Постанова

від 13.12.2023 по справі 294/1083/20

ЖИТОМИРСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

УКРАЇНА

Житомирський апеляційнийсуд

Справа №294/1083/20 Головуючий у 1-й інст. Лесько М. О.

Категорія 16 Доповідач Павицька Т. М.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

13 грудня 2023 року Житомирський апеляційний суд у складі:

головуючого Павицької Т.М.,

суддів Трояновської Г.С., Борисюка Р.М.

за участю секретаря судового засідання Трикиши Ю.О.,

розглянув увідкритому судовомузасіданні вм.Житомирі цивільну справу №294/1083/20 за позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до Іванопільської селищної ради Бердичівського району Житомирської області про визнання права власності на земельну частку (пай) в порядку спадкування, за апеляційною скаргою заступника керівника Чуднівської окружної прокуратури Житомирської області в інтересах держави в особі Краснопільської сільської ради Бердичівського району Житомирської області, Головного управління Держгеокадастру у Житомирській області на рішення Чуднівського районного суду Житомирської області від 22 лютого 2022 року, ухвалене під головуванням судді Лесько М.О. в м. Чуднів,

в с т а н о в и в :

У серпні 2020 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 звернулися до суду з даним позовом, у якому просили визнати за ними право власності по 1/2 на земельну частку (пай) колишнього акціонера ВАТ «Іванопільське».

Позовні вимоги мотивували тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 померла їх мати ОСОБА_3 , яка з 1961 року по 1967 рік працювала в «Янушпільському сахкомбінаті». Вказують, що ВАТ «Іванопільське» було створено в процесі приватизації відповідно до плану приватизації державного майна Іванопільського бурякорадгоспу, яким передбачалося розміщення частки державного майна, що передається безоплатно товариству покупців, створеному членами трудового колективу Іванопільського бурякорадгоспу в розмірі 90% акцій від статутного капіталу ВАТ «Іванопільське». Стверджують, що відповідно до договору безоплатної передачі акцій, укладеного 27.05.1996, пакет акцій в розмірі 90% акцій від статутного капіталу ВАТ «Іванопільське» був переданий ВАТ «Іванопільське» для подальшого розподілу між членами товариства покупців. Зазначають, що згідно списку №1 працівників Іванопільського бурякорадгоспу, що увійшли до товариства та стали членами ВАТ «Іанопільське» значилася їх мати ОСОБА_3 , яка як член недержавного сільськогосподарського товариства, отримала відповідну кількість акцій на пайовий фонд товариства. Вказують, що 18.06.1997 року ВАТ «Іванопільське» був виданий державний акт серії 1-ЖТ №000105 на право колективної власності на землю, з метою подальшого її паювання, тобто визначення розміру земельної частки (паю) у колективній власності на землю кожного члена товариства без виділення земельної ділянки в натурі, згідно списків громадян, які на момент видачі даного акту були членами товариства, для одержання земельного паю. Враховуючи вищевикладене просили задовольнити позов в повному обсязі.

Рішенням Чуднівського районного суду Житомирської області від 22 лютого 2022 року позовні вимоги ОСОБА_1 та ОСОБА_2 задоволено. Визнано за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частину земельної частки (паю) колишнього акціонера ВАТ «Іванопільське». Визнано за ОСОБА_2 право власності на 1/2 частину земельної частки (паю) колишнього акціонера ВАТ «Іванопільське».

Не погоджуючись із рішенням суду першої інстанції заступник керівника Чуднівської окружної прокуратури Житомирської області в інтересах держави в особі Краснопільської сільської ради Бердичівського району Житомирської області, Головного управління Держгеокадастру у Житомирській області подав апеляційну скаргу, в якій просить рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким відмовити у задоволенні позову.

На обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначає, що оскаржуване рішення є незаконним, необґрунтованим та таким, що ухвалене із неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права. Вказує, що місцевим судом у порушення ст. 2 ЦПК України не забезпечено ефективного захисту порушених прав і законних інтересів держави. Зазначає, що судом першої інстанції не правильно визначено зміст спірних правовідносин. Стверджує, що в матеріалах справи відсутні докази на підтвердження обставин перебування спадкодавця в членах будь-якого КСП, отримання таким КСП державного акту на право колективної власності на землю, включення або не включення спадкодавця до відповідних списків, проведення паювання земель КСП, належності спірної земельної ділянки до земель колективної власності, нерозподілених та невитребуваних земельних ділянок і земельних часток (паїв). Зазначає, що в матеріалах справи відсутні докази на підтвердження позовних вимог, зокрема: списку №1 працівників Іванопільського бурякорадгоспу, що увійшли до товариства та стали членами ВАТ «Іванопільське», договір безоплатної передачі акцій, що укладений 27.05.1996 та державний акт серії 1-ЖТ №000105 на право колективної власності на землю. Враховуючи викладене просить рішення Чуднівського районного суду Житомирської області від 22 лютого 2022 року скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким відмовити у задоволенні позову ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .

Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, що ІНФОРМАЦІЯ_2 померла ОСОБА_3 . Наведене підтверджується свідоцтвом про смерть серії НОМЕР_1 від 17.10.1997.

З копії трудової книжки ОСОБА_3 від 10.12.1939 вбачається, що ОСОБА_3 з 1961 року по 1967 рік працювала в «Янушпільський сахкомбінат», різноробочим.

Згідно інформаційної довідки зі Спадкового реєстру (спадкові справи та видані на їх підставі свідоцтва про право на спадщину) №65978341 від 11.08.2021, спадкова справа на майно померлої ОСОБА_3 не заводилась.

Згідно довідки №1518/02-31 виданої 12.08.2020 виконкомом Іванопільської селищної ради Чуднівського району Житомирської області, слідує, що земельна ділянка (пай) № НОМЕР_2 площею 10,48 га знаходиться в землях запасу Іванопільської селищної ради.

Перевіряючи законність оскаржуваного рішення, колегія суддів враховує наступне.

Щодо представництва прокурором інтересів держави у даній справі.

Звертаючись досуду ізапеляційною скаргоюв інтересахдержави вособі Краснопільськоїсільської радиБердичівського районуЖитомирської області,Головного управлінняДержгеокадастру уЖитомирській областізаступник керівникаЧуднівської окружноїпрокуратури Житомирськоїобласті обґрунтувавнеобхідність скасуваннярішення судупершої інстанції,у зв`язкуз тим,що уматеріалах справивідсутні доказивручення Краснопільськійсільській радіповного текстусудового рішення.Крім того,зазначив,що ГУДержгеокадастру уЖитомирській областіне булозалучено дорозгляду справи, разом з тим, останнє є розпорядником земельних ділянок сільськогосподарського призначення державної власності.

Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (частина друга статті 19 Конституції України).

У судовому процесі держава бере участь у справі як сторона через її відповідний орган, наділений повноваженнями у спірних правовідносинах (постанова Великої Палати Верховного Суду від 27 лютого 2019 року у справі №761/3884/18, провадження №14-36цс19).

Повноваження прокурора у спірних правовідносинах визначено, зокрема, Конституцією України та Законом України «Про прокуратуру».

Згідно із пунктом 3 статті 131-1 Конституції України прокуратура здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.

Згідно з положеннями частини третьої статті 23 Закону України «Про прокуратуру» в редакції, чинній на час подання прокурором апеляційної скарги, прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті, крім випадку, визначеного абзацом четвертим цієї частини.

Наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва.

Прокурор зобов`язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб`єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Наявність підстав для представництва може бути оскаржена громадянином чи її законним представником або суб`єктом владних повноважень.

Невиконання прокурором вимог щодо надання до суду обґрунтування наявності підстав для здійснення представництва інтересів громадянина або держави в суді має наслідком застосування положень, передбачених статтею 257 ЦПК України.

Захищати інтереси держави повинні, насамперед, відповідні суб`єкти владних повноважень.

Відповідно до висновку, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 травня 2020 року у справі №912/2385/18 (провадження №12-194гс19), з метою, щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює в судовому провадженні відповідного суб`єкта владних повноважень, який усупереч вимогам закону не здійснює захисту або робить це неналежно. У кожному такому випадку прокурор повинен навести (а суд перевірити) причини, які перешкоджають захисту інтересів держави належним суб`єктом і які є підставою для звернення прокурора до суду.

Прокурор не може вважатися альтернативним суб`єктом звернення до суду і замінювати належного суб`єкта владних повноважень, який може і бажає захищати інтереси держави.

Отже, виключними випадками, за яких прокурор може здійснювати представництво інтересів держави в суді, є порушення або загроза порушення інтересів держави. Ключовим для застосування цієї конституційної норми є поняття «інтерес держави».

У Рішенні Конституційного Суду України у справі за конституційними поданнями Вищого арбітражного суду України та Генеральної прокуратури України щодо офіційного тлумачення положень статті 2 Арбітражного процесуального кодексу України (справа про представництво прокуратурою України інтересів держави в арбітражному суді) від 08 квітня 1999 року №3-рп/99 Конституційний Суд України, з`ясовуючи поняття «інтереси держави» висловив міркування, що інтереси держави відрізняються від інтересів інших учасників суспільних відносин. В основі перших завжди є потреба у здійсненні загальнодержавних (політичних, економічних, соціальних та інших) дій, програм, спрямованих на захист суверенітету, територіальної цілісності, державного кордону України, гарантування її державної, економічної, інформаційної, екологічної безпеки, охорону землі як національного багатства, захист прав усіх суб`єктів права власності та господарювання тощо (п. 3 мотивувальної частини).

Інтереси держави можуть збігатися повністю, частково або не збігатися зовсім з інтересами державних органів, державних підприємств та організацій чи з інтересами господарських товариств з часткою державної власності у статутному фонді. Проте держава може вбачати свої інтереси не тільки в їх діяльності, але й в діяльності приватних підприємств, товариств.

Із врахуванням того, що «інтереси держави» є оціночним поняттям, прокурор чи його заступник у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах (п. 4 мотивувальної частини).

Відтак, колегія суддів вважає, що «інтереси держави» охоплюють широке і водночас чітко не визначене коло законних інтересів, які не піддаються точній класифікації, а тому їх наявність повинна бути предметом самостійної оцінки суду у кожному випадку звернення прокурора з позовом. Надмірна формалізація «інтересів держави», особливо у сфері публічних правовідносин, може призвести до необґрунтованого обмеження повноважень прокурора на захист суспільно значущих інтересів там, де це дійсно потрібно.

Подібні правові висновки та їх обґрунтування містяться також у постановах Верховного Суду від 23 червня 2020 року у справі №815/1567/16 (адміністративне провадження №К/9901/30797/18) та від 15 червня 2022 року у справі №821/1798/17 (адміністративне провадження №К/9901/58281/18).

Частиною третьою статті 23 Закону України «Про прокуратуру» передбачено, що прокурор може представляти інтереси держави в суді лише у двох випадках: 1) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює компетентний орган; 2) у разі відсутності такого органу.

Бездіяльність компетентного органу (нездійснення захисту інтересів держави) означає, що компетентний орган знав або повинен був знати про порушення інтересів держави, мав повноваження для захисту, але не звертався до суду з відповідним позовом у розумний строк.

Звертаючись до компетентного органу до подання позову в порядку, передбаченому статтею 23 Закону України «Про прокуратуру», прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема, шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення.

Невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу. Розумність строку визначається судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло із власності держави), а також таких чинників, як: значимість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об`єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню, тощо.

Отже, прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого статтею 23 Закону України «Про прокуратуру», і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження судом підстав для представництва. Якщо прокурору відомі причини такого незвернення, він обов`язково повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва, яке міститься в позові. Але якщо з відповіді зазначеного органу на звернення прокурора такі причини з`ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим.

Аналогічний правовий висновок викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 26 травня 2020 року у справі №912/2385/18 (провадження №12-194гс19) та від 06 липня 2021 року у справі №911/2169/20 (провадження №12-20гс21.

Відповідно до частин третьої та четвертої статті 56 ЦПК України, у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами. Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Невиконання цих вимог має наслідком застосування положень, передбачених статтею 185 цього Кодексу.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) неодноразово звертав увагу на участь прокурора в суді на боці однієї зі сторін як на обставину, що може впливати на дотримання принципу рівності сторін. Оскільки прокурор або посадова особа з аналогічними функціями, пропонуючи задовольнити або відхилити скаргу, стає противником або союзником сторін у справі, його участь може викликати в однієї зі сторін відчуття нерівності (рішення у справі «Ф.В. проти Франції» (F.W. v. France), № 61517/00, 31 березня 2005 року).

Водночас є категорія справ, де ЄСПЛ зазначив, що підтримка прокурора не порушує справедливого балансу. Так, у справі «Менчинська проти російської федерації» ЄСПЛ у рішенні висловив таку позицію (у неофіційному перекладі): «Сторонами цивільного провадження виступають позивач і відповідач, яким надаються рівні права, в тому числі право на юридичну допомогу. Підтримка, що надається прокуратурою одній зі сторін, може бути виправдана за певних обставин, наприклад, у разі захисту інтересів незахищених категорій громадян (дітей, осіб з обмеженими можливостями та інших категорій), які, ймовірно, не в змозі самостійно захищати свої інтереси, або в тих випадках, коли відповідне правопорушення зачіпає інтереси значного числа громадян, або у випадках, коли потрібно захистити інтереси держави».

ЄСПЛ уникає абстрактного підходу до розгляду питання про участь прокурора у цивільному провадженні. Розглядаючи кожен випадок окремо, суд вирішує, наскільки участь прокурора у розгляді справи відповідала принципу рівноправності сторін.

Звертаючись до суду із апеляційною скаргою в інтересах держави в особі Краснопільської сільської ради Бердичівського району Житомирської області, Головного управління Держгеокадастру у Житомирській області прокурор зазначав, що у даному випадку порушення інтересів держави полягає в тому, що в матеріалах справи відсутні докази вручення Краснопільській сільській раді повного тексту судового рішення. Крім того, зазначив, що ГУ Держгеокадастру у Житомирській області не було залучено до розгляду справи, разом з тим, останнє є розпорядником земельних ділянок сільськогосподарського призначення державної власності.

Також прокурор вказував, що уповноваженими державою органом здійснювати відповідні функції у спірних відносинах є Краснопільська сільська рада Бердичівського району Житомирської області та ГУ Держгеокадастру у Житомирській області, які проінформували прокуратуру про те, що намірів звертатися із апеляційною скаргою не має, водночас просили Чуднівську окружну прокуратуру здійснювати представництво інтересів держави в особі Краснопільської сільської ради Бердичівського району Житомирської області та Головного управління Держгеокадастру у Житомирській області шляхом внесення апеляційної скарги.

Із матеріалів справи вбачається, що Чуднівська окружна прокуратура, відповідно до статті 23 Закону України «Про прокуратуру», листом №55-93-2990вих23 від 03.10.2023 повідомлено ГУ Держгеокадастру у Житомирській області про необхідність вжиття заходів щодо оскарження в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції.

На лист №55-93-2990вих23 від 03.10.2023 ГУ Держгеокадастру у Житомирській області, листом №10-6-0.61-3548/2-23 від 05.10.2023 повідомило Чуднівську окружну прокуратуру, що у зв`язку з обмеженим фінансуванням коштів стосовно сплати судового збору ГУ Держгеокадастру у Житомирській області не заперечує щодо звернення Чуднівської окружної прокуратури із апеляційною скаргою по зазначеній цивільній справі.

Також, вбачається, що Чуднівська окружна прокуратура, відповідно до статті 23 Закону України «Про прокуратуру», листом №55-93-2998вих23 від 03.10.2023 повідомлено Краснопільську сільську раду про необхідність вжиття заходів щодо оскарження в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції.

На лист №55-93-2998вих23 від 03.10.2023 Краснопільська сільська рада Бердичівського району Житомирської області, листом №657/03-30 від 09.10.2023 повідомило Чуднівську окружну прокуратуру, що Краснопільська сільська рада не забезпечувала участь в розгляді справи №294/1083/20, проте направляла відзив на позовну заяву, заходів щодо оскарження судових рішень не вживала у зв`язку з тим, що рішення було надіслано в термін, який минув на оскарження.

Таким чином, прокурор попередньо, до звернення до суду із апеляційною скаргою, повідомив про це відповідні суб`єкти владних повноважень.

Враховуючи, що прокурор, який звернувся до суду в інтересах держави, на виконання вимог ч. 4 ст. 56 ЦПК України обґрунтував, у чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, послався на визначені законом підстави для звернення до суду із апеляційною скаргою, а також зазначив органи, уповноважені державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, беручи до уваги, що Краснопільська сільська рада Бердичівського району Житомирської області та ГУ Держгеокадастру у Житомирській області не мають наміру вживати заходів щодо захисту порушеного права власності держави, колегія суддів вважає, що прокурор обґрунтував підстави для представництва інтересів держави у даній справі.

Щодо визнання права власності на земельну частку (пай) в порядку спадкування.

Задовольняючи позов ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , суд першої інстанції виходив з того, що позовні вимоги є обгрунтованими та доведеними.

Проте, з наведеними висновками суду першої інстанції колегія суддів не погоджується з огляду на наступне.

Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно із частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Частина третя статті 3 ЦПК України передбачає, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Право власності на землю набувається та реалізується на підставі Конституції України, цього Кодексу, а також інших законів, що видаються відповідно до них. Земля в Україні може перебувати у приватній, комунальній та державній власності (частини 2, 3 статті 78 ЗК України).

Згідно із частинами другою, дев`ятою статті 5 ЗК України (у редакції від 22 червня 1993 року) суб`єктами права колективної власності на землю є колективні сільськогосподарські підприємства, сільськогосподарські кооперативи, садівницькі товариства, сільськогосподарські акціонерні товариства, у тому числі створені на базі радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств.

Кожний член колективного сільськогосподарського підприємства, сільськогосподарського кооперативу, сільськогосподарського акціонерного товариства у разі виходу з нього має право одержати свою частку землі в натурі (на місцевості), яка визначається в порядку, передбаченому частинами шостою і сьомою статті 6 цього Кодексу.

Відповідно до частин першої та другої статті 2 Закону України «Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)» від 05 червня 2003 року №899-IV основним документом, що посвідчує право на земельну частку (пай), є сертифікат на право на земельну частку (пай), виданий районною (міською) державною адміністрацією. Документами, що посвідчують право на земельну частку (пай), також є рішення суду про визнання права на земельну частку (пай).

За змістом статей 22, 23 ЗК України (в редакції 1990 року) особа набуває право на земельний пай за наявності трьох умов: перебування в членах КСП на час паювання; включення до списку осіб, доданого до державного акта на право колективної власності на землю; одержання КСП цього акта.

Член колективного сільськогосподарського підприємства, включений до списку, що додається до державного акта на право колективної власності на землю, набуває права на земельну частку (пай) з дня видачі цього акта, і в разі його смерті успадкування права на земельний пай здійснюється за нормами ЦК, у тому числі й у випадку, коли з різних причин ця особа не отримала сертифікат на право на земельну частку (пай). Невнесення до зазначеного вище списку особи, яка була членом КСП на час передачі у колективну власність землі, не може позбавити її права на земельну частку.

При вирішенні спору про спадкування права на земельну частку (пай) основним документом, що посвідчує таке право, є сертифікат про право на земельну частку (пай). Якщо спадкодавець мав право на земельну частку (пай), але за життя не одержав сертифіката на право власності на земельну частку (пай) або помилково не був включений (безпідставно виключений) до списку, доданого до державного акта про колективну власність на землю відповідного сільськогосподарського підприємства, товариства тощо, при вирішенні спору про право спадкування на земельну частку (пай) суд застосовує положення чинного на час існування відповідних правовідносин Земельного кодексу України, Указу Президента України від 08 серпня 1995 року №720/95 «Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам і організаціям».

Паювання земель радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств здійснюється після перетворення їх на колективні сільськогосподарські підприємства.

За пунктом 2 Указу Президента України від 08 серпня 1995 року №720/95 «Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам і організаціям» право на земельну частку (пай) мають члени колективного сільськогосподарського підприємства, в тому числі пенсіонери, які раніше працювали в ньому і залишаються членами зазначеного підприємства, кооперативу, товариства, відповідно до списку, що додається до державного акта на право колективної власності на землю.

Отже, особа набуває права на земельну частку (пай) у разі, якщо на момент одержання колективним сільськогосподарським підприємством акта на право колективної власності на землю вона працювала в цьому підприємстві, була його членом та включена до списку, що додається до державного акта на право колективної власності на землю.

Громадянин, якого помилково (безпідставно) не внесено до списку чи виключено з нього - додатка до державного акта на право колективної власності на землю, має до проведення розпаювання і видачі сертифікатів звернутися до загальних зборів членів КСП з питанням щодо внесення його до списку. Якщо землі вже розпайовані, то за згодою всіх власників сертифікатів має бути проведено перепаювання; у разі ж недосягнення згоди спір розглядається в судовому порядку.

У такому випадку особа має звернутися до суду з позовом про визнання її права на земельну частку (пай) в КСП.

Відповідно до пункту 24 Постанови Пленуму Верховного Суду України №7 від 16.04.2004 «Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ», член колективного сільськогосподарського підприємства, включений до списку, що додається до державного акта на право колективної власності на землю, набуває права на земельну частку (пай) з дня видачі цього акта, і в разі його смерті успадкування права на земельний пай здійснюється за нормами ЦК України, у тому числі й у випадку, коли з різних причин ця особа не отримала сертифікат на право на земельну частку (пай). Невнесення до зазначеного вище списку особи, яка була членом КСП на час передачі у колективну власність землі, не може позбавити її права на земельну частку.

За змістом ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Згідно вимог ст. ст. 76-80 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Відповідно до ч.1 ст.13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненнями особи, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом.

Згідно із практикою Європейського суду з прав людини за своєю природою змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і відповідно - правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, - із принципом незалежності суду. Він нівелює можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.

У справі, що переглядається, встановлено, що ОСОБА_3 померла ІНФОРМАЦІЯ_3 .

З копії трудової книжки ОСОБА_3 від 10.12.1939 вбачається, що остання з 1961 року по 1967 рік працювала в «Янушпільський сахкомбінат», різноробочим.

Разом з тим матеріали справи не містять доказів отримання ВАТ «Іванопільське» державного акту на право колективної власності на землю.

Матеріали справи також не містять даних, що у ОСОБА_3 був державний акт на право на земельну частку (пай) у ВАТ «Іванопільське», як і доказів належності ОСОБА_3 на час смерті права на земельну частку пай у колективній власності на землю.

Окрім того, позивачами не надано суду доказів того, що ОСОБА_3 була включена до списків які мають право на земельну частку (пай) ВАТ «Іванопільське», а також доказів того, що у випадку не включення до списків осіб, які мають право на земельну частку (пай) ВАТ «Іванопільське» ОСОБА_3 зверталася до суду з позовом про визнання за нею права на земельну частку (пай).

Також, колегія суддів звертає увагу на те, що відповідно до п. «г» ст. 81, ч. 1 ст. 131 Земельного кодексу України, громадяни України набувають право власності на земельні ділянки на підставі прийняття спадщини.

Відповідно до частин першої, третьої статті 5 ЦК України акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності; якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов`язків, що виникли з моменту набрання ним чинності.

Згідно пунктів 1, 4, 5 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України (в редакції 2003 року) цей Кодекс набирає чинності з 1 січня 2004 року і застосовується до цивільних правовідносин, що виникли після набрання ним чинності.

Відповідно до п.1 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у справах про спадкування» від 30 травня 2008 року №7 роз`яснено, що відносини спадкування регулюються правилами ЦК України, якщо спадщина відкрилась не раніше 1 січня 2004 року. У разі відкриття спадщини до зазначеної дати застосовується чинне на той час законодавство, зокрема, відповідні правила ЦК УРСР, у тому числі щодо прийняття спадщини.

Таким чином, оскільки спадкодавець ОСОБА_3 померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , то судом, відповідно, застосовуються положення Цивільного Кодексу УРСР (в редакції 1963 року), які діяли на час смерті спадкодавця.

Згідно з частинами першою, другою статті 524 ЦК Української РСР спадкоємство здійснюється за законом і за заповітом.

Відповідно до статті 525 ЦК УРСР (в редакції 1963 року), часом відкриття спадщини визнається день смерті спадкодавця, а при оголошенні його померлим - день, зазначений в статті 21 цього Кодексу.

Статтею 548 ЦК УРСР визначено, що для придбання спадщини необхідно, щоб спадкоємець її прийняв. Для прийняття спадщини необхідне волевиявлення спадкоємця і здійснення ним певних дій.

Згідно зі ст. ст. 549, 554 ЦК УРСР спадкоємець прийняв спадщину: 1) якщо він фактично вступив в управління або володіння спадковим майном; 2) якщо він подав державній нотаріальній конторі за місцем відкриття спадщини заяву про прийняття спадщини. Вищевказані дії повинні бути вчинені протягом шести місяців з дня відкриття спадщини. В разі неприйняття спадщини спадкоємцем за законом або за заповітом або позбавлення спадкоємця права спадкування (статті 528 та 534 цього Кодексу) його частка переходить до спадкоємців за законом і розподіляється між ними в рівних частках.

Під фактичним вступом у володіння або управління спадковим майном, що підтверджує факт прийняття спадщини, маються на увазі різні дії спадкоємця по управлінню, розпорядженню і користуванню цим майном, підтриманню його в належному стані або сплату податків та інших платежів тощо.

Фактичний вступ у володіння частиною спадкового майна розглядається як прийняття всієї спадщини, з чого б вона не складалася і де б вона не знаходилась. Доказом вступу в управління чи володіння спадковим майном можуть бути: довідка житлово-експлуатаційної організації, правління житлово-будівельного кооперативу, відповідної місцевої державної адміністрації чи органу місцевого самоврядування про те, що спадкоємець безпосередньо перед смертю спадкодавця проживав разом з ним; довідка державної податкової служби або страховика чи іншого органу про те, що спадкоємець після відкриття спадщини сплачував податки або страхові платежі по обов`язковому страхуванню; копія рішення суду, що набрало законної сили, про встановлення факту прийняття спадщини; запис у паспорті спадкоємця або в будинковій книзі, який підтверджує, що спадкоємець був постійно прописаний (зареєстрований) у спадковому будинку (квартирі); інші документи, що підтверджують факт постійного проживання разом зі спадкодавцем.

Такий правовий висновок викладений у постановах Верховного Суду від 25.03.2020 у справі №305/235/17 та від 03.03.2021 у справі №747/467/18.

Встановлено, що ОСОБА_3 померла ІНФОРМАЦІЯ_3 .

Згідно інформаційної довідки зі Спадкового реєстру (спадкові справи та видані на їх підставі свідоцтва про право на спадщину) №65978341 від 11.08.2021, спадкова справа на майно померлої ОСОБА_3 не заводилась.

Доказів того, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 проживали разом із спадкодавицею матеріали справи не містять, як і доказів того, що позивачі у встановленому законом порядку прийняли спадщину після смерті ОСОБА_3 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Колегія суддів звертає увагу на те, що у разі неприйняття спадщини або не доведення того, що особа є спадкоємцем за законом або за заповітом відсутні підстави дійти висновку про порушення прав позивача як особи, яка претендує на земельну частку (пай), оскільки вона не довела про порушення її спадкових прав.

Отже, з огляду на встановлені обставини справи позивачі не довели порушення їх прав щодо права на спадкування земельної частки (паю), оскільки таке право у них існує за умови доведення членства ОСОБА_3 у ВАТ «Іванопільське», включення її до списку осіб, доданого до державного акта на право колективної власності на землю; одержання ВАТ «Іванопільське» державного акта, а також за умови прийняття спадщини після смерті ОСОБА_3 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Зазначене вище свідчить про неповне встановлення судом першої інстанції фактичних обставин, які мають істотне значення для правильного вирішення справи, а тому враховуючи вищевикладене, оцінивши всі докази у їх сукупності, враховуючи принцип справедливості рішення суду, колегія суддів дійшла висновку про відсутність підстав для задоволення позову та визнання за позивачами у порядку спадкування права власності по 1/2 частини земельної частки (паю) колишнього акціонера ВАТ «Іванопільське».

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.

Згідно зі статтею 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: 1) неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Враховуючи викладене, колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню, як ухвалене за неповного з`ясування обставин, що мають значення для справи, невідповідності висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, які зроблені з порушенням та неправильним застосуванням судом норм матеріального та процесуального права, що відповідно до вимог статті 376 ЦПК України є підставами для його скасування з прийняттям нового рішення про відмову в задоволення позовних вимог у повному обсязі.

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 382 ЦПК України, статті 141 ЦПК України суд розподіляє судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.

За подання апеляційної скарги Житомирською обласною прокуратурою був сплачений судовий збір в розмірі 2522,40 грн., що підтверджується платіжною інструкцією №2509 від 27.10.2023.

Оскільки апеляційна скарга задоволена повністю, то з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на користь Житомирської обласної прокуратури підлягають стягненню судові витрати по сплаті судового збору за подання апеляційної скарги у розмірі по 1261,20 грн з кожного.

Керуючись статтями 259, 268, 367, 368, 374, 376, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд

п о с т а н о в и в :

Апеляційну скаргу заступника керівника Чуднівської окружної прокуратури Житомирської області в інтересах держави в особі Краснопільської сільської ради Бердичівського району Житомирської області, Головного управління Держгеокадастру у Житомирській області задовольнити.

Рішення Чуднівського районного суду Житомирської області від 22 лютого 2022 року скасувати та ухвалити нове судове рішення про відмову у задоволенні позову.

Стягнути з ОСОБА_1 , ОСОБА_2 на користь Житомирської обласної прокуратури по 1261,20 грн з кожного судових витрат за розгляд справи судом апеляційної інстанції.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повний текст судового рішення складено 14 грудня 2023 року.

Головуючий

Судді