Рішення

від 06.11.2023 по справі 320/14318/23

КИЇВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

КИЇВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

06 листопада 2023 року 320/14318/23

Київський окружний адміністративний суд у складі колегії суддів: головуючого судді Колеснікової І.С., суддів: Головенка О.Д., Перепелиці А.М., розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу

за позовомТовариства з обмеженою відповідальністю "ФК Факторинг Альфа"

доНаціонального банку України

провизнання протиправними та скасування рішення та постанови,-

В С Т А Н О В И В:

До Київського окружного адміністративного суду звернулось товариство з обмеженою відповідальністю «ФК Факторинг Альфа» (далі також - ТОВ «ФК Факторинг Альфа», позивач) із позовом до Національного банку України (далі також Національний банк, відповідач), в якому позивач просив суд:

- визнати протиправною та скасувати Постанову Правління Національного банку України від 24 грудня 2021 року № 153 «Про затвердження Положення про ліцензування та реєстрацію надавачів фінансових послуг та умови проходження ними діяльності з надання фінансових послуг»;

- визнати протиправним та скасувати рішення Комітету з питань нагляду та регулювання діяльності ринків небанківських фінансових послуг Національного банку України від 27 березня 2023 року № 21/518-рк.

Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 02 травня 2023 року відкрито провадження у справі за правилами загального позовного провадження.

06 червня 2023 року судом отримано підтвердження опублікування відповідачем оголошення про оскарження у судовому порядку Постанови Правління Національного банку України від 24 грудня 2021 року № 153 на виконання вимог статті 264 Кодексу адміністративного судочинства України (далі КАС України).

Ухвалою від 19 червня 2023 року вирішено роз`єднати у самостійні провадження позовні вимоги ТОВ «ФК Факторинг Альфа» до Національного банку України про визнання протиправними та скасування рішення та постанови:

- вимоги ТОВ «ФК Факторинг Альфа» про визнання протиправною та скасування Постанови Правління Національного банку України від 24 грудня 2021 року № 153 «Про затвердження Положення про ліцензування та реєстрацію надавачів фінансових послуг та умови проходження ними діяльності з надання фінансових послуг» розглядати в межах провадження адміністративної справи № 320/14318/23;

- вимоги ТОВ «ФК Факторинг Альфа» про визнання протиправним та скасування рішення Комітету з питань нагляду та регулювання діяльності ринків небанківських фінансових послуг Національного банку України від 27 березня 2023 року № 21/518-рк виділити і розглядати в самостійному провадженні.

У судовому засіданні 07 серпня 2023 року суд перейшов до розгляду справи у порядку письмового провадження.

Свої вимоги позивач мотивує тим, що Постанова Правління Національного банку України від 24 грудня 2021 року № 153 не набула статусу нормативно-правового акта, оскільки не здійснено її державної реєстрації відповідно до Закону України «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності».

Заперечуючи проти заявлених позовних вимог відповідач, у наданому суду відзиві наголошує, що оскаржувана постанова прийнята відповідно до вимог чинного законодавства, посилаючись на обставини, викладені у наданому суду відзиві.

Розглянувши подані учасниками справи документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, судом встановлено таке.

Як вбачається з матеріалів справи, 24 грудня 2021 року прийнято Постанову Правління Національного банку України № 153, якою затверджено Положення про ліцензування та реєстрацію надавачів фінансових послуг та умови провадження ними діяльності з надання фінансових послуг, яким визначено порядок ліцензування та реєстрації осіб, які мають намір провадити/право провадити діяльність з надання фінансових послуг, та умови провадження ними діяльності з надання фінансових послуг (ліцензійні умови).

Оцінюючи подані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, суд дійшов висновку про необґрунтованість позовних вимог виходячи з наступного.

Згідно із частиною 1 статті 3 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» (далі також - Закон про фінансові послуги) відносини, що виникають у зв`язку з функціонуванням фінансових ринків та наданням фінансових послуг клієнтам, регулюються Конституцією України, Законом про фінансові послуги, іншими законами України з питань регулювання ринків фінансових послуг, а також прийнятими згідно з цими законами нормативно-правовими актами.

Відповідно до пунктів 1, 3-1, 8-1, 19 частини 1 статті 28 Закону про фінансові послуги Національний банк України у сфері державного регулювання ринків небанківських фінансових послуг у межах компетенції, визначеної частиною першою статті 21 Закону про фінансові послуги:

розробляє і затверджує нормативно-правові акти, обов`язкові до виконання центральними та місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, учасниками ринків фінансових послуг, їх об`єднаннями, контролює їх виконання;

визначає вимоги до осіб, які мають намір провадити/провадять діяльність з надання фінансових послуг, включаючи вимоги до їх структури власності, системи корпоративного управління, управління ризиками та внутрішнього контролю, умови провадження діяльності з надання фінансових послуг, здійснення яких потребує відповідної ліцензії (ліцензійні умови), та порядок контролю за їх додержанням;

здійснює нагляд (контроль) за додержанням небанківськими фінансовими установами та особами, які не є фінансовими установами, але мають право надавати окремі фінансові послуги, умов провадження діяльності з надання фінансових послуг;

визначає професійні вимоги до керівників, головних бухгалтерів (осіб, відповідальних за ведення бухгалтерського обліку, в тому числі на підставі договорів) фінансових установ та може вимагати звільнення з посад осіб, що не відповідають встановленим вимогам для зайняття таких посад, або розірвання відповідних договорів.

Згідно із частиною 12 статті 9 Закону про фінансові послуги власники істотної участі у фінансовій установі або особі, яка не є фінансовою установою, але має право надавати окремі фінансові послуги, повинні мати бездоганну ділову репутацію та відповідати іншим вимогам, встановленим нормативно-правовими актами органів, які здійснюють державне регулювання ринків фінансових послуг.

Згідно із пунктом 3 частини 1 статті 34 Закону про фінансові послуги Національний банк при здійсненні ліцензування діяльності у сфері небанківських фінансових послуг керується принципами, передбаченими пунктами 1-5 частини першої статті 29 Закону про фінансові послуги, а також принципами ліцензування діяльності з надання небанківських фінансових послуг, зокрема, правової визначеності та обґрунтованого сумніву, який передбачає встановлення нормативно-правовими актами у сфері ліцензування вимог до осіб, умов здійснення ними певної діяльності та документів, що подаються ними до Національного банку в межах ліцензійних процедур, а також надання Національному банку права, за наявності обґрунтованого сумніву щодо дотримання таких вимог, або наявності інформації, яка потребує додаткової оцінки, вимагати надання уточнень, пояснень та/або додаткових документів, необхідних для отримання упевненості в тому, що встановлені вимоги дотримуються належним чином.

Як визначено у пункті 13 частини першої статті 38-1 Закону про фінансові послуги невідповідність ділової репутації небанківської фінансової установи або особи, яка не є фінансовою установою, але має право надавати окремі фінансові послуги, її керівників та/або власників істотної участі вимогам законодавства України є підставою відкликання (анулювання) ліцензії на провадження діяльності з надання фінансових послуг.

Враховуючи наведене вище, вимоги Положення про ліцензування та реєстрацію надавачів фінансових послуг та умови провадження ними діяльності з надання фінансових послуг (далі також Положення № 153), затвердженого Постановою Правління Національного банку України від 24 грудня 2021 року № 153, визначені та встановлені в межах компетенції Національного банку, передбаченої Законом про фінансові послуги.

Також у даному контексті суд звертає увагу на те, що пунктами 3, 14 Перехідних положень Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення функцій із державного регулювання ринків фінансових послуг» від 12 вересня 2019 року № 79-ІХ зобов`язано Національний банк України забезпечити прийняття актів, необхідних для реалізації цього Закону, у тому числі з питань ліцензування та реєстрації надавачів фінансових послуг та умови провадження ними діяльності з надання фінансових послуг.

Вищевказаним Законом передбачалось ліквідацію Національної комісії з регулювання ринків фінансових послуг та розподіл повноважень з регулювання фінансового ринку між Національним банком та Національною комісією з цінних паперів та фондового ринку. Національний банк України набув повноважень регулятора страхових, лізингових, фінансових компаній, кредитних спілок, ломбардів та бюро кредитних історій.

Вказане законодавство спрямовано на посилення прозорості на ринку фінансових послуг, спрощення дозвільних процедур та скорочення строків їх проведення, максимального використання дистанційного контролю за платоспроможністю та виконанням фінансовими установами нормативів, посилення системи захисту прав та інтересів споживачів небанківських фінансових послуг, підвищення рівня фінансової грамотності населення, перегляду обсягу інформації звітних даних про діяльність фінансових установ та періодичності надання звітних даних і фінансової звітності з метою максимального використання можливостей пруденційного нагляду, тобто на побудову фінансової системи, яка відповідає міжнародним стандартам.

І саме в межах прийняття таких законодавчих змін було розроблено та прийнято оскаржувану постанову відповідача.

Щодо питання державної реєстрації такої постанови, суд зазначає таке.

Відповідно до частин 2, 5 та 6 статті 56 Закону України «Про Національний банк України» (далі також Закон про Національний банк) Національний банк видає нормативно-правові акти з питань, віднесених до його повноважень, які є обов`язковими для органів державної влади і органів місцевого самоврядування, юридичних та для фізичних осіб.

Нормативно-правові акти Національного банку (крім нормативно-правових актів, які містять інформацію з обмеженим доступом), які відповідно до закону є регуляторними актами, розробляються, розглядаються та приймаються з урахуванням вимог Закону України «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності» (далі також Закон про засади регуляторної політики).

Нормативно-правові акти Національного банку (крім нормативно-правових актів, які містять інформацію з обмеженим доступом) набирають чинності з дня їх офіційного опублікування, якщо більш пізній строк набрання чинності не передбачений у такому акті. Офіційним опублікуванням нормативно-правового акта Національного банку вважається перше опублікування його повного тексту в одному з періодичних друкованих видань - «Офіційному віснику України», газетах «Урядовий кур`єр», «Голос України» або перше розміщення на сторінці Офіційного інтернет-представництва Національного банку.

Відповідно до пункту 2 частини 2 статті 3 Закону про засади регуляторної політики дія цього Закону не поширюється на здійснення регуляторної діяльності, пов`язаної з прийняттям актів Національного банку України, за винятком нормативно-правових актів Національного банку України, які спрямовані на виконання ним функції, визначеної пунктом 8-1 статті 7 Закону України «Про Національний банк України», і мають ознаки регуляторного акта.

Пунктом 8-1 статті 7 Закону України «Про Національний банк України» передбачено серед функцій Національного банку України здійснення державного регулювання та нагляду на індивідуальній та консолідованій основі на ринках небанківських фінансових послуг за діяльністю небанківських фінансових установ та інших осіб, які не є фінансовими установами, але мають право надавати окремі фінансові послуги в межах, визначених Законом України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» та іншими законами України.

Сторонами не заперечується та обставина, що оскаржувана Постанова Правління Національного банку України від 24 грудня 2021 року № 153 є регуляторним актом, яка повинна була підготовлена та прийнята Національним банком з урахуванням вимог Закону про засади регуляторної політики.

Статтею 12 Закону про засади регуляторної політики регламентовано питання офіційного оприлюднення та регуляторних актів уповноваженими регуляторними органами, у тому числі Національним банком України.

Так, частина 3 статті 12 вказаного Закону передбачає, що регуляторні акти, прийняті Національним банком України, Національною радою України з питань телебачення і радіомовлення, іншими державними органами, центральними органами виконавчої влади, державними спеціалізованими установами та організаціями, некомерційними самоврядними організаціями, які здійснюють керівництво та управління окремими видами загальнообов`язкового державного соціального страхування, а також їх посадовими особами, офіційно оприлюднюються в «Офіційному віснику» та у газеті «Урядовий кур`єр» не пізніш як у десятиденний строк після їх державної реєстрації або прийняття та підписання, у випадку, якщо ці регуляторні акти не підлягають державній реєстрації.

Отже, жодним положенням Закону про засади регуляторної політики не передбачено обов`язку Національного банку України здійснювати державну реєстрацію регуляторних актів в органах юстиції України. Навпаки, вищевказаною нормою Закону передбачено порядок та строк опублікування регуляторних актів у випадку, якщо ці регуляторні акти не підлягають державній реєстрації.

Вищевказані вимоги чинного законодавства Національним банком України виконано, Постанова Правління Національного банку України від 24 грудня 2021 року № 153 опублікована на сторінці Офіційного інтернет-представництва Національного банку України 30 грудня 2021 року (адреса посилання: https://zakon.rada.gov.ua/laws/card/v0153500-21) та у виданні «Офіційний вісник України» (від 14 січня 2022 року - 2022, № 4, стор. 369).

Отже, постанова Правління Національного банку України від 24 грудня 2021 року № 153, яка є регуляторним актом, прийнята Національним банком з урахуванням вимог Закону про засади регуляторної політики та Закону України «Про Національний банк України».

Також суд звертає увагу на те, що стаття 117 Конституції України встановлює необхідність реєстрації нормативно-правових актів Кабінету Міністрів України, міністерств та інших центральних органів виконавчої влади.

Відповідно до статті 2 Закону про Національний банк Національний банк є центральним банком України, особливим центральним органом державного управління, юридичний статус, завдання, функції, повноваження і принципи організації якого визначаються Конституцією України, цим Законом та іншими законами України, а отже не входить до системи органів виконавчої влади.

Стаття 52 Закону про Національний банк регулює порядок взаємодії Національного банку з Кабінетом Міністрів України та визначає обсяг питань, які можуть бути предметом обговорення між цими органами.

Водночас, статтею 53 Закону про Національний банк забороняється втручання, зокрема, органів державної влади та інших державних органів чи їх посадових та службових осіб у виконання функцій і повноважень Національного банку, Ради Національного банку, Правління Національного банку чи службовців Національного банку інакше, як в межах, визначених Конституцією України та цим Законом.

Законодавче регулювання питань, пов`язаних з виконанням Національним банком своїх функцій, установлюється або змінюється виключно цим Законом. Зміна положень цього Закону може здійснюватися виключно шляхом внесення змін до цього Закону.

Порядок подання нормативно-правових актів на державну реєстрацію до органів юстиції та проведення їх державної реєстрації, затверджений Наказом Міністерства юстиції України від 12 квітня 2005 року № 34/5 та зареєстрований в Міністерстві юстиції України 12 квітня 2005 року №381/10661, затверджений відповідно до Положення про Міністерство юстиції України, затвердженого Указом Президента України від 30 грудня 1997 року № 1396 (із змінами), та Положення про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств та інших органів виконавчої влади, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 28 грудня 1992 року № 731 (далі - Положення про державну реєстрацію нормативно-правових актів).

Суб`єктами, на яких поширюється дія Положення про державну реєстрацію нормативно-правових актів, є міністерства та інші органи виконавчої влади.

Враховуючи зазначене вище, нормативно-правові акти Національного банку, які спрямовані на виконання ним функції, визначеної пунктом 8-1 статті 7 Закону про Національний банк, і мають ознаки регуляторного акта, не підлягають державній реєстрації в органах юстиції та є обов`язковими для виконання особами, на яких поширюється їх дія з моменту набрання такими нормативно-правовими актами чинності згідно статті 56 Закону про Національний банк.

Таким чином суд визнає безпідставними протилежні доводи позивача.

Суд зазначає, що у викладі підстав для прийняття рішення суду необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України», в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що п. 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень.

У рішенні Європейського суду з прав людини «Серявін та інші проти України» вказано, що усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пунктом 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (RuizTorija v. Spain) від 09 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п. 29).

З огляду на встановлені фактичні обставини справи, суд зазначає, що решта доводів та тверджень учасників справи, у контексті наведених правових вимог, не впливають на висновки суду за наслідком розгляду даної справи.

Відповідно до статті 244 КАС України під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема:

1)чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються;

2)чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження.

Відповідно до положень частин 1 та 2 статті 72 КАС України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.

Згідно положень статті 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

На підставі викладеного, керуючись статтями 2, 5-11, 19, 72-77, 90, 241-246, 250, 263 КАС України суд, -

В И Р І Ш И В:

У задоволенні адміністративного позову товариства з обмеженою відповідальністю «ФК Факторинг Альфа» (01042, місто Київ, бульвар Дружби Народів, будинок 17/5, офіс 71; код ЄДРПОУ 41733810) до Національного банку України (01601, місто Київ, вулиця Інститутська, будинок 9; код ЄДРПОУ 00032106), про визнання протиправним та скасування постанови відмовити.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.

Головуючий - суддя Колеснікова І.С.

Судді: Головенко О.Д.

Перепелиця А.М.