Постанова

від 26.10.2023 по справі 909/822/21

ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

вул. Шолуденка, буд. 1, літера А, м. Київ, 04116 (044) 230-06-58 inbox@anec.court.gov.ua

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"26" жовтня 2023 р. Справа№ 909/822/21

Північний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Козир Т.П.

суддів: Кравчука Г.А.

Коробенка Г.П.

при секретарі Вага В.В.

за участю представників сторін:

від позивача: Мушинський В.Т. за довіреністю;

від відповідача 1: Дмитрук Д.В. за довіреністю;

від відповідача 2: не з`явився;

прокурора: Колодчина Р.В. за посвідченням;

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м.Києві апеляційну скаргу Фермерського господарства Рибака Дмитра Івановича "Кичера"

на рішення Господарського суду міста Києва від 22.09.2022 (повний текст складено 05.10.2022)

у справі № 909/822/21 (суддя - Павленко Є.В.).

за позовом Фермерського господарства Рибака Дмитра Івановича "Кичера"

до 1. Івано-Франківської обласної ради

та 2. Верховинського районного лісгоспу

за участю прокурора Івано-Франківської обласної прокуратури

про визнання частково недійсним рішення та зобов`язання вчинити дії,

УСТАНОВИВ:

У січні 2022 року Фермерське господарство Рибака Дмитра Івановича "Кичера" (далі - позивач, Господарство) звернулось у господарський суд з позовом до Івано-Франківської обласної ради (далі - відповідач 1, Рада) та Верховинського районного лісгоспу (далі - відповідач 2, Лісгосп), у якому просило суд:

- визнати недійсним рішення Ради від 18 жовтня 2001 року №537-22/2001 у частинні надання в постійне користування Лісгоспу лісової земельної ділянки, площею 1,96 га, що знаходиться на території кварталу № 9 виділу №19, яка рішенням Верховинської районної ради народних депутатів Івано-Франківської області XVIII сесії XXI скликання від 1 липня 1992 року №16 була надана ОСОБА_1 для ведення селянського (фермерського) господарства;

- зобов`язати Лісгосп виключити з матеріалів лісовпорядкування вказану земельну ділянку площею 1,96 га, що знаходиться на території кварталу № 9 виділу №19.

Позовні вимоги мотивовані тим, що ОСОБА_1 у липні 1992 року була надана земельна ділянка для ведення селянського (фермерського) господарства, до складу якої входить 1,96 га лісу, що підтверджується Державним актом на право постійного користування земельною ділянкою від 25.03.1994, однак Господарство позбавлене можливості в повній мірі використовувати надану йому в користування земельну ділянку, оскільки Лісгосп вважає, що ця земельна ділянка є складовою частиною кварталу №9 у складі виділу №19 площею 14 га Красницького лісництва на підставі спірного рішення Ради, однак Рада не мала законних підстав для прийняття вказаного рішення, оскільки земельна ділянка була раніше надана в постійне користування позивачу.

Відповідачі у відзивах на позовну заяву заперечили проти її задоволення посилаючись на те, що спірне рішення Ради прийняте компетентним органом на підставі діючого законодавства; рішення Ради є не нормативним актом і приписи якого звернуті до окремого суб`єкта (Лісгоспу), застосовуються одноразово і воно є виконаним з моменту виготовлення Лісгоспом матеріалів лісовпорядкування; спірна земельна ділянка площею 1,96 га відноситься до земель лісового фонду і перебувала в користуванні спеціалізованого лісогосподарського підприємства, яке не давало згоди на її вилучення, з земель лісового фонду, що встановлено судовими рішеннями у адміністративній справі №809/696/15. Також вказали на пропуск позивачем строку позовної давності і просили застосувати наслідки його пропуску.

В процесі розгляду справи прокурор Івано-Франківської обласної прокуратури вступив у справу з метою захисту інтересів держави та у відзиві на позовну заяву просив відмовити у її задоволенні, додержуючись доводів, що викладені у відзивах відповідачів.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 22 вересня 2022 року у позові відмовлено.

Не погоджуючись з прийнятим рішенням суду, Фермерське господарство Рибака Дмитра Івановича "Кичера" подало апеляційну скаргу, у якій просить скасувати оскаржуване рішення та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позов повністю.

Апеляційна скарга мотивована тим, що судом порушено норми матеріального та процесуального права, а висновки суду не відповідають фактичним обставинам справи, оскільки ОСОБА_1 у встановленому порядку 13.07.1992 була передана у постійне користування земельна ділянка для створення фермерського господарства , у тому числі 1,96 га лісу; у матеріалах справи відсутні докази, які б підтверджували факт передачі спірної земельної ділянки Лісництву станом на 13.07.1992, коли вона була передана ОСОБА_1 , тому саме Господарство є законним користувачем спірної земельною ділянкою; судовими рішеннями у справі №809/696/15 не встановлював, що Лісгосп є виключним користувачем спірної земельної ділянки площею 1,96 га і що ОСОБА_1 немає право на постійне користування нею; позивач не пропустив позовну давність, оскільки про існування спірного рішення дізнавався з відповіді на запит адвоката від 18.12.2019.

Прокурор у відзиві у відзиві на апеляційну скаргу заперечує проти її задоволення та просить залишити оскаржуване рішення без змін, посилаючись на те, що Лісгосп було організовано на базі лісів колишніх колгоспів у 1977 році, за даними лісовпорядкування 1987 року площа земель лісгоспу складала 22313 га, після уточнень на основі даних землевпорядкування 1991-1992 років та аерофотозйомки 1995 року площа земель лісового фонду на 1998 рік була визначена в межах 21776 га, до складу яких входила і спірна земельна ділянка площею 1,96 га, що встановлено судовими рішеннями у справі №809/696/15; спірна земельна ділянка з моменту створення Лісгоспу перебувала на законних підставах у користуванні вказаного відповідача, однак незважаючи на це земельну ділянку було передано в користування ОСОБА_1 з подальшим оформленням відповідного акту, без проведення вилучення земельної ділянки у Лісгоспу; спірним рішенням Ради лише констатовано право користування Лісгоспу спірною земельною ділянкою; матеріали справи не містять доказів передачі позивачу спірної земельної ділянки саме в постійне користування, на відміну від інших земель (сінокосу та пасовище), зазначених у рішенні районної ради від 13.07.1992, тому державний акт не відповідає зазначеному рішенню; незаконне заволодіння нерухомим майном не тягне виникнення права власності (включаючи права володіння, користування та розпорядження), не зважаючи на його державну реєстрацію чи видачу державного акту; також є обґрунтованим висновок суду щодо пропуску строку позовної давності.

Лісгосп у відзиві у відзиві на апеляційну скаргу заперечує проти її задоволення та просить залишити оскаржуване рішення без змін, додержуючись доводів, які були викладені ним у відзиві на позовну заяву.

Рада у відзиві у відзиві на апеляційну скаргу заперечує проти її задоволення та просить залишити оскаржуване рішення без змін, додержуючись доводів, які були викладені нею у відзиві на позовну заяву та які наведені у відзиві, поданому прокурором. Також просить поновити строк подачі відзиву у зв`язку із неможливістю своєчасної подачі внаслідок триваючої широкомасштабної збройної агресії російської федерації проти України.

Суд вважає за можливе поновити відповідачу 1 строк на подачу відзиву та долучити його до матеріалів справи.

Оскільки явка сторін у судове засідання не була визнана обов`язковою, суд, на підставі ч.12 ст. 270 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), ухвалив здійснювати розгляд апеляційної скарги за відсутності представників відповідача 2.

За клопотанням представників позивача і відповідача 1 судове засідання проводилось в режимі відеоконференції.

Представник позивача (апелянта) у судовому засіданні підтримав доводи, викладені у апеляційній скарзі, просив її задовольнити.

Представник відповідача 1 та прокурор у судовому засіданні заперечили проти задоволення апеляційної скарги з підстав, викладених у відзиві.

Заслухавши пояснення присутніх учасників процесу, дослідивши матеріали справи, розглянувши апеляційну скаргу, Північний апеляційний господарський суд вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Як вбачається з матеріалів справи та вірно встановлено судом першої інстанції, рішенням Верховинської районної ради народних депутатів Івано-Франківської області ХVІІІ сесії ХХІ скликання від 13 липня 1992 року №16 було ухвалено надати гр. ОСОБА_1 для ведення селянського /фермерського/ господарства:

- 0,78 гектара сінокосу /в т.ч. і присадибна ділянка/ у власність безоплатно;

- 3,10 гектара сінокосу, 2,89 гектара пасовища у постійне користування з правом наступного викупу у власність згідно з діючим законодавством;

- 1,96 гектара лісу у користування без права самовільної рубки деревини.

На підставі вказаного рішення ОСОБА_1 було видано Державний акт на право постійного користування землею від 25 березня 1994 року серії ІФ № 02-01-4/000007, загальною площею 7,88 га, з яких: 2,89 - пасовища багаторічних насаджень, 3,03 га - сінокіс, 1,96 га - під будівлями, лісами, іншими угіддями. Землю надано для ведення селянського /фермерського/ господарства.

Таким чином, за рішенням районної ради в постійне користування ОСОБА_1 було надані лише сінокіс та пасовище, а ліс наданий лише в користування (без права самовільної рубки деревини), проте Державний акт на право постійного користування землею виданий на всі землі (сінокіс, пасовище, ліси), що суперечить рішенню районної ради.

Фермерське господарство ОСОБА_1 "Кичера" було зареєстроване 04.12.1992 і його засновником є ОСОБА_1 .

Можливість реалізації громадянином права на створення фермерського господарства безпосередньо пов`язана з наданням (передачею) такій фізичній особі земельних ділянок для ведення фермерського господарства, що є обов`язковою умовою для державної реєстрації фермерського господарства.

Після отримання громадянином земельної ділянки фермерське господарство має бути зареєстроване у встановленому законом порядку і з дати реєстрації набуває статусу юридичної особи. З цього часу обов`язки землекористувача здійснює фермерське господарство, а не громадянин, якому надавалася відповідна земельна ділянка для ведення фермерського господарства.

Така практика застосування норм права щодо фактичної заміни у правовідносинах користування земельними ділянками орендаря й переходу обов`язків землекористувача земельних ділянок до фермерського господарства з дня його державної реєстрації є сталою та підтримується Великою Палатою Верховного Суду (див. висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постановах від 13.03.2018 у справі №348/992/16-ц, від 20.06.2018 у справі № 317/2520/15-ц, від 27.03.2019 у справі №574/381/17-ц, від 03.04.2019 у справі № 628/776/18, від 26.08.2020 у справі №925/302/18 тощо).

З моменту державної реєстрації селянського (фермерського) господарства та набуття ним прав юридичної особи таке господарство на основі норм права набуває як правомочності володіння і користування, так і юридичні обов`язки щодо використання земельної ділянки. Велика Палата Верховного Суду звертала увагу, що у відносинах, а також спорах з іншими суб`єктами, голова фермерського господарства, якому була передана у власність, постійне користування чи оренду земельна ділянка, виступає не як самостійна фізична особа, власник, користувач чи орендар земельної ділянки, а як представник (голова, керівник) фермерського господарства. У таких правовідносинах їх суб`єктом є не фізична особа - голова чи керівник фермерського господарства, а фермерське господарство як юридична особа (постанова Великої Палати Верховного Суду від 20 березня 2019 року у справі №615/2197/15-ц (провадження № 14-533цс18).

Згідно з рішенням Івано-Франківської обласної ради від 18 жовтня 2001 року №537-22/2001 та додатком № 2 до нього (експлікація) Лісгоспу надано 21 776 га в постійне користування земельні ділянки лісового фонду для ведення лісового господарства.

Позивач вказує, що він не може користуватися в повній мірі земельною лісовою ділянкою, площею 1,96 га, так як ця ділянка є складовою частиною кварталу № 9 у складі виділу № 19, площею 14 га, Красницького лісництва, що знаходиться в користуванні Лісгоспу на підставі спірного рішення Ради.

У зв`язку із викладеними обставинами позивач звернувся до суду із даним позовом та просив визнати недійсним рішення Ради від 18 жовтня 2001 року №537-22/2001 у частинні надання в постійне користування Лісгоспу лісової земельної ділянки, площею 1,96 га, що знаходиться на території кварталу № 9 виділу №19 та зобов`язати Лісгосп виключити з матеріалів лісовпорядкування вказану земельну ділянку.

Заперечуючи проти позову, як у суді першої інстанції, так і під час апеляційного перегляду справи, відповідачі посилались на те, що спірна земельна ділянка перебувала у постійному користуванні Лісгоспу з моменту створення його правопопередника у 1977 року, з його користування у встановленому порядку не вилучалось, тому спірне рішення Ради було прийняте у відповідності до норм чинного законодавства. Також посилались на пропуск позивачем строку позовної давності.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд прийшов до висновку щодо їх безпідставності і недоведеності, оскільки спірна земельна ділянка у встановленому чинним законодавством порядку у Лісгоспа не вилучалась і позивачем не оскаржувались рішення до 2001 року щодо її передачі в користування Лісгоспу, а позов подано зі значним пропуском позовної давності.

Північний апеляційний господарський суд погоджується із висновком суду першої інстанції про відсутність підстав для задоволення позову, з огляду на наступне.

Відповідно до статті 55 Конституції України, статей 15, 16 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

За змістом статей 3, 15, 16 ЦК України правовою підставою для звернення до господарського суду є захист порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів.

Згідно з ст. 4 ГПК України юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Вирішуючи господарський спір, суд повинен дотримуватися певного алгоритму дій, а саме, з`ясувати, чи існує у позивача право або законний інтерес; якщо так, то чи має місце його порушення, невизнання або оспорювання відповідачем; якщо так, то чи підлягає право або законний інтерес захисту і чи буде такий захист ефективний за допомогою того способу, який визначено відповідно до викладеної в позові вимоги. В іншому випадку у позові слід відмовити.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 14.06.2019 у справі № 910/6642/18.

Отже, звертаючись з позовом, позивач повинен довести наявність у нього порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також довести, що ці права порушені саме відповідачем.

Як правило, суб`єкт порушеного права може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права.

Велика Палата Верховного Суду у своїх постановах прийшла до правового висновку, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам.

Відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством, встановлюється при розгляді справи по суті та є підставою для прийняття судового рішення про відмову в позові.

Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб`єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення.

З цією метою суд повинен з`ясувати характер спірних правовідносин сторін (предмет та підставу позову), характер порушеного права позивача та можливість його захисту в обраний ним спосіб.

Виходячи із змісту предмета та підстав позову, цей спір виник із земельних правовідносин, які регулюються Конституцією України, Цивільним кодексом України, Земельним кодексом України (далі - ЗК України), Лісовим кодексом України.

Відповідно до ст. 13 Конституції України земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об`єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією.

Згідно з ст. 14 Конституції України, яка кореспондується з положеннями ст. 1 ЗК України земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

Частиною 2 ст. 3 ЗК України визначено, що земельні відносини, які виникають при використанні надр, лісів, вод, а також рослинного і тваринного світу, атмосферного повітря, регулюються цим Кодексом, нормативно-правовими актами про надра, ліси, води, рослинний і тваринний світ, атмосферне повітря, якщо вони не суперечать цьому Кодексу.

Відповідно до статті 2 ЗК України (у редакції, чинній на момент прийняття рішення Верховинської районної народних депутатів Івано-Франківської області від 13.07.1992) відповідно до цільового призначення всі землі України поділяються на категорії, зокрема, на землі лісового фонду.

Землями лісового фонду визнаються землі, вкриті лісом, а також не вкриті лісом, але надані для потреб лісового господарства (частина 1 статті 76 ЗК України в редакції станом на 13.07.1992).

Згідно з частиною 2 статті 3 ЗК України (в редакції станом на 13.07.1992) власність на землю в Україні має такі форми: державну, колективну, приватну. Усі форми власності є рівноправними. Розпоряджаються землею Ради народних депутатів, які в межах своєї компетенції передають землі у власність або надають у користування та вилучають їх.

За статтею 4 ЗК України (в редакції станом на 13.07.1992) в державній власності перебувають всі землі України, за винятком земель, переданих у колективну і приватну власність. Суб`єктами права державної власності на землю виступають, зокрема, обласні, районні, міські, селищні, сільські ради народних депутатів - на землі в межах їх територій, за винятком земель, що перебувають в загальнодержавній власності.

У постійне користування земля надається радами народних депутатів із земель, що перебувають у державній власності, зокрема, громадянам України для ведення селянського (фермерського) господарства, особистого підсобного господарства (абзац 1 частини 5 статті 7 ЗК України в редакції станом на 13.07.1992).

Відповідно до пунктів 2, 3 частини 3 статті 19 ЗК України (в редакції станом на 13.07.1992) районні ради народних депутатів надають земельні ділянки за межами населених пунктів із земель лісового і водного фонду у випадках, передбачених статтями 77 і 79 цього Кодексу, а також для ведення селянського (фермерського) господарства, у разі відмови в наданні земельної ділянки сільською, селищною радою народних депутатів.

Згідно з частинами 1, 3 статті 50 ЗК України (в редакції станом на 13.07.1992) громадянам України, які виявили бажання вести селянське (фермерське) господарство, передаються за їх бажанням у власність або надаються в користування, у тому числі на умовах оренди, земельні ділянки. У тимчасове користування земельні ділянки надаються із земель запасу, а також можуть надаватися із земель, зокрема, лісового фонду.

Відповідно до частини 2 статті 77 ЗК України (в редакції станом на 13.07.1992) районні ради народних депутатів за погодженням із державними органами лісового господарства можуть надавати громадянам у тимчасове користування землі лісового фонду, що є у користуванні державних лісогосподарських підприємств, установ і організацій, для сільськогосподарських цілей.

Право постійного користування землею посвідчується державними актами, які видаються і реєструються районними радами народних депутатів. До державного акта додається список цих громадян (частини 1, 2 статті 23 ЗК України в редакції станом на 13.07.1992).

Право тимчасового користування землею (в тому числі і на умовах оренди) оформляється договором (частини 1 статті 24 ЗК України в редакції станом на 13.07.1992).

Зі змісту рішення Верховинської районної ради народних депутатів від 13 липня 1992 року №16 вбачається, що ОСОБА_1 для ведення селянського /фермерського/ господарства було надано 0,78 гектара сінокосу /в т.ч. і присадибна ділянка/ у власність безоплатно, 3,10 гектара сінокосу, 2,89 гектара пасовища у постійне користування з правом наступного викупу у власність згідно з діючим законодавством та 1,96 гектара лісу у користування без права самовільної рубки деревини.

Таким чином, згідно положень статті 23 та 24 ЗК України Рибаку Д.І. підлягав видачі відповідний акт на право постійного користування землею щодо 3,10 гектара сінокосу, 2,89 гектара, а право користування 1,96 гектара лісу мало бути оформлення відповідним договором.

Однак, матеріали справи не містять доказів оформлення за ОСОБА_1 права користування лісом у порядку, встановленому чинним на той час законодавством, натомість як вбачається зі змісту державного акта на право постійного користування землею від 25 березня 1994 року серії ІФ № 02-01-4/000007 ОСОБА_1 надано у постійне користування земельну ділянку, площею 7,88 га, у межах згідно з планом для ведення селянського (фермерського) господарства.

До складу вказаної земельної ділянки площею 7,88 га також входить спірна земельна ділянка, площею 1,96 га лісу, що суперечить вищевказаному рішенню Верховинської районної ради народних депутатів.

Зазначений акт зареєстрований в Книзі записів державних актів на право постійного користування землею за серією ІФ № 02-01-4/000007 та підписаний головою Верховинської народної ради народних депутатів Ватаманюком Д.

Разом із тим, частиною 6 статті 19 ЗК України (в редакції станом на 13.07.1992) було визначено, що надання у користування земельної ділянки, яка перебуває у користуванні, іншому громадянину, підприємству, установі, організації провадиться лише після вилучення (викупу) цієї ділянки в порядку, передбаченому статтями 31 і 32 цього Кодексу.

Так, зі змісту наявної у матеріалах справи копії пояснювальної записки Львівської державної лісовпорядної експедиції перспективного плану ведення лісового господарства Верховинського районного лісгоспу від 1998 року, підписаної начальником експедиції Карпа М.А., начальником партії Крупієм В.В. та скріпленої печаткою, вбачається, що Верховинський міжгосподарський лісгосп було організовано на базі лісів колишніх колгоспів згідно постанови Верховинської районної ради колгоспів від 31 грудня 1975 року № 5 та рішення Верховинської районної ради народних депутатів від 11 лютого 1977 року. Перше лісовпорядкування лісів, що входять до складу лісгоспу, проведено в 1977 році Львівською лісовпорядною експедицією. У 1993 році Верховинський міжгосподарський лісгосп перейменовано в районний лісгосп. За даними лісовпорядкування 1987 році площа земель лісгоспу складала 22 313 га. Крім того, на підставі розпорядження РМ УРСР від 13 травня 1989 року № 171-р до складу земель лісгоспу було передано 218,4 га земель від Кутського держлісгоспу. Зі складу лісового фонду районного лісгоспу було передано Верховинському та Гринявському держлісгоспам 1138 га земель лісового фонду. При проведенні вказаного лісовпорядкування проведено уточнення площ земель лісового фонду на основі даних землевпорядкування 1991 - 1992 років та аерофотозйомки 1995 року. Таким чином, площа земель лісового фонду на рік лісовпорядкування - 1998 рік, була визначена в межах 21 776 га. До складу цих земель входила і вказана земельна ділянка, площею 1,196 га.

Таким чином, як вірно встановлено судом першої інстанції та не спростовано позивачем, спірна ділянка з моменту створення Верховинського міжгосподарського лісгоспу, правонаступником якого є Лісгосп, постійно перебувала на законних підставах у користуванні вказаного відповідача.

Однак, незважаючи на встановлені судом обставини та приписи частини 6 статті 19 ЗК України, Верховинською районною радою народних депутатів цю земельну ділянку лісового фонду було передано в користування ОСОБА_1 з подальшим оформленням відповідного акта, у якому не враховано, що ліси за рішенням передані в користування, а не в постійне користування.

Крім того, матеріали справи не містять жодних доказів оскарження вищенаведених рішень та/або розпоряджень про передачу спірної ділянки Лісгоспу, як правонаступнику Верховинського міжгосподарського лісгоспу.

Також у матеріалах даної справи відсутні будь-які докази, які б свідчили про припинення права користування вказаної юридичної особи цією земельною ділянкою, зокрема, вилучення.

За змістом статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Нормами статті 21 ЦК України встановлено, що суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси.

Згідно ст.13 Лісового кодексу України (в редакції, чинній станом на дату прийняття спірного рішення Ради від 18.10.2001) до відання обласних Рад народних депутатів у галузі регулювання лісових відносин на їх території належить, у тому числі, надання земельних ділянок лісового фонду за межами населених пунктів у постійне користування та припинення права користування ними.

Статтею 12 ЗК України (в редакції, чинній на 18.10.2001) до відання обласних Рад народних депутатів у галузі регулювання земельних відносин на їх території належить, у тому числі, надання земельних ділянок у користування в порядку, встановленому статтею 19 цього Кодексу;

Пунктом 1 спірного рішення Ради від 18.10.2001 було вирішено надати в постійне користування районним спеціалізованим агролісгоспам та районним підприємствам обласного комунального підприємства "Івано-Франківськооблагроліс" із земель запасу обласної ради, які були у тимчасовому користуванні колишніх міжгосподарських лісгоспів, лісництв, колгоспів, земельні ділянки лісового фонду для ведення лісового господарства згідно з додатком 1, 2.

Отже, спірне рішення Ради прийняте нею в межах наданих їй законодавством повноважень.

При цьому, як вірно встановив суд першої інстанції, спірним рішенням Ради лише констатовано право користування Лісгоспу спірною земельною ділянкою, яке вже раніше було набуте Лісгоспом на відповідних підставах.

Так, Івано-Франківським окружним адміністративним судом розглядалася адміністративна справа № 809/696/15 за позовом прокурора Верховинського району в інтересах Верховинського районного лісгоспу до Верховинської районної ради Івано-Франківської області, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача, - ОСОБА_1 , про визнання протиправним та скасування рішення Верховинської районної ради від 30 грудня 2014 року про надання згоди на передачу в приватну власність ОСОБА_1 спірної земельної ділянки, площею 1,96 га.

Постановою вказаного суду від 7 квітня 2015 року, яка залишена без змін ухвалою Львівського апеляційного адміністративного суду від 24 вересня 2015 року, позов прокурора було задоволено.

Відповідно до частини 4 статті 75 ГПК України обставини, встановлені рішенням суду в адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Вирішуючи вказаний спір, адміністративними судами було встановлено, що вказана земельна ділянка знаходиться в постійному користуванні Лісгоспу і останній у встановленому законом порядку не надавав згоди на її вилучення, тому вказані обставини, враховуючи суб`єктний склад даної справи, не підлягають повторному доказуванню.

Відповідно до ст. 86 ГПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному та повному і об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Оцінивши докази у справі в їх сукупності, враховуючи встановлені фактичні обставини справи та наведені норми чинного законодавства, апеляційний господарський суд приходить до висновку, що позивачем не доведено порушення його прав спірним рішенням, а матеріалами справи підтверджується, що спірне рішення прийняте Радою в межах наданих їй повноважень.

За встановлених обставин позовна вимога про визнання недійсним рішення Ради від 18 жовтня 2001 року №537-22/2001 у частинні надання в постійне користування Лісгоспу лісової земельної ділянки, площею 1,96 га та похідна вимога про зобов`язання Лісгоспу виключити з матеріалів лісовпорядкування вказану земельну ділянку, є недоведеними, безпідставними та не підлягають задоволенню.

Щодо заяв відповідачів про застосування позовної давності, то перш ніж застосовувати позовну давність, суд повинен з`ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. У разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості.

Оскільки судом встановлено самостійні підстави для відмови у задоволенні позову, заяви відповідачів щодо застосування наслідків пропуску позовної давності залишаються без задоволення.

За таких обставин доводи апелянта по суті його скарги в межах заявлених вимог свого підтвердження в судовому засіданні не знайшли, оскільки не спростовують висновків суду першої інстанції та не можуть бути підставами для скасування рішення господарського суду першої інстанції.

Суд першої інстанції повно встановив суттєві для справи обставини, дослідив та правильно оцінив надані сторонами докази, вірно кваліфікував спірні правовідносини та правильно застосував до них належні норми матеріального і процесуального права, а тому рішення Господарського суду міста Києва законне та обґрунтоване, отже, підстави для його скасування відсутні.

Оскільки цією постановою суд апеляційної інстанції не змінює рішення та не ухвалює нового, розподіл судових витрат судом апеляційної інстанції не здійснюється, а витрати, пов`язані з розглядом апеляційної скарги, покладаються на апелянта.

Керуючись ст. ст. 267-285 Господарського процесуального кодексу України, Північний апеляційний господарський суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційну скаргу Фермерського господарства Рибака Дмитра Івановича "Кичера" залишити без задоволення, а рішення Господарського суду міста Києва від 29 вересня 2022 року - без змін.

2. Справу повернути до Господарського суду міста Києва.

3. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом двадцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повний текст постанови складено 06.11.2023.

Головуючий суддя Т.П. Козир

Судді Г.А. Кравчук

Г.П. Коробенко