Рішення

від 11.07.2023 по справі 607/207/22

ШЕВЧЕНКІВСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД МІСТА КИЄВА

Справа № 607/207/22

Провадження № 2/761/4491/2023

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

(заочне)

11 липня 2023 року Шевченківський районний суд м. Києва у складі:

головуючого судді - Фролової І.В.,

секретаря судового засідання - Коломійця А.Д.,

за участю:

представника позивача - ОСОБА_4,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Києві у порядку спрощеного позовного провадження в приміщенні суду цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна»</a>, треті особи: ОСОБА_2 , Товариство з обмеженою відповідальністю «Два «В», ОСОБА_3 про визнання недійсною частини договору купівлі-продажу кредитного портфеля,-

В С Т А Н О В И В:

ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна»</a>, треті особи: ОСОБА_2 , Товариство з обмеженою відповідальністю «Два «В», ОСОБА_3 про визнання недійсною частини договору купівлі-продажу кредитного портфеля.

У своїй позовній заяві проси суд визнати недійсною частину договору купівлі-продажу кредитного портфеля від 29 квітня 2010 року та договору про відступлення права вимоги, укладеного між Акціонерним товариством «ОТП Банк» та Товариством з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна», що стосується відступлення права вимоги до позичальника ОСОБА_1 .

Позовні вимоги мотивував тим, що 14.08.2008 року між ним та ЗАТ «ОТП Банк» був укладений кредитний договір № СМ-SME00/063/2008. 29.04.2010 року АТ «ОТП Банк» передав право вимоги за кредитним договором № СМ- SME00/063/2008від 14.08.2008 року новому кредитору ТОВ «ОТП Факторинг» на підставі договору купівлі-продажу кредитного портфелю. Вважає, що передання права вимоги за укладеним ним кредитним договором відбувалися на підставі договорів факторингу. Зокрема, вважав, що укладений 29.04.2010 року між ПАТ «ОТП Банк» та ТОВ «ОТП Факторинг» договір купівлі-продажу кредитного портфелю за своєю природою є договором факторингу. Таким чином, зазначив, що виконуючи валютні операції з передання права вимоги за кредитом в іноземній валюті без ліцензії на вчинення операцій з валютними цінностями, ТОВ «ОТП Факторинг» порушили вимоги ст. 4 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» та ст.5 Декрету КМУ від 19.02.1993 року № 15-93 «Про систему валютного регулювання і валютного контролю, отже є підстави для визнання вказаних угод недійсними.

Ухвалою Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 10 січня 2022 року матеріали позову було передано до Шевченківського районного суду м. Києва для розгляду справи за підсудністю.

Ухвалою Шевченківського районного суду м. Києва від 15 червня 2022 року позовну заяву було залишено без руху.

Ухвалою Шевченківського районного суду м. Києва від 29 липня 2022 року було відкрито провадження у справі, призначено до розгляду.

Представник позивача у судовому засіданні позовні вимоги підтримав, проси суд задовольнити позов.

Відповідачі, які в установленому порядку повідомлялись про дату, час та місце судового розгляду, в судове засідання не з`явились, відзиви на позов не подали.

Статтею 13 ЦПК України визначено принцип диспозитивності цивільного судочинства, відповідно до якого суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до вимог ЦПК України, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Статтею 81 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Відповідно до ст. 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує зокрема: чи мали місце обставини, якими обґрунтовуються вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; які правовідносини випливають зі встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Дослідивши матеріали справи, оцінивши зібрані по справі докази в їх сукупності, суд приходить до наступного.

Судом встановлено, що 14 серпня 2008 року між ОСОБА_1 та Закритим акціонерним товариством «ОТП Банк» був укладений кредитний договір № СМ-SME00/063/2008 споживчого кредиту, за умовами якого банк надав позичальнику, а позичальник прийняв кредит у розмірі 240 000,00 доларів США.

На забезпечення виконання вказаного договору між Закритим акціонерним товариством «ОТП Банк» та ОСОБА_2 було укладено Договір покури №SR-SMEE00/031/2008/1 від 19 серпня 2008 року.

Також на забезпечення виконання вказаного договору між Закритим акціонерним товариством «ОТП Банк» та ОСОБА_3 було укладено Договір покури №SR-SMEE00/031/2008/2 від 19 серпня 2008 року.

18 серпня 2008 року між Закритим акціонерним товариством «ОТП Банк» (Іпотекодержатель) та Товариством з обмеженою відповідальністю «ДВА «В» (Іпотекодавець), майнового поручителя ОСОБА_1 (Боржник) було укладено Договір наступної іпотеки (PM-SMEE00/057/2008), предметом якого виступав торгово-складське та офісне приміщення за адресою: АДРЕСА_1 .

29 квітня 2010 року між Товариством з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна» та Публічним акціонерним товариством «ОТП Банк» було укладено договір відступлення права вимоги у зв`язку з укладенням між сторонами Договору купівлі-продажу кредитного портфелю №б/н від 29 квітня 2010 року.

Згідно ч. 1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Статтею ч. 1 ст. 5 ЦПК України визначено, що здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом.

Відповідно до ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недотримання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 Цивільного кодексу України.

Згідно з ч. ч. 1, 2 ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.

У п. 1 ч. 1 ст. 512 та ст. 514 ЦК України вказано, що кредитор у зобов`язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги). До нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов`язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.

Відповідно до ч. 1ст.516 ЦК України заміна кредитора у зобов`язанні здійснюється без згоди боржника, якщо інше не встановлено законом чи договором.

Згідно зі ст. 627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Відповідно до ч. 1 ст. 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягай згоди з усіх умов договору (ч. 1ст. 638 ЦК України).

Згідно з ч. 1 ст. 628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Одним із випадків відступлення права вимоги є факторинг (фінансування під відступлення права грошової вимоги).

Поняття факторингу та його особливості визначені главою 73 ЦК України.

Відповідно до ч. 1 ст. 1077 ЦК України за договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов`язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату (у будь-який передбачений договором спосіб), а клієнт відступає або зобов`язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника).

Договір факторингу має на меті фінансування однієї сторони договору іншою стороною шляхом надання їй визначеної суми грошових коштів. Ця послуга згідно з договором факторингу надається фактором клієнту за плату, розмір якої визначається договором. При цьому право грошової вимоги, передане фактору, не є платою за надану останнім фінансову послугу.

Положення ЦК України не містять жодних обмежень щодо предмету договору факторингу (право грошової вимоги), за критерієм віднесення носія вказаної заборгованості до кола суб`єктів господарювання. Так, згідно ст. 1078 ЦК України, предметом договору факторингу може бути право грошової вимоги, строк платежу за якою настав (наявна вимога), а також право вимоги, яке виникне в майбутньому (майбутня вимога).

За змістом ст. 1079 ЦК України сторонами у договорі факторингу є фактор і клієнт. Клієнтом у договорі факторингу може бути фізична або юридична особа, яка є суб`єктом підприємницької діяльності. Фактором може бути банк або інша фінансова установа, яка відповідно до закону має право здійснювати факторингові операції.

Таким чином, ЦК України не містить вимоги щодо предмету договору в залежності від належності вказаної заборгованості до фізичної особи чи суб`єкту господарювання.

Відмежування вказаного договору від інших подібних договорів, зокрема договору відступлення права вимоги (цесії), визначає необхідність застосування спеціальних вимог законодавства, у тому числі відносно осіб, які можуть виступати фактором.

Згідно з висновком Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постанові від 11.09.2018 року справа № 909/968/16, договір факторингу є правочином, який характеризується тим, що: а) йому притаманний специфічний суб`єктний склад (клієнт - фізична чи юридична особа, яка є суб`єктом підприємницької діяльності, фактор - банк або інша фінансова установа, яка відповідно до закону має право здійснювати фінансові, в тому числі факторингові операції, та боржник - набувач послуг чи товарів за первинним договором); б) його предметом може бути лише право грошової вимоги (такої, строк платежу за якою настав, а також майбутньої грошової вимоги); в) метою укладення такого договору є отримання клієнтом фінансування (коштів) за рахунок відступлення права вимоги до боржника; г) за таким договором відступлення права вимоги може відбуватися виключно за плату; д) його ціна визначається розміром винагороди фактора за надання клієнтові відповідної послуги, і цей розмір може встановлюватись у твердій сумі; у формі відсотків від вартості вимоги, що відступається; у вигляді різниці між номінальною вартістю вимоги, зазначеної у договорі, та її ринковою (дійсною) вартістю тощо; е) вимоги до форми такого договору визначені у ст. 6 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг».

Правочин, якому не притаманні перелічені ознаки, не є договором факторингу, а є правочином з відступлення права вимоги. Порушення вимог до форми, змісту, суб`єктного складу договору факторингу відповідно до ст. 203 ЦК України зумовлює його недійсність.

Договір факторингу має такі ознаки: 1) предметом є надання фінансової послуги за плату; 2) мета полягає у наданні фактором й отриманні клієнтом фінансової послуги; 3) зобов`язання, в якому клієнт відступає право вимоги, може бути тільки грошовим; 4) такий договір має передбачати не тільки повернення фінансування фактору, але й оплату клієнтом наданої фактором фінансової послуги; 5) укладається тільки у письмовій формі та має містити визначені Законом України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» умови (п. 48 постанови Великої Палати Верховного Суду від 16.03.2021 року у справі № 906/1174/18).

Якщо предметом і метою договору є відступлення права вимоги, а інші суттєві умови договору притаманні як договорам відступлення права вимоги, так і договорам факторингу, то за відсутності доказів, що підтверджують надання новим кредитором фінансової послуги (надання грошових коштів за плату) попередньому кредитору, у суду немає підстав вважати такий договір відступлення права вимоги договором факторингу (п. 51 постанови Великої Палати Верховного Суду від 16.03.2021 року у справі № 906/1174/18).

Якщо право вимоги відступається за плату (так званий продаж боргів), то сторони у відповідному договорі мають визначити ціну продажу цього майнового права. Можлива різниця між вартістю права вимоги та ціною його продажу може бути зумовлена ліквідністю цього майнового права та сама по собі (за відсутності інших ознак) не означає наявність фінансової послуги, яку новий кредитор надає попередньому (п. 57 постанови Великої Палати Верховного Суду від 16.03.2021 року у справі № 906/1174/18).

У постанові від 11.09.2018 року в справі № 909/968/16 (провадження № 12-97гс18) Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що договір факторингу є правочином, який характеризується, зокрема, тим, що йому притаманний специфічний суб`єктний склад (клієнт - фізична чи юридична особа, яка є суб`єктом підприємницької діяльності, фактор - банк або інша фінансова установа, яка відповідно до закону має право здійснювати фінансові, в тому числі факторингові операції, та боржник - набувач послуг чи товарів за первинним договором).

Вичерпний перелік осіб, які можуть бути кредитодавцями у кредитних правовідносинах, визначений у ст. 1054 ЦК України. Такими є банк або інша фінансова установа.

Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» фінансовими установами є банки, кредитні спілки, ломбарди, лізингові компанії, довірчі товариства, страхові компанії, установи накопичувального пенсійного забезпечення, інвестиційні фонди й компанії та інші юридичні особи, виключним видом діяльності яких є надання фінансових послуг,а у випадках, прямо передбачених законом, - інших послуг (операцій), пов`язаних із наданням фінансових послуг.

У ч. ч. 1, 2 ст. 7 цього Закону зазначено, що юридична особа, яка має намір надавати фінансові послуги, зобов`язана звернутися до відповідного органу державного регулювання ринків фінансових послуг протягом тридцяти календарних днів з дати державної реєстрації для включення її до державного реєстру фінансових установ. У разі якщо відповідно до закону надання певних фінансових послуг потребує ліцензування, фінансова установа має право на здійснення таких послуг лише після отримання відповідних ліцензій.

Отже, фактор для надання фінансової послуги повинен бути включеним до Державного реєстру фінансових установ.

Предметом договору факторингу може бути лише право грошової вимоги (як такої, строк платежу за якою настав, так і майбутньої грошової вимоги (ст. 1078 ЦК України)).

Метою договору факторингу є отримання клієнтом фінансування (коштів) за рахунок відступлення права вимоги до боржника.

За договором факторингу відступлення права вимоги може відбуватися виключно за плату.

Ціна договору факторингу визначається розміром винагороди фактора за надання клієнтові відповідної послуги. Якщо право вимоги відступається «за номінальною вартістю» без стягнення фактором додаткової плати,то в цьому випадку відносини факторингу відсутні, а відносини сторін регулюються загальними положеннями про купівлю-продаж з урахуванням норм стосовно заміни кредитора у зобов`язанні (ч. 3 ст. 656 ЦК України).

У постанові від 10.11.2020 року у справі № 638/22396/14-ц (провадження № 14-16цс20) Велика Палата Верховного Суду вказала на відсутність підстав для відступу від зазначених висновків.

Договір факторингу спрямований на фінансування однією стороною другої сторони шляхом надання в її розпорядження певної суми грошових коштів. Вказана послуга за договором факторингу надається фактором клієнту за плату, розмір якої визначається договором. При цьому сама грошова вимога, передана клієнтом фактору, не може розглядатись як плата за надану останнім фінансову послугу. Плата за договором факторингу може бути у формі різниці між реальною ціною вимоги і ціною, передбаченої в договорі, право вимоги за яким передається.

Згідно з ч. 1 ст. 1084 ЦК України, якщо відповідно до умов договору факторингу фінансування клієнта здійснюється шляхом купівлі у нього фактором права грошової вимоги, фактор набуває права на всі суми, які він одержить від боржника на виконання вимоги, а клієнт не відповідає перед фактором, якщо одержані ним суми є меншими від суми, сплаченої фактором клієнтові.

Оскільки факторинг визначено п. 3 ч. 1 ст. 49 Закону України «Про банки і банківську діяльність» кредитною операцією, вимоги до такого договору визначені у статті 6 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг».

Зазначене узгоджується із правовими висновками, які викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 11.09.2018 року у справі № 909/968/16 (провадження № 12-97гс18), від 31.10.2018 року у справі № 465/646/11 (провадження № 14-222цс18).

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 10.11.2020 року у справі № 638/22396/14-ц (провадження № 14-16цс20) зазначила про відсутність підстав для відступу від вказаних вище правових висновків Великої Палати Верховного Суду.

Звертаючись до суду, позивач вказав, що договір купівлі-продажу кредитного портфелю від 29.04.2010 року, укладений між ПАТ «ОТП Банк» та ТОВ «ОТП Факторинг Україна» в частині відступлення права вимоги за кредитним договором № СМ-SME00/063/2008 від 14.08.2008 року, що був укладений між Закритим акціонерним товариством «ОТП Банк» та ОСОБА_1 , є договором факторингу.

Правова природа договору не залежить від його назви, а визначається з огляду на зміст, тому при оцінці відповідності волі сторін та укладеного договору фактичним правовідносинам, суд повинен надати правову оцінку його умовам, правам та обов`язкам сторін для визначення спрямованості як їх дій, так і певних правових наслідків.

Відтак, встановивши під час розгляду справи, що правочин вчинено з метою приховати інший правочин, суд на підставі ст. 235 ЦК України має визнати, що сторонами вчинено саме цей правочин, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин. Якщо правочин, який насправді вчинено, суперечить закону, суд ухвалює рішення про встановлення його нікчемності або про визнання його недійсним.

Разом з тим, матеріали справи оспорюваного правочину не містять.

Суд позбавлений можливості надати правову оцінку умовам договору купівлі-продажу кредитного портфелю №б/н від 29.04.2010, правам та обов`язкам сторін для визначення спрямованості як їх дій, так і певних правових наслідків.

Тому, враховуючи відсутність в матеріалах справи оспорюваного договору від 29.04.2010року, що унеможливлює дослідження його істотних умов, суд позбавлений можливості встановити його правову природу як договору факторингу, а тому критично оцінює твердження позивача про те, що договір купівлі-продажу кредитного портфелю від 29.04.2010року, укладений між ПАТ «ОТП Банк» та ТОВ «ОТП Факторинг Україна» в частині відступлення права вимоги за кредитним договором № СМ- SME00/063/2008 від 14.08.2008 року, що був укладений між Закритим акціонерним товариством «ОТП Банк» та ОСОБА_1 , є договором факторингу, а тому не приймає їх до уваги.

Також, звертаючись до суду, позивач, вважаючи, що усі передання права вимоги за укладеним ним кредитним договором, відбувались за договорами факторингу, просив визнати недійсними договір купівлі-продажу кредитного портфелю від 29.04.2010 року, укладений між ПАТ «ОТП Банк» та ТОВ «ОТП Факторинг Україна» в частині відступлення права вимоги за кредитним договором № СМ- SME00/063/2008 від 14.08.2008 року, що був укладений між Закритим акціонерним товариством «ОТП Банк» та ОСОБА_1 ; та договір відступлення права вимоги від 29.04.2010 року, укладений між ТОВ «ОТП Факторинг Україна» та ТОВ «Фінансова компанія «Довіра та гарантія» в частині відступлення права вимоги за кредитним договором № СМ- SME00/063/2008 від 14.08.2008 року, що був укладений між Закритим акціонерним товариством «ОТП Банк» та ОСОБА_1 , посилався на те, що виконуючи валютні операції з передання права вимоги за кредитом в іноземній валюті без ліцензії на вчинення операцій з валютними цінностями, ТОВ «ОТП Факторинг» та ТОВ «Довіра та гарантія» порушили вимоги ст. 4 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» та ст. 5 Декрету КМУ від 19.02.1993 року № 15-93 «Про систему валютного регулювання і валютного контролю.

З даного приводу суд вважає за необхідне зазначити наступне.

Правочин юридичної особи, вчинений нею без відповідного дозволу (ліцензії), згідно зі статтею 227 ЦК України є оспорюваним.

Вимоги про визнання такого правочину недійсним можуть заявлятися як сторонами правочину, так і будь-якою заінтересованою особою в разі, якщо таким правочином порушено її права чи законні інтереси (п. 17 Пленуму ВСУ від 06.11.2009 №9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними»).

З ч. 1 ст. 1077 ЦК України та ч. 5 ст. 5 Закону України «Про банки і банківську діяльність» вбачається, що суб`єктний склад у договорі факторингу має три сторони: клієнта, яким може бути фізична чи юридична особа, яка є суб`єктом підприємницької діяльності (ч. 2 ст. 1079 ЦК України), фактора, яким може бути банк або інша фінансова установа, яка відповідно до закону має право здійснювати факторингові операції (ч. 3 ст. 1079 ЦК України) та боржник, тобто набувач послуг чи товарів за первинним договором.

У разі якщо відповідно до закону надання певних фінансових послуг потребує ліцензування, фінансова установа має право на здійснення таких послуг лише після отримання відповідних ліцензій.

Отже, фактор для надання фінансової послуги повинен бути включеним до Державного реєстру фінансових установ.

Такі висновки викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 11.09.2018 року у справі №909/968/16 (провадження №12-97гс18).

Згідно з ч. 3 ст. 1079 ЦК України у договорах факторингу фактором може бути банк або інша фінансова установа, яка відповідно до закону має право здійснювати факторингові операції.

Під час укладення оспорюваних позивачем договорів вимоги щодо суб`єктного складу, обумовленого цивільним законодавством для такої категорії договорів, сторонами не порушено.

Ліцензія на здійснення операцій з валютними цінностями необхідна при укладенні кредитного договору, а в даному випадку між ПАТ «ОТП Банк» і ТОВ «ОТП Факторинг Україна» були укладені договори купівлі-продажу кредитного портфеля та відступлення прав вимоги, що не передбачають наявності генеральної або індивідуальної ліцензії на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу.

Аналогічні за змістом висновки викладені у постановах Верховного Суду від 09.07.2020 року у справі № 752/18402/16-ц (провадження № 61-1177св19), від 04.11.2020 року у справі № 562/3925/18 (провадження № 61-10905св20).

За визначенням, наведеним у п. 2 ст. 1 Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» від 19.02.1993 року № 15-93 (далі - Декрет № 15-93) в редакції, чинній на час укладення спірних договорів, під «валютними операціями» слід розуміти: операції, пов`язані з переходом права власності на валютні цінності, за винятком операцій, що здійснюються між резидентами у валюті України; операції, пов`язані з використанням валютних цінностей в міжнародному обігу як засобу платежу, з передаванням заборгованостей та інших зобов`язань, предметом яких є валютні цінності; операції, пов`язані з ввезенням, переказуванням і пересиланням на територію України та вивезенням, переказуванням і пересиланням за її межі валютних цінностей.

Частиною 2 ст. 2 Декрету № 15-93 передбачено, що резиденти і нерезиденти мають право здійснювати валютні операції з урахуванням обмежень, встановлених цим Декретом та іншими актами валютного законодавства України.

У розумінні приписів ч. ч. 1,2 ст. 5 Декрету № 15-93 Національний банк України видає індивідуальні та генеральні ліцензії на здійснення валютних операцій, які підпадають під режим ліцензування згідно з цим Декретом.

Генеральні ліцензії видаються комерційним банкам та іншим фінансовим установам України, національному оператору поштового зв`язку на здійснення валютних операцій, що не потребують індивідуальної ліцензії, на весь період дії режиму валютного регулювання.

У п. 4 ст. 5 Декрету № 15-93 наведено перелік операцій, які потребують отримання індивідуальної ліцензії резидентами і нерезидентами, зокрема підпунктами «в» та «г» передбачено отримання індивідуальної ліцензії у разі: надання і одержання резидентами кредитів в іноземній валюті, якщо терміни і суми таких кредитів перевищують встановлені законодавством межі; використання іноземної валюти на території України як засобу платежу або як застави, за винятком оплати в іноземній валюті за товари, роботи, послуги, а також оплати праці, на тимчасово окупованій території України.

Одержання індивідуальної ліцензії однією із сторін валютної операції означає також дозвіл на її здійснення іншою стороною або третьою особою, яка має відношення до цієї операції, якщо інше не передбачено умовами індивідуальної ліцензії (ч. 5 ст. 5 Декрету № 15-93).

Виходячи із правового аналізу ст. 1, ч. ч. 1, 2, 4 ст. 5 Декрету № 15-93 право вимоги за кредитним договором, яке перейшло від ПАТ «ОТП Банк» до ТОВ «ОТП Факторинг Україна» за договором факторингу, не є валютною операцією, яка потребує наявності генеральної або індивідуальної ліцензії. Під час укладення вказаного договору іноземна валюта як засіб платежу не використовувалась.

Законом встановлені певні обмеження, в тому числі в частині необхідності отримання індивідуальної ліцензії Національного банку України, у разі укладення певних видів цивільно-правових договорів в іноземній валюті, зокрема кредитних.

Пунктом 1.2 Положення про порядок надання небанківським фінансовим установам, національному оператору поштового зв`язку генеральних ліцензій на здійснення валютних операцій, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 09.08.2002 року № 297 (далі - Положення надання генеральних ліцензій), небанківська фінансова установа має право здійснювати операції, передбачені статтею 4 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», якщо вони є валютними операціями, тільки після отримання генеральної ліцензії згідно з пунктом 2 статті 5 Декрету Кабінету Міністрів України від 19.02.1993 року № 15-93 «Про систему валютного регулювання і валютного контролю».

Відповідно до підп. 11 ч. 1 ст. 4 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» факторинг належить до фінансових послуг.

Наведене Положення надання генеральних ліцензій містить застереження, яке зводиться до того, що небанківська фінансова установа має право надавати фінансові послуги, якщо вони є валютними операціями, лише після отримання генеральної ліцензії згідно з п. 2 ст. 5 Декрету № 15-93 (постанова ВСУ від 18.05.2022 року, справа № 592/11042/20, провадження № 61-3031св21).

Суд не бере до уваги посилання у позові на постанову від 10.11.2020 року у справі № 638/22396/14-ц (провадження № 14-16цс20), оскільки у даній справі не встановлено, що укладений договір є договором факторингу і під час його укладення ТОВ «ОТП Факторинг Україна» здійснювало валютні операції, на проведення яких необхідна ліцензія Національного банку України, в тому числі використовувало іноземну валюту як засіб платежу.

З наведеного, суд також не вбачає підстав й для визнання недійсним й договору відступлення права вимоги від 29.04.2010 року, укладеного між ТОВ «ОТП Факторинг Україна» та ПАТ «ОТП Банк» в частині відступлення права вимоги за кредитним договором № СМ-SME00/063/2008 від 14.08.2008 року, укладеним між Закритим акціонерним товариством «ОТП Банк» та ОСОБА_1 .

На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 12, 13, 76-81, 259,261, 265,273, 354 ЦПК України, суд, -

В И Р І Ш И В:

Позовну заяву ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна»</a>, треті особи: ОСОБА_2 , Товариство з обмеженою відповідальністю «Два «В», ОСОБА_3 про визнання недійсною частини договору купівлі-продажу кредитного портфеля - залишити без задоволення.

Рішення суду може бути оскаржене до Київського апеляційного суду шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Заочне рішення може бути переглянуто судом, який його ухвалив, за письмовою заявою відповідача.

Заяву про перегляд заочного рішення може бути подано протягом 30 днів з дня його отримання.

Заочне рішення набирає законної сили, якщо протягом строків, встановлених цим Кодексом, не подані заява про перегляд заочного рішення або апеляційна скарга, або якщо рішення залишено в силі за результатами апеляційного розгляду справи.

Реквізити учасників справи:

ОСОБА_1 , адреса місця проживання - АДРЕСА_2 , РНОКПП НОМЕР_1 ,

Товариство з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна»</a>, адреса місцезнаходження - м. Київ, вул. Фізкультури, буд. 28Д, код ЄДРПОУ 36789421,

ОСОБА_2 , адреса місця проживання - АДРЕСА_3 , РНОКПП НОМЕР_2 ,

Товариство з обмеженою відповідальністю «Два «В», адреса місцезнаходження - Тернопільська обл., Тернопільський р-н., с. Петриків, вул. Об`їзна, буд. 12/6-Г, код ЄДРПОУ 33622268,

ОСОБА_3 , адреса місця проживання - АДРЕСА_4 , РНОКПП НОМЕР_3 .

Повний текст рішення виготовлений 22 серпня 2023 року.

Суддя: