Рішення

від 17.11.2023 по справі 320/31138/23

КИЇВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

КИЇВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

17 листопада 2023 року № 320/31138/23

Київський окружний адміністративний суд у складі судді Колеснікової І.С., розглянувши у письмовому провадженні за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу

за позовом Київського міського відділення Фонду соціального захисту осіб з інвалідністю

до Товариства з обмеженою відповідальністю «Ейр Сервіс»

про стягнення адміністративно-господарських санкцій та пені,-

В С Т А Н О В И В:

До Київського окружного адміністративного суду звернулось Київське міське відділення Фонду соціального захисту осіб з інвалідністю з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Ейр Сервіс» про стягнення адміністративно-господарських санкцій та пені в розмірі 926162,36 грн.

Позов мотивовано невиконанням відповідачем нормативу у звітному 2022 році щодо працевлаштування осіб з інвалідністю та несплатою ним встановлених Законом України «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні» адміністративно-господарських санкцій за допущене порушення щодо непрацевлаштування протягом 2022 року двох осіб з інвалідністю.

Вимоги позовної заяви обґрунтовані наступними поясненнями позивача.

17.04.2023 Пенсійним Фондом України, за допомогою веб-порталу електронних послуг ПФУ, розміщено в е-кабінеті роботодавця, Товариства з обмеженою відповідальністю «Ейр Сервіс», розрахунок сум адміністративно-господарських санкцій, що підлягають сплаті у зв`язку з невиконанням нормативу робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю, роздруківка такого розрахунку додана до позовної заяви. Одночасно ПФУ розміщує квитанцію в Централізованому банку даних з проблем інвалідності, користувачем якого є Київське міське відділення Фонду соціального захисту осіб з інвалідністю, зазначаючи про дату та час такого розміщення в графі Результат. Зазначені відомості подані безпосередньо відповідачем, як роботодавцем, у податкових розрахунках сум доходів, нарахованого (оплаченого) на користь платників податків фізичних осіб і сум утриманого з них податку, а також сум нарахованого єдиного внеску за 2022 рік, на підставі яких позивачем в автоматичному режимі, з використанням Централізованого банку даних з проблем інвалідності, нараховано та направлено відповідачу розрахунок сум адміністративно-господарських санкцій в розмірі 846739,22 грн. Детальний розрахунок міститься в розрахунку, що доданий до позовної заяви. Крім того, оскільки відповідачем не виконані вимоги статей 19 та 20 Закону України «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні» в частині самостійного розрахунку та оплати до 15.04.2023 суми адміністративно-господарських санкцій в розмірі 846739,22 грн., йому нарахована пеня за період з 18.04.2023 по 29.08.2023 за 134 календарних дні в розмірі 79423,14 грн. Порядок нарахування пені міститься в розрахунку, що доданий до позовної заяви, а її розмір зафіксовано на день звернення до суду.

Ухвалою суду від 18.09.2023 відкрито спрощене провадження в адміністративній справі без проведення судового засідання, запропоновано відповідачу подати відзив на позовну заяву.

Відповідачем подано письмовий відзив на позов, згідно якого позов не визнано. Зазначено, що в силу приписів частини 3 статті 18 Закону України «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні» підприємства, установи, організації та фізичні особи, які використовують найману працю, зобов`язані виділяти та створювати робочі місця для працевлаштування осіб з інвалідністю, у тому числі спеціальні робочі місця, створювати для таких осіб умови праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації і забезпечувати інші соціально-економічні гарантії, передбачені законодавством, надавати державній службі зайнятості інформацію, необхідну для організації працевлаштування осіб з інвалідністю, у порядку встановленому Кабінетом Міністрів України. З положень частини 3 статті 18-1 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» до обов`язків органів державної служби зайнятості законодавцем віднесена організація працевлаштування інвалідів, бо саме з цією метою роботодавці зобов`язані надавати державній службі зайнятості відповідну інформацію. Таким чином, передбачена частиною 1 статті 20 Закону України «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні» міра юридичної відповідальності у вигляді виникнення обов`язку здійснити грошовий платіж на користь Фонду соціального захисту осіб з інвалідністю має наставати або:

1) в разі порушення роботодавцем вимог частини 3 статті 18 зазначеного Закону, а саме: не виділення та не створення робочих місць, не надання державній службі зайнятості інформації, не звітування перед Фондом соціального захисту осіб з інвалідністю про зайнятість та працевлаштування інвалідів (до 06.11.2022 р. набрання чинності Законом України № 2682-IX), так як саме ця бездіяльність має своїм фактичним наслідком позбавлення державної служби зайнятості можливості організувати працевлаштування інвалідів,

або

2) в разі порушення роботодавцем вимог частини 3 статті 17, частини 1 статті 18, частини 2, 3 та 5 статті 19 Закону України «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні», що полягає у безпідставній відмові у працевлаштуванні інваліда, який звернувся до роботодавця самостійно чи був направлений до нього державною службою зайнятості.

Відповідачем у відзиві зазначено, що на виконання вимог Закону України «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні» ним виконано обов`язок по виділенню та створенню в Товаристві з обмеженою відповідальністю «Ейр Сервіс» робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю відповідно до нормативу робочих місць у кількості, визначеній статтею 19 вказаного Закону.

На підтвердження вищевказаного факту відповідачем надано до суду, в якості додатків до відзиву на позовну заяву, копії наказів Товариства з обмеженою відповідальністю «Ейр Сервіс» від 22.11.2021 року №151/1/ос «Про виділення та створення робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю» та від 29.12.2021 року № 161/1/ос «Про внесення змін до наказу від 22.11.2021 року № 151/1/ос «Про виділення та створення робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю».

Відповідач вважає, що виконав всі, покладені на нього законом вимоги щодо створення робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю та надання державній службі зайнятості інформації про наявність вакантних місць для працевлаштування осіб з інвалідністю, а докази в підтвердження вказаних фактів надав до суду в якості додатків до відзиву на позовну заяву. Інших вимог до роботодавців по забезпеченню працевлаштування осіб з інвалідністю чинне законодавство України не містить.

Дослідивши наявні у матеріалах справи докази та з`ясувавши обставини справи, вирішуючи спірні правовідносини, суд виходить з такого.

Спеціальним законом, який визначає основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні і гарантує їм рівні з усіма іншими громадянами можливості для участі в економічній, політичній і соціальній сферах життя суспільства, створення необхідних умов, які дають можливість особам з інвалідністю ефективно реалізувати права та свободи людини і громадянина та вести повноцінний спосіб життя згідно з індивідуальними можливостями, здібностями і інтересами, є Закон України від 21 березня 1991 року №875-ХІІ «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні» (далі Закон №875-ХІІ).

Відповідно до ч.2 ст.17 Закону №875-ХІІ, підприємства, установи і організації за рахунок коштів Фонду соціального захисту інвалідів або за рішенням місцевої ради за рахунок власних коштів у разі потреби створюють спеціальні робочі місця для працевлаштування осіб з інвалідністю, здійснюючи для цього адаптацію основного і додаткового обладнання, технічного оснащення і пристосування тощо з урахуванням обмежених можливостей осіб з інвалідністю.

Частинами 1, 2 ст.19 Закону №875-ХІІ передбачено, що для підприємств, установ, організацій, у тому числі підприємств, організацій громадських організацій осіб з інвалідністю, фізичних осіб, які використовують найману працю, установлюється норматив робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю у розмірі чотирьох відсотків середньооблікової чисельності штатних працівників облікового складу за рік, а якщо працює від 8 до 25 осіб у кількості одного робочого місця.

Підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій осіб з інвалідністю, фізичні особи, які використовують найману працю, самостійно розраховують кількість робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю відповідно до нормативу, встановленого частиною першою цієї статті, і забезпечують працевлаштування осіб з інвалідністю. При розрахунках кількість робочих місць округлюється до цілого значення.

Відповідно до положень ч.ч.1, 4 ст.20 Закону №875-ХІІ, підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій осіб з інвалідністю, фізичні особи, які використовують найману працю, де середньооблікова чисельність працюючих осіб з інвалідністю менша, ніж установлено нормативом, передбаченим статтею 19 цього Закону, щороку сплачують відповідним відділенням Фонду соціального захисту інвалідів адміністративно-господарські санкції, сума яких визначається в розмірі середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві, в установі, організації, у тому числі на підприємстві, в організації громадських організацій осіб з інвалідністю, у фізичної особи, яка використовує найману працю, за кожне робоче місце, призначене для працевлаштування особи з інвалідністю і не зайняте особою з інвалідністю. Для підприємств, установ, організацій, у тому числі підприємств, організацій громадських організацій осіб з інвалідністю, фізичних осіб, де працює від 8 до 15 осіб, розмір адміністративно-господарських санкцій за робоче місце, призначене для працевлаштування особи з інвалідністю і не зайняте особою з інвалідністю, визначається в розмірі половини середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві, в установі, організації, у тому числі на підприємстві, в організації громадських організацій осіб з інвалідністю, у фізичної особи, яка використовує найману працю. Положення цієї частини не поширюється на підприємства, установи і організації, що повністю утримуються за рахунок коштів державного або місцевих бюджетів.

Адміністративно-господарські санкції розраховуються та сплачуються підприємствами, установами, організаціями, у тому числі підприємствами, організаціями громадських організацій осіб з інвалідністю, фізичними особами, зазначеними в частині першій цієї статті, самостійно в строк до 15 квітня року, наступного за роком, в якому відбулося порушення нормативу, встановленого частиною першою статті 19 цього Закону. При цьому до правовідносин із стягнення адміністративно-господарських санкцій, передбачених цим Законом, не застосовуються строки, визначені статтею 250 Господарського кодексу України.

За приписами ч.1 ст.18 Закону №875-ХІІ, забезпечення прав осіб з інвалідністю на працевлаштування та оплачувану роботу, в тому числі з умовою про виконання роботи вдома, здійснюється шляхом їх безпосереднього звернення до підприємств, установ, організацій чи до державної служби зайнятості.

Частиною 3 ст.18 цього Закону визначено, що підприємства, установи, організації, фізичні особи, які використовують найману працю, зобов`язані виділяти та створювати робочі місця для працевлаштування осіб з інвалідністю, у тому числі спеціальні робочі місця, створювати для них умови праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації і забезпечувати інші соціально-економічні гарантії, передбачені законодавством, надавати державній службі зайнятості інформацію, необхідну для організації працевлаштування осіб з інвалідністю у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

З аналізу вказаних норм вбачається, що обов`язок з працевлаштування інвалідів відповідно до встановленого Законом нормативу, покладається як на роботодавців, так і на державну службу зайнятості.

Крім того, законом України «Про внесення змін до деяких законів України щодо захисту соціальних, трудових та інших прав фізичних осіб, у тому числі під час воєнного стану, та спрощення обліку робочих місць для осіб з інвалідністю» від 18.10.2022 р. № 2682-IX, який 06.11.2022 набрав чинності, були внесені зміни до Закону №875-ХІІ, що скасовують подання звітів про працевлаштування осіб з інвалідністю за формою 10-ПОІ до відповідних територіальних відділень Фонду соціального захисту осіб з інвалідністю.

З прийняттям Закону № 2682-IX, Пенсійний Фонд України у порядку та за формою, встановленими Пенсійним Фондом України, надає Фонду соціального захисту осіб з інвалідністю, інформацію необхідну для обчислення кількості робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю підприємствами, установами, організаціями, фізичними особами, які використовують найману працю, відповідно до нормативу, встановленого ч. 1 ст. 19 Закону №875-ХІІ.

Фонд соціального захисту осіб з інвалідністю щороку до 10 березня в автоматизованому режимі з використанням даних Державного реєстру загальнообов`язкового державного соціального страхування та Централізованого банку даних з проблем інвалідності здійснює визначення підприємств, установ, організацій, у тому числі підприємств, організацій громадських об`єднань осіб з інвалідністю, фізичних осіб, які використовують найману працю, які не забезпечили виконання у попередньому році нормативу робочих місць, визначеного згідно з частиною першою цієї статті, та надсилає їм розрахунок сум адміністративно-господарських санкцій, що підлягають сплаті у зв`язку з невиконанням нормативу робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю за попередній рік обчислених відповідно до статті 20 цього Закону.

Розрахунок надсилається у формі електронного документа через електронні кабінети підприємств, установ та організацій, фізичних осіб, які використовують найману працю, на веб-порталі електронних послуг Пенсійного фонду України у формі та порядку, визначених Фондом соціального захисту осіб з інвалідністю спільно з Пенсійним фондом України.

У вересні 2023 року позивач Київське міське відділення Фонду соціального захисту осіб з інвалідністю звернувся до Київського окружного адміністративного суду з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Ейр Сервіс», яким просив:

- стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Ейр Сервіс» на користь Київського міського відділення Фонду соціального захисту осіб з інвалідністю адміністративно-господарські санкції у розмірі 846739,22 грн.;

- стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Ейр Сервіс» на користь Київського міського відділення Фонду соціального захисту осіб з інвалідністю пеню у розмірі 79423,14 грн.

Позивачем зазначено, що згідно змісту розрахунку сум адміністративно-господарських санкцій, що надісланий відповідачу, вбачається, що він, як роботодавець, не виконав норматив за звітний 2022 рік щодо чисельності робочих місць для осіб яким встановлена інвалідність, яка має складати не менше 4 відсотків від середньооблікової чисельності штатних працівників, чим порушено норми ч. 1 ст. 19 Закону №875-ХІІ: загальна чисельність працівників 60 осіб, з яких: працівників осіб з інвалідністю 0, що не відповідає встановленому нормативу, який дорівнює 2.

Крім того, позивач вказав, що відповідно до статті 69 Господарського кодексу України підприємство з правом найму робочої сили забезпечує визначену відповідно до закону кількість робочих місць для працевлаштування неповнолітніх, інвалідів, інших категорій громадян, які потребують соціального захисту. Відповідальність за невиконання даної вимоги встановлюється законом. За своїм змістом відповідне положення Господарського кодексу України визначає обов`язок працевлаштування осіб з інвалідністю шляхом:

-створення власних робочих місць;

або

-оплати (у вигляді адміністративно-господарської санкції) до Державного бюджету України за сприяння у створенні Фондом соціального захисту осіб з інвалідністю таких робочих місць.

Також позивачем, з огляду на положення ст. 218 Господарського кодексу України, зроблено висновок, що оскільки відповідачем не виконані вимоги статей 19 та 20 Закону №875-ХІІ, в частині самостійного розрахунку та оплати до 15.04.2023 суми адміністративно-господарської санкції в розмірі 846739,22 грн., йому нарахована пеня в розмірі 120 відсотків річної облікової ставки НБУ, за кожен день прострочення, починаючи з 18.04.2023 й до 29.08.2023 день звернення з позовом до суду, що нарахована на повну суму боргу та становить 79423,14 грн.

Загальний розмір заявлених до стягнення позовних вимог складає 926162,36 грн.

Як встановлено судом, чисельність осіб з інвалідністю штатних працівників відповідача, які повинні працювати на робочих місцях, створених відповідно до нормативу робочих місць для забезпечення працевлаштування осіб з інвалідністю, встановленого ст. 19 Закону України «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні», становила 2 особи, з яких в 2022 звітному році було працевлаштовано 0 осіб.

Судом враховується, що чинним в Україні законодавством встановлюється обов`язковий для підприємств норматив робочих місць, призначених для працевлаштування осіб з інвалідністю, а також передбачається сплата підприємствами адміністративно-господарських санкцій у разі порушення встановлених нормативів щодо створення робочих місць для осіб з інвалідністю.

Адміністративно-господарські санкції за незайняті особами з інвалідністю робочі місця не є податком, збором (обов`язковим платежем), обов`язкова сплата яких передбачена Конституцією України, Податковим кодексом України, а є заходом впливу на правопорушника у сфері господарювання у зв`язку зі скоєнням правопорушення.

Відповідно до ст. 218 ГК України підставою господарсько-правової відповідальності учасника господарських відносин є вчинене ним правопорушення у сфері господарювання. Учасник господарських відносин відповідає за невиконання або неналежне виконання господарського зобов`язання чи порушення правил здійснення господарської діяльності, якщо не доведе, що ним вжито усіх залежних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення.

Відповідно до ч. 1 ст. 18 Закону України «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні» забезпечення прав осіб з інвалідністю на працевлаштування та оплачувану роботу, в тому числі з умовою про виконання роботи вдома, здійснюється шляхом їх безпосереднього звернення до підприємств, установ, організацій чи до державної служби зайнятості.

Згідно з ч. 3 ст. 18 Закону України «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні» підприємства, установи, організації, фізичні особи, які використовують найману працю, зобов`язані виділяти та створювати робочі місця для працевлаштування осіб з інвалідністю, у тому числі спеціальні робочі місця, створювати для них умови праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації і забезпечувати інші соціально-економічні гарантії, передбачені законодавством, надавати державній службі зайнятості інформацію, необхідну для організації працевлаштування осіб з інвалідністю, у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Відповідно до Порядку надання державній службі зайнятості інформації, необхідної для працевлаштування осіб з інвалідністю, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 02.06.2023 року № 553, роботодавець з дня виникнення у нього потреби у підборі працівників з інвалідністю та/або з дати відкриття вакансій, на які можливе працевлаштування осіб з інвалідністю, інформує центр зайнятості за його місцезнаходженням. Інформація, необхідна для організації працевлаштування осіб з інвалідністю, може подаватися роботодавцем центру зайнятості в електронній або паперовій формі, за формою звітності № 3-ПН, визначеною Мінекономіки.

Таким чином, передбачена ч. 1 ст. 20 Закону України «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні» міра юридичної відповідальності у вигляді виникнення обов`язку здійснити грошовий платіж на користь Фонду соціального захисту інвалідів має наставати: або 1) в разі порушення роботодавцем вимог частини третьої статті 18 Закону України «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні», а саме: не виділення та не створення робочих місць, не надання державній службі зайнятості інформації, так як саме ця бездіяльність має своїм фактичним наслідком позбавлення державної служби зайнятості можливості організувати працевлаштування осіб з інвалідністю, або 2) в разі порушення роботодавцем вимог частини третьої статті 17, частини першої статті 18, частин другої, третьої, п`ятої статті 19 Закону України «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні», що полягає у безпідставній відмові у працевлаштуванні інваліда, який звернувся до роботодавця самостійно чи був направлений до нього державною службою зайнятості.

Аналогічна позиція викладена у постановах Верховного Суду від 20 березня 2018 року у справах № 817/652/17, № 802/707/17-а.

Судом повно та всебічно досліджено наявні в матеріалах справи докази та встановлено, що Відповідачем було виконано обов`язок, встановлений Законом України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» по виділенню та створенню в Товаристві з обмеженою відповідальністю «Ейр Сервіс» робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю відповідно до нормативу робочих місць у кількості, визначеній статтею 19 вказаного Закону шляхом видання наказів Товариства з обмеженою відповідальністю «Ейр Сервіс» від 22.11.2021 року № 151/1/ос «Про виділення та створення робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю» та від 29.12.2021 року № 161/1/ос «Про внесення змін до наказу від 22.11.2021 року № 151/1/ос «Про виділення та створення робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю».

Зі змісту положень ст. 18-1 Закону України «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні» вбачається, що Державна служба зайнятості здійснює пошук підходящої роботи відповідно до рекомендацій МСЕК, наявних у особи з інвалідністю кваліфікації та знань, з урахуванням її побажань.

Таким чином, всупереч доводів позивача, обов`язок суб`єкта господарювання із створення робочих місць для інвалідів не супроводжується його обов`язком займатись пошуком інвалідів для працевлаштування.

Аналогічна позиція викладена у постановах Верховного Суду від 30 січня 2018 року у справі № П/811/696/17, від 06 лютого 2018 року у справі № П/811/693/17, від 08 травня 2018 року у справі № 805/2275/17-а, від 24 квітня 2019 року у справі № 817/1188/18, від 28 травня 2019 року у справі № 807/554/17, від 11 вересня 2020 року у справі № 440/2010/19, від 01 жовтня 2020 року у справі № 520/3933/19.

Відповідно до п. 4 ч. 3 ст. 50 Закону України «Про зайнятість населення» від 05 липня 2012 року №5067-VI роботодавці зобов`язані своєчасно та в повному обсязі у порядку, затвердженому центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері зайнятості населення та трудової міграції, за погодженням з центральним органом виконавчої влади із забезпечення реалізації державної політики у галузі статистики, подавати територіальним органам центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері зайнятості населення та трудової міграції, інформацію про попит на робочу силу (вакансії).

Наказом Міністерства економіки України від 12.04.2022 № 827-22 затверджено форми звітності № 3-ПН «Інформація про попит на робочу силу (вакансії)» та Порядок її подання».

Форма № 3-ПН заповнюється та подається роботодавцем до філії міжрегіонального/регіонального центру зайнятості (або до міського, районного, міськрайонного центру зайнятості до дати припинення їхньої діяльності) незалежно від місцезнаходження роботодавця з дня виникнення в нього потреби в підборі працівників та/або з дати відкриття вакансії, але не пізніше ніж через три робочі дні з дати відкриття вакансії. Датою відкриття вакансії є наступний день після створення нового робочого місця чи припинення трудових відносин з працівником, робоче місце якого стає вакантним, або дата, починаючи з якої може бути укладений трудовий договір з найманим працівником.

Форма № 3-ПН може подаватися роботодавцем в електронній формі (з накладенням чи без накладення електронного підпису або печатки, які базуються на кваліфікованих сертифікатах відкритих ключів) або в паперовій формі (із засвідченням підписом керівника / фізичної особи підприємця або уповноваженої ним (нею) особи).

Як вірно вбачається з матеріалів справи та встановлено судом, відповідач 26 серпня 2022 року надав до Подільського управління Київського міського центру зайнятості звіт за формою № 3-ПН «Інформація про попит на робочу силу (вакансії)» з метою працевлаштування осіб з інвалідністю на дві відкриті Позивачем вакансії для працевлаштування таких осіб відповідно до встановленого Законом України «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні» нормативу робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю.

Крім того, судом встановлено, що аналогічні звіти Позивачем подавались до відповідного центру зайнятості 23.11.2021 та 30.03.2023. При цьому доказів направлення на роботу до підприємства осіб з інвалідністю та відмови у прийнятті їх на роботу відповідачем матеріали справи не містять.

Викладене, на думку суду, свідчить, що відповідачем було виконано у повному обсязі обов`язок з інформування державної служби зайнятості про утворення на підприємстві робочих місць та наявності вакансій для працевлаштування осіб з інвалідністю, що свідчить про необґрунтованість позовних вимог.

Відповідно до ч. 1 ст. 218 Господарського кодексу України, підставою господарсько-правової відповідальності учасника господарських відносин є вчинене ним правопорушення у сфері господарювання.

Частиною другою цієї ж статті передбачено, що учасник господарських відносин відповідає за невиконання або неналежне виконання господарського зобов`язання чи порушення правил здійснення господарської діяльності, якщо не доведе, що ним вжито усіх залежних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення.

Таким чином, для стягнення адміністративно-господарських санкцій слід виходити із загальних норм права відносно відповідальності за порушення зобов`язань та встановлення в діях або бездіяльності підприємства складу правопорушення з метою застосування юридичної відповідальності у вигляді адміністративно-господарських санкцій.

Статтею 238 Господарського кодексу України передбачено, що за порушення встановлених законодавчими актами правил здійснення господарської діяльності до суб`єктів господарювання можуть бути застосовані уповноваженими органами державної влади або органами місцевого самоврядування адміністративно-господарські санкції, тобто заходи організаційно-правового або майнового характеру, спрямовані на припинення правопорушення суб`єкта господарювання та ліквідацію його наслідків.

Таким чином, адміністративно-господарські санкції можуть бути застосовані до учасника господарських відносин за порушення ним правил, встановлених законодавчими актами, при наявності в діях суб`єкту господарювання вини у вчиненні такого порушення та якщо ним не приймались заходи, спрямовані на недопущення господарського правопорушення.

При цьому, суд зазначає, що роботодавець вжив усіх необхідних заходів для недопущення порушення, а факт не працевлаштування осіб з інвалідністю у рахунок нормативів робочих місць для даної категорії громадян, у зв`язку з їх відсутністю, не може слугувати підставою для накладення адміністративно-господарських санкцій, за відсутності вини юридичної особи.

Отже, елементами правопорушення є вина та наявність причинного зв`язку між самим правопорушенням та його наслідками. Застосування принципу вини як умови відповідальності пов`язане з необхідністю доведення порушення зобов`язання.

Суд дійшов висновку, що роботодавець вжив необхідних заходів для недопущення господарського правопорушення, зокрема, відповідачем було вжито всіх необхідних заходів для працевлаштування осіб з інвалідністю, а саме було видано ряд наказів з метою створення робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю, протягом 2022 року здійснював ряд заходів з метою виконання нормативу працевлаштування осіб з інвалідністю, а саме інформував протягом попереднього та звітного року центр зайнятості про наявність вільних вакансій на підприємстві з наданням відповідної характеристики вакантних місць (звітність форми № 3-ПН). Поряд з цим, фактів відмови зі сторони відповідача у працевлаштуванні осіб з інвалідністю за 2022 рік не встановлено.

З огляду на вищезазначене, суд вважає, що вина відповідача у невиконанні нормативу з працевлаштування осіб з інвалідністю за 2022 рік відсутня.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 19.12.2018 року у справі № 812/1140/18, від 01.10.2020 року у справі № 520/3933/19 відповідно до яких, обов`язок підприємства зі створення робочих місць для осіб з інвалідністю не супроводжується його обов`язком займатися пошуком осіб з інвалідністю для працевлаштування, за умови, що відповідач ужив всі заходи по створенню робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю, відповідно до встановленого нормативу.

Відповідно до вимог ч. 5 ст. 242, при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Таким чином, суд врахувавши фактичні обставини справи та дослідивши наявні в матеріалах справи докази, здійснив всебічний та повний розгляд справи та дійшов до висновку, що відповідачем було виконано всі необхідні заходи по створенню робочих місць для осіб з інвалідністю і їх працевлаштуванню та дотримано вимоги, встановлені статтею 19 Закону України «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні», а тому підстави для застосування до нього адміністративно-господарських санкцій відсутні.

Так як вимога позивача про стягнення з відповідача пені є похідною й залежить від задоволення судом вимоги по стягненню з відповідача адміністративно-господарських санкцій, у задоволенні якої судом відмовлено, то така вимога також не підлягає задоволенню.

Відповідно до положень ч. 1 ст. 9 Кодексу адміністративного судочинства України, розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Відповідно до ч. 1 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених ст. 78 цього Кодексу, а суд згідно зі ст. 90 цього Кодексу, оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.

Елементом верховенства права є принцип правової визначеності, який, зокрема, передбачає, що закон, як і будь-який інший акт держави, повинен характеризуватися якістю, щоби виключити ризик свавілля.

На думку Європейського суду з прав людини, поняття «якість закону» означає, що національне законодавство повинно бути доступним і передбачуваним, тобто визначати достатньо чіткі положення, аби дати адекватну вказівку щодо обставин і умов, за яких державні органи мають право вживати заходів, що вплинуть на конвенційні права (див. mutatis mutandis рішення Європейського суду з прав людини у справах «C.G. та інші проти Болгарії» («C. G. and Others v. Bulgaria», заява №1365/07, 24 April 2008, § 39), «Олександр Волков проти України» («Oleksandr Volkov v. Ukraine», (заява № 21722/11, § 170).

У пункті 50 рішення Європейського суду з прав людини «Щокін проти України» (№ 23759/03 та № 37943/06) зазначено про те, що перша та найважливіша вимога статті 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року полягає в тому, що будь-яке втручання публічних органів у мирне володіння майном повинно бути законним. Говорячи про «закон», стаття 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року посилається на ту саму концепцію, що міститься в інших положеннях цієї Конвенції (див. рішення у справі «Шпачек s.r.о.» проти Чеської Республіки» (Spacek, s.r.o. v. The Czech Republic, № 26449/95). Ця концепція вимагає, перш за все, щоб такі заходи мали підстави в національному законодавстві. Вона також відсилає до якості такого закону, вимагаючи, щоб він був доступним для зацікавлених осіб, чітким та передбачуваним у своєму застосуванні (див. рішення у справі «Бейелер проти Італії» (Beyeler v. Italy № 33202/96).

Крім іншого, суд вважає за необхідне зазначити, що згідно п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.

За вищевикладених обставин, системно проаналізувавши приписи чинного законодавства України, надавши оцінку з урахуванням усіх доказів у справі в їх сукупності, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні, суд дійшов висновку, що позовні вимоги Київського міського відділення Фонду соціального захисту осіб з інвалідністю до Товариства з обмеженою відповідальністю «Ейр Сервіс» про стягнення адміністративно-господарських санкцій та пені задоволенню не підлягають.

Оскільки відповідачем не надано доказів понесення ним судових витрат, судові витрати присудженню не підлягають.

Керуючись статтями 241-246 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

В И Р І Ш И В:

У задоволенні адміністративного позову Київського міського відділення Фонду соціального захисту осіб з інвалідністю до Товариства з обмеженою відповідальністю «Ейр Сервіс» про стягнення адміністративно-господарських санкцій та пені - відмовити повністю.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Суддя Колеснікова І.С.