Рішення

від 23.11.2023 по справі 920/1037/23

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД СУМСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД СУМСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

РІШЕННЯ

23.11.2023м. СумиСправа № 920/1037/23

Господарський суд Сумської області у складі судді Заєць С.В., розглянувши матеріали справи № 920/1037/23

за позовом Приватного підприємства "Флоріс-С"

(просп. М. Лушпи, буд. 7 кв. 38, м. Суми, 40035, код ЄДРПОУ 34933234)

до відповідача: Управління комунального майна Сумської міської ради

(вул. Воскресенська, буд. 8А, м. Суми, 40000, код ЄДРПОУ 45068823)

про визнання недійсним пункту договору.

за участю представників сторін:

від позивача: не прибув,

від відповідача: Парфененко М.С.,

при секретарі судового засідання Щербак Н.М.

Суть спору: 31.08.2023 позивач звернувся до суду з позовом, в якому просить суд визнати недійсним п. 7.1. Договору купівлі-продажу нежитлового приміщення, шляхом викупу № 9 від 17.08.2022, який укладено між Департаментом забезпечення ресурсних платежів Сумської міської ради правонаступником якого є Управління комунального майна Сумської міської ради та Приватним підприємством "Флоріс-С".

Відповідно до Протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 31.08.2023 справу розподілено судді Заєць С.В.

Ухвалою Господарського суду Сумської області від 05.09.2023 відкрито провадження у справі № 920/1037/23; призначено підготовче засідання на 05.10.2023, 10:30; позивачу та відповідачу встановлено строк для подання відзиву на позовну заяву, відповіді на відзив та заперечення на відповідь на відзив на позовну заяву.

25.09.2023 відповідачем через електронну пошту надіслано до суду відзив від 22.09.2023, №84/23юр (вх.№6032/23 від 25.09.2023) на позовну заяву, відповідно до змісту якого відповідач вважає позовні вимоги Приватного підприємства "Флоріс-С" такими, що не підлягають задоволення судом.

05.10.2023 позивачем через електронну пошту надіслано до суду клопотання б/н, б/д (вх.№6305/23 від 05.10.2023) про відкладення судового засідання.

Протокольною ухвалою суду від 05.10.2023 оголошено перерву в підготовчому засіданні у справі №920/1037/23 до 19.10.2023, 10:30.

Ухвалою суду від 05.10.2023 повідомлено Приватне підприємство "Флоріс-С" (просп. М. Лушпи, буд. 7 кв. 38, м. Суми, 40035, код ЄДРПОУ 34933234) про дату, час і місце судового засідання на 19.10.2023, 10:30.

Протокольною ухвалою суду від 19.10.2023 оголошено перерву в підготовчому засіданні у справі №920/1037/23 до 02.11.2023, 11:10.

Ухвалою суду від 19.10.2023 повідомлено Приватне підприємство "Флоріс-С" (просп. М. Лушпи, буд. 7 кв. 38, м. Суми, 40035, код ЄДРПОУ 34933234) про дату, час і місце судового засідання на 02.11.2023, 11:10.

23.10.2023 представником позивача Приватного підприємства "Флоріс-С" надіслано до суду Заяву від 20.10.2023, б/н (вх.№4060 від 23.10.2023) про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду в справі №920/1037/23, відповідно до якої зазначений представник просить судове засідання призначене на 02.11.2023, 11:10 провести за участю представника позивача в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду з використанням власних технічних засобів за допомогою системи ВКЗ; в судовому засіданні як представник позивача братиме участь Василик Віталій Валентинович (e-mail: ІНФОРМАЦІЯ_1 ).

Ухвалою суду від 30.10.2023 задоволено заяву представника позивача про проведення судового засідання в режимі відеоконференцз`язку (вх.№4060 від 23.10.2023) у справі №920/1037/23.

Ухвалою суду від 02.11.2023 закрито підготовче провадження та призначено справу № 920/1037/23 до судового розгляду по суті. Призначено розгляд справи по суті на 23.11.2023,10:00.

Представник позивача в судове засідання 23.11.2023 не прибув, про час і місце розгляду справи повідомлений належним чином.

Представник відповідача в судовому засіданні 23.11.2023 заперечував протии задоволення позову.

Відповідно до статті 233 ГПК України рішення у даній справі прийнято у нарадчій кімнаті за результатами оцінки доказів, поданих сторонами.

У судовому засіданні 28.11.2023 на підставі статті 240 Господарського процесуального кодексу України, проголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, господарський суд установив наступне:

17.08.2022 між Департаментом забезпечення ресурсних платежів Сумської міської ради та Приватним підприємством «Флоріс-С" був укладений договір купівлі- продажу нежитлового приміщення, шляхом викупу № 9, на приміщення площею 484,4 м2, яке знаходиться за адресою: м. Суми, вул. Сірка Івана, 3.

Стороною договору є Департамент забезпечення ресурсних платежів Сумської міської ради, але відповідно до рішення Сумської міської ради від 11.01.2023 № 3396-МР «Про внесення змін до рішення Сумської міської ради від 03.11.2022 № 3176-МР «Про Положення про Управління комунального майна Сумської міської ради», Управління є уповноваженим органом з питань управління та розпорядження майном комунальної власності, здійснює контроль за виконанням умов договору купівлі-продажу майна комунальної власності, а також є правонаступником Департаменту забезпечення ресурсних платежів Сумської міської ради по всіх майнових та немайнових правах та обов`язках.

Пунктом 1.1. укладеного договору покупець зобов`язався прийняти об`єкт приватизації, сплатити його ціну та здійснити реєстрацію об`єкта згідно з законодавством.

Згідно з п. 1.2. укладеного договору, право власності на об`єкт приватизації переходить до Покупця після державної реєстрації в установленому законом порядку права власності на обєкт приватизації, яка здійснюється після сплати у повному обсязі ціни продажу об`єкта приватизації. Про факт повного розрахунку зазначається в акті передачі.

Відповідно до п. 2.2. договору, покупець зобов`язаний сплатити 2 911 000, 00 грн. за об`єкт приватизації протягом 30 календарних днів з моменту нотаріального посвідчень: договору.

Згідно з п. 3.1. договору, передача об`єкта приватизації здійснюється продавцем покупцю в 3-денний строк після сплати в повному обсязі покупцем ціни продажу об`єкта приватизації разом з неустойкою.

Пунктом. 7.1. договору сторони погодили, що у разі порушення покупцем строку оплати за об`єкт приватизації, вказаного в підпункті 2.2. цього Договору, він сплачує пеню з суми недоїмки, яка нараховується в розмірі подвійної облікової ставки НБУ, що діяла в період, за який сплачується пеня.

Згідно з п. 7.2. договору, у разі несплати коштів за об`єкт приватизації відповідно до умов цього Договору протягом 30 днів з дати укладення договору та його нотаріального посвідчення покупець сплачує на користь органу приватизації неустойку в розмірі 5 відсотків від ціни продажу об`єкта приватизації.

Відповідно до п. 9.1. договору, ризик випадкової загибелі або псування об`єкта приватизації несе покупець з моменту набуття права власності на об`єкт приватизації.

Позивач, обґрунтовуючи позовні вимоги зазначає, що станом на дату подання цієї позовної заяви до суду, вказана в п. 2.2. договору сума не була сплачена покупцем за об`єкт приватизації у зв`язку з дією форс-мажорних обставин (введення військового стану та ведення бойових дій) на території України, а об`єкт приватизації не було передано покупцю за актом передачі, право власності на об`єкт приватизації належить територіальній громаді Сумської міської ради, договір в судовому порядку не розірвано.

Станом на 02.03.2023 розмір нарахованої продавцем неустойки згідно з п. 7.2. договору становить 145 550,00 грн.

Станом на 02.03.2023 р. розмір нарахованої продавцем пені згідно з п. 7.1. договору становив 665 941,11 грн.

Середньомісячне нарахування пені за кожен місяць становить 123 617,81 грн. при обліковій ставці в розмірі 25%, яка діяла до 28.07.2023 року.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що він вважає, що п. 7.1. договору купівлі-продажу нежитлового приміщення слід визнати в судовому порядку недійсним, оскільки він є дублюючим видом неустойки, яка передбачена також і в п. 7.2. договору купівлі-продажу нежитлового приміщення у вигляді штрафу. Застосування обох різновидів неустойки є несправедливим та порушує баланс інтересів покупця і продавця і ставить покупця у завідомо невигідне становище, внаслідок чого продавець не зазнавши жодних збитків від порушення строку оплати матиме право стягувати від покупця подвійну неустойку.

З метою захисту своїх прав позивач і звернувся до суду з позовом про визнання недійсним п. 7.1. Договору купівлі-продажу нежитлового приміщення, шляхом викупу № 9 від 17.08.2022.

Вирішуючи спір у даній справі, суд керується наступним:

Відповідно до статті 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини. Договір є обов`язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України). Крім того, положення умов договору мають відповідати засадам цивільного законодавства, зокрема, зазначеним у статті 3 ЦК України.

Разом з тим за частиною третьою статті 509 ЦК України зобов`язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості, а частиною першою статті 627 ЦК України визначено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Приписами частин другої та третьої статті 6 та статті 627 ЦК України встановлено, що сторони мають право врегулювати у договорі, який передбачений актами цивільного законодавства, свої відносини, які не врегульовані цими актами. Сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд. Сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов`язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами. Сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Особам надається право вибору: використати вже існуючі диспозитивні норми законодавства для регламентації своїх відносин або встановити для себе правила поведінки на свій розсуд. Відтак цивільний (господарський) договір як домовленість двох або більше сторін, що спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків, виявляє автономію волі сторін щодо врегулювання їхніх правовідносин на власний розсуд (у межах, встановлених законом), тобто є актом встановлення обов`язкових правил для сторін договору, регулятором їх відносин.

Приписи частин другої та третьої статті 6 та статті 627 ЦК України визначають співвідношення між актами цивільного законодавства і договором. Допустимість конкуренції між актами цивільного законодавства і договором випливає з того, що вказані норми передбачають ситуації, коли сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства та врегулювати свої відносини на власний розсуд, і коли вони не вправі цього робити.

Свобода договору, як одна з принципових засад цивільного законодавства, є межею законодавчого втручання у приватні відносини сторін. Водночас сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд, крім випадків, коли такий відступ неможливий в силу прямої вказівки акта законодавства, а також якщо відносини сторін регулюються імперативними нормами.

Відповідно сторони не можуть врегулювати свої відносини (визначити взаємні права та обов`язки) у спосіб, який суперечить існуючому публічному порядку, порушує положення Конституції України, не відповідає загальним засадам цивільного законодавства, передбаченим статтею 3 ЦК України, які обмежують свободу договору (справедливість, добросовісність, розумність). Домовленість сторін договору про врегулювання своїх відносин всупереч існуючим у законодавстві обмеженням не спричиняє встановлення відповідного права та/або обов`язку, як і його зміни та припинення.

Частиною 1 ст. 202 ЦК України передбачено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Відповідно до норм ч. 1 ст. 203 ЦК України, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Частиною 5 ст. 203 ЦК України передбачено, що правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Частиною 1 ст. 215 ЦК України встановлено, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Згідно з ч.ч. 2, 3 ст. 215 ЦК України, недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Позивач, в обгрунтування своєї позиції по справі, зазначає що п. 7.1. договору купівлі-продажу нежитлового приміщення є дублюючим видом неустойки, яка передбачена також і в п. 7.2. договору купівлі-продажу нежитлового приміщення у вигляді штрафу. Застосування обох різновидів неустойки є несправедливим та порушує баланс інтересів покупця і продавця і ставить покупця у завідомо невигідне становище, внаслідок чого продавець не зазнавши жодних збитків від порушення строку оплати матиме право стягувати від покупця подвійну неустойку.

Статтею 61 Конституції України передбачено, що ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення, і підлягає обов`язковому застосуванню як норма прямої дії.

За змістом частини першої та другої статті 217 ГК України учасники господарських відносин несуть господарсько-правову відповідальність за правопорушення у сфері господарювання шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах і в порядку, передбачених цим Кодексом, іншими законами та договором. Застосування господарських санкцій повинно гарантувати захист прав і законних інтересів громадян, організацій та держави, в тому числі відшкодування збитків учасникам господарських відносин, завданих внаслідок правопорушення, та забезпечувати правопорядок у сфері господарювання.

Положеннями статті 218 ГК України визначено, що підставою господарсько-правової відповідальності учасника господарських відносин є вчинене ним правопорушення у сфері господарювання, а саме невиконання або неналежне виконання господарського зобов`язання чи порушення правил здійснення господарської діяльності.

Відповідно до частини першої статті 230 ГК України учасник господарських відносин зобов`язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов`язання господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня).

Згідно із частиною четвертою статті 231 ГК України розмір штрафних санкцій встановлюється законом, а в разі якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, санкції застосовуються в передбаченому договором розмірі. При цьому розмір санкцій може бути встановлено договором у відсотковому відношенні до суми невиконаної частини зобов`язання або в певній, визначеній грошовій сумі, або у відсотковому відношенні до суми зобов`язання незалежно від ступеня його виконання, або у кратному розмірі до вартості товарів (робіт, послуг).

Статтею 193 ГК України встановлено, що суб`єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов`язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов`язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться. Кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов`язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу.

Суд зазначає, що такий вид забезпечення виконання зобов`язання як пеня та її розмір та спосіб визначення встановлено частиною 3 статті 549 ЦК України, частиною 6 статті 231 ГК України та статями 1, 3 Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов`язань", а право встановити у договорі розмір та порядок нарахування штрафу надано сторонам частиною 4 статті 231 ГК України. Можливість одночасного стягнення пені та штрафу за порушення окремих видів господарських зобов`язань передбачено частиною 2 статті 231 ГК України. При цьому в інших випадках порушення виконання господарських зобов`язань чинне законодавство не встановлює для учасників господарських відносин обмежень передбачати в договорі можливість одночасного стягнення пені та штрафу, що узгоджується зі свободою договору, встановленою статтею 627 ЦК України, тобто коли сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

За таких обставин, суд вважає, що одночасне стягнення з учасника господарських відносин, який порушив господарське зобов`язання за договором, штрафу та пені не суперечить статті 61 Конституції України, оскільки згідно зі статтею 549 ЦК України пеня та штраф є формами неустойки, а відповідно до статті 230 ГК України - видами штрафних санкцій, тобто не є окремими та самостійними видами юридичної відповідальності. У межах одного виду відповідальності може застосовуватися різний набір санкцій (наведена правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 09.02.2018 у справі №911/2813/17, від 22.03.2018 у справі №911/1351/17, від 25.05.2018 у справі №922/1720/17, від 02.04.2019 у справі № 917/194/18 та Постанові Великої Палати Верховного Суду від 01.06.2021 по справі № 910/12876/19).

Отже, за висновками суду норми чинного законодавства України не містять прямої заборони законодавця щодо одночасного застосування такого виду забезпечення виконання зобов`язання, як пеня та штраф, та, відповідно, суб`єкти господарських відносин при укладенні договору наділені законодавцем правом забезпечення виконання господарських зобов`язань встановленням окремого виду відповідальності.

Враховуючи вищевикладене суд приходить до висновку, про відсутність правових підстав для задоволення позову.

Відповідно до частини першої статті 73 ГПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставини, які мають значення для вирішення справи.

Згідно з частиною першою, третьою статті 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.

Статтею 76 ГПК України визначено, що належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Частиною першою статті 77 ГПК України передбачено, що обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

У відповідності до статті 78 ГПК України достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.

Наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання (стаття 79 ГПК України).

Зазначені вище норми процесуального закону спрямовані на реалізацію статті 13 ГПК України.

Згідно з ст. 86 ГПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Оцінюючи подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин в їх сукупності, суд дійшов висновку про відмову у задоволенні позову.

При ухваленні рішення в справі, суд, у тому числі, вирішує питання щодо розподілу судових витрат між сторонами.

Статтею 123 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. Розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати: 1) на професійну правничу допомогу; 2) пов`язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертизи; 3) пов`язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів; 4) пов`язані з вчиненням інших процесуальних дій, необхідних для розгляду справи або підготовки до її розгляду.

Нормою статті 129 ГПК України встановлено, що судовий збір покладається: 1) у спорах, що виникають при укладанні, зміні та розірванні договорів, - на сторону, яка безпідставно ухиляється від прийняття пропозицій іншої сторони, або на обидві сторони, якщо судом відхилено частину пропозицій кожної із сторін; 2) у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав, - на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Судовий збір, від сплати якого позивач у встановленому порядку звільнений, стягується з відповідача в дохід бюджету пропорційно розміру задоволених вимог, якщо відповідач не звільнений від сплати судового збору. Якщо інше не передбачено законом, у разі залишення позову без задоволення, закриття провадження у справі або залишення без розгляду позову позивача, звільненого від сплати судового збору, судовий збір, сплачений відповідачем, компенсується за рахунок держави в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Таким чином, відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 129 ГПК України, враховуючи відмову у задоволенні позову у повному обсязі судовий збір покладається на позивача.

Керуючись статтями 123, 129, 232, 233, 236-238, 240, 241 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд

ВИРІШИВ:

1. Відмовити у задоволенні позову у повному обсязі.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду (ч.ч. 1, 2 ст. 241 ГПК України).

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення безпосередньо до суду апеляційної інстанції. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення (ч. 1 ст. 256, ст. 257 ГПК України).

Суд звертає увагу учасників справи, що відповідно до частини 7 статті 6 ГПК України особам, які зареєстрували офіційні електронні адреси в Єдиній судовій інформаційно-телекомунікаційній системі, суд вручає будь-які документи у справах, в яких такі особи беруть участь, виключно в електронній формі шляхом їх направлення на офіційні електронні адреси таких осіб, що не позбавляє їх права отримати копію судового рішення у паперовій формі за окремою заявою.

Повний текст рішення складений 04.12.2023.

Суддя С.В. Заєць