовослужбовця, його соціального захисту, виконання ним безпосередньо покладених на нього службових обов`язків та інше.

Водночас позивач приступив до виконання службових обов`язків.

Щодо позовних вимог про зобов`язання командира військової частини НОМЕР_1 звільнити з військової служби ОСОБА_1 , то суд зазначає таке.

Відповідно до пункту 12.1 розділу XII Інструкції про організацію виконання Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженої наказом Міністра оборони України від 10.04.2009 року № 170, звільнення військовослужбовців з військової служби (крім військовослужбовців строкової військової служби) здійснюється наказами посадових осіб, визначених пунктом 225 Положення № 1153/2008.

Згідно з абзацом другим пункту 225 Положення № 1153/2008 звільнення військовослужбовців із військової служби здійснюється під час дії особливого періоду (з моменту оголошення мобілізації - протягом строку її проведення, який визначається рішенням Президента України, та з моменту введення воєнного стану - до оголошення демобілізації) - на підставах, передбачених частиною третьою, пунктом 2 частини четвертої, пунктом 3 частини п`ятої та пунктом 3 частини шостої статті 26 Закону № 2232-XII у військових званнях до майстер-сержанта (майстер-старшини) включно за всіма підставами - командирами бригад (полків, кораблів 1 рангу) і посадовими особами, які відповідно до Дисциплінарного статуту Збройних Сил України прирівняні до них.

Пункт 233 Положення № 1153/2008 передбачає, що військовослужбовці, які бажають звільнитися з військової служби, подають по команді рапорти та документи, які підтверджують підстави звільнення. У рапортах зазначаються:

підстави звільнення з військової служби;

думка військовослужбовця щодо його бажання проходити службу у військовому резерві Збройних Сил України за відповідною військово-обліковою спеціальністю;

районний (міський) територіальний центр комплектування та соціальної підтримки, до якого повинна бути надіслана особова справа військовослужбовця.

Частиною четвертою статті 26 Закону № 2232-XII визначені підстави звільнення з військової служби під час воєнного стану військовослужбовців, які проходять військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період. Зокрема, військовослужбовці, які проходять військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, військову службу за призовом осіб із числа резервістів в особливий період, звільняються з військової служби на підставах: 2) під час воєнного стану: в) у зв`язку з набранням законної сили обвинувальним вироком суду, яким призначено покарання у виді позбавлення волі, обмеження волі або позбавлення військового звання.

За змістом рапорту позивача про звільнення з лав Збройних Сил України підставою звільнення позивач зазначає наявність вироку Городоцького районного суду Львівської області від 11.03.2011 у справі №1-45/11, яким позивача визнано винним у вчиненні тяжкого злочину, яким позивач був засуджений до 4 років позбавлення волі за вчинення кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 186 KK України, а саме, грабіж, вчинений повторно та про помилку працівників РТЦК та СП в результаті якої позивач перебуває на військовому обліку та був мобілізований до Збройних Сил України.

Однак, на переконання суду, звільнення з військової служби під час воєнного стану військовослужбовців, які проходять військову службу за призовом під час мобілізації у зв`язку з набранням законної сили обвинувальним вироком суду, яким призначено покарання у виді позбавлення волі, обмеження волі або позбавлення військового звання, з огляду на буквальне тлумачення даної правової норми, передбачає наявність певного причинно-наслідкового зв`язку за якого перебування (вступ) на військовій службі передує в часі набранню законної сили обвинувальним вироком суду, яким призначено покарання у виді позбавлення волі, обмеження волі або позбавлення військового звання.

В іншому випадку існувала б передбачена Законом підстава, за якої особи, які проходять відповідну військову службу, не підлягали призову, зокрема під час мобілізації, а не звільнялися з військової служби.

Також відбування покарання у виді позбавлення волі, обмеження волі або позбавлення військового звання безпосередньо перешкоджає проходженню військової служби.

Системний аналіз статті 26 Закону України № 2232-XII «Звільнення з військової служби» дає підстави для висновку саме про наступне звільнення військовослужбовців у випадку настання певних життєвих обставин, зокрема, у зв`язку з набранням законної сили обвинувальним вироком суду, яким призначено відповідне покарання.

При цьому суд звертає увагу позивача, що рапорт про звільнення з військової служби був розглянутий та надано відповідь ОСОБА_1 .

Відповідно до п.23.3 Положення Військовослужбовці, які бажають звільнитися з військової служби, подають по команді рапорти та документи, які підтверджують підстави звільнення. У рапортах зазначаються:

1.Підстави звільнення з військової служби;

2.Думка військовослужбовця щодо його бажання проходити службу у військовому резерві Збройних Сил України за відповідною військово-обліковою спеціальністю;

3.Районний (міський) територіальний центр комплектування та соціальної підтримки, до якого повинна бути надіслана особова справа військовослужбовця.

Подання рапорту «по команді» означає направлення його в порядку підпорядкування прямому командиру, який після розгляду та задоволення передає далі своєму безпосередньому командиру з відміткою про власне клопотання з відповідного питання. І так далі до командира військової частини або іншої посадової особи, що наділена правом вирішувати питання по суті. Лише у разі неприйняття, не розгляду чи незадоволення рапорту, він подається непрямому, старшому командиру із поясненням причин такої подачі. І так до посадової особи, яка наділена правом звільнення підлеглого військовослужбовця зі служби чи скасування рішень попередніх командирів.

Відповідно до ст. 14 Статуту внутрішньої служби у ЗСУ із службових та особистих питань військовослужбовець повинен звертатися до свого безпосереднього начальника, а якщо він не може їх вирішити - до наступного прямого начальника.

Оскільки позивач є солдатом, то відповідно до ст. 127 Статуту Внутрішньої служби у ЗСУ солдат підпорядковується командирові відділення.

Командир відділення підпорядковується командиру взводу та головному сержантові взводу і є безпосереднім начальником особового складу відділення (п. 125 Статуту внутрішньої служби Збройних Сил України).

Згідно з п.119 Статуту внутрішньої служби Збройних Сил України командир взводу (групи, башти) підпорядковується командирові роти (бойової частини) і є прямим начальником усього особового складу взводу (групи, башти).

Командир роти (корабля 4 рангу) підпорядковується командирові батальйону (дивізіону кораблів) і є прямим начальником усього особового складу роти (корабля) (п.111 Статуту внутрішньої служби Збройних Сил України).

Відповідно до п.101 Статуту внутрішньої служби Збройних Сил України командир батальйону (корабля 3 рангу) підпорядковується командирові бригади і є прямим начальником усього особового складу батальйону (корабля).

Командир Військової частини НОМЕР_1 майор ОСОБА_2 є командиром 420 окремого стрілецького батальйону.

Позивач мав би звернутися до таких посадових осіб перед тим як звернутися до командира військової частини НОМЕР_1 :

1.Командир відділення

2.Головний сержант взводу

3.Командир взводу

4.Командир роти

Отже, з матеріалів справи вбачається, що рапорт позивача про звільнення подано командирові військової частини НОМЕР_1 , тобто командирові окремого батальйону, а не прямому командиру, яким згідно з Статутом внутрішньої служби Збройних Сил України є командир відділення.

Відповідно до вимог п.п. а-г п. 2 ч. 4 ст. 26 Закону № 2232-XII військовослужбовці, які проходять військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, військову службу за призовом осіб із числа резервістів в особливий період, звільняються з військової служби, під час воєнного стану:

а) за віком - у разі досягнення граничного віку перебування на військовій службі;

б) за станом здоров`я - на підставі висновку (постанови) військово-лікарської комісії про непридатність до військової служби з виключенням з військового обліку;

в) у зв`язку з набранням законної сили обвинувальним вироком суду, яким призначено покарання у виді позбавлення волі, обмеження волі або позбавлення військового звання;

г) через визначені сімейні обставини або інші поважні причини.

Отже, викладені позивачем у рапорті обставини не можуть бути підставою для звільнення під час воєнного стану військовослужбовця, що проходить військову службу за призовом під час мобілізації.

За приписами частини 1 статті 9 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Відповідно до положень статті 72 КАС України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

Згідно з частинами 1 та 4 статті 73 КАС України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.

Відповідно до приписів статті 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), що міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Частиною 1 статті 77 КАС України закріплено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Відповідно до частини 2 статті 77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006 р. у справі "Проніна проти України", в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що п. 1 ст. 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст. 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.

Із заявлених позовних вимог, на підставі системного аналізу положень чинного законодавства України та матеріалів справи, суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог.

Керуючись ст.ст. 19-21, 72-77, 242-246, 255, 293, 295 КАС України, суд,

ВИРІШИВ:

В задоволенні позову відмовити.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

СуддяБрильовський Роман Михайлович