Рішення

від 12.07.2023 по справі 753/4099/23

ДАРНИЦЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД МІСТА КИЄВА

ДАРНИЦЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД М.КИЄВА

02068, м. Київ, вул. Кошиця, 5-А

справа № 753/4099/23

провадження № 2/753/3651/23

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

12 липня 2023 року Дарницький районний суд м. Києва в складі:

головуючого судді КАЛІУШКА Ф.А.

при секретарі ДАНЬКО В.В.

за участю сторін

представника позивача ОСОБА_1 ;

відповідача 1 ОСОБА_2 ;

відповідача 2 ОСОБА_3 ;

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві в порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу за позовом Акціонерного товариства «Дарницький завод ЗБК» до ОСОБА_2 та ОСОБА_3 про виселення без надання іншого житлового приміщення

ВСТАНОВИВ:

Акціонерне товариство «Дарницький завод ЗБК» (далі по тексту - позивач, АТ «Дарницький завод ЗБК») звернулось до Дарницького районного суду м. Києва з позовом до ОСОБА_2 (далі по тексту - відповідач 1, ОСОБА_2 ), ОСОБА_3 (далі по тексту - відповідач 2, ОСОБА_3 ) про виселення без надання іншого житлового приміщення.

Вказана заява мотивована тим, що на балансі АТ «Дарницький завод ЗБК» перебуває гуртожиток, який розташований за адресою: АДРЕСА_1 . Підставою для вселення в гуртожиток є ордер, який видається на підставі відповідного рішення адміністрації підприємства про надання житлової площі. Так, позивач зазначає, що відповідач 1 в період з 30.09.1971 по 18.02.1994 перебував у трудових відносинах з АТ «Дарницький завод ЗБК», зокрема на підставі наказу №301 від 30.09.1971 він був прийнятий на роботу в транспортний цех кранівником для роботи на всіх кранах з встановленням розряду після набуття практичних навичок у роботі та повторного екзамену. Підстава: особиста заява. 02.03.1994 винесено наказ №93-К про звільнення відповідача 1 з 18.02.1994 з посади кранівника на підставі п. 7 ст. 40 КЗпП України, а саме за появу на роботі в нетверезому стані. Позивач зазначає, що право на тимчасове проживання відповідача 1 в гуртожитку, без належного оформлення, було тісно пов`язано з його роботою на підприємстві, однак у зв`язку з його звільненням, таке право ним було втрачено. Відповідач 2 не перебувала в трудових відносинах з АТ «Дарницький завод ЗБК». Так, 23.01.2023 позивачем на адресу відповідачів 1, 2 було направлено вимоги №№ 8, 9 про добровільне виселення з гуртожитку, проте 14.02.2023 ними було направлено листи-відповіді на адресу позивача у яких вони відмовились від добровільного виселення з гуртожитку.

На підставі викладеного вище, позивач звернувся з даним позовом до суду та просить виселити відповідачів 1, 2 з кімнати АДРЕСА_2 , без надання іншого житлового приміщення.

Ухвалою Дарницького районного суду м. Києва від 17 березня 2023 року відкрито провадження у даній справі та призначено її до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням сторін для розгляду справи по суті в судовому засіданні.

17.04.2023 від відповідача 1 та 20.04.2023 від відповідача 2 надійшли відзиви на позовну заяву, які обґрунтовані тим, що відповідач 1 більше 20-ти років пропрацював на посаді кранівника на заводі ВАТ «Дарницький завод ЗБК». Відповідач 1 та відповідач 2 є чоловіком та дружиною, які фактично проживають у кімнаті № НОМЕР_1 , яка розташована в гуртожитку за адресою: АДРЕСА_1 , з 1971 року, та станом на день подання даного позову є пенсіонерами по старості. Враховуючи те, що ст. 125 ЖК УРСР визначено, що без надання іншого жилого приміщення не може бути виселено, зокрема осіб, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації, що надали їм службове жиле приміщення, не менш як десять років, пенсіонерів по старості, персональних пенсіонерів, а відтак позов є необґрунтованим та таким, що задоволенню не підлягає.

Окрім того, до відзиву відповідача 1 долучено копію трудової книжки у якій здійснено запис про те, що він звільнений 14.02.1994 за власним бажанням згідно наказу №14 від 25.02.1994.

22.05.2023 від представника позивача надійшла відповідь на відзив у якій останній звертає увагу суду на те, що відповідача 1 було звільнено згідно наказу 15/ОК від 02.03.1994 на підставі п. 7 ст. 40 КЗпП України, у зв`язку з появою на роботі в нетверезому стані. Натомість, відповідно до наданої відповідачем 1 копії трудової книжки його було звільнено 14.02.1994 за власним бажанням згідно наказу №14 від 25.02.1994, однак наказ №14 будь-яких відомостей про звільнення відповідача 1 не містить, окрім того даний наказ датований не 25.02.1994, а 01.03.1994. На підтвердження своїх доводів до відповіді на відзив долучив копію наказу №14 від 01.03.1994.

01.06.2023 від відповідачів 1, 2 надійшли заперечення на відповідь на відзив.

В судове засідання, яке відбулося 11.07.2023, з`явились представник позивача та відповідачі 1, 2.

В судовому засіданні, яке відбулося 27.06.2023, суд зобов`язав відповідача 1 надати оригінал трудової книжки, що було зроблено останнім.

Суд в судовому засіданні оглянув оригінал трудової книжки та встановив, що записи оригіналів, які містяться в трудовій книжці, відповідають наданим відповідачем 1 копіям трудової книжки.

Так, представник позивача надав додаткові пояснення, у яких вказав, що в тексті позовної заяви наявна технічна помилка, оскільки відповідач 1 звільнений не на підставі наказу №93-К від 02.03.1994, а на підставі наказу №15/ОК від 02.03.1994. У п. 2.1. наказу №15/ОК від 02.03.1994 зазначено «звільнити ОСОБА_2 , який працює на посаді кранівника, за погодження профкому, 18.02.1994 за п. 7 ст. 40 КЗпП України, а саме за появу на роботі 03.02.1994 в нетверезому стані». Крім того, дата та причина звільнення відповідача 1 за вказаних вище обставин підтверджується особовою карткою № НОМЕР_2 ОСОБА_2 , яка містить інформацію про дату та обставини звільнення його, а саме звільнення 18.02.1994 на підставі п. 7 ст. 40 КЗпП згідно наказу №15/ОК від 02.03.1994.

До додаткових пояснень долучив копію особової картки ОСОБА_2 №2123 та надав її оригінал, який був оглянутий судом.

В судовому засіданні представник позивача позовні вимоги підтримав та прохав задовольнити їх в повному обсязі.

Відповідачі 1, 2 заперечували проти заявлених позовних вимог та прохали відмовити в повному обсязі.

Суд, заслухавши думку учасників процесу, дослідивши письмові докази, наявні у матеріалах справи, всебічно перевіривши обставини, на яких вони ґрунтуються у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, встановив наступні обставини та дійшов висновку про відмову у задоволенні позовних вимог, виходячи з наступних підстав.

Судом встановлено, що АТ «Дарницький Завод ЗБК» заснований державою Україна в особі Регіонального відділення Фонду державного майна України по м. Києву згідно з рішенням Регіонального відділення Фонду державного майна України по м. Києву від 16.11.1995 за № 997/пр шляхом перетворення державного підприємства Дарницький Завод ЗБК ВО «Укртрансзалізобетон» корпорації «Укртрансбуд» у ВАТ «Дарницький Завод ЗБК».

Під час заснування Товариства як юридичної особи, засновник - Фонд державного майна України по м. Києву передав до статутного фонду Товариства нерухоме майно у тому числі гуртожиток, що знаходиться за адресою АДРЕСА_3 .

Відведення землі під будівництво гуртожитку по АДРЕСА_3 було здійснено на підставі Рішення виконавчого комітету міської Ради трудящих №2127 від 14.12.1965.

Згідно з нормами законодавства, які діяли на момент створення, а саме ст. 12 Закону України «Про господарські товариства» товариство є власником майна, переданого йому засновниками і учасниками у власність. Відповідно до ст. 26 Цивільного кодексу УРСР, правоздатність юридичної особи виникає в момент реєстрації статуту юридичної особи.

Відповідно до ст. 115 Цивільного кодексу України (далі по тексту - ЦК України) господарське товариство є власником, у тому числі, майна, переданого йому учасниками товариства у власність як вклад до статутного (складеного) капіталу.

Положеннями ст. 85 Господарського кодексу України (далі по тексту - ГК України) господарське товариство є власником майна, переданого йому у власність засновниками і учасниками як внески.

Відповідно до витягу з відомості про інвентаризацію щодо будівель та споруд, що були передані ДЗЗБК і увійшли до його статутного фонду, станом на 01.07.1995, гуртожитки увійшли до статутного фонду підприємства.

Відповідно до рішення Регіонального відділення Фонду державного майна України по Києву від 16.11.1995 за № 997/пр будівля по АДРЕСА_3 є гуртожитком, передана до статутного фонду та перебуває на балансі ПАТ «Дарницький завод ЗЕК». Гуртожиток перебуває на балансі позивача.

Таким чином, право власності на передане у статутний фонд майно належить підприємству з моменту державної реєстрації як юридичної особи, тобто з 16.11.1995.

Рішенням Київської міської ради №101/9180 від 28.07.2020 вулицю «Російську» в Дарницькому районі м. Києва перейменовано на вулицю «Юрія Литвинського».

Гуртожиток до комунальної власності не передавався.

Статтею 41 Конституції України визначено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

Відповідно до ч. 1 ст. 316 Цивільного кодексу України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Згідно ч. 1 ст. 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.

Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (частина перша статті 321 ЦК України).

За приписом ст. 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Крім того, правові підстави для виселення осіб з жилих приміщень, наслідки їх виселення також передбачено правовими нормами ЖК УРСР.

Зокрема, правові підстави користування службовими жилими приміщеннями та наслідки виселення осіб з таких приміщень передбачено главою 3 ЖК УРСР.

Відповідно до ч. 2 ст. 128 ЖК УРСР жила площа в гуртожитку надається одиноким громадянам і сім`ям, які мають право проживати у гуртожитках, за рішенням адміністрації підприємства, установи, організації або органу місцевого самоврядування, у власності чи управлінні яких перебуває гуртожиток.

У частині першій статті 129 ЖК УРСР встановлено, що на підставі рішення про надання жилої площі в гуртожитку адміністрація підприємства, установи, організації, орган місцевого самоврядування видає громадянинові спеціальний ордер, який є єдиною підставою для вселення на надану жилу площу в гуртожитку.

Згідно статті 64 ЖК України, члени сім`ї наймача, які проживають разом з ним, користуються нарівні з наймачем усіма правами і несуть усі обов`язки, що випливають з договору найму жилого приміщення. Повнолітні члени сім`ї несуть солідарну з наймачем майнову відповідальність за зобов`язаннями, що випливають із зазначеного договору.

До членів сім`ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім`ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство.

Якщо особи, зазначені в частині другій цієї статті, перестали бути членами сім`ї наймача, але продовжують проживати в займаному жилому приміщенні, вони мають такі ж права і обов`язки, як наймач та члени його сім`ї.

Статтею 124 ЖК УРСР встановлено, що робітники і службовці, що припинили трудові відносини з підприємством, установою, організацією, а також громадяни, які виключені з членів колгоспу або вийшли з колгоспу за власним бажанням, підлягають виселенню з службового жилого приміщення з усіма особами, які з ними проживають, без надання іншого жилого приміщення.

За змістом статті 132 ЖК УРСР сезонні, тимчасові працівники і особи, що працювали за строковим трудовим договором, які припинили роботу, а також особи, що вчились у навчальних закладах і вибули з них, підлягають виселенню без надання іншого жилого приміщення з гуртожитку, який їм було надано у зв`язку з роботою чи навчанням. Інших працівників підприємств, установ, організацій, які поселилися в гуртожитку в зв`язку з роботою, може бути виселено без надання іншого жилого приміщення в разі звільнення за власним бажанням без поважних причин, за порушення трудової дисципліни або вчинення злочину. Осіб, які припинили роботу з інших підстав, ніж ті, що зазначені в частині другій цієї статті, а також осіб, перелічених у статті 125 цього Кодексу, може бути виселено лише з наданням їм іншого жилого приміщення.

Згідно з частиною першою статті 19 Закону України «Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків» забороняється виселення, переселення та відселення мешканців гуртожитків, на яких поширюється дія цього Закону, які були на правових підставах вселені в гуртожиток і фактично проживають у гуртожитку, без попереднього надання їм (їхнім сім`ям) іншого житла, придатного для постійного проживання людей, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті

Відповідно до ст. 125 ЖК УРСР без надання іншого жилого приміщення у випадках, зазначених у статті 124 цього Кодексу, не може бути виселено:

- осіб з інвалідністю внаслідок війни та інших осіб з інвалідністю з числа військовослужбовців, які стали особами з інвалідністю внаслідок поранення, контузії або каліцтва, що їх вони дістали при захисті СРСР чи при виконанні інших обов`язків військової служби, або внаслідок захворювання, зв`язаного з перебуванням на фронті; учасників Другої світової війни, які перебували у складі діючої армії; сім`ї військовослужбовців і партизанів, які загинули або пропали безвісти при захисті СРСР чи при виконанні інших обов`язків військової служби; сім`ї військовослужбовців; осіб з інвалідністю з числа осіб рядового і начальницького складу органів Міністерства внутрішніх справ СРСР, які стали особами з інвалідністю внаслідок поранення, контузії або каліцтва, що їх вони дістали при виконанні службових обов`язків;

- осіб, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації, що надали їм службове жиле приміщення, не менш як десять років;

- осіб, що звільнені з посади, у зв`язку з якою їм було надано жиле приміщення, але не припинили трудових відносин з підприємством, установою, організацією, які надали це приміщення;

- осіб, звільнених у зв`язку з ліквідацією підприємства, установи, організації або за скороченням чисельності чи штату працівників;

- пенсіонерів по старості, персональних пенсіонерів; членів сім`ї померлого працівника, якому було надано службове жиле приміщення; осіб з інвалідністю внаслідок нещасного випадку на виробництві або професійного захворювання I і II груп, осіб з інвалідністю I і II груп з числа військовослужбовців і прирівняних до них осіб та осіб рядового і начальницького складу Державної служби спеціального зв`язку та захисту інформації України;

- одиноких осіб з неповнолітніми дітьми, які проживають разом з ними.

З матеріалів справи вбачається, що відповідач перебував у трудових відносинах з АТ «Дарницький завод ЗБК», що підтверджується наказом №301 від 30.09.1971 про прийняття на роботу в транспортний цех кранівником для роботи на всіх кранах з встановленням розряду після набуття практичних навичок у роботі та повторного екзамену. Підстава: особиста заява.

Водночас, правовою підставою для виселення відповідачів без надання іншого жилого приміщення представник позивача вказує на наказ №15/ОК від 02.03.1994, за яким відповідач - ОСОБА_2 звільнений з посади кранівника ТЦ, 18.02.1994 на підставі п. 7 ст. 40 КЗпП України, а саме за появу на роботі 03.02.1994 в нетверезому стані.

При цьому, відповідно до ч. 1 ст. 12 Цивільного процесуального кодексу України (далі по тексту - ЦПК України) цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін.

За приписами ч. 3 ст. 12, ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно ч. 6 ст. 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Частиною першою статті 76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (ч. 1 ст. 77 ЦПК України). Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (ч. 1 ст. 80 ЦПК України).

Частиною першою статті 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Так, як було зазначено вище, позивач вказує, що згідно наказу №15/ОК від 02.03.1994 відповідач звільнений з посади кранівника ТЦ, 18.02.1994 на підставі п. 7 ст. 40 КЗпП України, а саме за появу на роботі 03.02.1994 в нетверезому стані.

Проте, згідно записів, вчинених у трудовій книжці відповідача 1, оригінал якої було оглянуто судом та встановлено, що останній був звільнений 14.02.1994 на підставі ст. 38 КЗпП України за власним бажанням. Окрім цього, запис у трудовій книжці було зроблено начальником, що підтверджується його власноручним підписом.

Представник позивача у якості доказу щодо звільнення 18.02.1994 ОСОБА_2 з посади кранівника на підставі п. 7 ст. 40 КЗпП України згідно наказу №15/ОК від 02.03.1994 посилається на особову картку № НОМЕР_2 . Однак, суд критично ставиться до даного доказу виходячи з того, що він не є належним та допустимим, так як не містить жодної печатки та не містить даних про особу, яка здійснила цей запис, а також не містить її власноручного підпису. При цьому, суд зазначає, що усі записи, які містяться на звороті особової картки № НОМЕР_2 є не чіткими, тоді як запис щодо звільнення відповідача 1 є чітким, а відтак встановити коли саме було зроблено даний запис не вбачається за можливо.

Також варто зазначити щодо невідповідності дати звільнення відповідача 1. Так, у трудовій книжці дата звільнення відповідача 1 зазначена 14.02.1994, тоді як наказ №15/ОК щодо звільнення відповідача 1 з посади кранівника винесений 02.03.1994, а дата його звільнення вказана 18.02.1994, що в свою чергу не відповідає дійсності, оскільки станом на 18.02.1994 відповідач вже не перебував у трудових відносинах з позивачем.

З огляду на вищевикладене, а також на встановлені судом обставини, зокрема, на недоведеність позивачем факту звільнення відповідача 1 згідно наказу №15/ОК від 02.03.1994 з посади кранівника ТЦ, 18.02.1994 на підставі п. 7 ст. 40 КЗпП України, а саме за появу на роботі 03.02.1994 в нетверезому стані, беручи до уваги всі встановлені судом факти і відповідні їм правовідносини, належність, допустимість і достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок у їх сукупності, суд дійшов висновку про відмову у задоволенні позовних вимог у повному обсязі.

В порядку ст. 141 ЦПК України, враховуючи відмову у задоволенні позовних вимог, відшкодування судових витрат позивачу не здійснюється.

На підставі викладеного та керуючись стст. 1-23, 76-81, 89, 95, 131, 141, 258-259, 263-265, 352, 354, 355 ЦПК України, суд,

ВИРІШИВ:

У задоволенні позовних вимог Акціонерного товариства «Дарницький завод ЗБК» до ОСОБА_2 та ОСОБА_3 про виселення без надання іншого житлового приміщення - відмовити.

Рішення може бути оскаржено до Київського апеляційного суду шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручене у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

СУДДЯ: КАЛІУШКО Ф.А.

Дата виготовлення та підписання повного тексту рішення 01.11.2023 року.