Постанова

від 13.12.2023 по справі 489/1101/21

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

13 грудня 2023 року

м. Київ

справа № 489/1101/21

провадження № 61-11382св22

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Луспеника Д. Д.

суддів: Гулейкова І. Ю., Гулька Б. І., Коломієць Г. В., Лідовця Р. А. (суддя-доповідач),

учасники справи:

позивач -ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 , яка подана її представником - адвокатом Климовичем Андрієм Володимировичем, на рішення Ленінського районного суду м. Миколаєва від 28 липня 2022 року у складі судді Рум`янцевої Н. О. та постанову Миколаївського апеляційного суду від 19 жовтня 2022 року у складі колегії суддів: Локтіонової О. В., Колосовського С. Ю., Ямкової О. О.,

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У березні 2021 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про стягнення боргу за договором позики.

Позовна заява мотивована тим, що 03 липня 2013 року вона позичила ОСОБА_2 грошові кошти у сумі 70 000 доларів США, які він зобов`язувався повернути у строк до 02 липня 2019 року, про що склав розписку.

30 червня 2016 року вона позичила ОСОБА_2 ще 20 000 доларів США, які він зобов`язувався повернути у строк до 29 червня 2019 року, про що також склав розписку.

Вказувала, що 29 грудня 2020 року ОСОБА_2 частково виконав взяті на себе зобов`язання за договором від 03 липня 2013 року, повернувши їй 5 000 доларів США.

Разом з тим, іншу частину боргу у сумі 85 000 доларів США не повернув.

Зазначала, що під час укладання вищезазначених договорів позики ОСОБА_2 перебував у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_3 і позичені кошти використовував в інтересах сім`ї, зокрема для купівлі та подальшого ремонту квартири АДРЕСА_1 , на що ОСОБА_3 надавала свою згоду.

Вказувала, що у зв`язку з тим, що відповідачі у визначений договором строк не повернули кошти, вона має право на стягнення з них 85 000 доларів США боргу та трьох відсотків річних у сумі 4 456,03 доларів США, а саме за користування коштами у сумі 20 000 доларів США у період з 30 червня 2019 року до 26 лютого 2021 року у сумі 999,45 доларів США; за користування коштами у сумі 70 000 доларів США у період з 03 липня 2019 року до 29 грудня 2020 року у сумі 3 141,37 доларів США; за користування коштами у сумі 65 000 доларів США у період з 30 грудня 2020 року до 26 лютого 2021 року у сумі 315,21 доларів США.

Ураховуючи наведене, ОСОБА_1 просила стягнути з ОСОБА_2 , ОСОБА_3 солідарно вказану суму заборгованості.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Ленінського районного суду м. Миколаєва від 28 липня 2022 року позов ОСОБА_1 задоволено частково.

Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованість за договорами позики від 03 липня 2013 року та від 30 червня 2016 року у розмірі 85 000 доларів США та 3% річних у розмірі 115 268,94 грн.

У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про стягнення боргу за договором позики відмовлено.

Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивач довела передачу ОСОБА_2 грошових коштів у борг, а останній не виконав належно свого обов`язку з повернення коштів.

При цьому, суд вважав недоведеним солідарний обов`язок щодо повернення коштів у відповідачів, оскільки не встановлено, що отримана сума коштів була використана в інтересах сім`ї, а не у власних інтересах ОСОБА_2 .

Крім того, суд вважав, що три відсотки річних необхідно стягувати в національній валюті - гривні.

Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції

Постановою Миколаївського апеляційного суду від 19 жовтня 2022 року у задоволенні апеляційної скарги ОСОБА_2 відмовлено.

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково.

Рішення Ленінського районного суду м. Миколаєва від 28 липня 2022 року в частині стягнення з ОСОБА_2 3% річних змінено.

Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 3% річних у розмірі 4 448,63 доларів США.

В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Судове рішення суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що районним судом правильно були встановлені обставини справи щодо наявності непогашених зобов`язань відповідача перед позивачем, проте суд помилково стягнув три відсотки річних у гривні, оскільки борг ОСОБА_2 отримував у доларах США, тому й відповідальність, передбачена статтею 625 ЦК України повинна нараховуватися та стягуватися в цій валюті, що відповідає практиці Великої Палати Верховного Суду.

При цьому, апеляційний суд, пославшись на постанову Великої Палати Верховного Суду від 30 червня 2020 року у справі № 638/18231/15-ц (провадження № 14-712цс19), вважав, що оскільки позивач не надала суду належних та допустимих доказів того, що ОСОБА_3 надавала письмову згоду на укладання договорів позики в інтересах сім`ї з метою використання отриманих у борг коштів для задоволення потреб сім`ї, то суд першої інстанції обґрунтовано констатував про відсутність у відповідачів солідарного обов`язку повернення боргу за договорами позики.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі, поданій у листопаді 2022 року до Верховного Суду, ОСОБА_1 , посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права, порушення норм процесуального права, просить рішення Ленінського районного суду м. Миколаєва від 28 липня 2022 року та постанову Миколаївського апеляційного суду від 19 жовтня 2022 року скасувати та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій неправильно застосували правові висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 червня 2020 року у справі № 638/18231/15-ц (провадження № 14-712цс19), надавши значення виключно факту надання письмової згоди другим з подружжя для вирішення питання наявності солідарного обов`язку з повернення боргу, не врахувавши належно норми частини другої статті 65 СК України про те, що при укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя.

Суди не встановили тієї обставини, на що були витрачені ОСОБА_2 отримані у борг кошти: в інтересах сім`ї, чи у власних інтересах, що є ключовим для правильності визначення солідарного обов`язку колишнього подружжя. При цьому, суди безпідставно не взяли до уваги докази того, що кошти були витрачені на квартиру та ремонт в ній, яка була придбана відповідачами за час шлюбу.

Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу

У січні 2023 року ОСОБА_2 подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому вказує, що викладені в ній доводи є обґрунтованими, оскільки в нього та ОСОБА_3 виник солідарний обов`язок щодо спірних коштів, так як кошти були отримані за час їх шлюбу та витрачені в інтересах сім`ї, тому просить задовольнити касаційну скаргу позивача.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 21 грудня 2022 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано цивільну справу із суду першої інстанції.

02 січня 2023 року справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 14 березня 2023 року справу призначено до судового розгляду.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

18 травня 2012 р. між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 було зареєстровано шлюб, який розірвано на підставі рішення Херсонського міського суду Херсонської області від 08 жовтня 2018 року.

За час шлюбу, 03 липня 2013 року, ОСОБА_2 позичив у ОСОБА_1 70 000доларів США, які зобов`язався повернути через 6 років, до 02 липня 2019 року, про що склав розписку.

13 жовтня 2014 року ОСОБА_2 уклав з Публічним акціонерним товариством (далі - ПАТ) «ГЕОС ІНВЕСТ» інвестиційний договір №ТР4/136/1, за умовами якого ОСОБА_2 приймав участь в якості інвестора у будівництві будинку.

Ціна договору, а саме загальна сума інвестиційних внесків становила 745 315,00 грн, сума яких не є остаточною.

30 травня 2016 року між тими ж сторонами укладено додатковий договір № 1, за умовами якого у зв`язку зі збільшенням проектної площі квартири на 0,09 кв. м ОСОБА_2 зобов`язався доплатити 1 035грн.

30 червня 2016 року ОСОБА_2 позичив у позивача ще 20 000 доларів США, які зобов`язався повернути через 3 роки до 29 червня 2019 року, про що була складена розписка.

30 серпня 2016 року ОСОБА_2 за згоди ОСОБА_3 придбав у ПАТ «Закритий недиверсійний венчурний корпоративний інвестиційний фонд «ГЕОС ІНВЕСТ» квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 64,9 кв. м, житловою площею 35,1 кв. м вартістю 746 350 грн.

03 вересня 2016 року ОСОБА_2 уклав з ОСОБА_4 договір на виконання підрядних робіт, відповідно до якого останній зобов`язувався провести роботи з опорядження кв. АДРЕСА_1 . Вартість робіт за цим договором складала 745 453 грн.

Того ж дня, ОСОБА_4 отримав від ОСОБА_2 300 000 грн в якості авансу за виконання вищезазначених робіт.

15 лютого 2017 року ОСОБА_4 отримав від ОСОБА_2 ще 445 453 грн в якості остаточної оплати за проведені роботи.

29 грудня 2020 року ОСОБА_1 отримала від ОСОБА_2 5 000 доларів США в рахунок оплати боргу від 03 липня 2013 року, про що склала розписку.

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України.

Підставами касаційного оскарження зазначених судових рішень ОСОБА_1 вказує неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме застосування судом апеляційної інстанції норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 03 травня 2018 року у справі № 639/7335/15-ц, від 27 червня 2018 року у справі № 712/14562/17-ц, від 26 вересня 2018 року у справі № 483/1953/16-ц, від 31 жовтня 2018 року у справі № 707/2606/16-ц, від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16-ц, від 28 серпня 2019 року у справі № 638/20603/16, від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц, від 08 квітня 2020 року у справі № 361/7130/15-ц, від 30 червня 2020 року у справі № 638/18231/15-ц, від 23 вересня 2020 року у справі № 344/8509/17, від 07 жовтня 2020 року у справі № 752/7501/18, від 08 жовтня 2020 року у справі № 194/1126/18, від 21 липня 2021 року у справі № 361/5840/19 та від 27 липня 2022 року у справі № 462/2589/14, що передбачено пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України.

Крім того, ОСОБА_1 зазначає про порушення судами норм процесуального права, а саме судові рішення оскаржуються з підстав, передбачених пунктами 1, 3, 4 частини третьої статті 411 ЦПК України, оскільки суди не дослідили зібрані у справі докази; необґрунтовано відхилили клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи та встановили обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).

Касаційна скарга ОСОБА_1 задоволенню не підлягає.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до вимог частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Згідно із частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Судові рішення судів першої, в незміненій після апеляційного перегляду частині, та апеляційної інстанцій ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують.

Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори (пункт 1 частини другої статті 11 ЦК України). Цивільні обов`язки виконуються у межах, встановлених договором або актом цивільного законодавства (частина перша статті 14 ЦК України).

За договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками (стаття 1046 ЦК України).

На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей (частина друга статті 1047 ЦК України).

Позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Якщо договором не встановлений строк повернення позики або цей строк визначений моментом пред`явлення вимоги, позика має бути повернена позичальником протягом тридцяти днів від дня пред`явлення позикодавцем вимоги про це, якщо інше не встановлено договором (частина перша статті 1049 ЦК України).

Зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог ЦК України, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться (частина перша статті 526 цього Кодексу).

Для врегулювання спорів, які виникають із майнових відносин подружжя, у тому числі колишнього, поряд із застосуванням норм ЦК України підлягають застосуванню норми СК України.

Разом із тим, нормами ЦК України та СК України прямо не врегульовано питання поділу боргового зобов`язання між колишнім подружжям.

Відповідно до частини третьої статті 368 ЦК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.

Статтею 60 СК України визначено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Частина перша статті 21 СК України визначає шлюбом сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у органі державної реєстрації актів цивільного стану. Відповідно до частини першої статті 36 СК України шлюб є підставою для виникнення прав та обов`язків подружжя.

Отже, інститут шлюбу передбачає виникнення між подружжям тісного взаємозв`язку, і характер такого зв`язку не завжди дозволяє однозначно встановити, коли саме у відносинах з третіми особами кожен з подружжя виступає у власних особистих інтересах, а коли діє в інтересах сім`ї. Тому, законодавцем встановлена презумпція спільності інтересів подружжя і сім`ї.

Так, положення статті 60 СК України свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим зазначена презумпція може бути спростована, й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, хто її спростовує.

Належність майна до об`єктів права спільної сумісної власності визначено статтею 61 СК України, згідно із частиною третьою якої якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім`ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Норма частини третьої статті 61 СК України кореспондує частині четвертій статті 65 цього Кодексу, яка передбачає, що договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім`ї, створює обов`язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім`ї.

При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового (частина друга статті 65 СК України).

За таких обставин за нормами сімейного законодавства умовою належності того майна, яке одержане за договором, укладеним одним із подружжя, до об`єктів спільної сумісної власності подружжя є визначена законом мета укладення договору - інтереси сім`ї, а не власні, не пов`язані із сім`єю інтереси одного з подружжя.

Отже, якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім`ї, то цивільні права та обов`язки за цим договором виникають в обох із подружжя.

Зміст статті 541 ЦК України свідчить про те, що солідарне зобов`язання виникає лише у випадках, встановлених договором або законом. Тобто солідарні зобов`язання виникають лише у випадках, передбачених договором чи актом чинного законодавства (постанови Великої Палати Верховного Суду: від 05 червня 2018 року у справі № 243/10982/15-ц (провадження № 14-81цс18), від 20 червня 2018 року у справі № 308/3162/15-ц (провадження № 14-178цс18), від 12 вересня 2018 року у справі № 569/96/17 (провадження № 14-386цс18), від 23 січня 2019 року у справі № 712/21651/12) (провадження № 14-526цс18)).

Відповідно до частини другої статті 73 СК України стягнення може бути накладено на майно, яке є спільною сумісною власністю подружжя, якщо судом встановлено, що договір був укладений одним із подружжя в інтересах сім`ї і те, що було одержане за договором, використано на її потреби.

Отже, за спільними зобов`язаннями подружжя останнє відповідає усім своїм майном.

Розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу (частина перша статті 68 СК України). Дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу (частина перша статті 69 СК України).

Правовий режим спільної сумісної власності подружжя, винятки з якого прямо встановлені законом, передбачає нероздільність зобов`язань подружжя, що за своїм змістом свідчить саме про солідарний характер таких зобов`язань, незважаючи на відсутність в законі прямої вказівки на солідарну відповідальність подружжя за зобов`язаннями, що виникають з правочинів, вчинених в інтересах сім`ї.

Усуваючи наведений законодавчий недолік, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 30 червня 2020 року у справі № 638/18231/15-ц (провадження № 14-712цс19) погодилася з відповідним висновком Верховного Суду України, викладеним у постановах від 27 квітня 2016 року у справі № 537/6639/13-ц (провадження № 6-486цс16) та від 14 вересня 2016 року у справі № 334/5907/14-ц (провадження № 6-539цс16), про солідарний характер відповідальності подружжя за зобов`язаннями, що виникають з правочинів, вчинених в інтересах сім`ї, якщо інше не передбачене такими правочинами.

Відповідно до статті 520 ЦК України боржник у зобов`язанні може бути замінений іншою особою (переведення боргу) лише за згодою кредитора, якщо інше не передбачено законом.

Переведення частини боргу з одного з подружжя на іншого не може відбуватися автоматично і без згоди кредитора на підставі тільки договору чи рішення суду про поділ майна подружжя.

Отже, при вирішенні спору про порядок виконання колишнім подружжям зобов`язань, що виникають з правочинів, вчинених в інтересах сім`ї, якщо питання про поділ цих зобов`язань не було зі згоди кредитора вирішене при поділі спільного майна цього подружжя, суди повинні керуватися тим, що подружжя має відповідати за такими зобов`язаннями солідарно усім своїм майном.

Такий правовий висновок викладено в названій вище постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 червня 2020 року у справі № 638/18231/15-ц (провадження № 14-712цс19).

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Відповідно до положень частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Частиною шостою статті 81 ЦПК України передбачено, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Згідно із частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України).

Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України).

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України).

У частині першій статті 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Верховний Суд погоджується з доводами касаційної скарги про те, що ненадання письмової згоди другого з подружжя на отримання позики саме по собі не вказує на відсутній солідарний обов`язок повернення боргу за договором позики.

Проте, суд першої інстанції, з висновками якого в цій частині погодився й апеляційний суд, правильно вказав, що позивачем у цій справі не доведено належними та достатніми доказами укладення ОСОБА_2 договорів позики саме в інтересах сім`ї, а не у власних, не пов`язаних із сім`єю інтересах самого позичальника, як і не підтверджено дійсне використання одержаних за договором коштів в інтересах сім`ї, а не у власних, не пов`язаних із сім`єю інтересах одного з подружжя.

Колегія суддів відхиляє доводи касаційної скарги про те, що суди не встановили тієї обставини, на що ОСОБА_2 були витрачені отримані у борг кошти: в інтересах сім`ї, чи у власних інтересах, що є основним для правильності визначення солідарного обов`язку колишнього подружжя, оскільки відповідно до положень статей 12, 81 ЦПК України, у цьому випадку, саме на позивача покладено обов`язок доведення таких обставин, так як саме позивачка звернулася до суду з позовом та заявила відповідні позовні вимоги, які повинна була довести, що було її процесуальним обов`язком. Інше тлумачення цієї обставини буде свідчити про безпідставний перерозподіл тягаря доказування, що не узгоджується з нормами процесуального права.

При цьому, доводи заявника про те, що суди безпідставно не взяли до уваги докази того, що кошти були витрачені на квартиру та ремонт в ній, яка була придбана відповідачами за час шлюбу, є безпідставними, оскільки суди взяли до уваги такі докази та їм була надана відповідна правова оцінка в сукупності з усіма наданими сторонами доказами та приведеними доводами й обґрунтуваннями.

Вказані та інші доводи касаційної скарги зводяться до незгоди з оцінкою судами попередніх інстанцій доказів у справі, що не може бути підставою для скасування судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій, оскільки є переоцінкою Верховним Судом доказів, що у силу вимог статті 400 ЦПК України не входить до компетенції суду касаційної інстанції.

Наведені у касаційній скарзі доводи були предметом дослідження у судах попередніх інстанцій з наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах законодавства, і з якою погоджується суд касаційної інстанції.

Згідно із частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Оскільки доводи касаційної скарги висновків судів першої та апеляційної інстанцій не спростовують, на законність та обґрунтованість їх судових рішень не впливають, то колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані рішення, в незміненій після апеляційного перегляду частині, та постанову - без змін.

Керуючись статтями 400, 402, 409, 410, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 , яка подана її представником - адвокатом Климовичем Андрієм Володимировичем - залишити без задоволення.

Рішення Ленінського районного суду м. Миколаєва від 28 липня 2022 року, в незміненій після апеляційного перегляду частині, та постанову Миколаївського апеляційного суду від 19 жовтня 2022 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Судді:Д. Д. Луспеник І. Ю. Гулейков Б. І. Гулько Г. В. Коломієць Р. А. Лідовець