Ухвала

від 22.11.2023 по справі 5023/3045/12

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Держпром, 8-й під`їзд, майдан Свободи, 5, м. Харків, 61022,

тел. приймальня (057) 705-14-14, тел. канцелярія 705-14-41, факс 705-14-41

УХВАЛА

22 листопада 2023 року м. ХарківСправа № 5023/3045/12

Господарський суд Харківської області у складі:

судді Новікової Н. А.

за участю секретаря судового засідання Желтухіна А.М.

розглянувши клопотання Казенного підприємства "Зміївський ремонтний енергомеханічний завод" (вх. № 31251/23 від 15.11.2023) про визнання таким, що не підлягає виконанню виконавчого документу, виданого на виконання рішення суду у справі

за позовом Заступника військового прокурора Центрального регіону України (вул. К. Каменєва, 8/А, м. Київ, 01014) в інтересах держави в особі Державного господарського об`єднання Міністерства оборони України Концерн "Воєнремсервіс" (юридична адреса: пр-т Повітрофлотський, 6, м. Київ, 03168; поштова адреса: вул. Дегтярівська, 13/24, м. Київ, 04119 (код ЄДРПОУ 33689872)

до Казенного підприємства "Зміївський ремонтний енергомеханічний завод" (вул. Зміївська, 29, м. Зміїв, Харківська область, 63404, код ЄДРПОУ 08326540)

про стягнення заборгованості в сумі 240 000,00 грн.

за участю представників учасників справи:

прокурора - не з`явився,

позивача - не з`явився,

відповідача - Кокорева Е. О.,

ВСТАНОВИВ:

Рішенням Господарського суду Харківської області від 06.08.2012 позов задоволено повністю, стягнуто з казенного підприємства "Зміївський ремонтний енергомеханічний завод", вул. Зміївська, 29, м. Зміїв, Харківська область, 63404 (код ЄДРПОУ 08326540) на користь Державного господарського об`єднання Міністерства оборони України Концерн "Воєнремсервіс", проспект Повітрофлотський, 6, м. Київ, 03168 (код ЄДРПОУ 33689872) - 240000,00 грн. заборгованості; стягнуто з казенного підприємства "Зміївський ремонтний енергомеханічний завод", вул. Зміївська, 29, м. Зміїв, Харківська область, 63404 (код ЄДРПОУ 08326540) на користь Державного бюджету України (одержувач коштів - Управління державної казначейської служби у Дзержинському районі м. Харкова, код ЄДРПОУ 37999654, рахунок 31215206783003, банк одержувача - Головне управління державної казначейської служби України у Харківській області, МФО 851011, код бюджетної класифікації 22030001) 4800,00 грн. судового збору; на виконання рішення видано накази.

15.11.2023 (вх. № 31251/23) на адресу Господарського суду Харківської області надійшло клопотання Казенного підприємства "Зміївський ремонтний енергомеханічний завод" (вх. № 31251/23 від 15.11.2023) про визнання таким, що не підлягає виконанню виконавчого документу, виданого на виконання рішення суду.

В обґрунтування клопотання відповідач посилався на те, що позивач не звертався до виконавчої служби з питань повторного пред`явлення виконавчого документу, тобто на теперішній час пройшло більше ніж на 2 роки після закінчення встановленого законом строку пред`явлення виконавчого документу до виконання, в зв`язку з чим просив суд з метою додержання базового принципу правової визначеності визнати наказ по справі № 5023/3045/12 від 07.02.2013 таким, що не підлягає виконанню відповідно до ч. 2 ст. 328 ГПК.

Ухвалою Господарського суду Харківської області від 17.11.2023 прийнято клопотання Казенного підприємства "Зміївський ремонтний енергомеханічний завод" (вх. № 31251/23 від 15.11.2023) про визнання таким, що не підлягає виконанню виконавчого документу, виданого на виконання рішення суду, до розгляду та розгляд клопотання призначено на 22.11.2023.

В призначене 22.11.2023 судове засідання з`явився представник відповідача - Казенного підприємства "Зміївський ремонтний енергомеханічний завод", інші учасники справи в судове засідання не з`явились, письмових заяв чи клопотань господарському суду не надали. При цьому представник відповідача підтримав подане клопотання про визнання наказу таким, що не підлягає виконанню, з підстав та мотивів, наведених у клопотанні та просив суд задовольнити клопотання відповідача.

Господарський суд зазначає, що відповідно до ч. 1 ст. 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

У рішеннях від 28 жовтня 1998 у справі «Осман проти Сполученого королівства» та від 19 червня 2001 року у справі «Креуз проти Польщі» Європейський суд з прав людини роз`яснив, що реалізуючи пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо доступності правосуддя, держави-учасниці цієї Конвенції вправі встановлювати правила судової процедури, в тому числі й процесуальні заборони й обмеження, зміст яких полягає в запобіганні безладного руху в судовому процесі.

У рішеннях Європейського суду з прав людини у справах "Ryabykh v.Russia" від 24.07.2003 року, "Svitlana Naumenko v. Ukraine" від 09.11.2014 року зазначено, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване частиною 1 статті 6 Конвенції, повинно тлумачитись у світлі Преамбули Конвенції, яка проголошує верховенство права спільною спадщиною Високих Договірних Сторін.

Обов`язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінку сторін, предмет спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням частини першої статті 6 згаданої Конвенції (рішення ЄСПЛ від 08.11.2005 у справі "Смірнова проти України", рішення ЄСПЛ від 27.04.2000 у справі "Фрідлендер проти Франції").

«Розумність» строку визначається окремо для кожної справи. Для цього враховують її складність та обсяг, поведінку учасників судового процесу, час, необхідний для проведення відповідної експертизи (наприклад, рішення Суду у справі «G. B. проти Франції»), тощо. Отже, поняття «розумний строк» є оціночним, суб`єктивним фактором, що унеможливлює визначення конкретних строків судового розгляду справи, тому потребує нормативного встановлення.

Точкою відліку часу розгляду справи протягом розумного строку умовно можна вважати момент подання заяви до суду.

Роль національних суддів полягає у швидкому та ефективному розгляді справ (51 рішення Європейського суду з прав людини від 30.11.2006 у справі "Красношапка проти України").

Отже, при здійсненні правосуддя судом мають враховуватися не тільки процесуальні строки, визначені ГПК України, а й рішення ЄСПЛ, як джерела права, зокрема, в частині необхідності забезпечення судового розгляду впродовж розумного строку.

Відповідно до ч. 1 ст. 12-1 Закону України "Про правовий режим воєнного стану" в умовах правового режиму воєнного стану суди, органи та установи системи правосуддя діють виключно на підставі, в межах повноважень та в спосіб, визначені Конституцією України та законами України.

Згідно з ч. 2 ст. 12-1 Закону України "Про правовий режим воєнного стану" повноваження судів, органів та установ системи правосуддя, передбачені Конституцією України, в умовах правового режиму воєнного стану не можуть бути обмежені.

Відтак, органи судової влади здійснюють правосуддя, навіть в умовах воєнного стану.

Відповідно до ч. 3 ст. 2 ГПК України основними засадами (принципами) господарського судочинства є: 1) верховенство права; 2) рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом; 3) гласність і відкритість судового процесу та його повне фіксування технічними засобами; 4) змагальність сторін; 5) диспозитивність; 6) пропорційність; 7) обов`язковість судового рішення; 8) забезпечення права на апеляційний перегляд справи; 9) забезпечення права на касаційне оскарження судового рішення у визначених законом випадках; 10) розумність строків розгляду справи судом; 11) неприпустимість зловживання процесуальними правами; 12) відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення.

Згідно ч. 1 ст. 43 ГПК України учасники судового процесу та їх представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається.

Суд звертає увагу на висновки Європейського суду з прав людини, викладені у рішенні від 07.07.1989 у справі "Юніон Аліментаріа Сандерс С.А. проти Іспанії", відповідно до якого заявник зобов`язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов`язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання.

Обов`язком заінтересованої сторони є прояв особливої старанності при захисті власних інтересів (рішення Європейського суду з прав людини від 04.10.2001 у справі "Тойшлер проти Германії" (Тeuschler v. Germany).

Таким чином, сторона повинна демонструвати зацікавленість у найшвидшому вирішенні її питання судом, брати участь на всіх етапах розгляду, що безпосередньо стосуються її, для чого має утримуватись від дій, що можуть безпідставно затягувати судовий процес, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання.

Велика Палата Верховного Суду в постанові від 28.10.2021 у справі № 11-250сап21 акцентувала увагу на тому, що ЄСПЛ неодноразово висловлював позицію, згідно з якою відкладення розгляду справи має бути з об`єктивних причин і не суперечити дотриманню розгляду справи у розумні строки. Так, у рішенні у справі «Цихановський проти України» (Tsykhanovsky v. Ukraine) ЄСПЛ зазначив, що саме національні суди мають створювати умови для того, щоб судове провадження було швидким та ефективним. Зокрема, національні суди мають вирішувати, чи відкласти судове засідання за клопотанням сторін, а також чи вживати якісь дії щодо сторін, чия поведінка спричинила невиправдані затримки у провадженні. Суд нагадує, що він зазвичай визнає порушення пункту 1 статті 6 Конвенції у справах, які порушують питання, подібні до тих, що порушуються у цій справі. Аналогічну позицію висловлено у рішеннях ЄСПЛ «Смірнова проти України» (Smirnov v. Ukraine, Application N 36655/02), «Карнаушенко проти України» (Karnaushenko v. Ukraine, Application N 23853/02).

Як відзначив Верховний Суд у постановах від 12.03.2019 у справі № 910/12842/17, від 01.10.2020 у справі № 361/8331/18, від 07.07.2022 у справі № 918/539/16 відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.

Таким чином, згідно усталеної судової практики та позиції ЄСПЛ відкладення розгляду справи можливе з об`єктивних причин, як-то неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні чи недостатність матеріалів для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення.

Зважаючи на те, що явка сторін обов`язковою не визнавалась, відтак, суд не вбачає наявність правових та фактичних підстав для відкладення розгляду заяви відповідача та продовжує розгляд заяви.

Частиною 3 ст. 328 ГПК України передбачено, що суд розглядає заяву в десятиденний строк з дня її надходження у судовому засіданні з повідомленням стягувача та боржника і постановляє ухвалу. Неявка стягувача і боржника не є перешкодою для розгляду заяви. До розгляду заяви суд має право своєю ухвалою зупинити виконання за виконавчим документом або заборонити приймати виконавчий документ до виконання.

Враховуючи положення ст. 7, 13, 14, 42-46 ГПК України, зокрема, щодо того, що учасники справи мають рівні права, якими вони повинні користуватися добросовісно, та несуть ризик настання тих чи інших наслідків, зумовлених невчиненням ними процесуальних дій, зважаючи на те, що суд не визнавав обов`язковою явку учасників справи, а в матеріалах справи містяться докази їх повідомлення про час та місце проведення судового засідання щодо розгляду заяви відповідача, приймаючи до уваги необхідність дотримання розумних строків розгляду справи, обставини сприяння судом у наданні учасникам судового процесу достатнього часу для належної підготовки своєї позиції, а також в забезпеченні участі в судових засіданнях, в тому числі в режимі відеоконференції, і цими правами вони розпоряджаються на власний розсуд, констатуючи достатність матеріалів для розгляду заяви відповідача, господарський суд вважає можливим здійснити розгляд заяви відповідача за наявними матеріалами та без участі інших учасників справи, адже судом були здійснені всі необхідні дії, що сприяли в реалізації сторонами принципу змагальності та диспозитивної.

Розглянувши клопотання Казенного підприємства "Зміївський ремонтний енергомеханічний завод" (вх. № 31251/23 від 15.11.2023) про визнання таким, що не підлягає виконанню наказу від 07.02.2013 по справі № 5023/3045/12, та дослідивши наявні у справі докази в їх сукупності, господарський суд виходить з наступного.

Відповідно до ст. 160 Господарського процесуального кодексу України суд може внести виправлення до судового наказу, визнати його таким, що не підлягає виконанню або відстрочити чи розстрочити або змінити спосіб чи порядок його виконання в порядку, встановленому ст. 328, 331 цього Кодексу.

Відповідно до ст. 338 ГПК України процесуальні питання, пов`язані з виконанням судових рішень, вирішуються судом, який розглядав справу як суд першої інстанції, якщо інше не визначено цим розділом.

Відповідно до ст. 124 Конституції України та ст. 18, 326 Господарського процесуального кодексу України рішення господарського суду, що набрали законної сили, є обов`язковими на всій території України і виконуються у порядку, встановленому Законом України «Про виконавче провадження».

Частиною 2 ст. 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» визначено, що судові рішення, що набрали законної сили, є обов`язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об`єднаннями на всій території України. Обов`язковість урахування (преюдиційність) судових рішень для інших судів визначається законом.

Відповідно до ч. 1 ст. 14 ГПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у господарських справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно з ч. 1 ст. 73 ГПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються, зокрема письмовими, речовими та електронними доказами, відповідно до частини другої наведеної норми.

Докази, які надаються учасниками справи до суду, мають відповідати встановленим критеріям: належності, допустимості, достовірності, вірогідності, що визначені статтями 76 - 79 ГПК України.

Статтею 13 ГПК України встановлено, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Відповідно до п. 2, 4 ч. 2 ст. 42 ГПК України, учасники справи зобов`язані сприяти своєчасному, всебічному, повному та об`єктивному встановленню всіх обставин справи; подавати усі наявні у них докази в порядку та строки, встановлені законом або судом, не приховувати докази.

За положеннями ст. 74 ГПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень; докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. При цьому докази, які подаються до суду, повинні бути належними, тобто стосуватися предмета доказування, інакше суд не бере їх до розгляду згідно з частиною першою статті 76 ГПК України.

Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Сторона, яка подає доказ на підтвердження обставин, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, здійснює це саме таким чином, щоб поданий нею доказ був належним, тобто вказує, для доведення яких саме належних до предмету доказування обставин сторона подає цей доказ, або стверджує про обставини і посилається при цьому на доказ існування цих обставин (постанова КГС ВС від 15.11.2019 у справі № 909/887/18).

Відповідно до ст. 77 ГПК України, обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

За загальним правилом обов`язок (тягар) доказування певних обставин покладається на особу, яка посилається на ці обставини. Доказування полягає не лише в поданні особами доказів, а й у доведенні їх переконливості. Розподіл між сторонами тягаря доказування визначається предметом спору.

Відповідно до норм частин 1, 2 статті 328 Господарського процесуального кодексу України суд, який видав виконавчий документ, може за заявою стягувача або боржника виправити помилку, допущену при його оформленні або видачі, чи визнати виконавчий документ таким, що не підлягає виконанню.

Суд визнає виконавчий документ таким, що не підлягає виконанню повністю або частково, якщо його було видано помилково або якщо обов`язок боржника відсутній повністю чи частково у зв`язку з його припиненням, добровільним виконанням боржником чи іншою особою або з інших причин.

Як свідчать матеріали справи, заява Казенного підприємства "Зміївський ремонтний енергомеханічний завод" до господарського суду обґрунтована тим, що наказ по справі № 5023/3045/12 про стягнення заборгованості з відповідача в сумі 240 000,00 грн. було пред`явлено до виконання та у відповідності до постанови від 28.12.2014 заступником начальника Відділу виконавчої служби Зміївського районного управління юстиції було відкрито виконавче провадження № 36786472. В подальшому відповідно до постанови від 22.06.2018 стягувачу (позивачу) було повернуто наказ № 5023/3045/12 на підставі ч. 5 ст. 12 Закону України «Про виконавче провадження». При цьому у разі повернення виконавчого документа стягувачу у зв`язку з неможливістю в повному обсязі або частково виконати рішення строк пред`явлення такого документа до виконання після переривання встановлюється з дня його повернення, в зв`язку з чим стягувач мав право повторно подати наказ господарського суду по справі № 5023/3045/12 до виконання в строк до 22.06.2021. Проте позивач не звертався до виконавчої служби з питань повторного пред`явлення виконавчого документу, тобто на теперішній час пройшло більше ніж на 2 роки після закінчення встановленого законом строку для пред`явлення виконавчого документу до виконання, в зв`язку з чим відповідач вважає, що з мето додержання базового принципу правової визначеності наказ по справі № 5023/3045/12 від 07.02.2013 не підлягає виконанню на підставі ч. 2 ст. 328 ГПК.

Суд зазначає про те, що підстави для визнання наказу таким, що не підлягає виконанню, поділяються на дві групи: матеріально-правові (зобов`язання можуть припинятися внаслідок добровільного виконання обов`язку боржником поза межами виконавчого провадження, припинення зобов`язань переданням відступного, зарахуванням, за домовленістю сторін, прощенням боргу, неможливістю виконання) та процесуально-правові, до яких відносяться обставини, що свідчать про помилкову видачу судом наказу, зокрема: видача наказу за рішенням, яке не набрало законної сили; помилкової видачі наказу, якщо вже після видачі наказу у справі рішення суду було скасоване; видачі наказу двічі з одного й того ж питання у разі віднайдення оригіналу наказу вже після видачі його дубліката; пред`явлення наказу до виконання вже після закінчення строку на пред`явлення цього наказу до виконання (висновки Верховного Суду, викладені у постанові від 20 лютого 2019 року у справі № 2-4671/11).

Сутність процедури визнання виконавчого документу таким, що не підлягає виконанню, полягає, насамперед, у встановленні обставин та фактів, що свідчать про відсутність матеріального обов`язку боржника, які виникли після ухвалення судового рішення, наявність процесуальних підстав, які свідчать про помилкову видачу судом виконавчого документу або наявності інших обставин, які зумовлюють необхідність дослідження питань щодо наявності чи відсутності обов`язку виконання судового рішення.

Водночас зазначені відповідачем обставини не підпадають під жодну із вказаних вище груп правових підстав для визнання наказу таким, що не підлягає виконанню.

Зокрема, матеріали справи свідчать про те, що:

- рішенням Господарського суду Харківської області від 06.08.2012 позов задоволено повністю, стягнуто з Казенного підприємства "Зміївський ремонтний енергомеханічний завод" на користь Державного господарського об`єднання Міністерства оборони України Концерн "Воєнремсервіс" 240000,00 грн. заборгованості;

- рішення господарського суду набрало законної сили та на його виконання видано накази, зокрема, й наказу суду про стягнення з відповідача 240000,00 грн. заборгованості;

- рішення суду по даній справі не виконано та заборгованість відповідачем перед позивачем не сплачена (наявний матеріальний обов`язок боржника), тобто зобов`язання відповідача перед позивачем щодо повернення заборгованості в сумі 240000,00 грн. не припинено на даний час, адже жодних документальних доказів суду не надано та представник відповідача в судовому засіданні підтвердив, що заборгованість за судовим рішенням по даній справі відповідачем перед позивачем не сплачена Казенним підприємством «Зміївський ремонтний енергомеханічний завод».

Господарський суд звертає увагу, що згідно ч. 1 ст. 2 ГПК України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.

Здійснюючи правосуддя, господарський суд захищає права та інтереси фізичних і юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором (ч. 1 ст. 5 ГПК України).

Наряду з цим слід зазначити, що судовому захисту підлягає лише порушене, оспорюване або невизнане право.

У даній справі, Казенне підприємство «Зміївський ремонтний енергомеханічний завод» не зазначає, яке саме його право було порушено видачею наказу від 07.02.2013 по справі № 5023/3045/12 на виконання рішення Господарського суду Харківської області від 06.08.2012, яким стягнуто з Казенного підприємства "Зміївський ремонтний енергомеханічний завод" на користь Державного господарського об`єднання Міністерства оборони України Концерн "Воєнремсервіс" 240000,00 грн. заборгованості.

Боржнику (відповідачу по справі) до цього часу присуджена на користь позивача сума коштів, яка сплачена не була взагалі, що підтверджено матеріалами справи та представником відповідача в судовому засіданні.

Тобто, звернення до суду із заявою про визнання виконавчого документу таким, що не підлягає виконанню, не мало на меті захист будь-яких прав заявника, а було направлено виключно на ініціювання судового провадження заради самого судового провадження з посиланням нібито на принцип правової визначеності.

Такі дії, на думку суду, є недопустимими, адже порушують не тільки засади та принципи, на яких будується господарське судочинство, але й порушують право стягувача на отримання належної йому компенсації за рішенням суду, що набрало законної сили, не сприяють швидкому та ефективному виконанню судового рішення, нівелюють сутність та зміст правосуддя як такого та роль суду у його досягненні, для чого й існує процедура судового контролю з виконанням судового рішення, яке має здійснюватися належним чином.

У цьому ключі господарський суд вважає за можливе зазначити про те, що статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» закріплено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику суду як джерело права.

Пунктом 1 статті 6 Конвенції кожному гарантовано право на звернення до суду з позовом стосовно його прав та обов`язків цивільного характеру.

Відповідно до усталеної практики Європейського Суду з прав людини, право на суд, захищене статтею 6 Конвенції, було б ілюзорним, якби національна правова система Високої Договірної Сторони дозволяла, щоб остаточне, обов`язкове для виконання судове рішення залишалося невиконаним на шкоду будь-якій зі сторін. Було б незрозуміло, якби стаття 6 детально описувала процесуальні гарантії, які надаються сторонам у спорі, а саме: справедливий, публічний і швидкий розгляд, - і водночас не передбачала виконання судових рішень. Якщо тлумачити статтю 6 як таку, що стосується виключно доступу до судового органу та судового провадження, то це могло б призводити до ситуацій, що суперечать принципу верховенства права, який договірні держави зобов`язалися поважати, ратифікуючи Конвенцію. Для цілей статті 6 виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватися як складова частина «судового розгляду» (див. рішення від 19.03.1997 зі справи «Горнсбі проти Греції» (Hornsby v. Greece); рішення від 20.07.2004 зі справи «Шмалько проти України»).

Європейський суд з прав людини (надалі також - «ЄСПЛ») у рішенні «Юрій Миколайович Іванов проти України» наголосив на тому, що право на суд, захищене статтею 6 Конвенції, було б ілюзорним, якби національна правова система Високої Договірної Сторони дозволяла, щоб остаточне, обов`язкове для виконання судове рішення залишалося невиконаним на шкоду будь-якій зі сторін. Ефективний доступ до суду включає право на виконання судового рішення без невиправданих затримок.

У такому контексті відсутність у заявника можливості домогтися виконання судового рішення, винесеного на його користь, становить втручання у право на мирне володіння майном. Відповідно, необґрунтовано тривала затримка у виконанні обов`язкового для виконання судового рішення може становити порушення Конвенції. Обґрунтованість такої затримки має оцінюватися з урахуванням, зокрема, складності виконавчого провадження, поведінки самого заявника та компетентних органів, а також суми і характеру присудженого судом відшкодування.

Також ЄСПЛ констатував, що невиконання рішення є втручанням у право особи на мирне володіння майном, викладене у першому реченні пункту 1 статті 1 Протоколу № 1 Конвенції (справи «Войтенко проти України», «Горнсбі проти Греції»).

У справах «Шмалько проти України», «Іммобільяре Саффі проти Італії» ЄСПЛ констатував, що невиконання судового рішення не може бути виправданим внаслідок недоліків законодавства, які унеможливлюють його виконання.

Відповідно до рекомендацій, викладених у Висновку Консультативної ради Європейських суддів № 13 (2010) «Щодо ролі суддів у виконанні судових рішень» КРЄС вважає, що в державі, яка керується верховенством права, державні органи, насамперед, зобов`язані поважати судові рішення і якнайшвидше реалізувати їх «ex-officio».

Відтак, виконання судового рішення як завершальна стадія судового провадження є невід`ємним елементом права на судовий захист, передбаченого статтею 6 Конвенції, складовою права на справедливий суд.

Крім того, необхідно також зважати на те, що «право на судовий розгляд, гарантоване статтею 6 Конвенції, також захищає і виконання остаточних та обов`язкових судових рішень, які у країні, яка поважає верховенство права, не можуть залишатися невиконаними, завдаючи шкоди одній із сторін» («Жовнер проти України», № 56848/00, § 33, ЄСПЛ, від 29 червня 2004 року).

Відповідно до ч. 1 ст. 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).

При цьому суд звертає особливу увагу на те, що елементом верховенства права є саме принцип правової визначеності, який, зокрема, передбачає, що закон, як і будь-який інший акт держави, повинен характеризуватися якістю, щоб виключити ризик свавілля.

У разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на такі основоположні права людини, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб.

Згідно з практикою ЄСПЛ поняття «якість закону» означає, що національне законодавство повинно бути доступним і передбачуваним, тобто визначати достатньо чіткі положення, аби дати людям адекватну вказівку щодо обставин і умов, за яких державні органи мають право вживати заходів, що вплинуть на конвенційні права цих людей (пункт 39 рішення у справі «C.G. та інші проти Болгарії» («C. G. and Others v. BULGARIA»), заява № 1365/07; пункт 170 рішення у справі «Олександр Волков проти України», заява № 21722/11).

ЄСПЛ неодноразово зазначав, що формулювання законів не завжди чіткі. Тому їх тлумачення та застосування залежить від практики. І роль розгляду справ у судах полягає саме у тому, щоби позбутися таких інтерпретаційних сумнівів з урахуванням змін у повсякденній практиці (пункти 31-32 рішення від 11 листопада 1996 року у справі «Кантоні проти Франції» («CANTONI v. FRANCE»), заява № 17862/91; пункт 65 рішення від 11 квітня 2013 року у справі «Вєренцов проти України», заява «№ 20372/11).

ЄСПЛ вказав, що внутрішньодержавним судам при застосуванні процесуальних норм належить уникати як надмірного формалізму, так і надмірної гнучкості, які можуть призвести до скасування процесуальних вимог, встановлених законом (SHISHKOV v. RUSSIA, № 26746/05, § 110, ЄСПЛ, від 20 лютого 2014 року).

У рішенні від 13 січня 2000 року у справі «Мірагаль Есколано та інші проти Іспанії» (Miragall Escolano and others v. Spain, заява № 38366/97 may рішенні від 28 жовтня 1998 року у справі «Перес де Рада Каваніллес проти Іспанії» (Perez de Rada Cavanilles v. Spain) ЄСПЛ вказав, що надто суворе тлумачення внутрішніми судами процесуальної норми позбавило заявників права доступу до суду і завадило розгляду їхніх позовних вимог. Це визнано порушенням п. 1 cm. 6 Конвенції.

Отже, суди мають враховувати обов`язок суду сприяти учасникам справи у реалізації їх процесуальних прав з дотриманням принципу розумності та пропорційності, з метою уникнення надмірного формалізму із додержанням балансу між доступом до правосуддя та повагою до принципу res judicata.

При розгляді заяви боржника господарський суд враховує вищенаведену практику ЄСПЛ в сукупності з приписами ГПК України та зазначає, що умови та правила, встановлені процесуальним кодексом, зокрема, ч. 2 ст. 328 Господарського процесуального кодексу України для визнання виконавчого документу таким, що не підлягає виконанню, встановлені перш за все для захисту прав сумлінного боржника, мають переслідувати легітимну мету, не спричиняти шкоду стягувачу або змушувати його повторно звертатися до суду за захистом своїх прав, що не сприятиме швидкому та ефективному виконанню рішення суду, яке набрало законної сили.

Відтак, з урахуванням вищенаведеного, господарський суд дотримується позиції щодо необхідності уникати надмірного формалізму щодо застосування ч. 2 ст. 328 ГПК України при вирішенні питання щодо визнання наказу у даній справі про примусове виконання рішення таким, що не підлягає виконанню, виходячи з конкретних встановлених обставин справи його невиконання боржником та за відсутності порушених прав боржника, а тому відхиляє доводи боржника як необґрунтовані.

З урахуванням викладеного та зазначеного, проаналізувавши доводи та твердження відповідача, що були викладені ним у поданій заяві про визнання виконавчого документу таким, що не підлягає виконання, а також оцінивши надані ним докази, суд дійшов до висновку щодо відсутності підстав для задоволення такої заяви, оскільки останнім не було підтверджено суду про наявність підстав, що передбачені ч. 2 ст. 328 ГПК України, та з якими пов`язується можливість визнання наказу таким, що не підлягає виконанню, адже у суду відсутні жодні підстави для висновку про те, що виконавчий документ у справі видано помилково, а також для висновку про те, що після набрання рішенням суду законної сили обов`язок боржника частково припинився, у тому числі його добровільним виконанням боржником чи іншою особою або з інших підстав.

На підставі викладеного та керуючись ст. 160, 232-235, 328 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд, -

УХВАЛИВ:

В задоволенні клопотання Казенного підприємства "Зміївський ремонтний енергомеханічний завод" (вх. № 31251/23 від 15.11.2023) про визнання таким, що не підлягає виконанню наказу від 07.02.2013 по справі № 5023/3045/12, відмовити.

Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення та може бути оскаржена в порядку та строки, що передбачені статтями 256, 257 Господарського процесуального кодексу України.

Повний текст ухвали складено та підписано 27.11.2023.

СуддяН.А. Новікова