Постанова

від 07.12.2023 по справі 156/384/23

ВОЛИНСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 156/384/23 Головуючий у 1 інстанції: Федечко М. О. Провадження № 22-ц/802/1030/23 Доповідач: Федонюк С. Ю.

ВОЛИНСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

07 грудня 2023 року місто Луцьк

Волинський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого - судді Федонюк С. Ю.,

суддів - Матвійчук Л. В., Осіпука В. В.,

за участю:

секретаря судового засідання - Губарик К. А.,

позивача - ОСОБА_1 ,

представника позивача - ОСОБА_2 ,

відповідача - ОСОБА_3 ,

представника відповідача - ОСОБА_4 ,

представника третьої особи - Колодійчук Н. В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Луцьку в режимі відеоконференції цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , треті особи без самостійних вимог щодо предмета спору державний нотаріус Іваничівської державної нотаріальної контори Кононенко Людмила Степанівна, ОСОБА_5 , про визнання правочину удаваним за апеляційною скаргою позивача ОСОБА_1 , поданою її представником ОСОБА_2 , на рішення Іваничівського районного суду Волинської області від 10 серпня 2023 року,

В СТ А Н О В И В:

У квітні 2023 року ОСОБА_1 подала до суду даний позов, мотивуючи вимоги тим, що у березні 2008 року вона звернулася до Іваничівської державної нотаріальної контори з метою дарування свій внучці ОСОБА_3 належної їй частки 54/100 у житловому будинку АДРЕСА_1 .

Позивачка зазначала, що її метою, як особи похилого віку, було те, щоб будинок був подарований внучці. Усі домовленості щодо укладення договору взяла на себе внучка ОСОБА_3 , якій вона довіряла і довіряє, в тому числі і в частині способів та механізмів переоформлення прав на частину будинку, оскільки вона сама є людиною похилого віку, не є юридично та фахово обізнаною, в силу віку їй важко аналізувати юридичні обставини, а також ухвалювати вагомі рішення.

Вказує, що 14 березня 2008 року між нею та її внучкою укладено договір купівлі-продажу 54/100 частин житлового будинку, посвідчений державним нотаріусом Іваничівської державної нотаріальної контори Волинської області, зареєстрований в реєстрі за № 995. Зазначає, що як вона зрозуміла пізніше, перед відчуженням майна нотаріус роз`яснила внучці, що при укладенні між ними договору дарування потрібно буде сплатити великий податок (5% від вартості частки будинку), оскільки ОСОБА_3 не є першого ступеня споріднення з позивачкою, і тому, щоб зменшити вартість оподаткування, нотаріус порадила укласти договір купівлі-продажу (виключно формально), що ними і було зроблено. Не дивлячись на укладення договору купівлі-продажу, вона відчужила ОСОБА_3 належну їй частину будинку безоплатно, оскільки іншою стороною правочину виступала рідна їй людина, від котрої вона ніколи не взяла б гроші в рахунок оплати, та й наміру цього робити не мала, її волевиявлення було спрямоване виключно на безоплатне дарування належної їй частини будинку.

Окрім того, зазначає, що після укладення договору купівлі-продажу вона продовжує проживати та бути зареєстрованою у будинку АДРЕСА_1 , а по особових рахунках про оплату комунальних послуг досі значиться її ім`я. Разом з тим, фактичні витрати на її утримання та оплату послуг доглядальниці несе ОСОБА_3 .

Позивачка вказує, що на даний час відбуваються судові спори, в котрих співвласниця спірного будинку - її племінниця ОСОБА_5 , намагається оспорити укладені договори щодо цього житла, в якому проживає вона, та яке належить її онуці ОСОБА_3 .

Зазначає, що ініційовані ОСОБА_5 до неї позови спричинені тим, що у березні 2008 року було підписано саме договір купівлі-продажу.

З огляду на це 12 жовтня 2022 року вона вирішила договір купівлі-продажу 54/100 частин житлового будинку АДРЕСА_1 розірвати та укласти між нею та відповідачкою саме договір дарування. Відтак, розірвавши договір купівлі-продажу майна, сторони фактично усунули обставину удаваності вказаного правочину.

Як на підстави для визнання удаваності спірного правочину позивачка також покликається на те, що її волевиявлення було спрямоване виключно на дарування вказаного нерухомого майна її онуці, жодних грошових коштів за вказаним договором вона не отримувала; по сьогоднішній день вона продовжує проживати у вказаному житлі та є у ньому офіційно зареєстрованою; догляд за нею і утримання вказаного майна несе онука; вона дійсно помилялась, в силу віку і довіри онуці з приводу того, який саме правочин вона уклала. ОСОБА_3 їй пояснила, що вказаний правочин купівлі-продажу було укладено з метою уникнення зайвого оподаткування у випадку укладення договору дарування. Правдивість її позиції підтверджується подальшими діями, які було вчинено сторонами щодо розірвання договору купівлі-продажу та укладення договору дарування. Її бажання саме безоплатно передати вказане майно внучці підтверджується також заповітом, який оформлявся на ім`я ОСОБА_3 .

На підставі зазначеного позивачка просила суд визнати договір купівлі-продажу 54/100 частин житлового будинку АДРЕСА_1 удаваним.

Рішенням Іваничівського районного суду Волинської області від 10 серпня 2023 року в задоволенні позову відмовлено.

Не погодившись із даним рішенням суду, ОСОБА_1 через свого представника подала апеляційну скаргу, в якій просить його скасувати та ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити.

Доводи апеляційної скарги обґрунтовані тим, що суд першої інстанції, ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позову, дійшов помилкових та передчасних висновків, не звернувши увагу на те, що позивачка, звертаючись до суду з даним позовом, посилалась на необхідність судового захисту своїх порушених прав. Звернення ОСОБА_1 спрямоване на засвідчення факту удаваності договору купівлі-продажу частини житлового будинку, а саме, що фактично було укладено договір дарування. Саме в силу виникнення невідповідностей, наявністю численних судових спорів, в основу котрих ставиться укладення спірного договору купівлі-продажу, 12 жовтня 2022 року було зініційовано такий договір розірвати та укласти між позивачкою та її онукою саме договір дарування. Апелянт звертає увагу суду на те, що судом першої інстанції не було встановлено підстав для відмови у задоволенні позову за недоведеністю обставин справи щодо удаваності вчиненого правочину. В судовому засіданні судом було досліджено письмові докази, відібрано показання свідків, що у своїй сукупності однозначно доводять позовні вимоги ОСОБА_1 та є підставою для задоволення позову.

У поданих письмових поясненнях третя особа ОСОБА_5 вказує, що вважає подану апеляційну скаргу безпідставною. Вказує, що не погоджується з її доводами, вважає, що судом ухвалено законне та обґрунтоване рішення, яке просить залишити без змін.

В судовому засіданні позивачка ОСОБА_1 та її представник ОСОБА_2 , відповідачка ОСОБА_3 та її представник ОСОБА_4 просили апеляційну скаргу задовольнити, а рішення суду скасувати та ухвалити нове - про задоволення позову.

Представник третьої особи Колодійчук Н. В., яка брала участь у судовому засіданні через систему відеоконференцзв`язку, просила відмовити у задоволенні апеляційної скарги.

Від державного нотаріуса Іваничівської державної нотаріальної контори Кононенко Л. С. надійшла заява про проведення судового розгляду справи у її відсутності. Вона зазначала, що підтримує подані нею пояснення в суді першої інстанції. Вказала, що вона, напевно, у недоступній та незрозумілій формі роз`яснила ОСОБА_1 , який саме правочин буде посвідчуватись, які наслідки це породить, не було враховано вік позивачки та юридичну необізнаність.

Відповідно до частини 1 статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Дослідивши матеріали справи, перевіривши доводи апеляційної скарги, законність та обґрунтованість рішення суду, апеляційний суд доходить висновку, що апеляційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а рішення суду залишити без змін з таких підстав.

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з їх необґрунтованості та безпідставності. Крім того, суд зазначив, що позивач обрала неналежний спосіб захисту.

У частинах першій, другій та п`ятій статті 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону оскаржуване судове рішення відповідає.

Згідно із п.1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Нормами частин першої - третьої, п`ятої та шостої статті 203 ЦК України передбачено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Як встановлено судом, ОСОБА_1 на підставі свідоцтва про право власності серії АБ № 10626 , виданого Грядівською сільською радою 20.11.2000 року, належали 54/100 частин житлового будинку з надвірними будівлями АДРЕСА_1 .

14 березня 2008 року між ОСОБА_1 (як продавцем) та ОСОБА_3 (як покупцем) укладено договір купівлі - продажу 54/100 частин житлового будинку з надвірними будівлями АДРЕСА_1 . Вказаний договір посвідчений державним нотаріусом Іваничівської державної нотаріальної контори за реєстром № 995 (а. с. 5).

За цим договором продавець зобов`язується передати майно у власність покупцю, а покупець зобов`язується прийняти майно і сплатити за нього обумовлену грошову суму (п. 1.1. договору). Продавець стверджує, що на момент укладення цього договору вказана частина житлового будинку не перебуває під арештом чи забороною, щодо неї не ведуться судові спори, вона не заставлена, у податковій заставі не перебуває, відносно неї не укладено будь-яких договорів з відчуження, найму чи щодо користування іншими особами, як юридична адреса вона не використовується, треті особи не мають на неї права, відчужувана частина є приватною власністю продавця (п. 1.4. договору).

Вказана інформація була підтверджена витягами з Державного реєстру правочинів від 14.03.2008 № 5600289, з Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна від 14.03.2008 № 17513425, з Державного реєстру обтяжень рухомого майна про податкові застави від 14.03.2008 № 17513390.

Згідно із п. 2.1. згаданого договору купівлю-продаж зазначених 54/100 частин житлового будинку сторони здійснили за 38 918,00 грн, які покупець сплатила продавцю до підписання цього договору .

У п. 3.2.1. спірного договору визначено право продавця вимагати сплати встановленої ціни за житловий будинок відповідно до умов цього договору.

Відповідно до п. 3.3.1. покупець зобов`язаний сплатити за житловий будинок ціну, встановлену договором. У п. 4.1 договору вказано, що вимоги законодавства щодо змісту і правових наслідків правочину, що укладається сторонами, їм роз`яснено нотаріусом. Сторони підтверджують, що цей договір не носить характеру мнимої та удаваної угоди. Підписання цього договору буде свідчити про те, що його умови повністю відповідають їхньому (продавця і покупця) волевиявленню (п. 4.2 Договору).

Таким чином, на підставі договору купівлі-продажу від 14.03.2008 року ОСОБА_3 стало належати 54/100 частин згаданого домоволодіння АДРЕСА_1 .

Як встановлено судом та не заперечили сторони у справі, позивач ОСОБА_1 фактично продовжує проживати у спірному домоволодінні по АДРЕСА_1 та значиться платником за особовими рахунками комунальних послуг (а.с.29-33).

Разом з тим, згідно із свідоцтвом про право на спадщину за законом, виданим 04.02.2004 року, третій особі у даній справі ОСОБА_5 належить 46/100 зазначеного домоволодіння (а.с.55).

11.10.2022 року ОСОБА_3 та ОСОБА_1 уклали між собою договір про розірвання договору купівлі-продажу 54/100 частин житлового будинку від 14.03.2008 року (а. с. 6-7). Підставою для розірвання договору, укладеного 14.03.2008 року, вказано недотримання ОСОБА_3 його умов, зокрема, що нею не були сплачені на користь ОСОБА_1 кошти за придбання частини житлового будинку в розмірі 38 918,00 грн (п. 3 договору від 11.10.2022 року). ОСОБА_3 з моменту укладення вказаного договору втратила всі права покупця за договором купівлі-продажу від 14.03.2008 року і була зобов`язана повернути ОСОБА_1 54/100 частин житлового будинку (п. 5, 6 договору). ОСОБА_1 та ОСОБА_3 підтвердили, що цей договір відповідає їхнім дійсним намірам, не носить характеру фіктивного та удаваного правочину, укладається ними відповідно до їхньої справжньої волі, без будь-якого застосування фізичного чи психічного тиску, на вигідних для сторін умовах, не є результатом впливу тяжких обставин, договір укладається без застосування обману чи приховування фактів, які мають істотне значення, сторони однаково розуміють значення, умови договору, його природу та правові наслідки, що створюються договором, договором визначені всі істотні умови (п.10 зазначеного договору).

Також 11.10.2022 ОСОБА_1 (як дарувальниця) та ОСОБА_3 (як обдаровувана) уклали між собою договір дарування 54/100 часток житлового будинку АДРЕСА_1 (а.с.8-9).

За даним договором ОСОБА_1 передала в дар близькій для неї особі (її внучці) ОСОБА_3 54/100 часток згаданого житлового будинку (п. 1 договору). Дарувальниця гарантує, що відчужувана частина житлового будинку до укладення договору нікому не відчужена, не перебуває під забороною (арештом), щодо неї не ведуться судові спори, вона не заставлена, в податковій заставі не перебуває, як внесок до статутного капіталу юридичних осіб не передана, як юридична адреса не використовується, сервітутів, обтяжень, будь-яких прав у третіх осіб щодо неї немає, відносно неї не укладено будь-яких договорів користування чи оренди (найму) з іншими особами (п. 3 договору дарування). Сторони гарантують, що укладення договору відповідає їхнім інтересам, волевиявлення є вільним, усвідомленим і відповідає їхній внутрішній волі, умови договору зрозумілі і відповідають реальній домовленості сторін, договір не приховує іншого правочину і спрямований на реальне настання наслідків, які обумовлені в ньому (п. 5 договору дарування).

Укладення зазначених договорів, як ствердили сторони, обумовлені рядом судових спорів між учасниками даної справи.

У провадженні Іваничівського районного суду Волинської області перебуває цивільна справа № 156/582/21 за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_5 про припинення режиму спільної часткової власності та виділ майна в натурі (а.с.57). Позов подано у серпні 2021 року. Провадження у тій справі 14.12.2022 року зупинено до набрання законної сили судовими рішеннями у справі № 156/552/22 та у справі № 156/752/22.

Таким чином, у провадженні Іваничівського районного суду Волинської області також перебуває цивільна справа № 156/552/22 за позовом ОСОБА_5 до ОСОБА_3 та ОСОБА_1 про визнання недійсним договору купівлі-продажу 54/100 частин житлового будинку, розташованого по АДРЕСА_1 , укладеного 14.03.2008 року між вказаними особами, та переведення прав та обов`язків покупця (а.с.56). Ухвалою судді від 29.09.2022 року прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження в зазначеній справі. 09.12.2022 року провадження у справі № 156/552/22 зупинено до набрання законної сили судовим рішенням у справі №156/752/22.

Саме законність договорів про розірвання договору купівлі-продажу 54/100 частин житлового будинку від 14.03.2008 року та дарування 54/100 часток житлового будинку АДРЕСА_1 були предметом розгляду у цивільній справі №156/752/22 за позовом ОСОБА_5 до ОСОБА_3 та ОСОБА_1 про визнання договорів недійсними, застосування наслідків недійсності договорів.

02 лютого 2023 року рішенням Іваничівського районного суду Волинської області у цивільній справі № 156/752/22 позов ОСОБА_5 до ОСОБА_3 та ОСОБА_1 про визнання договорів недійсними, застосування наслідків недійсності договорів задоволено частково, визнано недійсним договір про розірвання договору купівлі-продажу 54/100 частин житлового будинку, укладеного між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 11.10.2022 року, № за реєстром 1261, посвідчений державним нотаріусом Іваничівської державної нотаріальної контори Кононенко Л. С., та визнано недійсним договір дарування 54/100 частин цього житлового будинку з надвірними будівлями, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 11.10.2022 року, № за реєстром 1262, посвідчений державним нотаріусом Іваничівської державної нотаріальної контори Кононенко Л.С. В решті позову відмовлено (а.с.58-71).

Рішення суду від 02 лютого 2023 року на час розгляду даної справи в суді першої інстанції ще не набрало законної сили у зв`язку із його оскарженням в апеляційному порядку.

Однак, як ствердили сторони, та видно із Єдиного державного реєстру судових рішень, постановою Волинського апеляційного суду від 28 листопада 2023 року , апеляційні скарги відповідачів задоволено. Рішення Іваничівського районного суду Волинської області від 02 лютого 2023 року та додаткове рішення Іваничівського районного суду Волинської області від 15 лютого 2023 року у цій справі скасовані та ухвалено нове судове рішення. У задоволенні позову про визнання недійсними договору про розірвання договору купівлі-продажу і договору дарування відмовлено. Отже, рішення набрало законної сили, а договори є чинними.

Апелянт покликається на те, що, крім пояснень ОСОБА_1 та ОСОБА_3 та нотаріуса ОСОБА_6 щодо обставин укладення спірного договору, в ході розгляду справи судом було допитано свідків: ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , ОСОБА_13 , ОСОБА_14 , на підтвердження дійсного наміру сторін укласти саме договір дарування, а не купівлі-продажу частини будинку.

Проте, суд не може взяти до уваги вказані докази для задоволення даного позову з таких підстав.

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).

Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.

Удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили (стаття 235 ЦК України).

Тлумачення статті 235 ЦК України свідчить, що удаваним є правочин, що вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Тобто сторони з учиненням удаваного правочину навмисно виражають не ту внутрішню волю, що насправді має місце. Відтак, сторони вчиняють два правочини: один удаваний, що покликаний «маскувати» волю осіб; другий - прихований, від якого вони очікують правових наслідків. Єдиним правовим наслідком кваліфікації правочину як удаваного є застосування до правовідносин, які виникли на його підставі, норм, що регулюють цей правочин.

Позивач, заявляючи вимогу про визнання правочину удаваним, має довести: 1) факт укладення правочину, що, на його думку, є удаваним; 2) спрямованість волі сторін в удаваному правочині на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж тих, що передбачені насправді вчиненим правочином, тобто відсутність у сторін іншої мети, ніж намір приховати насправді вчинений правочин; 3) настання між сторонами інших прав та обов`язків, ніж тих, що передбачені удаваним правочином.

Змагальність сторін є одним із основних принципів цивільного судочинства, зміст якого полягає у тому, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, тоді як суд, зберігаючи об`єктивність та неупередженість, зобов`язаний вирішити спір, керуючись принципом верховенства права (статті 12, 81 ЦПК України).

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

У постанові Верховного Суду від 28 червня 2022 року в справі № 576/564/21 вказано, що: «якщо сторонами вчинено правочин для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, він є удаваним (стаття 235 ЦК України). У разі встановлення, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили. За удаваним правочином сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини.

На відміну від фіктивного правочину, за удаваним правочином права та обов`язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину.

Установивши під час розгляду справи, що правочин вчинено для приховання іншого правочину, суд на підставі статті 235 ЦК України має визнати, що сторони вчинили саме цей правочин, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин.

Предметом спору у даній справі є визнання удаваним договору купівлі-продажу 54/100 частин житлового будинку від 14 березня 2008 року між позивачкою та її внучкою.

Однак, позивачкою жодних вимог щодо наслідків визнання договору удаваним не пред`явлено.

Як видно з матеріалів справи, жодного спору між сторонами ОСОБА_1 та ОСОБА_3 не існує, оскільки відповідачка повністю визнала позов та підтримує апеляційну скаргу, подану позивачкою.

Фактично, як ствердили сторони в суді та апелянт у своїх позовних вимогах і в апеляційній скарзі, що ухвалення позитивного рішення у даній справі сторонам потрібно для подання як доказ до матеріалів іншої цивільної справи, а саме за позовом ОСОБА_5 до них про визнання недійсним спірного договору купівлі-продажу та переведення прав та обов`язків покупця, щоб довести, що цей договір був удаваним, а сторони насправді укладали безоплатний договір дарування частини будинковолодіння, а тому до дарування не можуть бути застосовані передбачені нормами ст.362 ЦК України наслідки.

Статтею 717 ЦК України встановлено, що за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Договір, що встановлює обов`язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування.

Відповідно до статті 638 Цивільного кодексу України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.

Відповідно до статті 655, частини першої статті 656 Цивільного кодексу України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму. Предметом договору купівлі-продажу може бути товар, який є у продавця на момент укладення договору або буде створений (придбаний, набутий) продавцем у майбутньому.

За таких обставин для визнання угоди удаваною позивачу необхідно надати відповідні докази, а суду - встановити, що обидві сторони договору діяли свідомо для досягнення якоїсь особистої користі, їх дії були направлені на досягнення інших правових наслідків і приховують іншу волю учасників.

Такі висновки про застосування норм матеріального права викладено у постановах Верховного Суду України від 14 листопада 2012 року у справі № 6?133цс12, від 07 вересня 2016 року у справі № 6-1026цс16, які надалі послідовно підтримані у постановах Верховного Суду: від 07 листопада 2018 року у справі № 742/1913/15-ц (провадження № 61-13992св18), від 21 серпня 2019 року у справі № 303/292/17 (провадження № 61-12404св18), від 30 березня 2020 року у справі № 524/3188/17 (провадження № 61-822св20) та від 28 червня 2023 року у справі № 465/2502/20 (провадження № 61-7742св22).

Разом з тим, у п.5.6.,5.29. постанови Великої Палати Верховного Суду від 21.09.2022 у справі № 908/976/19, зазначається, що «застосування будь-якого способу захисту цивільного права та інтересу має бути об`єктивно виправданим та обґрунтованим. Це означає, що: застосування судом способу захисту, обраного позивачем, повинно реально відновлювати його наявне суб`єктивне право, яке порушене, оспорюється або не визнається; обраний спосіб захисту повинен відповідати характеру правопорушення; застосування обраного способу захисту має відповідати цілям судочинства; застосування обраного способу захисту не повинно суперечити принципам верховенства права та процесуальної економії, зокрема не повинно спонукати позивача знову звертатися за захистом до суду (постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19 (пункт 6.13), від 26 січня 2021 року у справі № 522/1528/15-ц (пункт 82), від 8 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20 (пункт 24)). Спосіб захисту права є ефективним тоді, коли він забезпечуватиме поновлення порушеного права, а в разі неможливості такого поновлення - гарантуватиме можливість отримати відповідну компенсацію. Тобто, цей захист має бути повним і забезпечувати у такий спосіб досягнення мети правосуддя та процесуальну економію ( постанова Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року у справі № 910/3009/18 (пункт 63)).

Визнання правочину недійсним не з метою домогтися відновлення власного порушеного права (та/або інтересу) у спосіб реституції, що застосовується між сторонами такого правочину, а з метою створити підстави для подальшого звернення з іншим позовом або преюдиційну обставину чи доказ для іншого судового провадження суперечить завданням цивільного судочинства, наведеним у частині першій статті 2 ЦПК України. »

Обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови в позові (постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19 (пункт 6.21), від 2 лютого 2021 року у справі № 925/642/19 (пункт 52)).

Разом з тим, апеляційний суд звертає увагу на те, що для задоволення позову, також необхідно встановити не лише те, що правочин є удаваним, але й наявність порушення цивільного права чи охоронюваного законом інтересу, за захистом яких позивач звернувся до суду.

Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково.

З матеріалів справи та змісту позовної заяви вбачається, що сам спір поза вимогою визнати правочин удаваним між сторонами відсутній, заявлена позивачем вимога про визнання правочину удаваним є неефективним способом захисту у розумінні наведених приписів, оскільки, навіть у випадку визнання правочину удаваним, даний факт не відновить прав позивача при їх реальному порушенні, так як матиме наслідком лише встановлення юридичного факту.

Таким чином, необхідно зазначити, що заявлення позову про визнання договору удаваним без застосування наслідків дійсного правочину не є ефективним способом захисту. До такого ж правового висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 16 грудня 2020 року у справі № 398/4220/17.

На думку колегії суддів апеляційного суду, при тому, що сукупністю доказів, наданих сторонами, підтверджується дійсний їх намір укласти договір дарування, в даному випадку ці обставини слід доводити у спорі за вимогами про визнання договору недійсним та переведення прав і обов`язків покупця, що розглядається судом, а не в окремому позові про визнання договору удаваним.

Крім того, беручи до уваги зміст наведених договорів, що були укладені сторонами, слід враховувати в даному випадку вимоги п.6 ст.3 ЦК України та дію в цивільному праві доктрини заборони суперечливої поведінки, в основі якої закладено принцип добросовісності. Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони. Про це зазначено також у постановах Верховного Суду від 05.08.2020 у справі № 367/1606/17, від 15.04.2021 у справі № 127/26597/19.

Суд вважає необхідним застосувати до спірних правовідносин принцип заборони суперечливої поведінки, яка базується на тому, що ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці.

Аналізуючи надані суду в даній справі докази, зміст укладених між сторонами договорів, наведених вище, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов правильних висновків, що спірний договір не суперечить положенням ЦК України, інших актів законодавства, однак позовна вимога однієї із сторін договору про визнання його удаваним не підлягає до задоволення, а тому ухвалив законне рішення про відмову у позові.

Інші доводи, викладені в апеляційній скарзі, колегією суддів відхиляються, оскільки останні є такими, що не спростовують висновку суду першої інстанції та зводяться до переоцінки доказів.

З урахуванням меж перегляду справи в апеляційній інстанції колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції ухвалене з додержанням норм матеріального та процесуального права, підстав для його зміни чи скасування немає.

Відповідно до ст.375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Керуючись статтями 374, 375, 381-384, 389 ЦПК України, суд

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу позивача ОСОБА_1 , подану її представником ОСОБА_2 , залишити без задоволення.

Рішення Іваничівського районного суду Волинської області від 10 серпня 2023 року в даній справі залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду впродовж тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Головуючий

Судді