Рішення

від 07.12.2023 по справі 463/8690/22

ЛИЧАКІВСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД М.ЛЬВОВА

Справа № 463/8690/22

Провадження № 2/463/700/23

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

07 грудня 2023 року Личаківський районний суд м. Львова

в складі:

головуючого судді - Леньо С. І.

з участю секретаря - Станько Р.О.

представника позивача ОСОБА_1

представника відповідача ОСОБА_2

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Львові в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, Орган опіки та піклування Личаківської районної адміністрації Львівської міської ради, Приватний нотаріус Львівського міського нотаріального округу Дякович Мирослава Михайлівна про визнання недійсним пункту 1 договору та визначення способу участі у спілкуванні і вихованні повнолітніх непрацездатних дітей -

в с т а н о в и в:

Позивач звернувся до суду з позовом до відповідача, просить ухвалити рішення, яким визнати недійсним пункт 1 договору про зміну нотаріального договору про утримання (аліменти) від 18.11.2019, укладений 18.07.2022 між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 та визначити ОСОБА_4 наступний спосіб участі у спілкуванні та вихованні дітей ОСОБА_5 та ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 :

з 1 по 15 число кожного місяця діти проживають разом з матір`ю ОСОБА_4 ;

з 16 по 30 (31) число кожного місяця діти проживають разом з батьком ОСОБА_3 ;

сторони мають право змінити вказаний графік за попереднього погодження з другою стороною.

В обґрунтування позовних вимог покликається на те, що з 15.11.2002 по 22.11.2019 перебував з відповідачем у зареєстрованому шлюбі, від якого у них народилось двоє дітей ОСОБА_5 та ОСОБА_6 . Перед розірванням шлюбу між сторонами було укладено договір від 18.11.2019 про утримання (аліменти), за змістом якого діти проживали разом з матір`ю, а він виплачував аліменти на утримання двох дітей в розмірі 100 000 грн. Умови цього договору виконувались протягом двох з половиною років, а в липні 2022 відповідач заявила про фізичну неспроможність за станом здоров`я доглядати та виховувати дітей внаслідок важкої хвороби. Таким чином, між сторонами 18.07.2022 укладено договір про внесення змін до договору від 18.11.2019, за змістом яких до повного одужання відповідача діти проживатимуть разом з позивачем. Діти є особами з інвалідністю з народження з високим ступенем втрати здоров`я, який спричиняє значну залежність від інших осіб у виконанні життєво важливих соціально-побутових функцій і часткову нездатність до виконання окремих елементів самообслуговування. Вважає, що відповідач ввела його в оману в частині наявності у неї важкої хвороби та неспроможності за станом здоров`я доглядати і виховувати дітей, чим по суті самоусунулась від їх виховання та утримання. Тому, просить визнати такий договір, а саме пункт 1 недійним, як такий, що укладений під впливом обману та суперечить інтересам дітей.

Відповідач не погодилась та подала відзив на позовну заяву, долучивши докази його направлення іншим учасникам справи. Зазначає, що у вересні 2021 року при обстеженні у неї було виявлено ракові клітини, після чого вимушена була розпочати процедуру лікування та не могла в повному обсязі доглядати за дітьми, що і стало підставою для внесення змін до договору та визначення місця їхнього проживання разом з батьком. Тому, не вводила позивача в оману при внесенні змін до договору, а натомість, вважає, що такими діями останній намагається знову визначити місце проживання дітей з нею. Факт самоусунення від виконання батьківських обов`язків заперечує і в міру можливості намагається навідувати дітей. Просить в позові відмовити.

У відповіді на відзив представник позивача наводить аргументи, аналогічні мотивам позову та крім цього зазначає, що метою подання цього позову є повернення дітям матері, яка самоусунулась від виконання батьківських обов`язків.

Інших заяв по суті справи, виключно в яких в силу вимог частини першої статті 174 ЦПК України викладаються вимоги, заперечення, аргументи, пояснення та міркування щодо предмета спору не було подано.

Інформація про рух справи та процесуальні дії, вчинені судом в процесі її розгляду.

Позовна заява поступила суду 08.12.2022.

Ухвалою судді Личаківського районного суду м. Львова від 05.01.2023 відкрито провадження у справі та призначено таку до розгляду за правилами загального позовного провадження. Визначено строк та черговість для подання заяв по суті справи.

Після цього представник позивача подала до суду клопотання про призначення у справі судово-медичної експертизи. Представник відповідача, в свою чергу, подала клопотання про повернення позовної заяви. Ухвалами Личаківського районного суду м. Львова від 16.05.2023 в задоволені цих клопотань відмовлено.

За клопотанням представника позивача суд також витребував копії закордонного паспорта позивача та відповідні медичні документи. Відповідач надала ці документи.

Також, за відповідним клопотанням представника позивача ухвалою Личаківського районного суду м. Львова від 01.08.2023 витребувано інформацію у Медичному центрі «Інмед» та у ТОВ «Інноваційна медицина».

Надалі представник відповідача подала до суду заяву про відвід головуючого. Ухвалою Личаківського районного суду м. Львова від 26.09.2023 заяву визнано необґрунтованою, в вирішення питання про відвід передано іншому судді. Ухвалою Личаківського районного суду м. Львова від 26.09.2023 в складі судді Стрепка Н.Л. в задоволенні заяви про відвід відмовлено.

Після цього представник позивача повторно заявив клопотання про призначення у справі судово-медичної експертизи. Ухвалою Личаківського районного суду м. Львова від 24.10.2023 в задоволенні такого клопотання відмовлено.

Відповідно до прецедентної практики ЄСПЛ, яку останній повторив в п. 22 справи «Осіпов проти України» (заява № 795/09, рішення від 08.10.2020), стаття 6 Конвенції гарантує не право бути особисто присутнім у судовому засіданні під час розгляду цивільної справи, а більш загальне право ефективно представляти свою справу в суді та на рівність у користуванні правами з протилежною стороною, передбаченими принципом рівності сторін. Пункт 1 статті 6 Конвенції надає Державам можливість на власний розсуд обирати засоби гарантування цих прав сторонам провадження (див. рішення у справі «Варданян та Нанушян проти Вірменії» (Vardanyan and Nanushyan v. Armenia), заява № 8001/07, пункт 86, від 27.10.2016, та наведені у ньому посилання). Отже, питання особистої присутності, форми здійснення судового розгляду, усної чи письмової, а також представництва у суді є взаємопов`язаними та мають аналізуватися у більш ширшому контексті «справедливого судового розгляду», гарантованого статтею 6 Конвенції. Суд повинен встановити, чи було надано заявнику, стороні цивільного провадження, розумну можливість ознайомитися з наданими іншою стороною зауваженнями або доказами та прокоментувати їх, а також представити свою справу в умовах, що не ставлять його в явно гірше становище vis-а-vis його опонента.

Суд забезпечив сторонам можливість ефективно представляти свою справу в суді. Справа слухалась у відкритому судовому засіданні, а сторони повідомлялись про дату, місце та час розгляду справи.

Перед тим як розпочати розгляд справи по суті суд провів підготовче засідання, в межах якого були виконані завдання підготовчого провадження. Крім того, суд розглянув абсолютно усі клопотання учасників справи, попередньо надавши можливість протилежній стороні висловитись з приводу таких клопотань.

Підготовче провадження закрито ухвалою Личаківського районного суду м. Львова від 24.10.2023. Справа призначена до судового розгляду по суті.

Відтак, суд у відповідності до вимог частини п`ятої статті 12 ЦПК України та прецедентної практики ЄСПЛ створив для сторін рівні можливості відстоювати свою позицію у справі в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище в порівнянні з опонентом.

Про існування будь-яких інших доказів, які мають важливе значення і які не були долучені до справи сторони суду не повідомляли, при тому що в силу частин другої, третьої та четвертої статті 83 ЦПК України, вони повинні були подати всі свої докази разом з позовом та відзивом та в цей же строк повідомити про існування доказів, які не можуть бути подані разом з першою заявою по суті справи.

Суд у відповідності до вимог частини сьомої статті 81 ЦПК України розглянув можливість самостійно збирати докази і не знайшов підстав для реалізації такого свого права, оскільки ніщо не ставить під сумнів добросовісність здійснення учасниками справи своїх процесуальних прав та обов`язків.

Таким чином, враховуючи таку засаду цивільного судочинства як змагальність, а також те, що в даному процесі кожна сторона мала рівні можливості відстоювати свою позицію в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище в порівнянні з опонентом, дана справа буде вирішена на основі зібраних доказів з покладенням на сторін ризику настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи не вчиненням тієї чи іншої процесуальної дії. Обставини справи встановлюватимуться таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний.

В будь-якому випадку, право на справедливий судовий розгляд забезпечується, серед іншого, процедурою апеляційного перегляду судових рішень, де сторона не позбавлена можливості подання нових доказів якщо буде доведено поважність причин їх неподання в суді першої інстанції (частина третя статті 367 ЦПК України). Тому, якщо у сторін наявні ті чи інші аргументи або докази, на які даним судовим рішенням не буде надано відповіді, така сторона вправі навести їх у апеляційній скарзі, одночасно вказавши причини неподання їх суду першої інстанції.

Узагальнена позиція учасників справи.

Повноважний представник позивача в судовому засіданні під час виступу із вступним словом позовні вимоги підтримав. Дав пояснення, аналогічні вищенаведеним та просить позов задоволити.

Представник відповідача в судовому засіданні під час виступу із вступним словом проти обґрунтованості позову заперечив з підстав, викладених у відзиві. Просить в позові відмовити.

Треті особи в судове засідання не з`явились, хоча про дату, місце та час розгляду справи повідомлялись належним чином. ПН ЛМНО Дякович М.М. скерувала до суду заяву про розгляд справи у її відсутності. Представник Органу опіки та піклування ЛРА ЛМР причин неявки не повідомив.

Оскільки суд забезпечив можливість учасникам справи представити свою позицію, а строки для подання доказів завершились, суд вважає за можливе заслухати справу у відсутності осіб які не з`явились на підставі зібраних доказів, обсяг яких є достатнім для ухвалення законного та обґрунтованого рішення.

Позиція суду.

Заслухавши пояснення учасників процесу та показання свідків, дослідивши матеріали справи, оцінивши в сукупності зібрані докази та ухвалюючи рішення у відповідності до вимог статті 264 ЦПК України, суд приходить до висновку, що позов не підлягає до задоволення з огляду на таке.

Фактичні обставини справи.

Судом встановлено, що сторони з 15.11.2002 перебували у зареєстрованому шлюбі, який розірвано рішенням Сихівського районного суду м. Львова від 22.11.2019 (т.1 а.с.11).

Від шлюбу у них народились двоє дітей ОСОБА_5 та ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , що стверджується відповідними свідоцтвами про народження, копії яких долучені до матеріалів справи (т.1 а.с.12, 13).

Дітям з народження встановлена інвалідність (І група, підгрупа Б), що стверджується копіями відповідних посвідчень (т.1 а.с.18, 19). Самостійно себе обслуговувати діти не взмозі, чого сторони не оспорюють і що відповідно до частини першої статті 82 ЦПК України не підлягає доказуванню.

Безпосередньо перед розірванням шлюбу, а саме 18.11.2019 між сторонами укладено договір про утримання (аліменти), за змістом якого після розірвання шлюбу діти проживають з матір`ю ОСОБА_4 (пункт 1), а батько зобов`язується сплачувати аліменти на утримання двох дітей в розмірі 100 000 грн. щомісячно (пункт 2). Договір посвідчено нотаріально і його копія долучена до матеріалів справи (т.1 а.с.14-15). При цьому, згідно пункту 14 договору сторони дійшли згоди розглядати питання про зміну розміру аліментів чи то про зміну місця проживання дітей після досягнення ними тридцятирічного віку.

Діти сторін досягли повноліття ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Після цього, а саме 18.07.2022 між сторонами укладено договір про внесення мін та доповнень до договору про утримання (аліменти), який також нотаріально посвідчений (т.1 а.с.16-17).

Згідно з цими змінами, у зв`язку з важкою хворобою ОСОБА_4 та необхідністю проходження інтенсивного лікування, в тому числі за кордоном, сторони погодили, що з 18.07.2022 та до настання повного одужання ОСОБА_4 та її фізичної спроможності за станом здоров`я доглядати і виховувати дітей, які є інвалідами з дитинства, пункт 1 викладено в новій редакції, згідно з яким діти проживають разом з позивачем. На цей час позивач звільняється від обов`язку сплати аліментів.

Вважаючи, такий пункт договорів недійсним, а також з метою встановлення участі відповідача у вихованні дітей позивач звернувся до суду з цим позовом.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, № 63566/00 § 23, ЄСПЛ від 18.07.2006).

У специфічному контексті цієї справи та враховуючи її виняткову особливість, для задоволення вимог пункту першого статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод суд в першу чергу повинен визначитись з характером спірних правовідносин та з огляду на досягнення дітьми сторін повноліття - можливості застосування до них аналогії закону, і вже після цього вирішити питання щодо наявності підстав для визнання правочину недійсним та чи обрав позивач належний спосіб захисту.

Мотиви, з яких виходить суд при розгляді цієї справи та застосовані ним норми права.

(І) Щодо характеру спірних правовідносин та можливості застосування аналогії закону.

У частині першій статті 2 СК України міститься правило, згідно якого Сімейний кодекс України регулює сімейні особисті немайнові та майнові відносини між подружжям, між батьками та дітьми, усиновлювачами та усиновленими, між матір`ю та батьком дитини щодо її виховання, розвитку та утримання.

Відповідно до частини першої статті 10 СК України, якщо певні сімейні відносини не врегульовані цим Кодексом, іншими нормативно-правовими актами або домовленістю (договором) сторін, до них застосовуються норми цього Кодексу, які регулюють подібні відносини (аналогія закону).

Як зазначив Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду під час розгляду справи № 461/3122/19 (постанова від 31.07.2023) тлумачення частини першої статті 10 СК України свідчить, що законодавець визначив порядок усунення прогалин в сімейному праві. Сімейні відносини є різноманітними, а соціальне життя - рухливе. У зв`язку з цим може виникнути необхідність визначення певного правила, яке не закріплено в законі безпосередньо; умовами застосування аналогії закону є те, що: відносини, до яких застосовується аналогія, охоплюються предметом сімейно-правового регулювання (статті 1, 2 СК України); наявність прогалини в їх регулюванні (прогалини в праві); відсутній регулятор, який визначав би правило поведінки учасників сімейних відносин (норми законодавства або договору), існує норма, що регулює подібні за змістом відносини; застосування аналогії закону не повинно суперечити суті цих відносин.

Відповідно до частини першої статті 6 СК України правовий статус дитини має особа до досягнення нею повноліття.

Згідно з частинами другою, восьмою, дев`ятою статті 7 СК України сімейні відносини можуть бути врегульовані за домовленістю (договором) між їх учасниками. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини, непрацездатних членів сім`ї. Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства.

Загальні засади (принципи) приватного права мають фундаментальний характер й інші джерела правового регулювання, у першу чергу, акти сімейного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, проявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії та повинні враховуватися, зокрема, при тлумаченні норм, що містяться в актах сімейного законодавства.

Згідно з пунктом 3 частини першої статті 3 ЦК України однією із засад цивільного законодавства є свобода договору.

Крім того, іншими загальними засадами цивільного законодавства є справедливість, добросовісність та розумність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України).

Отже, дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними, тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Відповідно до частин першої, другої та третьої статті 6 та статті 627 ЦК України сторони мають право укласти договір, який не передбачений актами цивільного законодавства, але відповідає загальним засадам цивільного законодавства. Сторони мають право врегулювати у договорі, який передбачений актами цивільного законодавства, свої відносини, які не врегульовані цими актами. Сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд. Сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах вказано про це, а також у разі, якщо обов`язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами. Сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Особам надається право вибору: використати вже існуючі диспозитивні норми законодавства для регламентації своїх відносин або встановити для себе правила поведінки на свій розсуд. Отже, цивільний договір як домовленість двох або більше сторін, що спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків, виявляє автономію волі сторін щодо врегулювання їхніх правовідносин на власний розсуд (у межах, встановлених законом), тобто є актом встановлення обов`язкових правил для сторін договору, регулятором їх відносин.

Відповідно сторони не можуть врегулювати свої відносини (визначити взаємні права та обов`язки) у спосіб, який суперечить існуючому публічному порядку, порушує положення Конституції України, не відповідає загальним засадам цивільного законодавства, передбаченим статтею 3 ЦК України, які обмежують свободу договору (справедливість, добросовісність, розумність). Домовленість сторін договору про врегулювання своїх відносин всупереч існуючим у законодавстві обмеженням не спричиняє встановлення відповідного права та/або обов`язку, як і його зміни та припинення.

Такий правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 01.06.2021 у справі № 910/12876/19.

Таким чином, у справі яка розглядається оспорюваний договір про внесення до основного договору фактично стосується способів участі у вихованні та утриманні повнолітніх дітей і визначення їхнього місця проживання, які через хворобу не можуть самостійно себе обслуговувати. Такий договір хоч і не передбачений актами цивільного законодавства, проте не суперечить їм, а також відповідає моральним засадам суспільства.

Вказане узгоджується з приписами статті 9 СК України, якою передбачено, що подружжя, батьки дитини, батьки та діти, інші члени сім`ї та родичі, відносини між якими регулює цей Кодекс, можуть врегулювати свої відносини за домовленістю (договором), якщо це не суперечить вимогам цього Кодексу, інших законів та моральним засадам суспільства.

Особи, які проживають однією сім`єю, а також родичі за походженням, відносини яких не врегульовані цим Кодексом, можуть врегулювати свої сімейні (родинні) відносини за договором, який має бути укладений у письмовій формі. Такий договір є обов`язковим до виконання, якщо він не суперечить вимогам цього Кодексу, інших законів України та моральним засадам суспільства.

Отже, в порядку аналогії закону до спірних правовідносин не підлягають застосуванню положення Конвенції про права дитини щодо закріплення принципів загальної та однакової відповідальності обох батьків за виховання і розвиток дитини, а також аналогічні за змістом приписи Закону України «Про охорону дитинства» та Сімейного кодексу України, оскільки діти сторін досягли повноліття, а укладений між сторонами договір щодо способів участі у вихованні та утриманні повнолітніх дітей і визначення їхнього місця проживання виступає регулятором правил поведінки позивача та відповідача по відношенню до повнолітніх дітей, які є непрацездатними і які потребують сторонньої допомоги.

(ІІ) Щодо визнання оспорюваного договору недійсним.

Відповідно до частин першої - третьої статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори). Одностороннім правочином є дія однієї сторони, яка може бути представлена однією або кількома особами.

Відповідно до частини першої статті 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення породжує, змінює або припиняє цивільних прав та обов`язків, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним).

Статтею 203 ЦК України встановлено вичерпний перелік підстав, з яких правочин може бути визнаний недійсним. Зокрема, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу, зокрема, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачам), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Отже, як зазначив Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду під час розгляду справи № 317/2213/21 (постанова від 01.11.2023) згідно зі статтями 16, 203, 215 ЦК України для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Таке розуміння визнання правочину недійсним, як способу захисту, є усталеним у судовій практиці.

Відповідно до частини першої статті 230 ЦК України якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.

Тлумачення статті 230 ЦК України свідчить, що під обманом розуміється умисне введення в оману сторони правочину його контрагентом щодо обставин, які мають істотне значення. Тобто при обмані завжди наявний умисел з боку другої сторони правочину, яка, напевно знаючи про наявність чи відсутність тих чи інших обставин і про те, що друга сторона, якби вона володіла цією інформацією, не вступила б у правовідносини, невигідні для неї, спрямовує свої дії для досягнення цілі - вчинити правочин. Обман може стосуватися тільки обставин, які мають істотне значення (абзац 2 частини першої статті 229 ЦК України).

Обман, що стосується обставин, які мають істотне значення, має доводитися позивачем як стороною, яка діяла під впливом обману. Отже, стороні, яка діяла під впливом обману, необхідно довести: по-перше, обставини, які не відповідають дійсності, але які є істотними для вчиненого нею правочину; по-друге, що їх наявність не відповідає її волі перебувати у відносинах, породжених правочином; по-третє, що невідповідність обставин дійсності викликана умисними діями другої сторони правочину.

На відміну від помилки, ознакою обману є умисел у діях однієї зі сторін правочину. Наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення.

Суб`єктом введення в оману є сторона правочину як безпосередньо, так і через інших осіб за домовленістю.

Аналогічна правова позиція викладена, зокрема, в постановах Верховного Суду від 06.04.2020 в справі № 293/780/18, від 28.04.2020 в справі № 263/16688/17, від 02.10.2019 в справі № 140/2589/15-ц, від 17.02.2022 в справі № 307/3807/19.

Отже, стороні, яка діяла під впливом обману, необхідно довести: по-перше, обставини, які не відповідають дійсності, але які є істотними для вчиненого нею правочину; по-друге, що їх наявність не відповідає її волі перебувати у відносинах, породжених правочином; по-третє, що невідповідність обставин дійсності викликана умисними діями другої сторони правочину.

Згідно з частиною третьою статті 12 та частиною першою статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).

У частині другій статті 78 ЦПК України передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Згідно з частиною першою статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Матеріалами справи підтверджується та сторонами не осопрюється, що у відповідача діагностовано онкологічне захворювання. Згідно наданої медичної документації (т.1 а.с.75-77), позивач проходила відповідні обстеження в медичних закладах України.

Крім того, відповідач проходила лікування за кордоном, що також стверджується відповідною медичною документацією (т.1 а.с.158-159) і, як зазначив лікар, вона потребує ретельного контролю для швидкого виявлення можливого рецидиву.

Надана на запит суду інформація з медичної клініки «ІнМед» (т.1 а.с.232-234) підтверджує діагностику у відповідача злоякісної пухлини на початковій стадії.

Інші документи закордонних клінік (т.1 а.с.240-251, т.2 а.с.1-12) підтверджують факт перебування відповідача на лікуванні та обстеження з приводу діагностованого у неї онкологічного захворювання.

Відповідно до змісту позовної заяви, основним аргументом для визнання договору недійсним позивач зазначає ту обставину, що відповідач ввела його в оману з приводу тяжкості свого захворювання.

Однак, з огляду на наявність в кожної людини своїх особливих фізіологічних можливостей організму та загальновідомий факт, що онкологія є смертельно небезпечним захворюванням, яке може швидко прогресувати, поняття «тяжкості захворювання» є оціночним і вимогу довести, що тяжкість захворювання досягнула певної межі виконати неможливо.

Іншими словами, кожен організм людини по своєму переносить онкологічне захворювання і суд не буде ставити відповідачу в провину той факт, що на момент укладення оспорюваного правочину її захворювання згідно медичної документації не досягнуло тієї чи іншої межі.

Тому, доводи позивача стосовно укладення оспорюваного договору під впливом обману не знайшли свого підтвердження в ході розгляду справи, що відповідно, виключає можливість визнання цього договору недійсним.

(ІІІ) Щодо обрання позивачем належного способу захисту цивільних прав.

У статті 629 ЦК України закріплено один із фундаментів на якому базується цивільне право - обов`язковість договору. Тобто з укладенням договору та виникненням зобов`язання його сторони набувають обов`язки (а не лише суб`єктивні права), які вони мають виконувати. Не виконання обов`язків, встановлених договором, може відбуватися при: (1) розірванні договору за взаємною домовленістю сторін; (2) розірванні договору в судовому порядку; (3) відмові від договору в односторонньому порядку у випадках, передбачених договором та законом; (4) припинення зобов`язання на підставах, що містяться в главі 50 ЦК України; (5) недійсності договору (нікчемності договору або визнання його недійсним на підставі рішення суду) (див. постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 23.01.2019 у справі № 355/385/17).

У справі яка розглядається такий договір, з урахуванням внесених до нього змін визначає місце проживання повнолітніх дітей разом з батьком.

Як встановлено судом і сторонами не оспорюється, позивач має фінансові можливості забезпечити дітей всіма необхідними засобами для проживання, в т.ч. враховуючи їхні фізіологічні особливості.

Особистий водій позивача возить дітей до школи та виконує інші його розпорядження. На підставі відповідного договору від 10.11.2022 (т.1 а.с.22-23) дітям на індивідуальній основі надаються послуги фізичної реабілітації, виконання програм розвиваючого характеру, а також заходів для соціальної адаптації та соціалізації і водночас, немає жодного вагомого доказу про те, відповідач ухиляється від спілкування та побачень з дітьми, а покази допитаних з цього приводу свідків ОСОБА_7 , який є водієм позивача та ОСОБА_8 , який є їхнім реабілітологом і які повідомили, що відповідач практично не навідується до своїх дітей, суд до уваги не приймає.

Зокрема, позивач по факту є їхнім роботодавцем, що викликає сумнів в їх достовірності, а по-друге, що найголовніше, всі ці покази стосуються подій після укладення оспорюваного договору, тоді як до цього діти проживали саме з відповідачем і саме відповідач, до того як у неї діагностували онкологічне захворювання, опікувалась та доглядала дітей.

Зрештою, з огляду на наявність у відповідача онкологічного захворювання, яке потребує тривалого лікування і яке може швидко прогресувати, критерій її участі у спілкуванні з дітьми має оціночний характер, вимогу довести який неможливо виконати.

Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа у разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, уповноважених захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси.

Суд повинен установити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.

Під способами захисту суб`єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на правопорушника.

Оцінюючи належність обраного позивачем способу захисту та обґрунтовуючи відповідний висновок щодо нього, судам слід виходити із його ефективності (стаття 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод), а це означає, що вимога про захист цивільного права має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, а також забезпечувати поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування.

Загальний перелік таких способів захисту цивільних прав та інтересів передбачений статтею 16 ЦК України.

У частині другій статті 16 ЦК України визначено способи захисту цивільних прав та інтересів судом: 1) визнання права; 2) визнання правочину недійсним; 3) припинення дії, яка порушує право; 4) відновлення становища, яке існувало до порушення; 5) примусове виконання обов`язку в натурі; 6) зміна правовідношення; 7) припинення правовідношення; 8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; 9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди; 10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Порушені право чи інтерес підлягають судовому захисту і у спосіб, не передбачений законом, зокрема статтею 16 ЦК України, але який є ефективним способом захисту, тобто таким, що відповідає змісту порушеного права, характеру його порушення та наслідкам, спричиненим цим порушенням.

Захист цивільних прав це передбачені законом способи охорони цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.

Однак, встановлені судом обставини свідчать про те, що зміст позовних вимог про визначення способу участі у спілкуванні з дітьми більше зводиться не стільки до захисту прав дітей, скільки до примусової зміни їхнього місця проживання та визначення, що першу половину місяця діти проживатимуть разом з матір`ю.

Згідно з частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Однак, примусова зміна проживання повнолітніх дітей не може вважатись належним способом захисту, та й зрештою, застосування такого способу захисту взагалі не передбачене законом і навіть більше - прямо йому суперечить, а як неодноразово зазначав Верховний Суд, обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові. Такий висновок сформульований, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19, від 02.02.2021 у справі № 925/642/19, від 22.06.2021 у справі № 200/606/18.

Тому, позов в цілому слід визнати безпідставним і в його задоволені відмовити.

Щодо судових витрат.

У зв`язку з відмовою в позові понесені позивачем судові витрати в силу вимог пункту другого частини другої статті 141 ЦПК України не підлягають відшкодуванню.

На підставі наведеного та керуючись ст. ст. 12,81,82,141,223,263-265,268 ЦПК України, ст.ст. 3, 6, 11, 15, 16, 202, 203, 204, 215, 230, 627, 629 ЦК України, суд -

в и р і ш и в:

В позові ОСОБА_3 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) до ОСОБА_4 ( АДРЕСА_2 , РНОКПП НОМЕР_2 ), треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, Орган опіки та піклування Личаківської районної адміністрації Львівської міської ради (м. Львів, вул. К.Левицького, 67, код ЄДРПОУ 04056109), Приватний нотаріус Львівського міського нотаріального округу Дякович Мирослава Михайлівна (м. Львів, просп. Шевченка, 22) про визнання недійсним пункту 1 договору від 18.07.2022 та визначення способу участі у спілкуванні і вихованні повнолітніх непрацездатних дітей- відмовити.

Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку до Львівського апеляційного суду шляхом подачі апеляційної скарги в порядку та строки передбачені ст. ст. 354, 355 ЦПК України, пп.15.5 п. 15 Розділу ХІІІ «Перехідні положення» ЦПК України.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Повний текст рішення суду виготовлено 18.12.2023.

Суддя: Леньо С. І.