Постанова

від 29.11.2023 по справі 910/2441/23

ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

вул. Шолуденка, буд. 1, літера А, м. Київ, 04116 (044) 230-06-58 inbox@anec.court.gov.ua

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"29" листопада 2023 р. Справа№ 910/2441/23

Північний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Алданової С.О.

суддів: Корсака В.А.

Суліма В.В.

при секретарі судового засідання Алчієвій І.В.

за участю представників учасників справи згідно протоколу судового засідання

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Департаменту економіки та інвестицій виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації)

на рішення Господарського суду міста Києва від 13.07.2023

у справі № 910/2441/23 (суддя: Привалов А.І.)

за позовом Департаменту економіки та інвестицій виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації)

до 1) Приватного акціонерного товариства "Дарницький комбінат будівельних матеріалів і конструкцій";

2) Товариства з обмеженою відповідальністю "Компанія Елонг"

про зобов`язання укласти додаткову угоду до договору

ВСТАНОВИВ:

Департамент економіки та інвестицій виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) звернувся до Господарського суду міста Києва з позовом до 1) Приватного акціонерного товариства "Дарницький комбінат будівельних матеріалів і конструкцій"; 2) Товариства з обмеженою відповідальністю "Компанія Елонг" про зобов`язання укласти додаткову угоду № 2 до договору пайової участі у розвитку інфраструктури міста Києва від 01.04.2008 № 174.

Позовні вимоги обґрунтовано тим, що у відповідачів наявний обов`язок укласти додаткову угоду № 2 до договору пайової участі у розвитку інфраструктури міста Києва від 01.04.2008 № 174 в редакції Департаменту, що випливає з Порядку залучення, розрахунку розміру і використання коштів пайової участі замовників у розвитку інфраструктури міста Києва, затвердженого рішенням Київської міської ради від 15.11.2016 № 411/1415, та умов п.п. 3.5., 3.6. Договору пайової участі у розвитку інфраструктури міста Києва від 01.04.2008 № 174.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 13.07.2023 у справі № 910/2441/23 у задоволенні позовних вимог відмовлено у повному обсязі.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що визнання судом договору про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту укладеним та встановлення цивільних прав та обов`язків сторін договору на майбутнє за відсутності на час розгляду справи норми статті 40 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності", яка зобов`язувала замовника будівництва об`єкта укласти вказаний договір, суперечитиме принципу правової визначеності та не дозволить суду захистити право сторони належним способом. Наголосив, що ТОВ «Компанія Елонг» не є стороною договору пайової участі у створенні соціальної та інженерно-транспортної інфраструктури міста Києва № 174 від 01.04.2008. При цьому вказав на те, що позивач не надав доказів, які б свідчили про порушення його прав та законних інтересів саме відповідачем 2.

Не погоджуючись з прийнятим рішенням, Департамент економіки та інвестицій виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) звернувся до Північного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить повністю скасувати рішення Господарського суду міста Києва від 13.07.2023 у справі № 910/2441/23 та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги Департаменту економіки та інвестицій виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) до ПрАТ "Дарницький комбінат будівельних матеріалів і конструкцій" та ТОВ "Компанія Елонг" про зобов`язання укласти додаткову угоду № 2 до договору пайової участі у розвитку інфраструктури міста Києва від 01.04.2008 № 174.

Апеляційна скарга обґрунтована тим, що рішення суду першої інстанції прийнято з неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права, а висновки, викладені в рішенні суду, не відповідають дійсним обставинам справи. Зокрема скаржник вказує на те, що позивач не просить укласти новий договір пайової участі, а просить укласти додаткову угоду до вже існуючого договору. Зауважує, що чинне законодавство не передбачає анулювання обов`язку оплати пайового внеску, який виник до 01.01.2020 на підставі укладеного правочину, і з виникненням якого пов`язується подальше прострочення виконання зобов`язання та його наслідки. Вказує на те, що розрахунок додаткового пайового внеску за збудовані ТОВ «Компанія Елонг» житлові будинки проведено на різницю між проектними показниками площ. Підкреслює, що в порушення п. 3.13 Договору відповідач 1 поклав функції замовника та зобов`язання по сплаті внеску за Договором на ТОВ «Компанія Елонг» без згоди Департаменту.

Також в апеляційній скарзі скаржник просить поновити строк на апеляційне оскарження рішення Господарського суду міста Києва від 13.07.2023 у справі № 910/2441/23.

Відповідно до витягу з протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 04.09.2023 апеляційна скарга у справі № 910/2441/23 передана на розгляд колегії суддів у складі: Алданова С.О. (головуючий), Корсак В.А., Сулім В.В.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 05.09.2023 вирішення питання щодо подальшого руху апеляційної скарги Департаменту економіки та інвестицій виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) на рішення Господарського суду міста Києва від 13.07.2023 відкладено до надходження матеріалів справи № 910/2441/23 до Північного апеляційного господарського суду та витребувано з Господарського суду міста Києва матеріали справи № 910/2441/23.

14.09.2023 до Північного апеляційного господарського суду з Господарського суду міста Києва, на виконання вимог ухвали апеляційного суду від 05.09.2023, надійшли матеріали справи № 910/2441/23.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 18.09.2023 апеляційну скаргу Департаменту економіки та інвестицій виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) на рішення Господарського суду міста Києва від 13.07.2023 у справі № 910/2441/23 було залишено без руху.

В межах строків, встановлених ухвалою від 18.09.2023, представником Департаменту економіки та інвестицій виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) подано заяву про усунення недоліків.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 02.10.2023 поновлено Департаменту економіки та інвестицій виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) строк на апеляційне оскарження рішення Господарського суду міста Києва від 13.07.2023 у справі № 910/2441/23; відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Департаменту економіки та інвестицій виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) на рішення Господарського суду міста Києва від 13.07.2023 у справі № 910/2441/23; розгляд апеляційної скарги Департаменту економіки та інвестицій виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) на рішення Господарського суду міста Києва від 13.07.2023 у справі № 910/2441/23 призначено на 06.11.2023; запропоновано учасникам судового процесу подати відзив, заперечення на апеляційну скаргу та інші заяви/клопотання протягом 10 днів з дня отримання даної ухвали.

20.10.2023 на адресу суду надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому відповідач 2 просить залишити її без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін. Свої доводи обґрунтовує тим, що вимоги позивача про укладення додаткової угоди до Договору пайової участі не відповідають ні вимогам чинного законодавства, ні умовам самого Договору.

31.10.2023 позивачем подано відповідь на відзив на апеляційну скаргу, в якій він зазначає про те, що обов`язок укладення додаткової угоди у відповідачів виникає з пунктів 3.6, 3.13 Договору, що спростовує твердження відповідача 2, що додаткова угода буде суперечити чинному законодавству у зв`язку із скасуванням статті 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності». Підкреслює, що відповідач 2 жодним чином не спростовує доводи Департаменту щодо одночасного будівництва об`єктів соціальної сфери із спорудженням житлових будинків.

Також, 03.11.2023 відповідачем 2 подано клопотання про закриття апеляційного провадження, оскільки особа, яка підписала апеляційну скаргу, не має повноважень на її підпис та подання від імені Департаменту.

07.11.2023 до суду надійшли заперечення позивача на клопотання про закриття апеляційного провадження, в яких він вказує на те, що особа, яка подала апеляційну скаргу, є співробітником Управління правового забезпечення Департаменту, який відповідно до Положення, довіреності та частини 3 ст. 56 ГПК України уповноважений на здійснення представництва (само представництва) Департаменту.

Крім того, 28.11.2023 відповідач 2 направив до суду додаткові пояснення до клопотання про закриття провадження у справі, в яких звертає увагу на те, що скаржник не підтверджує належним доказом, що він є посадовою особою юридичної служби Департаменту.

У судовому засіданні 29.11.2023 колегією суддів розглянуто клопотання відповідача 2 про закриття апеляційного провадження за апеляційною скаргою позивача та протокольною ухвалою відмовлено у задоволенні клопотання з наступних підстав.

Порядок звернення до господарського суду, а також здійснення судового провадження у справі регламентовано Господарським процесуальним кодексом України, відповідно до частини першої статті 254 якого учасники справи, особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, інтереси та (або) обов`язки, мають право подати апеляційну скаргу на рішення суду першої інстанції.

Вимоги щодо форми і змісту апеляційної скарги закріплено в статті 258 ГПК України. Згідно з ч. 3 цієї статті до апеляційної скарги додаються: довіреність або інший документ, що посвідчує повноваження представника, якщо скарга подана представником і в справі немає підтвердження його повноважень; докази сплати судового збору: докази надсилання копії скарги іншій стороні у справі; докази, що підтверджують дату отримання копії оскаржуваного судового рішення суду першої інстанції, за наявності.

Відповідно до частин 1, 2 статті 56 ГПК України сторона, третя особа, а також особа, якій законом надано право звертатися до суду в інтересах іншої особи, може брати участь в судовому процесі особисто (самопредставництво) та (або) через представника. Особиста участь у справі особи не позбавляє її права мати в цій справі представника. Юридична особа незалежно від порядку її створення бере участь у справі через свого керівника, члена виконавчого органу, іншу особу, уповноважену діяти від її імені відповідно до закону, статуту, положення, трудового договору (контракту) (самопредставництво юридичної особи), або через представника (ч.3 ст. 56 ГПК України).

Згідно з підпунктом 11 пункту 16-1 Розділу XV "Перехідні положення" Конституції України з дня набрання чинності Законом України "Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)" представництво відповідно до пункту 3 частини першої статті 131-1 та статті 131-2 Основного закону виключно прокурорами або адвокатами у Верховному Суді та судах касаційної інстанції здійснюється з 1 січня 2017 року; у судах апеляційної інстанції - з 1 січня 2018 року; у судах першої інстанції - з 1 січня 2019 року.

Тобто, починаючи з січня 2019 року представництво в судах усіх інстанцій, в тому числі і в Північному апеляційному господарському суді у даній справі, здійснюється виключно прокурорами або адвокатами. При цьому підписання та/або подання апеляційної скарги є процесуальними формами реалізації повноважень з представництва. В частині 1 статті 58 ГПК України передбачено, що представником у суді може бути адвокат або законний представник. Отже, норми чинного законодавства передбачають можливість здійснення процесуального представництва юридичної особи, як в порядку самопредставництва, так й іншими особами, як представниками юридичної особи.

Самопредставництво юридичної особи - це право одноосібного виконавчого органу (керівника) чи голови (уповноваженого члена) колегіального виконавчого органу безпосередньо діяти від імені такої особи без довіреності, представляючи її інтереси в силу закону, статуту, положення. У порядку самопредставництва юридичну особу може представляти за посадою її керівник або інші особи, повноваження яких підтверджуються відповідно до частини 3 статті 56 ГПК України. Аналіз наведених вище законодавчих положень дає підстави для висновку, що для визнання юридичної особи такою, що діє у порядку самопредставництва, необхідно, щоб у відповідному законі, статуті, положенні чи трудовому договорі (контракті) було чітко визначене її право діяти від імені такої юридичної особи (суб`єкта владних повноважень без права юридичної особи) без додаткового уповноваження (довіреності).

Таким чином, представництво Департаменту у цій справі може здійснювати: адвокат як представник юридичної особи; керівник або інша уповноважена особа відповідно до закону, статуту, положення, трудового договору (контракту) в порядку самопредставництва.

Як вбачається з матеріалів справи, апеляційну скаргу підписано та подано через систему «Електронний суд» Павловим Р.В.

Відповідно до пункту 6.9 наявного в матеріалах справи Положення про Департамент, затверджененого рішенням Київської міської ради від 02.03.2023 № 6025/6066 (далі - Положення) Департамент має право здійснювати представництво (самопредставництво) інтересів Київського міського голови, Київської міської ради, виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), Департаменту, їх посадових осіб у судах України на всіх стадіях судового процесу через посадових осіб юридичної служби Департаменту, які без окремого доручення беруть участь у справах з усіма правами, крім відмови від позову, визнання позову, укладання мирової угоди, що надані законодавством про адміністративне, господарське, цивільне судочинство, Кодекс України з процедур банкрутства, та на стадії примусового виконання рішень судів позивачу, відповідачу, третій особі, учаснику судового провадження, учаснику виконавчого провадження, стягувачу, боржнику, представнику.

Згідно наказу Департаменту від 01.03.2023 № 34к Павлова Р.В призначено на посаду начальника відділу організації позовної роботи та судового представництва управління правового забезпечення Департаменту.

Також, системою «Електронний суд» згенеровано довіреність 1 від 22.05.2023, якою Мельник Н.О. уповноважує Павлова Р.В, зокрема, представляти інтереси Департаменту в судах України (в тому числі в апеляційній та касаційнії інстанції) з усіма правами, які надано законом стороні по справі та підписувати, подавати позовні заяви та інші процесуальні документи.

Додатково системою Електронний Суд згенеровано витяг з ЄДР щодо Департаменту, в якому зазначено, що Мельник Н.О. є керівником Департаменту.

Таким чином, колегія суддів приходить до висновку про те, що Павлов Р.В. є співробітником управління правового забезпечення Департаменту (відповідно до наказу про призначення), який відповідно до Положення, довіреності та частини 3 статті 56 ГПК України уповноважений на здійснення представництва (самопредставництва) Департаменту. Також, представником Департаменту під час судового засідання 06.11.2023 надано суду посадову інструкцію начальника відділу організації позовної роботи та судового представництва управління правового забезпечення Департаменту від 05.07.2023, у якій передбачено право представляти інтереси Департаменту в судах України в частині, віднесеній до компетенції Департаменту (у тому числі в порядку самопредставництва місцевого органу виконавчої влади, органу місцевого самоврядування, юридичної особи. При цьому, вказане положення посадової інструкції не містить відомостей про додаткові доручення для отримання права представляти інтереси Департаменту, про які зазначено відповідачем 2 у клопотанні про закриття апеляційного провадження.

Зважаючи на вищевикладене, колегія суддів приходить до висновку про те, що клопотання відповідача 2 про закриття апеляційного провадження за апеляційною скаргою Департаменту є необґрунтованим та таким, що спростовується матеріалами справи, а тому задоволенню не підлягає.

Закінчивши розгляд поданих сторонами клопотань, колегія суддів перейшла до розгляду справи по суті.

Представник позивача в судовому засіданні 29.11.2023 вимоги апеляційної скарги підтримав, просив рішення суду першої інстанції скасувати та постановити нове, яким позовні вимоги задовольнити повністю.

Представники відповідачів в судовому засіданні 29.11.2023 проти вимог апеляційної скарги заперечували, просили залишити її без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.

Відповідно до ст. 269, ч. 1 ст. 270 ГПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. У суді апеляційної інстанції справи переглядаються за правилами розгляду справ у порядку спрощеного позовного провадження з урахуванням особливостей, передбачених при перегляді справ в порядку апеляційного провадження.

Розглянувши матеріали справи, дослідивши представлені докази в їх сукупності, заслухавши пояснення присутніх представників учасників справи, перевіривши правильність застосування місцевим господарським судом норм матеріального та процесуального права, Північний апеляційний господарський суд дійшов висновку про відсутність правових підстав для задоволення апеляційної скарги, виходячи з наступного.

Як вбачається з матеріалів справи та було встановлено судом першої інстанції, 01.04.2008 між Головним управлінням економіки та інвестицій (з 27.12.2012 перейменовано в Департамент економіки та інвестицій) виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) (далі - Департамент економіки та інвестицій/Департамент) та Відкритим акціонерним товариством «Дарницький комбінат будівельних матеріалів і конструкцій», правонаступником якого є Приватне акціонерне товариство "Дарницький комбінат будівельних матеріалів і конструкцій", (далі -Забудовник) було укладено договір пайової участі у створенні соціальної та інженерно-транспортної інфраструктури міста Києва № 174, предметом якого є сплата Забудовником пайової участі (внесків) на створення соціальної та інженерно-транспортної інфраструктури м. Києва (далі - пайовий внесок), у зв`язку із будівництвом житлових будинків (загальна площа квартир 346643,0 кв. м) з вбудованими приміщеннями зальною площею 50686,70 кв. м (в тому числі площа офісів - 17447,10 кв. м, магазинів - 11647,50 кв. м, фітнес-клубу - 726,00 кв. м, закладів охорони здоров`я - 3249,80 кв. м, аптеки та оптики - 344,10 кв. м, будинку творчості дітей - 632,20 кв. м, інтернетклубу - 300,30 кв. м, пункту прокату побутової техніки - 176,80 кв. м, дитячої кімнати короткотривалого перебування - 301,30 кв. м, салонів краси - 764,20 кв. м, приймального пункту хімчистки - 178,20 кв. м, приймального пункту пральні - 178,20 кв.м., двох філій відділення банку - 598,40 кв. м, двох відділень зв`язку - 685,00 кв. м, клубу - 271,20 кв. м, відеосалону - 237,70 кв. м, бібліотеки - 687,20 кв. м, ательє з ремонту одягу - 274,70 кв. м, ательє з ремонту шкіргалантереї - 305,30 кв. м, виставкового залу-галереї - 401,60 кв. м, двох кафе - 4608,00 кв. м, творчих майстерень - 5888,40 кв. м), спорткомплексом загальною площею 4944,90 кв. м, вбудовано-прибудованими паркінгами загальною площею 93520,50 кв. м та відкритими автостоянками загальною площею 7989,20 кв. м по вул. Сагайдака, 101 у Дніпровському районі м. Києва.

Відповідно до пункту 1.2. договору, розмір пайового внеску, згідно з розрахунками 1, 2.1, 2.2, 2.3, 2.4, 2.5, 2.6, 3 та 4 від 25.03.2008 становить 96 571,72 тис грн. Дані розрахунки є невід`ємною частиною цього договору.

Згідно з пунктом 2.1. договору, Забудовник зобов`язаний перерахувати пайовий внесок у сумі 12 828,445 тис грн (без ПДВ) на умовах, визначених у цьому Договорі.

Забудовник зобов`язаний здійснити за власні кошти будівництво та забезпечити здачу в експлуатацію об`єктів соціальної сфери в строки, передбачені Програмою капітальних вкладень та введення в дію потужностей Київської міської державної адміністрації (пункт 2.3. договору).

Забудовник зобов`язаний, після введення об`єктів соціальної сфери в експлуатацію в строки, передбачені Програмою капітальних вкладень та введення в дію потужностей Київської міської державної адміністрації, надати Головному управлінню економіки та інвестицій документи, що підтверджують фактичну балансову вартість (в т.ч. джерела фінансування) побудованих об`єктів (пункт 2.4. договору).

Згідно з п.3.1 договору, Забудовник сплачує пайовий внесок, вказаний у п. 2.1 цього Договору, у строк з квітня 2008 року по березень 2009 року включно рівними частками щомісячно, але не пізніше 28 числа кожного місяця, на бюджетний рахунок цільового фонду спеціального міського бюджету.

Відповідно до пункту 3.5. договору, у випадку збільшення загальної площі об`єкта, вказаної у п. 1.1 цього Договору, або зміни інших характеристик, внаслідок чого сума пайового внеску має бути збільшена, Забудовник зобов`язаний письмово повідомити ці обставини Департаменту не пізніше ніж через 30 днів з моменту, коли ці обставини стали відомі або мали стати відомими Забудовнику.

Згідно з пунктом 3.6 договору, після визначення додаткової суми пайового внеску, що підлягає сплаті у зв`язку із збільшенням загальної площі чи в інших випадках, передбачених у п. 3.5 цього Договору, Забудовник укладає з Департаментом економіки та інвестицій додаткову угоду до цього Договору, на підставі якої сплачує відповідні додатково визначені кошти.

Згідно з пунктом 3.16 договору, підтвердженням виконання Забудовником зобов`язань за цим договором є надання Департаментом економіки та інвестицій Забудовнику довідки про повну сплату пайового внеску.

Договір може бути змінено за згодою сторін, шляхом укладення відповідної додаткової угоди (п.5.1 договору).

19.08.2008 між Головним управлінням економіки та інвестицій (з 27.12.2012 перейменовано в Департамент економіки та інвестицій) виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) та Відкритим акціонерним товариством «Дарницький комбінат будівельних матеріалів і конструкцій», правонаступником якого є Приватне акціонерне товариство "Дарницький комбінат будівельних матеріалів і конструкцій" було укладено додаткову угоду № 1 до Договору.

Відповідно до пункту 1.3 Додаткової угоди розмір пайового внеску, визначений п. 1.2. цього Договору, відповідно «Нормативів» та абзацу 2 пункту 2.3.5 «Правил забудови м. Києва», затверджених рішенням Київради від 27.01.05 № l1/2587, зменшується на суму кошторисної вартості об`єктів соціальної сфери у розмірі 129 898,816 тис грн, а саме школи на 1306 учнівських місць та двох дитсадків на 150 місць (8 груп) кожна, за умови передачі цих об`єктів до комунальної власності».

У п.2 додаткової угоди зазначено, що враховуючи пункт 1 Додаткової угоди, пункт 2.1. Договору необхідно викласти в наступній редакції: « 2.1. Встановити, що кошторисна вартість будівництва об`єктів соціальної сфери, викладених у пункті 1.3 цього договору, що фінансується за кошти Забудовника, більша за суму пайового внеску, що зазначена в пункті 1.2. цього договору, тому пайовий внесок у зв`язку з будівництвом об`єктів вказаних в п. 1.1 не сплачується».

Довідка про повне виконання зобов`язань Договору буде видана Забудовнику після надання до Департаменту документів, що підтверджують балансову вартість об`єктів соціальної сфери, визначених пунктом 1.3. Договору, та які підтверджують передачу їх у власність громади міста Києва (пункт 5 Додаткової угоди).

Згідно з п.6 додаткової угоди в разі невиконання Забудовником пунктів 2.3. та 2.4. Договору, Забудовник зобов`язаний сплатити пайовий внесок у сумі, зазначеній в пункті 1.2. Договору, з урахуванням індексу інфляції на момент здійснення платежу, у 2-х місячний термін.

Питання щодо перерахованих Забудовником коштів в рахунок сплати пайової участі згідно Договору, буде вирішено після належного виконання Забудовником пунктів 2.3 та 2.4 Договору (пункт 7 Додаткової угоди).

03.03.2015 року між Публічним акціонерним товариством "Дарницький комбінат будівельних матеріалів і конструкцій", правонаступником якого є Приватне акціонерне товариство "Дарницький комбінат будівельних матеріалів і конструкцій", (сторона 1) та Товариством з обмеженою відповідальністю "Компанія Елонг" (сторона 2) було укладено договір на виконання функцій замовника по будівництву житлових будинків на вул. Степана Сагайдака, 101 у Дніпровському районі м. Києва №03/03-2015, відповідно до умов якого Стороні 1 відповідно до рішення Київської міської ради від 15 липня 2004 №419-51829 «Про надання і вилучення земельних ділянок та припинення права користування землею» та договору оренди земельних ділянок від 14.03.2006 р., укладеного між Київською міською радою та ВАТ «Дарницький комбінат будівельних матеріалів і конструкцій», зареєстрованого Головним управлінням земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради ( Київської міської державної адміністрації ) 21 березня 2006 р. за №66-6-00328, надано право забудови земельних ділянок на вул. Степана Сагайдака, 101 у Дніпровському районі м. Києва (кадастрові номери 8 000 000 000:66:105:0002 та 8 000 000 000:66:108:0002).

Згідно з п.1.2 договору, з метою забудови частини земельної ділянки на вул. Степана Сагайдака. 101 у Дніпровському районі м. Києва Сторона 1 передає Стороні 2 виконання функцій замовника будівництва житлових будинків з об`єктами соціально-культурного призначення та підземним паркінгом на ділянках з будівельними номерами №18-21, №29, №35, №35-2, №43 за адресою: м. Київ, вул. С. Сагайдака, 101, у Дніпровському районі м. Києва на умовах цього Договору на весь період будівництва Об`єкта. Об`єкт. визначений цим Договором. є частиною житлового комплексу, що будується на земельній ділянці по вул. Степана Сагайдака, 101 в м. Києві, проект якого пройшов комплексну державну експертизу, що підтверджується позитивним висновком від 26.12.2007. Сторона 2 зобов`язується забезпечити цільове використання частини земельної ділянки на вул. Степана Сагайдака, 101 у Дніпровському районі м. Києва для будівництва об`єкта - житлових будинків з об`єктами соціально-культурного призначення та підземним паркінгом.

Відповідно до пункту 3.3.8 Сторона 2 зобов`язана забезпечити сплату пайової участі на розвиток інфраструктури м. Києва та виконання інших зобов`язань перед органами місцевої влади щодо об`єкта.

Листами №050/08 від 10.07.2020, №050/08-5733 від 18.09.2020, №050/08-1373 від 09.03.2021 позивач просив відповідачів для підготовки проекту додаткової угоди до договору пайової участі у створенні соціальної та інженерно-транспортної інфраструктури міста Києва від 01.04.2008 № 174 надати додаткові документи, що підтверджується копіями описів вкладення у цінні листи від 18.09.2020, від 10.03.2021, накладними.

Листом №050/08-1662 від 09.06.2022 позивач надіслав на адреси відповідачів проект додаткової угоди №2 до договору пайової участі у створенні соціальної та інженерно-транспортної інфраструктури міста Києва від 01.04.2008 № 174 з розрахунками у 3 прим. для її оформлення, що підтверджується копіями описів вкладення у цінні листи від 10.06.2022, накладними.

Вимогою №050/08-453 від 26.01.2022 позивач вимагав від відповідачів підписати проекти додаткових угод та розрахунків та повернути в Департамент економіки та інвестицій виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) у строк по 10.02.2022, що підтверджується копіями описів вкладення у цінні листи від 27.01.2022, накладними.

У відповідь на які відповідач - 1 листами №10/02-22 від 10.02.2022, №22/06-22 від 22.06.2022 повернув без підпису угоду.

Обґрунтовуючи заявлені позовні вимоги, Позивач зазначає, що Забудовник не здійснив за власні кошти будівництво та здачу в експлуатацію об`єктів соціальної сфери, не надав документи, що підтверджують фактичну балансову вартість (в т.ч. джерела фінансування) об`єктів чим порушив зобов`язання встановлене пунктами 2.3 та 2.4 Договору. Крім того, відповідно до офіційної інформації розміщеної на порталі Єдиної державної електронної системи у сфері будівництва 28.08.2021 за № ІУ 123210818962 зареєстровано сертифікат про готовність до експлуатації ІІ та ІІІ черги об`єкта будівництва по вул. Степана Сагайдака, 101 у Дніпровському районі м. Києва. Відповідно до наведеної інформації, замовником будівництва є відповідач-1. Згідно з інформацією наведеною в зазначеному сертифікаті, загальна площа ІІ та ІІІ черги об`єкта будівництва складає 87 975,5 кв. м, зазначене свідчить про збільшення загальної площі об`єкта. Згідно звернень Відповідача 1 від 30.04.2020 № 74, від 28.05.2020 № 85, від 19.06.2020 № 127 і ТОВ «Компанія Елонг» від 26.06.2020 вх. № 050/6997 та наданих документів встановлено, що відбулися зміни стосовно об`єкта будівництва по вул. Сагайдака, 101 у Дніпровському районі м. Києва, а саме: скориговано проект та отримано експертний звіт ТОВ «Укрбудекспертиза» від 18.03.2016 № 3-156-15-ЕП/КО; передано ТОВ «Компанія Елонг» згідно з договором № 03/03-2015 від 03.03.2015 функції щодо будівництва окремих житлових будинків; завершено будівництво та отримано дані технічної інвентаризації житлового будинку № 29 з вбудовано-прибудованим паркінгом № 35 (II черга) та житлового будинку № 18-21 3 вбудовано-прибудованим паркінгом № 43 (1 черга). Отже, в порушення пунктів 3.5 та 3.6 Договору, Забудовник письмово не повідомив Департамент у встановлений строк про збільшення загальної площі об`єкта, вказаної у п. 1.1 цього Договору та зміну інших характеристик, внаслідок чого сума пайового внеску має бути збільшена та не укладено додаткову угоду відповідно до пункту 3.6 Договору. Таким чином, просить суд визнати додаткову угоду № 2 до договору пайової участі у розвитку інфраструктури міста Києва від 01.04.2008 № 174 укладеною в редакції Департаменту.

Заперечуючи проти позову, відповідач-1 зазначив, що норми Закону України від 22.03.2012 «Про внесення зміни до статті 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» (набрав чинності 15.04.2012), яким статтю 40 було доповнено пунктом 9, що виключав залучення до пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту об`єктів транспортної інфраструктури, а також Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні», яким статтю 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» було виключено взагалі, є актами законодавства, що скасовують відповідальність, і мають застосовуватися до спірних правовідносин з огляду на положення частини 2 статті 5 ЦК України, як акт цивільного законодавства, що має зворотну дію у часі. Крім того, позивачем не доведено збільшення загальної площі об`єкта, невірно розраховано розмір пайового внеску, а вимоги до відповідача-2 є безпідставними.

Заперечуючи проти позову, відповідач-2 вказав, що він не є власником або користувачем земельних ділянок, на яких здійснюється будівництво об`єкта; не вчинив жодних намірів щодо забудови зазначених земельних ділянок, не має і не може мати статусу замовника будівництва об`єкта, так як, не є власником або орендарем земельної ділянки, на якій здійснюється будівництво об`єкта; не є учасником/стороною договору пайової участі від 01.04.2008 №0174, а отже не брав на себе будь-яких обов`язків щодо участі у створенні і розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури м. Києва та сплаті пайової участі у зв`язку з будівництвом об`єкта; чинний Договір пайової участі є обов`язковим виключно для його сторін - позивача та відповідача-1. Крім того, нормативний обов`язок щодо обов`язкової участі замовників у створенні і розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури м. Києва та сплаті пайової участі у зв`язку з будівництвом об`єкта, а саме, ст. ст. 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» з 01.01.2020 скасовано.

Відповідно до ч. 7 ст. 179 Господарського кодексу України господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом України, з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом, іншими нормативними актами щодо окремих видів договорів.

Частинами 1-5 ст. 181 Господарського кодексу України передбачено, що господарський договір за загальним правилом викладається у формі єдиного документа, підписаного сторонами. Допускається укладення господарських договорів у спрощений спосіб, тобто шляхом обміну листами, факсограмами, телеграмами, телефонограмами тощо, а також шляхом підтвердження прийняття до виконання замовлень, якщо законом не встановлено спеціальні вимоги до форми та порядку укладення даного виду договорів. Проект договору може бути запропонований будь-якою з сторін. У разі якщо проект договору викладено як єдиний документ, він надається другій стороні у двох примірниках. Сторона, яка одержала проект договору, у разі згоди з його умовами оформляє договір відповідно до вимог частини першої цієї статті і повертає один примірник договору другій стороні або надсилає відповідь на лист, факсограму тощо у двадцятиденний строк після одержання договору. За наявності заперечень щодо окремих умов договору сторона, яка одержала проект договору, складає протокол розбіжностей, про що робиться застереження у договорі, та у двадцятиденний строк надсилає другій стороні два примірники протоколу розбіжностей разом з підписаним договором. Сторона, яка одержала протокол розбіжностей до договору, зобов`язана протягом двадцяти днів розглянути його, в цей же строк вжити заходів для врегулювання розбіжностей з другою стороною та включити до договору всі прийняті пропозиції, а ті розбіжності, що залишились неврегульованими, передати в цей же строк до суду, якщо на це є згода другої сторони.

Відповідно до ч. 2 ст. 638 Цивільного кодексу України договір укладається шляхом пропозиції однієї сторони укласти договір (оферти) і прийняття пропозиції (акцепту) другою стороною.

Згідно ч. 1 ст. 640 Цивільного кодексу України договір є укладеним з моменту одержання особою, яка направила пропозицію укласти договір, відповіді про прийняття цієї пропозиції.

За приписами ч. 1 ст. 641 Цивільного кодексу України пропозицію укласти договір (оферту) може зробити кожна із сторін майбутнього договору. Пропозиція укласти договір має містити істотні умови договору і виражати намір особи, яка її зробила, вважати себе зобов`язаною у разі її прийняття.

Положеннями ч. 1 ст. 642 Цивільного кодексу України передбачено, що відповідь особи, якій адресована пропозиція укласти договір, про її прийняття (акцепт) повинна бути повною і безумовною.

Відповідно до ч. 1 ст. 626 Цивільного кодексу України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства (ч. 1 ст. 628 Цивільного кодексу України).

Частиною 1 ст. 638 Цивільного кодексу України визначено, що договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

За приписами ч.ч. 1-3 ст. 180 Господарського кодексу України зміст господарського договору становлять умови договору, визначені угодою його сторін, спрямованою на встановлення, зміну або припинення господарських зобов`язань, як погоджені сторонами, так і ті, що приймаються ними як обов`язкові умови договору відповідно до законодавства. Господарський договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов. Істотними є умови, визнані такими за законом чи необхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї із сторін повинна бути досягнута згода. При укладенні господарського договору сторони зобов`язані у будь-якому разі погодити предмет, ціну та строк дії договору.

Істотними вважаються умови договору: 1) визнані такими за законом; 2) необхідні для договорів даного виду, тобто прямо не названі у законі як істотні, але є необхідними для договорів певного виду; 3) ті, щодо яких на вимогу однієї із сторін повинна бути досягнута згода.

Отже, всі умови договору - істотні, звичайні і випадкові - з моменту його укладення стають однаково обов`язковими для виконання сторонами.

В цьому полягає сенс цивільно-правового договору, як правової форми узгодження волі сторін, спрямованої на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Відтак, лише після узгодження всіх умов договору, які притаманні для певного виду договору, сторони можуть їх виконати.

Згідно ч. 8 ст. 181 Господарського кодексу України у разі якщо сторони не досягли згоди з усіх істотних умов господарського договору, такий договір вважається неукладеним (таким, що не відбувся).

Примусовий порядок укладання господарських договорів за рішенням суду регулюється, зокрема, ст. 187 Господарського кодексу України.

Так, статтею 187 Господарського кодексу України передбачено, що спори, що виникають при укладанні господарських договорів за державним замовленням, або договорів, укладення яких є обов`язковим на підставі закону та в інших випадках, встановлених законом, розглядаються судом. Інші переддоговірні спори можуть бути предметом розгляду суду у разі якщо це передбачено угодою сторін або якщо сторони зобов`язані укласти певний господарський договір на підставі укладеного між ними попереднього договору. День набрання чинності рішенням суду, яким вирішено питання щодо переддоговірного спору, вважається днем укладення відповідного господарського договору, якщо рішенням суду не визначено інше.

Таким чином, зі змісту наведеної норми закону вбачається, що переддоговірним є спір, який виникає у разі, якщо сторона ухиляється або відмовляється від укладення договору в цілому або не погоджує окремі його умови. При цьому передати переддоговірний спір на вирішення суду можливо лише тоді, коли хоча б одна із сторін є зобов`язаною його укласти через пряму вказівку закону, або на підставі обов`язкового для виконання акта планування. В інших випадках спір про укладення договору чи зміну умов договору може бути розглянутий господарським судом тільки за взаємною згодою сторін або якщо сторони зв`язані зобов`язанням укласти договір на підставі існуючого між ними попереднього договору.

Близька за змістом правова позиція викладена у постанові Об`єднаної палати Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 25.05.2018 у справі № 61/341, постановах Верховного Суду від 30.01.2020 у справі №905/887/19, від 16.01.2020 у справі № 905/514/19, від 24.10.2019 у справі № 46/406, від 08.10.2019 у справі № 908/203/19.

Колегія суддів зауважує, що суд вправі задовольнити позов про спонукання укласти договір лише в разі, якщо встановить, що існує правовідношення, в силу якого сторони зобов`язані укласти договір, але одна із сторін ухилилася від цього. При цьому, у справі має бути доведено наявність відповідного правовідношення, а саме - прямого законодавчого обов`язку відповідача щодо укладення договору (такий правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 26.10.2018 у справі №910/15590/17).

Відповідно до статті 187 ГК України господарські суди розглядають спори про спонукання до укладання договору чи зміну умов договору у разі, якщо: а) договір укладається за державним замовленням, прийняття якого є обов`язковим для відповідного суб`єкта господарювання (стаття 183 ГК України), або б) існує публічне зобов`язання суб`єкта господарювання (стаття 178, частина шоста статті 179 ГК України), або в) укладався попередній договір, і одна з його сторін ухиляється від укладення основного договору (стаття 182 ГК України), або г) наявна згода обох сторін на розгляд спору судом (вказаний правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду від 01.12.2021 у справі №46/606).

Колегія суддів також враховує, що у розумінні статті 187 ГК України, статті 649 ЦК України переддоговірний спір може полягати у розбіжностях між сторонами щодо змісту (спір про врегулювання розбіжностей) або виникати у разі відмови чи ухиленні від його укладення (спір про спонукання укласти договір).

Аналогічна правова позиція викладена у простанові Верховного Суду від 18.04.2023 у справі № 909/952/21.

Предметом даного позову є визнання укладеної в редакції Департаменту додаткової угоди 23 до Договору пайової участі у розвитку інфраструктури міста Києва №174 від 01.04.2008 року.

Вказаний договір пайової участі було укладено відповідно до Закону України "Про столицю України - місто-герой Київ" та рішення Київради №271/431 від 27.02.2003 "Про пайову участь (внески) інвесторів (забудовників) у створенні соціальної та інженерно-транспортної інфраструктури м. Києва", яким затверджено Нормативи для визначення розмірів пайової участі (внесків) інвесторів (забудовників) у створенні соціальної та інженерно-транспортної інфраструктури м. Києва (далі - Нормативи).

Відповідно до п. 5 ч. 1 ст. 22 Закону України "Про столицю України - місто-герой Київ" у редакції, чинній на час укладення спірного договору, у зв`язку зі здійсненням містом Києвом функцій столиці України Київська міська рада та Київська міська державна адміністрація, кожна в межах своєї компетенції, встановленої законами України, мають право залучати кошти інвесторів (забудовників) в порядку пайової участі у створенні соціальної та інженерно-транспортної інфраструктури міста за нормативами, затвердженими Київською міською радою, з метою поліпшення фінансового забезпечення комплексної забудови міста.

Відповідно до ч. 2 ст. 40 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" у редакції, чинній на час укладення спірного договору, замовник будівництва, який має намір щодо забудови земельної ділянки у відповідному населеному пункті, зобов`язаний взяти участь у створенні і розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури населеного пункту, крім випадків, передбачених частиною четвертою цієї статті.

Пайова участь у розвитку інфраструктури населеного пункту відповідно до ч. 3 ст. 40 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" полягає у перерахуванні замовником до прийняття об`єкта будівництва в експлуатацію до відповідного місцевого бюджету коштів для створення і розвитку зазначеної інфраструктури.

Пайова участь (внесок) інвесторів (забудовників) у створенні соціальної та інженерно-транспортної інфраструктури міста (надалі - пайова участь) являє собою одноразовий внесок, який інвестор має сплатити до бюджету м. Києва без урахування ПДВ, що діє на дату сплати. Одноразовий внесок включає в себе наступні складові: відшкодування витрат бюджету м. Києва на розширене відтворення його ресурсів; плати інвестора за право реалізувати свій проект будівництва (реконструкції) на території столиці (розділ 1 затверджених Нормативів).

Відповідно до п. 4.6 Нормативів, пайовий внесок сплачується на підставі договору між містом (Управлінням) та інвестором (забудовником). Пайовий внесок у грошовій формі сплачується в повній сумі єдиним платежем або частинами за графіком, що визначається у договорі між Управлінням та інвестором (забудовником). Термін сплати пайового внеску може встановлюватися договором не пізніше як за квартал до планової здачі об`єкта будівництва (реконструкції) в експлуатацію.

Пунктом 4.7 Нормативів передбачено, що договір на сплату пайового внеску оформляється при будівництві (реконструкції) будь-яких об`єктів після затвердження інвестором (забудовником) в установленому порядку проектної документації та передує оформленню дозвільних документів на будівництво (реконструкцію) в Управлінні державного архітектурно-будівельного контролю.

Відповідно до суті цього спору, Департамент фактично намагається у судовому порядку отримати право на стягнення з забудовника до місцевого бюджету коштів для створення і розвитку інфраструктури населеного пункту, де здійснюється будівництво.

Колегія вважає що обраний Департаментом спосіб захисту порушеного права в редакції - «зобов`язати укласти додаткову угоду до договору» не є належним та ефективним, оскільки прямо не відновлює порушене право.

Стосовно обрання належного та ефективного способу захисту порушеного права у цьому судовому спорі колегія наголошує наступне.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 14.12.2021 у справі № 643/21744/19 викладено наступні висновки.

Правові та організаційні основи містобудівної діяльності в Україні визначені Законом № 3038-VI.

За статтею 1 Закону № 3038-VI замовником будівництва визначається фізична або юридична особа, яка має намір забудови території (однієї чи декількох земельних ділянок) і подала в установленому законодавством порядку відповідну заяву.

Частиною першою статті 2 цього Закону визначено, що плануванням і забудовою територій є діяльність державних органів, органів місцевого самоврядування, юридичних та фізичних осіб, яка передбачає, зокрема, розроблення містобудівної та проектної документації, будівництво об`єктів; реконструкцію існуючої забудови та територій; створення та розвиток інженерно-транспортної інфраструктури.

Станом на момент виникнення спірних правовідносин була чинною стаття 40 Закону № 3038-VI. Відповідно до частини другої статті 40 Закону № 3038-VI замовник будівництва, який має намір щодо забудови земельної ділянки у відповідному населеному пункті, зобов`язаний взяти участь у створенні і розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури населеного пункту, крім випадків, передбачених частиною четвертою цієї статті.

Пайова участь у розвитку інфраструктури населеного пункту відповідно до частини третьої статті 40 цього ж Закону полягає у перерахуванні замовником до прийняття об`єкта будівництва в експлуатацію до відповідного місцевого бюджету коштів для створення і розвитку зазначеної інфраструктури.

Величина пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту визначається у договорі, укладеному з органом місцевого самоврядування (відповідно до встановленого органом місцевого самоврядування розміру пайової участі у розвитку інфраструктури), з урахуванням загальної кошторисної вартості будівництва об`єкта, визначеної згідно з будівельними нормами, державними стандартами і правилами.

Договір про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту укладається не пізніше ніж через 15 робочих днів з дня реєстрації звернення замовника про його укладення, але до прийняття об`єкта будівництва в експлуатацію (частини п`ята та дев`ята статті 40 Закону № 3038-VI, чинної на момент виникнення спірних правовідносин).

Зі змісту статті 40 Закону № 3038-VI, яка була чинною на момент виникнення спірних правовідносин та на момент звернення з цим позовом до суду, вбачається, що у наведених у цьому Законі випадках перерахування замовником об`єкта будівництва до відповідного місцевого бюджету коштів для створення і розвитку інфраструктури населеного пункту є обов`язком, а не правом забудовника, який виникає на підставі положень закону, а положення договору лише визначають суму, що належить до перерахування. Тому укладення в таких випадках договору про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту, який опосередковує відповідний платіж, було обов`язковим на підставі закону.

Аналогічні за змістом висновки були викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 8 жовтня 2019 року у справі № 911/594/18 (провадження № 12-81гс19), від 22 серпня 2018 року у справі № 339/388/16-ц (провадження № 14-261цс18), від 22 вересня 2021 року у справі № 904/2258/20 (провадження № 12-34гс21).

За змістом зазначених норм, відсутність укладеного договору про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту не усуває зобов`язання забудовника сплатити визначені суми, таке зобов`язання має бути виконане до прийняття новозбудованого об`єкта в експлуатацію і спір у правовідносинах щодо сплати таких сум може виникнути лише щодо їх розміру.

Разом з тим, 01 січня 2020 набули чинності норми Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні» від 20 вересня 2019 року № 132-IX, якими статтю 40 Закону № 3038-VI виключено.

Згідно з пунктом 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні» договори про сплату пайової участі, укладені до 01 січня 2020 року, є дійсними та продовжують свою дію до моменту їх повного виконання.

За змістом цього Закону та прикінцевих та перехідних положень до нього, з 01 січня 2020 року у замовників будівництва відсутній обов`язок укладати з органом місцевого самоврядування відповідний договір про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту. Дійсними та такими, що продовжують свою дію до моменту їх виконання, є лише договори про пайову участь, укладені до 01 січня 2020 року.

Відповідно до статті 5 ЦК України акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності. Акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він пом`якшує або скасовує цивільну відповідальність особи. Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов`язків, що виникли з моменту набрання ним чинності.

Зовнішнім виразом зміни правового регулювання суспільних відносин є процес втрати чинності одними нормами та/або набуття чинності іншими.

Так, при набранні чинності новою нормою права передбачається розповсюдження дії цієї норми на майбутні права і обов`язки, а також на правові наслідки, які хоча й випливають із юридичних фактів, що виникли під час чинності попередньої норми права, проте настають після набрання чинності новою нормою права.

Водночас зміна правових норм і врегульованих ними суспільних відносин не завжди збігаються. У певних випадках після скасування нормативного акта має місце його застосування компетентними органами до тих відносин, які виникли до втрати ним чинності та продовжують існувати у подальшому. Такі правовідносини є триваючими. При цьому триваючі правовідносини повинні виникнути під час дії норми права, що їх регулює, та існувати після втрати нею чинності.

Стаття 40 Закону України № 3038-VI визначала зобов`язання замовника будівництва, який має намір забудови земельної ділянки, перерахувати до відповідного місцевого бюджету кошти для створення і розвитку інфраструктури населеного пункту, де здійснюється будівництво, у строк до прийняття об`єкта в експлуатацію. Прийняття об`єкта в експлуатацію є строком, з якого вважається, що забудовник порушує зазначені зобов`язання. Одночасно з прийняттям об`єкта в експлуатацію у відповідності із частиною другою статті 331 ЦК України забудовник стає власником забудованого об`єкта, а відтак і правовідносини забудови земельної ділянки припиняються.

Аналізуючи правову природу цих правовідносин, можна зробити висновок, що з моменту завершення будівництва та прийняття новозбудованого об`єкта в експлуатацію правовідносини забудови припиняються, а тому не можна вважати, що на них поширюються положення статті 40 Закону № 3038-VI після втрати нею чинності.

Крім того, пунктом 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні» визначено, що ця норма права застосовується лише до договорів, які підписані до 1 січня 2020 року. Саме у цьому випадку правовідносини з оплати участі в інфраструктурі населеного пункту є триваючими та до них можуть застосовуватись положення норми права, що втратила чинність. Якщо ж договори під час дії цієї норми укладено не було, то немає підстав вважати, що такі правовідносини виникли та тривають.

Визначаючи належний спосіб захисту порушеного права у цій справі, Велика Палата Верховного Суду виходить з такого.

Відповідно до частини другої статті 631 ЦК України договір набирає чинності з моменту його укладення.

Відповідно до частини першої статті 649 ЦК України розбіжності, що виникли між сторонами при укладенні договору на підставі правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування та в інших випадках, встановлених законом, вирішуються судом.

Зі змісту зазначених норм слідує, що судом розглядаються спори, що виникають при укладанні договорів, укладення яких є обов`язковим на підставі закону. При цьому день набрання чинності рішенням суду, яким вирішено питання щодо переддоговірного спору, вважається днем укладення відповідного договору, якщо рішенням суду не визначено інше.

Вирішивши такий спір, суд вказує в резолютивній частині рішення умови, на яких сторони зобов`язані укласти договір, з посиланням на поданий позивачем проект договору.

Тобто з моментом набрання чинності рішенням суду (укладенням договору) пов`язується початок дії договору, відбувається набуття сторонами договору цивільних прав та обов`язків, встановлюється відповідальність сторін - правовідносини фактично регулюються на майбутнє.

Однак з 1 січня 2020 року скасовано дію статті 40 Закону № 3038-VI, яка передбачала обов`язкове укладення договору, тому визнання судом договору про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту укладеним та встановлення цивільних прав та обов`язків сторін договору на майбутнє на підставі нормативно-правового акта, який було скасовано, суперечитиме принципу правової визначеності та не дозволить суду захистити право сторони належним способом.

Відтак, якщо на час здачі новозбудованого об`єкта до експлуатації або ухвалення судового рішення було скасовано норму статті закону, яка зобов`язувала укласти договір про участь у розвитку інфраструктури населеного пункту, то суд не має підстав для задоволення позову обраним позивачем способом, а саме зобов`язати укласти договір або визнати договір укладеним.

У постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 30 липня 2020 року у справі № 909/1143/19, від 30 вересня 2020 року у справі № 904/4442/19, від 04 лютого 2021 року у справі № 904/2468/19 та Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 27 травня 2021 року у справі № 201/14195/18 суди розглянули спори про визнання укладеним договору про пайову участь замовника будівництва у створенні та розвитку інфраструктури населеного пункту при чинності на час виникнення спірних правовідносин та на момент звернення позивача до суду норми статті 40 Закону № 3038-VI, яка зобов`язувала замовника будівництва укласти вказаний договір, однак за відсутності вказаної норми на час розгляду справи. Водночас у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 13 січня 2021 року у справі № 922/267/20 та від 23 березня 2021 року у справі № 904/454/18 суди розглянули вказані вище спори при втраті чинності норми статті 40 Закону № 3038-VI ще на час звернення позивача до суду, однак вона також була чинною на час виникнення спірних правовідносин.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, касаційні суди дійшли висновку про те, що необхідною умовою для укладення договору за рішенням суду є наявність на час виникнення правовідносин відповідних положень закону про обов`язковість укладення договору. Однак, оскільки станом на час розгляду справи відсутнє положення закону, яке б зобов`язувало відповідача укласти з позивачем договір про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту, суд не наділений повноваженнями визнати укладеним такий договір, обов`язковість якого для відповідача законом не передбачена.

При цьому, посилання скаржника на те, що він просить суд зобов`язати відповідачів укласти додаткову угоду до Договору, а не сам договір про пайову учсть, не спростовують вказаних вище висновків про відсутність правових підстав для зобов`язання укласти відповідний договір.

Колегією суддів враховується, що відповідно до пункту 3.5. Договору, у випадку збільшення загальної площі об`єкта, вказаної у п. 1.1 цього Договору, або зміну інших характеристик, внаслідок чого сума пайового внеску має бути збільшена, Забудовник зобов`язаний письмово повідомити ці обставини Департаменту не пізніше ніж через 30 днів з моменту, коли ці обставини стали відомі або мали стати відомими Забудовнику.

Згідно з пунктом 3.6 Договору після визначення додаткової суми пайового внеску, що підлягає сплаті у зв`язку із збільшенням загальної площі чи в інших випадках, передбачених у п. 3.5 цього Договору, Забудовник укладає з Департаментом економіки та інвестицій додаткову угоду до цього Договору, на підставі якої сплачує відповідні додатково визначені кошти.

При зверненні до суду з вказаним позовом позивач зазначав, що згідно з інформацією, наведеною в сертифікаті, загальна площа ІІ та ІІІ черги об`єкта будівництва складає 87 975,5 кв. м, зазначене свідчить про збільшення загальної площі об`єкта.

Як вбачається з договору пайової участі у створенні соціальної та інженерно-транспортної інфраструктури міста Києва № 174 від 01.04.2008, його предметом є сплата Забудовником пайової участі (внесків) на створення соціальної та інженерно-транспортної інфраструктури м. Києва (далі - пайовий внесок), у зв`язку із будівництвом житлових будинків (загальна площа квартир 346643,0 кв. м) з вбудованими приміщеннями зальною площею 50686,70 кв. м., спорткомплексом загальною площею 4944,90 кв. м, вбудовано-прибудованими паркінгами загальною площею 93520,50 кв. м та відкритими автостоянками загальною площею 7989,20 кв. м по вул. Сагайдака, 101 у Дніпровському районі м. Києва. В той же час, загальна площа ІІ та ІІІ черги об`єкта будівництва - житлових будинків з об`єктами соціально-культурного призначення та підземними паркінгами по вул. Степана Сагайдака, 101 у Дніпровському районі м. Києва. ІІ та ІІІ черги будівництва (житловий будинок №18-21 з вбудовано-прибудованим паркінгом №35, житловий будинок №29 з вбудовано-прибудованим паркінгом №43, трансформаторна підстанція (ТП) №40.3), складає лише 87975.5 кв.м., що не перевищує загальну площу об`єкта будівництва, визначеного у п.1.2 договору.

Таким чином, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що вказані пункти Договору не можуть слугувати підставою для задоволення заявлених позовних вимог.

Відповідно до частини другої статті 16 ЦК України способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: визнання права; визнання правочину недійсним; припинення дії, яка порушує право; відновлення становища, яке існувало до порушення; примусове виконання обов`язку в натурі; зміна правовідношення; припинення правовідношення; відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; відшкодування моральної (немайнової) шкоди; визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.

Статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод визнається право людини на доступ до правосуддя, а статтею 13 Конвенції - на ефективний спосіб захисту прав, і це означає, що особа має право пред`явити в суді таку вимогу на захист цивільного права, яка відповідає змісту порушеного права та характеру правопорушення. Пряма чи опосередкована заборона законом захисту певного цивільного права чи інтересу не може бути виправданою.

Захист цивільних прав - це застосування компетентним органом передбачених законом способів захисту цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.

Як способи захисту суб`єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на правопорушника.

Особа, якій належить порушене право, може скористатися не будь-яким на свій розсуд, а певним способом захисту свого права, який прямо визначається спеціальним законом, що регламентує конкретні цивільні правовідносини, або договором.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 5 червня 2018 року у справі № 338/180/17, від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16, від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц та від 4 червня 2019 року у справі № 916/3156/17.

У зв`язку з припиненням правовідносин забудови земельної ділянки, визнанням договору укладеним та встановленням прав та обов`язків сторін на майбутнє на підставі нормативного акта, який було скасовано, не є законним та ефективним способом захисту, що не відновлює право органу місцевого самоврядування на отримання коштів на розвиток інфраструктури до здачі об`єкта будівництва в експлуатацію.

Абзацами шостим та сьомим частини дев`ятої статті 40 Закону № 3038-VI визначено, що невід`ємною частиною договору є розрахунок величини пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту. Кошти пайової участі в розвитку інфраструктури населеного пункту сплачуються в повному обсязі до прийняття об`єкта будівництва в експлуатацію єдиним платежем або частинами за графіком, що визначається договором.

У зв`язку з відмовою забудовника від укладання договору про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту права органу місцевого самоврядування на отримання коштів на розвиток інфраструктури населеного пункту є порушеними і в органу місцевого самоврядування виникає право вимагати стягнення коштів, обов`язок сплати яких був встановлений законом.

У такому разі суд має виходити з того, що замовник будівництва без достатньої правової підстави за рахунок органу місцевого самоврядування зберіг у себе кошти, які мав заплатити як пайовий внесок у розвиток інфраструктури населеного пункту, а отже, зобов`язаний повернути ці кошти на підставі частини першої статті 1212 ЦК України.

При цьому у відповідності із частиною першою статті 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно.

Положення глави 83 ЦК України застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події (частина друга статті 1212 ЦК України).

Відносини щодо повернення безпідставно збережених грошових коштів є кондикційними, в яких вина не має значення, важливим є лише факт неправомірного набуття (збереження) майна однією особою за рахунок іншої.

Тобто зобов`язання з повернення безпідставно набутого або збереженого майна виникають за наявності трьох умов: а) набуття або збереження майна; б) набуття або збереження за рахунок іншої особи; в) відсутність правової підстави для набуття або збереження майна.

Відсутність правової підстави - це такий перехід майна від однієї особи до іншої, який або не ґрунтується на прямій вказівці закону, або суперечить меті правовiдносин i їх юридичному змісту. Відсутність правової підстави означає, що набувач збагатився за рахунок потерпілого поза підставою, передбаченою законом, іншими правовими актами чи правочином.

Аналогічні правові висновки Великої Палати Верховного Суду викладені у постановах від 13 лютого 2019 року у справі № 320/5877/17, від 23 травня 2018 року у справі № 629/4628/16-ц, від 20 листопада 2018 року у справі № 922/3412/17.

Таким чином, замовник будівництва, який без достатньої правової підстави за рахунок власника земельних ділянок зберіг у себе кошти, які мав заплатити у вигляді пайового внеску у розвиток інфраструктури населеного пункту, зобов`язаний повернути ці кошти органу місцевого самоврядування на підставі частини першої статті 1212 ЦК України.

За таких обставин у разі порушення зобов`язання з боку замовника будівництва щодо участі у створенні і розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури населеного пункту у правовідносинах, які виникли до внесення змін у законодавство щодо скасування обов`язку замовника будівництва укласти відповідний договір, орган місцевого самоврядування вправі звертатись з позовом до замовника будівництва про стягнення безпідставно збережених грошових коштів. Саме такий спосіб захисту буде ефективним та призведе до поновлення порушеного права органу місцевого самоврядування.

Щодо висновків суду першої інстанції в частині вимог Департаменту економіки та інвестицій виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) до Товариства з обмеженою відповідальністю "Компанія Елонг" про зобов`язання укласти додаткову угоду № 2 до договору пайової участі у розвитку інфраструктури міста Києва від 01.04.2008 № 174, колегія суддів вважає за необхідне зазначити на наступне.

Згідно зі статтею 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.

Статтею 15 Цивільного кодексу України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (ст. 16 Цивільного кодексу України).

Захист цивільних прав - це передбачені законом способи охорони цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.

Право на захист - це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право.

Під способами захисту суб`єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на правопорушника.

Таким чином, у розумінні закону, суб`єктивне право на захист - це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право.

Порушеним правом слід розуміти такий стан суб`єктивного права, при якому воно зазнавало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок якого суб`єктивне право уповноваженої особи зазнало зменшення або ліквідації як такого. Порушення права пов`язане з позбавленням його носія можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.

Способи захисту за своїм призначенням можуть вважатися визначеним законом механізмом матеріально-правових засобів здійснення охорони цивільних прав та інтересів, що приводиться в дію за рішенням суду у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення. При цьому, метою застосування певного способу захисту є усунення невизначеності у взаємовідносинах суб`єктів, створення необхідних умов для реалізації права й запобігання дій зі сторони третіх осіб, які перешкоджають його здійсненню.

Під захистом цивільних прав розуміється передбачений законодавством засіб, за допомогою якого може бути досягнуте припинення, запобігання, усунення порушення права, його відновлення і (або) компенсація витрат, викликаних порушенням права.

Позовом у процесуальному сенсі є звернення до суду з вимогою про захист своїх прав та інтересів, який складається з двох елементів: предмету і підстави позову.

Предметом позову є матеріально-правова вимога позивача до відповідача, а підставою - посилання на належне йому право, юридичні факти, що призвели до порушення цього права, та правове обґрунтування необхідності його захисту.

Позивачем є особа, яка подала позов про захист порушеного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу. При цьому, позивач самостійно визначає і обґрунтовує в позовній заяві у чому саме полягає порушення його прав та інтересів, а суд перевіряє ці доводи, і в залежності від встановленого вирішує питання про наявність чи відсутність підстав для правового захисту. Вирішуючи спір, суд надає об`єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до господарського суду, а також визначає, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.

У розумінні зазначених приписів суб`єктивне право на захист - це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право.

Враховуючи викладене вище, підставою для звернення до суду є наявність порушеного права (охоронюваного законом інтересу), і таке звернення здійснюється особою, котрій це право належить, і саме з метою його захисту.

За таких обставин, суд зазначає, що саме на позивача покладений обов`язок обґрунтувати суду свої вимоги поданими доказами, тобто довести, що його права та інтереси дійсно порушуються, оспорюються чи не визнаються, а тому потребують захисту.

Статтею 16 ЦК України, положення якої кореспондуються з положеннями статті 20 Господарського кодексу України, встановлено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Вказаними нормами матеріального права визначено способи захисту прав та інтересів, і цей перелік не є вичерпним.

Отже, суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом. Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб`єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення.

Суд зобов`язаний з`ясувати характер спірних правовідносин (предмет і підстави позову), наявність/відсутність порушеного права чи інтересу та можливість його поновлення/захисту в обраний спосіб.

Наведена правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 22.01.2019 по справі №912/1856/16, від 14.05.2019 по справі №910/11511/18.

Як було вірно зазначено судом першої інстанції, Товариство з обмеженою відповідальністю "Компанія Елонг" не є стороною договору пайової участі у створенні соціальної та інженерно-транспортної інфраструктури міста Києва № 174 від 01.04.2008.

Установивши наявність у особи, яка звернулася з позовом, суб`єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, про захист яких подано позов, суд з`ясовує наявність чи відсутність факту їх порушення або оспорення і відповідно ухвалює рішення про захист порушеного права або відмовляє позивачу в захисті, встановивши безпідставність та (або) необґрунтованість заявлених вимог (правова позиція Великої Палати Верховного Суду, викладена у постанові від 16.10.2019 у справі №525/505/16-ц).

Відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством, встановлюється при розгляді справи по суті та є підставою для прийняття судом рішення про відмову в позові (аналогічний висновок викладений у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 14.08.2018 у справі №910/1972/17, від 23.05.2019 у справі №920/301/18, від 25.06.2019 у справі №922/1500/18, від 24.12.2019 у справі №902/377/19, від 02.04.2020 у справі №910/7160/19, від 01.07.2021 у справі №910/7029/20).

Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що позивач не надав доказів, які б свідчили про порушення його прав та законних інтересів саме відповідачем-2 щодо заявлених позовних вимоги про зобов`язання укласти додаткову угоду до Договору, стороною якого відповідач 2 не являється.

Статтею 129 Конституції України встановлено, що основними засадами судочинства є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Згідно з ч. ч. 1-3 ст.13 ГПК України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Аналогічна норма міститься у ч.1 ст. 74 ГПК України.

Отже, за загальним правилом, обов`язок доказування певних обставин покладається на особу, яка посилається на ці обставини. При цьому доказування полягає не лише в поданні особами доказів, а й у доведенні їх переконливості. Розподіл між сторонами обов`язку доказування визначається предметом спору.

Змагальність сторін є одним із основних принципів господарського судочинства, зміст якого полягає у тому, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, тоді як суд, зберігаючи об`єктивність та неупередженість, зобов`язаний вирішити спір, керуючись принципом верховенства права.

Згідно ст. 86 ГПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Суд апеляційної інстанції, серед іншого, враховує, що відповідно до статті 17 Закону України "Про виконання рішень і застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини, як джерело права.

Відповідно до пункту 58 рішення ЄСПЛ Справа "Серявін та інші проти України" (заява № 4909/04) від 10.02.2010 у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) від 09.12.1994, серія A, № 303-A, п. 29).

Частиною 5 статті 236 ГПК України визначено, що обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Таким чином, доводи апеляційної скарги про те, що рішення суду першої інстанції прийнято з неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права, а висновки, викладені в рішенні суду, не відповідають дійсним обставинам справи, - не знайшли свого підтвердження під час перегляду справи в апеляційному порядку.

За таких обставин, колегія суддів Північного апеляційного господарського суду вважає, що місцевим господарським судом належним чином досліджено обставини справи та надано цим обставинам відповідну правову оцінку, рішення Господарського суду міста Києва від 13.07.2023 у справі № 910/2441/23 відповідає фактичним обставинам справи, не суперечить чинному законодавству України, а тому передбачених законом підстав для зміни чи скасування оскаржуваного рішення в розумінні приписів ст. 277 ГПК України не вбачається. Скаржником не наведено переконливих аргументів у відповідності з нормами чинного законодавства, щодо спростування висновків суду першої інстанції.

Судові витрати зі сплати судового збору, що були понесені стороною в суді апеляційної інстанції, в порядку ст. 129 ГПК України, покладаються на апелянта (позивача у даній справі).

Керуючись ст. ст. 129, 269, п. 1 ч. 1 ст. 275, ст. ст. 276, 281-284 Господарського процесуального кодексу України, Північний апеляційний господарський суд -

ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційну скаргу Департаменту економіки та інвестицій виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) на рішення Господарського суду міста Києва від 13.07.2023 у справі № 910/2441/23 залишити без задоволення.

2. Рішення Господарського суду міста Києва від 13.07.2023 у справі № 910/2441/23 залишити без змін.

3. Судові витрати, понесені стороною у зв`язку з розглядом справи в суді апеляційної інстанції, покласти на Департамент економіки та інвестицій виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації).

4. Справу № 910/2441/23 повернути до Господарського суду міста Києва.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена до Верховного Суду у порядку та строк, що передбачені ст.ст. 287-289 Господарського процесуального кодексу України.

Повний текст постанови складено 12.12.2023.

Головуючий суддя С.О. Алданова

Судді В.А. Корсак

В.В. Сулім