Окрема думка

від 06.12.2023 по справі 754/18447/21

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ОКРЕМА ДУМКА

судді Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду Лідовця Р. А.

на постанову Верховного Суду від 06 грудня 2023 року у справі № 754/18447/21 (провадження № 61-7509св23)

за позовом ОСОБА_1 до Спеціального навчально-виховного комплексу «Мрія» Деснянського району м. Києва, виконувачки обов`язків директора Спеціального навчально-виховного комплексу «Мрія» Деснянського району м. Києва Іванченко Наталії Володимирівни про визнання протиправним та скасування наказу про відсторонення від роботи, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, за касаційною скаргою ОСОБА_1 , від імені якої діє адвокат Кравець Ростислав Юрійович, на постанову Київського апеляційного суду від 19 квітня 2023 року.

У листопаді 2021 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Спеціального навчально-виховного комплексу «Мрія» Деснянського району м. Києва, виконуючої обов`язки директора Спеціального навчально-виховного комплексу «Мрія» Деснянського району м. Києва Іванченко Н. В. про визнання протиправним та скасування наказу про відсторонення від роботи, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Позовна заява мотивована тим, що з 02 вересня 2013 року вона працює вихователем у Спеціальному навчально-виховному комплексі «Мрія» Деснянського району м. Києва, що підтверджується копією трудової книжки.

04 жовтня 2021 року на сайті Міністерства охорони здоров`я України було опубліковано наказ Міністерства охорони здоров`я України «Про затвердження Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням» від 04 жовтня 2021 року № 2153.

11 листопада 2021 року наказом виконуючої обов`язки директора Спеціального навчально-виховного комплексу «Мрія» Деснянського району м. Києва Іванченко Н. В. № 219-к її було відсторонено від роботи на час відсутності щеплення від СОVID-19.

Позивач вважала вищевказаний наказ незаконним та таким, що порушує її права, оскільки у ньому відсутні належні правові підстави. Стаття 46 КЗпП України містить вичерпний перелік підстав для відсторонення, разом з тим підстава «в інших випадках, передбачених законодавством», не може бути застосована до спірних правовідносин, оскільки наказ Міністерства охорони здоров`я України від 04 жовтня 2021 року № 2153 не встановлює та не передбачає, що діяльність перелічених у ній працівників може призвести до зараження працівників та (або) поширення ними інфекційних хвороб.

Підстави для відсторонення, що передбачені статтею 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб», а саме відсутність щеплення від гострої респіраторної хвороби СОVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, не визначено Календарем профілактичних щеплень, як єдиним нормативним актом, який встановлює види обов`язкових щеплень в Україні. У порушення положень статті 7 Закону України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» не було надано відповідного подання про усунення особи від роботи компетентним органом для встановлення факту ухилення нею від вакцинації, як посадовою особою.

Унаслідок вищевказаних протиправних дій вона зазнала протиправного втручання в її право на працю, через примушування до щеплення, була позбавлена можливості заробляти собі на життя власною працею та піддана дискримінації за ознакою стану здоров`я.

З врахуванням викладеного ОСОБА_1 просила суд визнати протиправним і скасувати наказ виконуючої обов`язки директора Спеціального навчально-виховного комплексу «Мрія» Деснянського району м. Києва Іванченко Н. В. від 11 листопада 2021 року № 219-к про відсторонення її від роботи; зобов`язати Спеціальний навчально-виховний комплекс «Мрія» Деснянського району м. Києва поновити її на роботі на посаді вихователя у Спеціальному навчально-виховному комплексі «Мрія» Деснянського району м. Києва; стягнути зі Спеціального навчально-виховного комплексу «Мрія» Деснянського району м. Києва на її користь середній заробіток за весь час вимушеного прогулу.

Рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 24 червня 2022 року у складі судді Зотько Т. А. позов ОСОБА_1 задоволено. Визнано протиправним і скасовано наказ виконуючої обов`язки директора Спеціального навчально-виховного комплексу «Мрія» Деснянського району м. Києва Іванченко Н. В. від 11 листопада 2021 року № 219-к про відсторонення ОСОБА_1 . Поновлено ОСОБА_1 на роботі у Спеціальному навчально-виховному комплексі «Мрія» Деснянського району м. Києва на посаді вихователя. Стягнуто зі Спеціального навчально-виховного комплексу «Мрія» Деснянського району м. Києва на користь ОСОБА_1 середній заробіток за весь час відсторонення, починаючи з 11 листопада 2021 року по 24 лютого 2022 року у розмірі 52 326,40 грн. Стягнуто зі Спеціального навчально-виховного комплексу «Мрія» Деснянського району м. Києва на користь ОСОБА_1 понесені судові витрати, пов`язані з наданням правничої допомоги при розгляді справи у розмірі 5 000 грн. Стягнуто зі Спеціального навчально-виховного комплексу «Мрія» Деснянського району м. Києва на користь держави судовий збір у загальному розмірі 1 816 грн.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що відсторонення від роботи є втручанням у конституційне право людини на працю шляхом його обмеження,

а тому таке обмеження прав дозволено виключно законами України, а не підзаконними актами, до яких належать постанови Кабінету Міністрів України та накази Міністерства охорони здоров`я України.

Оскільки наказ про відсторонення позивачки від роботи прийнято у спосіб, що не відповідає вимогам пункту 1 частини першої статті 92 Конституції України та статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб», тому суд першої інстанції дійшов висновку про те, що вимога про визнання незаконним і скасування наказу виконуючої обов`язки директора Спеціального навчально-виховного комплексу «Мрія» Деснянського району м. Києва Іванченко Н. В. від 11 листопада 2021 року № 219-к про відсторонення ОСОБА_1 є обґрунтованою. Також з відповідача на користь позивача підлягає стягненню середній заробіток за весь час вимушеного прогулу, розмір якого визначено згідно з положеннями Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100.

Суд першої інстанції дійшов висновку про стягнення зі Спеціального навчально-виховного комплексу «Мрія» Деснянського району м. Києва на користь позивачки витрат на професійну правничу допомогу, які підтверджені належними та допустимими доказами.

Постановою Київського апеляційного суду від 19 квітня 2023 року апеляційну скаргу Спеціального навчально-виховного комплексу «Мрія» Деснянського району м. Києва задоволено. Рішення Деснянського районного суду м. Києва від 24 червня 2022 року скасовано. У задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь Спеціального навчально-виховного комплексу «Мрія» Деснянського району м. Києва судовий збір у розмірі 1 362 грн. Компенсовано Спеціальному навчально-виховному комплексу «Мрія» Деснянського району м. Києва за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України судовий збір у розмірі 2 724 грн.

Судове рішення апеляційного суду мотивовано тим, що ОСОБА_1 працює на посаді вихователя у Спеціальному навчально-виховному комплексі «Мрія» Деснянського району м. Києва. Згідно із наказом Міністерства охорони здоров`я України від 04 жовтня 2021 року № 2153, яким затверджено Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням, до переліку ввійшли у тому числі заклади спеціальної, дошкільної, позашкільної освіти, заклади спеціалізованої освіти та наукові установи незалежно від типу та форми власності. Отже, позивачка належала до числа працівників, які підлягали обов`язковому профілактичному щепленню від COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2.

Позивач, працюючи вихователем, знаходилася у безпосередньому контакті з значною кількістю дітей та інших працівників, і могла спричинити поширення короновірусної інфекції серед великої кількості дітей та працівників закладу, що свідчить про правомірність оскаржуваного наказу відповідача про її відсторонення.

У цьому випадку індивідуальне право (інтерес) відмовитися від щеплення при збереженні обсягу права на працю, в тому числі на заробітну плату, відпочинок і соціальний захист, протиставляється загальному праву (інтересу) суспільства, у тому числі дітей, які здобувають освіту в цьому закладі та мають право на безпечний освітній процес; інших працівників цього самого закладу освіти, які здійснили у встановленому державою порядку щеплення.

Отже, у цьому випадку втручання у відповідні права позивачки має об`єктивні підстави та переслідує легітимну мету, є нагально необхідним і пропорційним такій меті.

Апеляційний суд послався на постанову Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21 (провадження № 14-82 цс 22).

У касаційній скарзі представник ОСОБА_1 - Кравець Р. Ю. просить оскаржувану постанову апеляційного суду скасувати й ухвалити нове рішення, який позов ОСОБА_1 задовольнити, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга мотивована тим, що ОСОБА_1 відсторонили від роботи, позбавивши на час відсторонення заробітку лише тому, що вона працювала на посаді вихователя у Спеціальному навчально-виховному комплексі «Мрія» Деснянського району м. Києва, всі працівники якого підлягали обов`язковому щепленню проти COVID-19. Таке відсторонення не можна вважати пропорційним меті охорони здоров`я населення та самого позивача.

Відсторонення позивача від роботи з позбавленням заробітку не було нагально необхідним і пропорційним легітимній меті втручання в право на повагу до приватного життя.

Відповідачем не надано жодних доказів, що позивачка відмовилася або ухилялася від проходження обов`язкового щеплення.

Щеплення проти хвороби «COVID-19» не передбачено ні Законом України «Про захист населення від інфекційних хвороб», ні Календарем профілактичних щеплень в Україні. Суд апеляційної інстанції невірно застосував положення статті 12 вказаного Закону, які передбачають, що відсторонення від роботи має відбуватися у порядку, встановленому законом, проте постанова Кабінету Міністрів України від 09 грудня 2020 року № 1236, на яку послався суд апеляційної інстанції, законом не є і не може його підмінювати. Судом не враховано право позивачки на таємницю про стан її здоров`я, що включає в себе і заборону вимагати будь-які документи, що стосуються здоров`я.

Залишаючи касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Кравця Р. Ю. без задоволення, а постанову Київського апеляційного суду від 19 квітня 2023 року -- без змін, колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду з посиланням на відповідні правові висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21 (провадження № 14-82цс22), виходила з того, що відсторонення від роботи (виконання робіт) певних категорій працівників, які відмовляються або ухиляються від проведення обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19, було передбачене законом, що спростовує доводи касаційної скарги у цій частині. Положення законів України з приводу такого відсторонення є чіткими, зрозумілими та за дотримання визначеної в них процедури дозволяють працівникові розуміти наслідки його відмови або ухилення від такого щеплення за відсутності медичних протипоказань, виявленої за наслідками медичного огляду, проведеного до моменту відсторонення, а роботодавцеві дозволяють визначити порядок його дій щодо такого працівника.

Із висновками, викладеними у мотивувальній та резолютивній частині постанови Верховного Суду, не погоджуюсь, тому відповідно до частини третьої статті 35 ЦПК України висловлюю окрему думку.

Принцип юридичної (правової) визначеності, як один із основоположних елементів верховенства права, серед іншого вимагає, щоб, коли суди остаточно вирішили питання, їхнє рішення не ставилось під сумнів (рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) від 28 жовтня 1999 року у справі «Брумареску проти Румунії» (Brumarescu v. Romania), заява № 28342/95).

Одним із елементів конституційного принципу верховенства права є принцип правової визначеності, у якому стверджується, що обмеження основних прав людини та громадянина і втілення цих обмежень на практиці допустиме лише за умови забезпечення передбачуваності застосування правових норм, встановлюваних такими обмеженнями; обмеження будь-якого права повинне базуватися на критеріях, які дадуть змогу особі відокремлювати правомірну поведінку від протиправної (абзац шостийпідпункту 4.3 пункту 4 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 27 лютого 2018 року № 1-р/2018)

У Рішенні Конституційного Суду України від 20 червня 2019 року № 6-р/2019 зазначено що юридична визначеність є ключовою у питанні розуміння верховенства права; держава зобов`язана дотримуватися та застосовувати у прогнозований і послідовний спосіб ті закони, які вона ввела в дію; юридична визначеність передбачає, що норми права повинні бути зрозумілими і точними, а також спрямованими на забезпечення постійної прогнозованості ситуацій і правових відносин; юридична визначеність означає також, що необхідно в цілому дотримуватися зобов`язань або обіцянок, які взяла на себе держава перед людьми (поняття легітимних очікувань).

Принцип юридичної визначеності вимагає чіткості, зрозумілості й однозначності правових норм, зокрема їх передбачуваності (прогнозованості) та стабільності.

У контексті статті 8 Конституції України юридична визначеність забезпечує адаптацію суб`єкта правозастосування до нормативних умов правової дійсності та його впевненість у своєму правовому становищі, а також захист від свавільного втручання з боку держави.

Юридичну визначеність необхідно розуміти через такі її складові: чіткість, зрозумілість, однозначність норм права; право особи у своїх діях розраховувати на розумну та передбачувану стабільність існуючого законодавства та можливість передбачати наслідки застосування норм права (законні очікування).

Отже, юридична визначеність передбачає, що законодавець повинен прагнути до чіткості та зрозумілості у викладенні норм права. Кожна особа відповідно до конкретних обставин має орієнтуватися в тому, яка саме норма права застосовується в певному випадку, та мати чітке розуміння щодо настання конкретних правових наслідків у відповідних правовідносинах з огляду на розумну та передбачувану стабільність нормправа.

З 12 травня 2000 року в Україні є чинним Закон України «Про захист населення від інфекційних хвороб» № 1645-III (далі - Закон № 1645-III), який визначає правові, організаційні та фінансові засади діяльності органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій, спрямованої на запобігання виникненню і поширенню інфекційних хвороб людини, локалізацію та ліквідацію їх спалахів та епідемій, встановлює права, обов`язки та відповідальність юридичних і фізичних осіб у сфері захисту населення від інфекційних хвороб.

У статті 1 цього Закону визначено, що профілактичні щеплення - введення в організм людини медичних імунобіологічних препаратів для створення специфічної несприйнятливості до інфекційних хвороб.

Профілактичні щеплення проводяться після медичного огляду особи в разі відсутності у неї відповідних медичних протипоказань. Повнолітнім дієздатним громадянам профілактичні щеплення проводяться за їх згодою після надання об`єктивної інформації про щеплення, наслідки відмови від них та можливі поствакцинальні ускладнення. Якщо особа та (або) її законні представники відмовляються від обов`язкових профілактичних щеплень, лікар має право взяти у них відповідне письмове підтвердження, а в разі відмови дати таке підтвердження - засвідчити це актом у присутності свідків (частина шоста статті 12 Закону № 1645-III).

Відомості про профілактичні щеплення, поствакцинальні ускладнення та про відмову від обов`язкових профілактичних щеплень підлягають статистичному обліку і вносяться до відповідних медичних документів. Медичні протипоказання, порядок проведення профілактичних щеплень та реєстрації поствакцинальних ускладнень встановлюються центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я (частина сьома статті 12 Закону № 1645-III).

Відповідно до статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

Згідно зі статтею 2 1 КЗпП України будь-яка дискримінація у сфері праці, пряме або непряме обмеження прав працівників залежно, зокрема від стану здоров`я, не допускається.

Стаття 21 КЗпП України передбачає рівність трудових прав громадян та заборону будь-якої дискримінація у сфері праці, зокрема обмеження прав працівників залежно від стану їхнього здоров`я.

Відсторонення працівників від роботи власником або вповноваженим ним органом допускається в разі: появи на роботі в нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного сп`яніння; відмови або ухилення від обов`язкових медичних оглядів; відмови або ухилення від навчання, інструктажу і перевірки знань з охорони праці та протипожежної охорони; в інших випадках, передбачених законодавством (стаття 46 КЗпП України).

За своїм змістом відсторонення від роботи є тимчасовою забороною роботодавця на виконання працівником його трудових обов`язків з підстав, передбачених законодавством, що, як правило, відбувається з одночасним призупиненням виплати йому заробітної плати.

Згідно із частинами другою - четвертою статті 12 Закону № 1645-III працівники окремих професій, виробництв та організацій, діяльність яких може призвести до зараження цих працівників та (або) поширення ними інфекційних хвороб, підлягають обов`язковим профілактичним щепленням також проти інших відповідних інфекційних хвороб. У разі відмови або ухилення від обов`язкових профілактичних щеплень у порядку, встановленому законом, ці працівники відсторонюються від виконання зазначених видів робіт. Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням проти інших відповідних інфекційних хвороб, встановлюється центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я.

У разі загрози виникнення особливо небезпечної інфекційної хвороби або масового поширення небезпечної інфекційної хвороби на відповідних територіях та об`єктах можуть проводитися обов`язкові профілактичні щеплення проти цієї інфекційної хвороби за епідемічними показаннями.

Рішення про проведення обов`язкових профілактичних щеплень за епідемічними показаннями на відповідних територіях та об`єктах приймають головний державний санітарний лікар України, головний державний санітарний лікар Автономної Республіки Крим, головні державні санітарні лікарі областей, міст Києва та Севастополя, головні державні санітарні лікарі центральних органів виконавчої влади, що реалізують державну політику у сферах оборони і військового будівництва, охорони громадського порядку, виконання кримінальних покарань, захисту державного кордону, Служби безпеки України.

Відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 09 грудня 2020 року № 1236 (з урахуванням змін, внесених станом на дату виникнення та існування спірних правовідносин, далі - Постанова №1236) з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2 (надалі COVID-19), з 19 грудня 2020 року до 31 березня 2022 року на території України установлено карантин.

Постановою Кабінету Міністрів України № 1096 від 20 жовтня 2021 року доповнено Постанову № 1236 пунктом 416, згідно з яким доручено керівникам державних органів (державної служби), керівникам підприємств, установ та організацій забезпечити:

1) контроль за проведенням обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 працівниками та державними службовцями, обов`язковість профілактичних щеплень яких передбачена переліком професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням, затвердженим наказом Міністерства охорони здоров`я від 04 жовтня 2021 №2153 (далі - перелік №2153);

2) відсторонення від роботи (виконання робіт) працівників та державних службовців, обов`язковість профілактичних щеплень проти COVID-19 яких визначена переліком та які відмовляються або ухиляються від проведення таких обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 відповідно до статті 46 КЗпП України, частини другої статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» та частини третьої статті 5 Закону України «Про державну службу», крім тих, які мають абсолютні протипоказання до проведення таких профілактичних щеплень проти COVID-19 та надали медичний висновок про наявність протипоказань до вакцинації проти COVID-19, виданий закладом охорони здоров`я;

3) взяття до відома, що:

- на час такого відсторонення оплата праці працівників та державних службовців здійснюється з урахуванням частини першої статті 94 Кодексу законів про працю України, частини першої статті 1 Закону України «Про оплату праці» та частини третьої статті 5 Закону України «Про державну службу»;

- відсторонення працівників та державних службовців здійснюється шляхом видання наказу або розпорядження керівника державного органу (державної служби) або підприємства, установи, організації з обов`язковим доведенням його до відома особам, які відсторонюються;

- строк відсторонення встановлюється до усунення причин, що його зумовили.

Положення цього пункту не застосовуються на період воєнного стану (зазначеним абзацом доповнено пункт 41 6 згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 26 березня 2022 року № 372).

Наказом Міністерства охорони здоров`я України від 04 жовтня 2021 року № 2153, який набрав чинності 08 листопада 2021 року, затверджено «Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням» (далі - Перелік № 2153), яким передбачено, що обов`язковим профілактичним щепленням проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, на період дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, підлягають працівники: 1) центральних органів виконавчої влади та їх територіальних органів; 2) місцевих державних адміністрацій та їх структурних підрозділів; 3) закладів вищої, післядипломної, фахової передвищої, професійної (професійно-технічної), загальної середньої, тому числі спеціальних, дошкільної, позашкільної освіти, закладів спеціалізованої освіти та наукових установ незалежно від типу та форми власності (дію наказу зупинено до завершення воєнного стану в Україні).

Водночас з метою забезпечення реалізації положень Закону № 4004-XI наказом МОЗ від 14 квітня 1995 року № 66 затверджено Інструкції про порядок внесення подання про відсторонення осіб від роботи або іншої діяльності (далі - Інструкція № 66), у якій врегульовано процедуру відсторонення від роботи працівника.

Відповідно до пункту 2.1 зазначеної Інструкції відсторонення від роботи або іншої діяльності осіб, які є носіями збудників інфекційних захворювань, хворих на небезпечні для оточуючих інфекційні хвороби, осіб, які були в контакті з такими хворими, а також осіб, які ухиляються від обов`язкового медичного огляду або щеплення проти інфекцій, здійснюється за поданням відповідних посадових осіб державної санітарно-епідеміологічної служби.

Подання про відсторонення від роботи або іншої діяльності - це письмовий організаційно-розпорядчий документ державної санітарно-епідеміологічної служби України, який зобов`язує роботодавців у встановлений термін усунути від роботи або іншої діяльності зазначених у поданні осіб.

Право внесення подання про відсторонення від роботи або іншої діяльності надано головному державному санітарному лікарю України, його заступникам, головним державним санітарним лікарям Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва, Севастополя та їх заступникам, головним державним санітарним лікарям водного, залізничного, повітряного транспорту, водних басейнів, залізниць, Міністерства оборони України, Міністерства внутрішніх справ України, Адміністрації Державної прикордонної служби України, Державної пенітенціарної служби України, Державного управління справами, Служби безпеки України та їх заступникам, іншим головним державним санітарним лікарям та їх заступникам, а також іншим посадовим особам державної санітарно-епідеміологічної служби, що уповноважені на те керівниками відповідних служб (пункт 2.3 Інструкції № 66).

Подання складають у двох примірниках, один з яких направляється роботодавцю, що зобов`язаний забезпечити його виконання, а другий зберігається в посадової особи, яка внесла подання. Термін, на який відсторонюється особа, залежить від епідеміологічних показань та встановлюється згідно з додатком № 2 до цієї Інструкції (пункти 2.5, 2.7 Інструкції № 66).

Особами, які відмовляються або ухиляються від профілактичних щеплень, визнаються громадяни та неповнолітні діти, а також окремі категорії працівників у зв`язку з особливостями виробництва або виконуваної ними роботи, які необґрунтовано відмовились від профілактичного щеплення, передбаченого календарем профілактичних щеплень в Україні, затвердженим наказом МОЗ України від 16 вересня 2011 року № 595, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 10 жовтня 2011 року за № 1159/19897 (пункт 1.2.5 Інструкції № 66).

Отже, за відсутності в роботодавця належно оформленого подання відповідної посадової особи відсторонення від роботи (виконання робіт) працівника, який відмовляється або ухиляється від профілактичних щеплень, є незаконним.

З огляду на матеріали справи відповідач не надав доказів на підтвердження того, що при відстороненні позивачки від роботи у зв`язку з відсутністю в неї щеплення проти COVID-19 дотримано вимоги статті 12 Закону № 1645-ІІІ в частині отримання письмового підтвердження лікаря про відмову від обов`язкового профілактичного щеплення чи акта, складеного у присутності свідків, а також вимог частини другої статті 27 Закону № 4004-XI щодо недопуску позивачки до роботи саме на підставі подання відповідних посадових осіб державної санітарно-епідеміологічної служби.

У пункті 3.2 Рішення від 28 серпня 2020 року Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Верховного Суду щодо відповідності Конституції України (конституційності) окремих положень постанови Кабінету Міністрів України «Про встановлення карантину з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, та етапів послаблення протиепідемічних заходів», положень частин першої, третьої статті 29 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік», абзацу дев`ятого пункту 2 розділу II «Прикінцеві положення» Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» зазначено, що згідно зі статтею 64 Конституції України конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України; в умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень; не можуть бути обмежені права і свободи, передбачені статтями 4, 25, 27, 28, 29, 40, 47, 51, 52, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63 Конституції України. Обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина є можливим у випадках, визначених Конституцією України. Таке обмеження може встановлюватися виключно законом - актом, ухваленим Верховною Радою України як єдиним органом законодавчої влади в Україні. Встановлення такого обмеження підзаконним актом суперечить статтям 1, 3, 6, 8, 19, 64 Конституції України.

Пунктом 1 статті 92 Конституції України встановлено, що права і свободи громадянина, гарантії цих прав і свобод, основні обов`язки громадянина визначаються виключно законами України.

Відсторонення від роботи є втручанням у право людини на працю та право заробляти працею на життя шляхом його обмеження, а тому, на підставі положень пункту 1 статті 92 Конституції України, таке втручання дозволено виключно законами України, а не підзаконними актами, до яких належать постанови Кабінету Міністрів України № 1236 та № 1096.

Єдиним органом законодавчої влади в Україні є Верховна Рада України і лише до її повноважень віднесено прийняття законів.

Ухвалення Кабінетом Міністрів України рішень, що встановлюють обмеження конституційних прав і свобод, порушує норми розділу ІІ «Права, свободи та обов`язки людини і громадянина» Основного Закону України.

Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії (стаття 8 Конституції України).

Ураховуючи наведене вище, апеляційний суд не надав належної оцінки обставинам справи та неправильно скасував рішення суду першої інстанції і відмовив у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 .

За таких обставин, колегії суддів належало постановити ухвалу про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду для відступу від висновку, викладеного у постанові від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21 (провадження № 14-82цс22).

Суддя Р. А. Лідовець