Постанова

від 07.11.2023 по справі 910/5188/22

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

07 листопада 2023 року

м. Київ

cправа № 910/5188/22

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Волковицька Н. О. - головуючий, Могил С. К., Случ О. В.,

секретар судового засідання - Мельникова Л. В.,

розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Ботлер»

на рішення Господарського суду міста Києва від 15.12.2022 і постанову Північного апеляційного господарського суду від 12.09.2023 у справі

за позовом заступника Генерального прокурора в інтересах держави в особі:

1) Кабінету Міністрів України,

2) Міністерства оборони України,

до 1) Державної організації (установи, закладу) Центральне територіальне управління капітального будівництва,

2) Товариства з обмеженою відповідальністю «Укрбуд Інвестгруп»,

3) Товариства з обмеженою відповідальністю «Ботлер»,

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивачів - Київське квартирно-експлуатаційне управління

про визнання недійсними договорів.

У судовому засіданні взяли участь: прокурор - Толстореброва О. О., представник Міністерства оборони України - Плаксін М. М., представник Товариства з обмеженою відповідальністю «Ботлер» - Маркова Т. Л., представник третьої особи - Сажієнко І. О.

1. Короткий зміст позовних вимог і заперечень

1.1. У червні 2022 заступник Генерального прокурора (далі - Прокурор) звернувся до Господарського суду міста Києва з позовом в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України та Міністерства оборони України до Державної організації (установи, закладу) Центральне територіальне управління капітального будівництва (далі - ЦТУКБ та/або відповідач-1), Товариства з обмеженою відповідальністю «Укрбуд Інвестгруп» (далі - ТОВ «Укрбуд Інвестгруп» та/або відповідач-2), Товариства з обмеженою відповідальністю «Ботлер» (далі - ТОВ «Ботлер» та/або відповідач-3) про визнання недійсними:

- укладеного між ЦТУКБ та ТОВ «Укрбуд Інвестгруп» договору про будівництво житлового комплексу на вул. М. Максимовича (колишня назва вулиці Онуфрія Трутенка), 11 у Голосіївському районі м. Києва від 20.12.2016, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Верповською О. В. та зареєстрованого в реєстрі за № 5322 (далі - договір про будівництво);

- укладеного між ЦТУКБ, ТОВ «Укрбуд Інвестгруп» та ТОВ «Ботлер» договору про внесення змін та доповнення до договору від 20.12.2016 про будівництво житлового комплексу на вул. М. Максимовича (колишня назва вулиці Онуфрія Трутенка), 11 у Голосіївському районі м. Києва, зареєстрованого в реєстрі за № 5322 від 15.08.2019, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Верповською О. В. та зареєстрованого в реєстрі за № 3214 (далі - договір про внесення змін).

1.2. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що спірні договори є недійсними, оскільки укладені з порушенням законодавства, а саме: без проведення конкурсу, без згоди уповноваженого на розпорядження майном, яке є предметом вказаних договорів, органу - Міністерства оборони України.

Прокурор також зазначав про те, що цільове призначення земельної ділянки, на якій має здійснюватися будівництво, - для розміщення та постійної діяльності Збройних Сил України, однак наслідком її забудови та набуття права власності на збудоване майно буде застосування положень статті 42 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) та передання такої земельної ділянки у постійне користування підприємствам, установам та організаціям, які будуть здійснювати управління будинками, що призведе до вибуття з державної власності земельної ділянки та подальшої зміни її цільового призначення.

Підставою для звернення Прокурора до суду з даним позовом та представництва інтересів держави зазначено, що позивачами не вжито належних заходів для усунення порушень в межах своїх повноважень, в тому числі шляхом звернення до суду, в той час як укладення спірних договорів призвело до перешкод у користуванні землями оборони, що вказує на порушення інтересів держави.

Прокурор також зазначав і про те, що:

- 30.11.2017, тобто в межах трирічного строку позовної давності для звернення до суду з позовом про визнання недійсним договору про будівництво він подав відповідний позов про визнання вказаного договору недійсним (справа № 910/21468/17);

- справа № 910/21468/17 розглядалася судами неодноразово і ухвалою Господарського суду міста Києва від 18.11.2020, яка залишена без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 11.02.2021 та постановою Верховного Суду від 29.01.2021 у справі № 910/21468/17, позов Прокурора в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України та Міністерства оборони України залишено без розгляду з посиланням на те, що Прокурором не було дотримано порядку, встановленого статтею 23 Закону України «Про прокуратуру», а тому у Прокурора відсутні підстави для представництва інтересів позивачів;

- з огляду на висновки судів у справі № 910/21468/17 Прокурором було вжито відповідних заходів щодо дотримання встановленого статтею 23 Закону України «Про прокуратуру» порядку та подано до суду позов у цій справі;

- вказане свідчить про наявність підстав для поновлення пропущеного строку позовної давності.

1.3. ТОВ «Ботлер» подало до місцевого господарського суду заяви про застосування до вимог Прокурора у даній справі наслідків спливу позовної давності, в яких просило суд відмовити в задоволенні позовних вимог. На вказані заяви Міністерством оборони України, Прокурором та Київським квартирно-експлуатаційним управлінням подані заперечення.

2. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

2.1. Рішенням Господарського суду міста Києва від 15.12.2022 у справі № 910/5188/22 (суддя Удалова О. Г.) позов задоволений повністю.

2.2. Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що:

- спірний договір про будівництво (основний договір) є договором про спільну діяльність, оскільки його зміст відрізняється від договору підряду, адже сторони не діють як замовник та підрядник відносно одне одного, ЦТУКБ передана земельна ділянка під забудову, а також передано частину своїх функцій замовника будівництва такої ділянки, при цьому сторони такого договору не діють по відношенню одна до одної як кредитор та боржник у зобов`язанні, що характерно саме для договору підряду;

- за змістом положень чинного законодавства ЦТУКБ безпосередньо не є власником майна, переданого йому на праві господарського відання, та має розпоряджатися таким майном, яке є загальнодержавною власністю, за згодою органу управління майном, яким щодо земель оборони є Міністерство оборони України, проте відповідачем-1 відповідної згоди органу управління майном на укладення спірних договорів отримано не було, тобто йому не було передано функції замовника будівництва на спірній земельній ділянці, а тому, відповідач-1 не міг передавати відповідачу-2 функції замовника будівництва, оскільки сам не мав таких функцій щодо спірної земельної ділянки. Вказане свідчить про те, що відповідач-1, укладаючи спірний договір про будівництво, діяв поза межами наданих йому повноважень та розпорядився земельною ділянкою, не маючи на це необхідних правомочностей;

- за відсутності згоди уповноваженого органу управління майном (Міністерства оборони України) та за відсутності повноважень на укладення такого договору від імені Міністерства оборони України правочин укладено з порушенням законодавства та не на конкурсних умовах;

- при цьому для розпорядження земельною ділянкою, яка віднесена до земель оборони, Міністерство оборони України до всього мало отримати згоду на таке розпорядження Кабінету Міністрів України, проте доказів проотримання такої згоди матеріали справи не містять.

Судом першої інстанції не взято до уваги посилання відповідача-3 на незастосування Прокурором та позивачами принципу «належного урядування», які обґрунтовані недотриманням Прокурором та позивачами розпорядження Кабінету Міністрів України від 17.06.2020 № 772-р «Про заходи щодо розв`язання проблем інвесторів житлових комплексів, будівництво яких здійснювалося підприємствами - учасниками Української державної будівельної корпорації «Укрбуд»», з огляду на те, що вказане розпорядження стосується прав та обов`язків підприємств - учасників Української державної будівельної корпорації «Укрбуд», за яких функції з будівництва (завершення будівництва житлових комплексів) буде виконувати як нова сторона Приватне акціонерне товариство «Холдингова компанія «Київміськбуд», проте відповідачем-3 не надано доказів щодо його входження до складу Приватного акціонерного товариства «Холдингова компанія «Київміськбуд» або виконання функцій останнього із забезпечення завершення будівництва житлових комплексів, що вказані в пункті 1 такого розпорядження.

Суд першої інстанції також дійшов висновку, що Прокурором обґрунтовано доведено необхідність звернення до суду з даним позовом в інтересах держави в особі позивачів.

Щодо заяви відповідача-3 про застосування до вимог Прокурора наслідків спливу позовної давності для звернення до суду з даним позовом, а також пояснень Прокурора та третьої особи щодо такої заяви, то суд першої інстанції:

- встановивши, що Прокурор був обізнаний про порушення прав держави щонайменше з 25.10.2017, оскільки саме цим днем датована позовна заява у справі № 910/21468/17 (предметом розгляду у цій справі були вимоги аналогічні за змістом вимогам, які є предметом розгляду у цій справі № 910/5188/22 - примітка суду), дійшов висновку, що позовна давність мала закінчитися 24.10.2020;

- не погодився з посиланнями Прокурора на продовження строку на подання ним даного позову на підставі положень пункту 12 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) з посиланням на встановлення карантину, з тих підстав, що Прокурором не доведено факту того, що саме карантинні обмеження, встановлені Урядом, спричинили неможливість звернення ним до суду з даним позовом;

- визнав, що у Прокурора не було можливості звернутися до суду з даним позовом в межах позовної давності, оскільки справа № 910/21468/17 розглядалася судами неодноразово і ухвалою Господарського суду міста Києва від 18.11.2020, яка залишена без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 11.02.2021 та постановою Верховного Суду від 29.01.2021 у справі № 910/21468/17, позов залишено без розгляду з посиланням на те, що Прокурором не було дотримано порядку, встановленого статтею 23 Закону України «Про прокуратуру», а тому у Прокурора відсутні підстави для представництва інтересів позивачів, тобто ухвалу Господарського суду міста Києва від 18.11.2020 прийнято вже поза межами такого строку;

- зважаючи на те, що розгляд справи № 910/21468/17 та прийняття в такій справі остаточного рішення (постанови Верховного Суду від 21.06.2021) був тривалим, а також зважаючи на те, що в подальшому Прокурором вчинялися дії для підтвердження наявності підстав для представництва інтересів держави в суді в межах даної справи, зокрема задля уникнення підстав для залишення такого позову без розгляду, дійшов висновку, що є обґрунтованими наявність підстав для визнання поважними причин пропуску позовної давності та відповідно захист порушеного права.

2.3. Постановою Північного апеляційного господарського суду від 12.09.2023 ( Яковлєв М. Л. - головуючий, судді Гончаров С. А., Шаптала Є. Ю.) рішення Господарського суду міста Києва від 15.12.2022 у справі № 910/5188/22 залишено без змін.

2.4. Апеляційний господарський суд погодився із висновками суду першої інстанції по суті спору. Водночас щодо позовної давності апеляційний господарський суд зазначив, що для відмови у позові з підстав пропущення позовної давності слід встановити, коли саме позивачі довідалися чи мали об`єктивну можливість довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила, тобто про укладення спірного договору про будівництво.

З огляду на те, що матеріали справи не містять доказів іншого, апеляційний господарський суд виходив з того, що про спірний договір про будівництво позивачі дізналися з листів, які Прокурор 24.10.2017 направив Міністерству оборони України та Кабінету Міністрів України (від 24.10.2017 № 10/2/3-1072вих-17 та № 10/2/3-1073вих-17), відомості щодо направлення яких містяться в судових рішеннях у справі № 910/21468/17. За таких обставин останнім днем вказаного строку є саме 23.10.2020.

Водночас апеляційний господарський суд визнав помилковою позицію суду першої інстанції про те, що положення пункту 12 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України не можуть бути застосовані при обчисленні позовної давності у цій справі з огляду на те, що Прокурором не доведено факту того, що саме карантинні обмеження, встановлені Урядом, спричинили неможливість звернення ним до суду з даним позовом, та з вказаного приводу зазначив про те, що положення чинного законодавства не встановлюють жодних виключень та/або умов, за яких до спірних правовідносин застосовуються відповідні положення пункту 12 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України. Отже, у даному випадку позовна давність пропущена не була, оскільки постановою Кабінету Міністрів України від 11.03.2020 № 211 «Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» (із відповідними змінами і доповненнями) з 12.03.2020 на усій території України встановлено карантин, строк дії якого неодноразово продовжувався постановами Кабінету Міністрів України.

При цьому апеляційний господарський суд звернув увагу відповідачів на те, що, як правильно встановлено судом першої інстанції, з огляду на перебування у провадженні судів справи № 910/21468/17, предметом розгляду в якій були вимоги, аналогічні за змістом до вимог, які є предметом розгляду у цій справі № 910/5188/22, та те, що вказана справа розглядалась судами неодноразово, а остаточне судове рішення у ній винесено 29.01.2021, тобто поза межами позовної давності, вказане свідчить про те, що фактично у Прокурора та позивачів не було можливості звернутися до суду з даним позовом в межах трирічного строку позовної давності. За таких обставин суд першої інстанції дійшов правильного висновку про наявність правових підстав для визнання договору про будівництва та договору про внесення змін недійними та задовольнив позовні вимоги в повному обсязі.

3. Короткий зміст касаційної скарги і заперечення на неї

3.1. Не погоджуючись із рішенням Господарського суду міста Києва від 15.12.2022 та постановою Північного апеляційного господарського суду від 12.09.2023 у справі № 910/5188/22, ТОВ «Ботлер» звернулося до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій просить рішення та постанову скасувати, ухвалити нове рішення, яким відмовити в задоволенні позову повністю.

3.2. За змістом касаційної скарги її подано на підставі положень пункту 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України).

3.3. На обґрунтування підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України, скаржник зазначає, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норми права, а саме положення статті 53 ГПК України, статті 23 Закону України «Про прокуратуру», статті 131-1 Конституції України без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду, а саме: від 18.01.2023 у справі № 488/2807/17, від 10.10.2018 у справі № 910/8844/17, від 26.06.2018 у справі № 910/20517/16, від 20.11.2018 у справі № 5023/10655/11, від 26.02.2019 у справі № 915/478/18, від 26.06.2019 у справі № 587/430/16-ц, від 06.07.2021 у справі № 911/2169/20, від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц, від 27.02.2019 у справі № 761/3884/18, від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18, від 20.09.2018 у справі № 924/1237/17, від 25.04.2018 у справі № 806/1000/17, від 19.09.2019 у справі № 815/724/15, від 28.01.2021 у справі № 380/3398/20, від 05.10.2021 у справі № 380/2266/21, від 02.12.2021 у справі № 320/10736/20, від 23.12.2021 у справі № 0440/6596/18, від 01.06.2022 у справі № 260/1815/21 та постанові Верховного Суду України від 15.11.2017 у справі № 310/5980/13-ц.

У контексті наведених доводів скаржник зазначає, що:

- Прокурором не дотримано порядку, визначено Законом України «Про прокуратуру», адже відповідно до першої (титульної) сторінки позову, заява Прокурора, що розглядається у справі № 910/5188/22 датована 22.06.2022, тобто наступним днем після направлення листів від 21.06.2022 № 11/6/1-87вих-22 та № 11/6/1-88вих-22, якими Прокурор повідомив Кабінет Міністрів України та Міністерство оборони України про підготовку позовної заяви;

- Прокурор не має законних підстав для представництва інтересів Кабінету Міністрів України та Міністерства оборони України, оскільки з матеріалів позовної заяви не зрозуміло, що саме перешкоджає таким органам самостійно здійснювати представництво інтересів у суді, а існування будь-яких перешкод щодо самостійного представництва Кабінетом Міністрів України та Міністерством оборони України інтересів держави, документально не підтверджується;

- з огляду на пропуск позовної давності позивачі вмотивовано не вчинили дії, спрямовані на звернення до суду з позовом про оскарження спірного договору про будівництво, що свідчить про безпідставність звернення Прокурора до суду в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України та Міністерства оборони України з даним позовом.

Скаржник також, посилаючись на правові позиції Верховного Суду, викладені у постановах від 20.03.2018 у справі № 910/1016/17, від 17.04.2018 у справі № 914/1521/17, від 04.09.2018 у справах № 915/1279/17 та № 915/1284/17, від 20.11.2018 у справі № 921/7/18, зазначає, що судовому захисту підлягають лише порушені права, яких у даному випадку судом не встановлено. У контексті наведених доводів скаржник звертає увагу на те, що задоволення позову фактично унеможливлює проведення будівництва та передачу Міністру оборони України для забезпечення житлом військовослужбовців та членів їх сімей, чим будуть порушені суспільні інтереси (інтереси держави). Аргументи Прокурора щодо позбавлення держави правомочностей власника землі в тому обсязі, який дозволяє її статус, не знаходить підтвердження з огляду на відсутність будь-якого обмеження щодо користування власника землі, що підтверджується пунктом 3 спірного договору про будівництво.

ТОВ «Ботлер» вказує, що передумовами та матеріальними підставами для захисту права власності або права користування земельною ділянкою у судовому порядку, зокрема у визначений спосіб, є наявність підтвердженого належними доказами права особи (власності або користування) щодо земельної ділянки, а також підтверджений належними доказами факт порушення цього права на земельну ділянку (невизнання, оспорювання або чинення перешкод у користуванні, користування з порушенням законодавства, користування з порушенням прав власника або землекористувача тощо). Проте Господарським судом міста Києва необґрунтовано встановлено дотримання Прокурором порядку, передбаченого статтею 23 Закону України «Про прокуратуру» та не дано відповідної правової оцінки обставинам і доводам Прокурора про наявність порушеного права на земельну ділянку, на захист якого спрямовано позов про визнання договору недійсним.

Скаржник також звертає увагу на те, що судами попередніх інстанцій не враховано правову позицію, викладену Верховним Судом у постанові від 14.11.2018 у справі № 2-383/2010, в якій зазначено, що стаття 204 ЦК України закріплює презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов`язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. У разі неспростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а обов`язки, що виникли внаслідок укладення договору, підлягають виконанню.

3.4. На обґрунтування підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України, скаржник також зазначає, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норми права, а саме положення статей 256, 257, 261, 267 ЦК України без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду, а саме: від 20.06.2018 у справі № 697/2751/14-ц, від 17.10.2018 у справі № 362/44/17, від 21.08.2019 у справі № 911/3681/17, від 15.05.2018 у справі № 911/3210/17, від 20.06.2018 у справі № 697/2751/14-ц, від 17.10.2018 у справі № 362/44/17, від 27.01.2021 у справі № 186/599/17, від 26.11.2019 у справі № 914/3224/16.

У контексті наведених доводів ТОВ «Ботлер» зазначає, що:

- місцевим господарським судом необґрунтовано поновлено Прокурору позовну давність з огляду на наявність протягом тривалого часу (рік) можливості у Прокурора звернутися з відповідними письмовими/електронними запитами щодо перевірки відповідної інформації та подачі відповідного позову. Так, часовий розрив між остаточним рішенням у справі № 910/21468/17 (29.06.2021) та поданням даного позову (29.06.2022) становить рік;

- апеляційним господарським судом безпідставно зазначено про те, що позивачами не було пропущено позовну давність для звернення з даним позовом до суду, оскільки постановою Кабінету Міністрів України від 11.03.2020 № 211 «Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» (із відповідними змінами і доповненнями) з 12.03.2020 на усій території України встановлено карантин, строк дії якого неодноразово продовжувався, адже Позивачем не наведено аргументів щодо об`єктивної неможливості подання позову та не надано жодних доказів на підтвердження пропуску позовної давності через обставини, зумовлені обмеженнями, впровадженими у зв`язку з карантином;

- наведені заявником причини пропуску строку на звернення з позовом до суду є загальними, не конкретними, без посилання на відповідні докази.

Скаржник також зауважує, що безпідставне поновлення строку на оскарження судового рішення, що набрало законної сили, є порушенням вимог статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

3.5. Крім цього, у тексті касаційної скарги скаржник звертає увагу на те, що аналіз всіх положень укладеного між сторонами спірного договору про будівництво дає підстави вважати, що останній не є за своєю правовою природою договором про спільну діяльність, а має ознаки змішаного договору та містить елементи зобов`язальних правовідносин у сфері інвестування (інвестиційний договір), підряду (договір підряду) та інших зобов`язальних правовідносин, виникнення та існування яких не суперечить положенням актів цивільного та господарського законодавства та водночас не дозволяє зробити висновок про можливість комплексного застосування до окремих частин договору інших положень чинного законодавства, ніж ті, що регламентують порядок здійснення інвестиційної діяльності та особливості виникнення, зміни та припинення правовідносин підряду. Вищезазначене дає підстави стверджувати, що спірний договір про будівництво не підпадає під дію Порядку укладення державними підприємствами, установами, організаціями, а також господарськими товариствами, у статутному капіталі яких частка держави перевищує 50 відсотків, договорів про спільну діяльність, договорів комісії, доручення та управління майном, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 11.04.2012 № 296 (далі - Порядок № 296) та статей 1130, 1134 ЦК України. Таким чином, спірний договір про будівництва не мав бути погодженим з Міністерством оборони України.

4. Фактичні обставини справи, встановлені судами

4.1. Як свідчать матеріали справи та установили суди попередніх інстанцій, 20.12.2016 ЦТУКБ (сторона 1, відповідач-1) та ТОВ «Укрбуд Інвестгруп» (сторона 2, відповідач-2) уклали договір про будівництво житлового комплексу на вулиці Максимовича Михайла (колишня назва вулиці Онуфрія Трутенка), 11 у Голосіївському районі міста Києва , який посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Верповською О .В. та зареєстровано в реєстрі за № 5322.

У преамбулі договору про будівництво вказано про те, що його укладено на виконання положень постанови Кабінету Міністрів України від 03.08.2006 № 1081 «Про затвердження порядку забезпечення військовослужбовців та членів їх сімей житловими приміщеннями», Постанови Верховної Ради України від 06.05.2014 № 1238-VII «Про додаткові заходи щодо зміцнення обороноздатності та безпеки Держави».

Зі сторони відповідача-1 договір про будівництво укладено т. в. о. начальника управління Собаном С. А., який діє на підставі Положення про Центральне територіальне управління капітального будівництва (наказ Міністра оборони України від 25.07.2006 № 453).

У договорі про будівництво сторонами погоджено, що:

- відповідач-1 є користувачем земельної ділянки і в установленому законодавством порядку має намір реалізувати право на її забудову, в рамках цього договору є замовником будівництва, в т. ч. на підставі Положення про Центральне територіальне управління капітального будівництва (наказ Міністерства оборони України від 25.07.2006 № 453) (підпункт 1.1.3 договору про будівництво);

- відповідач-2 забезпечує будівництво об`єкта грошовими коштами, матеріальними цінностями та виконання всього комплексу будівельних робіт, передбачених цим договором (підпункт 1.1.3 договору про будівництво);

- об`єкт (об`єкт будівництва) - житловий комплекс, будівництво якого планується на земельній ділянці, що розташована за адресою: вулиця Максимовича Михайла (колишня назва вулиці - Онуфрія Трутенка), 11 у Голосіївському районі міста Києва , а також будь-які інженерно-технічні споруди та комунікації, безпосередньо з ним пов`язані (підпункт 1.1.4 договору про будівництво);

- земельна ділянка - частина земної поверхні, розташована за адресою: вулиця Максимовича Михайла (колишня назва вулиці Онуфрія Трутенка), 11 у Голосіївському районі міста Києва (територія військового містечка 167 ), кадастровий номер 80000000000:79:364:0001, орієнтовною площею 20,26 га відповідно до технічного звіту, надана стороні-1 згідно з рішенням Київської міської ради депутатів трудящих від 02.03.1949 № 3-С (підпункт 1.11.5 договору про будівництво);

- відповідач-1 та відповідач-2 зобов`язуються збудувати об`єкт згідно з проектно-кошторисною документацією за адресою: вулиця Максимовича Михайла (колишня назва вулиці Онуфрія Трутенка), 11 у Голосіївському районі міста Києва (пункт 2.1 договору про будівництво);

- для реалізації цього договору відповідач-1 передає, а відповідач-2 приймає частину функцій замовника. Обсяг прав та обов`язків, що передаються відповідачу-2 для виконання функцій замовника будівництва об`єкта, визначено цим договором (пункт 2.2 договору про будівництво);

- відповідач-2 приймає на себе виконання частини функцій замовника будівництва об`єкта, у тому числі: отримання вихідних даних на проектування, розроблення та погодження проектно-кошторисної документації, забезпечення будівництва проектно-кошторисною документацією, оформлення в установленому законодавством порядку дозвільних документів на будівництво об`єкта; укладання договору підряду на виконання проектних робіт, будівельно-монтажних робіт, фінансування будівельних робіт та інших витрат, пов`язаних з будівництвом об`єкта, уточнення обсягів виконаних робіт і проведення розрахунків з підрядниками будівництва; забезпечення будівництва об`єкта будівельними матеріалами, устаткуванням обладнанням, конструкціями і комплектуючими виробами; ведення технічного нагляду за будівництвом, підписання актів виконаних робіт та інших документів щодо обсягу, якості, строку виконання та вартості робіт, здійснення контролю за своєчасним виконанням пусконалагоджувальних робіт, визначення балансової вартості об`єкта; введення об`єкта в експлуатацію; оформлення прав власності на частину об`єкта, яка буде належати стороні-2; виконання інших функцій, зокрема, але не виключно, визначених розділом 3 Положення про замовника-забудовника (єдиного замовника, дирекцію підприємства, що будується) та технічному нагляді (постанова Держбуду СРСР від 02.02.1988 № 16), за виключенням тих функцій, виконання яких покладено на відповідача-1 (пункт 4.1.1 договору про будівництво);

- об`єктом забудови є земельна ділянка, розташована за адресою: м. Київ, Голосіївський район, вулиця Максимовича Михайла (колишня назва вулиці Онуфрія Трутенка), 11 , орієнтовною площею 20,26 га (пункт 3.1 договору про будівництво);

- відповідач-1 зобов`язується на умовах, визначених договором, забезпечити реєстрацію права користування земельною ділянкою (оренда), визначену в пункті 1.1.5 договору з цільовим призначенням земельної ділянки, яке дозволить сторонам здійснити реалізацію умов цього договору, у тому числі, здійснювати її забудову, а також утримувати та обслуговувати завершений будівництвом об`єкт (пункт 3.2 договору про будівництво);

- право користування земельною ділянкою (оренда) внаслідок виконання цього договору не переходить до відповідача-2. Відповідач-2 має право використовувати будівельний майданчик відповідно до вимог законодавства України у сфері містобудування на підставі договорів капітального будівництва, укладених в рамках цього договору (пункт 3.3 договору про будівництво);

- відповідач-2 виконує оплату всіх витрат, пов`язаних із виконанням умов цього договору, шляхом сплати коштів безпосередньо на рахунки виконавців робіт, постачальників товарів чи надавачів послуг відповідно до укладених з ними договорів (пункт 6.1 договору про будівництво);

- сторони домовились, що за виконання частини функцій замовника відповідач-1 отримує у власність частину об`єкта у вигляді окремих квартир, яка складається з 8,4 % загальної площі квартир цього об`єкта, після введення його в експлуатацію згідно актів розподілу площ цього об`єкта. З них: Міністерство оборони України після введення об`єктів в експлуатацію отримує у власність частину об`єкта у виді окремих квартир у розмірі 100 % (ста відсотків) частки, визначеної у пункті 7.1 цього договору (пункт 7.1 договору про будівництво);

- сторони домовились, що за виконання частини функцій замовника відповідач-2 отримує майнові права, а після закінчення будівництва об`єкта - право власності на частину об`єкта будівництва, за виключенням належної стороні-1, згідно з пунктом 7.1 частки (пункт 7.2 договору про будівництво).

15.08.2019 ЦТУКБ (сторона 1, відповідач-1), ТОВ «Укрбуд Інвестгруп» (сторона-2, відповідач-2) та ТОВ «Ботлер» (сторона 3, відповідач-3) уклали договір про внесення змін та доповнень до договору про будівництво, в якому сторонами погоджено, що:

- відповідач-1 погоджується, відповідач-2 передає, а відповідач-3 приймає на себе права і обов`язки, що належать відповідачу-2, і стає стороною 2 за договором (пункт 1.1 договору про внесення змін);

- відповідач-2 відповідає перед відповідачем-3 за недійсність переданої їй вимоги, але не відповідає за невиконання відповідачем-1 своїх зобов`язань (пункт 2.1 договору про внесення змін);

- відповідач-1 зобов`язаний в додатково узгоджений строк передати відповідачу-3 на період будівництва будівельний майданчик, розташований на земельній ділянці за актом передачі будівельного майданчика (пункт 3.2 договору про внесення змін);

- договір набуває чинності з моменту його підписання і діє до повного виконання сторонами своїх зобов`язань за договором (пункт 5.1 договору про внесення змін).

5. Розгляд касаційної скарги і позиція Верховного Суду

5.1. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши доводи, наведені у касаційній скарзі та запереченнях на неї, перевіривши матеріали справи щодо правильності застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального і процесуального права, колегія суддів вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

5.2. Зі змісту касаційної скарги вбачається, що єдиною підставою касаційного оскарження скаржником визначено підставу, передбачену пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України.

5.3. Щодо наявності підстав для представництва.

У касаційній скарзі скаржник, зокрема, наголошує на тому, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норми права, а саме: положення статті 53 ГПК України, статті 23 Закону України «Про прокуратуру», статті 131-1 Конституції України без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду, а саме: від 18.01.2023 у справі № 488/2807/17, від 10.10.2018 у справі № 910/8844/17, від 26.06.2018 у справі № 910/20517/16, від 20.11.2018 у справі № 5023/10655/11, від 26.02.2019 у справі № 915/478/18, від 26.06.2019 у справі № 587/430/16-ц, від 06.07.2021 у справі № 911/2169/20, від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц, від 27.02.2019 у справі №761/3884/18, від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18, від 25.04.2018 у справі № 806/1000/17, від 20.09.2018 у справі № 924/1237/17, від 19.09.2019 у справі № 815/724/15, від 28.01.2021 у справі № 380/3398/20, від 05.10.2021 у справі № 380/2266/21, від 02.12.2021 у справі № 320/10736/20, від 23.12.2021 у справі № 0440/6596/18, від 01.06.2022 у справі № 260/1815/21 та постанові Верховного Суду України від 15.11.2017 у справі № 310/5980/13-ц, наголошуючи при цьому, що суди попередніх інстанцій дійшли помилкових висновків про обґрунтованість участі Прокурора у справі та дотримання Прокурором процедури, встановленої Законом України «Про прокуратуру».

Розглянувши наведені доводи скаржника, Верховний Суд зазначає, що згідно зі статтею 131-1 Конституції України в Україні діє прокуратура, яка здійснює, зокрема, представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.

Відповідно до приписів статті 23 Закону України «Про прокуратуру» представництво прокурором інтересів громадянина або держави в суді полягає у здійсненні процесуальних та інших дій, спрямованих на захист інтересів громадянина або держави, у випадках та порядку, встановлених законом (частина 1);

прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті, крім випадку, визначеного абзацом четвертим цієї частини (частина 3 цієї статті);

наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді (частина 4 цієї ж статті).

Аналіз частини 3 статті 23 Закону України «Про прокуратуру» дає підстави стверджувати, що прокурор може представляти інтереси держави в суді лише у двох випадках:

якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження;

у разі відсутності такого органу.

Перший «виключний випадок» передбачає наявність органу, який може здійснювати захист інтересів держави самостійно, а другий - відсутність такого органу. Однак підстави представництва інтересів держави прокуратурою у цих двох випадках істотно відрізняються;

- у першому випадку прокурор набуває право на представництво, якщо відповідний суб`єкт владних повноважень не здійснює захисту або здійснює захист неналежно;

- «нездійснення захисту» виявляється в усвідомленій пасивній поведінці уповноваженого суб`єкта владних повноважень - він усвідомлює порушення інтересів держави, має відповідні повноваження для їх захисту, але всупереч цим інтересам за захистом до суду не звертається;

- «здійснення захисту неналежним чином» виявляється в активній поведінці (сукупності дій та рішень), спрямованій на захист інтересів держави, але яка є неналежною";

- «неналежність» захисту може бути оцінена з огляду на встановлений порядок захисту інтересів держави, який, серед іншого, включає досудове з`ясування обставин порушення інтересів держави, обрання способу їх захисту та ефективне здійснення процесуальних прав позивача.

Отже, прокурор може представляти інтереси держави в суді у виключних випадках, які прямо передбачені законом. Розширене тлумачення випадків (підстав) для представництва прокурором інтересів держави у суді не відповідає принципу змагальності, який є однією із засад правосуддя (пункт 3 частини 2 статті 129 Конституції України).

За приписами статті 53 ГПК України у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами (частина 3);

прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Невиконання цих вимог має наслідком застосування положень, передбачених статтею 174 цього Кодексу (частина 4 цієї ж статті).

Таким чином, прокурор, звертаючись із позовом у справі, повинен навести причини, які перешкоджають захисту інтересів держави належним суб`єктом і які є підставами для звернення прокурора до суду, довести належними та допустимими доказами обставини здійснення ним повідомлення на адресу відповідного уповноваженого суб`єкта про звернення до суду від його імені, а також надати докази того, що такий суб`єкт не здійснює або здійснює неналежним чином захист інтересів держави.

За висновками, викладеними у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18, прийнятої у зв`язку з необхідністю вирішення виключної правової проблеми, яка має значення для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики щодо підстав здійснення представництва інтересів держави в суді прокурором, вказано:

прокурор, звертаючись до суду з позовом, має обґрунтувати та довести підстави для представництва, однією з яких є бездіяльність компетентного органу;

бездіяльність компетентного органу означає, що він знав або повинен був знати про порушення інтересів держави, але не звертався до суду з відповідним позовом у розумний строк;

звертаючись до відповідного компетентного органу до подання позову в порядку, передбаченому статтею 23 Закону України «Про прокуратуру», прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема, шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 18.01.2023 у справі № 488/2807/17 висновувала, що бездіяльність компетентного органу (нездійснення захисту інтересів держави) означає, що компетентний орган знав або повинен був знати про порушення інтересів держави, мав повноваження для їхнього захисту, але не подав відповідний позов у розумний строк. Прокурор, звертаючись до суду, повинен обґрунтувати бездіяльність компетентного органу. Для встановлення того, які дії вчинить останній, прокурор до нього звертається до подання позову у порядку, передбаченому статтею 23 Закону України «Про прокуратуру», фактично надаючи цьому органу можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема, шляхом перевірки виявлених прокурором фактів порушення законодавства, а також вчинення дій для виправлення цих порушень, зокрема, подання позову чи повідомлення прокурора про відсутність порушень, які вимагають звернення до суду. Невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або мало стати відомо про можливе порушення інтересів держави, є бездіяльністю відповідного органу. Розумність вказаного строку визначає суд з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи через можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло із власності держави), а також з урахуванням таких чинників, як: значимість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об`єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню, тощо.

Таким чином, прокурору достатньо дотриматись порядку, передбаченого статтею 23 Закону України «Про прокуратуру», і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження судом підстав для представництва. Якщо прокурору відомі причини такого незвернення, він повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва у позові. Але якщо з відповіді зазначеного органу на звернення прокурора такі причини з`ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі нема, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим.

Звертаючись із позовом у цій справі, Прокурор вказував на те, що Міністерство оборони України та Кабінет Міністрів України як органи державної влади, що реалізують державну політику при розпорядженні та управлінні землями оборони, не вживають заходів, спрямованих на захист інтересів держави у спірних правовідносинах, що зумовило реалізацію Прокурором своїх конституційних повноважень на звернення до суду з даною позовною заявою.

Суди попередніх інстанцій у цій справі врахували, що на підтвердження бездіяльності уповноважених органів Прокурор до суду надав такі докази:

- листи від 22.07.2021 № 11/6/1-240 вих-21 та № 11/6/1-241вих-21, в яких Офіс Генерального прокурора поінформував Кабінет Міністрів України та Міністерство оборони України про встановлені обставини укладення договору про будівництво від 20.12.2016 на території військового містечка № 167 всупереч діючому законодавству та в цих же листах просив повідомити, чи вживалися та чи будуть вживатись заходи для захисту порушених прав держави шляхом визнання його недійсним;

- відповідь Міністерства оборони України, а саме лист від 16.09.2021 № 220/6207, в якому Міністерство оборони України зазначило про неможливість подання ним позову з посиланням на сплив позовної давності, що, на переконання Прокурора, свідчить про бездіяльність такого органу;

- лист від 09.11.2021, в якому Прокурор просив третю особу - Київське квартирно-експлуатаційне управління повідомити, чи вживались заходи для захисту порушених прав держави шляхом оскарження такого договору в судовому порядку;

- відповідь Київського квартирно-експлуатаційного управління, а саме лист від 25.11.2021 № 517/6262, в якій повідомлено про те, що управлянням підготовлено проект позовної заяви із залученням у встановленому порядку Міністерства оборони України, проте рішення Північного територіального юридичного управління Міністерства оборони України та Департаменту юридичного забезпечення Міністерства оборони України щодо погодження організації позовної роботи в інтересах держави із залученням у встановленому порядку Міністерства оборони України, спрямовані на визнання недійсними договорів, дійсність яких є предметом розгляду у даній справі, до відома третьої особи не доводились, інформація щодо таких позовів у третьої особи відсутня;

- повідомлення в порядку статті 23 Закону України «Про прокуратуру» від 21.06.2022 № 11/6/1-87вих-22 та № 11/6/1-88вих-22, в яких прокурор повідомив Міністерство оборони України та Кабінет Міністрів України про те, що він підготував позовну заяву в інтересах Міністерства оборони України, Кабінету Міністрів України до ЦТУКБ, ТОВ «Укрбуд Інвестгруп», ТОВ «Ботлер» про визнання недійсними договору про будівництво житлового комплексу від 20.12.2016 та договору про внесення змін та доповнень від 15.08.2019 до цього договору.

Дослідивши вищенаведене, надавши оцінку поданому суду листуванню, а також урахувавши те, що на час звернення з позовом відсутні відомості щодо вжиття Кабінетом Міністрів України належних заходів для усунення перешкод при розпорядженні та управлінні землями оборони, суди попередніх інстанції правильно зазначили, що Прокурором обґрунтовано та доведено необхідність звернення до суду з даним позовом в інтересах держави в особі позивачів.

У постанові Верховного Суду у складі колегії об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 18.06.2021 у справі № 927/491/19 викладено висновок про те, що обчислення розумного строку для реагування відповідного органу на повідомлення прокурора повинно враховувати не лише останнє повідомлення прокурора про подання позову до суду, а й попередні листи, направлені прокурором органу, якщо в них міститься інформація про стверджувані порушення (а не просто направлено запит на надання інформації).

Наведене спростовує доводи касаційної скарги про недотримання Прокурором розумного строку для надання уповноваженому органу можливості відреагувати на виявлене порушення, адже перше належне повідомлення було направлено ще 22.07.2021, а тому Міністерство оборони України та Кабінет Міністрів України мали достатньо часу для реагування на стверджувані Прокурором порушення, що, в свою чергу може вважатися достатнім та розумним строком з урахуванням обставин справи. Водночас колегія суддів зазначає, що звернення Прокурора в порядку статті 23 Закону України «Про прокуратуру» має не формальні ознаки, а змістовне повідомлення компетентному органу про факти виявлених порушень.

Ураховуючи вищенаведене, а також виходячи з висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18, прокурору для звернення до суду з позовом в інтересах держави в особі компетентного органу достатньо дотриматися порядку, передбаченого статтею 23 Закону України «Про прокуратуру», і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження його бездіяльності.

Враховуючи вищезазначене та зважаючи на те, що позивачі самостійно не звернулися до суду з вказаним позовом, суди попередніх інстанцій цілком правильно виснували, що у цій справі Прокурор належним чином обґрунтував підстави щодо представництва.

Щодо інших доводів касаційної скарги, то колегія суддів виходить з того, що неврахуванням висновку Верховного Суду є саме неврахування висновку щодо застосування норми права, а не будь-якого висновку, зробленого судом касаційної інстанції на обґрунтування мотивувальної частини постанови. Неврахування висновку Верховного Суду щодо застосування норми права, зокрема, має місце тоді, коли суд апеляційної інстанції, посилаючись на норму права, застосував її інакше (не так, в іншій спосіб витлумачив тощо), ніж це зробив Верховний Суд в іншій справі.

Отже, доводи касаційної скарги щодо неврахування судами попередніх інстанцій правових висновків Верховного Суду стосовно застосування статті 53 ГПК України, статті 23 Закону України «Про прокуратуру», статті 131-1 Конституції України, 204 ЦК України не знайшли підтвердження.

З огляду на що посилання скаржника на неврахування судами попередніх інстанцій висновків Верховного Суду, викладених у відповідних постановах, зазначених у пункті 3.3 цієї постанови, не знайшли підтвердження під час касаційного перегляду справи.

Крім цього, Верховний Суд звертає увагу на те, що наявність інтересів держави є предметом самостійної оцінки суду у кожному випадку звернення Прокурора з позовом за конкретних фактичних обставин (фактичні обставини у зазначених справах не є ідентичними обставинам у цій справі).

5.4. Щодо позовної давності.

Матеріали справи свідчать і судами попередніх інстанцій установлено, що ТОВ «Ботлер» подало заяву про застосування позовної давності до вимог Прокурора.

Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 ЦК України).

Якщо позовні вимоги господарським судом визнано обґрунтованими, а стороною у справі заявлено про сплив позовної давності, суд зобов`язаний застосувати до спірних правовідносин положення статті 267 ЦК України і вирішити питання про наслідки такого спливу (тобто або відмовити в позові у зв`язку зі спливом позовної давності, або за наявності поважних причин її пропущення - захистити порушене право, але в будь-якому разі вирішити спір з посиланням на зазначену норму).

Для визначення моменту виникнення права на позов важливими є як об`єктивні (сам факт порушення права), так і суб`єктивні (особа довідалася або повинна була довідатись про це порушення) чинники.

Аналіз стану поінформованості особи, вираженого дієсловами «довідалася» та «могла довідатися» у статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України), перебіг якої відповідно до частини 1 статті 261 ЦК України починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частини 3, 4 статті 267 ЦК України).

Суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовної вимоги. Тобто перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушено право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. Якщо таке право чи інтерес не порушено, суд відмовляє у задоволенні позову через його необґрунтованість. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зробила заяву інша сторона спору, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності за відсутності поважних причин її пропуску, наведених позивачем. Подібний правовий висновок викладено, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 22.05.2018 у справі № 369/6892/15-ц, від 31.10.2018 у справі № 367/6105/16-ц, від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16, від 28.11.2018 у справі № 504/2864/13-ц, від 05.12.2018 у справах № 522/2202/15-ц, № 522/2201/15-ц та № 522/2110/15-ц, від 07.08.2019 у справі № 2004/1979/12, від 18.12.2019 у справі № 522/1029/18, від 16.06.2020 у справі № 372/266/15-ц, від 07.07.2020 у справі № 712/8916/17-ц.

Вимоги, заявлені Прокурором до відповідачів у цій справі, визнані за результатами розгляду справи обґрунтованими, а отже, порушене право підлягає судовому захисту.

Верховний Суд погоджується з висновком судів попередніх інстанцій, що перебіг позовної давності починається від дня, коли позивачу стало відомо про оскаржувані договори.

Так, обґрунтовуючи свою заяву щодо пропуску Прокурором строку для звернення до суду з даним позовом, ТОВ «Ботлер» вказував, що Прокурор був обізнаний про порушення прав держави щонайменше з 25.10.2017, оскільки саме цим днем датована позовна заява у справі № 910/21468/17 за позовом Прокурора в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України та Міністерства оборони України до ЦТУКБ та ТОВ «Укрбуд Інвестгруп» про визнання недійсним договору від 20.12.2016. Такий позов містив ті ж підстави, що й зазначені в позовній заяві у справі № 910/5188/22, яка розглядається у даній справі.

Заперечуючи проти вказаного, Прокурор зазначав, що 30.11.2017 заступник Генерального прокурора - Головний військовий прокурор звернувся з позовом в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України та Міністерства оборони України до ЦТУКБ та ТОВ «Укрбуд Інвестгруп» про визнання недійсним договору про будівництво від 20.12.2016.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 16.10.2018 у справі № 910/21468/17, яке залишено без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 27.03.2019, позов задоволено повністю, визнано недійсним договір від 20.12.2016 з моменту його укладення. Постановою Верховного Суду від 08.08.2019 вказані судові акти скасовані, а справу направлено на новий розгляд.

За результатами нового розгляду ухвалою Господарського суду міста Києва від 18.11.2020, залишеною без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 11.02.2021 та постановою Верховного Суду від 29.06.2021, позов у справі № 910/21468/17 залишено без розгляду на підставі положень пункту 1 частини 1 статті 226 ГПК України (з підстав представництва інтересів держави в суді не у відповідності до вимог статті 23 Закону України «Про прокуратуру»).

Тобто Прокурор звертався до суду з позовом в межах строку позовної давності, справа № 910/21468/17 з часу звернення до моменту остаточного вирішення (залишення без розгляду) розглядалася майже чотири роки (листопад 2017 року-червень 2021 року), а відтак, у Прокурора та позивачів були підстави вважати, що права держави будуть захищені в цьому провадженні та відповідно відсутні підстави для подання нових позовів з тим же предметом та з тих же підстав, що могло б мати наслідком закриття провадження.

Однак, ураховуючи, що порушення інтересів держави триває, Офісом Генерального прокурора були направлені відповідні листи до позивачів, датовані 22.07.2021, а також третій особі (лист від 09.11.2021), про вказані листи судом зазначено вище.

З отриманої Прокурором від третьої особи відповіді від 25.11.2021 № 517/6262, яка надійшла 30.11.2021, Київське квартирно-експлуатаційне управління повідомило, що управлінням підготовлено проект позовної заяви, разом з тим рішення Північного територіального юридичного управління Міністерства оборони України та Департаменту юридичного забезпечення Міністерства оборони України щодо погодження організації позовної роботи в інтересах держави із залученням у встановленому порядку Міністерства оборони України спрямовані на визнання недійсними договорів, до відома третьої особи не доводились.

Проте, як вказує Прокурор, зважаючи на підготовку позову третьою особою, звернення Прокурора з таким же позовом 30.11.2022 було б передчасним, що могло призвести до залишення позову без розгляду або закриття провадження у справі.

Про наявність такого позову Київського квартирно-експлуатаційного управління в провадженні суду прокурор міг довідатись шляхом опрацювання Єдиного реєстру судових рішень та офіційного порталу Судова влада. Однак у зв`язку з введенням воєнного стану в Україні з 24.02.2022 доступ до вказаних ресурсів був призупинений.

Такий доступ був відновлений лише 20.06.2022, після відновлення доступу та за результатами опрацювання даних з вказаних реєстрів Прокурором установлено, що ні позивачами, ні третьою особою не подано позову щодо оскарження спірних договорів.

Крім того, Прокурор вказав, що строки позовної давності, встановлені вищевказаними нормами ЦК України, були продовжені відповідно до Закону України від 30.03.2020 № 540-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв`язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)».

При цьому в позовній заяві Прокурор просив визнати поважними причини пропуску строку позовної давності та захистити порушене право держави.

Так, як вбачається з постанови Верховного Суду від 29.06.2021 у справі № 910/21468/17, з 24.10.2017 Прокурору було відмово про порушення прав держави, що підтверджується, зокрема, листами, направленими на адресу Кабінету Міністрів України та Міністерства оборони України.

За вказаних обставин колегія суддів погоджується із вискоками судів попередніх інстанцій про те, що про спірний договір про будівництво Кабінет Міністрів України та Міністерство оборони України дізналися з листів, які Прокурор 24.10.2017 направив Міністерству оборони України та Кабінету Міністрів України (від 24.10.2017 № 10/2/3-1072вих-17 та № 10/2/3-1073вих-17), відомості щодо направлення яких містяться в судових рішеннях у справі № 910/21468/17. За таких обставин трирічний строк позовної давності сплив 23.10.2020.

Разом з цим Верховний Суд наголошує, що Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв`язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)» розділ «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України доповнено, зокрема пунктом 12 такого змісту: «Під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтями 257, 258, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину». Зазначений Закон набрав чинності 02.04.2020.

Отже, на час дії установленого на території України карантину строки, визначені статтями 257, 258 ЦК України, були продовжені.

Аналогічні висновки Верховного Суду щодо застосування статей 256, 257, 258 пункту 12 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України (у редакції Закону України від 30.03.2020 № 540-ІХ) викладені у постановах від 06.05.2021 у справі № 903/323/20, від 25.08.2021 у справі № 914/1560/20, від 08.02.2022 у справі № 918/964/20, від 31.05.2021 у справі № 926/1812/21.

Постановою Кабінету Міністрів України від 11.03.2020 № 211 «Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» (із відповідними змінами і доповненнями) з 12.03.2020 до 22.05.2020 установлено на всій території України карантин.

Строк дії карантину неодноразово продовжувався постановами Кабінету Міністрів України та було відмінено лише з 24 год. 00 хв 30 червня 2023 року відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 27.06.2023 № 651 «Про відміну на всій території України карантину, встановленого з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2».

Станом на дату звернення Прокурора з позовом у цій справі (29.06.2022) розпорядженням Кабінету Міністрів України від 25.03.2020 № 338-р, зі змінами, внесеними постановою Кабінету Міністрів України від 27.05.2022 № 630, з урахуванням поширення на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, режим надзвичайної ситуації продовжено до 31.08.2022.

З огляду на норми статей 256, 257, 258, пункту 12 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України, дату звернення позивача із даним позовом до суду - 29.06.2022, Верховний Суд погоджується з висновками судів, що позовна давність щодо вимог про визнання недійсними договору про будівництво та договору про внесення змін не пропущена.

Зазначене, в свою чергу, свідчить про відсутність підстав вважати, що відповідні висновки суду апеляційної інстанції в цій частині доводів скаржника зроблені без урахування висновків щодо застосування норм права, а саме статей 256, 257, 261, 267 ЦК України у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду, а саме: від 20.06.2018 у справі № 697/2751/14-ц, від 17.10.2018 у справі № 362/44/17, від 21.08.2019 у справі № 911/3681/17, від 15.05.2018 у справі № 911/3210/17, від 20.06.2018 у справі № 697/2751/14-ц, від 17.10.2018 у справі № 362/44/17, від 27.01.2021 у справі № 186/599/17, від 26.11.2019 у справі № 914/3224/16, оскільки правові висновки у вказаних справах не доводять неоднакового застосування судом одних і тих самих норм права, а свідчить лише про наявність у цих справах різних істотних обставин, підтверджених/непідтверджених належними та допустимими доказами залежно від яких і були постановлені відповідні судові рішення, що, у свою чергу, унеможливлює висновок про подібність правовідносин у наведених справах.

5.5. Доводи скаржника, викладені у пункті 3.5 цієї постанови, а саме про те, що аналіз всіх положень укладеного між сторонами спірного договору про будівництво дає підстави вважати, що останній не є за своєю правовою природою договором про спільну діяльність, не обґрунтовані відповідною (жодною) підставою для відкриття касаційного провадження, що унеможливлює їх перегляд Верховним Судом.

Аналізуючи через призму статті 86 ГПК України питання щодо обсягу дослідження доводів скаржника та їх відображення у судових рішеннях, питання про вичерпність висновків суду, суд касаційної інстанції ґрунтується на висновках, що їх зробив Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі «Проніна проти України» (рішення ЄСПЛ від 18.07.2006). Зокрема, ЄСПЛ у цьому рішенні зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 зазначеної Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.

У справі, що розглядається, Верховний Суд дійшов висновку, що скаржникові було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання.

6. Висновки Верховного Суду

6.1. Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанцій без змін, а скаргу без задоволення.

6.2. Згідно з положеннями статті 309 ГПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

6.3. Взявши до уваги викладене, касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а рішення місцевого господарського суду та постанову суду апеляційної інстанції - без змін.

7. Розподіл судових витрат

7.1. З огляду на висновок Верховного Суду про залишення касаційної скарги без задоволення судові витрати, понесені у зв`язку з розглядом справи в суді касаційної інстанції, покладаються на скаржника.

Керуючись статтями 300, 301, 308, 310, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Ботлер» залишити без задоволення.

Рішення Господарського суду міста Києва від 15.12.2022 і постанову Північного апеляційного господарського суду від 12.09.2023 у справі № 910/5188/22 залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Н. О. Волковицька

Судді С. К. Могил

О. В. Случ