Рішення

від 02.08.2023 по справі 910/6996/22

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МІСТА КИЄВА

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.uaРІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

02.08.2023Справа № 910/6996/22

Господарський суд міста Києва у складі судді Селівона А.М., при секретарі судового засідання Гаврищук К.М., розглянувши в порядку загального позовного провадження матеріали господарської справи

за позовом Об`єднання співвласників багатоквартирного будинку "Пушкінська 31-А" (вул. Пушкінська, 31-А, м. Київ, 01004)

до 1. Товариства з обмеженою відповідальністю "ДАНТЕУС" (вул. Нагірна, будинок 4, місто Київ, 04107)

2. Товариства з обмеженою відповідальністю «Бердье» (03148, місто Київ, вул. Жмеринська, будинок 22, квартира 74)

про витребування майна з чужого незаконного володіння

Представники сторін:

від позивача: Заворотнюк М.С.

від відповідача 1: Павличенко С.С.

від відповідача 2: не з`явився.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Об`єднання співвласників багатоквартирного будинку "Пушкінська 31-А" звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Дантеус" про витребування майна з чужого незаконного володіння.

В обґрунтування позовних вимог позивач посилається на той факт, що внаслідок внесення недостовірних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно в частині адреси об`єкта власником спірних нежилих приміщень №№ 1-13 групи приміщень 47 в будинку за адресою Пушкінська, буд. 31, в місті Києві значиться відповідач, тоді як зазначене майно є спільною власністю мешканців будинку по вул. Пушкінська, 31А.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 23.08.2022 року позовну заяву прийнято до розгляду та відкрито провадження у справі № 910/6996/22, приймаючи до уваги характер спірних правовідносин та предмет доказування, господарським судом на підставі частини 3 статті 12 ГПК України постановлено розгляд справи здійснювати в порядку загального позовного провадження, підготовче засідання у справі призначено на 28.09.2022 року.

Так, через відділ діловодства суду 28.09.2022 року від відповідача 1 надійшов відзив на позовну заяву б/н від 22.09.2022 року з доказами його надсилання позивачу, відповідно до якого ТОВ «Дантеус» проти позову заперечує та зазначає, що він не є власником нежилих приміщень АДРЕСА_3, а отже не може бути відповідачем у справі про їх витребування.

Крім того, у відзиві на позовну заяву відповідачем 1 заявлено клопотання про застосування до вимог позивача про витребування з незаконного володіння ТОВ «Дантеус» на користь ОСББ «Пушкінська 31-А» нежилих приміщень позовної давності відповідно до статей 257, 261 Цивільного кодексу України. Відзив судом долучено до матеріалів справи.

Також 28.09.2022 року через відділ діловодства суду від позивача надійшла відповідь відзив на позовну заяву б/н від 28.09.2022 року з доказами її надсилання на адресу відповідача 1, відповідно до якої ОСББ вказує, що строк позовної давності позивачем не пропущений, оскільки порушення права власності мешканців будинку по вул. Пушкінська 31-А на спірне майно відбулось у 2020 році, позаяк саме у квітні 2020 року позивачу стало відомо, що у спірних приміщеннях відповідачем 1 розпочались ремонті роботи та що вказані приміщення на праві власності належать відповідачу 1.

При цьому позивач зазначає про те, що житлового будинку за адресою м. Київ, вул. Пушкінська 31 - не існує, у зв`язку з чим ТОВ «Дантеус» фактично володіє майном в будинку №31-А по вул. Пушкінська, а не в будинку №31 по вул. Пушкінська. Таким чином відбулось незаконне заволодіння майном, документів про право власності на яке відповідач 1 не має.

У підготовчому засіданні 28.09.2022 року судом протокольно було оголошено перерву до 02.11.2022 року.

Судом доведено до відома сторін, що до початку судового засідання 02.11.2022 року від ТОВ «Дантеус» через відділ діловодства суду 31.10.2022 року надійшли заперечення (на відповідь відзив) б/н від 31.10.2022 року з доказами їх надсилання на адресу позивача, відповідно до яких відповідач 1 повторно вказує, що він не є власником спірного майна за адресою вул. Пушкінська 31 (літ. А), а отже не може бути відповідачем у справі.

При цьому відповідач 1 зазначає про те, що з метою вирішення суперечностей щодо віднесення літери А до поштової адреси спірних приміщень, розташованих в будинку по вул. Пушкінська 31, ТОВ «Дантеус» ще у 2020 році звертався до КП «Київське міське бюро технічної інвентаризації» про надання інформації. Так, згідно листа БТІ № 062/14-7072 від 09.07.2020 року спірне майно - нежитлові приміщення АДРЕСА_3 в підвалі житлового будинку літ А, при цьому вказана літера А не відноситься до поштової адреси цього будинку. Заперечення судом долучені до матеріалів справи.

У підготовчому засіданні 02.11.2022 року судом протокольною ухвалою оголошено перерву до 15.12.2022 року.

Судом встановлено, що засобами електронного зв`язку на адресу суду 15.12.2022 року від уповноваженого представника позивача надійшло клопотання б/н від 10.12.2022 року про залучення в якості співвідповідача до участі у справі ТОВ «Бердье» (код ЄДРПОУ 44876859).

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 15.12.2022 року за клопотанням позивача залучено до участі у справі як співвідповідача - Товариство з обмеженою відповідальністю «Бердье» та відкладено підготовче засідання на 25.01.2023 року у зв`язку неявкою у судове засідання уповноваженого представника позивача та залученням до участі у справі відповідача 2.

У підготовчих судових засіданнях 25.01.2023 року та 23.02.2023 року у зв`язку з клопотанням уповноваженого представника позивача про витребування доказів та неявкою уповноважених представників відповідача 1, 2 в судові засідання судом протокольними ухвалами оголошено перерви до 23.02.2023 року та 23.03.2023 року відповідно.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 23.03.2023 року у зв`язку з частковим задоволенням клопотання уповноваженого представника позивача про витребування доказів, зокрема, в частині витребування у приватних нотаріусів Київського міського нотаріального округу Прокопенко Л.В., Дубенко К.Є. та Войтовського В.С. зазначені в клопотанні докази, відкладено підготовче засідання на 26.04.2023 року.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 26.04.2023 року у зв`язку з невиконанням приватним нотаріусом Прокопенко Л.В. вимог ухвали суду від 23.03.2023 року та необхідністю витребування доказів у Департаменту з питань реєстрації виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), відкладено підготовче засідання на 08.06.2023 року.

Судом доведено до відома сторін, що через канцелярію суду 01.05.2023 року на виконання вимог ухвали від приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Прокопенко Л.В. надійшов супровідний лист вих. №76/01-16 від 27.04.2023 року з копією іпотечного договору № 28/44/46-2007-Ф (з договорами про внесення змін та доповнень) укладеного між Акціонерним товариством "Перший український міжнародний банк" та Товариством з обмежено відповідальністю "Тригліф", посвідченого 21.07.2009 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Прокопенко Л.В. за реєстровим номером № 1622; від Департаменту з питань реєстрації виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) 19.05.2023 року на виконання вимог ухвали суду від 26.04.2023 року супровідним листом №074/07/1-1187 від 16.05.2023 року надійшли копії документів щодо реєстрації права власності Акціонерного товариства "Перший український міжнародний банк" на предмет іпотеки (номер запису про право власності: 13379142, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 323688880000), посвідченим приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Войтовським В.С. Вказані документи судом долучено до матеріалів справи.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 08.06.2023 року враховуючи те, що судом остаточно з`ясований предмет спору та характер спірних правовідносин, позовні вимоги та склад учасників справи, визначені обставини справи, які підлягають встановленню, та зібрані відповідні докази, вчинені усі дії з метою забезпечення правильного, своєчасного і безперешкодного розгляду справи по суті, суд дійшов висновку про закриття підготовчого провадження у справі № 910/6996/22 та призначення справи до судового розгляду по суті на 19.07.2023 року.

Судом повідомлено, що до початку судового засідання 19.07.2023 року від ТОВ «Бердье» через відділ діловодства суду 19.07.2023 року надійшли письмові пояснення у справі б/н від 19.07.2023 року, відповідно до яких відповідач 2 просить у задоволенні позову відмовити, посилаючись на те, що, наразі, позивачем не було заявлено до ТОВ «Бердье» жодної позовної вимоги, а також просить застосувати до позовних вимог позовну давність. Пояснення судом долучені до матеріалів справи.

У судовому засіданні з розгляду справи по суті 19.07.2023 року судом протокольною ухвалою оголошено перерву до 02.08.2023 року.

Судом доведено до відома сторін, що до початку судового засідання 02.08.2023 року на стадії заключного слова від позивача через систему «Електронний суд» 31.07.2023 року надійшли клопотання б/н від 30.07.2023 року про відновлення підготовчого засідання у справі №910/6996/22 для надання позивачу можливості подати додаткові докази, а також клопотання/заява б/н від 30.07.2023 року, відповідно до якої у зв`язку з тим, що вимога про витребування спірного майна має бути звернена саме до ТОВ «Бердье», ОСББ «Пушкінська 31-А» вважає за необхідне внести зміни до позовних вимог шляхом викладення їх у наступній редакції:

- витребувати нежилі приміщення АДРЕСА_3, у Відповідача Товариство з обмеженою відповідальністю «ДАНТЕУС» (ТОВ "Дантеус") (ідентифікаційний код юридичної особи 40767990; місце знаходження юридичної особи: 01004, м. Київ, вул. Пушкінська, будинок 31, нежиле приміщення 1-13 Г.П. 47 В літ.А) та Відповідача Товариство з обмеженою відповідальністю «БЕРДЬЄ» (код ЄДРПОУ 44876859; 03148, місто Київ, вул. Жмеринська, будинок 22, квартира 74; Ідентифікаційний код юридичної особи 44876859) на користь позивача Об`єднання співвласників багатоквартирного будинку «Пушкінська 31-А» (ОСББ "Пушкінська 31-А" (ідентифікаційний код юридичної особи 36175465; адреса місцезнаходження юридичної особи: 01004, м. Київ, вул. Пушкінська, будинок 31-А).

Крім того, 02.08.2023 року від представника позивача засобами електронного зв`язку на адресу суду надійшли пояснення у справі б/н від 31.07.2023 року, в яких позивач вказує, що подання заяви про зміну складу відповідачів до яких звернено вимоги та прийняття судом ухвали про залучення відповідачів можна вважати зміною предмета позову щодо відповідача. Таким чином, на переконання позивача, ним було дотримано всі вимоги ГПК щодо подання заяви про зміну предмета позову.

Суд зазначає, що частиною 3 статті 46 Господарського процесуального кодексу України встановлено право позивача на зміну предмета або підстави позову шляхом подання письмової заяви до закінчення підготовчого засідання.

Під предметом позову розуміється певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення. Підставу позову становлять обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу.

Отже, зміна предмета позову означає зміну вимоги, з якою позивач звернувся до відповідача, а зміна підстав позову - це зміна обставин, на яких ґрунтується вимога позивача. Тобто, одночасна зміна і предмета, і підстав позову не допускається.

Згідно висновку, викладеного в постанові Верховного Суду від 22.07.2021 року у справі № 910/18389/20 та від 17.08.2021 року у справі № 910/19210/15 зміна предмету позову можлива, зокрема, у такі способи: 1) заміна одних позовних вимог іншими; 2) доповнення позовних вимог новими; 3) вилучення деяких із позовних вимог; 4) пред`явлення цих вимог іншому відповідачу в межах спірних правовідносин.

Дослідивши зміст позовної заяви та поданої позивачем заяви б/н від 30.07.2023 року, оскільки позивачем було внесено зміни до позовних вимог шляхом викладення їх у новій редакції, зокрема, пред`явлено вимогу про витребування спірного майна окрім ТОВ «Дантеус» також до відповідача 2 - ТОВ «Бердье», суд розцінює вказану заяву позивача як заяву про зміну предмету позову.

З урахуванням приписів ч. 3 ст. 46 ГПК України суд наголошує, що право позивача на зміну предмета або підстави позову може бути реалізоване лише до початку розгляду господарським судом справи по суті шляхом подання до суду відповідної письмової заяви, яка за формою і змістом має узгоджуватися із статтею 162 ГПК з доданням до неї документів, зазначених у статті 164 названого Кодексу, а також якщо при цьому не порушено процесуальних прав відповідача, передбачених статтею 46 ГПК, і відповідачеві було надано можливість подання доказів щодо нового предмета або підстав позову та наведення його доводів у судовому засіданні. Волевиявлення позивача повинно викладатись у письмовій формі.

Статтею ст. 177 ГПК України визначено завдання та строк підготовчого провадження.

Так, згідно з ч. 1 ст. 177 ГПК України завданням підготовчого провадження є: 1) остаточне визначення предмета спору та характеру спірних правовідносин, позовних вимог та складу учасників судового процесу; 2) з`ясування заперечень проти позовних вимог; 3) визначення обставин справи, які підлягають встановленню, та зібрання відповідних доказів; 4) вирішення відводів; 5) визначення порядку розгляду справи; 6) вчинення інших дій з метою забезпечення правильного, своєчасного і безперешкодного розгляду справи по суті.

За приписами ст. 181 ГПК України для виконання завдання підготовчого провадження в кожній судовій справі, яка розглядається за правилами загального позовного провадження, проводиться підготовче засідання, дата і час якого призначаються суддею з урахуванням обставин справи і необхідності вчинення відповідних процесуальних дій.

В свою чергу, відповідно до ст. 194 ГПК України завданнями розгляду справи по суті є розгляд та вирішення спору на підставі зібраних у підготовчому провадженні матеріалів, а також розподіл судових витрат.

Разом з тим, згідно з практикою Верховного Суду, викладеною у постановах від 03.09.2019 року у справі №9802/271/18, від 16.02.2021 року у справі №922/2115/19, в ухвалі від 22.06.2021 року у справі №923/525/20, постанові від 16.12.2021 року у справі №910/7103/21, а також Північного апеляційного господарського суду від 06.09.2021 року у справі №910/7960/20, суди першої інстанції за наявності певних обставин можуть прийняти рішення про повернення до стадії підготовчого провадження після його закриття для вчинення тих чи інших процесуальних дій, які можуть бути реалізовані лише на стадії підготовчого провадження.

Однак, такі обставини мають бути вагомими, оскільки можливість повернення до стадії підготовчого провадження з будь-яких підстав нівелює саме значення стадій господарського процесу: як підготовчого провадження, так і стадії розгляду справи по суті.

Разом з цим, оскільки заява позивача б/н від 30.07.2023 року про внесення змін до позовних вимог (про зміну предмету позову) подана останнім після закінчення підготовчого провадження у справі, початку розгляду справи по суті та на стадії судових дебатів, за умови ненадання позивачем жодних пояснень та/або доказів щодо підстав неможливості звернення з відповідною заявою під час підготовчого провадження, за висновками суду підстави для повернення до стадії підготовчого провадження після його закриття та прийняття вказаної заяви позивача про зміну предмету позову до розгляду відсутні, у зв`язку з чим в судовому засідання з розгляду справи по суті 02.08.2023 року в задоволенні відповідної заяви позивача судом відмовлено.

В свою чергу суд наголошує, що формулювання позовних вимог відноситься до виключної компетенції позивача у справі, оскільки згідно ст. 14 ГПК України за принципом диспозитивності учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд, проте зважаючи на покладення на сторону ризиків настання наслідків вчинення або не вчинення відповідних процесуальних дій приписами ст. 13 ГПК України, звертає увагу сторін, що дотримання процесуальних норм та впорядкованість судового процесу не може ставитись в залежність від юридичної грамотності сторони.

Інших доказів на підтвердження своїх вимог та заперечень, а також заяв та клопотань процесуального характеру, окрім наявних в матеріалах справи, від сторін станом на 02.08.2023 року до суду не надходило.

В свою чергу суд наголошує, що відповідно до частини 4 статті 13 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи не вчиненням нею процесуальних дій.

У судове засідання з розгляду справи по суті 02.08.2023 року з`явився уповноважений представник позивача та відповідача 1.

Уповноважений представник відповідача 2 у судові засідання з розгляду справи по суті 19.07.2023 року та 02.08.2023 року - не з`явився.

Доказів отримання відповідачем 2 ухвали суду від 19.07.2023 року поштовим відділенням зв`язку на час розгляду справи не повернуто.

Судом здійснено запит з офіційного сайту АТ «Укрпошта» щодо відстеження пересилання поштового відправлення №0105494831399, в якому зазначено, що станом на 26.07.2023 року поштове відправлення «не вручено під час доставки».

Разом з цим, як вбачається зі змісту поданих відповідачем 2 письмових пояснень від 19.07.2023 року, ТОВ «Бердье» було обізнане про наявність у провадженні Господарського суду міста Києва справи №910/6996/22 та не було позбавлено права та можливості ознайомитись, зокрема, з ухвалою суду від 19.07.2023 року у справі № 910/6996/22 у Єдиному державному реєстрі судових рішень (www.reyestr.court.gov.ua) та взяти участь в судових засіданнях у справі.

Згідно з частиною 1 статті 202 Господарського процесуального кодексу України неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час та місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті.

Пунктом 1 частини 3 статті 202 Господарського процесуального кодексу України визначено, що якщо учасник справи або його представник були належним чином повідомлені про судове засідання, суд розглядає справу за відсутності такого учасника справи у разі неявки в судове засідання учасника справи (його представника) без поважних причин або без повідомлення причин неявки.

З огляду на вищевикладене, оскільки відповідач 2 не скористався наданими йому процесуальними правами, зокрема, відповідачем 2 не забезпечено участі свого представника в судових засіданнях та за відсутності відповідних клопотань про відкладення розгляду справи, суд здійснював розгляд справи по суті в судових засіданнях 19.07.2023 року та 02.08.2023 року виключно за наявними матеріалами та за відсутності представника відповідача 2.

У судових засіданнях з розгляду справи по суті 19.07.2023 року та 02.08.2023 року уповноважений представник позивача підтримав позовні вимоги та просив суд їх задовольнити.

Уповноважений представник відповідача 1 у судових засіданнях з розгляду справи по суті 19.07.2023 року та 02.08.2023 року проти позову заперечував з підстав, викладених у відзиві на позовну заяву, та просив в його задоволенні відмовити.

Відповідно до статті 240 Господарського процесуального кодексу України в судовому засіданні 02.08.2023 року оголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши надані суду докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, заслухавши в судових засіданнях пояснення представників сторін, Господарський суд міста Києва, -

ВСТАНОВИВ:

Згідно із частиною 1 статті 2 Господарського процесуального кодексу України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.

Юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням (частина 2 статті 4 Господарського процесуального кодексу України).

Згідно з ч.ч. 1, 3 статті 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Цивільні права та обов`язки можуть виникати безпосередньо з актів цивільного законодавства.

Відповідно до частини 2 статті 382 Цивільного кодексу України усі власники квартир та нежитлових приміщень у багатоквартирному будинку є співвласниками на праві спільної сумісної власності спільного майна багатоквартирного будинку.

Відповідно до статті 385 Цивільного кодексу України власники квартир та нежитлових приміщень у багатоквартирному будинку (будинках) для забезпечення експлуатації такого будинку (будинків), користування квартирами та нежитловими приміщеннями та управління, утримання і використання спільного майна багатоквартирного будинку (будинків) можуть створювати об`єднання співвласників багатоквартирного будинку (будинків). Таке об`єднання є юридичною особою, що створюється та діє відповідно до закону та статуту.

Правові та організаційні засади створення, функціонування, реорганізації та ліквідації об`єднань власників жилих і нежилих приміщень багатоквартирного будинку, захисту їхніх прав та виконання обов`язків щодо спільного утримання багатоквартирного будинку визначено Законом України "Про об`єднання співвласників багатоквартирного будинку".

У відповідності до статті 1 Закону України "Про об`єднання співвласників багатоквартирного будинку" об`єднання співвласників багатоквартирного будинку (далі - об`єднання) - юридична особа, створена власниками квартир та/або нежитлових приміщень багатоквартирного будинку для сприяння використанню їхнього власного майна та управління, утримання і використання спільного майна.

За змістом статті 4 Закону України "Про об`єднання співвласників багатоквартирного будинку" об`єднання створюється для забезпечення і захисту прав співвласників та дотримання їхніх обов`язків, належного утримання та використання спільного майна, забезпечення своєчасного надходження коштів для сплати всіх платежів, передбачених законодавством та статутними документами. Об`єднання створюється як непідприємницьке товариство для здійснення функцій, визначених законом. Порядок надходження і використання коштів об`єднання визначається цим Законом та іншими законами України. В одному багатоквартирному будинку може бути створено тільки одне об`єднання. Власники квартир та нежитлових приміщень у двох і більше багатоквартирних будинках, об`єднаних спільною прибудинковою територією, елементами благоустрою, обладнанням, інженерною інфраструктурою, можуть створити одне об`єднання.

Основна діяльність об`єднання полягає у здійсненні функцій, що забезпечують реалізацію прав співвласників на володіння та користування спільним майном співвласників, належне утримання багатоквартирного будинку та прибудинкової території, сприяння співвласникам в отриманні житлово-комунальних та інших послуг належної якості за обґрунтованими цінами та виконання ними своїх зобов`язань, пов`язаних з діяльністю об`єднання.

Згідно з частинами першою, чотирнадцятою, статті 6 Закону України «Про об`єднання співвласників багатоквартирного будинку» об`єднання може бути створено лише власниками квартир та нежитлових приміщень у багатоквартирному будинку (багатоквартирних будинках). Державна реєстрація об`єднання (асоціації) проводиться у порядку, встановленому законом для державної реєстрації юридичних осіб. Об`єднання (асоціація) вважається утвореним з дня його державної реєстрації.

Як встановлено судом, відповідно до Закону України «Про об`єднання співвласників багатоквартирного будинку» Об`єднання співвласників багатоквартирного будинку «Пушкінська 31-А» створено власниками квартир та нежитлових приміщень багатоквартирного будинку, що розташований за адресою: м. Київ, вул. Пушкінська, будинок 31-А, про що до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань внесено відповідний запис про створення Об`єднання співвласників багатоквартирного будинку «Пушкінська 31-А», що підтверджується випискою з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань, а також свідоцтвом №303491 від 30.09.2008 року про державну реєстрацію ОСББ «Пушкінська 31-А».

Згідно з пунктами 2.1, 2.2 розділу II Статуту Об`єднання співвласників багатоквартирного будинку «Пушкінська 31-А» (далі - Статут), затвердженого рішенням установчих зборів власників квартир і нежитлових приміщень будинку, що розташований за адресою м. Київ, вул. Пушкінська, 31-А, метою створення об`єднання є забезпечення захисту прав його членів, відповідно до пункту 11.1 цього Статуту, та дотримання ними своїх обов`язків щодо належного утримання та використання неподільного і загального майна житлового комплексу, забезпечення своєчасного надходження коштів для сплати всіх платежів, передбачених законодавством та цим статутними документами; одним із завдань об`єднання є забезпечення реалізації прав власників приміщень будинку на володіння та користування спільним майном членів об`єднання.

Пунктом 2.6 Статуту також передбачено обов`язок об`єднання забезпечувати дотримання інтересів усіх членів об`єднання при встановленні умов і порядку володіння, користування і розпорядження спільною власністю; представляти інтереси членів об`єднання відповідно до наданих повноважень у відносинах з третіми особами.

Відповідно до статті 16 Закону України "Про об`єднання співвласників багатоквартирного будинку" об`єднання має право відповідно до законодавства та статуту об`єднання захищати права, представляти інтереси співвласників у судах, органах державної влади і органах влади Автономної Республіки Крим, органах місцевого самоврядування, на підприємствах, в установах та організаціях незалежно від форми власності.

Таким чином, основним завданням ОСББ «Пушкінська 31-А» є представництво та захист інтересів співвласників спільного майна в будинку по вул. Пушкінській 31-а в м.Києві, зокрема, шляхом звернення до суду з позовом про витребування спільного майна з чужого незаконного володіння.

Відповідно до приписів статті 328 Цивільного кодексу України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом.

Відповідно до частини 2 статті 4 Житлового кодексу Української РСР жилі будинки і жилі приміщення в інших будівлях, що належать державі, утворюють державний житловий фонд, який підлягає приватизації відповідно до Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду».

За положеннями частини 1 статті 1 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» приватизація державного житлового фонду - це відчуження квартир (будинків), житлових приміщень у гуртожитках, призначених для проживання сімей та одиноких осіб, кімнат у квартирах та одноквартирних будинках, де мешкають два і більше наймачів, та належних до них господарських споруд і приміщень (підвалів, сараїв і т. ін.) державного житлового фонду на користь громадян України.

При цьому згідно з частиною 3 статті 4 Житлового кодексу Української РСР до житлового фонду не входять нежилі приміщення в жилих будинках, призначені для торговельних, побутових та інших потреб непромислового характеру.

Згідно частино 2 статті 10 Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду" власники квартир багатоквартирних будинків та житлових приміщень у гуртожитку є співвласниками допоміжних приміщень у будинку чи гуртожитку, технічного обладнання, елементів зовнішнього благоустрою і зобов`язані брати участь у загальних витратах, пов`язаних з утриманням будинку і прибудинкової території відповідно до своєї частки у майні будинку чи гуртожитках. Допоміжні приміщення (кладовки, сараї і т.ін.) передаються у власність квартиронаймачів безоплатно і окремо приватизації не підлягають.

Конституційним Судом України дано офіційне тлумачення положенням даного пункту зазначеної статті у його рішенні №4-рп/2004 від 02.03.2004 року, відповідно до пункту 4. 2 якого зазначається, що допоміжні приміщення, згідно пункту 2 статті 10 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду», стають об`єктами права спільної власності співвласників багатоквартирного будинку, тобто їх спільним майном, одночасно з приватизацією громадянами квартир, що засвідчується єдиним документом - свідоцтвом про право власності на квартиру. Для підтвердження набутого в такий спосіб права не потребується вчинення будь-яких інших додаткових юридичних дій. Набуте громадянами право на квартири державного житлового фонду та належні до них допоміжні приміщення є непорушним (стаття 41 Конституції України), забезпечується державою і захищається судом (стаття 55 Конституції України).

В пункті 4.3 вказаного рішення визначено, що відповідно до Конституції України всі суб`єкти права власності рівні перед законом. У багатоквартирних будинках, де не всі квартири приватизовані чи приватизовані повністю, власник (власники) неприватизованих квартир (їх правонаступники) і власники приватизованих квартир багатоквартирного будинку є рівноправними співвласниками допоміжних приміщень. Вони є рівними у праві володіти, користуватися і розпоряджатися допоміжними приміщеннями. Ніхто з власників квартир не має пріоритетного права користуватися та розпоряджатися цими приміщеннями, в тому числі і з питань улаштування мансард, надбудови поверхів і т.ін.

Отже, в результаті приватизації квартир багатоквартирного будинку його мешканцями у останніх виникає право спільної сумісної власні на допоміжні приміщення, призначені для забезпечення експлуатації будинку та побутового обслуговування мешканців будинку.

Відповідно до статті 1 Закону України "Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку" допоміжні приміщення багатоквартирного будинку - приміщення, призначені для забезпечення експлуатації будинку та побутового обслуговування його мешканців (колясочні, комори, сміттєкамери, горища, підвали, шахти і машинні відділення ліфтів, вентиляційні камери та інші підсобні і технічні приміщення).

Як зазначено у постанові Верховного Суду від 30 червня 2022 року у справі № 922/1406/21, допоміжними приміщеннями мають вважатися всі без винятку приміщення багатоквартирного житлового будинку, незалежно від наявності або відсутності в них того чи іншого обладнання, адже їх призначенням є обслуговування не лише будинку, а й власників квартир, підвищення життєвого комфорту і наявність різних способів задоволення їх побутових потреб, пов`язаних із життєзабезпеченням. І лише приміщення, що з самого початку будувались як такі, використання яких мало інше призначення (магазини, перукарні, офіси, поштові відділення тощо), залишаються тими, що не підпадають під правовий режим допоміжних приміщень (аналогічний правовий висновок викладено у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 18 липня 2018 у справі № 916/2069/17, від 22 листопада 2018 у справі № 904/1040/18, від 15 травня 2019 у справі № 906/1169/17).

Тобто, чинним законодавством України встановлено загальне правило (своєрідну презумпцію) наявності у всіх нежитлових приміщень багатоквартирного житлового будинку правового режиму допоміжних приміщень, а як виняток, лише приміщення, що з самого початку будувалися як такі, використання яких мало інше призначення - для торговельних, побутових та інших потреб непромислового характеру (магазини, перукарні, офіси, поштові відділення тощо), залишаються тими, що не підпадають під правовий режим допоміжних приміщень.

Відповідно до статті 19 Закону України "Про об`єднання співвласників багатоквартирного будинку" спільне майно співвласників багатоквартирного будинку складається з неподільного та загального майна. Неподільне майно перебуває у спільній сумісній власності співвласників багатоквартирного будинку. Неподільне майно не підлягає відчуженню. Загальне майно перебуває у спільній частковій власності співвласників багатоквартирного будинку.

При цьому, згідно з частиною 2 статті 382 Цивільного кодексу України усі власники квартир та нежитлових приміщень у багатоквартирному будинку є співвласниками на праві спільної сумісної власності спільного майна багатоквартирного будинку. Спільним майном багатоквартирного будинку є приміщення загального користування (у тому числі допоміжні), несучі, огороджувальні та несуче-огороджувальні конструкції будинку, механічне, електричне, сантехнічне та інше обладнання всередині або за межами будинку, яке обслуговує більше одного житлового або нежитлового приміщення, а також будівлі і споруди, які призначені для задоволення потреб усіх співвласників багатоквартирного будинку та розташовані на прибудинковій території, а також права на земельну ділянку, на якій розташований багатоквартирний будинок та його прибудинкова територія, у разі державної реєстрації таких прав.

Таким чином, допоміжні приміщення житлового будинку відносяться до спільного майна багатоквартирного будинку, є об`єктами права спільної сумісної власності співвласників вказаного житлового будинку та не підлягають відчуженню.

Як зазначає позивач у позовній заяві, нежилі приміщення з АДРЕСА_3, відносяться до допоміжних приміщень багатоквартирного будинку, тобто належать на праві спільної сумісної власності співвласникам квартир у цьому будинку та не підлягають відчуженню.

На підтвердження обставин належності вказаних нежилих приміщень до допоміжних позивачем надано суду Висновок експертного будівельно-технічного дослідження №12-10/278-12 від 29.10.2012 року, складений Державним підприємством «Київська обласна багатопрофільна лабораторія» на замовлення ОСББ «Пушкінська 31-А», відповідно до якого підвальні приміщення (1-48) за адресою м. Київ, вул. Пушкінська, 31 (літера А) не є житловими та за наявності у даних приміщеннях загально будинкових інженерних мереж гарячого та холодного водопостачання, каналізації та центрального опалення такі приміщення є допоміжними приміщеннями даного будинку.

При цьому судом встановлено, що в провадженні Господарського суду м. Києва перебувала справа №910/23587/13 за позовом Об`єднання співвласників багатоквартирного будинку «Пушкінська 31-А» до Департаменту комунальної власності міста Києва виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), Шевченківської районної у місті Києва ради та Товариства з обмеженою відповідальністю «Трігліф», за участі третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідачів: Товариства з обмеженою відповідальністю "Прометей-Сяйво", Управління з питань комунального майна, приватизації та підприємництва Шевченківської районної у м.Києві ради, Публічного акціонерного товариства "Перший український міжнародний банк", про визнання незаконним додатку до рішення, визнання недійсним та скасування наказу, та витребування у Товариства з обмеженою відповідальністю «Трігліф» майна - нежилих приміщень з АДРЕСА_3.

Рішенням Господарського суду м. Києва від 20.07.2015 року у справі №910/23587/13 задоволено позовні вимоги ОСББ «Пушкінська 31-А» до ТОВ «Трігліф», витребувано у Товариства з обмеженою відповідальністю «Трігліф» на користь співвласників багатоквартирного будинку по вул. Пушкінська, буд. 31-А у м. Києві нежилі приміщення з АДРЕСА_3, а також прийнято відмову ОСББ «Пушкінська 31-А» від позовних вимог до Департаменту комунальної власності міста Києва виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), Шевченківської районної у місті Києві ради та припинено провадження у справі в частині позовних вимог ОСББ «Пушкінська 31-А» про визнання незаконним додатку №1 до Рішення №251 від 21.06.2007 року Шевченківської районної у м. Києві ради та визнання незаконним та скасування Наказу №1348-В від 24.10.2007 року Головного Управління комунальної власності м. Києва.

У вказаному рішенні господарський суд дійшов висновку, що нежилі приміщення з АДРЕСА_3, є допоміжними приміщеннями, тобто, належать до спільної власності співвласників багатоквартирного будинку «Пушкінська 31-А».

Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 20.08.2015 року повернуто апеляційну скаргу третьої особи Товариства з обмеженою відповідальністю "Прометей-Сяйво" на рішення господарського суду міста Києва від 20.07.2015 року без розгляду.

Отже, вказане рішення Господарського суду міста Києва від 20.07.2015 року у справі №910/23587/13 набрало законної сили 20.08.2015 року.

Судом також встановлено, що Шевченківським районним судом м. Києва розглядалась справа №2610/14681/2012 за адміністративним позовом Прокурора Шевченківського району м. Києва до Департаменту комунальної власності м. Києва, Шевченківської районної у м. Києві ради про визнання нечинними і скасування рішення та наказу суб`єктів владних повноважень.

11.04.2013 року Шевченківським районним судом м. Києва було винесено постанову про задоволення позовних вимог, в якій, зокрема, встановлено, що нежилі приміщення з АДРЕСА_3, є допоміжними приміщеннями житлового будинку, в якому вони знаходяться та співвласниками вказаного приміщення є саме мешканці багатоквартирного будинку «Пушкінська 31-А».

Вказану постанову Шевченківського районного суду м. Києва від 11.04.2013 року у справі №2610/14681/2012 залишено в силі ухвалою Вищого адміністративного суду України від 08.04.2014 року.

Суд зазначає, що одним з основних елементів верховенства права є принцип правової певності, який серед іншого передбачає, що рішення суду з будь-якої справи, яке набрало законної сили, не може бути поставлено під сумнів (п. 4 Інформаційного листа Вищого господарського суду України №01-8/1427 від 18.11.2003 року "Про Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року та юрисдикцію Європейського суду з прав людини").

Європейський суд з прав людини також вказує, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який, між іншим, вимагає щоб при остаточному вирішенні справи судами їх рішення не викликали сумнівів (BRUMARESCU v. ROMANIA, № 28342/95 від 28 жовтня 1999 року, § 61). Якщо конфліктна практика розвивається в межах одного з найвищих судових органів країни, цей суд сам стає джерелом правової невизначеності, тим самим підриває принцип правової визначеності та послаблює довіру громадськості до судової системи (LUPENI GREEK CATHOLIC PARISH AND OTHERS v. ROMANIA, № 76943/11 від 29 листопада 2016 року, § 123). Судові рішення повинні бути розумно передбачуваними (S.W. v. THE UNITED KINGDOM, № 20166/92 від 22 листопада 1995 року, § 36).

Даний принцип тісно пов`язаний з приписами частини 4 статті 75 ГПК України, якою передбачено, що обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

При цьому, не має значення, в якому саме процесуальному статусі виступали відповідні особи у таких інших справах - позивачі, відповідачі, треті особи, тощо.

Обставинами справи, на яких ґрунтуються позовні вимоги, є юридичні факти, що призвели до виникнення спірного правовідношення, настання відповідальності або інших наслідків, тобто такі факти, з якими норми матеріального права пов`язують виникнення, зміну чи припинення прав та обов`язків суб`єктів спірного матеріального правовідношення.

Преюдиціальність - обов`язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набуло законної сили, в одній справі для суду при розгляді інших справ. Преюдиціально встановлені факти не підлягають доказуванню, адже їх істину вже встановлено у рішенні чи вироку, і немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність судового акта, який вступив в законну силу. Суть преюдиції полягає в неприпустимості повторного розгляду судом одного й того ж питання між тими ж сторонами.

Правила про преюдицію спрямовані не лише на заборону перегляду фактів і правовідносин, які встановлені в судовому акті, що вступив в законну силу. Вони також сприяють додержанню процесуальної економії в новому процесі. У випадку преюдиціального установлення певних обставин особам, які беруть участь у справі (за умови, що вони брали участь у справі при винесенні преюдиціального рішення), не доводиться витрачати час на збирання, витребування і подання доказів, а суду - на їх дослідження і оцінку. Усі ці дії вже здійснювалися у попередньому процесі, і їхнє повторення було б не лише недоцільним, але й неприпустимим з точки зору процесуальної економії. Для рішень господарських судів важливою умовою преюдиціальності фактів, що містяться в рішенні господарського суду, є суб`єктний склад спору. Отже, преюдиціальне значення мають лише рішення зі справи, в якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Преюдицію утворюють виключно лише ті обставини, які безпосередньо досліджувалися і встановлювалися судом, що знайшло відображення в мотивувальній частині судового акта.

Наведений правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду від 24.05.2018 року у справі № 922/2391/16.

За таких обставин, встановлені вищезазначеними судовими рішеннями (а саме рішенням Господарського суду м. Києва від 20.07.2015 року у справі №910/23587/13 та постановою Шевченківського районного суду м. Києва від 11.04.2013 року у справі №2610/14681/2012) обставини того, що нежилі приміщення з АДРЕСА_3, є допоміжними приміщеннями та належать до спільної власності співвласників багатоквартирного будинку «Пушкінська 31-А» - в силу імперативних вимог статті 75 Господарського процесуального кодексу України мають преюдиційне значення для даної справи та не підлягають повторному доказуванню.

В той же час, позивач вказує, що у квітні 2020 року ОСББ «Пушкінська 31-А» стало відомо, що право власності на вказані допоміжні приміщення, а саме нежилі приміщення з АДРЕСА_3, було зареєстровано за Товариством з обмеженою відповідальністю «Дантеус» (відповідач у справі), що підтверджується Інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 14.05.2020 року №209018533.

Позивач зазначає, що, наразі, ТОВ «Дантеус» незаконно захопило об`єкт нерухомого майна - нежилі приміщення з АДРЕСА_3, використовує спірні приміщення та здійснює в них ремонт.

В свою чергу, судом за матеріалами справи встановлено, що набуттю Товариством з обмеженою відповідальністю «Дантеус» права власності на спірне майно передувало укладання ряду правочинів.

Аналізуючи підстави набуття власниками, серед яких, зокрема, відповідач, спірного майна, судом встановлено, що 27.11.2007 року між Управлінням з питань комунального майна, приватизації та підприємництва Шевченківської районної у м. Києві ради (продавець) та Товариством з обмеженою відповідальністю «Прометей-Сяйво» (покупець) був укладений договір купівлі-продажу нежилих приміщень, відповідно до п. 1.1 якого продавець зобов`язався передати у власність, а покупець зобов`язався прийняти нежилі приміщення з АДРЕСА_3, і сплатити за них грошову суму.

Між Товариством з обмеженою відповідальністю «Прометей-Сяйво» (продавець) та Товариством з обмеженою відповідальністю «Трігліф» (покупець) 13.02.2008 року було укладено договір купівлі-продажу, згідно з п. 1.1 якого продавець зобов`язався передати нерухоме майно у власність покупця, а покупець зобов`язався прийняти нерухоме майно і сплатити за нього грошову суму. Під нерухомим майном у наведеному правочині розуміється нежилі приміщення з АДРЕСА_3. Вказаний договір посвідчено приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Ємець К.Є. 13.02.2008 року за реєстровим номером 545.

В подальшому, право власності на нежилі приміщення з АДРЕСА_3, було набуто Публічним акціонерним товариством «Перший український міжнародний банк» (який є правонаступником ЗАТ «Донгорбанк») на підставі укладеного з ТОВ «Трігліф» як іпотекодавцем Іпотечного договору № 28/44/46-2207-Ф від 21.07.2009 року, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Прокопенко Л.В. за реєстровим номером 1622.

Також 02.06.2016 року між Публічним акціонерним товариством «Перший український міжнародний банк» (продавець) та гр. ОСОБА_1 (покупець) укладено договір купівлі-продажу нежилих приміщень, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Дубенко К.Є. за реєстровим номером 862, згідно з п.1.1 якого продавець передає у власність покупця, а покупець приймає належні продавцю на праві приватної власності нежилі приміщення з АДРЕСА_3 та сплачує обумовлену цим договором ціну.

З матеріалів справи також вбачається, що на підставі Акту прийому-передачі негрошового внеску до статутного капіталу Товариства з обмеженою відповідальністю «Дантеус» від 22.08.2016 року засновником товариства ОСОБА_1 було передано у власність ТОВ «Дантеус» в якості негрошового внеску до статутного капіталу майно - нежилі приміщення з АДРЕСА_3 .

Право власності Товариства з обмеженою відповідальністю «Дантеус» на спірне майно - нежилі приміщення з АДРЕСА_3 , було зареєстровано в Державному реєстрі речових прав 26.08.2016 року на підставі рішення №31098060 приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Аверіної Євгенії Анатоліївни.

Таким чином, як стверджує позивач, факт вибуття спірних нежилих приміщень з володіння співвласників багатоквартирного будинку по вул. Пушкінська 31-А свідчить про порушення прав та інтересів останніх.

Позивач також зазначає, що ТОВ «Дантеус» не є добросовісним набувачем права власності на спірні допоміжні приміщення, оскільки, як вбачається з даних Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань, ТОВ «Трігліф», стосовно якого було винесене вищезазначене рішення Господарського суду міста Києва від 20.07.2015 року у справі №910/13587/13 про витребування спірних допоміжних приміщень, створено 06.12.2004 року, директором товариства є ОСОБА_1 . В той же час, ТОВ «Дантеус» створено 22.08.2016 року, засновником, кінцевим бенефіціарним власником та директором якого є також ОСОБА_1 . Отже, директор ТОВ «Дантеус» ОСОБА_1 не міг не знати про незаконність набуття ТОВ «Трігліф» права власності на спірний об`єкт нерухомого майна та про правовий статус спірного майна.

Таким чином, посилаючись на те, що останнім набувачем нежилих приміщень з АДРЕСА_3 , є ТОВ «Дантеус», при цьому дійсним власником спірного майна є мешканці будинку, яким вказані допоміжні приміщення належать на праві спільної сумісної власності, а також зважаючи на те, що керівник юридичної особи ТОВ «Дантеус» ОСОБА_1 достеменно знав про протиправний характер набуття у власність товариства вказаного майна, позивач просить витребувати вищезазначені допоміжні приміщення у ТОВ «Дантеус» на підставі статті 388 Цивільного кодексу України в судовому порядку.

За приписами статті 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого майнового права та інтересу.

У відповідності до статті 124, пунктів 2, 3, 4 частини 2 статті 129 Конституції України, статей 2, 7, 13 Господарського процесуального кодексу України основними засадами судочинства, зокрема, є рівність всіх учасників судового процесу перед законом та судом, змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Згідно статті 73 Господарського процесуального кодексу України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Відповідно до статті 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Суд наголошує, що відповідно до статті 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Таким чином обов`язок доказування, а отже і подання доказів відповідно до статті 74 ГПК України, покладено саме на сторони та інших учасників судового процесу, а тому суд лише створює сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі, необхідні умови для встановлення фактичних обставин справи і правильного застосування законодавства.

За визначенням статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа-добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (див. рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України» від 20 жовтня 2011 року (Rysovskyy v. Ukraine, заява № 29979/04), «Кривенький проти України» від 16 лютого 2017 року (Kryvenkyy v. Ukraine, заява № 43768/07)).

При цьому будь-які приписи, зокрема, і приписи Конвенції, слід застосовувати з урахуванням обставин кожної конкретної справи, оцінюючи поведінку обох сторін спору, а не лише органів державної влади та місцевого самоврядування.

Відповідно до частини 1 статті 316 Цивільного кодексу України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

За приписами частини 1 статті 317 Цивільного кодексу України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.

Згідно із частинами 1, 2 статті 319 Цивільного кодексу України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону.

Частиною 1 статті 321 Цивільного кодексу України встановлено, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Положеннями ч. ч. 1, 2 статті 386 Цивільного кодексу України передбачено, що держава забезпечує рівний захист прав усіх суб`єктів права власності. Власник, який має підстави передбачати можливість порушення свого права власності іншою особою, може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню.

Суд зазначає, що за приписами статей 328, 329 Цивільного кодексу України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Право власності, як і будь - яке інше суб`єктивне право, виникає при наявності певних юридичних фактів, з якими закон пов`язує виникнення права власності на конкретне майно у певних осіб.

Як зазначено в постанові Верховного Суду від 19.09.2018 року у справі № 2-962/2009, ураховуючи, що відповідно до статті 328 Цивільного кодексу України набуття права власності - це певний юридичний механізм, з яким закон пов`язує виникнення в особи суб`єктивного права власності на окремі об`єкти, суд при застосуванні цієї норми повинен установити, з яких саме передбачених законом підстав, у який передбачений законом спосіб позивач набув право власності на спірний об`єкт та чи підлягає це право захисту.

Оцінивши наявні у справі докази та фактичні обставини справи, з урахуванням обставин, встановлених рішенням Господарського суду міста Києва від 20.07.2015 року у справі №910/23587/13 та постановою Шевченківського районного суду м. Києва від 11.04.2013 року у справі №2610/14681/2012, яка залишена в силі ухвалою Вищого адміністративного суду України від 08.04.2014 року, суд зазначає про наявність факту виникнення на законних підставах та існування у співвласників багатоквартирного будинку по АДРЕСА_1 загальною площею 225,60 кв.м, які представляють собою підвальне приміщення (підвал) багатоквартирного житлового будинку, що знаходиться за адресою: м. Київ, вул. Пушкінська, буд.31 (літера А) , позаяк такі приміщення є допоміжними приміщеннями житлового будинку, належать до спільного майна мешканців будинку та набуття останніми в силу закону права спільної власності на таке майно не потребує вчинення будь-яких додаткових юридичних або реєстраційних дій.

В свою чергу, судом за матеріалами справи встановлено, що на час звернення позивача з даним позовом до суду право власності на спірне майно - нежилі приміщення з АДРЕСА_3 було зареєстровано в Державному реєстрі речових прав за Товариством з обмеженою відповідальністю «Дантеус» та набуто останнім на підставі Акту приймання-передачі нерухомого майна від 22.08.2016 року в якості негрошового внеску до статутного капіталу засновника товариства гр. ОСОБА_1 .

При цьому, в частині тверджень позивача про те, що ТОВ «Дантеус» згідно відомостей з Державного реєстру речових прав набув право власності на нежитлові приміщення з АДРЕСА_3 , суд зазначає, що згідно з наявним в матеріалах справи листом №062/14-7072 (И-2020) від 09.07.2020 року Комунального підприємства «Київське міське бюро технічної інвентаризації» - за даними інвентаризаційної справи за адресою вул. Пушкінська 31, яка ведеться з 40 років ХХ століття, будинковолодіння за вказаною адресою складалось з кількох будівель, а саме житлового будинку літ. А, житлового будинку літ. Б, житлового будинку літ. В, житлового будинку літ. Г та інших господарських споруд. При цьому літерування будівель, яке проводилось під час проведення технічної інвентаризації, не стосується адреси об`єкта нерухомості. Літери будинків, якими під час технічної інвентаризації позначають будівлі, не змінюють адресу об`єкту нерухомого майна і є технічним терміном.

Таким чином, оскільки відповідно до інвентаризаційної справи за адресою АДРЕСА_3) загальною площею 225,6 кв.м розташована в підвалі житлового будинку літ А, наведеним в сукупності спростовуються доводи позивача про набуття ТОВ «Дантеус» права власності на нежитлові приміщення за адресою вул. Пушкінська 31 , за умови фактичного зайняття нежитлових приміщень за адресою вул. Пушкінська 31-А .

Разом з цим судом встановлено, що 22.09.2022 року між Товариством з обмеженою відповідальністю «Дантеус» (продавець) та Товариством з обмеженою відповідальністю «Бердье» (покупець) укладено договір купівлі-продажу нежилих приміщень, відповідно до умов пункту 1.1 якого в порядку та на умовах, передбачених цим договором, продавець передає у власність покупця (продає), а покупець приймає (купує) належні продавцю на праві приватної власності нежилі приміщення з АДРЕСА_3, (далі - Нежилі приміщення) та сплачує обумовлену цим Договором ціну.

Поняття: нежилі приміщення з АДРЕСА_3, загальною площею 225,6 кв.м. за призначенням.

Згідно з пунктом 1.4 договору продаж нежилих приміщень вчиняється за ціною 3 000 000,00 грн., які покупець перераховує на розрахункових рахунок продавця, який буде надано додатково.

Вказаний Договір підписаний представниками покупця і продавця та посвідчено приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Дубенко К.Є. та зареєстрований в реєстрі за №1417.

Вищезазначені нежитлові приміщення також зареєстровані за ТОВ «Бердье» в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, що підтверджується Інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна, сформованою самостійно Господарським судом м. Києва №317809278 від 15.22.2022 року, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 323688880000, номер запису про право власності 47941460.

За таких обставин, Товариством з обмеженою відповідальністю «Бердье» придбано спірні нежилі приміщення з АДРЕСА_3 , на підставі оплатного договору купівлі-продажу нежилих приміщень №1417 від 22.09.2022 року, та на момент розгляду даної справи саме ТОВ «Бердье» є власником та останнім набувачем спірного майна.

Судовий захист права власності та майнових прав власників здійснюється шляхом розгляду справ за позовами щодо речових прав на майно, а саме: віндикаційний - про витребування власником свого майна від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (статті 387 Цивільного кодексу України), негаторний - про усунення перешкод у здійсненні власником права користування та розпорядження своїм майном (статті 391 Цивільного кодексу України), про визнання права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою (статті 392 Цивільного кодексу України).

Згідно зі статтею 330 Цивільного кодексу України якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статі 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване в нього.

Тобто, витребування майна внаслідок віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема, якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору, однак він набув право власності на майно добросовісно.

Добросовісним набувачем є особа, яка не знала і не могла знати про те, що майно придбане у особи, яка не мала права його відчужувати.

Добросовісність набуття в розумінні статті 388 Цивільного кодексу України полягає в тому, що майно придбавається не безпосередньо у власника, а в особи, яка не мала права його відчужувати.

Недобросовісний набувач, навпаки, на момент здійснення угоди про відчуження спірного майна знав або міг знати, що річ відчужується особою, якій вона не належить і який на її відчуження не має права.

Від недобросовісного набувача майно може бути витребувано в будь-якому випадку. Від добросовісного лише у випадках передбачених ст. 388 ЦК України.

Відповідно до статей 386, 387 ЦК України держава забезпечує рівний захист прав усіх суб`єктів права власності. Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

Відповідно до ст. 388 ЦК України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. Майно не може бути витребувано від добросовісного набувача, якщо воно було продане у порядку, встановленому для виконання судових рішень. Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках.

У постанові від 16.06.2020 року у справі № 372/266/15-ц Велика Палата Верховного Суду зазначила про те, що власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України). Можливість власника реалізувати його право витребувати майно від добросовісного набувача згідно зі статтею 388 ЦК України залежить від того, на якій підставі добросовісний набувач набув це майно у власність, а у разі набуття його за оплатним договором - також від того, як саме майно вибуло з володіння власника чи особи, якій власник це майно передав у володіння. Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках (частина третя статті 388 ЦК України). Коло підстав, за яких власник має право витребувати майно від добросовісного набувача, є вичерпним (частини перша - третя статті 388 ЦК України).

Предметом доказування при розгляді віндикаційного позову є: встановлення наявності у особи, яка звернулась із позовом відповідного права власності, яке підлягає захисту, а також незаконного вибуття відповідного майна з володіння такого позивача.

Отже, суд розглядає справи в межах заявлених нею вимог і на підставі поданих учасниками справи доказів, які стосуються предмету доказування та є достатніми для того, щоб дійти висновку про наявність або відсутність обставин, що входять до предмету доказування. При цьому право власності на нерухоме майно доводиться за допомогою будь-яких передбачених процесуальним законодавством доказів, що підтверджують виникнення такого права у позивача.

Відповідно до ч.ч. 1, 2 статті 4 ГПК України юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. До господарського суду у справах, віднесених законом до його юрисдикції, мають право звертатися також особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб.

Частиною 1 статті 15 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до частини 1 статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Під порушенням слід розуміти такий стан суб`єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб`єктивне право особи зменшилось або зникло як таке, порушення права пов`язане з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.

Таким чином, у розумінні закону, суб`єктивне право на захист - це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право.

Аналіз наведених вище норм дає змогу дійти висновку, що підставою для звернення до суду є наявність порушеного права, і таке звернення здійснюється особою, котрій це право належить, і саме з метою його захисту. Відсутність обставин, які б підтверджували наявність порушення права особи, за захистом якого вона звернулася, є підставою для відмови у задоволенні такого позову.

В свою чергу положення статті 388 ЦК України застосовуються як підстава позову про повернення майна від добросовісного набувача, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом, яке було відчужене третій особі, якщо між власником та володільцем майна не існує жодних юридичних відносин.

Аналогічна правова позиція викладена у Постанові Верховного Суду України від 21.12.2016 року у справі № 6-2233цс16 та підтримана в постанові Верховного Суду від 07 вересня 2021 року у справі № 906/730/18.

При цьому на наявність права власника на майно не впливає також і та обставина, що воно було предметом угод відчуження, укладених з іншими особами, оскільки дійсний власник не був стороною цих угод, а ст. 346 ЦК України не передбачає припинення права власності дійсного власника в зв`язку з реєстрацією договорів за іншими особами під час його неодноразового перепродажу, що відбувалося без участі та поза межами волі дійсного власника.

Згідно правової позиції Великої Падати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно (принцип реєстраційного підтвердження володіння нерухомістю наведений у пункті 89 постанови Великої Палати Верховного Суду від 4 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц).

Відповідно до висновку Верховного Суду України, викладеного в постанові Великої Палати Верховного Суду від 30.06.2020 року у справі № 19/028-10/13, захист порушених прав особи, що вважає себе власником майна, яке було неодноразово відчужене, можливий шляхом пред`явлення віндикаційного позову до останнього набувача цього майна з підстав, передбачених статтями 387 та 388 ЦК України.

У вказаній постанові Верховний Суд зазначає, що задоволення вимоги про витребування майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними.

Таким чином, власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача.

Для витребування майна оспорювання рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, ланцюга договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, визнання права власності на спірне майно не є ефективним способом захисту прав; при цьому позивач у межах розгляду справи про витребування майна з чужого володіння вправі посилатися, зокрема, на незаконність рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування, без заявлення вимоги про визнання його недійсним; таке рішення за умови його невідповідності закону не тягне правових наслідків, на які воно спрямоване. Подібні за змістом висновки сформульовані у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16, від 21 серпня 2019 року у справі № 911/3681/17, від 1 та 15 жовтня 2019 року у справах № 911/2034/16 та № 911/3749/17, від 19 листопада 2019 року у справі № 911/3680/17.

В свою чергу, підстави набуття права власності, зокрема, правочини, визначені статтею 328 Цивільного кодексу України.

Відповідно до статті 658 Цивільного кодексу України право продажу товару, крім випадків примусового продажу та інших випадків, встановлених законом, належить власникові товару. Якщо продавець товару не є його власником, покупець набуває право власності лише у випадку, якщо власник не має права вимагати його повернення.

Суд звертає увагу, що відповідно до статті 204 Цивільного кодексу України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Частиною 1 статті 216 Цивільного кодексу України визначено, що недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю.

Водночас судом встановлено, що Господарським судом м. Києва розглядалась справа №910/27287/14 за позовом Об`єднання співвласників багатоквартирного будинку «Пушкінська 31-А» до Шевченківської районної у місті Києві ради, Товариства з обмеженою відповідальністю «Прометей Сяйво», Управління з питань комунального майна, приватизації та підприємництва Шевченківської районної у місті Києві ради про визнання недійсним договору купівлі-продажу нежилих приміщень, укладеного 27.11.2007 року між Управлінням з питань комунального майна, приватизації та підприємництва Шевченківської районної у м. Києві ради, як продавцем, та Товариством з обмеженою відповідальністю «Прометей-Сяйво», як покупцем, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Ємець Кариною Євгенівною за реєстровим № 1890.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 15.04.2015 року у справі №910/27287/14, яке залишено без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 15.06.2015 року, визнано недійсним договір купівлі - продажу нежилих приміщень від 27.11.2007 року, укладений між Управлінням з питань комунального майна, приватизації та підприємництва Шевченківської районної у м. Києві ради та Товариством з обмеженою відповідальністю «Прометей-Сяйво», посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Ємець Кариною Євгенівною за реєстровим № 1890.

Під час розгляду вказаної справи №910/27287/14 судом встановлено, що укладений між Управлінням з питань комунального майна, приватизації та підприємництва Шевченківської районної у місті Києві ради та Товариством з обмеженою відповідальністю «Прометей-Сяйво» правочин суперечить чинним на момент його укладання вимогам закону, зокрема, п.2 ст. 10 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду», ст. 19 Закону України «Про об`єднання співвласників багатоквартирного будинку» та рішенню від 02.03.2004 року № 1-2/2004 Конституційного Суду України, оскільки за наведеним договором було відчужено підвальне приміщення по вул. Пушкінській, 31 (літ. А) в м. Києві, з АДРЕСА_3 і перебувало у спільній сумісній власності усіх мешканців наведеного будинку, а тому не підлягало відчуженню за наведеним правочином як власність територіальної громади.

Відтак, наведене свідчить, що Товариство з обмеженою відповідальністю «Прометей-Сяйво» не мало достатніх підстав для відчуження нежилих приміщень з АДРЕСА_3, на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Трігліф».

В свою чергу, як встановлено судом та зазначалось раніше, спірне майно - нежилі приміщення з АДРЕСА_3 в подальшому було неодноразово відчужено, зокрема, на підставі договору іпотеки від 21.07.2009 року №1622, укладеного між ТОВ «Трігліф» та ПАТ «Перший український міжнародний банк» (який є правонаступником ЗАТ «Донгорбанк»), на підставі договору купівлі-продажу нежилих приміщень від 02.06.2016 року, укладеного між ПАТ «Перший український міжнародний банк» та ОСОБА_1 , на підставі акту прийому-передачі негрошового внеску до статутного капіталу Товариства з обмеженою відповідальністю «Дантеус» від 22.08.2016 року, а також на підставі договору купівлі-продажу нежилих приміщень від 22.09.2022 року №1417, укладеного між ТОВ «Дантеус» та ТОВ «Бердье».

При цьому, оскільки договір купівлі - продажу нежилих приміщень від 27.11.2007 року було визнано недійсним в судовому порядку при розгляді справи №910/27287/14, то у даному випадку необхідність визнання недійсними всіх наступних правочинів щодо відчуження спірного майна (нежилих приміщень з АДРЕСА_3 ), які були вчинені після недійсного правочину, відсутня.

Відтак, позивач має право витребувати належне співвласникам будинку по вул. Пушкінській 31-А спільне майно від особи, яка є останнім його набувачем, тобто від ТОВ «Бердье» на підставі приписів статті 387, 388 Цивільного кодексу України.

Разом з цим суд зазначає, що при поданні позовної заяви позивачем заявлено позовні вимоги про витребування на користь ОСББ «Пушкінська 31-А» нежилих приміщень з АДРЕСА_3 у відповідача - Товариства з обмеженою відповідальністю «Дантеус». Натомість, позовні вимоги про витребування спірного майна до Товариства з обмеженою відповідальністю «Бердье» позивачем заявлено не було.

Поряд із цим, відповідач 1 - Товариство з обмеженою відповідальністю «Дантеус», заперечуючи проти позову посилався на те, що він не є власником нежилих приміщень з АДРЕСА_3, а отже не може бути відповідачем у справі про витребування такого майна.

В свою чергу, відповідач 2 - Товариство з обмеженою відповідальністю «Бердье», заперечуючи проти позову зазначав, що після залучення його ухвалою суду від 15.12.2022 року до участі у справі в якості співвідповідача, позивачем не було пред`явлено до нього жодних позовних вимог, оскільки позовні вимоги ОСББ «Пушкінська 31-А» не змінювались, а тому у суду відсутні підстави для витребування майна від ТОВ «Бердье».

Частиною 1 статті 4 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом.

Відповідно до статті 45 Господарського процесуального кодексу України сторонами в судовому процесі - позивачами і відповідачами - можуть бути особи, зазначені у статті 4 цього Кодексу. Позивачами є особи, які подали позов або в інтересах яких подано позов про захист порушеного, невизнаного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу. Відповідачами є особи, яким пред`явлено позовну вимогу.

За приписами ст. 47 ГПК України позов може бути пред`явлений спільно кількома позивачами або до кількох відповідачів. Кожен із позивачів або відповідачів щодо іншої сторони діє в судовому процесі самостійно.

Згідно із частинами 1- 3 статті 48 Господарського процесуального кодексу України суд першої інстанції має право за клопотанням позивача до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання, залучити до участі у ній співвідповідача.

Якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання, за клопотанням позивача замінює первісного відповідача належним відповідачем, не закриваючи провадження у справі.

Частиною 2 статті 237 Господарського процесуального кодексу України визначено, що при ухваленні рішення суд не може виходити у рішенні за межі позовних вимог.

Отже, за змістом норм господарського процесуального права з урахуванням принципу диспозитивності господарського судочинства та принципу змагальності сторін на позивача покладено обов`язок визначати відповідача у справі. При цьому суд під час розгляду справи має виходити із складу осіб, які залучені до участі у справі позивачем. У разі пред`явлення позову до частини відповідачів, суд не вправі зі своєї ініціативи і без згоди позивача залучати інших відповідачів до участі у справі як співвідповідачів, оскільки таке право не перебуває у межах дискреційних повноважень суду першої інстанції, та повинен вирішити справу за тим позовом, що пред`явлений, і відносно тих відповідачів, які зазначені в ньому.

Якщо позивач не заявляє клопотання про заміну неналежного відповідача (або залучення інших співвідповідачів в окремих справах згідно зі специфікою спірних правовідносин), суд відмовляє у задоволенні позову.

Окрім цього пред`явлення позову до неналежного відповідача не є підставою для відмови у відкритті провадження у справі, оскільки заміна неналежного відповідача здійснюється в порядку, визначеному Господарським процесуальним кодексом України. За результатами розгляду справи суд відмовляє в позові до неналежного відповідача та приймає рішення по суті заявлених вимог щодо належного відповідача. Тобто, визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи, а не на стадії відкриття провадження.

Відтак, пред`явлення позову до неналежного відповідача є самостійною підставою для відмови в задоволенні позову (постанова Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц (провадження № 14-61цс18), від 26 листопада 2019 року у справі № 905/386/18 (провадження № 12-85гс19).

Аналогічні правові висновки містяться також у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13.03.2019 року у справі № 757/39920/15-ц та постанові Верховного Суду від 29.06.2022 року у справі №903/833/17.

При цьому судом враховано, що згідно з частинами першою та другою статті 2 ГПК України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави. Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням господарського судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.

Надання переваги будь-кому з учасників у справі у вирішенні процесуальних питань (у даному випадку здійснення судом заміни неналежного відповідача за відсутності необхідного для вчинення такої процесуальної дії клопотання позивача) не відповідає таким засадам (принципам) господарського судочинства, як рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом, змагальність сторін, диспозитивність, неприпустимість зловживання процесуальними правами.

ГПК України дає можливість учасникам справи повною мірою реалізувати надані їм процесуальні права і частина друга статті 14 ГПК України передбачає, що учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Водночас, згідно з частиною четвертою статті 13 названого Кодексу кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

В той же, як зазначалось судом раніше, у даному випадку вимога позивача про витребування спірного майна з чужого незаконного володіння має бути звернена саме до Товариства з обмеженою відповідальністю «Бердье», який є останнім набувачем нежилих приміщень у будинку по вул. Пушкінська 31-А на підставі договору купівлі-продажу нежилих приміщень №1417 від 22.09.2023 року, укладеного між ТОВ «Дантеус» та ТОВ «Бардье».

З матеріалів справи вбачається, що ухвалою Господарського суду м. Києва від 15.12.2022 року за клопотанням позивача було залучено до участі у справі №910/6996/22 співвідповідача - Товариство з обмеженою відповідальністю «Бердье».

При цьому сам факт залучення судом до участі у справі в якості відповідача 2 - ТОВ «Бердье», без викладення позовних вимог саме до відповідача 2 у відповідній заяві, не тягне за собою автоматичної зміни предмету позову, позаяк відповідно до положень статті 46 ГПК України визначення предмета спору та осіб, які мають відповідати за позовом, є правом позивача.

Згідно з частиною 3 статті 46 Господарського процесуального кодексу України до закінчення підготовчого засідання позивач має право змінити предмет або підстави позову шляхом подання письмової заяви. У справі, що розглядається за правилами спрощеного позовного провадження, зміна предмета або підстав позову допускається не пізніше ніж за п`ять днів до початку першого судового засідання у справі.

Проте, під час розгляду справи до закінчення підготовчого засідання позивач своїм правом на зміну предмету позову та пред`явлення позовної вимоги до відповідача 2 - ТОВ «Бердье» шляхом подання заяви у відповідності до статті 46 Господарського процесуального кодексу України не скористався, у зв`язку з чим суд розглядає справу за позовом, що пред`явлений лише до відповідача 1 - ТОВ «Дантеус».

Таким чином, оскільки не зважаючи на залучення судом до участі у справі ТОВ «Бердье» в якості відповідача 2, позивачем позовної вимоги про витребування спірного майна саме від ТОВ «Бердье» в межах та з дотриманням норм господарського - процесуального законодавства заявлено не було, суд дійшов висновку про те, що позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом.

Як зазначив Європейський суд з прав людини у своєму рішенні від 07.07.1989 у справі "Юніон Аліментарія Сандерс С.А. проти Іспанії", заявник зобов`язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов`язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання.

Обов`язком заінтересованої сторони є прояв особливої старанності при захисті власних інтересів (рішення Європейського суду з прав людини від 04.10.2001 у справі "Тойшлер проти Германії" (Тeuschler v. Germany)).

Суд звертає увагу на факт неодноразового відкладення розгляду справи з метою надання позивачеві можливості реалізувати свої процесуальні права та звернутись до суду з відповідним клопотанням/заявою про зміну предмету позову.

При цьому судом враховано, що заява позивача б/н від 30.07.2023 року про внесення змін до позовних вимог (зміну предмета позову) не була прийнята судом до розгляду як така, що подана позивачем після початку розгляду справи по суті та за відсутності підтвердження неможливості звернення з такою заявою під час підготовчого провадження у даній справі.

Таким чином, зважаючи на те, що закриття підготовчого провадження та призначення розгляду справи по суті ухвалою суду від 08.06.2023 року мало місце майже через півроку після залучення ухвалою суду від 15.12.2022 року до участі у справі відповідача 2, суд зазначає, що у позивача було достатньо часу для реалізації своїх процесуальних прав, зокрема, щодо зміни предмета позову та викладення позовних вимог саме до відповідача 2, проте позивач відповідними процесуальними правами не скористався.

За таких обставин, з огляду на наведені вище норми чинного законодавства та обставини справи, оскільки на момент ухвалення рішення у справі власником спірного нерухомого майна є Товариство з обмеженою відповідальністю «Бердье», до якого позовні вимоги у даному позові не заявлені, суд дійшов висновку, що позовні вимоги про витребування майна з чого незаконного володіння заявлені до неналежного відповідача - Товариства з обмеженою відповідальністю «Дантеус», що має наслідком відмову в позові.

Відповідно до частини 1 статті 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Суди здійснюють правосуддя на основі Конституції законів України та на засадах верховенства права (частина 1статті 6 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).

Аналіз практики Європейського суду з прав людини щодо застосування статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (див. рішення від 21 січня 1999 року в справі «Гарсія Руїз проти Іспанії», від 22 лютого 2007 року в справі «Красуля проти Росії», від 5 травня 2011 року в справі «Ільяді проти Росії», від 28 жовтня 2010 року в справі «Трофимчук проти України», від 9 грудня 1994 року в справі «Хіро Балані проти Іспанії», від 1 липня 2003 року в справі «Суомінен проти Фінляндії», від 7 червня 2008 року в справі «Мелтекс ЛТД (MELTEX LTD) та Месроп Мовсесян (MESROP MOVSESYAN ) проти Вірменії») свідчить, що право на мотивоване (обґрунтоване) судове рішення є частиною загального права людини на справедливий і публічний розгляд справи та поширюється як на цивільний, так і на кримінальний процес.

Вимога пункту 1 статті 6 Конвенції щодо обґрунтовування судових рішень не може розумітись як обов`язок суду детально відповідати на кожен довід заявника. Стаття 6 Конвенції також не встановлює правил щодо допустимості доказів або їх оцінки, що є предметом регулювання в першу чергу національного законодавства та оцінки національними судами. Проте Європейський суд з прав людини оцінює ступінь умотивованості рішення національного суду, як правило, з точки зору наявності в ньому достатніх аргументів стосовно прийняття чи відмови в прийнятті саме тих доказів і доводів, які є важливими, тобто такими, що були сформульовані заявником ясно й чітко та могли справді вплинути на результат розгляду справи.

Відповідно до пункту 58 рішення ЄСПЛ Справа «Серявін та інші проти України» (Заява № 4909/04) від 10.02.2010 р. у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, № 303-A, п. 29).

При цьому суд наголошує, що усі інші доводи та міркування сторін, окрім зазначених у мотивувальній частині рішення, взяті судом до уваги, однак не спростовують висновків суду та не суперечать дійсним обставинам справи і положенням чинного законодавства.

Рішення суду про задоволення позову може бути прийнято виключно у тому випадку, коли подані позивачем докази дозволять суду зробити чіткий, конкретний та безумовний висновок про обґрунтованість та законність вимог позивача.

У відповідності до пункту 1 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 23.03.2012 року № 6 «Про судове рішення» рішення з господарського спору повинно прийматись у цілковитій відповідності з нормами матеріального і процесуального права та фактичними обставинами справи, з достовірністю встановленими господарським судом, тобто з`ясованими шляхом дослідження та оцінки судом належних і допустимих доказів у конкретній справі.

З огляду на вищевикладене, враховуючи те, що позивач не довів в розумінні статті 74 Господарського процесуального кодексу України ті обставини, на які він посилається як на підставу своїх позовних вимог, суд вважає за необхідне відмовити позивачу в задоволенні позову з огляду на його необґрунтованість та недоведеність.

Відповідно до статті 129 Господарського процесуального кодексу України витрати по сплаті судового збору покладаються на позивача.

Враховуючи вищевикладене та керуючись ст.ст. 73-80, 86, 129, 233, 236, 237, 238, 240, 241 Господарський суд міста Києва, -

ВИРІШИВ:

1. В задоволенні позовних вимог відмовити повністю.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення (частина 1 статті 256 Господарського процесуального кодексу України).

Повний текст рішення складено та підписано 03 листопада 2023 року

Суддя А.М. Селівон