Рішення

від 21.11.2023 по справі 910/14067/23

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МІСТА КИЄВА

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.uaРІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

21.11.2023Справа № 910/14067/23

Господарський суд міста Києва у складі судді Пукшин Л.Г., розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін господарську справу

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Мрія Фармінг Галичина» (47602, Тернопільська область, Козівський р-н., с.м.т. Козова, вул. І.Богуна, 8-А, ідентифікаційний код: 39790466)

до Товариства з обмеженою відповідальністю «Спрей Агро» (03680, м. Київ, вул. Пшенична, 2, ідентифікаційний код: 37921986)

про стягнення 241 064,35 грн,

Представники сторін: не викликались

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Товариство з обмеженою відповідальністю "Мрія Фармінг Галичина" звернулось до Господарського суду міста Києва з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Спрей Агро" про стягнення 241 064, 35 грн.

Позовні вимоги мотивовані неналежним виконанням відповідачем взятих на себе зобов`язань за договором поставки обладнання №10032021-2 від 10.03.2021 в частині своєчасного повернення сплаченої позивачем суми попередньої оплати, що було встановлено під час розгляду справи №910/12961/21. Предметом спору ж у цій справі є стягнення з відповідача 30% річних за користування чужими грошовими коштами за період, не охоплений рішенням у справі 910/12961/21, а також 102 628, 99 грн інфляційних втрат.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 08.09.2023 прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) представників учасників справи.

12.10.2023 до відділу діловодства суду від Товариства з обмеженою відповідальністю «Спрей Агро» надійшов відзив на позовну заяву, у якому відповідач заперечує проти задоволення позовних вимог у повному обсязі з тих підстав, що стягнення 30% річних у порядку ст. 536 ЦК України, нарахованих за період поза межами дії договору, є безпідставним. Водночас вимоги про стягнення інфляційних втрат під час розгляду справи 910/12961/21 позивачем не заявлялись, при цьому сам лише факт наявності судового рішення про стягнення основного боргу не вказує на конкретну дату виникнення грошового зобов`язання. Відтак, як зазначає відповідач, єдиним можливим способом захисту прав позивача є стягнення інфляційних втрат та 3% річних на підставі ч. 2 ст. 625 ЦК України з дати набрання рішенням суду законної сили по фактичну дату його виконання відповідачем.

10.10.2023 від Товариства з обмеженою відповідальністю «Мрія Фармінг Галичина» до відділу діловодства суду надійшла відповідь на відзив, у якій позивач зазначає, що закінчення строку дії договору або його дострокове припинення внаслідок одностороннього розірвання у зв`язку з неналежним виконанням не звільняє винну сторону від відповідальності за його порушення, яке мало місце під час дії договору. Посилання відповідача на судову практику Верховного суду у справах №753/23767/18, 320/5115/17, 202/4494/16-ц, 444/9519/12, 310/11534/13-ц є недоречним, позаяк така стосується кредитних правовідносин. При цьому, п. 10.10. договору, який надає право нараховувати позивачу 30% річних, у разі неналежного виконання зобов`язань міститься у розділі 10 "Відповідальність сторін" і не є платою за правомірне користування грошовими коштами.

Згідно з частиною 4 статті 240 Господарського процесуального кодексу України у разі розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи суд підписує рішення без його проголошення.

Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд

ВСТАНОВИВ:

10.03.2021 між Товариством з обмеженою відповідальністю «Спрей Агро» (далі - постачальник) та Товариством з обмеженою відповідальністю «Мрія Фармінг Галичина» (далі - покупець) укладено договір поставки обладнання №10032021-2 (далі - договір), за умовами пункту 1.1. якого в порядку та на умовах, викладених у цьому договорі, постачальник зобов`язується продати, а покупець зобов`язується купити, прийняти та оплатити обладнання (далі - товар).

У відповідності до пункту 5.4. договору оплата товару, поставка якого здійснюється відповідно до договору, здійснюється на підставі умов, узгоджених сторонами та зазначених у специфікаціях до договору, що є невід`ємною частиною договору.

Специфікацією №1 до договору від 10.03.20221 (далі - специфікація) сторони погодили поставку товару (змішувальна станція для ЗЗР та добрив) у граничний строк до 20.05.2021 на суму 7 622 983, 98 грн.

Умовами пунктів 3.1., 3.2. даної специфікації визначено, що покупець сплачує продавцю 460 190, 39 грн з ПДВ, що становить 60% від загальної вартості товару у термін до 5 календарних днів з дати виставлення рахунку постачальником; Решту суми, що становить 306 793, 59 грн з ПДВ становить 40% вартості товару, покупець сплачує у термін до 10 календарних днів, з моменту підписання сторонами акту прийому-передачі.

У розділі 10 договору сторонами погоджені умови відповідальності сторін.

Так, згідно з пунктом 10.4. договору якщо термін порушення строку поставки товару перевищує граничний строк поставки, вказаний в договорі або в специфікаціях до цього договору, покупець має право на розірвання договору повністю або в частині, а постачальник повинен протягом 3 (трьох) календарних днів, з моменту направлення повідомлення покупцем про розірвання договору, повернути на поточний рахунок покупця сплачені грошові кошти за непоставлений товар та відшкодувати усі збитки, понесені покупцем.

За змістом пункту 10.10. договору у разі порушення постачальником строків поставки товару, передбачених цим договором, за який внесена покупцем повна або часткова попередня оплата, постачальник за користування грошовими коштами покупця зобов`язаний сплатити покупцю 30 % річних, від суми коштів, сплачених покупцем, за період з дня оплати і до дня його фактичної поставки товару або дня повернення грошових коштів.

Договір вступає в силу з моменту його підписання представниками сторін та скріплення печаткою і діє до 31.12.2022, але в будь-якому випадку до виконання сторонами прийнятих на себе по цьому договору зобов`язань (пункти 9.1., 9.2. договору).

Рішенням Господарського суду міста Києва від 02.12.2021, яке залишено без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 28.06.2022 у справі №910/12961/21, позовні вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю "Мрія Фармінг Галичина" задоволено повністю, присуджено до стягнення з Товариства з обмеженою відповідальністю "Спрей Агро" на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Мрія Фармінг Галичина" попередню оплату у сумі 460 190, 39 грн, пеню у сумі 7 148, 71 грн, 30 % річних за користування чужими грошовими коштами у сумі 47 658, 07 грн та витрати по сплаті судового збору в розмірі 7 724, 96 грн.

Спір у справі №910/12961/21 виник у зв`язку з тим, що Товариство з обмеженою відповідальністю «Мрія Фармінг Галичина» на виконання умов договору поставки обладнання №10032021-2 від 10.03.2021 та специфікації №1 від 10.03.20221 здійснило попередню оплату вартості товару, однак Товариство з обмеженою відповідальністю «Спрей Агро» порушило свої зобов`язання в частині своєчасної поставки обумовленого товару, сплачені кошти не повернуло, що стало підставою для стягнення з постачальника суми попередньої оплати, а також пені за період з 28.06.2021 по 03.08.2021 та 30 % річних за користування чужими грошовими коштами за період 31.03.2021 по 03.08.2021.

Предметом спору даної справи є стягнення з відповідача 30 % річних за користування чужими грошовими коштами, нарахованих у відповідності до положень частини 2 статті 625 Цивільного кодексу України та пункту 10.10. договору за період з 04.08.2021 до 04.08.2022 (дата виконання рішення у справі №910/12961/21) та інфляційних втрат за період з 28.06.2021 до 04.08.2022.

Відповідач, в свою чергу, у відзиві на позовну заяву заперечує проти задоволення позовних вимог у повному обсязі з тих підстав, що стягнення процентів річних у порядку ст. 536 Цивільного кодексу України, які нараховані за період, що не охоплюється дією договору, є безпідставним. При цьому, сам лише факт наявності судового рішення про стягнення основного боргу не вказує на конкретну дату виникнення грошового зобов`язання. Відтак, як зазначає відповідач, єдиним можливим способом захисту прав позивача є стягнення інфляційних втрат та 3% річних на підставі ч. 2 ст. 625 Цивільного кодексу України з дати набрання рішенням суду законної сили по фактичну дату його виконання відповідачем.

У відповіді на відзив, позивач, зокрема, зазначає, що закінчення строку дії договору або його дострокове припинення внаслідок одностороннього розірвання у зв`язку з неналежним виконанням зобов`язання не є підставою для звільнення відповідача від відповідальності за його порушення, яке мало місце під час дії договору. Позивач також вказує на нерелевантність до спірних правовідносин судової практики щодо правової природи відсотків за користування чужими грошовими коштами, наведеної відповідачем в обґрунтування заперечень проти позовних вимог. При цьому, позивачем зауважено, що 30% річних нараховані ним на підставі ч. 2 ст. 625 Цивільного кодексу України.

Оцінюючи подані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, суд дійшов до таких висновків.

Приписами статті 509 Цивільного кодексу України визначено, що зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

Відповідно до статей 11, 629 Цивільного кодексу України договір є однією з підстав виникнення зобов`язань та є обов`язковим для виконання сторонами.

Зобов`язання, в силу вимог статей 526, 525 Цивільного кодексу України, має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом. Аналогічна за змістом норма міститься і у ст. 193 Господарського кодексу України.

Частиною 4 статті 11 Господарського процесуального кодексу України унормовано, що суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Так, згідно з практикою Європейського суду з прав людини, а саме у рішенні Європейського суду з прав людини від 25.07.2002 року у справі за заявою №48553/99 «Совтрансавто-Холдінг» проти України», а також рішенні Європейського суду з прав людини від 28.10.1999 року у справі за заявою №28342/95 «Брумареску проти Румунії» встановлено, що існує усталена судова практика конвенційних органів щодо визначення основним елементом верховенства права принципу правової певності, який передбачає серед іншого і те, що у будь-якому спорі рішення суду, яке вступило в законну силу, не може бути поставлено під сумнів.

Частиною 4 статті 75 Господарського процесуального кодексу України закріплено, що обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Преюдиціальність - обов`язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набуло законної сили, в одній справі для суду при розгляді інших справ. Преюдиціально встановлені факти не підлягають доказуванню, адже їх істину вже встановлено у рішенні чи вироку, і немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність судового акта, який вступив в законну силу. Суть преюдиції полягає в неприпустимості повторного розгляду судом одного й того ж питання між тими ж сторонами.

Вказаний висновок щодо застосування норм права викладено у постанові Верховного Суду від 23.05.2018 у справі № 910/9823/17.

Отже, не потребують доказування преюдиціальні обставини, тобто встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, - при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.

При цьому, не має значення, в якому саме процесуальному статусі виступали відповідні особи у таких інших справах - позивачів, відповідачів, третіх осіб тощо. Преюдиціальне значення процесуальним законом надається саме обставинам, встановленим судовими рішеннями (в тому числі в їх мотивувальних частинах), а не правовій оцінці таких обставин, здійсненій іншим судом.

Під час розгляду господарської справи №910/12961/21 судами були встановлені наступні обставини.

На виконання умов договору та виставленого відповідачем (Товариство з обмеженою відповідальністю «Спрей Агро») рахунку № 2146 від 10.03.2021 позивач (Товариство з обмеженою відповідальністю «Мрія Фармінг Галичина») сплатило ТОВ "Спрей Агро" 60 % вартості обумовленого сторонами товару на суму 460 190, 39 грн, що підтверджується платіжним дорученням № 75 від 30.03.2021.

Проте, відповідач свого зобов`язання за договором поставки не виконав та товар покупцю не передав.

Позивач, вважаючи непоставку товару порушенням договору, 16.06.2021 повідомив постачальника (лист № 16/06-2) про односторонню відмову від договору поставки №10032021-2 від 10.03.2021 та припинення його дії, посилаючись на п. 10.4 договору. У цьому ж листі просив ТОВ "Спрей Агро" протягом 3 календарних днів повернути попередню плату у сумі 460 190, 39 грн. Аналогічний лист про припинення умов договору поставки та повернення попередньої оплати був направлений позивачем 19.07.2021.

За таких обставин, суд дійшов висновку, що договір поставки № 10032021-2 від 10.03.2021 на момент розгляду даного спору є розірваним у односторонньому порядку з 24.06.2021 (дати отримання відповідачем листа позивача від 16.06.2021 № 16/06-2 про розірвання вказаного договору поставки, надісланого відповідачу позивачем 16.06.2021) і ця обставина має наслідком обов`язок відповідача повернути позивачу попередню оплату на вимогу останнього (в силу п. п. 10.4 договору), надіслану 16.06.2021 та повторно 16.07.2021.

Оскільки відповідач доказів, які б підтверджували належну поставку товару на суму 460 190,39 грн не надав, доводів позивача не спростував, суд дійшов висновку про те, що вимоги про стягнення попередньої оплати є правомірними, а тому підлягають задоволенню.

Рішення Господарського суду міста Києва від 02.12.2021 та постанова Північного апеляційного господарського суду від 13.06.2022 у справі №910/12961/21 набрали законної сили.

Отже, наявність грошового зобов`язання відповідача з повернення 460 190, 39 грн попередньої оплати, яке виникло з 24.06.2021 внаслідок односторонньої відмови позивача від договору поставки №10032021-2 від 10.03.2021, підтверджується рішенням суду у господарській справі, що набрало законної сили, за участі тих самих сторін, а тому відповідно до ч. 4 ст. 75 Господарського процесуального кодексу України не підлягає повторному доказуванню.

Статтею 598 Цивільного кодексу України встановлено, що зобов`язання припиняється частково або в повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. Припинення зобов`язання на вимогу однієї із сторін допускається лише у випадках, встановлених договором або законом.

За відсутності інших підстав припинення зобов`язання, передбачених договором або законом, зобов`язання припиняється його виконанням, проведеним належним чином (ст. 599 Цивільного кодексу України).

Належним виконанням зобов`язання є виконання, прийняте кредитором, у результаті якого припиняються права та обов`язки сторін зобов`язання. При цьому чинне законодавство не пов`язує припинення грошового зобов`язання з наявністю судового рішення про стягнення боргу чи відкриттям виконавчого провадження з примусового виконання такого рішення. Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 15.08.2019 у справі №910/8625/18.

Тобто, саме лише прийняття господарським судом рішення про задоволення вимог кредитора, якщо таке рішення не виконано в установленому законом порядку, не припиняє зобов`язальних відносин сторін і не звільняє боржника від відповідальності за невиконання грошового зобов`язання.

Як вбачається з матеріалів справи, рішення у справі 910/12961/21 було виконано в повному обсязі відповідачем 04.08.2022, що підтверджується довідкою про надходження по рахунку №B6/19-7491 від 25.08.2023.

Частина 2 статті 193 Господарського кодексу України встановлює, що кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов`язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу.

Порушенням зобов`язання, у відповідності до статті 610 Цивільного кодексу України, є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

Згідно ч. 1 ст. 612 ЦК України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

Отже, порушення боржником прийнятих на себе зобов`язань тягне за собою відповідні правові наслідки, які полягають у можливості застосування кредитором до боржника встановленої законом або договором відповідальності.

Відповідно до частини 2 статті 625 Цивільного кодексу України, боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Передбачене законом право кредитора вимагати сплати боргу з урахуванням індексу інфляції та процентів річних в порядку ст. 625 ЦК України є способами захисту його майнового права та інтересу, суть яких полягає у відшкодуванні матеріальних втрат від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові (аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховний Суд №910/12604/18 від 01.10.2019).

Отже, кредитор вправі вимагати стягнення з боржника в судовому порядку сум інфляційних нарахувань та процентів річних до повного виконання грошового зобов`язання.

Матеріалами справи підтверджується і відповідачем не спростовано, що зобов`язання відповідача перед позивачем з повернення суми передоплати виконано лише 04.08.2022, а отже мало місце прострочення його виконання, у зв`язку з чим позивач має право на отримання сум, передбачених ч. 2 статті 625 Цивільного кодексу України.

Відтак, оскільки відповідач допустив прострочення виконання грошового зобов`язання, позивачем нараховано та заявлено до стягнення інфляційні втрати за період з 28.06.2021 до 04.08.2022 у розмірі 102 628, 99 грн та 30 % річних за період з 04.08.2021 до 04.08.2022 у розмірі 138 435, 36 грн на підставі пункту 10.10. договору поставки №10032021-2 від 10.03.2021.

У той же час, як встановлено судами у справі 910/12961/21, договір поставки №10032021-2 від 10.03.2021 є розірваним позивачем в односторонньому порядку з 24.06.2021.

Наслідки розірвання договору встановлені частиною 2, 3 статті 653 Цивільного кодексу України.

Так, у разі розірвання договору зобов`язання сторін припиняються. У разі зміни або розірвання договору зобов`язання змінюється або припиняється з моменту досягнення домовленості про зміну або розірвання договору, якщо інше не встановлено договором чи не обумовлено характером його зміни. Якщо договір змінюється або розривається у судовому порядку, зобов`язання змінюється або припиняється з моменту набрання рішенням суду про зміну або розірвання договору законної сили.

За таких обставин, оскільки позивачем вчинено односторонній правочин стосовно розірвання договору, що є самостійною та достатньою підставою для припинення правовідносин сторін, позивач втрачає право нараховувати проценти річних у розмірі, встановленому таким договором, з моменту вчинення правочину про його розірвання, тобто з 24.06.2021.

Таким чином, розрахунок позивача 30% відсотків річних, здійснений з урахуванням умов пункту 10.10. договору, за період, що не охоплюється його дією, не може бути прийнятий судом як обґрунтований.

Відтак, враховуючи, що сторонами у договорі не погоджено іншого розміру процентів, ніж три проценти річних від простроченої суми відповідно до ч. 2 ст. 625 Цивільного кодексу України, судом здійснено власний розрахунок, за результатами якого визначено, що обґрунтованою сумою процентів річних, яка підлягає стягненню з відповідача є 13 805,71 грн, в іншій частині цих вимог належить відмовити.

В той же час, перевіривши наданий позивачем розрахунок заявлених до стягнення інфляційних втрат, з урахуванням періоду прострочення, суд встановив, що розмір вказаних нарахувань відповідає вимогам зазначених вище норм цивільного законодавства і є арифметично вірним, а тому вказані вимоги позивача підлягають задоволенню в повному обсязі.

Суд зазначає, що у викладі підстав для прийняття рішення суду необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 28.05.2020 у справі №909/636/16.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006р. у справі "Проніна проти України", в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що п. 1 ст. 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст.6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.

З огляду на вищевикладене, всі інші доводи та міркування учасників судового процесу не досліджуються судом, так як з огляду на встановлені фактичні обставини справи, суд дав вичерпну відповідь на всі питання, що входять до предмету доказування у даній справі та виникають при кваліфікації спірних відносин як матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.

Статтею 13 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Відповідно до статей 76-79 Господарського процесуального кодексу України, належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування. Достовірними є докази, створені (отримані) за відсутності впливу, спрямованого на формування хибного уявлення про обставини справи, які мають значення для справи. Наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

За приписами ч. 1 ст. 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Відповідач під час розгляду справи не надав суду належних та допустимих доказів, які б свідчили про відсутність у нього обов`язку сплатити заявлені до стягнення інфляційні нарахування та відсотки річних. Водночас, позивачем не доведено суду належними та допустимими доказами наявності правових підстав для нарахування та стягнення з відповідача відсотків річних в іншому розмірі, ніж передбачений частиною 2 ст. 625 Цивільного кодексу України у спірному періоді.

За таких обставин, оцінивши подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на повному, всебічному і об`єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, суд дійшов висновку про часткове задоволення позовних вимог.

Згідно з п. 2 ч. 1 ст. 129 Господарського процесуального кодексу України судовий збір у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Керуючись ст. 129, 236-238, 240 Господарського процесуального кодексу України, суд

ВИРІШИВ:

1. Позовні вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю «Мрія Фармінг Галичина» задовольнити частково.

2. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Спрей Агро» (03680, м. Київ, вул. Пшенична, 2, ідентифікаційний код: 37921986) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Мрія Фармінг Галичина» (47602, Тернопільська область, Козівський р-н., с.м.т. Козова, вул. І.Богуна, 8-А, ідентифікаційний код: 39790466) 3% річних у розмірі 13 805 грн 71 коп. грн, інфляційні втрати у розмірі 102 628 грн 99 коп. та витрати зі сплати судового збору у сумі 1 746 грн 52 коп.

3. В іншій частині позовних вимог відмовити.

4. Після набрання рішенням суду законної сили видати позивачу наказ.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення може бути оскаржене у строки та порядку, встановленому розділом ІV ГПК України.

Повний текст рішення складено 21.11.2023

Суддя Пукшин Л.Г.