Ухвала

від 05.12.2023 по справі 910/5350/23

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

УХВАЛА

05 грудня 2023 року

м. Київ

cправа № 910/5350/23

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Малашенкової Т. М. (головуючої), Бенедисюка І. М., Колос І. Б.,

розглянувши матеріали касаційної скарги Товариства з обмеженою відповідальністю «Манад» (далі - ТОВ «Манад», скаржник)

на рішення Господарського суду міста Києва від 02.08.2023

та постанову Північного апеляційного господарського суду від 19.10.2023

у справі №910/5350/23

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Манад»

до Акціонерного товариства «Українська залізниця»

про зобов`язання вчинити певні дії, стягнення 333 986, 38 грн

ВСТАНОВИВ:

ТОВ «Манад» 27.11.2023, через «Електронний суд», звернулося до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить, зокрема, скасувати повністю рішення Господарського суду міста Києва від 02.08.2023 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 19.10.2023 і ухвалити нове рішення про повне задоволення позову, а саме:

- зобов`язати Акціонерне товариство «Українська залізниця» (далі - АТ «Українська залізниця) внести зміни до особового рахунку ТОВ «МАНАД» відкритого на підставі Договору про надання послуг з організації перевезення вантажів залізничним транспортом №8210881 від 21.03.2020, шляхом відображення (відновлення, збільшення) на особовому рахунку по коду платника 8210881 грошових коштів у сумі 329 968, 00 грн;

- нарахувати до стягнення з АТ «Українська залізниця» на користь ТОВ «МАНАД» інфляційні втрати та три відсотки річних з моменту порушення зобов`язання з повернення коштів і до моменту виконання судового рішення. Крім того скаржник у прохальній частині скарги просить здійснити розгляд справи за участі представників позивача.

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 27.11.2023 для розгляду касаційної скарги у справі №910/5350/23 визначено колегію суддів у складі: Малашенкова Т. М. - головуюча, Бенедисюк І. М., Колос І. Б.

Як убачається з матеріалів касаційної скарги, Єдиного державного реєстру судових рішень та з наявної інформації у Комп`ютерній програмі «Діловодство спеціалізованого суду» ТОВ «Манад» звернулося до господарського суду з позовом про зобов`язання АТ «Українська залізниця» внести зміни до особового рахунку ТОВ «Манад» відкритого на підставі Договору про надання послуг з організації перевезення вантажів залізничним транспортом №8210881 від 21.03.2020, шляхом відображення (відновлення, збільшення) на особовому рахунку за кодом платника 8210881 грошових коштів у сумі 329 968, 00 грн та нарахувати до стягнення із АТ «Українська залізниця» на користь ТОВ «Манад» 2 309, 78 грн інфляційних втрат та три відсотки річних у сумі 1 708, 60 грн з моменту порушення зобов`язання з повернення коштів і до моменту виконання судового рішення, а всього 333 986, 38 грн.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 02.08.2023, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 19.10.2023, у справі №910/5350/23, у задоволенні позовних вимог відмовлено повністю.

Зі змісту оскаржуваних судових рішень вбачається, що ТОВ «Манад» не доведено неправомірності дій АТ «Українська залізниця» щодо нарахування та списання провізної плати з особового рахунку позивача, а позовні вимоги належним чином не обґрунтовані, не відповідають фактичним обставинам справи, не доведені належними доказами у справі та спростовані відповідачем у встановленому законом порядку.

Вирішуючи питання щодо прийнятності касаційної скарги та наявності підстав для відкриття/відмови у відкритті касаційного провадження, дослідивши доводи касаційної скарги ТОВ «Манад» у контексті оскаржуваних судових рішень, Верховний Суд дійшов висновку про відмову у відкритті касаційного провадження з огляду на таке.

Пункт 8 частини другої статті 129 Конституції України серед основних засад судочинства закріплює забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.

Наведеним конституційним положенням кореспондує стаття 14 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», частина перша статті 17 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України).

Отже, оскарження рішень судів у касаційному порядку можливе лише у випадках, якщо таке встановлено законом.

Приписами пункту 1 частини першої статті 287 ГПК України передбачено, що учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, інтереси та (або) обов`язки, мають право подати касаційну скаргу на рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.

Відповідно до пункту 2 частини третьої статті 287 ГПК України не підлягають касаційному оскарженню судові рішення у малозначних справах та у справах з ціною позову, що не перевищує п`ятиста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім випадків, якщо:

а) касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики;

б) особа, яка подає касаційну скаргу, відповідно до цього Кодексу позбавлена можливості спростувати обставини, встановлені оскарженим судовим рішенням, при розгляді іншої справи;

в) справа становить значний суспільний інтерес або має виняткове значення для учасника справи, який подає касаційну скаргу;

г) суд першої інстанції відніс справу до категорії малозначних помилково.

Отже, перелік випадків для касаційного оскарження судових рішень у малозначних справах та у справах з ціною позову, що не перевищує п`ятиста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, наведений у пункті 2 частини другої статті 287 ГПК України, є вичерпним.

Предметом позову у справі №910/5350/23 є зобов`язання відповідача внести зміни до особового рахунку позивача шляхом відображення (відновлення, збільшення) на ньому грошової суми у розмірі 329 968, 00 грн та нарахувати до стягнення із АТ «Українська залізниця» 2 309, 78 грн інфляційних втрат, та три відсотки річних у сумі 1 708, 60 грн з моменту порушення зобов`язання з повернення коштів і до моменту виконання судового рішення, а всього 333 986, 38 грн.

Суд звертається до правової позиції викладеної у постанові Об`єднаної Палати Верховного Суду від 25.08.2020 у справі №910/13737/19 відповідно до якої майновий позов (позовна вимога майнового характеру) - це вимога про захист права або інтересу, об`єктом якої виступає благо, що підлягає грошовій оцінці.

Відповідно до пункту 3 частини третьої статті 162, пунктів 1, 2, 3 частини першої статті 163 Господарського процесуального кодексу України позовна заява повинна містити зазначення ціни позову, якщо позов підлягає грошовій оцінці. Ціна позову визначається: 1) у позовах про стягнення грошових коштів - сумою, яка стягується, або сумою, оспорюваною за виконавчим чи іншим документом, за яким стягнення провадиться у безспірному (безакцептному) порядку; 2) у позовах про визнання права власності на майно або його витребування - вартістю майна; 3) у позовах, які складаються з кількох самостійних вимог, - загальною сумою всіх вимог.

Тобто будь-який майновий спір має ціну. Різновидами майнових спорів є, зокрема, спори, пов`язані з підтвердженням прав на майно та грошові суми, на володіння майном і будь-які форми використання останнього.

Отже, судовий збір з позовної заяви про визнання права власності на майно, стягнення, витребування або повернення майна - як рухомих речей, так і нерухомості - визначається з урахуванням вартості спірного майна, тобто як зі спору майнового характеру.

Наявність вартісного, грошового вираження матеріально-правової вимоги позивача свідчить про її майновий характер, який має відображатися у ціні заявленого позову (пункт 8.12 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26.02.2019 у справі №907/9/17, провадження № 12-76гс18).

Натомість до позовних заяв немайнового характеру відносяться вимоги, які не підлягають вартісній оцінці. Під немайновим позовом слід розуміти вимогу про захист права або інтересу, об`єктом якої виступає благо, що не піддається грошовій оцінці.

Позовні вимоги ТОВ «Манад» про зобов`язання відповідача внести зміни до особового рахунку позивача шляхом відображення (відновлення, збільшення) на особовому рахунку за кодом платника 8210881 грошових коштів у сумі 329 968, 00 грн та нарахувати до стягнення з АТ «Українська залізниця» на користь ТОВ «Манад» 2 309, 78 грн інфляційні втрати та три відсотки річних у сумі 1 708, 60 грн з моменту порушення зобов`язання з повернення коштів і до моменту виконання судового рішення, а всього 333 986, 38 грн свідчить про їх майновий характер.

Заявлені вимоги позивача про зобов`язання АТ «Українська залізниця» внести зміни до особового рахунку позивача, шляхом відображення (відновлення, збільшення) на ньому грошової суми ґрунтуються на наявності вимоги грошових вимог ТОВ «Манад» до АТ «Українська залізниця», що додатково списані відповідачем кошти з провізної плати по якій вже було сплачено провізну плату на підставі договору про надання послуг з організації перевезення вантажів залізничним транспортом. Наслідком задоволення таких вимог та виконання судового рішення є припинення грошових вимог позивача до відповідача. Отже, позовні вимоги про зобов`язання відповідача внести зміни до особового рахунку позивача шляхом відображення (відновлення, збільшення) на ньому грошової суми мають вартісну оцінку, носять майновий характер, як і вимоги щодо нарахування до стягнення інфляційних втрат та три відсотки річних.

До такого висновку щодо правової оцінки такої позовної вимоги як майнової дійшов Верховний Суд у низці ухвал, зокрема, від 18.10.2023 у справа №910/10336/22, від 10.04.2023 у cправі №910/21261/21 тощо, що свідчить про сталий і послідовний підхід щодо цього питання.

За змістом частини сьомої статті 12 ГПК України для цілей цього Кодексу розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб вираховується станом на 1 січня календарного року, в якому подається відповідна заява або скарга, вчиняється процесуальна дія чи ухвалюється судове рішення.

Статтею 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2023 рік» з 01.01.2023 встановлено прожитковий мінімум на одну працездатну особу в розрахунку на місяць у розмірі 2 684 гривень.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 163 ГПК України у позовах про стягнення грошових коштів ціна позову визначається сумою, яка стягується, або сумою, оспорюваною за виконавчим чи іншим документом, за якими стягнення провадиться у безспірному (безакцептному) порядку.

Як було зазначено вище предметом позову у справі №910/5350/23 є зобов`язання відповідача внести зміни до особового рахунку позивача шляхом відображення (відновлення, збільшення) на особовому рахунку за кодом платника 8210881 грошових коштів у сумі 329 968, 00 грн та нарахувати до стягнення 2 309, 78 грн інфляційних втрат та три відсотки річних у сумі 1 708, 60 грн, а всього 333 986, 38 грн, а, отже, ціна позову у цій справі безумовно не перевищує та є меншою п`ятиста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб (станом на 2023 рік - 1 342 000, 00 грн).

Верховний Суд звертає увагу на те, що за такого правового регулювання можливість відкриття касаційного провадження у справах з ціною позову, що не перевищує п`ятиста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб залежить виключно від значення кожної з них для формування єдиної правозастосовчої практики та обставин конкретної справи, при наявності випадків, передбачених підпунктами «а» - «г» пункту 2 частини третьою статті 287 ГПК України.

Отже, тягар доказування наявності випадків, передбачених пунктом 2 частини третьої статті 287 ГПК України, покладається на скаржника.

Верховний Суд відзначає, що, визначені підпунктами «а», «б», «в», «г» пункту 2 частини третьої статті 287 ГПК України випадки, є виключенням із загального правила і необхідність відкриття касаційного провадження у справі на підставі будь-якого з них потребує належних, фундаментальних обґрунтувань, оскільки в іншому випадку принцип «правової визначеності» буде порушено.

ТОВ «Манад» у поданій касаційній скарзі з посиланням на пункт 3 частини другої статті 287 ГПК України, зазначає, на відсутності висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах щодо застосування статті 30 Угоди про міжнародне залізничне вантажне сполучення та пункту 29.1 розділу II Збірника тарифів на перевезення вантажів залізничним транспортом у межах України та пов`язані з ними послуги та Коефіцієнтів, що застосовуються до Збірника тарифів на перевезення вантажів залізничним транспортом у межах України та пов`язані з ними послуги, затвердженого наказом Міністерства транспорту та зв`язку України від 26.03.2009 №17.

Скаржник у касаційній скарзі також зазначає проте, що:

- суд першої інстанції не погодившись із наведеними позивачем правовими підставами позову, всупереч завданню господарського судочинства, в порушення принципу «jura novit curia», не застосував для вирішення справи по суті жодної норми матеріального права, послався лише на необхідність застосування до спірних правовідносин Угоди про міжнародне залізничне вантажне сполучення;

- суд першої інстанції не застосував до спірних правовідносин жодної норми матеріального права, а суд апеляційної інстанції неправильно застосував норми матеріального права - статтю 30 Угоди про міжнародне залізничне вантажне сполучення, що є підставою для скасування оскаржуваних рішень та ухвалення нового.

Крім того, ТОВ «Манад» у поданій касаційній скарзі з цитуванням підпункту «в» пункту 2 частини третьої статті 287 ГПК України зазначає, що справа має виняткове значення для нього, так як основним видом його економічної діяльності є оптова торгівля зерном, що підтверджується Випискою з ЄДРПОУ (копія якої додано до касаційної скарги). В умовах війни, зерно наразі експортується ТОВ «Манад» залізничним транспортом за кордон, що підтверджує копіями контрактів на експорт зерна, укладених позивачем з іноземними компаніями (контракти додає до касаційної скарги). Експорт здійснюється залізничним транспортом (власні вагони ТОВ «Манад») про зазначено в контрактах, в контрактах в умовах поставки зазначено про особливі умови перевезень залізничними вагонами, а також зазначено про те, що умовою поставки є залізнична станція «HALMEU» українською мовою - Халмеу). У зв`язку з цим виник істотний ризик повторення неправомірних дій з сторони АТ «Українська залізниця», що може призвести до великих втрат для ТОВ «Манад». Так лише у цій справі АТ «Українська залізниця» неправомірно нараховано та стягнуто провізну плату в сумі 329 968, 00 грн. Декілька таких випадків може призвести до мільйонних втрат ТОВ «Манад» та необхідності подання відповідних позовів. Вірогідність зміни АТ «Українська залізниця» своєї практики мізерна, адже вона призводить до збільшення його доходів.

Розглянувши наведені міркування у контексті наявності/відсутності випадків передбачених пунктом 2 частини третьої статті 287 ГПК України касаційної скарги та доданих до неї документів та змісту оскаржуваних судових рішень, колегія суддів дійшла висновку про недоведеність наявних випадків для відкриття касаційного провадження з огляду на таке.

Верховний Суд виходить з того, що тягар доказування наявності випадків передбачених підпунктами «а» - «г» пунктом 2 частини третьої статті 287 ГПК України покладається на скаржника.

Використання оціночних чинників, як-то: «винятковість значення справи для скаржника», «суспільний інтерес», «значення для формування єдиної правозастосовчої практики», тощо не повинні викликати думку про наявність певних ризиків, адже, виходячи із статусу Верховного Суду, у деяких випадках вирішення питання про можливість касаційного оскарження має відноситися до його дискреційних повноважень, оскільки розгляд скарг касаційним судом покликаний забезпечувати сталість судової практики, а не можливість проведення «розгляду заради розгляду».

Фундаментальне значення для формування правозастосовчої практики означає, що скаржник у своїй касаційній скарзі ставить на вирішення суду касаційної інстанції проблему, яка, у випадку відкриття касаційного провадження Верховним Судом, впливатиме на широку масу спорів, створюючи тривалий у часі, відмінний від минулого підхід до вирішення актуальної правової проблеми.

Верховний Суд звертається до правової позиції, висловленої Великою Палатою Верховного Суду в ухвалі від 07.12.2018 у справі №922/6554/15, що виключна правова проблема має оцінюватися з урахуванням кількісного та якісного вимірів. Кількісний ілюструє той факт, що вона наявна не в одній конкретній справі, а в невизначеній кількості спорів, які або вже існують, або можуть виникнути з урахуванням правового питання, щодо якого постає проблема невизначеності.

Якісні показники характеризуються відсутністю сталої судової практики в питаннях, що визначаються як виключна правова проблема, невизначеністю на нормативному рівні правових питань, які можуть кваліфікуватись як виключна правова проблема, відсутністю національних процесуальних механізмів вирішення виключної правової проблеми іншими способами ніж із використанням повноважень Великої Палати Верховного Суду тощо.

Такі критерії, серед іншого, можливо використовувати для визначення чи має справа фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики, адже останнє є оціночним поняттям.

Аргументи та доводи, викладені у касаційній скарзі, не відповідають вказаним вище критеріям, адже вони абстрактні і декларативні і не містять жодних доказів якісного виміру щодо наявності питання фундаментального значення для формування єдиної правозастосовчої практики.

Разом з тим скаржник не наводить обґрунтувань, які дозволяють дійти висновку, що при перегляді оскаржуваних судових рішень у даній справі має бути усунута невизначеність на нормативному рівні правових питань, які можуть кваліфікуватися, що питання має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики, або існує необхідність вирішити питання застосування аналогії закону чи права; існує необхідність забезпечення принципу пропорційності, тобто належного балансу між інтересами сторін у справі.

Верховний Суд виходить з того, що алгоритм та порядок встановлення фактичних обставин кожної конкретної справи не є типовим та залежить в першу чергу від позиції сторін спору, а також доводів і доказів, якими вони обґрунтовують свою позицію. Всі юридично значущі факти, які складають предмет доказування, визначають фактичний склад у справі, що формується, виходячи з підстав вимог і заперечень сторін та норм матеріального права. Підстави вимоги і заперечення осіб, які беруть участь у справі, конкретизують предмет доказування.

Касаційний суд вказує, що наведені у касаційній скарзі доводи щодо оскарження судових рішень у справі №910/5350/23 фактично зводяться до незгоди скаржника з висновками попередніх судових інстанцій стосовно оцінки доказів і встановлених на їх підставі обставин, при цьому, доводи скарги спрямовані на доведення необхідності переоцінки цих доказів та встановленні інших обставин у тому контексті, який, на думку скаржника, свідчить про наявність підстав для відмови в позові.

Верховний Суд, оцінивши доводи скаржника щодо застосування зазначених ним норм права, дійшов висновку, що аргументи та мотиви, викладені у касаційній скарзі, не є переконливими, доречними і достатніми, враховуючи критерії, визначені Великою Палатою Верховного Суду в ухвалі від 07.12.2018 у справі №922/6554/15, що дана справа містить правове питання щодо застосування норми права і її розгляд Верховним Судом є необхідною для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.

А тому вказані твердження, щодо необхідності відкриття касаційного провадження на підставі підпункту «в» пункту 2 частини третьої статті 287 ГПК України судом відхиляються, як необґрунтовані.

Верховний Суд також виходить з того, що вжите законодавцем словосполучення «значний суспільний інтерес», зокрема слід розуміти як серйозну, обґрунтовану зацікавленість, яка має неабияке виняткове значення для усього суспільства в цілому, певних груп людей, територіальних громад, об`єднань громадян тощо до певної справи в контексті можливого впливу ухваленого у ній судового рішення на права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб. Вказане поняття охоплює ті потреби суспільства або окремих його груп, які пов`язані із збереженням, примноженням, захистом існуючих цінностей, девальвація та/або втрата яких мала б значний негативний вплив на розвиток громадянського суспільства.

Стосовно «виняткового значення» справи для учасника, то в даному випадку оцінка судом такої «винятковості» може бути зроблена виключно на підставі дослідження мотивів, відповідно до яких сам учасник справи вважає її такою, що має для нього виняткове значення. Винятковість значення справи для учасника справи можна оцінити тільки з урахуванням особистої оцінки справи таким учасником. Відтак, особа, яка подає касаційну скаргу має обґрунтувати наявність відповідних обставин у касаційній скарзі.

Доводи скаржника не містять аргументованих і переконливих обґрунтувань про те, що дана справа має суспільний інтерес та є винятковою для відповідача, а зводяться лише до незгоди із судовими рішеннями судів попередніх інстанцій і в цілому до заперечення результату розгляду даної справи та до власного викладення обставин справи стороною у справі щодо переоцінки доказів, які були здійсненні судами, що в силу приписів статті 300 ГПК України не входить в повноваження суду касаційної інстанції.

Таким чином, подана касаційна скарга не містить належних обґрунтувань, які можуть бути визнані такими, що підпадають під пункт 2 частини третьої статті 287 ГПК України, і, які надають повноваження Верховному Суду переглянути, як «суду права», дану категорію справ.

Колегія суддів відзначає, що незгода із рішеннями судів попередніх інстанцій не свідчить автоматично про неправильність застосування або порушення норм матеріального/процесуального права при ухваленні судових рішень, як і не може вказувати на таку обставину, як негативні наслідки для скаржника внаслідок прийняття цих рішень, оскільки настання таких наслідків у випадку прийняття судового рішення не на користь однієї з сторін є звичайним передбачуваним процесом.

Верховним Судом під час аналізу доводів та аргументів касаційної скарги також взято до уваги: предмет позову, правову природу спірних правовідносин, складність справи, чинне на час виникнення спірних правовідносин законодавство, факт розгляду даної справи судами двох інстанцій, які мали повну юрисдикцію та врахував межі, порядок, повноваження судів щодо розгляду справи.

Касаційний господарський суд також враховує, що переглядаючи справу в касаційному порядку, Верховний Суд виконує функцію «суду права», що розглядає спори, які мають найважливіше (принципове) значення для суспільства та держави, та не є «судом фактів».

Отже, наведені скаржником у касаційній скарзі доводи у контексті оскаржуваних судових рішень у цій справі не дають поза розумними сумнівами підстав для висновку про те, що касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики, або наявні інші підстави для відкриття касаційного провадження, передбачені частиною третьої статті 287 ГПК України. Наведені скаржником доводи зводяться до заперечення встановлених судами попередніх інстанцій обставин справи з одночасним тлумаченням стороною власного викладення обставин справи, до переоцінки доказів, які були здійсненні судами під час розгляду справи по суті і в цілому до заперечення результату розгляду справи.

Верховний Суд відзначає, що, визначені підпунктами «а», «б», «в», «г» пункту 2 частини третьої статті 287 ГПК України випадки, є виключенням із загального правила і необхідність відкриття касаційного провадження у справі на підставі будь-якого з них потребує належних, фундаментальних обґрунтувань, оскільки в іншому випадку принцип «правової визначеності» буде порушено.

Частиною четвертою статті 11 ГПК України та статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» визначено, що суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України (далі - Конвенція), та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

У рішенні Європейського суду з прав людини від 23.10.1996 «Справа «Леваж Престасьон Сервіс проти Франції» (Levages Prestations Services v. France, заява №21920/93, пункт 48) вказано, що зважаючи на особливий статус суду касаційної інстанції, роль якого обмежено перевіркою правильності застосування норм закону, процесуальні процедури в такому суді можуть бути більш формальними, особливо, якщо провадження здійснюється після його розгляду судом першої інстанції, а потім судом апеляційної інстанції.

Разом з тим, Суд також враховує позицію, висловлену Європейським Судом з прав людини в ухвалі від 9 жовтня 2018 року щодо неприйнятності у справі «Азюковська проти України» (Azyukovska v. Ukraine, заява №26293/18). Суд визнав, що заява є неприйнятною ratione materiae у сенсі пункт 3 (а) статті 35 Конвенції і має бути відхилена відповідно до пункту 4 цієї статті. ЄСПЛ зазначив, що застосування критерію малозначності справи в цій справі було передбачуваним, справу розглянули суди двох інстанцій, які мали повну юрисдикцію, заявниця не продемонструвала наявності інших виключних обставин, які за положеннями Кодексу могли вимагати касаційного розгляду справи. В ухвалі також ідеться, що в контексті аналізу застосування критерію ratione valoris щодо доступу до вищих судових інстанцій ЄСПЛ також брав до уваги наявність або відсутність питання щодо справедливості провадження, яке здійснювалося судами нижчих інстанцій. Однак у цій справі тією мірою, в якій заявниця ставила питання щодо справедливості провадження в судах першої і другої інстанцій, ЄСПЛ не визнав, що мали місце порушення процесуальних гарантій пункт 1 статті 6 Конвенції.

Верховний Суд виходить з того, що скаржник у цій справі розумів, що вказана справа не перевищує п`ятиста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, а відтак застосування наявності/відсутності випадків у контексті пункту 2 частини третьої статті 287 ГПК України був прередбачувальним, скаржник у касаційній скарзі не навів наявності виключних випадків, які за положеннями Кодексу могли вимагати касаційного розгляду справи. Щодо справедливості провадження, яке здійснювалося судами попередніх інстанцій, то Верховний Суд відзначає те, що можливість реалізувати свої процесуальні права залежить від суб`єктивної волі скаржника.

Таким чином, законодавець цілком свідомо надав Верховному Суду право використовувати процесуальний фільтр, закріплений у частині першій статті 293 ГПК України, і це повністю узгоджується з положеннями статті 129 Конституції України, завданнями та принципами господарського судочинства. Водночас, Суд зазначає, що вичерпний перелік судових рішень, які можуть бути оскаржені до касаційного суду, жодним чином не є обмеженням доступу особи до правосуддя чи перепоною в отриманні судового захисту, оскільки встановлення законодавцем «розумних обмежень» в праві на звернення до касаційного суду не суперечить практиці Європейського суду з прав людини та викликане виключно особливим статусом Верховного Суду, розгляд скарг яким покликаний забезпечувати формування єдиної правозастосовчої практики, а не можливість перегляду будь-яких судових рішень.

У постанові від 18.05.2021 у справі №914/1570/20 (провадження №12-90гс20) Велика Палата Верховного Суду зазначила, що тенденції нормативно-правового регулювання національної моделі касаційного оскарження свідчать про перехід на конституційному рівні до моделі обмеженої касації, що реалізується, зокрема, за допомогою введення переліку випадків, коли рішення підлягає касаційному оскарженню, а також низки процесуальних фільтрів. Встановлення в процесуальному кодексі виняткових підстав для касаційного оскарження у тих випадках, коли таке оскарження є дійсно необхідним, має слугувати формуванню дієвої судової системи, що гарантуватиме особі право на остаточне та обов`язкове судове рішення. Введення процесуальних «фільтрів» не порушує право на доступ до суду, оскільки таке право вже реалізоване при зверненні до суду першої та апеляційної інстанцій, та можна стверджувати, що введення процесуальних «фільтрів» допуску до перегляду судових рішень касаційним судом не порушує право доступу до правосуддя.

Отже обставин, з яких би вбачалось необхідність перегляду даної справи у касаційній скарзі з огляду на вищенаведені мотиви не наведені.

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 293 ГПК України суд касаційної інстанції відмовляє у відкритті касаційного провадження у справі, якщо касаційну скаргу подано на судове рішення, що не підлягає касаційному оскарженню.

Беручи до уваги вищевказане, з огляду на принципи господарського судочинства (змагальності та диспозитивності, рівності усіх учасників судового процесу перед законом і судом, юридичної визначеності) колегія суддів дійшла висновку про відмову у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю «Манад» на рішення Господарського суду міста Києва від 02.08.2023 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 19.10.2023 у справі №910/5350/23, оскільки вона подана на судове рішення, що не підлягає касаційному оскарженню.

У зв`язку з відмовою у відкритті касаційного провадження, клопотання скаржника не розглядається.

Керуючись статтями 234, 235, 287, 293 ГПК України, Верховний Суд,

У Х В А Л И В:

Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю «Манад» на рішення Господарського суду міста Києва від 02.08.2023 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 19.10.2023 у справі №910/5350/23.

Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Суддя Т. Малашенкова

Суддя І. Бенедисюк

Суддя І. Колос