Рішення

від 09.11.2023 по справі 164/1605/21

МАНЕВИЦЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД ВОЛИНСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа №: 164/1605/21

п/с: 2/164/89/2023

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

9листопада2023 року Маневицький районний суд Волинської області

в складі: головуючого - судді Невара О.В.,

при секретарі Шумік О.І.,

з участю позивача ОСОБА_1 ,

представника позивача ОСОБА_2 ,

представників співвідповідачів Швеця О.М., Гапонюка С.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в смт. Маневичі справу за позовом ОСОБА_1 до Маневицького ліцею № 2 Маневицької селищної ради Волинської області, відділу освіти, молоді та спорту Маневицької селищної ради Волинської області, Маневицької селищної ради Волинської області про визнання незаконним та скасування наказу про відсторонення від роботи, стягнення середньомісячного заробітку, -

В С Т А Н О В И В:

ОСОБА_1 звернувся в суд з позовом до Маневицького ліцею № 2 Маневицької селищної ради Волинської області про визнання незаконним та скасування наказу про відсторонення від роботи, стягнення середньомісячного заробітку, вказавши, що він працює учителеммузичного мистецтваМаневицького ліцею № 2 Маневицької селищної ради Волинської області.За періодроботи позивачне мавжодних конфліктнихситуацій ніз дирекцієюліцею,ні зколегами пороботі,а такожне мавдисциплінарних стягнень.Після 4жовтня 2021року вінбув неодноразовопопереджений вусній формікерівником навчальногозакладу пройого намірвідсторонити йоговід роботиу зв`язкуз тим,що вінвідмовлявся вакцинуватисьпроти коронавірусноїінфекції COVID-19,викликаної вірусомSARS-CoV-2.В письмовійформі бувпопереджений 1листопада 2021року.Позивач інформувавкерівника ліцеюяк вусній,так ів письмовійформі просвою відмовувід вакцинації.Наказом директораМаневицького ліцею№ 2Маневицької селищноїради Волинськоїобласті №130-к/трвід 5листопада 2021рокуОСОБА_1 був відсторонений від роботи з 8 листопада 2021 року на час відсутності щеплення проти COVID-19 без збереження заробітної плати. Позивач вважає даний наказ незаконним та таким, що прийнятий без додержання норм законодавства України, внаслідок чого було порушено його право на працю. Вказує, що права і свободи людини та громадянина, гарантії цих прав і свобод, основні обов`язки громадянина визначаються виключно законами України (ст. 92 Конституції України). Обмеження права на працю може бути здійснено винятково в умовах військового чи надзвичайного стану і виключно законом (ст. 43 Конституції України). Такий висновок підтверджується рішенням Конституційного Суду України № 10-р/2020 від 28 серпня 2020 року, у пункті 3.2 якого зазначено, що обмеження конституційних прав і свобод може встановлюватися виключно ухваленим Верховною Радою України законом, а встановлення такого обмеження підзаконним актом суперечить статтям 1, 3, 6, 8, 19, 64 Конституції України. Постанова Кабінету Міністрів України № 1236 від 9 грудня 2020 року є підзаконним актом, а тому не може встановлювати обмеження конституційних прав громадянина, відповідно п. 41-6цієї постанови, який покладає на керівника роботодавця обов`язок відсторонення працівників від роботи, застосуванню не підлягає. Положеннями ст. 46 КЗпП України не передбачено такої підстави для відсторонення як ненадання документа про проходження профілактичного щеплення проти COVID-19. Оспорюваний наказ фактично встановлює обмеження трудових прав позивача порівняно з іншими працівниками залежно від наявності документів щодо вакцинування проти COVID-19, а тому є дискримінаційним. Стверджує, що усі дозволені для застосування в Україні вакцини проти COVID-19 є експериментальними, так як жодна з них не пройшла усіх фаз клінічних випробувань. Фактично така вакцинація, на думку позивача, є „примусовим медичним експериментом, а тому не може бути обов`язковою та не повинна чинитися під тиском (примусом). Внесеними 19 березня 2021 року змінами в ст. 9-2Закону України „Про лікарські засоби було звільнено від відповідальності виробника та/або власника реєстраційного посвідчення, а також інших осіб, залучених до здійснення заходів, пов`язаних з вакцинацією, за будь-які наслідки, спричинені застосуванням таких вакцин. За таких обставин вакцинація від гострої респіраторної хвороби COVID-19 є добровільною, тобто є правом, а не обов`язком людини. У внутрішніх документах ліцею, які підписані позивачем і регламентують його трудову діяльність, обов`язку мати щеплення проти COVID-19, як необхідну умову для роботи, немає, так само як і не передбачено повноважень дирекції ліцею на відсторонення позивача від роботи з підстав відсутності такого щеплення. Повідомлення про відсторонення позивача від роботи - це фактично зміна істотних умов праці, що має бути доведено до відома працівника не пізніше, ніж за два місяці. Проте, цього порядку і строків керівництвом ліцею не було дотримано, чим порушено вимоги ч. 3 ст. 32 КЗпП України. Посилаючись назазначені обставини, ОСОБА_1 просив суд визнати незаконним та скасувати наказ директора Маневицького ліцею № 2 Маневицької селищної ради Волинської області № 130-к/тр від 5 листопада 2021 року „Про відсторонення від роботи ОСОБА_1 ,поновити йогоу виконаннітрудових обов?язківта допуститидо роботи,стягнути середнійзаробіток зачас відстороненнявід роботита вимушеного прогулу, а також понесені по даній справі судові витрати.

Представником відповідача-Маневицького ліцею № 2 Маневицької селищної ради Волинської області Деркачем А.О. 3 грудня 2021 року було подано до суду відзив на позовну заяву ОСОБА_1 , згідно якого доводи позивача, викладені у поданій до суду позовній заяві, а також письмові докази, долучені до неї, на думку представника відповідача, є необґрунтованими, наказ про відсторонення позивача від роботи відповідає вимогам чинного законодавства, а тому в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 просив відмовити.

Представником позивача ОСОБА_2 7грудня 2021року булоподано досуду відповідьна відзивпредставника відповідача-Маневицького ліцею № 2 Маневицької селищної ради Волинської області Деркача А.О., згідно якого заперечення на позовні вимоги ОСОБА_1 , викладені у відзиві представника відповідача, вважає безпідставними, а тому позовні вимоги просила задовольнити у повному обсязі.

Ухвалою Маневицькогорайонного судуВолинської областівід 26січня 2022року доучасті уданій справібулозалученовідділ освіти,молоді таспорту Маневицькоїселищної радиВолинської областіта Маневицькуселищну радуВолинської областів якостіспіввідповідачів.

Представником відповідача - Маневицької селищної ради Волинської області Гаврилюком О.О. 11 лютого 2022 року було подано до суду відзив на позовну заяву ОСОБА_1 , згідно якого доводи позивача, викладені у поданій до суду позовній заяві, на думку представника відповідача, є необґрунтованими, наказ про відсторонення позивача від роботи відповідає вимогам чинного законодавства, а тому в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 просив відмовити.

В судовому засідані позивач ОСОБА_1 ,його представник ОСОБА_2 позовні вимоги підтримали у повному обсязі з підстав, викладених у поданій до суду позовній заяві, просили визнати незаконним та скасувати наказ директора Маневицького ліцею № 2 Маневицької селищної ради Волинської області № 130-к/тр від 5 листопада 2021 року „Про відсторонення від роботи ОСОБА_1 ,поновити йогоу виконаннітрудових обов?язківта допуститидо роботи,стягнути середнійзаробіток зачас відстороненнявід роботита вимушеного прогулу, а також понесені по даній справі судові витрати.

Представник співвідповідача - Маневицької селищної ради Волинської області Швець О.М., представник співвідповідача - відділу освіти, молоді та спорту Маневицької селищної ради Волинської області Гапонюк С.В. в судовому засіданні проти задоволення позовних вимог ОСОБА_1 заперечили, вважають їх необґрунтованими, а тому в їх задоволенні просили відмовити.

Представник відповідача-Маневицькоголіцею №2Маневицької селищноїради Волинськоїобласті всудове засіданняне з`явився,будучи завчасноу встановленомузаконом порядкуповідомленим прочас тамісце розглядусправи,про причининеявки судне повідомив.

Заслухавши думку позивача, представника позивача та представників співвідповідачів, враховуючи те, що в справі є достатньо доказів для вирішення її по суті, суд ухвалив - розглядати справу у відсутності представника відповідача -Маневицького ліцею № 2 Маневицької селищної ради Волинської області.

Заслухавши поясненняпозивача,представника позивача тапредставників співвідповідачів, проаналізувавши матеріали справи, суд вважає, що позов підставний і підлягає до часткового задоволення з наступних підстав.

Судом встановлено, що позивачОСОБА_1 перебуває у трудових відносинах з відповідачем - Маневицьким ліцеєм № 2 Маневицької селищної ради Волинської області, працює на посаді учителя музичного мистецтва, що підтверджується записами трудової книжки серії НОМЕР_1 .

На підставі наказу директора Маневицького ліцею № 2 Маневицької селищної ради Волинської області Деркача А.О. № 130-к/тр від 5 листопада 2021 року (а.с. 14) ОСОБА_1 було відсторонено від роботи з 8 листопада 2021 року на час відсутності щеплення проти COVID-19 без збереження заробітної плати. У наказі вказано, що наказ було видано на підставі ст. 46 КЗпП України, ч. 2 ст. 12 Закону України „Про захист населення від інфекційних хвороб від 6 квітня 2000 року, наказу Міністерства охорони здоров?я № 2153 від 4 жовтня 2021 року „Про затвердження Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов?язковим профілактичним щепленням, п. 41-6 постанови Кабінету Міністрів України № 1236 від 9 грудня 2020 року „Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2. Підставою для видачі наказу вказано повідомлення позивача про обов?язкове профілактичне щеплення проти COVID-19 від 28 жовтня 2021 року за № 3650 (а.с. 17).

З вказаним наказом позивач ОСОБА_1 був ознайомлений 5 листопада 2021 року, що засвідчив своїм підписом, а також вказав, що він не згідний з наказом про відсторонення від роботи з 8 листопада 2021 року.

Судом встановлено, що позивачем документів щодо медичних протипоказань та застережень до проведення йому профілактичного щеплення проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, відповідачу подано не було.

В рішенні Конституційного Суду України № 6-р/2019 від 20 червня 2019 року вказано, що одним з елементів конституційного принципу верховенства права є принцип правової визначеності, у якому стверджується, що обмеження основних прав людини та громадянина і втілення цих обмежень на практиці допустиме лише за умови забезпечення передбачуваності застосування правових норм, встановлюваних такими обмеженнями; обмеження будь-якого права повинне базуватися на критеріях, які дадуть змогу особі відокремлювати правомірну поведінку від протиправної.

Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується дії (ст. 8 Конституції України).

У контексті ст. 8 Конституції України юридична визначеність забезпечує адаптацію суб?єкта правозастосування до нормативних умов правової дійсності та його впевненість у своєму правовому становищі, а також захист від свавільного втручання з боку держави.

Юридичну визначеність необхідно розуміти через такі її складові: чіткість, зрозумілість, однозначність норм права; право особи у своїх діях розраховувати на розумну та передбачувану стабільність існуючого законодавства та можливість передбачати наслідки застосування норм права (законні очікування).

Відповідно до ст. 3 Конституції України людина, її життя і здоров?я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов?язком держави.

Згідно з ст. 27 Конституції України гарантується кожній людині невід?ємне право на життя. Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя. Обов?язок державизахищати життя людини. Кожен має право захищати своє життя і здоров?я, життя і здоров?я інших людей від протиправних посягань.

Відповідно до ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров?я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Згідно з ч. 3, 4 ст. 284 Цивільного кодексу України надання медичної допомоги фізичній особі, яка досягла чотирнадцяти років, провадиться за її згодою. Повнолітня дієздатна фізична особа, яка усвідомлює значення своїх дій і може керувати ними, має право відмовитися від лікування.

Одним з основних принципів охорони здоров?я в Україні згідно з ст. 4 Закону України № 2801-XII від 19 листопада 1992 року „Основи законодавства про охорону здоров?я України є дотримання прав і свобод людини і громадянина у сфері охорони здоров?я та забезпечення пов?язаних з ними державних гарантій.

Відповідно до ст. 10 вказаного Закону передбачено обов?язки громадян у сфері охорони здоров?я, серед яких, зокрема: а) піклуватись про своє здоров?я та здоров?я дітей, не шкодити здоров?ю інших громадян; б) у передбачених законодавством випадках проходити профілактичні медичні огляди і робити щеплення.

Згідно з ч. 1 ст. 43 Закону України „Основи законодавства про охорону здоров?я України для застосування методів діагностики, профілактики та лікування необхідна згода інформованого відповідно до ст. 39 цього Закону пацієнта.

12 травня 2000 року набув чинності Закон України № 1645-III від 6 квітня 2000 року „Про захист населення від інфекційних хвороб, який визначає правові, організаційні та фінансові засади діяльності органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій, спрямованої на запобігання виникненню і поширенню інфекційних хвороб людини, локалізацію та ліквідацію їх спалахів та епідемій, встановлює права, обов?язки та відповідальність юридичних і фізичних осіб у сфері захисту населення від інфекційних хвороб.

Відповідно до ст. 1 вказаного Закону визначено, що: протиепідемічні заходи -це комплекс організаційних, медико-санітарних, ветеринарних, інженерно-технічних, адміністративних та інших заходів, що здійснюються з метою запобігання поширенню інфекційних хвороб, локалізації та ліквідації їх осередків, спалахів та епідемій; профілактичні щеплення -введення в організм людини медичних імунобіологічних препаратів для створення специфічної несприйнятливості до інфекційних хвороб.

Згідно з ч. 6 ст. 12 Закону України „Про захист населення від інфекційних хвороб передбачено, що профілактичні щеплення проводяться після медичного огляду особи в разі відсутності у неї відповідних медичних протипоказань. Повнолітнім дієздатним громадянам профілактичні щеплення проводяться за їх згодою після надання об?єктивної інформації про щеплення, наслідки відмови від них та можливі поствакцинальні ускладнення. Якщо особа та (або) її законні представники відмовляються від обов?язкових профілактичних щеплень, лікар має право взяти у них відповідне письмове підтвердження, а в разі відмови дати таке підтвердженнязасвідчити це актом у присутності свідків.

Відомості про профілактичні щеплення, поствакцинальні ускладнення та про відмову від обов?язкових профілактичних щеплень підлягають статистичному обліку і вносяться до відповідних медичних документів. Медичні протипоказання, порядок проведення профілактичних щеплень та реєстрації поствакцинальних ускладнень встановлюються центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров?я (ч. 7 ст. 12 вказаного Закону).

Обов?язковими в Україні є профілактичні щеплення проти дифтерії, кашлюка, кору, поліомієліту, правця, туберкульозу, які включаються до календаря щеплень (нормативно-правовий акт центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров?я, яким встановлюються перелік обов?язкових профілактичних щеплень та оптимальні строки їх проведення) (ч. 1 ст. 12, ст. 1 Закону України „Про захист населення від інфекційних хвороб).

Відповідно до п. 5 Положення про організацію і проведення профілактичних щеплень, затвердженого наказом МОЗ України № 595 від 16 вересня 2011 року (у редакції наказу МОЗ України № 551 від 11 серпня 2014 року), зареєстрованого у Міністерстві юстиції України 13 жовтня 2014 року за № 1238/26015, передбачено, що щеплення дозволяється проводити тільки зареєстрованими в Україні вакцинами/анатоксинами згідно з календарем профілактичних щеплень в Україні, затвердженим наказом МОЗ України № 595 від 16 вересня 2011 року (у редакції наказу МОЗ України № 551 від 11 серпня 2014 року), та інструкціями із застосування вакцини або анатоксину, затвердженими в установленому порядку.

Щеплення проти гострої респіраторної хвороби COVID-19 відповідно до вимог Закону України „Про захист населення від інфекційних хвороб не є обов?язковим та до календаря профілактичних щеплень в Україні не включене.

Дорожньою картою з впровадження вакцини від гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, і проведення масової вакцинації у відповідь на пандемію COVID-19 в Україні у 2021-2022 роках, затвердженою наказом МОЗ України № 3018 від 24 грудня 2020 року (у редакції наказу МОЗ України № 213 від 9 лютого 2021 року), встановлено, що вакцинація від коронавірусної хвороби COVID-19 в Україні буде добровільною для всіх груп населення та професійних груп (абзац про добровільність щеплення від COVID-19 з Дорожньої карти виключено тільки 27 жовтня 2021 року наказом МОЗ України № 2362, проте відповідні зміни в Закон України „Про захист населення від інфекційних хвороб не вносилися).

У п.п. 7.3.1, 7.3.2 своєї Резолюції 2361 (2021) від 27 січня 2021 року „Вакцини проти COVID-19: етичні, правові та практичні міркування Парламентська асамблея Ради Європи закликає та рекомендує інформувати громадян про те, що вакцинація не є обов?язковою і що ніхто не може зазнавати політичного, соціального чи іншого тиску для проходження вакцинації, а також забезпечити, щоб ніхто не піддавався дискримінації за те, що не пройшов вакцинацію.

Відповідно до ст. 2 Конвенції про захист прав і гідності людини щодо застосування біології та медицини: Конвенція про права людини та біомедицину від 4 квітня 1997 року інтереси та благополуччя окремої людини превалюють над виключними інтересами всього суспільства або науки.

Будь-яке втручання у сферу здоров?я може здійснюватися тільки після добровільної та свідомої згоди на нього відповідної особи. Такій особі заздалегідь має бути надана відповідна інформація про мету і характер втручання, а також про його наслідки та ризики (ст. 5 вказаної Конвенції).

У рішенні від 15 березня 2012 року у справі „Соломахін проти України ЄСПЛ наголосив на тому, що питання обов?язкової вакцинації зачіпає права, окреслені ст. 8 Конвенції. Фізична цілісність особи охоплюється поняттям „приватне життя, захищеним ст. 8 Конвенції, про що зазначено в рішенні у справі „X та Y проти Нідерландів (X and Y v. the Netherlands) від 26 березня 1985 року. Також суд підкреслив, що тілесна цілісність особи стосується найінтимніших аспектів приватного життя людини й що обов?язкове медичне втручання, навіть якщо воно має незначне значення, є втручанням у це право. Своєю чергою обов?язкова вакцинаціяяк примусове лікуванняозначає втручання в право на повагу особистого життя, яке містить фізичну й психологічну цілісність людини, як це гарантується п. 1 ст. 8 (рішення ЄСПЛ у справах „Сальветті проти Італії (Salvetti v. Italy) від 9 липня 2002 року, „Маттер проти Словацької Республіки (Matter v. the Slovak Republic) від 7 липня 1999 року).

Свобода розсуду у сфері політики охорони здоров?я була підкреслена в контексті скарг стосовно доступу до певних форм медичного лікування у справі „Христозов та інші проти Болгарії (Hristozov and оthers v. Bulgaria) (заяви № 47039/11 і 358/12, ЄСПЛ, 2012), у якій ідеться про свободу розпоряджатися власним тілом і свободу від медичного втручання без згоди (негативні права).

Отже, в Україні відсутній закон, яким би встановлювалась обов?язковість щеплення від гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, що підтверджено, зокрема, у ч. 1 ст. 12 Закону України „Про захист населення від інфекційних хвороб.

Запровадження такої вакцини обов?язковою у прийнятій Кабінетом Міністрів України постанові № 1236 не свідчить про наявність такого законодавства, оскільки жодний закон не наділяє Кабінет Міністрів України повноваженням у вказаній сфері, оскільки центральний орган виконавчої влади може встановлювати лише порядок виконання норми закону, але не визначати самого переліку обов?язкових щеплень.

13 листопада 2021 року набрав чинності Закон України № 1843-IX від 2 листопада 2021 року „Про внесення змін до ст. 9-2 Закону України „Про лікарські засоби щодо державної реєстрації лікарських засобів під зобов?язання для екстреного медичного застосування та вакцин або інших медичних імунобіологічних препаратів для специфічної профілактики під зобов`язання для екстреного медичного застосування, у п. 6 якого звільнено виробників вакцин та залучених до щеплення медиків від відповідальності за негативні наслідки вакцинації проти COVID-19.

Закон України № 2939-VI від 13 січня 2011 року „Про доступ до публічної інформації визначає порядок здійснення та забезпечення права кожного на доступ до інформації, що, зокрема, становить суспільний інтерес.

Відповідно до ст. 13 вказаного Закону розпорядниками інформації визнаються суб?єкти владних повноважень та особи, якщо вони виконують делеговані повноваження суб?єктів владних повноважень згідно із законом чи договором, включаючи надання оздоровчих, соціальних або інших державних послуг,стосовно інформації, пов?язаної з виконанням їхніх обов?язків, які зобов?язані оприлюднювати та надавати за запитами інформацію, зокрема таку, що становить суспільний інтерес (суспільно необхідну інформацію).

Щодо побічних ефектів та ускладнень у вакцин проти COVID-19 офіційна статистика в України відсутня, що порушує передбачене і гарантоване ст. 34 Конституції України право на доступ до інформації.

Зважаючи на відсутність інформації про статистику смертності від вакцинації проти COVID-19, побічних ефектів та ускладнень, обмеження інформації про клінічні дослідження вакцин, не можна вважати, що в цьому питанні принцип важливості суспільних інтересів превалює над особистими правами, оскільки таке втручання не має об?єктивних підстав та обґрунтування.

Згідно з ст. 43 Конституції України гарантоване право кожного на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

Відповідно до ст. 2-1 КЗпП України будь-яка дискримінація у сфері праці, пряме або непряме обмеження прав працівників залежно, зокрема від стану здоров?я, не допускається.

Однією з гарантій забезпечення права громадян на працю є передбачений у ст. 5-1 КЗпП України правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.

Відповідно до ст. 21 КЗпП України проголошена рівність трудових прав громадян та заборонена будь-яка дискримінація у сфері праці, зокрема обмеження прав працівників залежно від стану їхнього здоров?я.

Згідно з ст. 46 КЗпП України відсторонення працівників від роботи власником або вповноваженим ним органом допускається в разі: появи на роботі в нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного сп?яніння; відмови або ухилення від обов?язкових медичних оглядів; відмови або ухилення від навчання, інструктажу і перевірки знань з охорони праці та протипожежної охорони; в інших випадках, передбачених законодавством.

За своєю правовою природою відсторонення від роботи є тимчасовою забороною роботодавця на виконання працівником його трудових обов?язків. Відсторонення працівника від роботи -це призупинення виконання ним своїх трудових обов?язків за рішенням уповноважених на це компетентних органів з підстав, передбачених законодавством, що, як правило, відбувається з одночасним призупиненням виплати йому заробітної плати.

Відповідно до ч. 2 ст. 12 Закону України „Про захист населення від інфекційних хвороб працівники окремих професій, виробництв та організацій, діяльність яких може призвести до зараження цих працівників та (або) поширення ними інфекційних хвороб, підлягають обов?язковим профілактичним щепленням також проти інших відповідних інфекційних хвороб. У разі відмови або ухилення від обов?язкових профілактичних щеплень у порядку, встановленому законом, ці працівники відсторонюються від виконання зазначених видів робіт. Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов?язковим профілактичним щепленням проти інших відповідних інфекційних хвороб, встановлюється центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров?я.

У разі загрози виникнення особливо небезпечної інфекційної хвороби або масового поширення небезпечної інфекційної хвороби на відповідних територіях та об?єктах можуть проводитися обов?язкові профілактичні щеплення проти цієї інфекційної хвороби за епідемічними показаннями (ч. 3 ст. 12 вказаного Закону).

Рішення про проведення обов?язкових профілактичних щеплень за епідемічними показаннями на відповідних територіях та об?єктах приймають головний державний санітарний лікар України, головний державний санітарний лікар Автономної Республіки Крим, головні державні санітарні лікарі областей, міст Києва та Севастополя, головні державні санітарні лікарі центральних органів виконавчої влади, що реалізують державну політику у сферах оборони і військового будівництва, охорони громадського порядку, виконання кримінальних покарань, захисту державного кордону, Служби безпеки України (ч. 4 ст. 12 Закону України „Про захист населення від інфекційних хвороб).

Відповідно до п. 41-6 постанови КМУ № 1236 від 9 грудня 2020 року „Про встановленнякарантину тазапровадження обмежувальнихпротиепідемічних заходівз метоюзапобігання поширеннюна територіїУкраїни гостроїреспіраторної хворобиCOVID-19,спричиненої коронавірусомSARS-CoV-2 керівникам державних органів (державної служби), керівникам підприємств, установ та організацій доручено забезпечити: 1) контроль за проведенням обов?язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 працівниками та державними службовцями, обов?язковість профілактичних щеплень яких передбачена Переліком № 2153; 2) відсторонення від роботи (виконання робіт) працівників та державних службовців, обов?язковість профілактичних щеплень проти COVID-19 яких визначена переліком та які відмовляються або ухиляються від проведення таких обов?язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 відповідно до ст. 46 КЗпП України, ч. 2 ст. 12 Закону України „Про захист населення від інфекційних хвороб та ч. 3 ст. 5 Закону України „Про державну службу, крім тих, які мають абсолютні протипоказання до проведення таких профілактичних щеплень проти COVID-19 та надали медичний висновок про наявність протипоказань до вакцинації проти COVID-19, виданий закладом охорони здоров?я; 3) взяття до відома, що: на час такого відсторонення оплата праці працівників та державних службовців здійснюється з урахуванням ч. 1 ст. 94 КЗпП України, ч. 1 ст. 1 Закону України „Про оплату праці та ч. 3 ст. 5 Закону України „Про державну службу. Відсторонення працівників та державних службовців здійснюється шляхом видання наказу або розпорядження керівника державного органу (державної служби) або підприємства, установи, організації з обов?язковим доведенням його до відома особам, які відсторонюються; строк відсторонення встановлюється до усунення причин, що його зумовили. Положення цього пункту не застосовуються на період воєнного стану (зазначеним абзацом доповнено пункт 41-6 згідно з постановою Кабінету Міністрів України № 372 від 26 березня 2022 року).

Наказом Міністерства охорони здоров`я України № 2153 від 4 жовтня 2021 року, який набрав чинності 8 листопада 2021 року, затверджено Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням, яким передбачено, що обов`язковим профілактичним щепленням проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, на період дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, підлягають працівники: 1) центральних органів виконавчої влади та їх територіальних органів; 2) місцевих державних адміністрацій та їх структурних підрозділів; 3) закладів вищої, післядипломної, фахової передвищої, професійної (професійно-технічної), загальної середньої, в тому числі спеціальних, дошкільної, позашкільної освіти, закладів спеціалізованої освіти та наукових установ незалежно від типу та форми власності (дію наказу зупинено до завершення воєнного стану в Україні).

Разом з тим, з метою забезпечення реалізації положень Закону України № 4004-XI „Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення було затверджено Інструкцію

про порядоквнесення поданняпро відстороненняосіб відроботи абоіншої діяльності № 66 від 14 квітня 1995 року, в якій роз`яснено питання відсторонення від роботи працівника.

Відповідно до п. 2.1 вказаної Інструкції відсторонення від роботи або іншої діяльності осіб, які є носіями збудників інфекційних захворювань, хворих на небезпечні для оточуючих інфекційні хвороби, осіб, які були в контакті з такими хворими, а також осіб, які ухиляються від обов`язкового медичного огляду або щеплення проти інфекцій, здійснюється за поданням відповідних посадових осіб державної санітарно-епідеміологічної служби.

Подання про відсторонення від роботи або іншої діяльності -це письмовий організаційно-розпорядчий документ державної санітарно-епідеміологічної служби України, який зобов`язує роботодавців у встановлений термін усунути від роботи або іншої діяльності зазначених у поданні осіб (п. 2.3 Інструкції № 66).

Право внесення подання про відсторонення від роботи або іншої діяльності надано головному державному санітарному лікарю України, його заступникам, головним державним санітарним лікарям Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва, Севастополя та їх заступникам, головним державним санітарним лікарям водного, залізничного, повітряного транспорту, водних басейнів, залізниць, Міністерства оборони України, Міністерства внутрішніх справ України, Адміністрації Державної прикордонної служби України, Державної пенітенціарної служби України, Державного управління справами, Служби безпеки України та їх заступникам, іншим головним державним санітарним лікарям та їх заступникам, а також іншим посадовим особам державної санітарно-епідеміологічної служби, що уповноважені на те керівниками відповідних служб (п. 2.3 Інструкції № 66).

Подання складають у двох примірниках, один з яких направляється роботодавцю, що зобов`язаний забезпечити його виконання, а другий зберігається в посадової особи, яка внесла подання. Термін, на який відсторонюється особа, залежить від епідеміологічних показань та встановлюється згідно з додатком № 2 до цієї Інструкції (п.п. 2.5, 2.7 Інструкції № 66).

Згідно з п. 1.2.5 Інструкції № 66 визначено, що особами, які відмовляються або ухиляються від профілактичних щеплень, визнаються громадяни та неповнолітні діти, а також окремі категорії працівників у зв`язку з особливостями виробництва або виконуваної ними роботи, які необґрунтовано відмовились від профілактичного щеплення, передбаченого календарем профілактичних щеплень в Україні, затвердженим наказом МОЗ України № 595 від 16 вересня 2011 року, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 10 жовтня 2011 року за № 1159/19897.

Таким чином, за відсутності в роботодавця належним чином оформленого подання відповідної посадової особи відсторонення від роботи (виконання робіт) працівника, який відмовляється або ухиляється від профілактичних щеплень, є незаконним.

20 серпня 2021 року Директорат розвитку ринку праці та умов оплати праці Міністерства економіки України опублікував лист-роз`яснення щодо неправомірності застосування роботодавцем до працівника заходів примусу та/або дисциплінарного стягнення за відмову вакцинуватися від коронавірусної хвороби COVID-19, яким визначив, що не вбачається правових підстав у роботодавця примушувати працівників вакцинуватися від коронавірусної хвороби COVID-19 та/або притягати їх до дисциплінарної відповідальності за відмову вакцинуватися від цієї хвороби.

В судовому засіданні встановлено та це підтверджується дослідженими судом матеріалами справи, що відповідач не надав доказів на підтвердження того, що при відстороненні позивача від роботи у зв`язку з відсутністю в нього щеплення проти COVID-19 було дотримано вимоги ст. 12 Закону України „Про захист населення від інфекційних хвороб в частині отримання письмового підтвердження лікаря про відмову від обов`язкового профілактичного щеплення чи акта, складеного в присутності свідків, а також вимог ч. 2 ст. 27 Закону України „Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення щодо недопуску позивача до роботи саме на підставі подання відповідних посадових осіб державної санітарно-епідеміологічної служби.

Згідно з п. 3.2 рішення Конституційного Суду України від 28 серпня 2020 року у справі за конституційним поданням Верховного Суду щодо відповідності Конституції України (конституційності) окремих положень постанови Кабінету Міністрів України „Про встановлення карантину з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, та етапів послаблення протиепідемічних заходів, положень ч. 1, 3 ст. 29 Закону України „Про Державний бюджет України на 2020 рік, абзацу 9 п. 2 Розділу II „Прикінцеві положення Закону України „Про внесення змін до Закону України „Про Державний бюджет України на 2020 рік визначено, що згідно зі ст. 64 Конституції України конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України; в умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень; не можуть бути обмежені права і свободи, передбачені ст.ст. 4, 25, 27, 28, 29, 40, 47, 51, 52, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63 Конституції України. Обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина є можливим у випадках, визначених Конституцією України. Таке обмеження може встановлюватися виключно законом -актом, ухваленим Верховною Радою України як єдиним органом законодавчої влади в Україні. Встановлення такого обмеження підзаконним актом суперечить ст.ст. 1, 3, 6, 8, 19, 64 Конституції України.

Відповідно до п. 1 ст. 92 Конституції України права і свободи громадянина, гарантії цих прав і свобод, основні обов`язки громадянина визначаються виключно законами України.

Відсторонення від роботи є втручанням у право людини на працю та право заробляти працею на життя шляхом його обмеження, а тому, в силу положень п. 1 ст. 92 Конституції України, таке втручання дозволено виключно законами України, а не підзаконними актами, до яких належить постанова Кабінету Міністрів України.

Згідно з абзацом 2 ч. 4 ст. 4 ЦК України якщо постанова Кабінету Міністрів України суперечить положенням цього Кодексу або іншому закону, застосовуються відповідні положення цього Кодексу або іншого закону.

В судовому засіданні встановлено, що оспорюваний наказ № 130-к/тр „Про відсторонення від роботи ОСОБА_1 було винесено відповідачем 5 листопада 2021 року.

При його прийнятті відповідач, серед інших нормативно-правових актів, керувався наказом МОЗ № 2153 від 4 жовтня 2021 року „Про затвердження Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням та пунктом 41-6 постанови КМУ № 1236 від 9 грудня 2020 року „Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2.

Проте, наказ МОЗ № 2153 від 4 жовтня 2021 року та п. 41-6 постанови КМУ № 1236 від 9 грудня 2020 року, який доповнено постановою КМУ № 1096 (п. 19), набрали чинності лише 8 листопада 2021 року.

Тобто, оспорюваний наказ № 130-к/тр „Про відсторонення від роботи ОСОБА_1 було видано відповідачем до набрання чинності наказом МОЗ № 2153 від 4 жовтня 2021 року та п. 41-6 постанови КМУ № 1236 від 9 грудня 2020 року.

Згідно з ч. 1 ст. 10 ЦПК України суд при розгляді справи керується принципом верховенства права.

Відповідно до ч. 2, 3 ст. 10 ЦПК України суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України.

Конституційний Суд України у рішенні від 9 лютого 1999 року по справі № 1-7/99 за конституційним зверненням Національного банку України щодо офіційного тлумачення положення ч. 1 ст. 58 Конституції України вказав, що за загальновизнаним принципом права закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Цей принцип закріплений у ч. 1 ст. 58 Конституції України, за якою дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце.

Станом на 5 листопада 2021 року у відповідача не існувало законних підстав для видачі наказу про відсторонення позивача від роботи, оскільки вказані у наказі підзаконні нормативно-правові акти станом на цю дату (дату видачі наказу) ще не набрали чинності.

Також станом на 5 листопада 2021 року законодавством не було визначено обов`язку позивача, як працівника закладу освіти, вакцинуватись проти COVID-19, а тому відсутні підстави стверджувати, що на час прийняття оспорюваного наказу позивач відмовився або ухилився від проведення такого щеплення, у зв`язку з чим підлягав відстороненню від роботи.

Враховуючи вищенаведені обставини щодо допущених відповідачем порушень норм законодавства при винесенні спірного наказу про відсторонення позивача від роботи, суд вважає, що відсутні підстави для перевірки об`єктивної необхідності позивача особисто контактувати з іншими людьми.

Крім того, згідно змісту наказу така обставина не була підставою для відсторонення, а підставою для відсторонення від роботи з позбавленням на час відсторонення заробітку було лише те, що позивач працював в закладі освіти, всі працівники якого згідно постанови КМУ підлягали обов`язковому щепленню проти COVID-19, тоді як для працівників підприємств багатьох інших галузей економіки України таке щеплення було добровільним.

Відповідно до ч. 1, 5-6 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Суд при вирішенні заявлених позовних вимог бере до уваги, що застосування до позивача такого заходу як відсторонення від роботи не передбачало жодної індивідуальної оцінки виконуваних ним трудових обов?язків, зокрема об?єктивної необхідності під час їхнього виконання особисто контактувати з іншими людьми або можливості організації для позивача дистанційної роботи. Відповідно дост.81ЦПК Українивідповідачем недоведено жодних фактів, які б підтверджували нагальність потреби у відстороненні саме позивача від роботи. Тому таке відсторонення не можна вважати пропорційним меті охорони здоров?я населення та самого ОСОБА_1 . Відповідач не обґрунтовував необхідність відсторонення позивача тим, що він, працюючи на посаді учителя музичного мистецтва, створював загрози, які б вимагали вжиття такого суворого заходу втручання у право на повагу до приватного життя, який позбавляв позивача заробітку.

В зв`язку з тим, що відсторонення позивача від роботи відбулося з порушенням його прав та наведених вище норм законодавства, суд вважає, що позовні вимоги про визнання незаконним і скасування оспорюваного наказу підлягають до задоволення.

Згідно з ч. 2 ст. 2 КЗпП України працівники реалізують право на працю шляхом укладення трудового договору про роботу на підприємстві, в установі, організації або з фізичною особою.

Відповідно до ч. 1 ст. 21 КЗпП України трудовим договором є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.

Згідно з ч. 1 ст. 1 Закону України „Про оплату праці заробітна плата -це винагорода, яку за трудовим договором роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу, тобто заробітна плата виплачується саме за виконану роботу.

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (ч. 1 ст. 15, ч. 1 ст. 16 ЦК України).

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 27 жовтня 2022 року у справі № 569/16206/21 (провадження № 61-5055св22) зазначено, що: „у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 червня 2022 року в справі № 211/6466/19 (провадження № 61-16239св20) зроблено висновок, що: „відсторонення працівника від роботи - це призупинення виконання ним своїх трудових обов`язків за рішенням уповноважених на це компетентних органів з підстав, передбачених законодавством, що, як правило, відбувається з одночасним призупиненням виплати йому заробітної плати. При відстороненні трудові відносини працівника з роботодавцем не припиняються, тому тут не йдеться про звільнення з роботи. Однак, при цьому працівник тимчасово не допускається до виконання своїх трудових обов`язків.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 3 червня 2020 року у справі № 205/4333/17 (провадження № 61-45345св18) зазначено, що: „Судом першої інстанції було встановлено, що відповідач грубо порушив право позивача на працю, оскільки вона майже рік не працювала на підприємстві, не виконувала покладені на неї обов`язки, не отримувала заробітну плату та не була при цьому звільнена, наказу про відсторонення не отримувала, то він дійшов правильного висновку стосовно того, що ефективним способом захисту порушеного права позивача є зобов`язання ПАТ „Державний ощадний банк України допустити ОСОБА_1 до роботи.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21 (провадження № 14-82цс22) зазначено, що: „чинним законодавством не передбачено обов`язку роботодавця щодо збереження за працівником заробітної плати на період його відсторонення від роботи у зв`язку з відмовою або ухиленням від проведення обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19. …У разі, якщо таке відсторонення не було правомірним, роботодавець зобов`язаний здійснити працівникові визначені законодавством виплати.

Якщо буде встановлено, що на порушення ст. 46 КЗпП України роботодавець із власної ініціативи без законних підстав відсторонив працівника від роботи із зупиненням виплати заробітної плати, такий працівник має право на отримання середнього заробітку за час вимушеного прогулу (постанова Верховного Суду від 1 квітня 2020 року у справі № 761/12073/18 (провадження № 61-13444св19.)

Відповідно до п. 5 Розділу ІV Порядку обчислення середньої заробітноїплати основою для визначення загальної суми заробітку, що підлягає виплаті за час вимушеного прогулу, є середньоденна (середньогодинна) заробітна плата працівника, яка згідно з п. 8 цього Порядку визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - календарних днів за цей період.

Позивача було відсторонено від роботи з 8 листопада 2021 року на час відсутності щеплення проти COVID-19 без збереження заробітної плати.

Враховуючи ту обставину, що наказом МОЗ України № 380 від 25 лютого 2022 року, який опублікований 28 лютого 2022 року, було зупинено дію наказу МОЗ України № 2153 від 4 жовтня 2021 року „Про затвердження Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням до завершення воєнного стану в Україні, тому позивач підлягав допуску роботодавцем до роботи з 1 березня 2022 року.

З дослідженоїв судовомузасіданні довідкивідділу освіти,молоді таспорту Маневицькоїселищної радиВолинської області,Маневицької селищноїради Волинськоїобласті №606від 23листопада 2021року продоходи ОСОБА_1 (а.с.89) встановлено, що його заробітна плата у вересні 2021 року становила 20361 гривень 70 копійок, а в жовтні 2021 року - 20361 гривень 70 копійок.

Відповідно до п. 2, 8 постанови КМУ № 100 від 8 лютого 1995 року „Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати середньоденний заробіток позивача становить 969 гривень 60 копійок (20361.70 гривень+20361.70 гривень/42 дні).

Виходячи з наведеного, а також положень ч. 2 ст. 235 КЗпП України на користь позивача підлягає стягненню з відповідача середній заробіток за весь час відсторонення відроботи тавимушеногопрогулу (з8листопада 2021року по28лютого 2022року)на суму 78537гривень 60копійок(969.60 гривень х 81 днів).

Враховуючи вищевикладене, з відповідача - Маневицького ліцею№ 2Маневицької селищноїради Волинськоїобласті на користь позивача ОСОБА_1 підлягаєстягненню 78537гривень 60копійок середньогозаробітку зачас відстороненнявід роботитавимушеного прогулу.

Рішення про стягнення середнього заробітку за один місяць відповідно до ч. 1 ст. 430 ЦПК України підлягає до негайного виконання.

В задоволенні позову ОСОБА_1 до відділу освіти, молоді та спорту Маневицької селищної ради Волинської області, Маневицької селищної ради Волинської області про визнання незаконним та скасування наказу про відсторонення від роботи, стягнення середньомісячного заробітку слід відмовити, оскільки права позивача були порушені саме роботодавцем, який має відповідати за цим позовом, а відділ освіти,молоді таспорту Маневицькоїселищної радиВолинської областіта Маневицькаселищна радаВолинської області є неналежними відповідачами у даній справі.

Згідно з ст. 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. Розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати: 1) на професійну правничу допомогу; 2) пов`язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертизи; 3) пов`язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів; 4) пов`язані з вчиненням інших процесуальних дій, необхідних для розгляду справи або підготовки до її розгляду.

Відповідно до ст. 137 ЦПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат. Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи. У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами. Витрати фізичних осіб, пов`язані з оплатою професійної правничої допомоги при розгляді судом справ про оголошення померлою фізичної особи, яка пропала безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підстави вважати фізичну особу загиблою від певного нещасного випадку, або інших обставин внаслідок надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру, несуть юридичні особи, на території яких мав місце нещасний випадок внаслідок таких надзвичайних ситуацій.

Згідно з ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. При вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялися. Якщо сума судових витрат, заявлена до відшкодування, істотно перевищує суму, заявлену в попередньому (орієнтовному) розрахунку, суд може відмовити стороні, на користь якої ухвалено рішення, у відшкодуванні судових витрат в частині такого перевищення, крім випадків, якщо сторона доведе, що не могла передбачити такі витрати на час подання попереднього (орієнтовного) розрахунку. Якщо сума судових витрат, заявлених до відшкодування та підтверджених відповідними доказами, є неспівмірно меншою, ніж сума, заявлена в попередньому (орієнтовному) розрахунку, суд може відмовити стороні, на користь якої ухвалено рішення, у відшкодуванні судових витрат (крім судового збору) повністю або частково, крім випадків, якщо така сторона доведе поважні причини зменшення цієї суми. Якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від сплати судових витрат, з другої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, які їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог, а інша частина компенсується за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Якщо обидві сторони звільнені від оплати судових витрат, вони компенсуються за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Якщо інше не передбачено законом, у разі залишення позову без задоволення, закриття провадження у справі або залишення без розгляду позову позивача, звільненого від сплати судових витрат, судові витрати, понесені відповідачем, компенсуються за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду. У випадку зловживання стороною чи її представником процесуальними правами, або якщо спір виник внаслідок неправильних дій сторони, суд має право покласти на таку сторону судові витрати повністю або частково незалежно від результатів вирішення спору. При частковому задоволенні позову, у випадку покладення судових витрат на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог, суд може зобов`язати сторону, на яку покладено більшу суму судових витрат, сплатити різницю іншій стороні. У такому випадку сторони звільняються від обов`язку сплачувати одна одній іншу частину судових витрат. Суд має право накласти арешт на грошові кошти чи майно сторони, на яку судовим рішенням покладено витрати, пов`язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертизи; витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів; у межах сум, присуджених до стягнення, в порядку, встановленому цим Кодексом для забезпечення позову. Судові витрати третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, стягуються на її користь із сторони, визначеної відповідно до вимог цієї статті, залежно від того заперечувала чи підтримувала така особа заявлені позовні вимоги. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

В судовомузасіданні встановлено,що згіднопредставленого судурозрахунку розмірувитрат нанадання правничоїдопомоги від11серпня 2023року,який єодночасно актомнадання послугта розрахунковимдокументом,позивачем ОСОБА_1 були понесені витрати на правничу допомогу по даній справі на загальну суму 6500 гривень.

Відповідачем - Маневицьким ліцеєм№ 2Маневицької селищноїради Волинськоїобластіклопотання про зменшення розміру витрат на правничу допомогу до суду подано не було, неспівмірність таких витрат стороною відповідача не доведена.

Враховуючи вищевикладене,відповідно дост.ст.137,141ЦПК Україниз відповідача-Маневицького ліцею№ 2Маневицької селищноїради Волинськоїобласті підлягаєстягненню накористь ОСОБА_1 1816гривень судовогозбору,сплаченого позивачемпри поданніпозову,6500гривень витратна професійнуправничу допомогу,а всьогосудові витратина загальнусуму 8316гривень.

Керуючись ст.ст. 2-5, 10-13, 76-81, 89, 133, 137, 141, 258-259, 263-265, 268, 354-355, 430 ЦПК України, ст.ст. 3, 8, 43 Конституції України, ст.ст. 2, 2-1, 5-1, 21, 46, 51, 94, 232, 235 КЗпП України, наказом МОЗ № 2153 від 4 жовтня 2021 року „Про затвердження Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов?язковим профілактичним щепленням, постановою КМУ № 1236 від 9 грудня 2020 року „Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, суд,-

В И Р І Ш И В:

Позов задовольнити частково.

Визнати незаконним та скасувати наказ директора Маневицького ліцею № 2 Маневицької селищної ради Волинської області № 130-к/тр від 5 листопада 2021 року „Про відсторонення від роботи ОСОБА_1 .

Стягнути зМаневицького ліцею№ 2Маневицької селищноїради Волинськоїобласті накористь ОСОБА_1 78537(сімдесятвісім тисячп`ятсот тридцятьсім)гривень 60копійок середньогозаробітку зачас відстороненнявід роботита вимушеного прогулу з 8 листопада 2021 року по 28 лютого 2022 року.

Рішення вчастині стягненняна користь ОСОБА_1 середнього заробітку за час вимушеного прогулу за один місяць підлягає до негайного виконання.

Стягнути зМаневицького ліцею№ 2Маневицької селищноїради Волинськоїобласті накористь ОСОБА_1 судові витратиназагальну суму 8316 (вісім тисяч триста шістнадцять) гривень.

В задоволенні позову ОСОБА_1 до відділу освіти, молоді та спорту Маневицької селищної ради Волинської області, Маневицької селищної ради Волинської області про визнання незаконним та скасування наказу про відсторонення від роботи, стягнення середньомісячного заробітку відмовити.

Рішення суду може бути оскаржене безпосередньо до Волинського апеляційного суду шляхом подачі апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Позивач: ОСОБА_1 , місце проживання: АДРЕСА_1 , ідентифікаційний номер НОМЕР_2 .

Відповідач: Маневицький ліцей № 2 Маневицької селищної ради Волинської області, місцезнаходження: 44601, смт. Маневичі, вул. 100-річчя Маневич, б. 59 Камінь-Каширського району Волинської області, код ЄДРПОУ 25085824.

Співвідповідач: Маневицька селищна рада Камінь-Каширського району Волинської області, місцезнаходження: 44601, смт. Маневичі, вул. Незалежності, 19 Камінь-Каширськогорайону Волинської області, код ЄДРПОУ 04333193.

Співвідповідач: відділ освіти, молоді та спорту Маневицької селищної ради, місцезнаходження: 44601, смт. Маневичі, вул. Незалежності, 19 Камінь-Каширськогорайону Волинської області, код ЄДРПОУ 44104446.

Повний текст судового рішення складено 14 листопада 2023 року.

Суддя районного суду О.В. Невар