Постанова

від 29.11.2023 по справі 487/5667/21

МИКОЛАЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

29.11.23

22-ц/812/1225/23

МИКОЛАЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 487/5667/21

Провадження № 22-ц/812/1225/23

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

29 листопада 2023 року Миколаївський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати в цивільних справах :

головуючого - Темнікової В.І.,

суддів - Крамаренко Т.В., Царюк Л.М.

із секретарем судового засідання - Біляєвою В.М.,

за участі представника відповідача Третьякової Я.Ю.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Миколаєві цивільну справу за апеляційною скаргою Миколаївського регіонального управління державної спеціалізованої фінансової установи «Державний фонд сприяння молодіжному будівництву» на рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 21 серпня 2023 року, ухвалене під головуванням судді Сухаревич З.М., в приміщенні того ж суду, у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до Миколаївського регіонального управління державної спеціалізованої фінансової установи «Державний фонд сприяння молодіжному будівництву», про стягнення компенсації за невикористану додаткову відпустку, середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, -

В С Т А Н О В И В :

В серпні 2021 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до Миколаївського регіонального управління державної спеціалізованої фінансової установи «Державний фонд сприяння молодіжному будівництву», в якому просила стягнути з відповідача грошову компенсацію в сумі 12614 грн 63 коп. за 20 днів невикористаної додаткової відпустки, як одинокій матері за 2019 та 2020 роки; середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільненні до дня фактичного розрахунку, починаючи з 16 березня 2020 року до дня постановлення судового рішення; та моральну шкоду, завдану незаконними діями посадових осіб Миколаївського регіонального управління Державної спеціалізованої фінансової установи «Державний фонд сприяння житловому будівництву» за невиплачену заробітну плату при звільненні у сумі 104325 грн.

В обґрунтування позовних вимог зазначала, що 03 травня 2019 року її було прийнято на посаду начальника юридичного відділу Миколаївського регіонального управління Державної спеціалізованої фінансової установи "Державний фонд сприяння молодіжному житловому будівництву". Фактично наказ про прийняття на роботу видано 13.05.2019р. При прийнятті на роботу нею надано перелік документів: копія паспорту та ідентифікаційного коду, медичний огляд витребуваної форми; диплом про вищу освіту; трудова книжка; свідоцтво про право на зайняття адвокатською діяльністю; автобіографія.

Також до особової справи з власної ініціативи нею були додані копія витягу № 0009794615 від 02.11.2011 p. з Державного реєстру актів цивільного стану громадян про народження із зазначенням відомостей про батька відповідно до ч. 1 ст. 135 СК України, який підтверджує статус одинокої матері, та копія свідоцтва про народження серії НОМЕР_1 ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

12 березня 2020 року керівництво Миколаївського регіонального управління державної спеціалізованої фінансової установи "Державний фонд сприяння молодіжному житловому будівництву" повідомило своє рішення про її звільнення. Згідно наказу Миколаївського регіонального управління Державної спеціалізованої фінансової установи "Державний фонд сприяння молодіжному житловому будівництву" № 04-к від 16.03.2020р. її було звільнено за угодою сторін на підставі ч. 1 ст. 36 КЗпП України.

Належні виплати під час звільнення надійшли на картку «Приватбанк» тільки 16 квітня 2020 року, про що свідчить виписка з додатку «Приват 24» за період з 03.03.2020 до 01.06.2020р. Тобто фактично днем розрахунку і звільнення можна вважати 16 квітня 2020 року.

23 вересня 2020 року її було прийнято на роботу по контракту про проходження державної служби на період дії карантину - головним державним інспектором сектору правового забезпечення ГУ ДФС у Миколаївській області. 21 квітня 2021 року її було звільнено і 22 квітня 2021 року прийнято на ту ж посаду за результатами проходження конкурсу. При звільнені і розрахунку ГУ ДФС у Миколаївській області компенсували соціальну відпустку одинокої матері за 2021 рік - 10 днів, але відмовилися виплачувати компенсацію за 2020 рік, оскільки вважають, що це був обов`язок відповідача при звільнені. Таким чином, працюючи в 2020 році в двох установах вона не отримала належну соціальну відпустку або компенсацію за неї при звільненні.

Зазначає, що про порушення своїх прав на компенсації соціальних відпусток за 2019 - 2020 роки фактично дізналася 22 квітня 2021 р.

Із розрахункових листів, наданих відповідачем, вбачається, що в остаточні виплати у зв`язку зі звільненням не було включено компенсацію за 2 додаткові соціальні відпустки по 10 днів за 2019 та 2020 роки, а тільки залишкові дні основної відпустки за відпрацьований період з 13 травня 2019р. до 16 березня 2020 р. Копії наказу про призначення та звільнення вона не отримала, що також є порушенням трудового законодавства.

14 травня 2021 року позивачка письмово звернулася з заявою до відповідача, в якій просила надати належним чином завірені копії документів: розрахунковий лист про всі належні їй суми під час звільнення з посади начальника юридичного відділу станом на 16.03.2020 року; розрахункові листи за період роботи з 3 травня 2019 до 16 березня 2020 року; належним чином завірені копії наказів про прийняття на посаду начальника юридичного відділу та про звільнення з посади; довідку про те, що додаткова оплачувана соціальна відпустка на дітей в період роботи з 2019 до 2020 року на посаді начальника юридичного відділу відповідачем не надавалася; довідку про те, що не виплачувалася за вказаний період роботи матеріальна допомога на соціально - побутові потреби за 2019 - 2020р.р.; розрахунок середньої заробітної плати за час роботи на посаді начальника юридичного відділу.

Відповідь позивачка отримала 15 червня 2021 року, якою їй відмовлено у виплаті компенсації за соціальні відпустки за 2019-2020р.р., а із вказаного переліку документів, надано лише розрахункові листи.

Вважає, що своїми діями відповідач порушив її трудові права, передбачені чинним законодавством.

Відпустка, що надається одинокій матері, є додатковою соціальною відпусткою і не входить до складу щорічної та щорічної додаткової відпустки.

Оскільки додаткова відпустка працівникам, які мають дітей, є соціальною відпусткою і не належить до виду щорічних відпусток, то вона надається повною тривалістю у будь-який час протягом календарного року (лист Міністерства соціальної політики України від 20.10.2011 р. № 307/13/133-11).

Додаткова відпустка, встановлена ст. 19 Закону України «Про відпустки», надається за календарний рік, а не за відпрацьований робочий рік. Частиною шостою статті 20 вказаного закону визначено, що додаткові відпустки працівникам, які мають дітей, надаються понад щорічні відпустки, передбачені ст. 6, 7 і 8 Закону, а також понад щорічні відпустки, встановлені іншими законами та нормативно-правовими актами, і переносяться на інший період або продовжуються у порядку, визначеному ст. 11 Закону України «Про відпустки» (лист Мінпраці від 22.02.2008 р. № 33/13/116-08 «Щодо виплати компенсації за невикористані дні щорічної відпустки»).

Якщо працівник з якихось причин не скористався своїм правом на таку відпустку протягом року, він має право використати її, а в разі звільнення, незалежно від підстав, йому має бути виплачена компенсацію за всі невикористані дні відпусток, як це передбачено ст. 24 Закону України «Про відпустки» (лист Мінпраці від 19.02.2010 р. № 48/13/116-10 «Про соціальну додаткову відпустку»).

У відповідності до приписів ст. 47 КЗпП України, власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним усі розрахунки у строки, зазначені в ст. 116 цього Кодексу. У відповідності до приписів ст. 116 КЗпП України, роботодавець проводить розрахунок з працівниками при звільненні не пізніше дня звільнення.

Згідно наказу № 04-к від 16.03.2020р. позивачку звільнено за угодою сторін на підставі ч. 1 ст. 36 КЗпП України, однак повний розрахунок проведено 16 квітня 2020 року. Крім цього, не нарахована і не виплачена компенсація за додаткові соціальні відпустки за 2019-2020p.p.

Твердження відповідача, що нею не було подано документи, з яких можна було зробити висновок, що вона є одинокою матір`ю, вважає необґрунтованим, оскільки перебуваючи в трудових відносинах з відповідачем, нею було надано копію витягу №0009794615 від 02.11.2011 р. з Державного реєстру актів цивільного стану громадян про народження із зазначенням відомостей про відсутність батька відповідно до частини першої ст. 135 СК України, який підтверджує її статус одинокої матері та копію свідоцтва про народження серії НОМЕР_1 ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Витяг беззаперечно підтверджує її статус одинокої матері, оскільки всі державні установи, в яких вона працювала раніше, чи пізніше брали до уваги для надання відпустки або для її компенсації саме цей перелік документів, не вимагаючи додаткових. Укладений нею у 2018 році шлюб ніяким чином не впливає на право на відпустку, оскільки її чоловік доньку не всиновлював і не набув ніяких цивільних прав по відношенню до неї.

У зв`язку з цим вважає, що відповідач має сплатити їй компенсацію за соціальні відпустки як одинокій матері за 20 днів у розмірі 12614 грн., а також середній заробіток з 16.03.2020 до дати постановлення судового рішення, як відповідальність роботодавця за невиплату належних працівникові сум при звільненні.

Також позивачка вважає, що дії відповідача, який допустили звільнення під час карантину, є неправомірними і такими, які завдали їй крім матеріальної, і моральну шкоду.

Виходячи з тяжкості та незворотності наслідків, фактичну втрату засобів для існування, настання негативних змін у житті, неможливість відновлення професійного престижу і елементарних засобів для існування, з урахуванням ступеня вини відповідача, обмеження можливості роботи в умовах карантину, що внесли істотні вимушені зміни у життя, та із засад розумності та справедливості, просила стягнути з відповідача також моральну шкоду в сумі 25 мінімальних заробітних плат станом на дату звільнення 16.03.2020 року у розмірі 104325 грн.

01 жовтня 2021р. позивачка звернулася до суду з заявою про уточнення позовних вимог, в якому просила стягнути компенсацію за соціальні відпустки як одинокій матері за 20 днів 12614 грн, середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні 16.03.2020 до дати постановлення судового рішення (18 місяців) у розмірі 185028,30грн та виключити з її позовних вимог вимоги про стягнення моральної шкоди.

09 лютого 2022 року до суду надійшла заява позивачки про збільшення позовних вимог, в яких вона просила стягнути середній заробіток за весь час вимушеного прогулу в сумі 226145 грн 70 коп.

Рішенням Заводського районного суду м. Миколаєва від 21 серпня 2023 року позов задоволено. Стягнуто з Миколаївського регіонального управління державної спеціалізованої фінансової установи «Державний фонд сприяння молодіжному будівництву» на користь ОСОБА_1 компенсацію за невикористані додаткові відпустки за 2019, 2020 роки у сумі 12614,60 грн та середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні у розмірі 190 000,00 грн, які визначені без утримання сум податків та інших обов`язкових платежів.

Стягнуто з Миколаївського регіонального управління державної спеціалізованої фінансової установи «Державний фонд сприяння молодіжному будівництву» на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 1865,28 грн та на користь держави судовий збір у розмірі 160,87 грн.

Задовольняючи позовні вимоги суд першої інстанції виходив із того, що з 14 травня 2019 року ОСОБА_1 була призначена на посаду начальника юридичного відділу Миколаївського регіонального управління Державної спеціалізованої фінансової установи «Державний фонд сприяння молодіжному житловому будівництву» (Наказ від 13 травня 2019 р. № 13-к).

З 16 березня 2020 року ОСОБА_1 звільнено з займаної посади за угодою сторін згідно з п. 1 ст. 36 КЗпП України з 16 березня 2020 року.

Відповідно до Особової картки №54 позивачки їй виплачена компенсація за невикористану відпустку 6 днів відповідно до наказу № 04-к від 16.03.2020.

Згідно з випискою по рахунку позивачки, яка узгоджується з відомістю з розподілу виплат, наданою відповідачем, 16.03.2020 позивачкою отримано заробітну плату у розмірах 954,87 грн, 3263,47 грн, а 16.04.2020 у розмірі 2633,39 грн, що разом складає 6851,73 грн (з відрахуванням податків).

З 24.09.2020 по 26.04.201 включно та з 27.04.2021 по 27.08.2021 включно позивачка працювала в ГУ ДФС у Миколаївській області. При звільненні їй виплачена компенсація за невикористану відпустку як одинокій матері за 2021 рік у кількості 10 календарних днів.

14 травня 2021 року ОСОБА_1 звернулась до відповідача із запитом, в якому повідомила, що ним не був проведений повний розрахунок при звільненні, а саме не виплачена компенсація за 20 днів соціальної відпустки - по 10 днів у 2019р. та 2020р., якими вона не скористалась. Також просила надати їй документи.

Листом від 11.06.2021 № 499-05 позивачці було повідомлено, що нею не було подано документи, виходячи з яких можна було зробити висновок, що вона є одинокою матір`ю та має всі законні підстави для отримання відпустки, що надається одинокій матері. При звільненні було проведено повний розрахунок.

Проаналізувавши положення ст. 1, ч.1 ст.2, п. 5 ч. 13 ст. 10, ч.1 ст.19, ч.1 ст. 24 Закону України «Про відпустки»,ч.1 ст. 47, ст.83, 116, 117 КЗпП України, ч. 1 ст. 135 СК України, зміст листа Міністерства праці та соціальної політики України від 14.04.2008 р. №235/0/15-08/13, суд дійшов висновку, що законодавством не передбачено, які саме документи має подати жінка, яка виховує дитину без батька (в тому числі і розлучена жінка, і жінка, яка вийшла заміж, але її дитина новим чоловіком не всиновлена) на підтвердження факту виховання дитини без участі батька.

Тому приймаючи рішення у справі, суд виходив з того, що в особовій картці № НОМЕР_2 ОСОБА_1 (том 1, а. с. 151) та в автобіографії (том 1, а. с. 130-131) міститься інформація про те, що вона має двох дітей - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 та ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 .

При прийнятті на роботу позивачкою було надано свідоцтво про народження ОСОБА_2 та копію витягу з Державного реєстру актів цивільного стану громадян про народження із зазначенням відомостей про батька відповідно до частини першої статті 135 Сімейного кодексу України. Вказані обставини відповідачем не заперечувались та підтверджені ним у листі від 11.06.2021 № 499-05 (том 1 а. с. 60-62).

Враховуючи, що запис про батька дитини позивачки було здійснено на підставі ч. 1 ст. 135 СК України, суд першої інстанції вважав, що Витяг з Державного реєстру актів цивільного стану громадян про народження із зазначенням відомостей про батька відповідно до ч.1 ст. 135 СК України є належним доказом факту виховання дитини без батька. Такий Витяг був наданий позивачкою при прийнятті на роботу, тому був в розпорядженні роботодавця під час трудових відносин між сторонами та під час звільнення.

За такого, суд вважав обґрунтованими доводи позивачки про те, що вона має статус одинокої матері.

Оскільки відповідачем не надавалася позивачці додаткова соціальна відпустка як одинокій матері у 2019 році, то враховуючи положення ч.7 ст. 20 Закону України «Про відпустки» вказана відпустка є невикористаною і переноситься на інший період. Отже, при звільненні позивачки підлягала виплаті компенсація за 20 днів невикористаної додаткової соціальної відпустки, тому на думку суду позовні вимоги про стягнення компенсації є обґрунтованими та підлягають задоволенню.

При цьому судом відхилені доводи представника відповідача про те, що компенсацію за невикористану соціальну відпустку за 2020 рік повинно виплатити ГУ ДФС, оскільки зазначена відпустка може надаватись у будь-який час протягом календарного року, незалежно від відпрацьованого часу. Так як саме відповідачем було звільнено позивачку 16.03.2020, то відповідач і повинен був сплатити позивачці грошову компенсацію за всі невикористані дні щорічної відпустки, а також додаткової відпустки працівникам, які мають дітей (ст. 24 Закону України «Про відпустки»).

Безпідставними з урахуванням положень ч. 2 ст. 233 КЗпП України, правових позицій, викладених в постановах Верховного Суду України від 26 жовтня 2016 року у справі № 6-1395цс16, Великої Палати Верховного Суду від 30 січня 2019 року у справі № 910/4518/16, вважав суд також доводи відповідача з приводу порушення позивачкою строку звернення до суду з даним позовом, оскільки у разі звернення до суду з такими вимогами слід застосовувати ч. 1 ст. 233 КЗпП України, згідно якої працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.

Судом було встановлено, що про порушення свого права на компенсацію за невикористану додаткову відпустку позивачка дізналась після отримання відповіді відповідача від 11.06.2021. Позов був надісланий до суду поштовим зв`язком 10.07.2021, тобто в межах тримісячного строку, а тому строк на звернення до суду і в частині цих вимог не пропущений.

Також судом було враховано, що Законом № 540-IX від 30.03.2020 КЗпП України було доповнено главою XIX ПРИКІНЦЕВІ ПОЛОЖЕННЯ такого змісту: Під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтею 233 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину. Відтак суд першої інстанції вважав, що строки звернення позивача до суду не пропущені.

Згідно з розрахунками по заробітній платі позивачки їй нараховано заробітну плату за січень 2020 року - 12930 грн. та за лютий 2020 року - 12930 грн. Робочих днів у січні та лютому - 41(т.1, а. с. 64, 66). Відтак, середньоденний заробіток становить 630,73 грн. (25860 грн/ 41 робочий день).

Компенсація за невикористані 20 днів додаткової відпустки (у 2019 та у 2020 році) становить 12614,60 (630,73 грн. х 20 днів), яка визначена без утримання сум податків та інших обов`язкових платежів (ч. 3 п. 3 Розділу ІІІ Порядку №100) та підлягає стягненню з відповідача .

Не проведення з вини роботодавця розрахунку з працівником у визначені законом строки є підставою для відповідальності, передбаченої ст. 117 КЗпП України, а саме виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Розмір такого середнього заробітку також необхідно обчислювати відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 року №100 (далі Порядок).

Беручи до уваги, що позивача було звільнено із займаної посади 16.03.2020 року (робочий день), а повний розрахунок з нею на час ухвалення рішення не проведено, суд першої інстанції дійшов висновку, що з відповідача на користь позивача підлягає стягненню середній заробіток за час затримки розрахунку за 872 робочих дні, (з 17.03.2020 по 21.08.2023) у розмірі 549 996,56 грн. (630,73 грн. х 872).

Врахувавши правовий висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений у пунктах 39-41 постанови від 18.03.2020 по справі №711/4010/13-ц, у п.92 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019р. у справі № 761/9584/15, у постанові ВС від 20 травня 2020р. у справі № 816/1640/17 та формулу застосування критеріїв зменшення розміру відшкодування, визначеного відповідно до ст. 117 КЗпП України, яка міститься у постанові Верховного Суду у складі судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду від 30 листопада 2020 року у справі № 480/3105/19, а також у постановах від 23 грудня 2020 року у справі № 825/1732/17, від 29 грудня 2020 року у справі № 520/11337/18, суд дійшов висновку, що сума невиплаченої позивачу при звільненні компенсації за невикористану додаткову відпустку складає 12614,60 грн, а середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні - 549 996,56 грн.

Застосовуючи підходи, викладені в зазначених постановах КАС ВС до обставин цієї справи, суд першої інстанції, вважав що середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні складає 327 412,95 грн. (59,53% від 549 996,56 грн.).

Також суд першої інстанції вважав за необхідне застосувати критерії зменшення розміру відшкодування, визначеного відповідно до ст. 117 КЗпП України, виходячи зі середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні, оскільки позивачка звернулась до відповідача з листом, в якому повідомила про невиплату їй компенсації за 20 днів невикористаної відпустки лише 14 травня 2021 року, тобто більше ніж через рік після звільнення; тривалий розгляд справи у тому числі через неявку відповідача та подання клопотань про відкладення судового засідання; сума невиплаченої компенсації за невикористані додаткові відпустки, менша більш ніж у 25 разів, ніж визначена судом у цій справі сума середнього заробітку позивачки за час затримки виплати при звільненні тієї ж компенсації (327 412,95 грн).

З огляду на вказані обставини, суд вважав справедливим, пропорційним, таким, що відповідатиме обставинам справи, визначення розміру відповідальності відповідача у сумі 190 000,00 грн за весь період прострочення виплати ним належної при звільненні позивачці компенсації за невикористану додаткову відпустку.

Не погодившись із вказаним рішенням суду, відповідач - Миколаївське регіональне управління Державної спеціалізованої фінансової установи «Державний фонд сприяння молодіжному житловому будівництву» звернувся до суду з апеляційною скаргою, в якій вказує, що суд першої інстанції не дослідив обставини справи, не оцінив докази з точки зору їх належності та дійшов помилкового висновку про наявність підстав для задоволення вимог позивачки.

В апеляційній скарзі зазначає, що суд першої інстанції не прийняв до уваги твердження відповідача щодо прямого обов`язку сплати компенсації у ГУ ДФС.

Так, 23 вересня 2020 року позивачку прийнято на посаду за контрактом в ГУ ДФС, а 21 квітня 2021 року звільнено з посади в ГУ ДФС. При звільненні ГУ ДФС безпідставно відмовилось виплачувати компенсацію за дві додаткові відпустки по десять днів за 2019 та 2020 не зважаючи на наявність у нього на думку відповідача такого обов`язку.

Проаналізувавши положення ст. 83 та ст. 116 КЗпП України, апелянт зазначає, що в них відсутнє посилання на те, що саме попередній роботодавець при звільненні поточним повинен сплачувати всі належні суми.

Судом першої інстанції не досліджено та не витребувано офіційної відмови ГУ ДФС у виплаті компенсації даних відпусток саме на дату звільнення позивачки 21.04.2021 року.

Оскільки позивачка була прийнята на посаду в ГУ ДФС 23 вересня 2020 року та пропрацювала в ГУ ДФС майже 3 місяці 2020 року, то саме ГУ ДСФ повинно було сплатити належні суми всіх додаткових відпусток, що передбачені законом для позивачки. Інша справа була, якщо б відповідач був останній роботодавець, який звільнив позивачку.

Відповідач вважає, що суд першої інстанції не надав значення вказаним істотним обставинам справи, протрактував норму закону на власний розсуд. Вважає, що нове місце роботи та факт звільнення з роботи передбачає автоматичне виконання вимог статті 83,116 КЗпП поточним роботодавцем, та не містить вказівки, що поточний роботодавець має право виплачувати лише частину всіх виплат, компенсацій, що належать працівнику станом на дату звільнення, а іншу попередній роботодавець.

Також зазначає, що позивачка мала право звернутися до відповідача та отримати довідку про належні суми виплачені їй при звільненні відповідачем, крім того дані про всі розрахунки та отримані виплати містяться в даних ПФУ, в особистому кабінеті, де роботодавець повністю інформований про виплати сплачені попередніми роботодавцями. ГУ ДФС не заперечує тієї обставині, що йому було відомо, що відповідач не сплачував даний вид компенсації, а тому ГУ ДФС не мало право не сплачувати дану компенсацію позивачці.

Наслідком неповного дослідження обставин справи в цій частині стало помилкове тлумачення статей 83, 116 КЗпП та прийняття незаконного рішення у справі, адже з дати прийняття позивачки 23 вересня 2020 року на роботу по дату її звільнення 21.04.2021 року саме у ГУ ДФС виникає обов`язок сплати належних сум компенсацій додаткової відпустки. Цю обставину не було належно досліджено в рамках розгляду справи, що сприяло на думку відповідача, неповному та не всебічному розгляду справи.

Крім того, судом не надано належної оцінки тій істотній обставині, що відповідач на дату звільнення не мав доказів про наявність статусу одинокої матері у позивачки.

У відповідача працюють і інші матері, які потребують додаткової відпустки кожного року. Згідно розроблених поточних графіків відпусток відповідач завжди ознайомлює кожну працівницю з даним графіком, адже в установі колектив на 90 % складається з жінок, які мають дітей. В випадку наявності бажання взяти відпустку відповідач повністю виконує вимоги законодавства. Матерям, які мають дітей надається можливість скористатися не лише соціальними відпусками, а й за потреби в лікуванні, оздоровленні дитини/дітей та щорічними та відпустами за свій рахунок. Позивачка була ознайомлена з графіком відпусток 2019-2020p.p., коли працювала у відповідача. Коли звільнялась з роботи при отриманні розрахунку, трудової книжки ніяких претензій щодо компенсацій або надання відпусток не заявляла. Сама неодноразово брала відпуски за власний рахунок.

При звільненні позивачка не пред`являла вимог щодо сплати компенсації за невикористані дні соціальної відпуски, була звільнена за угодою сторін, умови звільнення погоджувались з позивачкою. На протязі двох років не зверталась до відповідача з будь-якими вимогами, хоча сама в своїй позовній заяві вказує, що даний вид відпуски та компенсації отримувала раніше. Позивачка за посадою юрист, адвокат, є досвідченим спеціалістом в області права.

Суд першої інстанції, на думку апелянта, не надав належної оцінки доказам, що під час роботи позивачка не заявляла про свій статус. В Особовій картці в графі «родинний стан» інформація щодо переліку членів сім`ї та дати їх народження відсутня. Автобіографія не містить зазначення статусу одинокої матері.

Відповідач наполягає на тому, що з боку позивачки є умисне зловживання своїми трудовими гарантіями з метою отримання компенсацію в більш вигідному розмірі, виходячи з власних матеріальних інтересів.

До того ж відповідач вважає, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку в частині, що розрахунок з відповідачкою був здійсненний 16.04.2020 року, та не взяв до уваги доводи відповідача, що фактичне перерахування до виплати не залежало від відповідача.

Так, 16 березня 2020 року позивачка була звільнена за угодою сторін, а не за власним бажанням. На виконання вимог ст. 47, ст. 11 КЗпП України відповідач провів з нею повний розрахунок на дату звільнення. На виконання вимог ст. 34 Закону України «Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування» відповідач на підставі заяви про звільнення від 16.03.2020 року вчасно подав заявку на фінансування для надання матеріального забезпечення застрахованій особі ОСОБА_1 .

Відповідно до заявки розрахунку № 243 -047 від 16.03.2020 року на розрахунковий рахунок НОМЕР_3 були направлені кошти 3271,28 грн, тобто строки були регламентовані кошторисним фінансування Миколаївського міського відділення ФССУ в Миколаївській області, а тому в діях відповідача не має жодних порушень.

Крім того, зауважує, що розгляд справи припав на військовий період та початок війни, суд самостійно неодноразово відкладав судові засідання у справі, та відміняв через відпустку судді. Представник постійно заявляв свою участь в режимі відеоконференції, та ніякого бажання затягувати розгляд у відповідача не було, відповідач розуміє, що саме війна, як обставина непереборної сили вплинула на строки розгляду справи.

Апелянт вважає, що суд першої інстанції не залучив в якості відповідача належних відповідачів у справі, не оцінив докази з точки зору належності, та прийняв рішення яке є незаконним та необ`єктивним, а тому підлягає скасуванню.

Від ОСОБА_1 надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому вона зазначає, що апеляційна скарга є необґрунтованою, а вимоги, викладені в ній, не відповідають чинному законодавству.

Посилається на те, представник відповідача фактично визнала в судовому засіданні першої інстанції та в тексті апеляційної скарги право позивачки на додаткову відпустку як одинокої матері і ту обставину, що всі належні виплати не були здійснені при звільнені.

Оскільки обставини, які підтверджують умисні дії, відповідач визнає, але всі інші норми трудового законодавства ним трактуються невірно, то судом першої інстанції постановлено справедливе і законне рішення. Адже роботодавець, який перший звільняє працівника в звітному році має виконати покладений на нього обов`язок повного розрахунку всіх належних виплат по заробітній платі. Всі наступні роботодавці таких обов`язків не мають.

Відповідач мав докази того, що позивачка мала статус одинокої матері з дня оформлення на роботу. Дійсно, у відділенні регіонального управління був жіночий колектив, однак додаткові відпустки не надавалися нікому, хто мав на них право, тому відповідач систематично порушує трудове законодавство і продовжує це робити.

Умови звільнення з роботодавцем не погоджувалися, оскільки не були виплачені всі належні суми та не було надано їх письмового розрахунку. Підстави для звільнення, на які посилається представник у апеляційній скарзі, значення для спору не мають, адже законодавець передбачив виплати всіх належних сум роботодавцем в будь - якому випадку. Ні карантин, ні військовий стан не мають значення для виконання обов`язків роботодавця під час звільнення працівників.

Вважає, що судом першої інстанції постановлене законне і обґрунтоване рішення.

В судовому засіданні представник відповідача підтримала доводи апеляційної скарги, просила її задовольнити, надавши пояснення аналогічні змісту апеляційної скарги.

Інші учасники процесу до судового засідання не з`явилися, про час і місце розгляду справи повідомлені належним чином. Позивачка просила розглядати справу у її відсутності.

Заслухавши доповідача, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів апеляційного суду вважає, що скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.

Відповідно до ч.3 ст. 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно зі ст. 5 ЦПК України суд, здійснюючи правосуддя, захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. А у випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні ( ст.263 ЦПК України).

Під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин ( ст. 264 ЦПК України).

Рішення суду зазначеним вимогам закону відповідає не в повній мірі.

Переглядаючи рішення суду в межах доводів апеляційної скарги, надаючи оцінку зібраним у справі доказам, визначаючи юридичну природу спірних правовідносин і закон, який їх регулює, колегія суддів виходить з наступного.

Згідно з частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, уповноважених захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси.

Отже, під час розгляду спору суд повинен встановити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.

Судом першої інстанції встановлено, що позивачка працювала у відповідача з 14 травня 2019р по 16 березня 2020р. та була звільнена за угодою сторін за п.1 ст. 36 КЗпП України наказом № 04-4 від 16.03.2020р. При звільненні позивачці не була виплачена компенсація за додаткову оплачувану соціальну відпустку як одинокій матері за 2019р. та 2021р. у кількості по 10 календарних днів за кожен рік, що не заперечується сторонами у справі.

З 24.09.2020р. по 26.04.2021р. включно та з 27.04.2021р. по 27.08.2021 включно позивачка працювала в ГУ ДФС у Миколаївській області. При звільненні 26.04.2021р. на підставі наказу ГУ ДФС у Миколаївській області №36-о від 21 квітня 2021р. їй була виплачена компенсація за невикористану основну щорічну відпустку за період роботи з 24.09.2020р. по 26.04.2021р. у кількості 18 календарних днів та за додаткову оплачувану відпустку як одинокій матері за 2021р. у кількості 10 календарних днів, що підтверджується інформаційним листом ГУ ДФС у Миколаївській області від 20.04.2023р. та копією наказу №36-о від 21 квітня 2021р. (а. с. 50-51 т.2).

За змістом частин першої, другої статті 45 Конституції України кожен, хто працює, має право на відпочинок. Це право забезпечується наданням днів щотижневого відпочинку, а також оплачуваної щорічної відпустки.

Відповідно до частини першої статті 47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.

Статтею 116 КЗпП України встановлено, що при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.

За змістом статті 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені у статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника.

Таким чином, установивши під час розгляду справи про стягнення середнього заробітку у зв`язку із затримкою розрахунку при звільненні, що працівнику не були виплачені належні йому від підприємства, установи, організації суми в день звільнення, коли ж він у цей день не був на роботі, - наступного дня після пред`явлення ним роботодавцеві вимог про розрахунок, суд на підставі ст. 117 КЗпП України стягує на користь працівника середній заробіток за весь період затримки розрахунку, а у разі не проведення його до розгляду справи - по день постановлення рішення, якщо роботодавець не доведе відсутності в цьому своєї вини.

Частиною першою статті 83 КЗпП України передбачено, що у разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі невикористані ним дні щорічної відпустки, а також додаткової відпустки працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи.

Аналогічне положення передбачено статтею 24 Закону України «Про відпустки».

Розглядаючи спори про виплату грошової компенсації за невикористану відпустку, необхідно виходити з того, що згідно зі ст. 83 КЗпП України вона може бути стягнута на вимогу працівника за всі дні невикористаної ним основної й додаткової щорічної відпустки тільки в разі звільнення його з роботи. Розмір грошової компенсації за невикористану відпустку за попередні роки визначається виходячи із середнього заробітку, який працівник має на час її проведення.

Згідно із статтею 19 Закону України «Про відпустки» жінці, яка працює і має двох або більше дітей віком до 15 років, або дитину з інвалідністю, або яка усиновила дитину, матері особи з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи, одинокій матері, батьку дитини або особи з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи, який виховує їх без матері (у тому числі у разі тривалого перебування матері в лікувальному закладі), а також особі, яка взяла під опіку дитину або особу з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи, чи одному із прийомних батьків надається щорічно додаткова оплачувана відпустка тривалістю 10 календарних днів без урахування святкових і неробочих днів (ст. 73 КЗпП України).

Визначення поняття «одинока матір» наведено у пункті 9 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.92 р. № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів» та пункті 5 частини тринадцятої статті 10 Закону України «Про відпустки».

Так, згідно з постановою Пленуму Верховного Суду України одинокою матір`ю слід вважати жінку, яка не перебуває у шлюбі і у свідоцтві про народження дитини якої відсутній запис про батька дитини або запис про батька здійснено в установленому порядку за вказівкою матері; вдову; іншу жінку, яка виховує і утримує дитину сама.

Згідно з пунктом 5 частини тринадцятої статті 10 Закону України «Про відпустки» одинокій матері (батьку), які виховують дитину без батька (матері); опікунам, піклувальникам або іншим самотнім особам, які фактично виховують одного або більше дітей віком до 15 років за відсутності батьків, надаються щорічні відпустки за бажанням працівника в зручний для нього час.

Укладення жінкою повторного шлюбу з чоловіком, який не усиновив дитину (дітей), не є підставою для зменшення тривалості соціальної додаткової відпустки чи її ненадання, оскільки ст. 260 СК України передбачено, що якщо мачуха, вітчим проживають однією сім`єю з малолітніми, неповнолітніми пасинком, падчеркою, вони мають право брати участь у їхньому вихованні.

Тобто зазначеною нормою передбачено право мачухи, вітчима, а не обов`язок брати участь у вихованні малолітніх, неповнолітніх пасинка, падчерки.

Аналіз змісту статей 18-1-18-3 Закону України «Про державну допомогу сім`ям з дітьми» також свідчить про те, що одинокою матір`ю є особа, яка не перебуває у шлюбі з батьком дитини, виховує дитину без батька. Цей статус за одинокою матір`ю зберігається і у тому разі, коли вона уклала шлюб не з батьком дитини за умов, якщо діти не були усиновлені чоловіком (дружиною).

Отже, право на додаткову відпустку мають такі одинокі матері: жінка, яка не перебуває у шлюбі і у свідоцтві про народження дитини якої відсутній запис про батька дитини або запис про батька зроблено у встановленому порядку за вказівкою матері; вдова; жінка, яка виховує дитину без батька (в тому числі і розлучена жінка, яка виховує дитину без батька, незважаючи на факт отримання аліментів, і жінка, яка вийшла заміж, але її дитина новим чоловіком не усиновлена).

Чинне законодавство не містить конкретного переліку документів, які необхідно пред`явити матері, яка виховує дитину без батька, для отримання додаткової соціальної відпустки.

Одним з таких документів, наприклад, може бути витяг з Державного реєстру актів цивільного стану громадян про народження із зазначенням відомостей про батька відповідно до частини першої статті 135 СК України.

Згідно з пунктом 4 частини третьої статті 129 Конституції України одним з основних засад судочинства є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Отже, сторона, яка посилається на ті чи інші обставини, знає і може навести докази, на основі яких суд може отримати достовірні відомості про них. В іншому разі, за умови недоведеності тих чи інших обставин суд вправі винести рішення по справі на користь протилежної сторони. Таким чином, доказування є юридичним обов`язком сторін і інших осіб, які беруть участь у справі.

За положеннями статті 76 ЦПК України, доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.

Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (ст.77 ЦПК України).

Відповідно до статті 81 ЦПК України, кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу свої вимог та заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.

На підтвердження статусу одинокої матері позивачка надала свідоцтво про народження дочки ОСОБА_2 ІНФОРМАЦІЯ_4 та копію витягу №0009794615 від 02.11.2011 р. з Державного реєстру актів цивільного стану громадян про народження із зазначенням, що відомості про батька зазначені відповідно до частини першої статті 135 Сімейного кодексу України.

За такого, суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що позивачка має статус одинокої матері та має право на додаткову соціальну відпустку відповідно до статті 19 Закону України «Про відпустки».

Доводи апеляційної скарги щодо не доведення позивачкою факту надання відповідачу даних на підтвердження свого статусу одинокої матері, спростовуються матеріалами справи та обставинами, які встановив суд першої інстанції, зокрема листом відповідача від 11.06.2021 № 499-05, в якому зазначено, що при прийнятті на роботу позивачкою наряду з іншими документами були надані також витяг з реєстру актів цивільного стану та свідоцтво про народження дитини. Зі змісту даного листа вбачається, що відповідач не заперечує наявність у нього вказаних документів, однак вважає, що їх недостатньо для підтвердження права позивачки на додаткову відпустку як одинокій матері, так як позивачка не надала будь-якого офіційно складеного та засвідченого в установленому законом порядку документу, в якому з достатньою достовірністю підтверджується відсутність участі батька у вихованні дитини (том 1 а. с. 60-62).

Однак, надання таких доказів необхідно у разі, коли батьком дитини є конкретна існуюча особа зазначена в свідоцтві про народження дитини, яка не виконує свої обов`язки щодо виховання дитини, тобто не приймає участі у вихованні дитини. У разі, коли в свідоцтві про народження дитини відомості про батька зазначені відповідно до ч.1 ст. 135 СК України, тобто в свідоцтві про народження у якості батька фактично вказана вигадана особа, яка може не існувати взагалі у реальному житті, надання доказів про те, що ця особа не виконує своїх обов`язків щодо виховання дитини не передбачено законодавством, а для підтвердження матір`ю дитини статусу одинокої матері достатньо надання нею витягу з Державного реєстру актів цивільного стану громадян про народження із зазначенням, що відомості про батька зазначені відповідно до частини першої статті 135 Сімейного кодексу України, який є належним та допустим доказом факту виховання матір`ю дитини без батька.

За наявності у відповідача копій свідоцтва про народження дочки позивачки ОСОБА_2 ІНФОРМАЦІЯ_4 та витягу з Державного реєстру актів цивільного стану громадян про народження із зазначенням, що відомості про батька зазначені відповідно до ч.1ст. 135 СК України, посилання відповідача як на підставу для невиплати позивачці компенсації за невикористані додаткові відпустки як одинокій матері при її звільненні на те, що позивачка при ознайомленні з графіком відпусток не заперечувала проти того, що в ньому не зазначено її право на додаткову соціальну відпустку, що під час роботи не зверталася з заявою про надання їй такої відпустки, а користувалася відпустками за свій рахунок, що в особовому листку, особовій картці та автобіографії не зазначені відомості про неї як про одиноку матір, є безпідставними.

При цьому колегія суддів враховує, що в особовому листі по обліку кадрів взагалі не передбачена вказівка про це, а в особовій картці та в автобіографії міститься інформація про те, що вона має двох дітей - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 та ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 та чоловіка.

Не погоджується колегія суддів також з доводами апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції не прийняв до уваги твердження відповідача щодо прямого обов`язку сплати компенсації за невикористані позивачкою соціальні відпустки за спірний період у ГУ ДФС, виходячи з наступного.

Відповідно до ст. 2 Закону України «Про відпустки» право на відпустки мають громадяни України, які перебувають у трудових відносинах з підприємствами, установами, організаціями незалежно від форм власності, виду діяльності та галузевої належності, а також працюють за трудовим договором у фізичної особи.

Згідно із статтею 19 Закону України «Про відпустки» жінці, яка працює і має, зокрема, статус одинокої матері, надається щорічно додаткова оплачувана відпустка тривалістю 10 календарних днів без урахування святкових і неробочих днів (ст. 73 КЗпП України).

Отже, для отримання такої відпустки жінці згідно ст. 19 Закону України «Про відпустки» недостатньо бути одинокою матір`ю, вона повинна працювати (виконувати свої трудові обов`язки), у зв`язку з чим у неї виникає право на таку відпустку, а у роботодавця, з яким вона перебуває у трудових відносинах, - обов`язок надати такій жінці додаткову соціальну відпустку, а у разі її звільнення без використання зазначеної відпустки під час роботи- виплатити компенсацію за неї.

Зазначена відпустка є соціальною і надається в будь-який час календарного року, незалежно від відпрацьованого часу та часу народження дитини, до чи після. Але право на неї має лише жінка, яка працює. Тому реалізувати своє право на використання цієї відпустки вона може за умови, якщо на день початку відпустки має стаж роботи в рахунок року, за який просить надати їй відпустку, тривалістю хоча б один день.

Згідно роз`яснень, які містяться в листі Мінсоцполітики України від 24.03.2015 р. № 4053/0/14-15/18, чинним законодавством не визначено строку давності, після якого працівник втрачає право на додаткові соціальні відпустки. Якщо він з якихось причин не скористався своїм правом на таку відпустку за попередній рік чи за кілька попередніх років, він має право використати її, а в разі звільнення, незалежно від підстав, йому має бути виплачена компенсація за всі невикористані дні цієї відпустки. Таким чином, якщо працівник звільняється з роботи у відповідному році і має невикористану соціальну відпустку за цей рік, йому має бути виплачена за неї грошова компенсація. На новому місці роботи він не матиме права на отримання додаткової відпустки працівникам, які мають дітей, оскільки така відпустка надається один раз протягом відповідного календарного року. Можливості перерахування грошової компенсації за невикористані дні зазначеної соціальної відпустки на рахунок підприємства, на яке перейшов працівник навіть при звільненні за переведенням, чинним законодавством не передбачено.

Аналогічні роз`яснення містяться в листі Мінсоцполітики України від 20.09.2013 р. № 807/13/155-13.

Згідно матеріалів справи позивачка 03.08.2018р. була зарахована в члени АО «Миколаївська обласна колегія адвокатів», а 13.05.2019р. відрахована з АО «Миколаївська обласна колегія адвокатів», що підтверджується записами в її трудовій книжці та листом АО «Миколаївська обласна колегія адвокатів» від 02.02.2022р. З 23 травня 2019 року до 21 вересня 2020 року форма її адвокатської діяльності змінилася на адвокатське бюро, а з 21 вересня 2020 року право на зайнятої адвокатською діяльністю зупинене на підставі заяви адвоката у зв`язку з несумісністю. Члени колегії адвокатів не є найманими працівниками, а тому соціальні платежі згідно Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» вони не отримують. Соціальні відпустки одиноким матерям «Миколаївська обласна колегія адвокатів» не надавала і, наразі, не надає. Таким чином, ОСОБА_1 не зверталася у 2019 та 2020 роках з заявою про надання додаткової відпустки одинокої матері, тому така відпустка їй не надавалася ( а.с.2 т.2).

Отже, відповідач, звільняючи позивачку 16 березня 2020р., в якого вона працювала, починаючи з 14 травня 2019р. мав обов`язок виплатити їй при звільненні компенсацію за невикористані соціальні відпустки за 2019 та 2020р. Те, що позивачка після звільнення 24.09.2020 року працевлаштувалася в ГУ ДФС у Миколаївській області, не звільняє відповідача від обов`язку сплатити їй компенсацію за соціальні відпустки право на які вона мала під час перебування з відповідачем у трудових відносинах.

Посилання відповідача на те, що саме ГУ ДФС у Миколаївській області, яке звільняло позивачку у 2021 році повинно виплатити їй компенсацію за невикористані нею соціальні відпустки, починаючи з 2019р. є довільним та помилковим тлумаченням ним діючого законодавства.

Водночас, перевіряючи доводи щодо зменшення суми відшкодування, визначеного, виходячи з середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, колегія суддів вважає необхідним зазначити наступне.

Відповідно до пункту 6 частини першої статті 3 ЦК України загальними засадами цивільного законодавства є справедливість, добросовісність та розумність.

Законодавство України не передбачає обов`язок працівника звернутись до роботодавця з вимогою про виплату йому належних платежів при звільненні. Водночас у трудових правовідносинах працівник має діяти добросовісно, реалізуючи його права, що, зокрема, вимагає частина третя статті 13 ЦК України, не допускаючи дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

Якщо відповідальність роботодавця перед колишнім працівником за неналежне виконання обов`язку щодо своєчасного розрахунку при звільненні не обмежена в часі та не залежить від простроченої заборгованості, то за певних обставин обсяг відповідальності може бути нерозумним з огляду на його непропорційність наслідкам правопорушення. Він може бути несправедливим щодо роботодавця, а також щодо третіх осіб, оскільки майновий тягар відповідних виплат може унеможливити виконання роботодавцем певних зобов`язань, зокрема з виплати заробітної плати іншим працівникам, тобто цей тягар може бути невиправдано обтяжливим чи навіть непосильним. У таких випадках невизнання за судом права на зменшення розміру відповідальності може призводити до явно нерозумних і несправедливих наслідків.

Непоодинокими є випадки, коли працівник за наявності спору з роботодавцем щодо розміру належних при звільненні незначних сум тривалий час не звертається до суду, а у позовній заяві зазначає мінімальну суму простроченої роботодавцем заборгованості, яку, на думку позивача, суд точно стягне у повному обсязі. Проте метою таких дій працівника є не стягнення заборгованості з роботодавця, а стягнення з нього у повному обсязі відшкодування в розмірі середнього заробітку, тобто без будь-якого зменшення розміру останнього. Вказане є наслідком застосування підходу щодо неможливості суду зменшити розмір відшкодування, визначений, виходячи з середнього заробітку.

Враховуючи наведене та вирішуючи питання щодо можливості зменшення судом розміру відшкодування, визначеного відповідно до ст.117 КЗпП України, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019р. у справі № 761/9584/15 зазначила, що відшкодування, передбачене ст.117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця. Загальною ознакою цивільно-правової відповідальності є її компенсаторний характер. Заходи цивільно-правової відповідальності спрямовані не на покарання боржника, а на відновлення майнової сфери потерпілого від правопорушення. Відповідно до ч. 1 ст. 9 ЦК України така спрямованість притаманна і заходу відповідальності роботодавця, передбаченому ст. 117 КЗпП України.

Одним з принципів цивільного права є компенсація майнових втрат особи, що заподіяні правопорушенням, вчиненим іншою особою. Цій меті, насамперед, слугує стягнення збитків. Розмір збитків в момент правопорушення, зазвичай, ще не є відомим, а дійсний розмір збитків у більшості випадків довести або складно, або неможливо взагалі. З метою захисту інтересів постраждалої сторони законодавець може встановлювати правила, спрямовані на те, щоб така сторона не була позбавлена компенсації своїх майнових втрат. Такі правила мають на меті компенсацію постраждалій стороні за рахунок правопорушника у певному заздалегідь визначеному розмірі (встановленому законом або договором) майнових втрат у спрощеному порівняно зі стягненням збитків порядку. Така спрощеність полягає в тому, що кредитор (постраждала сторона) не повинен доводити розмір його втрат, на відміну від доведення розміру збитків.

Зокрема, такими правилами є правила про неустойку (статті 549 - 552 ЦК України). Аби неустойка не набула ознак каральної санкції, діє правило частини 3 статті 551 ЦК України про те, що суд вправі зменшити розмір неустойки, якщо він є завеликим порівняно зі збитками, які розумно можна було б передбачити. Якщо неустойка стягується понад збитки (ч. 1 ст. 624 ЦК України), то вона також не є каральною санкцією, а носить саме компенсаційний характер. По-перше, вона стягується не понад дійсні збитки, а лише понад збитки у доведеному розмірі, які, як правило, є меншими за дійсні збитки. По-друге, для запобігання перетворенню неустойки на каральну санкцію суд має застосовувати право на її зменшення. Право суду на зменшення неустойки є проявом принципу пропорційності у цивільному праві.

Аналогічно, звертаючись з вимогою про стягнення відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до ст. 117 КЗпП України, позивач не повинен доводити розмір майнових втрат, яких він зазнав. Тому оцінка таких втрат працівника, пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні, не має на меті встановлення точного їх розміру. Суд має орієнтовно оцінити розмір майнових втрат, яких, як можна було б розумно передбачити, міг зазнати позивач.

З огляду на наведені мотиви про компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України.

При цьому Велика Палата Верховного Суду відійшла від висновків, викладених Верховний Суд України у постанові від 27 квітня 2016 року у справі за провадженням № 6-113цс16, та зазначила, що, зменшуючи розмір відшкодування, визначений виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до ст. 117 КЗпП України, необхідно враховувати:

розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором;

період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум;

ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника;

інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.

Отже, з урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення та, зокрема, визначених Великою Палатою Верховного Суду критеріїв, суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника незалежно від того, чи він задовольняє позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум у повному обсязі чи частково. Тому Велика Палата Верховного Суду також відступила від висновку Верховного Суду України, сформульованого у постанові від 27 квітня 2016 року у справі № 6-113цс16 про те, що право суду зменшити розмір середнього заробітку залежить від прийняття судом рішення щодо часткового задоволення вимог працівника про виплату належних йому при звільненні сум у строки, визначені статтею 116 КЗпП України.

У разі, коли Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні в одній зі справ Верховного Суду України, згідно з частиною шостою статті 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» суди повинні враховувати висновок, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду, навіть якщо аналогічні висновки Верховний Суд України сформулював також при розгляді інших справ (див. пункти 50, 88 постанови Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 161/5667/21.

При застосуванні до обставин справи № 487/5667/21 критеріїв зменшення розміру відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до ст. 117 КЗпП України, на думку апеляційного суду слід враховувати те, що позивачка звернулася до суду з цим позовом у липні 2021 року, тобто більше ніж через рік після звільнення з роботи, яке мало місце 16 березня 2020 року.

Відповідно до матеріалів справи та встановлених судом першої інстанції обставин позивачка не зверталася на момент звільнення до відповідача з вимогою про відповідні виплати щодо компенсації невикористаних відпусток як одинокій матері. Суд встановив, що таке право позивачка реалізувала лише у травні 2021 року, звернувшись до відповідача з запитом, в якому повідомила, що ним не був проведений повний розрахунок при звільненні, а саме не виплачена компенсація за 20 днів соціальної відпустки - по 10 днів у 2019р. та 2020р., якими вона не скористалась, а після відповіді відповідача від 11.06.2021, 10.07.2021р. звернулася до суду з позовом. Враховуючи те, що позивачка є професійним юристом, адвокатом та неодноразово отримувала за її ж ствердженням відпустки як одинока матір та компенсації за них при звільненні з інших підприємств та установ, не можна вважати, що вона не знала про це її право. Не встановлено матеріалами справи також інших обставин, які заважали їй реалізувати зазначене право.

Як убачається з відповіді відповідача від 11.06.2021, відповідач заперечує проти права позивачки на отримання саме від нього компенсації за невикористані соціальні відпустки як одинокій матері за 2019 та 2020 роки, а тому факт порушення цього права та сума відповідної компенсації були встановлені лише під час судового розгляду.

Сума компенсації позивачці за невикористані соціальні відпустки за 2019 та 2020 роки (12614,60 грн), яку встановив суд першої інстанції, є більш ніж у 43 рази меншою ніж визначена сума середнього заробітку позивачки за час затримки її виплати при звільненні (549 996,56 грн).

Тривалий розгляд справи, провадження у якій було відкрито 04 жовтня 2021рю, а рішення ухвалене 21.08.2023р., був викликаний не тільки неявкою відповідача, за умови, що він неодноразово просив слухати справу в режимі відеоконференції, а й відкладенням розгляду справи за клопотанням позивачки, в тому числі у зв`язку із збільшенням позовних вимог, а також перебуванням судді в нарадчій кімнаті по іншій справі та веденням бойових дій і обстрілами території Миколаєва, що ускладнювало розгляд справ.

Для приблизної оцінки розміру майнових втрат працівника, пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні, які розумно можна було би передбачити, на підставі даних Національного банку України про середньозважені ставки за кредитами в річному обчисленні за 2020 - 2021 року можна розрахувати розмір сум, які працівник, недоотримавши належні йому кошти від роботодавця, міг би сплатити як відсотки, взявши кредит з метою збереження рівня свого життя та враховуючи, що будучи звільненою в березні 2020р., в вересні 2020р. позивачка вже працевлаштувалася до іншої установи.

З огляду на очевидну неспівмірність заявлених до стягнення сум середнього заробітку зі встановленим розміром заборгованості, характером цієї заборгованості, діями позивачки та відповідача, тривалістю розгляду справи судом, колегія суддів вважає справедливим, пропорційним і таким, що відповідатиме обставинам цієї справи, які мають юридичне значення та наведеним вище критеріям, визначення розміру відповідальності відповідача за прострочення ним належних при звільненні позивача виплат у сумі 38 000,00 грн. Зазначена сума не відображає дійсного розміру майнових втрат позивача, пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні, а є лише орієнтовною оцінкою тих втрат, які розумно можна було би передбачити з урахуванням статистичних усереднених показників.

Саме про такий механізм застосування норм права при вирішенні питання щодо можливості зменшення судом розміру відшкодування, визначеного відповідно до ст.117 КЗпП України йде мова у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019р. у справі № 761/9584/15.

Суд зазначеним обставинам належної правової оцінки не надав та хоча і посилався постанову Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019р. у справі № 761/9584/15, проте для зменшення розміру відшкодування, визначеного відповідно до ст. 117 КЗпП України, застосував формулу застосування критеріїв зменшення цього розміру, яка міститься у постанові Верховного Суду у складі судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду від 30 листопада 2020 року у справі № 480/3105/19, а також у постановах від 23 грудня 2020 року у справі № 825/1732/17, від 29 грудня 2020 року у справі № 520/11337/18, постановлених у справах з іншими обставинами.

У зв`язку з викладеним, рішення суду в частині стягнення компенсації середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні підлягає зміні з ухваленням рішення про часткове задоволення позовних вимог про стягнення за ст. 117 КЗпП України за час затримки розрахунку при звільненні позивачки відшкодування у сумі 38 000 грн.

Колегія суддів не бере до уваги доводи апеляційної скарги про неповне дослідження обставин справи судом першої інстанції, оскільки фактично вони зводяться до помилкового тлумачення відповідачем поняття статусу одинокої матері, того, хто повинен був компенсувати позивачці невикористані дні соціальної відпустки як одинокій матері за 2029р.-2020р., ці доводи не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки щодо даних питань та містять посилання на факти, що належним чином досліджені судом.

Згідно ч.13 ст.141 ЦПК України якщо суд апеляційної інстанції, не передаючи справу на новий розгляд, змінює рішення чи ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Відповідно до ч.1 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. За подачу позову за вимоги про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні позивачкою було сплачено судовий збір у розмірі 1865,28грн. Оскільки позовні вимоги в цій частині задовольняються в розмірі 17% (38000х100%:226145,70=17%), то з урахуванням пропорційності задоволених позовних вимог з відповідача на користь позивачки підлягають стягненню понесені нею витрати на сплату судового збору за подачу позову у розмірі 317грн. (17% від 1865,38грн.).

В той же час, відповідач за подачу апеляційної скарги сплатив судовий збір у розмірі 3039,22грн. Оскільки його вимоги, викладені в апеляційній скарзі задовольняються на 83%, то з урахуванням пропорційності задоволених позовних вимог з позивачки на користь відповідача підлягають стягненню понесені ним витрати на сплату судового збору за подачу апеляційної скарги у розмірі 2522,55грн.

У зв`язку з чим рішення в частині стягнення з відповідача на користь позивачки та держави судового збору підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення в цій частині про стягнення з позивачки на користь відповідача витрат по оплаті судового збору у сумі 317грн, а з позивачки на корить відповідача-2522,55грн.

В іншій частині рішення суду слід залишити без змін.

Керуючись ст. ст. 367, 368, 374, 376, 381, 382 ЦПК України, судова колегія,-

П О С Т А Н О В И Л А:

Апеляційну скаргу Миколаївського регіонального управління державної спеціалізованої фінансової установи «Державний фонд сприяння молодіжному будівництву» задовольнити частково.

Рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 21 серпня 2023 року в частині вирішення позовних вимог про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні змінити, зменшивши стягнуту з Миколаївського регіонального управління державної спеціалізованої фінансової установи «Державний фонд сприяння молодіжному будівництву» на користь ОСОБА_1 суму середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні з 190 000,00 грн до 38000,00 грн, яка визначена без утримання сум податків та інших обов`язкових платежів.

Рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 21 серпня 2023 року в частині стягнення з Миколаївського регіонального управління державної спеціалізованої фінансової установи «Державний фонд сприяння молодіжному будівництву» судового збору на користь ОСОБА_1 у розмірі 1865,28 грн. та на користь держави у розмірі 160,87 грн. скасувати.

Стягнути з Миколаївського регіонального управління державної спеціалізованої фінансової установи «Державний фонд сприяння молодіжному будівництву» на користь ОСОБА_1 судовий збір за подачу позову у розмірі 317грн.

Стягнути з ОСОБА_1 на користь Миколаївського регіонального управління державної спеціалізованої фінансової установи «Державний фонд сприяння молодіжному будівництву» судовий збір за подачу апеляційної скарги у розмірі 2522,55 грн.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена до Верховного Суду протягом 30 днів з дня складання її повного тексту в порядку та випадках, передбачених ст. 389 ЦПК України.

Головуючий

Судді

Повний текст постанови складено 04 грудня 2023 року