Рішення

від 13.12.2023 по справі 910/12647/23

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МІСТА КИЄВА

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.uaРІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

13.12.2023Справа № 910/12647/23

Господарський суд міста Києва у складі: головуючого судді Князькова В.В. за участю секретаря судового засідання Горенюк Т.О., розглянувши у відкритому судовому засіданні справу

за позовом: Товариства з обмеженою відповідальністю "СБ Лоджистік", м.Київ

до відповідача: Акціонерного товариства "Українська залізниця", м. Київ

про заборону вчиняти дії та зобов`язати вчинити дії, -

За участю представників сторін:

від позивача: Лучко Д.Ю.

від відповідача: Демченко С.В.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Товариства з обмеженою відповідальністю "СБ Лоджистік" звернулось до Господарського суду міста Києва з позовом до Акціонерного товариства "Українська залізниця" про:

- заборону Акціонерному товариству "Українська залізниця" та/або його структурним підрозділам та/ або підприємствами, які йому підпорядковані, вчиняти будь-які дії по забороні допуску Вагонів №№ 56739857, 56739675, 56740004, 56739832, 56739881, 56739733, 56739709, 56739667, 56739576, 56740061, 56739568, 56740046, 56739741, 56739535, 56739873, 56739824, 56739931, 56739949, 56739717, 56739758, 56739956, 56739600, 56739865, 56739683, 56740012, 56739618, 56739766, 56739923 для курсування на шляхах загального користування залізницями України у вантажному стані з 31.12.2026 року;

- зобов`язання Акціонерного товариства "Українська залізниця" внести до АБД ПВ дані щодо вагонів № 56739857, 56739675, 56740004, 56739832, 56739881, 56739733, 56739709, 56739667, 56739576, 56740061, 56739568, 56740046, 56739741, 56739535, 56739873, 56739824, 56739931, 56739949, 56739717, 56739758, 56739956, 56739600, 56739865, 56739683, 56740012, 56739618, 56739766, 56739923 у частині граничних строків (дати) експлуатації цих вагонів на коліях загального користування, які вказані у технічних рішеннях № 1336 від 16.04.2020, № 1339 від 22.04.2020, №1346 від 12.05.2020, № 1348 від 19.05.2020, № 1349 від 21.05.2020, № 269 від 09.04.2019, № 238 від 28.03.2019, №447 від 21.06.2019, № 682 від 12.09.2019.

В обґрунтування позовних вимог позивач посилався на безпідставну відмову у внесенні змін до АБД ПВ даних щодо вагонів № 56739857, 56739675, 56740004, 56739832, 56739881, 56739733, 56739709, 56739667, 56739576, 56740061, 56739568, 56740046, 56739741, 56739535, 56739873, 56739824, 56739931, 56739949, 56739717, 56739758, 56739956, 56739600, 56739865, 56739683, 56740012, 56739618, 56739766, 56739923 у частині граничних строків (дати) експлуатації цих вагонів на коліях загального користування.

Ухвалою від 14.0805.2023 судом було відкрито провадження у справі; визнано справу малозначною; постановлено розгляд справи здійснювати за правилами спрощеного позовного провадження без виклику сторін, встановлено відповідачу строк для подачі відзиву на позов.

08.09.2023 до суду надійшов відзив на позов, в якому відповідач проти задоволення позовних вимог надав заперечення, посилаючись на те, що відлік граничних строків експлуатації вагонів, встановлений наказом №647 Міністерства інфраструктури України, починається від року побудови кожного окремого вагону, а отже, останні було вірно застосовано до вагонів позивача й внесено відповідні зміни до автоматизованої бази даних парку вантажних вагонів. Також відповідачем наголошено на відсутності підстав стверджувати про порушення Акціонерним товариством "Українська залізниця" принципу незворотності дії закону та інших нормативно-правових актів у часі, та відповідно, ст.58 Конституції України під час застосування наказу №647 Міністерства інфраструктури України, з огляду на відсутність двох нормативно-правових актів, які б діяли у один і той самий період часу й регулювати однакові правовідносини. Крім того, відповідачем зауважено, що позивачем обрано неефективний спосіб захисту прав.

15.09.2023 позивачем було подано відповідь на відзив, в якій зазначено, що переважна більшість висловлених відповідачем заперечень уже спростовується відомостями і поясненнями, наданими позивачем у позовній заяві. Також позивачем зауважено на безпідставності посилань відповідача на невірно обрані позивачем способи захисту своїх прав та законних інтересів.

26.09.2023 відповідачем було подано заперечення на відповідь на відзив.

26.09.2023 до Господарського суду міста Києва надійшло клопотання відповідача про розгляд справи у порядку загального позовного провадження.

Ухвалою від 09.10.2023 постановлено розгляд справи здійснювати за правилами загального позовного провадження та призначено підготовче засідання на 25.10.2023.

25.10.2023 судом було продовжено строк підготовчого провадження на 30 календарних днів та відкладено підготовче засідання на 29.11.2023.

29.11.2023 судом було закрито підготовче провадження та призначено розгляд справи по суті на 13.12.2023.

Представником позивача у судовому засіданні 13.12.2023 було надано усні пояснення по суті справи, згідно яких позовні вимоги підтритмано в повному обсязі.

Представником відповідача було заявлено в судовому засіданні усне клопотання про відкладення розгляду справи, з огляду на неможливість прибуття у судове засідання представника Акціонерного товариства "Українська залізниця", який приймав участь у минулому судовому засіданні.

Розглянувши вказане клопотання, суд дійшов висновку щодо відсутності підстав для його задоволення, виходячи з такого.

У статті 202 Господарського процесуального кодексу України визначено правові підстави для відкалдення розгляду справи по суті.

Зокрема, згідно ч.2 ст.202 Господарського процесуального кодексу України суд відкладає розгляд справи в судовому засіданні в межах встановленого цим Кодексом строку з таких підстав:

1) неявка в судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про направлення йому ухвали з повідомленням про дату, час і місце судового засідання;

2) перша неявка в судове засідання учасника справи, якого повідомлено про дату, час і місце судового засідання, якщо він повідомив про причини неявки, які судом визнано поважними;

3) виникнення технічних проблем, що унеможливлюють участь особи у судовому засіданні в режимі відеоконференції, крім випадків, коли відповідно до цього Кодексу судове засідання може відбутися без участі такої особи;

4) необхідність витребування нових доказів, у випадку коли учасник справи обґрунтував неможливість заявлення відповідного клопотання в межах підготовчого провадження.

Судом враховано, що представник відповідача був присутній у судовому засіданні, а неможливість прибуття у судове засідання представника Акціонерного товариства "Українська залізниця", який приймав участь у минулому судовому засіданні, не перешкоджає розгляду справи по суті у судовому засіданні 13.12.2023.

Представник відповідача у судовому засіданні 13.12.2023 проти задоволення позовних вимог надав заперечення.

В судовому засіданні 13.12.2023 на підставі ст. 240 Господарського процесуального кодексу України проголошено вступну та резолютивну частини рішення суду.

Розглянувши подані документи і матеріали, з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Господарський суд міста Києва,

ВСТАНОВИВ:

07.02.2020 між Товариством з обмеженою відповідальністю «СБ ЛОДЖИСТІК» та Товариством з обмеженою відповідальністю «ДЕВКАЛІОН ЛТД» було укладено договір поставки № 7-02/20, на підставі якого Товариством з обмеженою відповідальністю «СБ ЛОДЖИСТІК» було набуто у власність такі вагони: №№ 56739857, 56739675, 56740004, 56739832, 56739881, 56739733, 56739709, 56739667, 56739576, 56740061, 56739568, 56740046, 56739741, 56739535, 56739873, 56739824, 56739931, 56739949, 56739717, 56739758, 56739956, 56739600, 56739865, 56739683, 56740012, 56739618, 56739766, 56739923 (побудова 01.01.1992).

04.11.2021 між Акціонерним товариством «Українська залізниця» в особі філії «Головний інформаційно-обчислювальний центр» (виконавець) та Товариством з обмеженою відповідальністю «СБ ЛОДЖИСТІК» (замовник) було укладено договір про по надання інформаційних послуг №ФГІОЦ-ВКПР-1433/2021 про надання інформаційних послуг, відповідно до умов якого виконавець приймає на себе зобов`язання, у тому числі, по наданню інформаційних послуг із занесення (зміни) даних про власні вантажні вагони до автоматизованого банку даних парку вантажних вагонів.

Згідно технічних рішень № 1336 від 16.04.2020, № 1339 від 22.04.2020, №1346 від 12.05.2020, № 1348 від 19.05.2020, № 1349 від 21.05.2020, № 269 від 09.04.2019, № 238 від 28.03.2019, №447 від 21.06.2019, № 682 від 12.09.2019, затверджених Дніпровським національним університетом залізничного транспорту імені акад. В. Лазаряна, Державним підприємством «Український науково-дослідний інститут вагонобудування» та погоджених Департаментом вагонного господарства акціонерного товариства «Укрзалізниця», строк служби вказаних вище вагонів був продовжений до 2030 та 2031.

05.05.2023 Товариством з обмеженою відповідальністю «СБ ЛОДЖИСТІК» було надіслало на адресу відповідача лист № 05 05/2023, в якому висловлено прохання внести зміни до бази даних АБД ПВ щодо зазначених вище вагонів у частині граничного строку (дати) експлуатації цих вагонів на коліях загального користування, та змінити граничний строк (дати) експлуатації вагонів, які зазначені у базі даних АБД ПВ, на строк (дати), що зазначені у технічних рішеннях.

13.06.2023 року представником позивача було направлено адвокатський запит (адвокат Лучко Д.Ю.) про надання інформації щодо стану розгляду Акціонерним товариством «Укрзалізниця» листа Товариства з обмеженою відповідальністю «СБ ЛОДЖИСТІК» вих. № 05-05/2023 від 05.05.2023 та надання інформації щодо граничного строку (дати) розряду листа Товариства з обмеженою відповідальністю «СБ ЛОДЖИСТІК» вих. № 05-05/2023 від 05.05.2023 та надання відповіді про результат розгляду зазначеного листа.

Листом №54/46 від 19.06.2023 відповідачем повідомлено, що на виконання доручення Акціонерного товариства «Укрзалізниця» філією «ГІОЦ» розглянуто адвокатський запит та надано відповідь, у якій, у тому числі зазначалося про те, що до моменту введення у дію наказу Міністерства інфраструктури України від 30.11.2021 року № 647 «Про затвердження Порядку проведення комплексу діагностичних, ремонтних та реєстраційних операцій, спрямованих на продовження строку експлуатації вантажних вагонів (крім вантажних вагонів підприємств технологічного залізничного транспорту, що призначені для переміщення вантажів у виробничих цілях в межах території таких підприємств), установленого виробником, строків продовження експлуатації таких вагонів» в Україні жодним нормативним актом не було врегульовано механізм продовження строку служби та строку експлуатації вантажних вагонів. В листі вказано, що враховуючи вимоги наказу від 30.11.2021 року № 647, для вантажних вагонів власності Товариства з обмеженою відповідальністю «СБ ЛОДЖИСТІК», дати закінчення граничного строку їх експлуатації відповідно становлять 31.12.2026.

Вказані дані стосовно вагонів №№ 56739857, 56739675, 56740004, 56739832, 56739881, 56739733, 56739709, 56739667, 56739576, 56740061, 56739568, 56740046, 56739741, 56739535, 56739873, 56739824, 56739931, 56739949, 56739717, 56739758, 56739956, 56739600, 56739865, 56739683, 56740012, 56739618, 56739766, 56739923 було внесено до картотечних даних АБД ПВ.

Наразі, за твердженнями позивача, відповідач, з огляду на прийняття Міністерством інфраструктури України наказу від 30.11.2021 № 647 "Про затвердження Порядку проведення комплексу діагностичних, ремонтних та реєстраційних операцій, спрямованих на продовження строку експлуатації вантажних вагонів (крім вантажних вагонів підприємств технологічного залізничного транспорту, що призначені для переміщення вантажів у виробничих цілях в межах території таких підприємств), установленого виробником, строків продовження експлуатації таких вагонів", неправомірно фактично змінив граничний термін експлуатації вагонів Товариства з обмеженою відповідальністю «СБ ЛОДЖИСТІК», який був визначений технічними рішеннями, затверджениими Дніпровським національним університетом залізничного транспорту імені акад. В. Лазаряна, Державним підприємством «Український науково-дослідний інститут вагонобудування» та погодженими Департаментом вагонного господарства акціонерного товариства «Укрзалізниця», згідно з якими строк служби вагонів був продовжений до 2030 та 2031. Означені обставини і стали підставою для звернення до суду з розглядуваним позовом.

Відповідач проти задоволення позовних вимог надав заперечення, посилаючись на те, що відлік граничних строків експлуатації вагонів, встановлений наказом №647 Міністерства інфраструктури України, починається від року побудови кожного окремого вагону, а отже, останні було вірно застосовано до вагонів позивача й внесено відповідні зміни до автоматизованої бази даних парку вантажних вагонів. Також відповідачем наголошено на відсутності підстав стверджувати про порушення Акціонерним товариством "Українська залізниця" принципу незворотності дії закону та інших нормативно-правових актів у часі, та відповідно, ст.58 Конституції України під час застосування наказу №647 Міністерства інфраструктури України, з огляду на відсутність двох нормативно-правових актів, які б діяли у один і той самий період часу й регулювати однакові правовідносини. Крім того, відповідачем зауважено, що позивачем обрано неефективний спосіб захисту прав.

Оцінюючи подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, господарський суд вважає, що позовні вимоги не підлягають задоволенню, виходячи з наступних підстав.

Відповідно до ст. 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.

Згідно ч.1 ст.2 Господарського процесуального кодексу України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.

Частиною 2 ст.4 Господарського процесуального кодексу України визначено, що юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням

Статтею 20 Господарського кодексу України передбачено, що кожний суб`єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів.

Відповідно до ст.15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Верховним Судом у постанові від 19.01.2022 по справі №924/316/21 вказано, що наведена норма визначає об`єктом захисту саме порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язано із позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи.

Встановивши наявність у особи, яка звернулася з позовом, суб`єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, про захист яких подано позов, суд з`ясовує наявність чи відсутність факту порушення або оспорення і відповідно ухвалює рішення про захист порушеного права або відмовляє позивачу у захисті, встановивши безпідставність та необґрунтованість заявлених вимог.

У рішенні №18-рп/2004 від 01.12.2004р. Конституційного суду України (справа про охоронюваний законом інтерес) визначено поняття «охоронюваний законом інтерес», що вживається в ч.1 ст.4 Цивільного процесуального кодексу України та інших законах України у логічно-смисловому зв`язку з поняттям «права», яке треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об`єктивного і прямо не опосередкований у суб`єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.

Конституційний суд України у вказаному рішенні зазначає, що види і зміст охоронюваних законом інтересів, що перебувають у логічно-смисловому зв`язку з поняттям «права» як правило не визначаються у статтях закону, а тому фактично є правоохоронюваними. Охоронюваний законом інтерес перебуває під захистом не тільки закону, а й об`єктивного права в цілому, що панує у суспільстві, зокрема, справедливості, оскільки інтерес у вузькому розумінні зумовлюється загальним змістом такого права та є його складовою.

Щодо порушеного права господарський суд зазначає, що таким слід розуміти такий стан суб`єктивного права, при якому воно зазнавало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок якого суб`єктивне право уповноваженої особи зазнало зменшення або ліквідації як такого. Порушення права пов`язане з позбавленням його носія можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.

При цьому позивач, тобто особа, яка подала позов, самостійно визначається з порушеним, невизнаним чи оспорюваним правом або охоронюваним законом інтересом, які потребують судового захисту. Обґрунтованість підстав звернення до суду оцінюються судом у кожній конкретній справі за результатами розгляду позову. Аналогічний правову позицію висловлено Верховним Судом у постанові від 10.11.2021 по справі №910/8060/19.

Установивши наявність в особи, яка звернулася з позовом, суб`єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, на захист яких подано позов, суд з`ясовує наявність чи відсутність факту порушення або оспорення і, відповідно, ухвалює рішення про захист порушеного права або відмовляє позивачу у захисті, встановивши безпідставність та необґрунтованість заявлених вимог.

Розпорядження своїм правом на захист є диспозитивною нормою цивільного законодавства, яке полягає у наданні особі, яка вважає свої права порушеними, невизнаними або оспорюваними, можливості застосувати способи захисту, визначені законом або договором.

Таким чином, виходячи зі змісту ст.ст.15, 16 Цивільного кодексу України, ст.20 Господарського кодексу України застосування певного способу судового захисту вимагає доведеності належними доказами сукупності таких умов: наявності у позивача певного суб`єктивного права (інтересу); порушення (невизнання або оспорювання) такого права (інтересу) з боку відповідача; належності обраного способу судового захисту (адекватність наявному порушенню та придатність до застосування як передбаченого законодавством - ефективність), і відсутність (недоведеність) будь-якої з означених умов унеможливлює задоволення позову.

Із положень наказу Міністерства інфраструктури України від 30.11.2021 № 647 слідує, що останній набирає чинності з 01.01.2022, але не раніше ніж через один місяць з дня його офіційного опублікування.

Одночасно, судом було встановлено, що строк служби вагонів позивача №№ 56739857, 56739675, 56740004, 56739832, 56739881, 56739733, 56739709, 56739667, 56739576, 56740061, 56739568, 56740046, 56739741, 56739535, 56739873, 56739824, 56739931, 56739949, 56739717, 56739758, 56739956, 56739600, 56739865, 56739683, 56740012, 56739618, 56739766, 56739923 був продовжений до 2030 та 2031 згідно технічних рішень № 1336 від 16.04.2020, № 1339 від 22.04.2020, №1346 від 12.05.2020, № 1348 від 19.05.2020, № 1349 від 21.05.2020, № 269 від 09.04.2019, № 238 від 28.03.2019, №447 від 21.06.2019, № 682 від 12.09.2019, затверджених Дніпровським національним університетом залізничного транспорту імені акад. В. Лазаряна, Державним підприємством «Український науково-дослідний інститут вагонобудування» та погоджених Департаментом вагонного господарства акціонерного товариства «Укрзалізниця», вказаних вище вагонів.

Відповідно до частини першої статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи. Закріплений у наведеній нормі принцип незворотності дії закону та інших нормативно-правових актів у часі (lex ad praeterian non valet) полягає в тому, що їх дія не може поширюватися на правовідносини, які виникли і закінчилися до набрання ними чинності, за винятком випадку, коли закон або інші нормативно-правові акти пом`якшують або скасовують відповідальність особи.

Акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності. Акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він пом`якшує або скасовує цивільну відповідальність особи. Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов`язків, що виникли з моменту набрання ним чинності (стаття 5 Цивільного кодексу України).

Позицію щодо незворотності дії в часі законів та інших нормативно-правових актів неодноразово висловлював і Конституційний Суд України. Зокрема, згідно з висновками щодо тлумачення змісту статті 58 Конституції України, викладеними у рішеннях Конституційного Суду України від 13.05.1997 №1-зп, від 09.02.1999 № 1-рп/99, від 05.04.2001 № 3-рп/2001, від 13.03.2012 № 6-рп/2012, закони та інші нормативно-правові акти поширюють свою дію тільки на ті відносини, які виникли після набуття законами чи іншими нормативно-правовими актами чинності; дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється із втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце.

Отже, за загальновизнаним принципом права закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі.

Закріплення названого принципу є гарантією стабільності суспільних відносин, у тому числі відносин між державою і громадянами, породжуючи у громадян впевненість у тому, що їхнє існуюче становище не буде погіршене прийняттям більш пізнього закону чи іншого нормативно-правового акта (Рішення Конституційного Суду України від 13.05.1997 у справі № 1-зп).

Водночас цивільне/господарське законодавство не забороняє застосування нових положень зі зворотною силою, але виключно тоді, коли зворотна дія цих актів, по-перше, встановлена в них самих, а по-друге, якщо темпоральний прояв не суперечить принципу, вираженому в статті 58 Конституції України щодо застосування до події, факту того закону (нормативно-правового акта), під час дії якого вони настали або мали місце.

Саме з такого розуміння принципу дії закону в часі слід виходити під час вирішення питання щодо застосування норм закону, що набрав чинності, на зміну попередньому, який регулював аналогічні правовідносини.

За пунктами 1 та 2 Порядку він встановлює механізм проведення комплексу діагностичних, ремонтних та реєстраційних операцій, спрямованих на продовження строку експлуатації вантажних вагонів (крім вантажних вагонів підприємств технологічного залізничного транспорту, що призначені для переміщення вантажів у виробничих цілях в межах території таких підприємств), установленого виробником. Цей Порядок є обов`язковим при проведенні комплексу діагностичних, ремонтних та реєстраційних операцій, спрямованих на продовження строку експлуатації вантажних вагонів, у тому числі вагонів загального користування, установленого виробником

За визначеннями, наведеними у пункті 4 Порядку, продовження строку експлуатації вантажного вагона - здійснення комплексу діагностичних, ремонтних та реєстраційних операцій з вантажним вагоном, строк експлуатації якого, установлений виробником, закінчився або закінчується протягом останнього міжремонтного періоду, а термін продовження строку експлуатації вантажного вагона - календарна дата, до якої може бути продовжено експлуатацію вантажного вагона в межах строку продовження експлуатації вантажного вагона.

Відповідно граничний строк експлуатації вантажного вагона (за пунктом 4 Порядку) - строк, який складається із строку експлуатації вантажного вагона та строку продовження експлуатації вантажного вагона, після перебігу якого його експлуатація у навантаженому стані припиняється

Суд зазначає, що відповідно до Порядку проведення комплексу діагностичних, ремонтних та реєстраційних операцій, спрямованих на продовження строку експлуатації вантажних вагонів (крім вантажних вагонів підприємств технологічного залізничного транспорту, що призначені для переміщення вантажів у виробничих цілях в межах території таких підприємств), установленого виробником, який затверджений Наказом № 647, документом, який видається спеціалізованою організацією за результатами проведення комплексу діагностичних операцій вантажного вагона з метою продовження строку експлуатації вантажних вагонів, є технічне рішення.

Наказ № 647, яким затверджений Порядок, набрав законної сили 01.01.2022; цей наказ не встановлює застосування його положень зі зворотною силою. Водночас Наказ № 647 не містить положень про те, що технічні рішення, якими продовжений строк експлуатації вантажних вагонів, видані до 01.01.2022, скасовуються чи втрачають чинність.

Позивач, реалізуючи повноваження власника спірного вагона, вчинив необхідні у відповідний період дії з визначення строку служби вагона, які давали йому можливість в розумних межах передбачити використання майна у своїй господарській діяльності та розраховувати на таке майно.

Поза тим, всупереч аргументам про фактичну неврегульованість питання продовження строку служби вантажних вагонів для парку вагонів інших підприємств, які не були внесені до структури Укрзалізниці, відповідач не вказував на відсутність підстав для використання позивачем спірних вагонів відповідно до технічних рішень № 1336 від 16.04.2020, № 1339 від 22.04.2020, №1346 від 12.05.2020, № 1348 від 19.05.2020, № 1349 від 21.05.2020, № 269 від 09.04.2019, № 238 від 28.03.2019, №447 від 21.06.2019, № 682 від 12.09.2019, затверджених Дніпровським національним університетом залізничного транспорту імені акад. В. Лазаряна, Державним підприємством «Український науково-дослідний інститут вагонобудування» та погоджених Департаментом вагонного господарства акціонерного товариства «Укрзалізниця», у період до набрання чинності Наказом № 647.

Тобто, приймаючи до уваги, що наказ Міністерства інфраструктури України від 30.11.2021 № 647 набрав законної сили 01.01.2022, та в ньому прямо не встановлено застосування його положень зі зворотною силою, суд дійшов висновку про відсутність підстав для поширення дії його норм на спірні правовідносини.

Враховуючи викладене, суд дійшов висновку, що за наявності технічних рішень № 1336 від 16.04.2020, № 1339 від 22.04.2020, №1346 від 12.05.2020, № 1348 від 19.05.2020, № 1349 від 21.05.2020, № 269 від 09.04.2019, № 238 від 28.03.2019, №447 від 21.06.2019, № 682 від 12.09.2019, яким строк служби вагонів був продовжений, що також відображено в довідок ГІОЦ УЗ щодо таких вагонів, відповідач не має підстав для зміни строку використання вагону на підставі Наказу № 647.

Аналогічних правових висновків щодо застосування наказу Міністерства інфраструктури України від 30.11.2021 № 647 дійшов Верховний Суд у постанові від 07.06.2023 по справі №910/8493/22.

Щодо обраних позивачем способів захтисту, суд зауважує таке.

Статтею 20 Господарського кодексу України передбачено, що кожний суб`єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів.

Відповідно до ст.15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Згідно ч.1 ст.3 Господарського процесуального кодексу України судочинство в господарських судах здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу, Закону України «Про міжнародне приватне право», Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», а також міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Згідно приписів ст.9 Конституції України, статті 19 Закону України «Про міжнародні договори України» і статті 4 Господарського процесуального кодексу України господарські суди у процесі здійснення правосуддя мають за відповідними правилами керуватися нормами зазначених документів, ратифікованих законами України.

Відповідно до частини першої статті 1 Закону України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів №2, 4, 7 та 11 до Конвенції» Україна повністю визнає на своїй території дію приписів Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо визнання обов`язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Суду в усіх питаннях, що стосуються її тлумачення і застосування.

Водночас статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» встановлено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Статтею 6 Конвенції про захист прав і основоположних свобод визнається право людини на доступ до правосуддя, а відповідно до статті 13 Конвенції (право на ефективний засіб юридичного захисту) передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження. При цьому, під ефективним способом слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Таким чином, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.

Отже, способи захисту за своїм призначенням можуть вважатися визначеним законом механізмом матеріально-правових засобів здійснення охорони цивільних прав та інтересів, що приводиться в дію за рішенням суду у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення. При цьому, метою застосування певного способу захисту є усунення невизначеності у взаємовідносинах суб`єктів, створення необхідних умов для реалізації права й запобігання дій зі сторони третіх осіб, які перешкоджають його здійсненню. Аналогічну позицію викладено у листі Верховного Суду України від 01.04.2014 р. «Аналіз практики застосування судами ст. 16 Цивільного кодексу України».

Надаючи правову оцінку належності обраного зацікавленою особою способу захисту, судам належить зважати і на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Так, у рішенні від 15.11.1996 у справі "Чахал проти Об`єднаного Королівства" Європейський суд з прав людини наголосив, що зазначена норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені у правовій системі тієї чи іншої країни. Суть цієї статті зводиться до вимоги надати людині такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції та надавати відповідний судовий захист, хоча держави-учасниці Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов`язань. Крім того, ЄСПЛ акцентував, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.

У постанові Об`єднаної палати Верховного Суду у складі суддів Касаційного господарського суду від 16.10.2020 у справі № 910/12787/17 зауважено, що під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб`єкта правовідносин і забезпечення виконання юридичного обов`язку зобов`язаною стороною, внаслідок чого реально відбудеться припинення порушення (чи оспорювання) прав цього суб`єкта, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.

Під захистом легітимного інтересу розуміється відновлення можливості досягнення прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом. Спосіб захисту може бути визначено як концентрований вираз змісту (суті) міри державного примусу, за допомогою якого відбувається досягнення бажаного для особи, право чи інтерес якої порушені, правового результату. Спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягти суб`єкт захисту (позивач), вважаючи, що таким чином буде припинено порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав. Під ефективним способом необхідно розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.

Верховний Суд у постанові від 21.12.2021 по справі №917/664/19 зауважив, що гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб твердження позивача про порушення було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення. Отже, захисту підлягає наявне законне порушене право (інтерес) особи, яка є суб`єктом (носієм) порушених прав чи інтересів та звернулася за таким захистом до суду. Тому для того, щоб особі було надано судовий захист, суд встановлює, чи особа дійсно має порушене право (інтерес), і чи це право (інтерес) порушено відповідачем.

Наразі, суд зазначає, що вимога заборонити відповідачу вчиняти певні дії за своєю правовою природою є ефективним способом захисту порушених прав та законних інтересів, проте, у даному випадку позивачем заявлено вимогу про заборону Акціонерному товариству "Українська залізниця" та/або його структурним підрозділам та/ або підприємствами, які йому підпорядковані, вчиняти будь-які дії по забороні допуску Вагонів №№ 56739857, 56739675, 56740004, 56739832, 56739881, 56739733, 56739709, 56739667, 56739576, 56740061, 56739568, 56740046, 56739741, 56739535, 56739873, 56739824, 56739931, 56739949, 56739717, 56739758, 56739956, 56739600, 56739865, 56739683, 56740012, 56739618, 56739766, 56739923 для курсування на шляхах загального користування залізницями України у вантажному стані з 31.12.2026.

Тобто, з наведеного вбачається, що позивачем заявлено вимогу, яка направлена на превентивний судовий захист. З приводу означених обставин суд звертає увагу на наступне.

Захист цивільних прав - це передбачені законом способи охорони цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.

У ст. 13 Цивільного кодексу України визначені межі здійснення цивільних прав. Цивільні права особа здійснює у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства. При здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. При здійсненні цивільних прав особа повинна додержуватися моральних засад суспільства. Не допускаються використання цивільних прав з метою неправомірного обмеження конкуренції, зловживання монопольним становищем на ринку, а також недобросовісна конкуренція. У разі недодержання особою при здійсненні своїх прав вимог, які встановлені ч. ч. 2-5 ст. 13 Цивільного кодексу України, суд може зобов`язати її припинити зловживання своїми правами, а також застосувати інші наслідки, встановлені законом.

Безпека - це стан, що надає можливість учасникам правовідносин здійснювати цивільні права в умовах відсутності реальних загроз (небезпеки) їхнього порушення і вимагати від інших осіб поведінки, яка б не створювала зазначених загроз.

Право на превентивний захист може бути застосоване судом у разі реальної загрози порушення будь-якого цивільного права, а не лише тих, які визначені законом.

Підставою виникнення права на превентивний судовий захист є юридичні факти, які породжують чи спричиняють виникнення реальної загрози (небезпеки) порушення суб`єктивних цивільних прав та інтересів, завдання шкоди об`єктам цивільних прав.

Загроза (небезпека) порушення суб`єктивних цивільних прав та інтересів є підставою виникнення права на превентивний захист за наявності таких ознак: 1) реальність (загроза не має бути уявною); 2) висока ймовірність реалізації (можливість відвернення є незначною); 3) конкретність. Особа, яка звертається до суду за превентивним захистом має довести належними та допустимими доказами ці ознаки. Вказану правову позицію висловлено Верховним Судом у постанові від 26.05.2021 по справі №911/2532/18.

Захист права або законного інтересу може здійснюватись шляхом ухвалення судом рішення про примусове виконання певних дій або зобов`язання утримуватися від вчинення певних дій.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 січня 2021 року у справі № 522/1528/15-ц вказано, що ефективність позовної вимоги має оцінюватися з огляду на обставини справи залежно від того, чи призведе задоволення такої вимоги до дійсного захисту інтересу позивача без необхідності повторного звернення до суду. У цій постанові Велика Палата Верховного Суду зазначила, що "до повноважень суду не належить формулювання абстрактних правил поведінки для всіх життєвих ситуацій, які підпадають під дію певних норм права", але задоволення позову може бути спрямовано на усунення правової невизначеності у майбутньому. Якщо судове рішення має забезпечити, щоб обидві сторони правовідносин могли в майбутньому знати про права одна одної та діяти, не порушуючи їх, такий спосіб захисту є превентивним.

Позитивним обов`язком держави Україна є запобігання дискримінації, і судовий захист буде більш ефективним, якщо він працюватиме саме на попередження порушення, запобігання реальним випадкам дискримінації осіб. Якщо позивач доведе, що існує реальна загроза порушення його прав та законних інтересів шляхом вчинення відповідачем певних дискримінаційних дій у майбутньому, то належним (превентивним) способом захисту є вимога про заборону вчинення таких дій у майбутньому.

Статтею 129 Конституції України встановлено, що основними засадами судочинства є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Згідно з ч.ч.1-3 ст.13 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Аналогічна норма міститься у ч.1 ст.74 Господарського процесуального кодексу України.

Частиною 3 ст. 162 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що позовна заява повинна містити виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги; зазначення доказів, що підтверджують вказані обставини; правові підстави позову.

Принцип змагальності процесу означає, що кожній стороні повинна бути надана можливість ознайомитися з усіма доказами та зауваженнями, наданими іншою стороною, і відповісти на них (п. 63 Рішення Європейського суду з прав людини у справі «Руїс-Матеос проти Іспанії» від 23 червня 1993 р.).

Захищене статтею 6 Європейської конвенції з прав людини право на справедливий судовий розгляд також передбачає право на змагальність провадження. Кожна сторона провадження має бути поінформована про подання та аргументи іншої сторони та має отримувати нагоду коментувати чи спростовувати їх.

Дія принципу змагальності ґрунтується на переконанні: протилежність інтересів сторін найкраще забезпечить повноту матеріалів справи через активне виконання сторонами процесу тільки їм притаманних функцій. Принцип змагальності припускає поєднання активності сторін у забезпеченні виконання ними своїх процесуальних обов`язків із забезпеченням судом умов для здійснення наданих їм прав.

До того ж, суд зазначає, що однією з засад здійснення господарського судочинства у відповідності до ст.2 Господарського процесуального кодексу України є рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом

Принцип рівності сторін у процесі - у розумінні «справедливого балансу» між сторонами - вимагає, щоб кожній стороні надавалася розумна можливість представити справу в таких умовах, які не ставлять цю сторону у суттєво невигідне становище відносно другої сторони (п.33 Рішення віл 27.10.1993р. Європейського суду з прав людини у справі «Домбо Бегеер Б.В. проти Нідерландів»).

У п.26 рішення від 15.05.2008р. Європейського суду з прав людини у справі «Надточій проти України» суд нагадує, що принцип рівності сторін - один із складників ширшої концепції справедливого судового розгляду - передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість представляти свою сторону в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище у порівнянні з опонентом.

За приписами ч.1 ст.74 Господарського процесуального кодексу України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно ст.76 Господарського процесуального кодексу України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

У ст.77 Господарського процесуального кодексу України вказано, що обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Статтею 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

В контексті наведених засад господарського судочинства суд звертає увагу учасників судового процесу на приписи ст.79 Господарського процесуального кодексу України, згідно яких наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Суд зауважує, що стандарт доказування "вірогідності доказів", на відміну від "достатності доказів", підкреслює необхідність співставлення судом доказів, які надає позивач та відповідач.

Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (відповідні висновки, викладені у постановах Верховного Суду від 02.10.2018 у справі № 910/18036/17, від 23.10.2019 у справі № 917/1307/18, від 18.11.2019 у справі № 902/761/18, від 04.12.2019 у справі № 917/2101/17).

Проте, всупереч наведеного позивачем не доведено наявності одночасно всіх складових загрози (небезпека) порушення суб`єктивних цивільних прав та інтересів Товариства з обмеженою відповідальністю "СБ Лоджистік" у 2026 році, а саме її реальності, високої ймовірності реалізації та конкретності.

До того ж, суд погоджується із доводами відповідача стосовно того, що заявляючи позовні вимоги про заборону вчиняти будь-які дії по забороні допуску вагонів для курсування на шляхах загального користування залізницями України у вантажному стані з 31.12.2026 позивачем не враховано, що закінчення граничних строків (дати) експлуатації вантажних вагонів не є єдиною підставою для недопуску таких вагонів для курсування на шляхах загального користування залізницями України. Зокрема, такі, що визначені Положенням про систему управління безпекою руху на залізничному транспорті, яке завтерджене наказом №842 від 24.12.2020 Міністертсва інфраструктури України, та Технічним регламентом безпеки рухомого складу залізничного транспорту, затвердженого постановою №1194 від 30.12.2015.

Тобто, наведене вказує, що задоволення вимоги позивача про заборону Акціонерному товариству "Українська залізниця" та/або його структурним підрозділам та/ або підприємствами, які йому підпорядковані, вчиняти будь-які дії по забороні допуску Вагонів №№ 56739857, 56739675, 56740004, 56739832, 56739881, 56739733, 56739709, 56739667, 56739576, 56740061, 56739568, 56740046, 56739741, 56739535, 56739873, 56739824, 56739931, 56739949, 56739717, 56739758, 56739956, 56739600, 56739865, 56739683, 56740012, 56739618, 56739766, 56739923 для курсування на шляхах загального користування залізницями України у вантажному стані з 31.12.2026 може призвести до неможливості заборони допуску вагонів позивача у разі виникнення інших підстав для вчинення таких дій Акціонерним товариством "Українська залізниця" в межах забезпечення управління безпекою руху на залізничному транспорті.

Аналогічні висновки також стосуються і вимог про зобов`язання Акціонерного товариства "Українська залізниця" внести до АБД ПВ дані щодо вагонів № 56739857, 56739675, 56740004, 56739832, 56739881, 56739733, 56739709, 56739667, 56739576, 56740061, 56739568, 56740046, 56739741, 56739535, 56739873, 56739824, 56739931, 56739949, 56739717, 56739758, 56739956, 56739600, 56739865, 56739683, 56740012, 56739618, 56739766, 56739923 у частині граничних строків (дати) експлуатації цих вагонів на коліях загального користування, які вказані у технічних рішеннях № 1336 від 16.04.2020, № 1339 від 22.04.2020, №1346 від 12.05.2020, № 1348 від 19.05.2020, № 1349 від 21.05.2020, № 269 від 09.04.2019, № 238 від 28.03.2019, №447 від 21.06.2019, № 682 від 12.09.2019.

Зокрема, з представлених до матеріалів справи карток з АБД ПВ щодо вагонів №№ 56739857, 56739675, 56740004, 56739832, 56739881, 56739733, 56739709, 56739667, 56739576, 56740061, 56739568, 56740046, 56739741, 56739535, 56739873, 56739824, 56739931, 56739949, 56739717, 56739758, 56739956, 56739600, 56739865, 56739683, 56740012, 56739618, 56739766, 56739923 вбачається, що останні містять дані стосовно дати закінчення терміну служби вагона з урахуванням продовження, яка визначеня у відповідності до технічних рішеннь № 1336 від 16.04.2020, № 1339 від 22.04.2020, №1346 від 12.05.2020, № 1348 від 19.05.2020, № 1349 від 21.05.2020, № 269 від 09.04.2019, № 238 від 28.03.2019, №447 від 21.06.2019, № 682 від 12.09.2019.

Поряд з тим, заявником не надано суду належного доказового обгрунтування обставин, що зазначення в картках з АБД ПВ щодо вагонів у наступному рядку дат закінчення граничного терміну експлуатації дійсно порушує права та законні інтереси Товариства з обмеженою відповідальністю "СБ Лоджистік", як власника вагонів №№ 56739857, 56739675, 56740004, 56739832, 56739881, 56739733, 56739709, 56739667, 56739576, 56740061, 56739568, 56740046, 56739741, 56739535, 56739873, 56739824, 56739931, 56739949, 56739717, 56739758, 56739956, 56739600, 56739865, 56739683, 56740012, 56739618, 56739766, 56739923, зокрема, унеможливлює їх курсування на шляхах загального користування залізницями України станом на теперішній час, або становить реальну, дійсну небезпеку порушення суб`єктивних цивільних прав та інтересів Товариства з обмеженою відповідальністю "СБ Лоджистік" з високою ймовірністю реалізації з урахуванням наявності в картотнечних даних відомостей дати закінчення терміну служби вагона з урахуванням продовження.

За таких обставин, виходячи з всього вищевикладеного у сукупності, суд дійшов висновку щодо відсутності підстав для задоволення позову Товариства з обмеженою відповідальністю "СБ Лоджистік" до Акціонерного товариства "Українська залізниця" про заборону вчиняти дії та зобов`язання вчинити дії.

Надаючи оцінку іншим доводам учасників судового процесу судом враховано, що обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи (ч.5 ст.236 Господарського процесуального кодексу України).

Відповідно до п.5 ч.4 ст.238 Господарського процесуального кодексу України у мотивувальній частині рішення зазначається, зокрема, мотивована оцінка кожного аргументу, наведеного учасниками справи, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову, крім випадку, якщо аргумент очевидно не відноситься до предмета спору, є явно необґрунтованим або неприйнятним з огляду на законодавство чи усталену судову практику.

Згідно усталеної практики Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п.1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення від 09.12.1994 Європейського суду з прав людини у справі «Руїс Торіха проти Іспанії»). Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією.

У рішенні Європейського суду з прав людини «Серявін та інші проти України» (SERYAVIN OTHERS v.) вказано, що усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), N 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того,

вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v. Finland), №49684/99, п. 30, від

27 вересня 2001 року).

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006 у справі «Проніна проти України», в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що п.1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст.6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах від 13.03.2018, від 24.04.2019, від 05.03.2020 Верховного Суду по справах №910/13407/17, №915/370/16 та №916/3545/15.

З огляду на вищевикладене, всі інші заяви, клопотання, доводи та міркування позивача, залишені судом без задоволення та не прийняті до уваги як необґрунтовані, безпідставні та такі, що не спростовують висновків суду щодо відмови в задоволенні позовних вимог.

Згідно приписів ст.129 Господарського процесуального кодексу України судовий збір залишається за позивачем.

Керуючись ст.ст. 74, 76-80, 129, 236 - 240 Господарського процесуального кодексу України,

ВИРІШИВ:

Відмовити повністю в задоволенні позову Товариства з обмеженою відповідальністю "СБ Лоджистік" до Акціонерного товариства "Українська залізниця" про заборону вчиняти дії та зобов`язання вчинити дії.

В судовому засіданні проголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

У разі розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи, апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня складення повного судового рішення до апеляційного господарського суду.

Повний текст складено та підписано 13.12.2023.

Суддя В.В. Князьков