Постанова

від 13.12.2023 по справі 947/26932/20

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

13 грудня 2023 року

м. Київ

справа № 947/26932/20

провадження № 61-10758св23

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Луспеника Д. Д.

суддів: Гулейкова І. Ю., Гулька Б. І., Коломієць Г. В., Лідовця Р. А. (суддя-доповідач),

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , Приватне підприємство «Авто-Ліга»,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_7 на рішення Київського районного суду м. Одеси від 12 липня 2022 року у складі судді Гниличенко М. В. та постанову Одеського апеляційного суду від 08 червня 2023 року у складі колегії суддів: Заїкіна А. П., Князюка О. В., Таварткіладзе О. М., касаційну скаргу ОСОБА_7 на додаткову постанову Одеського апеляційного суду від 13 липня 2023 року у складі колегії суддів: Заїкіна А. П., Князюка О. В., Таварткіладзе О. М., та касаційну скаргу ОСОБА_2 на постанову Одеського апеляційного суду від 08 червня 2023 року у складі колегії суддів: Заїкіна А. П., Князюка О. В., Таварткіладзе О. М.,

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст позовної заяви

У вересні 2020 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , Приватного підприємства «Авто-Ліга» (далі - ПП «Авто-Ліга») про визнання недійсним договору комісії, визнання недійсними договорів купівлі-продажу транспортного засобу, визнання недійсним свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу, визнання права власності на автомобіль та витребування автомобіля із чужого незаконного володіння.

Позовна заява мотивована тим, що 17 липня 2010 року між нею та ОСОБА_2 було зареєстровано шлюб, який було розірвано на підставі рішення Ленінського районного суду міста Полтави від 26 грудня 2019 року (справа 553/2531/19).

04 листопада 2016 року в Регіональному сервісному центрі МВС в місті Києві ОСОБА_10., від імені якого на підставі доручення діяв ОСОБА_2 , було укладено договір купівлі-продажу 8046/2016/168804 транспортного засобу Lexus ES 350, 2008 року випуску, номер кузова (шасі, рама) НОМЕР_1 , свідоцтво про реєстрацію НОМЕР_2 .

На підставі зазначеного договору ОСОБА_8 набула право власності на вказаний транспортний засіб. Вказаним автомобілем в період шлюбу користувався та управляв ОСОБА_2 .

Після розірвання шлюбу місцезнаходження автомобіля їй відоме не було.

Посилалася на те, що вона зверталась до Регіонального сервісного центру МВС в м. Києві із запитом щодо отримання копії договору купівлі-продажу № 8046/2016/168804 та підтвердження інформації про зареєстроване право власності за нею.

Наприкінці липня 2020 року вона отримала лист № 31/26-B-1із від 16 липня 2020 року, у якому зазначено, що 26 травня 2018 року належний ОСОБА_8 на праві власності автомобіль Lexus ES 350 було перереєстровано на нового власника за договором купівлі-продажу в ТСЦ № 6541 РСЦ МВС в Херсонській області на ОСОБА_3 на підставі договору купівлі-продажу № 5557/18/000652 від 21 травня 2018 року. Окрім цього, 25 вересня 2018 року відбулась вторинна реєстрація транспортного засобу за договором купівлі-продажу № 5142/2018/1118552, укладеним в ТСЦ № 5142 РСЦ МВС Одеській області, на нового власника - ОСОБА_4

27 березня 2019 року відбулася перереєстрація транспортного засобу на ОСОБА_5 на підставі договору купівлі-продажу № 5152/2019/1379063, укладеного в ТСЦ № 5152 РСЦ МВС в Одеській області.

Остання реєстрація транспортного засобу відбулася 30 березня 2019 року на ОСОБА_6 на підставі договору купівлі-продажу № 4842/2019/1388155, укладеного в ТСЦ № 4842 PCЦ МВС в Миколаївській області.

Позивачка стверджувала, що жодних договорів купівлі-продажу належного їй транспортного засобу не укладала, не надавала будь-яких доручень на продаж вказаного вище автомобіля, даний автомобіль вибув з її законного володіння поза її волею.

У грудні 2020 року вона звернулась до суду із заявою про зміну предмету позову, в якій, крім вищевказаного, зазначила, що договір комісії, на підставі якого було здійснено продаж належного їй автомобіля, вона не підписувала. Вона не здійснювала волевиявлення щодо укладення договору комісії № 2018/000652 від 21 травня 2018 року та не доручала ПП «Авто-Ліга» вчиняти від її імені правочин щодо продажу належного їй автомобіля. Про існування вказаного договору їй стало відомо 10 грудня 2020 року після ознайомлення з матеріалами справи. Крім того, зазначила, що підпис від її імені у договорі комісії виконано не нею, а іншою особою. Отже, зазначала, що оспорюваний договір комісії є недійсним. Надалі на підставі вказаного договору комісії було здійснено незаконне відчуження автомобіля ПП «Авто-Ліга» на користь ОСОБА_3 за договором купівлі-продажу № 5557/18/000652 від 21 травня 2018 року

Ураховуючи наведене, ОСОБА_1 просила суд:

- визнати недійсними договір комісії № 2018/000652 від 21 травня 2018 року, сторонами якого є ПП «Авто-Ліга», в особі ОСОБА_9 , та ОСОБА_8 ;

- визнати недійсними договори купівлі-продажу транспортного засобу:

№ 5557/18/000652 від 21 травня 2018 року, укладений між ПП «Авто-Ліга», в особі ОСОБА_9 , та ОСОБА_3 , предметом якого був автомобіль Lexus ES 350, 2008 року випуску, номер кузова (шасі, рама) НОМЕР_1 ;

№ 5142/2018/1118552 від 25 вересня 2019 року, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 ;

№ 5152/2019/1379063 від 27 березня 2019 року, укладений між ОСОБА_5 та ОСОБА_4 ;

№ 4842/2019/1388155 від 30 березня 2019 року, укладений між ОСОБА_5 та ОСОБА_6 ;

- визнати недійсним свідоцтво про реєстрацію транспортного засобу Lexus ES 350, 2008 року випуску, номер кузова (шасі, рама) НОМЕР_1 , за ОСОБА_6 ;

- визнати право власності на автомобіль Lexus ES 350, 2008 року випуску, номер кузова (шасі, рама) НОМЕР_1 , за ОСОБА_8 ;

- витребувати з володіння ОСОБА_6 чи іншої особи, у володінні якої знаходиться належний їй на праві власності автомобіль Lexus ES 350, 2008 року випуску, номер кузова (шасі, рама) НОМЕР_1 ;

- вирішити питання щодо розподілу судових витрат.

Короткий зміст судового рішення суду першої інстанції

Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 12 липня 2022 року позов ОСОБА_1 задоволено частково.

Визнано недійсним договір комісії від 21 травня 2018 року № 2018/000652 на продаж автомобіля Lexus ES 350 2008 року випуску, номер кузова (шасі, рама) НОМЕР_1 , сторонами якого є ПП «Авто-Ліга» в особі ОСОБА_9 та ОСОБА_8 .

Визнано недійсним свідоцтво про реєстрацію транспортного засобу Lexus ES 350 2008 року випуску, номер кузова (шасі, рама) НОМЕР_1 , видане на ім`я ОСОБА_6 .

Витребувано з володіння ОСОБА_6 на користь ОСОБА_8 транспортний засіб Lexus ES 350 2008 року випуску, номер кузова (шасі, рама) НОМЕР_1 .

У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що ОСОБА_8 , як власник автомобіля Lexus ES 350, 2008 року випуску, номер кузова (шасі, рама) НОМЕР_1 , реєстраційний номер НОМЕР_3 , не приймала участі в укладанні договору комісії № 2018/000652 від 21 травня 2018 року, її підпис відсутній в договорі комісії, який підтверджує відчуження автомобіля, що підтверджено висновком судової почеркознавчої експертизи від 20 жовтня 2021 року, тому договір комісії є недійсним на підставі частини третьої статті 203, частини першої статті 215 ЦК України.

Районний суд зазначив, що ОСОБА_8 не мала наміру відчужувати належний їй спірний транспортний засіб, оскільки первісний договір купівлі-продажу транспортного засобу на ім`я ОСОБА_3 був фактично укладений без волевиявлення власника, у зв`язку із чим право позивачки підлягає захисту шляхом витребування спірного рухомого майна із чужого володіння ОСОБА_6 як останнього власника.

Короткий зміст судових рішень суду апеляційної інстанції

Постановою Одеського апеляційного суду від 08 червня 2023 року апеляційну скаргу ОСОБА_8 задоволено частково.

Апеляційну скаргу ОСОБА_6 задоволено частково.

Рішення Київського районного суду м. Одеси від 12 липня 2022 року скасовано та ухвалено нове судове рішення.

У задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що спірний автомобіль придбаний під час шлюбу сторін, тому він є спільною сумісною власністю подружжя. Позивачка не заперечувала той факт, що спірний автомобіль з самого початку набуття його подружжям перебував у володінні та користуванні чоловіка. Факт реєстрації спірного майна на ім`я одного з подружжя не означає, що воно належить лише цій особі. Майно в цьому разі є спільною сумісною власністю подружжя та належить чоловікові та дружині в рівних частках з моменту його придбання.

Суд апеляційної інстанції взяв до уваги пояснення ОСОБА_2 про те, що продаж спірного автомобіля було здійснено ним за усною згодою ОСОБА_8 , та зазначив про відсутність спору щодо розподілу майна подружжя.

При цьому суд визнав ОСОБА_6 добросовісним набувачем спірного транспортного засобу.

Додатковою постановою Одеського апеляційного суду від 13 липня 2023 року спільну заяву адвокатів Сокол Д. В. та Винокурова О. В., діючих від імені ОСОБА_6 , про розподіл судових витрат задоволено частково.

Стягнуто з ОСОБА_8 на користь ОСОБА_6 витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 20 000 грн.

Додаткова постанова апеляційного суду мотивована обґрунтованістю заяви про стягнення витрат на правничу допомогу, наявністю доказів понесення таких витрат. Суд апеляційної інстанції, керуючись такими критеріями, як обґрунтованість та пропорційність до предмета спору, а також враховуючи критерій розумності їхнього розміру, виходячи з обставин справи, дійшов висновку про зменшення заявленого розміру витрат на професійну правничу допомогу у розмірі 28 000 грн та про необхідність покладення на позивача судових витрат на професійну правничу допомогу, понесених ОСОБА_6 , у розмірі 20 000,00 грн.

Апеляційний суд відхилив доводи позивача про те, що заявник не звертався до суду щодо попереднього розрахунку судових витрат з першою заявою по суті спору, та зазначив, що разом з першою заявою по суті справи (відзив на позов), представником ОСОБА_6 було заявлено попередній орієнтовний розрахунок суми судових витрат, який було оцінено у розмірі 30 000 грн.

Короткий зміст вимог касаційних скарг

У касаційній скарзі ОСОБА_7 , посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права, порушення норм процесуального права, просить оскаржуване судове рішення районного суду в частині незадоволених позовних вимог скасувати та ухвалити в цій частині нове судове рішення про задоволення вказаних позовних вимог; постанову суду апеляційної інстанції скасувати та залишити в силі рішення районного суду в частині задоволених позовних вимог.

У касаційній скарзі на додаткову постанову Одеського апеляційного суду від 13 липня 2023 року ОСОБА_7 ,посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права, порушення норм процесуального права, просить додаткову постанову Одеського апеляційного суду від 13 липня 2023 року скасувати, а у випадку відмови у задоволенні її касаційної скарги на рішення Київського районного суду м. Одеси від 12 липня 2022 року та постанову Одеського апеляційного суду від 08 червня 2023 року - зменшити стягнення витрат на правничу допомогу, що визначені в оскаржуваній додатковій постанові суду апеляційної інстанції.

У касаційній скарзі ОСОБА_2 , посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права, порушення норм процесуального права, просить постанову Одеського апеляційного суду від 08 червня 2023 року змінити, виключивши з її мотивувальної частини такі висновки:

« ОСОБА_2 в своїх поясненнях зазначив, що продаж спірного автомобіля було здійснено ним за усною згодою ОСОБА_8 .

Отже, вказане свідчить, що у період перебування в зареєстрованому шлюбі, один з подружжя здійснив відчуження спільного майна, та на момент розірвання шлюбу вказане майно перебуває у третіх осіб».

«Відповідно до матеріалів справи, спірний автомобіль вибув з власності позивачки внаслідок відчуження його Приватним підприємством «Авто-Ліга» покупцю ОСОБА_3 поза волею позивачки як титульного власника. Разом з тим, автомобіль є спільним сумісним майном подружжя. Чоловік як інший співвласник стверджує, що позивачка в усній формі надала йому згоду на відчуження автомобіля. Тобто відчуження автомобіля відбулося за згодою іншого подружжя».

« ОСОБА_8 як колишній співвласник спірного автомобіля не позбавлена права звернутися до суду з вимогою про стягнення компенсації вартості її частки в праві спільної власності, відчуженої ОСОБА_2 без її згоди».

В іншій частині просить постанову Одеського апеляційного суду від 08 червня 2023 року залишити без змін.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

У липні 2023 року касаційна скарга ОСОБА_7 надійшла до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду.

У липні 2023 року касаційна скарга ОСОБА_2 надійшла до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду.

У жовтні 2023 року касаційна скаргу ОСОБА_7 на додаткову постанову Одеського апеляційного суду від 13 липня 2023 рокунадійшла до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 31 липня 2023 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_7 у вказаній справі та витребувано матеріали цивільної справи із суду першої інстанції.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 01 вересня 2023 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_2 .

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 жовтня 2023 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_7 на додаткову постанову Одеського апеляційного суду від 13 липня 2023 року.

У вересні 2023 року справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 27 листопада 2023 року справу призначено до розгляду.

Аргументи учасників справи

Доводи осіб, які подали касаційну скаргу

Касаційна скарга ОСОБА_7 мотивована необґрунтованими висновками суду апеляційної інстанції щодо відсутності підстав для задоволення позову. Крім того, апеляційний суд не застосував до спірних правовідносин положення статей 203, 215 ЦК України

Вважає, що суд першої інстанції надав правильну оцінку її доводам щодо відсутності у неї волевиявлення на відчуження спірного автомобіля.

Підставою касаційного оскарження зазначених судових рішень ОСОБА_7 вказує неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права за відсутності висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, що передбачено пунктом 3 частини другої статті 389 ЦПК України.

Касаційна скарга ОСОБА_7 на додаткову постанову Одеського апеляційного суду від 13 липня 2023 рокумотивована тим, що до закінчення судових дебатів у справі ні ОСОБА_6 , ні її представники, не заявили про намір надати докази судових витрат після ухвалення постанови. При цьому заявлений до стягнення розмір витрат на правничу допомогу є неспівмірним складності справи.

Підставою касаційного оскарження зазначеного судового рішення ОСОБА_7 вказує неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме, застосування апеляційним судом норм права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц, що передбачено пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України.

Касаційна скарга ОСОБА_2 мотивована тим, що належність спірного транспортного засобу йому та позивачці на праві спільної сумісної власності подружжя, не має правового значення при вирішенні питання щодо недійсності оспорюваного договору купівлі-продажу та витребування майна з чужого незаконного володіння. Питання поділу спільного сумісного майна подружжя не є предметом спірних правовідносин, тому апеляційний суд неправильно оцінив обставини справи.

При цьому матеріали справи не містять доказів, що оспорюваний договір купівлі-продажу укладено ним від імені позивачки. Також відсутня інформація, хто саме підписував договір купівлі-продажу від імені позивачки.

Підставами касаційного оскарження зазначеного судового рішення ОСОБА_2 вказує неправильне застосування судами норм матеріального права за відсутності висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, що передбачено пунктом 3 частини другої статті 389 ЦПК України.

Також ОСОБА_2 зазначає про порушення апеляційним судом норм процесуального права, а саме постанова суду апеляційної інстанції оскаржується з підстав, передбачених частиною третьою статті 411 ЦПК України, оскільки суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).

Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу

У вересні 2023 року представник ОСОБА_6 - адвокат Винокуров О. В. подав відзив на касаційну скаргу ОСОБА_7 , у якому зазначив, що встановлення судом апеляційної інстанції в межах розгляду цієї справи правового режиму майна та визначення кола власників цього майна, є законодавчо виправданим, зважаючи на конструкцію статті 388 ЦК України, яка була покладена в основу позову, оскільки виключно власник може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача.

Зазначає, що ОСОБА_2 , як співвласник спірного автомобіля, майнових претензій до ОСОБА_6 не має, а доказів того, що спірний автомобіль належав на праві особистої приватної власності ОСОБА_1 матеріали справи не містять.

При цьому, встановлено, що ОСОБА_7 не підписувала оспорюваний договір комісії, отже, такий договір є неукладеним і не може бути визнаний недійсним.

Вважає ОСОБА_6 добросовісним набувачем спірного транспортного засобу.

У листопаді 2023 року представник ОСОБА_6 - адвокат Сокіл Д. В. подала відзив на касаційну скаргу ОСОБА_7 на додаткову постанову Одеського апеляційного суду від 13 липня 2023 року, у якій зазначила про необґрунтованість доводів касаційної скарги та відсутність підстав для скасування оскаржуваних судових рішень.

Зазначає про помилковість доводів щодо неспівмірності заявлених до стягнення витрат на правничу допомогу до мінімальної заробітної плати, оскільки жодним нормативно-правовим актом не регламентовано визначення розміру витрат на правничу допомогу з урахуванням розміру мінімальної заробітної плати.

При цьому 27 січня 2021 року представником ОСОБА_6 - адвокатом Винокуровим О. В. подано суду заяву про продовження строку надання доказів, що підтверджують судові витрати, пов`язані з наданням правничої допомоги.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

17 липня 2010 року між ОСОБА_8 та ОСОБА_2 було зареєстровано шлюб, що підтверджено актовим записом про шлюб № 622 від 17 липня 2010 року, здійсненим Шевченківським районним у місті Києві відділом державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у м. Києві (том 1, а. с. 5).

У жовтні 2019 року ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом про розірвання шлюбу.

Рішенням Ленінського районного суду м. Полтави від 26 грудня 2019 року у справі № 553/2531/19 шлюб між сторонами було розірвано. Вказаним рішенням встановлено, що з жовтня 2015 року сторони проживають окремо, подружні відносини не підтримують, спільне господарство не ведуть, спору про місце проживання малолітніх дітей та про поділ спільного майна між сторонами не має (том 2, а. с. 44).

04 листопада 2016 року в Регіональному сервісному центрі МВС в місті Києві між ОСОБА_8 та ОСОБА_10 , від імені якого на підставі доручення діяв ОСОБА_2 , було укладено договір купівлі-продажу № 8046/2016/168804 транспортного засобу Lexus ES 350, 2008 року випуску, чорного кольору, номер кузова (шасі, рама) НОМЕР_1 , свідоцтво про реєстрацію НОМЕР_2 , реєстраційний номер НОМЕР_4 , який зареєстрований за продавцем 11 березня 2016 року підрозділом Центру МВС 0741 (том 1, а. с. 7).

Відповідно пунктів 9.1, 9.2, 9.3 зазначеного договору вказаний договір вважається укладеним і набирає чинності з моменту його підписання.

Цей договір може бути розірваний за домовленістю сторін, яка оформлюється додатковою угодою до цього договору.

Договір було оформлено та підписано сторонами в сервісному центрі 8046 РСЦ МВС № 8046/2016/168804 в присутності адміністратора Шипко В. В. , який перевірив відповідність інформації внесеної до цього договору документам, які було надано сторонами договору.

На підставі вказаного договору ОСОБА_8 набула право власності на транспортний засіб.

Встановлено, що спірним автомобілем в період шлюбу користувався ОСОБА_2 .

З метою отримання завіреної копії договору купівлі-продажу 8046/2016/168804 транспортного засобу Lexus ES 350, 2008 року випуску, номер кузова (шасі, рама) НОМЕР_1 , свідоцтво про реєстрацію НОМЕР_2 та підтвердження того факту, що згаданий автомобіль належить ОСОБА_8 на праві власності, ОСОБА_8 було направлено запит на отримання публічної інформації від 02 березня 2020 року до Регіонального сервісного центру МВС в м. Києві.

На вказаний запит Регіональним сервісним центром МВС направлено відповідь від 11 березня 2020 року № 31/26 - В2із, відповідно до якої за даними Єдиного державного реєстру транспортних засобів за ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ІПН НОМЕР_5 , зареєстровано автомобіль Lexus ES 350, 2008 року випуску, номер кузова (шасі, рама) НОМЕР_1 , реєстраційний номер НОМЕР_3 , на підставі договору купівлі-продажу 8046/2016/168804 від 04 листопада 2016 року. Документи, які стали підставою реєстрації даного автомобіля знищені у зв`язку з закінченням трирічного терміну зберігання (том 1, а. с. 6).

08 липня 2020 року ОСОБА_8 повторно направила запит на отримання публічної інформації до Регіонального сервісного центру МВС в м. Києві та отримала лист за № 31/26-В-1із від 16 липня 2020 року, відповідно до якого:

- 26 травня 2018 року зареєстрований на її ім`я автомобіль Lexus ES 350 було перереєстровано за договором купівлі-продажу в ТСЦ № 6541 РСЦ МВС в Херсонській області на нового власника - ОСОБА_3 , підстава перереєстрації - договір купівлі-продажу № 5557/18/000652, який був укладений 21 травня 2018 року ПП «АВТО ЛІГА»;

- 25 вересня 2018 року відбулася вторинна реєстрація вказаного транспортного засобу за договором купівлі-продажу № 5142/2018/1118552, укладеним в ТСЦ № 5142 РСЦ МВС в Одеській області на нового власника, а саме - ОСОБА_4 ;

- 27 березня 2019 року відбулася перереєстрація вищевказаного транспортного засобу на нового власника - ОСОБА_5 , на підставі договору купівлі-продажу № 5152/2019/1379063, укладеного в ТСЦ № 5152 РСЦ МВС в Одеській області;

- 30 березня 2019 року відбулася перереєстрація вищевказаного транспортного засобу на нового власника - ОСОБА_6 , на підставі договору купівлі-продажу № 4842/2019/1388155, укладеного в ТСЦ № 4842 РСЦ МВС в Миколаївській області (том 1, а. с. 8).

21 травня 2018 року між ПП «Авто-Ліга» в особі ОСОБА_9 та ОСОБА_8 було укладено договір комісії № 2018/000652 на продаж автомобіля Lexus ES 350 2008 року випуску, номер кузова (шасі, рама) НОМЕР_1 (том 1, а. с. 128).

Відповідно до висновку судової почеркознавчої експертизи № 21-2869 від 20 жовтня 2021 року експертом встановлено:

1) підпис від імені ОСОБА_8 у вигляді запису прізвища у примірнику договору комісії № 2018/000652 від 21 травня 2018 року, розміщений в розділі «VII. Місцезнаходження і реквізити сторін» в графі «Комітент», виконаний не самою ОСОБА_8 , а іншою особою.;

2) Рукописний запис « ОСОБА_8 » у примірнику договору комісії №2018/000652 від 21 травня 2018 року, розміщений в розділі ««VII. Місцезнаходження і реквізити сторін» в графі «Комітент», виконаний не ОСОБА_8 , а іншою особою» (том 3, а. с. 10-15).

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України.

Відповідно до пунктів 3, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках, зокрема, якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Касаційна скарга ОСОБА_7 на рішення Київського районного суду м. Одеси від 12 липня 2022 року та постанову Одеського апеляційного суду від 08 червня 2023 року задоволенню не підлягає.

Касаційна скарга ОСОБА_2 на постанову Одеського апеляційного суду від 08 червня 2023 року задоволенню не підлягає.

Касаційна скарга ОСОБА_7 на додаткову постанову Одеського апеляційного суду від 13 липня 2023 року підлягає задоволенню.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до вимог частин першої та другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно із частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

У частинах першій, другій та п`ятій статті 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Щодо оскаржуваної постанови Одеського апеляційного суду від 08 червня 2023 року

Відповідно до частини першої статті 4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

За змістом статей 15 і 16 ЦК України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Відповідно до статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловіку на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважних причин (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Частинами першою, другою статті 368 ЦК України визначено, що спільна власність двох або більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності є спільною сумісною власністю.

Майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.

Відповідно до статті 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Згідно із частиною першою статті 70 СК України у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Зазначені норми закону свідчать про презумпцію спільної сумісної власності подружжя на майно, яке набуте ними за час шлюбу.

За загальним правилом застосування презумпції спільності майна подружжя, згідно зі статтею 60 СК України, майно, набуте подружжям за час шлюбу, є об`єктом спільної сумісної власності подружжя, і позивач не зобов`язаний доводити належність набутого за час шлюбу майна до майна подружжя.

Презумпція спільності майна подружжя може бути спростована. Один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Частиною третьою статті 61 СК України визначено, що, якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім`ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Відповідно до частин другої, третьої статті 65 СК України при укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового.

Для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово.

Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена.

Статтею 68 СК України визначено, що розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу.

Розпорядження майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності, після розірвання шлюбу здійснюється співвласниками виключно за взаємною згодою, відповідно до ЦК України.

У справі, яка переглядається, встановлено, що спірний автомобіль придбаний в період зареєстрованого шлюбу між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , презумпція спільності права власності подружжя на придбане в період шлюбу майно, за якою частки подружжя є рівними, не спростована. Позивач була співвласником спірного автомобіля, оскільки він перебував у спільній сумісній власності колишнього подружжя.

З урахуванням встановлених обставин і доказів, які підтверджують спільність набутого під час шлюбу майна, суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про належність спірного транспортного засобу до спільної сумісної власності подружжя.

Зазначені висновки відповідають нормам матеріального права та не заперечувалися сторонами.

ОСОБА_1 просила визнати недійсними договір комісії № 2018/000652 від 21 травня 2018 року та наступні договори купівлі продажу спірного транспортного засобу.

При цьому ОСОБА_1 заявила вимоги про витребування спірного автомобіля з володіння ОСОБА_6 , тобто звернулася до суду, зокрема, з віндикаційним позовом.

Серед способів захисту речових прав цивільне законодавство виокремлює, зокрема, витребування майна із чужого незаконного володіння (статті 387, 388 ЦК України). Вказаний спосіб захисту можна реалізувати шляхом подання віндикаційного позову.

Предметом віндикаційного позову є вимога власника, який не є фактичним володільцем індивідуальновизначеного майна, до особи, яка незаконно фактично володіє цим майном, про повернення його із чужого незаконного володіння.

Відповідно до статті 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

Згідно із частиною першою статті 388 ЦК України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно:

1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння;

2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння;

3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

У пунктах 22, 26 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ від 07 лютого 2014 року № 5 «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав» судам роз`яснено, що якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати це майно з незаконного володіння набувача (статті 387, 388 ЦК України). Якщо в такій ситуації (саме так обґрунтовано підставу позову) пред`явлений позов про визнання недійсними договорів про відчуження майна, суду під час розгляду справи слід мати на увазі правила, встановлені статтями 387, 388 ЦК України.

У зв`язку із цим суди повинні розмежовувати, що коли майно придбано за договором в особи, яка не мала права його відчужувати, то власник має право на підставі статті 388 ЦК України звернутися до суду з позовом про витребування майна у добросовісного набувача, а не з позовом про визнання договору про відчуження майна недійсним. Це стосується не лише випадків, коли укладено один договір із порушенням закону, а й випадків, коли спірне майно відчужено на підставі наступних договорів.

Відповідно до положень частини першої статті 388 ЦК України власник має право витребувати своє майно із чужого незаконного володіння незалежно від заперечення відповідача про те, що він є добросовісним набувачем, якщо доведе факт вибуття майна з його володіння чи володіння особи, якій він передав майно, не з їхньої волі. При цьому суди повинні мати на увазі, що власник має право витребувати майно у добросовісного набувача лише у випадках, вичерпний перелік яких наведено в частині першій статті 388 ЦК України.

У пункті 46 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2023 року у справі № 233/4365/18 (провадження № 14-96цс21) зазначено, що вирішуючи питання про можливість витребування від відповідача майна, зокрема про наявність або відсутність підстав для застосування статті 388 ЦК України, слід враховувати висновки Великої Палати Верховного Суду щодо необхідності оцінювати добросовісність поведінки насамперед зареєстрованого володільця нерухомого майна (див., зокрема, постанови від 26 червня 2019 року у справі № 669/927/16-ц (пункт 51), від 23 жовтня 2019 року у справі № 922/3537/17 (пункти 38-39, 57), від 1 квітня 2020 року у справі № 610/1030/18 (пункти 46.1-46.2), а також висновок про те, що не може вважатися добросовісною особа, яка знала чи могла знати про порушення порядку реалізації майна або знала чи могла знати про набуття нею майна всупереч закону (див., зокрема, постанови від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (пункт 61), від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункт 211), від 6 липня 2022 року у справі № 914/2618/16 (пункт 55), від 21 вересня 2022 року у справі № 908/976/19 (пункт 5.66)).

Встановлено, що ОСОБА_1 не заперечувала під час розгляду справи, що з моменту набуття подружжям у власність спірного автомобіля, вона надала згоду ОСОБА_2 на володіння і користування цим майном.

Верховний Суд погоджується із висновком суду апеляційної інстанції про неможливість витребування спірного автомобіля у ОСОБА_6 , яка є добросовісним набувачем спірного майна.

Частина перша статті 388 ЦК України, як підстава для витребування спірного майна, не підлягає застосуванню до спірних правовідносин, оскільки спірний автомобіль з моменту його придбання та до моменту його відчуження не знаходився у володінні та користуванні ОСОБА_1 .

У справі, яка переглядається, суди встановили, що останнім набувачем спірного автомобіля є ОСОБА_6 , яка набула право власності на транспортний засіб на підставі договору купівлі-продажу № 4842/2019/1388155 від 30 березня 2019 року.

Суд апеляційної інстанції надав правильну оцінку обставині добросовісності контрагента оспорюваного договору ( ОСОБА_6 ), яка придбавала майно не у ОСОБА_2 , а є четвертим власником спірного автомобіля, після ОСОБА_8 та ОСОБА_2 .

Верховний Суд вважає, що ОСОБА_6 за обставинами справи не знала і не могла знати про те, що спірне майно 26 травня 2018 року було відчужене без згоди ОСОБА_8 .

Отже, стверджувати про обізнаність ОСОБА_6 про відсутність згоди ОСОБА_8 на відчуження автомобіля, як наслідок, її недобросовісність під час укладення оспорюваного договору купівлі-продажу, не можна.

Спірний автомобіль вибув з володіння ОСОБА_1 з її волі, а тому не підлягає витребуванню у добросовісного набувача.

Власник речі (у цьому випадку автомобіля) несе ризик обрання контрагента, який може своєю недобросовісною поведінкою позбавити його права на витребування своєї речі. У такому разі власник може захистити своє право шляхом звернення з позовом про відшкодування збитків до особи, якій він передав річ у користування і володіння, оскільки спірне майно вибуло з його володіння з його волі, а тому правовий механізм, передбачений статтею 388 ЦК України, застосуванню до спірних правовідносин не підлягає.

З огляду на зазначене, висновки суду апеляційної інстанції про відсутність підстав для задоволення позову ОСОБА_1 відповідають обставинам справи та нормам матеріального права.

Верховний Суд вважає необґрунтованими доводи касаційної скарги ОСОБА_2 про наявність підстав для зміни оскаржуваного судового рішення суду апеляційної інстанції, зокрема, виключення з мотивувальної частини постанови висновків щодо належності спірного автомобіля до спільного майна подружжя та наявність у ОСОБА_1 права на пред`явлення до нього вимоги про стягнення компенсації вартості її частки в праві спільної власності.

Висновки суду апеляційної інстанції у зазначеній частині відповідають обставинам справи та нормам матеріального права, у зв`язку із чим відсутні підстави для виключення з мотивувальної частини судового рішення обґрунтування наявності підстав для відмови у задоволенні позову ОСОБА_1 .

Відповідно до частини першої та третьої статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін.

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно із частинами першою та шостою статті 81 ЦПК України кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

У частинах першій та другій статті 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Інші наведені в касаційній скарзі аргументи не спростовують висновків суду апеляційної інстанції та не дають підстав вважати, що суд порушив норми матеріального та процесуального права, про що зазначає у касаційних скаргах заявники, по своїй суті зводяться до переоцінки доказів та встановлення обставин, які не були встановлені судами, що в силу положень статті 400 ЦПК України не належить до повноважень суду касаційної інстанції.

Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Оскільки доводи касаційної скарги висновків суду апедяційної інстанції не спростовують, на законність та обґрунтованість судового рішенння не впливають, то колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення без змін.

Щодо оскарження додаткової постанови Одеського апеляційного суду від 13 липня 2023 року

Частиною першою статті 133 ЦПК України передбачено, що судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

Згідно із частинами першою - четвертою статті 137 ЦПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.

Частиною восьмою статті 141 ЦПК України визначено, що розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву.

Склад та розмір витрат, пов`язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та інше), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов`язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження).

Отже, якщо стороною буде документально доведено, що нею понесено витрати на правову допомогу, а саме: надано договір на правову допомогу, акт приймання-передачі наданих послуг, платіжні документи про оплату таких послуг, розрахунок таких витрат, то у суду відсутні підстави для відмови у стягненні цих витрат стороні, на користь якої ухвалено судове рішення.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц (провадження № 14-382цс19) вказала, що вимога частини восьмої статті 141 ЦПК України щодо строку та порядку подання доказів про розмір судових витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, має застосовуватися і до справ, що розглядаються в спрощеному провадженні, де судові дебати відсутні. Така практика запроваджена у Касаційному адміністративному суді у складі Верховного Суду, зокрема у постанові від 16 квітня 2019 року у справі № 817/1889/17.

Також у пункті 51 зазначеної постанови зроблено висновок, що відсутність у матеріалах справи заяви про намір подати докази на підтвердження витрат на професійну правничу допомогу після ухвалення судового рішення свідчить про відсутність підстав для розгляду поданих документів.

Ухвалюючи додаткову постанову про часткове задоволення заяви представників ОСОБА_6 про розподіл судових витрат, суд апеляційної інстанції взяв до уваги, що з першою заявою по суті справи (відзив на позов), представником ОСОБА_6 було заявлено попередній орієнтовний розрахунок суми судових витрат, який було оцінено у розмірі - 30 000 грн (том 2, а. с. 5-12) а в апеляційній скарзі ОСОБА_6 просила фактично понесені судові витрати покласти на ОСОБА_8 (том 4, а. с. 2-11, 16-25).

Отже, апеляційний суд відхилив доводи ОСОБА_1 щодо не звернення заявника до суду з першою заявою по суті спору щодо попереднього розрахунку судових витрат, які сторона очікує понести.

Такі висновки суду апеляційної інстанції є неправильними.

Згідно із частинами першою та другою статті 182 ЦПК України при розгляді справи судом учасники справи викладають свої вимоги, заперечення, аргументи, пояснення, міркування щодо процесуальних питань у заявах та клопотаннях, а також запереченнях проти заяв і клопотань.

Заяви, клопотання і заперечення подаються в письмовій або усній формі. У випадках, визначених цим Кодексом, заяви і клопотання подаються тільки в письмовій формі.

Відповідно до частин першої-другої статті 134 ЦПК України разом з першою заявою по суті спору кожна сторона подає до суду попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які вона понесла і які очікує понести в зв`язку із розглядом справи.

У разі неподання стороною попереднього розрахунку суми судових витрат суд може відмовити їй у відшкодуванні відповідних судових витрат, за винятком суми сплаченого нею судового збору.

Статтею 246 ЦПК України встановлено, що якщо сторона з поважних причин не може подати докази, що підтверджують розмір понесених нею судових витрат до закінчення судових дебатів у справі, суд за заявою такої сторони, поданою до закінчення судових дебатів у справі, може вирішити питання про судові витрати після ухвалення рішення по суті позовних вимог.

Для вирішення питання про судові витрати суд призначає судове засідання, яке проводиться не пізніше двадцяти днів з дня ухвалення рішення по суті позовних вимог.

У випадку, визначеному частиною другою цієї статті, суд ухвалює додаткове рішення в порядку, передбаченому статтею 270 цього Кодексу.

Отже, для відшкодування витрат на професійну правову допомогу, учасник справи зобов`язаний надати суду докази понесення таких витрат до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву та подала попередній розрахунок таких витрат.

Водночас суд, вирішуючи питання про стягнення витрат на професійну правничу допомогу, зобов`язаний врахувати подані стороною у строк, визначений частиною восьмою статті 141 ЦПК України, докази, надати їм належну оцінку і лише після цього прийняти відповідне судове рішення з цього питання.

Указані висновки узгоджуються із позицією Великої Палати Верховного Суду щодо порядку стягнення витрат на правову допомогу, викладеною у постанові від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15.

Верховний Суд вважає, що оскаржувана додаткова постанова суду апеляційної інстанції щодо розподілу судових витрат на професійну правничу допомогу підлягає скасуванню, оскільки ОСОБА_6 в апеляційній скарзі не заявила клопотання про стягнення витрат на правничу допомогу з наданням відповідного попереднього орієнтовного розрахунку таких витрат, до закінчення розгляду справи в апеляційному провадженні, так і не звернулася до апеляційного суду із заявою про намір надання доказів понесення нею відповідних витрат протягом п`яти днів після ухвалення рішення, а тому відсутні підстави для розподілу судових витрат на професійну правничу допомогу.

При цьому, колегія суддів звертає увагу на те, що прохання в апеляційній скарзі про стягнення фактично понесених судових витрат з ОСОБА_8 , не є тотожним із заявою про намір подати докази понесення витрат на професійну правничу допомогу після ухвалення судового рішення у справі.

Зазначене узгоджується з правовими висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними у пункті 102 постанови від 16 листопада 2022 року у справі № 922/1964/21 (провадження № 12-14гс22).

Відповідно до частин першої - третьої статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення.

Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.

Керуючись статтями 141, 400, 402, 409, 410, 412, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Київського районного суду м. Одеси від 12 липня 2022 року та постанову Одеського апеляційного суду від 08 червня 2023 року залишити без задоволення.

Касаційну скаргу ОСОБА_2 на постанову Одеського апеляційного суду від 08 червня 2023 року залишити без задоволення.

Постанову Одеського апеляційного суду від 08 червня 2023 року залишити без змін.

Касаційну скаргу ОСОБА_1 на додаткову постанову Одеського апеляційного суду від 13 липня 2023 року задовольнити.

Додаткову постанову Одеського апеляційного суду від 13 липня 2023 року скасувати та ухвалити нове судове рішення.

Спільну заяву представників ОСОБА_6 - адвокатів Сокол Дани Вікторівни та Винокурова Олександра Вікторовича , про розподіл судових витрат, залишити без розгляду.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Д. Д. Луспеник

Судді:І. Ю. Гулейков Б. І. Гулько Г. В. Коломієць Р. А. Лідовець