Постанова

від 06.12.2023 по справі 932/1140/21

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

06 грудня 2023 року

м. Київ

справа № 932/1140/21

провадження № 61-9957св23

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Ступак О. В. (суддя-доповідач), Гулейкова І. Ю., Погрібного С. О.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

третя особа - Товариство з обмеженою відповідальністю «Отілла-Дніпро»,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Дніпровського апеляційного суду від 21 червня 2023 року в складі колегії суддів Лаченкової О. В., Городничої В. С., Петешенкової М. Ю.

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст вимог позову та судових рішень судів попередніх інстанцій

У лютому 2021 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до ОСОБА_2 про витребування майна з чужого незаконного володіння.

Позов мотивував тим, що йому на підставі договору дарування від 20 червня 1990 року належало 56/100 часток у житловому будинку, розташованому на АДРЕСА_1 .

Зазначав, що рішенням Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 26 вересня 2016 року в межах розгляду справи № 200/15089/16 за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про поділ майна подружжя та розірвання шлюбу право власності на 56/100 часток житлового будинку АДРЕСА_1 визнано за ОСОБА_3 . У подальшому постановою Верховного Суду від 06 березня 2019 року рішення Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 26 вересня 2016 року в частині поділу майна подружжя скасовано, справу в цій частині передано на новий розгляд до суду першої інстанції, який ухвалою від 02 липня 2019 року позов залишив без розгляду за заявою позивачки.

Оскільки в процесі оскарження ним рішення Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 26 вересня 2016 року ОСОБА_3 внесла отриману частку в житловому будинку до статутного капіталу ТОВ «Оттіла-Дніпро», яке згодом у зв`язку з виходом ОСОБА_2 з учасників товариства передало це майно в її власність, ОСОБА_1 уважав наявними передбачені статтею 388 ЦК України підстави для витребування майна з чужого незаконного володіння.

Просив суд ухвалити рішення, яким витребувати у ОСОБА_2 на свою користь нерухоме майно, а саме 56/100 часток у житловому будинку на АДРЕСА_1 .

Рішенням Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 07 листопада 2022 року позов ОСОБА_1 задоволено та витребувано з незаконного володіння ОСОБА_2 об`єкт нерухомого майна - 56/100 часток у житловому будинку, розташованому на АДРЕСА_1 ; стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 11 350 грн.

Своє рішення місцевий суд мотивував тим, що вибуття майна з володіння власника на підставі судового рішення, ухваленого щодо цього майна, але в подальшому скасованого, вважається таким, що вибуло з володіння власника поза його волею. Установивши, що спірне нерухоме майно вибуло з володіння позивача поза його волею, суд першої інстанції дійшов висновку про наявність підстав для витребування об`єкта, який належав позивачу з дружиною на праві спільної власності з незаконного володіння відповідачки.

Доводи відповідачки про те, що під час розгляду справи № 200/15089/16 з приводу поділу майна подружжя ОСОБА_1 визнав позовні вимоги, в тому числі щодо передання у власність ОСОБА_3 56/100 часток у житловому будинку, розташованому на АДРЕСА_1 , що вказує на відсутність підстав для визнання спірного майна таким, що вибуло з власності позивача поза його волею, суд першої інстанції відхилив з посиланням на те, що судові рішення в справі № 200/15089/16 скасовані судом касаційної інстанції, зокрема, в зв`язку з порушенням судами норм процесуального права. Суд також прийняв до уваги, що рішення Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 26 вересня 2016 в справі № 200/15089/16 ухвалено за відсутності ОСОБА_1 .

Постановою Дніпровського апеляційного суду від 21 червня 2023 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено, рішення Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 07 листопада 2022 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову відмовлено; стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судовий збір у розмірі 17 025 грн.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що позивач не заперечував тієї обставини, що він особисто подав заяву про визнання позову в цивільній справ №200/15089/16 за пред`явленим до ним позовом про розірвання шлюбу та поділ майна подружжя. Суд зазначив, що ОСОБА_1 посилався лише на те, що згодом після ухвалення рішення в справі №200/15089/16 ним здійснювалися спроби, спрямовані на визнання цього рішення незаконним та його скасування. За висновком апеляційного суду вжиті ОСОБА_1 дії (оскарження рішень судів попередніх інстанцій у справі про поділ майна подружжя, подання скарги до Міністерства юстиції України щодо неправомірної реєстрації права власності за ОСОБА_3 ) свідчить лише про зловживання ним своїми процесуальними правами після визнання позовних вимог.

Суд апеляційної інстанції акцентував на тому, що під час розгляду справи про поділ майна подружжя ОСОБА_1 надав свою згоду саме на такий поділ майна, за яким право на частку в спірному майні перейшло до ОСОБА_3 , а на момент внесення цього майна до статутного капіталу ТОВ «Отілла-Дніпро» позивач право власності ОСОБА_3 не оспорював.

На переконання апеляційного суду місцевий суд не врахував той факт, що позов про витребування майна з чужого незаконного володіння в цій справі спрямований на одержання судового захисту права особою, яка ним зловживала. Оскільки ОСОБА_2 є добросовісним набувачем, яка законним шляхом набула своє майно, покладаючись на добросовісність дій ОСОБА_3 , яка внесла майно до статутного капіталу ТОВ «Отілла-Дніпро», а також приймаючи до уваги, що майно вибуло з володіння позивача за його волевиявленням, апеляційний суд дійшов висновку про відсутність підстав для витребування спірного майна з володіння відповідачки.

Суд апеляційної інстанції відхилив доводи ОСОБА_1 про те, що після скасування Верховним Судом судових рішень у справі № 200/15089/16 він повторно зареєстрував за собою право власності на спірне майно (з припиненням такого права у ОСОБА_3 ), проте його колишня дружина все одно внесла нерухоме майно до статутного капіталу ТОВ «Отілла-Дніпро», пославшись на те, що в справі №200/10545/19 встановлено протиправність дій державного реєстратора щодо припинення державної реєстрації права власності ОСОБА_3 та поновлення такого права у позивача. Суд роз`яснив позивачу, що на момент розгляду цієї справи не існує рішення суду, яким скасовано рішення про державну реєстрацію права власності на спірне майно за ОСОБА_2 та ОСОБА_3 або про скасування документів, на підставі яких таку державну реєстрацію проведено.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи

У липні 2023 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Дніпровського апеляційного суду від 21 червня 2023 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржуване судове рішення, а справу повернути до місцевого суду для розгляду заяви про перегляд рішення за нововиявленими обставинами.

У касаційній скарзі заявник як на підставу касаційного оскарження посилається на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України та вказує, що апеляційний суд в оскарженій постанові не врахував висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладені апеляційний суд в оскаржуваному судовому рішенні не врахував висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 05 грудня 2018 року у справі № 522/2110/15-ц.

Також у касаційній скарзі як на підставу оскарження судового рішення міститься посилання на пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України (якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу), а саме зазначено, що апеляційний суд прийняв постанову про права, свободи, інтереси та (або) обов`язки осіб, що не були залучені до участі у справі (пункт 8 частина перша статті 411 ЦПК України).

У касаційній скарзі ОСОБА_1 зазначає, що апеляційний суд не врахував, що майно, яке вибуло з володіння власника на підставі рішення суду, але надалі скасованого, вважається таким, що вибуло з володіння власника поза його волею. Наполягає на тому, що не погоджувався з таким варіантом поділу майна подружжя, за яким спірна нерухомість перейшла у власність ОСОБА_3 . Посилається на те, що майно було внесено до статутного капіталу ТОВ «Отілла-Дніпро» вже після того, як він звернувся з апеляційною скаргою на рішення місцевого суду в справі № 200/15089/16. Зазначає також, що йому стало відомо, що до ухвалення рішення суду першої інстанції в справі, яка переглядається, ОСОБА_2 вже не була власником спірного майна внаслідок його безоплатного відчуження на користь ОСОБА_4 , в зв`язку з чим він звернувся до місцевого суду з заявою про перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами. Вважає, що за таких обставин суди вирішили питання про права та обов`язки особи, яка не брала участі в справі.

У жовтні 2023 року ОСОБА_2 подала до Верховного Суду підписаний представником відзив на касаційну скаргу, в якому просила касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржене судові рішення - без змін.

Відзив мотивувала тим, що є добросовісним набувачем нерухомого майна, яке, до того ж, вибуло з володіння позивача за його волевиявленням, що полягало у визнанні позову в справі № 200/15089/16.

Позиція Верховного Суду

Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Статтею 400 ЦПК України встановлено межі розгляду справи судом касаційної інстанції. Так, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Відповідно до статті 401 ЦПК України попередній розгляд справи має бути проведений протягом п`яти днів після складення доповіді суддею-доповідачем колегією у складі трьох суддів у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи. Суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

За змістом частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставами для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, аоскаржуване судове рішення - без змін як ухвалене з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Обставини, встановлені судами

20 червня 1990 року на підставі договору дарування, посвідченого старшим державним нотаріусом Сьомої дніпропетровської державної нотаріальної контори Слободян Е. Б., ОСОБА_1 набув у власність 56/100 часток у житловому будинку, розташованому на АДРЕСА_1 .

Рішенням Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 26 вересня 2016 року в справі №200/15089/16, залишеним без змін постановою апеляційного суду Дніпропетровської області від 25 липня 2018 року, задоволено позов ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про розірвання шлюбу й поділ майна подружжя та, зокрема, в порядку поділу майна виділено в натурі та визнано за ОСОБА_3 право власності на 56/100 часток у житловому будинку, розташованому на АДРЕСА_1 .

22 жовтня 2018 року ОСОБА_3 , яка є засновником ТОВ «Отілла-Дніпро», передала до статутного капіталу товариства 56/100 часток у житловому будинку, розташованому на АДРЕСА_1 .

Постановою Верховного Суду від 06 березня 2019 року рішення Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 26 вересня 2016 року та постанову апеляційного суду Дніпропетровської області від 25 липня 2018 року в частині поділу майна подружжя скасовано, справу в цій частині передано на новий розгляд до суду першої інстанції, який ухвалою від 02 липня 2019 року позов залишив без розгляду за заявою позивачки.

21 травня 2019 року право власності на спірне майно знову зареєстровано за ОСОБА_1 на підставі постанови Верховного Суду від 06 березня 2019 року в справі №200/15089/16.

11 червня 2019 року на підставі рішення Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 26 вересня 2016 року в справі №200/15089/16 право власності на спірне майно повторно зареєстровано за ОСОБА_3 та цього ж дня перереєстровано за ТОВ «Отілла-Дніпро» на підставі акту приймання-передачі нерухомого майна від 22 жовтня 2018 року.

Загальні збори учасників ТОВ «Отілла-Дніпро» 11 червня 2019 року погодили вихід ОСОБА_2 зі складу учасників товариства та здійснення їй виплати вартості належної їй частки в розмірі 650 000 грн, що складає 81,25%статутного капіталу, шляхом передачі нерухомого майна, а саме: 56/100 часток у житловому будинку, розташованому на АДРЕСА_1 .

11 червня 2019 року право власності на спірне майно зареєстровано за ОСОБА_2 .

Правове обґрунтування

Правилом частини першої статті 15 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до статті 16 ЦК України, звертаючись до суду, позивач на власний розсуд обирає спосіб захисту свого порушеного права.

Відповідно до статей 317 і 319 ЦК України саме власнику належить право розпоряджатися своїм майном за власною волею.

Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (частина перша статті 321 ЦК України).

ЦК України передбачені засади захисту права власності.

Зокрема, відповідно до закріпленого у статті 387 ЦК Україниправила власник має необмежене право витребувати майно із чужого незаконного володіння.

Віндикація - це витребування своєї речі неволодіючим власником від володіючого невласника. Віндикація - це передбачений законом основний речово-правовий спосіб захисту цивільних прав та інтересів власника майна чи особи, що має речове право на майно (титульного володільця), який полягає у відновленні становища, що існувало до порушення, шляхом повернення об`єкта права власності у володіння власника (титульного володільця) з метою відновлення права використання власником усього комплексу його правомочностей. Майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача - з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України. Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема якщо між власником (законним володільцем) і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору. Право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України залежить від того, в який спосіб майно вибуло з його володіння. Ця норма передбачає вичерпне коло підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача.

Однією з таких підстав є вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом.

За змістом статті 388 ЦК Українивипадки витребування майна власником від добросовісного набувача обмежені й можливі за умови, що майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, поза їх волею.

Наявність у діях власника волі на передачу майна іншій особі унеможливлює витребування майна від добросовісного набувача.

Положення статті 388 ЦК Українизастосовується як підстава позову про повернення майна від добросовісного набувача, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом, яке було відчужене третій особі, якщо між власником та володільцем майна не існує жодних юридичних відносин.

Відповідно до положень частини першої статті 388 ЦК Українивласник має право витребувати своє майно із чужого незаконно володіння незалежно від заперечення відповідача про те, що він є добросовісним набувачем, якщо доведе факт вибуття майна з його володіння чи володіння особи, якій він передав майно, не з їхньої волі. При цьому суди повинні мати на увазі, що власник має право витребувати майно у добросовісного набувача лише у випадках, вичерпний перелік яких наведено в частині першій статті 388 ЦК України.

Особа, за якою зареєстроване право власності на нерухоме майно, є його володільцем. У випадку незаконного, без відповідної правової підстави заволодіння нею таким майном, право власності (включаючи права володіння, користування та розпорядження) насправді і далі належатиме іншій особі - власникові. Останній має право витребувати це майно з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності.

Тому заволодіння нерухомим майном шляхом державної реєстрації права власності на нього ще не означає, що такий володілець набув право власності (права володіння, користування та розпорядження) на це майно. Власник, якого незаконно, без відповідної правової підстави, позбавили володіння нерухомим майном шляхом державної реєстрації права власності на це майно за іншою особою, не втрачає право володіння нерухомим майном. Така інша особа внаслідок державної реєстрації за нею права власності на нерухоме майно стає його фактичним володільцем (бо про неї є відповідний запис у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно). Але не набуває право володіння на відповідне майно, бо воно, будучи складовою права власності, і далі належить власникові. Саме тому він має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави, ним заволоділа (пункти 63, 64 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц).

Відповідно до пункту 6 частини першої статті 3 ЦК України однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними, тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Принцип добросовісності проявляється у тому, що жодна особа не може отримувати переваги від своєї недобросовісної поведінки.

Верховний Суд у своїй практиці послідовно застосовує доктрину заборони суперечливої поведінки, яка полягає в тому, що ніхто не повинен діяти всупереч своїй попередній поведінці. Головне завдання застосування принципу добросовісності полягає в тому, щоб перешкодити стороні отримати переваги та вигоду від її недобросовісних дій.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

У справі, яка переглядається, суди встановили, що 56/100 часток у житловому будинку, розташованому на АДРЕСА_1 , належали ОСОБА_1 на підставі договору дарування від 20 червня 1990 року.

Підставою для вибуття спірного нерухомого майна з власності позивача стало рішення Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 26 вересня 2016 року в справі №200/15089/16, за яким спірне майно в порядку поділу майна подружжя виділено у власність ОСОБА_3 .

Апеляційний суд установив, що рішення про задоволення позову в справі № 200/15089/16 мотивоване визнанням ОСОБА_1 позову, у тому числі в частині запропонованого ОСОБА_3 варіанту поділу майна між сторонами. Суд зазначив, що матеріали справи № 200/15089/16 містять заяву позивача про визнання позову, справжність підпису позивача в якій посвідчена віце-консулом України в Бельгії, а на обставини неподання ним такої заяви чи підроблення його підпису ОСОБА_1 не посилався.

Суд касаційної інстанції зауважує, що в разі визнання позову відповідачем провадження в цивільній справі відбувається за скороченою процедурою. Зокрема, встановивши, що визнання відповідачем позову не порушує права, свободи чи інтереси інших осіб, суд, не досліджуючи питання обґрунтованості та доведеності позовних вимог, ухвалює рішення про задоволення позову. Тому саме визнання ОСОБА_1 позову в справі № 200/15089/16 й стало підставою для його задоволення та переходу права власності спірного майна у власність дружини ОСОБА_1 в порядку поділу майна.

Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій (частина четверта статті 12 ЦПК України).

В основу доктрини venire contra factum proprium (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці) покладено принцип добросовісності, складовою якого є, зокрема, заборона суперечливої поведінки та заборона зловживання процесуальними правами.

Одним із способів захисту добросовісної сторони є правовий принцип, згідно з яким особа втрачає право посилатися на будь-які факти на обґрунтування своєї позиції, якщо її попередня поведінка свідчила про те, що вона дотримується протилежної позиції (принцип естопеля). Під принципом естопеля розуміється неможливість суперечливої (непослідовної) поведінки, яка може проявлятися як в матеріальних правовідносинах, так і в судовому процесі. Найчастіше процесуальний естопель знаходить свій вияв під час оскарження судових рішень і може полягати в тому, що сторона радикально змінює свою правову позицію у справі в порівнянні з правовою позицію у суді попередньої інстанції. Юридичним наслідком принципу естопеля є втрата права, за захистом якого сторона звернулася до суду, в зв`язку з оцінкою судом фактичної поведінки сторони та її добросовісності.

Апеляційний суд обґрунтовано зазначив, що визнання ОСОБА_1 позову в справі № 200/15089/16 та подальше оскарження рішення місцевого суду через півтора роки після його ухвалення дає підстави для висновку про непослідовну процесуальну поведінку позивача. Установивши, що спірне нерухоме майно вибуло з власності позивача за наявності у нього волевиявлення на передачу майна іншій особі, що підтверджується власноруч підписаної ним заявою про визнання позову в справі № 200/15089/16, апеляційний суд дійшов правильного висновку про відсутність підстав для витребування цього такого майна у добросовісного набувача на підставі статті 388 ЦПК України.

Подальше скасування судових рішень у справі № 200/15089/16 при неспростуванні позивачем факту подання ним власноруч підписаної заяви про визнання позову не дає підстав для висновку про вибуття спірного майна із власності позивача за відсутності його волевиявлення.

У касаційній скарзі як на підставу касаційного оскарження судових рішень заявник посилається на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України та зазначає, що апеляційний суд в оскарженій постанові не врахував висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 05 грудня 2018 року в справі № 522/2110/15.

Критерії оцінки відносин на предмет подібності сформульовані Великою Палатою Верховного Суду у справі № 233/2021/19. За такими критеріями суд касаційної інстанції визначає подібність правовідносин з урахуванням обставин кожної конкретної справи. Це врахування необхідно розуміти як оцінку подібності насамперед змісту спірних правовідносин (обставин, пов`язаних із правами й обов`язками сторін спору, регламентованими нормами права чи умовами договорів), а за необхідності, зумовленої специфікою правового регулювання цих відносин, - також їх суб`єктів (видової належності сторін спору) й об`єктів (матеріальних або нематеріальних благ, щодо яких сторони вступили у відповідні відносини).

Оскільки врахуванню підлягають висновки у справах у подібних правовідносинах, Верховний Суд аналізує наведені заявником як приклади на предмет подібності обставини наведеної як приклад справи до обставин розглядуваної справи.

У справі № 522/2110/15 суд касаційної інстанції зробив висновок про те, що за змістом статті 388 ЦК України майно, яке вибуло з володіння власника на підставі рішення суду, ухваленого щодо цього майна, але надалі скасованого, вважається таким, що вибуло з володіння власника поза його волею. В цій справі суди встановили, що майно вибуло з власності територіальної громади м. Одеси в особі Одеської міської ради на підставі судового рішення, про яке Одеська міська рада дізналася лише після його скасування судом апеляційної інстанції. Суди також установили, що рішення, спрямоване на вибуття майна з власності територіальної громади, Одеська міська рада не приймала.

Натомість у справі, яка переглядається, майно вибуло з власності позивача на підставі судового рішення, ухваленого в справі, в якій позивач приймав участь та подав до суду заяву про визнання позову, що свідчить про наявність у його діях волевиявлення на передачу майна іншій особі ( ОСОБА_3 ).

Отже, висновки у справі, на яку посилається заявник у касаційній скарзі, та у справі, яка переглядається, а також встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, є різними, у кожній із справ суди виходили з конкретних обставин справи з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності.

З урахуванням наведеного, доводи касаційної скарги про неврахування апеляційним судом правових висновків, викладених у зазначеній постанові Верховного Суду (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України), є необґрунтованими.

Також у касаційній скарзі як на підставу оскарження судового рішення міститься посилання на пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України (якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу), а саме зазначено, що апеляційний суд прийняв постанову про права, свободи, інтереси та (або) обов`язки осіб, що не були залучені до участі у справі (пункт 8 частини першої статті 411 ЦПК України).

Обґрунтовуючи наявність зазначеної підстави для скасування оскарженої постанови апеляційного суду, позивач посилається на те, що ще до ухвалення місцевим судом рішення по суті спору в цій справі ОСОБА_2 відчужила спірне нерухоме майно на користь іншої особи, в зв`язку з чим він звернувся до місцевого суду з заявою про перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами. Вважає, що за таких обставин апеляційний суд замість того, щоб передати справу до місцевого суду для вирішення поданої позивачем заяви, прийняв постанову по суті спору, якою вирішив питання про права та обов`язки особи, яка не брала участі в справі.

Судові рішення підлягають обов`язковому скасуванню з направленням справи на новий розгляд, якщо суд прийняв рішення про права, свободи, інтереси та (або) обов`язки осіб, що не були залучені до участі у справі (пункт 8 частини першої статті 411 ЦПК України).

Рішення є таким, що прийняте про права та обов`язки особи, яка не була залучена до участі у справі, якщо в мотивувальній частині рішення містяться висновки суду про права та обов`язки цієї особи, або у резолютивній частині рішення суд прямо вказав про права та обов`язки таких осіб. В такому випадку рішення порушує не лише матеріальні права осіб, не залучених до участі у справі, а й їх процесуальні права, що витікають із сформульованого в пункті 1 статті 6 Європейської конвенції про захист прав людини і основних свобод положення про право кожного на справедливий судовий розгляд при визначенні його цивільних прав і обов`язків. Схожого за змістом висновку дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 07 квітня 2020 року в справі № 504/2457/15-ц (провадження № 14-726цс19).

Саме по собі набуття особою, яка не брала участі у справі, права власності на майно, щодо якого виник спір, не обов`язково свідчить про те, що судовим рішенням вирішено питання щодо її прав, свобод, інтересів та (або) обов`язків. Натомість питання про те, чи вирішено судовим рішенням питання щодо прав, свобод, інтересів та (або) обов`язків особи, яка не брала участі у справі, має вирішуватись виходячи з конкретних обставин справи та з урахуванням змісту судового рішення. Судове рішення про задоволення віндикаційного позову стосується особи щодо якої ухвалено це рішення і не визначає права чи обов`язки інших осіб. (див. ухвалу Великої Палати Верховного Суду від 07 квітня 2020 року в справі № 504/2457/15-ц, провадження № 14-726цс19).

З огляду на викладене, а також приймаючи до уваги ту обставину, що ОСОБА_4 як особа, порушенням прав та інтересів якої позивач обґрунтовує наявність підстав для скасування постанови апеляційного суду, не скористалася своїм правом на звернення до суду з касаційною скаргою/приєднання до касаційної скарги, Верховний Суд констатує, що підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 8 частини першої статті 411 ЦПК України, не підтвердилася.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваних рішеннях, питання вичерпності висновків судів попередніх інстанцій, Верховний Суд виходить із того, що у справі, що переглядається, судові рішення відповідають вимогам вмотивованості.

Верховний Суд розглянув справу в межах доводів, наведених заявником у касаційній скарзі, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, і підстав вийти за межі розгляду справи судом касаційної інстанції не встановлено.

Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, аоскаржувані судові рішення - без змін із підстав, передбачених статтею 410 ЦПК України.

Керуючись статтями 400, 401, 409, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Постанову Дніпровського апеляційного суду від 21 червня 2023 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: О. В. Ступак

І. Ю. Гулейков

С. О. Погрібний