Постанова

від 21.11.2023 по справі 910/11637/22

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

21 листопада 2023 року

м. Київ

cправа № 910/11637/22

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Могил С.К. - головуючий (доповідач), Волковицька Н.О., Случ О.В.,

за участю секретаря судового засідання Мельникової Л.В.

представники сторін в судове засідання не з`явились,

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "ІНВЕСТБУД ГАРАНТ"

на постанову Північного апеляційного господарського суду від 26.09.2023

та ухвалу Господарського суду міста Києва від 12.06.2023 в частині розподілу витрат на професійну правничу допомогу

у справі № 910/11637/22

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "ФАЕР-ІНЖИНІРІНГ"

до Товариства з обмеженою відповідальністю "ІНВЕСТБУД ГАРАНТ"

про стягнення 2 525 961,54 грн,

В С Т А Н О В И В:

Товариство з обмеженою відповідальністю "ФАЕР-ІНЖИНІРІНГ" звернулось до Господарського суду міста Києва з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "ІНВЕСТБУД ГАРАНТ" про стягнення заборгованості у розмірі 2 525 961,54 грн за договором підряду №28/01/2020-ВЗ від 28.01.2020 за надані послуги за період березень 2020 року - листопад 2021.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 20.01.2023 позов задоволено, стягнуто з відповідача на користь позивача борг у розмірі 2 525 961,54 грн.

28.04.2023 до Господарського суду міста Києва від ТОВ «ІНВЕСТБУД ГАРАНТ» надійшла заява про відстрочення виконання рішення Господарського суду міста Києва від 20.01.2023 у справі №910/11637/22.

Разом із тим, у запереченнях проти задоволення заяви про відстрочення виконання рішення позивач просив суд стягнути з відповідача витрати на правничу допомогу у розмірі 5 000 грн.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 12.06.2023 (суддя Бондарчук В.В.) відмовлено в задоволенні заяви про відстрочення виконання рішення Господарського суду міста Києва від 20.01.2023 у справі №910/11637/22 та стягнуто з відповідача на користь позивача витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 5 000 грн.

Відмовляючи у задоволенні заяви, суд першої інстанції зазначив, що з наданих заявником доказів неможливо встановити реальне фінансове становище боржника станом на день звернення до суду з цією заявою, тоді як до заяви про відстрочення судового рішення заявником не надано жодних доказів на підтвердження призупинення діяльності товариства внаслідок збройної агресії російської федерації проти України. Також суд першої інстанції вказав, що ТОВ «ФАЕР-ІНЖИНІРІНГ» надало суду належні докази на підтвердження понесення витрат на професійну правничу допомогу в межах розгляду заяви про відстрочення виконання рішення суду, що має наслідком задоволення заяви про стягнення з ТОВ «ІНВЕСТБУД ГАРАНТ» витрат на професійну правничу допомогу.

Постановою Північного апеляційного господарського суду від 26.09.2023 (колегія суддів у складі: Барсук М.А. - головуючий, Пономаренко Є.Ю., Руденко М.А.) ухвалу місцевого господарського суду в частині розподілу витрат на професійну правничу допомогу залишено без змін.

Не погоджуючись з постановою апеляційного та ухвалою місцевого господарських судів, відповідач звернувся до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить їх скасувати та прийняти нове рішення про відмову у задоволенні витрат на правничу допомогу у розмірі 5 000 грн.

В обґрунтування своїх вимог скаржник посилається на те, що відповідач не був належним чином повідомлений про судове засідання, в якому була постановлена оскаржувана ухвала; заява стягувача про стягнення витрат на професійну правничу допомогу не була направлена на його адресу, у зв`язку з чим останній був позбавлений можливості з нею ознайомитись; укладення додаткової угоди стосовно професійної правничої допомоги після вже фактичного виконання судового рішення не відповідає таким критеріям, як реальність, необхідність, розумність розміру таких витрат.

Скаржником вмотивовано подання касаційної скарги на підставі п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України, а саме - судом апеляційної інстанції не враховано висновків Верховного Суду щодо застосування ст.129 ГПК України, викладених у додатковій постанові Верховного Суду від 21.08.2019 у справі № 922/2821/18, у додатковій ухвалі Верховного Суду від 27.04.2023 у справі № 910/3456/22, у постановах Верховного Суду від 10.12.2019 у справі №902/844/18, від 15.06.2022 у справі № 910/18646/19, від 15.06.2020 у справі №910/18646/19, від 30.08.2022 у справі №640/1037/21, від 23.06.2022 у справі №640/9792/20, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 19.02.2020 у справі № 755/9215/15-ц), у додаткових постановах від 20.05.2019 у справі № 916/2102/17, від 25.06.2019 у справі № 909/371/18, у постановах від 05.06.2019 у справі № 922/928/18, від 30.07.2019 у справі № 911/739/15 та від 01.08.2019 у справі № 915/237/18), у постанові Верховного Суду у складі об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 03.10.2019 у справі № 922/445/19, у постановах Верховного Суду від 01.08.2019 у справі № 915/237/18, від 24.10.2019 у справі № 905/1795/18, від 17.09.2020 у справі № 904/3583/19, у постановах Верховного Суду від 07.11.2019 у справі № 905/1795/18 та від 08.04.2020 у справі № 922/2685/19, від 24.01.2022 у справі № 911/2737/17), а також щодо застосування ст.ст.120, 202 ГПК України, викладених у постановах Верховного Суду від 23.11.2021 у справі №910/10249/20, від 02.06.2020 у справі № 910/17792/17.

Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 25.10.2023 відкрито провадження за касаційною скаргою з підстави, передбаченої п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України, призначено останню до розгляду у відкритому судовому засіданні на 21.11.2023 та надано строк на подання відзиву на касаційну скаргу до 15.11.2023.

До Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду 08.11.2023 від ТОВ "ІНВЕСТБУД ГАРАНТ" надійшли доповнення до касаційної скарги.

Переглянувши в касаційному порядку постанову апеляційного та ухвалу місцевого господарського суду в оскарженій частині, колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду дійшла висновку про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги, з огляду на таке.

Відповідно до ч. 1 ст. 300 ГПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Пунктом 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України підставою касаційного оскарження судових рішень визначено застосування судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні норми права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду.

Суд враховує, що судовими рішеннями в подібних правовідносинах є такі рішення, де подібними є (1) предмети спору, (2) підстави позову, (3) зміст позовних вимог та встановлені судом фактичні обставини, а також має місце (4) однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин (аналогічна позиція викладена у постановах ВП ВС від 05.06.2018 у справі № 523/6003/14-ц, від 19.06.2018 у справі № 922/2383/16, від 20.06.2018 у справі № 755/7957/16-ц, від 26.06.2018 у справі № 2/1712/783/2011, від 26.06.2018 у справі № 727/1256/16-ц, від 04.07.2018 у справі № 522/2732/16-ц).

Зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності в різних судових рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи ((див. постанови Верховного Суду від 27.03.2018 у справі № 910/17999/16 (пункт 32); від 25.04.2018 у справі № 925/3/17 (пункт 38); від 16.05.2018 року у справі № 910/24257/16 (пункт 40); від 05.06.2018 у справі № 243/10982/15-ц (пункт 22); від 31.10.2018 у справі № 372/1988/15-ц (пункт 24); від 05.12.2018 у справах № 522/2202/15-ц (пункт 22) і № 522/2110/15-ц (пункт 22); від 30.01.2019 у справі № 706/1272/14-ц (пункт 22)).)

При цьому колегія суддів враховує позицію, викладену у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19 (провадження №14-16цс20), відповідно до якої у кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини є спірними. А тоді порівнювати права й обов`язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і у разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб`єктний склад спірних правовідносин (види суб`єктів, які є сторонами спору) й об`єкти спорів. Тому з метою застосування відповідних приписів процесуального закону не будь-які обставини справ є важливими для визначення подібності правовідносин.

На предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.

Водночас колегія суддів зазначає, що слід виходити також з того, що підставою для касаційного оскарження є неврахування висновку Верховного Суду саме щодо застосування норми права, а не будь-якого висновку, зробленого судом касаційної інстанції в обґрунтування мотивувальної частини постанови. Саме лише зазначення у постанові Верховного Суду норми права також не є його правовим висновком про те, як саме повинна застосовуватися норма права у подібних правовідносинах.

В обґрунтування своїх вимог скаржник посилається на те, що судом апеляційної інстанції не враховано висновків Верховного Суду щодо застосування ст. 129 ГПК України, викладених у додатковій постанові від 21.08.2019 у справі № 922/2821/18, у додатковій ухвалі Верховного Суду від 27.04.2023 у справі № 910/3456/22, у постановах Верховного Суду від 10.12.2019 у справі №902/844/18, від 15.06.2022 у справі № 910/18646/19, від 15.06.2020 у справі №910/18646/19, від 30.08.2022 у справі №640/1037/21, від 23.06.2022 у справі №640/9792/20, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 19.02.2020 у справі № 755/9215/15-ц), у додаткових постановах від 20.05.2019 у справі № 916/2102/17, від 25.06.2019 у справі № 909/371/18, у постановах від 05.06.2019 у справі № 922/928/18, від 30.07.2019 у справі № 911/739/15 та від 01.08.2019 у справі № 915/237/18), у постанові Верховного Суду у складі об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 03.10.2019 у справі № 922/445/19, у постановах Верховного Суду від 01.08.2019 у справі № 915/237/18, від 24.10.2019 у справі № 905/1795/18, від 17.09.2020 у справі № 904/3583/19, у постановах Верховного Суду від 07.11.2019 у справі № 905/1795/18 та від 08.04.2020 у справі № 922/2685/19, від 24.01.2022 у справі № 911/2737/17), а також щодо застосування ст.ст. 120, 202 ГПК України, викладених у постановах Верховного Суду від 23.11.2021 у справі № 910/10249/20, від 02.06.2020 у справі № 910/17792/17.

Так скаржник з посиланням на додаткову постанову Верховного Суду від 21.08.2019 у справі № 922/2821/18, додаткову ухвалу Верховного Суду від 27.04.2023 у справі № 910/3456/22, постанови Верховного Суду від 10.12.2019 у справі №902/844/18, від 15.06.2022 у справі № 910/18646/19, від 30.08.2022 у справі №640/1037/21, від 23.06.2022 у справі №640/9792/20, постанову Великої Палати Верховного Суду від 19.02.2020 у справі № 755/9215/15-ц зазначає, що на його адресу не надходила ані копія заяви (клопотання) про відшкодування таких витрат у відповідному розмірі, ані попереднього розрахунку, ані копії доказів на підтвердження зазначених витрат. Водночас Верховний Суд не одноразово звертав увагу про необхідність направлення копії заяви (клопотання) про відшкодування витрат на професійну правничу допомогу, доказів на підтвердження таких витрат іншому учаснику справи. І такі документи повинні надані (отримані) протилежною стороною до моменту вирішення судом питання відшкодування таких витрат. Невиконання стороною такого обов`язку є підставою для відмови у задоволенні таких вимог.

Як вказано у додатковій постанові Верховного Суду від 21.08.2019 у справі №922/2821/18, судом також взято до уваги, що неповідомлення відповідачем іншого учасника справи (позивача) про попередній (орієнтовний) розрахунок судових витрат, а також не направлення на його адресу документів на підтвердження відповідних вимог, позбавило позивача можливості подати до суду клопотання про зменшення розміру таких витрат відповідно до частин 5, 6 статті 126 ГПК.

Як зазначено в додатковій ухвалі Верховного Суду від 27.04.2023 у справі № 910/3456/22, ст. 129 ГПК України хоча і не містить прямої норми щодо обов`язкового надсилання доказів понесення витрат на професійну правничу допомогу іншій стороні, однак відсутність такої вказівки не звільняє заявника від виконання обов`язку щодо надсилання копії доказів іншій стороні на виконання вимог ст. 80 ГПК України.

З огляду на те, що склад і розмір витрат, пов`язаних з оплатою правової допомоги, підлягають доведенню, ненадсилання копій відповідних доказів іншій стороні фактично матиме наслідком порушення принципу змагальності та неможливість іншого учасника судового розгляду бути ознайомленим з їх змістом. Вказані обставини, у свою чергу, позбавляють іншу сторону можливості надати свої заперечення щодо обсягів витрат, а також правильності їх обрахунку (подібний правовий висновок викладено у додатковій постанові Верховного Суду від 21.08.2019 у справі №922/2821/18 та у постановах Верховного Суду від 10.12.2019 у справі №902/844/18, від 15.06.2022 у справі № 910/18646/19).

Водночас у постанові Верховного Суду від 30.08.2022 у справі №640/1037/21 наголошується, що суд першої інстанції повинен був переконатися про обізнаність відповідача щодо подання представником позивача заяви про стягнення витрат на правничу допомогу у відповідному розмірі. Верховний Суд дійшов висновку, що суд першої інстанції ухвалив оскаржене додаткове рішення щодо відшкодування на користь позивача судових витрат на правову допомогу з порушенням процесуального права іншої сторони - відповідача щодо подання клопотання про зменшення розміру витрат на правничу допомогу та/або доведення їх не співмірності. Аналогічний підхід щодо не встановлення факту направлення заяви про вирішення питання про судові витрати іншому учаснику справи за подібних обставин застосовано Верховним Судом у справі №640/2250/19, від 23.06.2022 у справі № 640/9792/20.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 19.02.2020 у справі №755/9215/15-ц вказала на виключення ініціативи суду з приводу відшкодування витрат на професійну правничу допомогу одній із сторін без відповідних дій з боку такої сторони. Тобто, саме зацікавлена сторона має вчинити певні дії, спрямовані на відшкодування з іншої сторони витрат на професійну правничу допомогу, а інша сторона має право на відповідні заперечення проти таких вимог.

Верховний Суд у справі № 910/11637/22 враховує зазначені висновки та зазначає, що з текстів оскаржених судових рішень вбачається що суд апеляційної інстанції вказав, що відповідних заперечень боржником до суду першої інстанції подано не було. При цьому апеляційним судом відхилено твердження відповідача про не направлення такої заяви на його адресу, оскільки відповідні заперечення разом із доказами про понесення витрат на професійну правничу допомогу були направлені на юридичну адресу боржника - м. Київ, вул. Князів Острозьких, 32/2, що підтверджується фіскальним чеком та описом вкладення у цінний лист від 07.06.2023.

Вказане свідчить, що суди прийняли оскаржені ухвалу та постанову у цій справі без порушення відповідних висновків Верховного Суду, на які посилається відповідач у своїй касаційній скарзі.

Також Верховний Суд неодноразово вказував на те, що при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін (пункт 21 додаткової постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.02.2020 у справі № 755/9215/15-ц).

Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції. Зокрема, у рішеннях від 12.10.2006 у справі "Двойних проти України" (пункт 80), від 10.12.2009 у справі "Гімайдуліна і інших проти України" (пункти 34-36), від 23.01.2014 у справі "East/West Alliance Limited" проти України", від 26.02.2015 у справі "Баришевський проти України" (пункт 95) зазначається, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими (необхідними), а їхній розмір - обґрунтованим.

У рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Лавентс проти Латвії" від 28.11.2002 зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір (аналогічна правова позиція викладена Верховним Судом у додаткових постановах від 20.05.2019 у справі № 916/2102/17, від 25.06.2019 у справі № 909/371/18, у постановах від 05.06.2019 у справі № 922/928/18, від 30.07.2019 у справі № 911/739/15 та від 01.08.2019 у справі № 915/237/18).

Крім того, яка зазначено у додатковій постанові Верховного Суду від 01.06.2023 у справі №924/1351/20 (924/214/22) під час вирішення питання про розподіл судових витрат господарський суд за наявності заперечення сторони проти розподілу витрат на адвоката або з власної ініціативи, керуючись критеріями, що визначені ч. 5-7, 9 ст. 129 ГПК України, може не присуджувати стороні, на користь якої ухвалено судове рішення, всі її витрати на професійну правову допомогу. У такому випадку суд, керуючись ч. 5-7, 9 ст. 129 ГПК України, відмовляє стороні, на користь якої ухвалено рішення, у відшкодуванні понесених нею на правову допомогу повністю або частково, та відповідно не покладає такі витрати повністю або частково на сторону, не на користь якої ухвалено рішення. Зокрема, вирішуючи питання розподілу судових витрат, господарський суд має враховувати, що розмір відшкодування судових витрат, не пов`язаних зі сплатою судового збору, не повинен бути непропорційним до предмета спору. У зв`язку з наведеним суд з урахуванням конкретних обставин, зокрема ціни позову, може обмежити такий розмір з огляду на розумну необхідність судових витрат для конкретної справи. Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду у складі об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 03.10.2019 у справі № 922/445/19, у постановах Верховного Суду від 01.08.2019 у справі № 915/237/18, від 24.10.2019 у справі № 905/1795/18, від 17.09.2020 у справі № 904/3583/19.

У постановах Верховного Суду від 07.11.2019 у справі № 905/1795/18 та від 08.04.2020 у справі № 922/2685/19 сформовано правовий висновок про те, що суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі його витрати на адвоката, якщо, керуючись принципами справедливості, пропорційності та верховенством права, приписів статей 123-130 ГПК України, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, зважаючи на складність справи, витрачений адвокатом час, та неспіврозмірним у порівнянні з ринковими цінами адвокатських послуг.

Верховний Суд акцентував, що стягнення витрат на професійну правничу допомогу з боржника не може бути способом надмірного збагачення сторони, на користь якої такі витрати стягуються і не може становити для неї по суті додатковий спосіб отримання доходу (подібна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 24.01.2022 у справі № 911/2737/17).

Водночас Верховний Суд у справі № 910/11637/22 відхиляє вказані посилання скаржника, оскільки сам факт виконання судового рішення до моменту розгляду заяви про відстрочення виконання рішення, яку було подано відповідачем, автоматично не встановлює обов`язку суду залишити без розгляду відповідну заяву.

Так відповідно до ч. 3 ст. 331 ГПК України підставою для встановлення або зміни способу або порядку виконання, відстрочки або розстрочки виконання судового рішення є обставини, що істотно ускладнюють виконання рішення або роблять його неможливим.

Відтак, у разі виконання судового рішення його відстрочення не є доцільним, проте суд зобов`язаний розглянути відповідну заяву. В той же час, відповідно до ст. 13 ГПК України, судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Відтак, відповідач міг подати клопотання про залишення своєї заяви без розгляду, однак таким правом не скористався, позаяк судами не встановлено протилежного. В свою чергу, факт виконання судового рішення використав представник позивача як аргумент на користь заперечення щодо відстрочення судового рішення, а тому доводи скаржника в цій частині відхиляються.

Що ж до інших посилань скаржника на постанови Верховного Суду стосовно відповідності розміру витрат на професійну правничу допомогу таким критеріям, як реальність, необхідність, розумність їхнього розміру, то судами оцінено відповідні критерії і апеляційним судом зроблено висновок, що оцінивши надані суду докази, які свідчать про проведену адвокатом роботу, ним не встановлено неспівмірності вказаних витрат. Крім цього, з огляду на погодження бюро та клієнтом розміру гонорару у фіксованому розмірі, втручання суду у договірні відносини сторін у частині визначення розміру гонорару або зменшення розміру стягнення такого гонорару з відповідної сторони на підставі положень частини четвертої статті 126 Господарського процесуального кодексу України можливе лише за умови обґрунтованості та наявності доказів на підтвердження невідповідності таких витрат фактично наданим послугам. В іншому випадку, таке втручання суперечитиме принципу свободи договору, закріпленому в положеннях статті 627 ЦК України, принципу pacta sunt servanda та принципу захисту права працівника або іншої особи на оплату та своєчасність оплати за виконану працю, закріпленому у статті 43 Конституції України. В той же час, відповідачем належним чином не обґрунтовано та не надано доказів на підтвердження невідповідності визначеного розміру витрат на професійну правничу допомогу (5 000 грн) фактично наданим послугам (підготовка заперечень щодо заяви про відстрочку виконання рішення суду).

Що ж до посилання на неправильне застосування ст.ст.120, 202 ГПК України без урахування висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 23.11.2021 у справі №910/10249/20, від 02.06.2020 у справі № 910/17792/17, відповідно до яких ч. 4 ст.120 ГПК України встановлено, що ухвала господарського суду про дату, час та місце судового засідання чи вчинення відповідної процесуальної дії повинна бути вручена завчасно, з таким розрахунком, щоб особи, які викликаються, мали достатньо часу, але не менше ніж п`ять днів, для явки в суд і підготовки до участі в судовому розгляді справи чи вчинення відповідної процесуальної дії, Верховний Суд їх відхиляє.

Як встановлено судом апеляційної інстанції, ухвала суду від 30.05.2023 про призначення до розгляду заяви про відстрочення виконання рішення була направлена судом першої інстанції на юридичну адресу відповідача, яка зазначена в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, однак повернулась неврученою.

Апеляційним судом враховано позицію Верховного Суду (постанови від 13.01.2020 у справі № 910/22873/17 та від 14.08.2020 у справі № 904/2584/19), відповідно до якої касаційний господарський суд, здійснивши аналіз ст.ст. 120, 242 ГПК України, п.п.11, 17, 99, 116, 117 Правил надання послуг поштового зв`язку, дійшов висновку, що у разі, якщо ухвалу про вчинення відповідної процесуальної дії або судове рішення направлено судом рекомендованим листом за належною поштовою адресою, яка була надана суду відповідною стороною, за відсутності відомостей у суду про наявність у такої сторони інших засобів зв`язку та/або адреси електронної пошти, необхідність зазначення яких у процесуальних документах передбачена ст.ст. 162, 165, 258, 263, 290, 295 ГПК України, і судовий акт повернуто підприємством зв`язку з посиланням на відсутність (вибуття) адресата, відмову від одержання, закінчення строку зберігання поштового відправлення тощо, то необхідно вважати, що адресат повідомлений про вчинення відповідної процесуальної дії або про прийняття певного судового рішення у справі.

При цьому суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку, що направлення листа рекомендованою кореспонденцією на дійсну адресу особи є достатнім для того, щоб вважати повідомлення цієї особи належним, оскільки отримання зазначеного листа адресатом перебуває поза межами контролю відправника, а, у даному випадку, суду. Близька за змістом правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 25.04.2018 у справі № 800/547/17 (П/9901/87/18) (провадження № 11-268заі18), а також у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 27.11.2019 у справі № 913/879/17, від 21.05.2020 у справі № 10/249-10/19, від 15.06.2020 у справі № 24/260-23/52-б).

День же невдалої спроби вручення поштового відправлення за адресою місцезнаходження особи (сторони, учасника справи), яка зареєстрована у встановленому законом порядку, вважається днем вручення цій особі ухвал суду. Близька за змістом правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 07.06.2022 у справі № 910/4430/21, від 19.09.2022 у справі № 916/939/15-г.

Сам лише факт не отримання адресатами кореспонденції, якою суд, з додержанням вимог процесуального закону, надсилав ухвалу за належними адресами та яка повернулася в суд у зв`язку з її неотриманням сторонами, вказує на суб`єктивну поведінку цих осіб щодо отримання кореспонденції, яка надходила на їх адресу.

Також, відносини щодо забезпечення доступу до судових рішень (рішень, судових наказів, постанов, вироків, ухвал), ухвалених судами загальної юрисдикції, та ведення Єдиного державного реєстру судових рішень регулюються Законом України "Про доступ до судових рішень" статтями 2, 4 якого встановлено, що кожен має право на доступ до судових рішень у порядку, визначеному цим Законом.

Це право забезпечується офіційним оприлюдненням судових рішень на офіційному веб-порталі судової влади України в порядку, встановленому цим Законом. Судові рішення, внесені до Реєстру, є відкритими для безоплатного цілодобового доступу на офіційному веб-порталі судової влади України.

Відтак, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку, що судом першої інстанції було вжито всіх необхідних дій для належного повідомлення боржника про час та місце судових засідань у цій справі, у зв`язку з чим доводи відповідача в цій частині є необґрунтованими.

Враховуючи викладене та беручи до уваги передбачені ГПК України межі перегляду справи в касаційній інстанції, відповідно до яких суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази, перевіривши правильність застосування норм процесуального права в межах доводів касаційної скарги та у відповідній оскаржені частині, оскільки підстава касаційного оскарження знайшла не знайшла своє підтвердження, колегія суддів Верховного Суду дійшла висновку, що постанова апеляційного господарського суду та ухвала місцевого господарського суду у даній справі в частині розподілу витрат на професійну правничу допомогу ухвалені з правильним застосуванням норм процесуального права, а тому не підлягають скасуванню. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16.01.2019 у справі № 373/2054/16-ц вказала, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій.

Керуючись ст.ст. 300, 301, 304, 308, 310, 314, 315, 317 ГПК України, Верховний Суд, -

П О С Т А Н О В И В:

Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "ІНВЕСТБУД ГАРАНТ" залишити без задоволення.

Постанову Північного апеляційного господарського суду від 26.09.2023 та ухвалу Господарського суду міста Києва від 12.06.2023 в частині розподілу витрат на професійну правничу допомогу у справі № 910/11637/22 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя Могил С.К.

Судді: Волковицька Н.О.

Случ О.В.