Постанова

від 09.04.2024 по справі 753/4099/23

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

справа №753/4099/23 Головуючий у І інстанції - Каліушко Ф.А.

апеляційне провадження №22-ц/824/7455/2024 Доповідач у ІІ інстанції - Приходько К.П.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

09 квітня 2024 року Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

судді-доповідача Приходька К.П.,

суддів Писаної Т.О., Журби С.О.,

за участю секретаря Миголь А.А.,

розглянув у відкритому судовому засіданні в м. Києві апеляційну скаргу Акціонерного товариства «Дарницький завод ЗБК» на рішення Дарницького районного суду м. Києва від 12 липня 2023 року

у справі за позовом Акціонерного товариства «Дарницький завод ЗБК» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про виселення без надання іншого житлового приміщення, -

установив:

У березні 2023 року АТ «Дарницький завод ЗБК» звернулося до Дарницького районного суду м. Києва з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про виселення без надання іншого житлового приміщення.

В обґрунтування своїх позовних вимог зазначило, що на балансі АТ «Дарницький завод ЗБК» перебуває гуртожиток, який розташований за адресою: АДРЕСА_1 .

Підставою для вселення в гуртожиток є ордер, який видається на підставі відповідного рішення адміністрації підприємства про надання житлової площі.

Вказує, що ОСОБА_1 в період з 30 вересня 1971 року по 18 лютого 1994 року перебував у трудових відносинах з АТ «Дарницький завод ЗБК», зокрема на підставі наказу №301 від 30 вересня 1971 року він був прийнятий на роботу в транспортний цех кранівником для роботи на всіх кранах з встановленням розряду після набуття практичних навичок у роботі та повторного екзамену.

Підстава: особиста заява.

02 березня 1994 року винесено наказ №93-К про звільнення ОСОБА_1 з 18 лютого 1994 року з посади кранівника на підставі п. 7 ст. 40 КЗпП України, а саме за появу на роботі в нетверезому стані.

Зазначає, що право на тимчасове проживання ОСОБА_1 в гуртожитку, без належного оформлення, було тісно пов`язано з його роботою на підприємстві, однак у зв`язку з його звільненням, таке право ним було втрачено.

ОСОБА_2 не перебувала в трудових відносинах з АТ «Дарницький завод ЗБК».

Так, 23 січня 2023 року на адресу відповідачів було направлено вимоги №№ 8, 9 про добровільне виселення з гуртожитку, проте 14 лютого 2023 року ними було направлено листи-відповіді на адресу Товариства, у яких вони відмовились від добровільного виселення з гуртожитку.

Просило суд, виселити ОСОБА_1 та ОСОБА_2 з кімнати АДРЕСА_2 , без надання іншого житлового приміщення.

Рішення Дарницького районного суду м. Києва від 12 липня 2023 року узадоволенні зазначеного вище позову відмовлено.

Не погодившись із вказаним судовим рішенням, АТ «Дарницький завод ЗБК» подало апеляційну скаргу, вважаючи, що при ухваленні оскаржуваного рішення судом першої інстанції порушено норми процесуального та матеріального права, не враховано обставини, які мають суттєве значення для справи.

В обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначило, що в оскаржуваному рішенні суд першої інстанції дослідив особову картку та за наслідками визнав її недопустимим доказом, проте дійсність і оригінальність вказаної картки підтверджується її візуальним виглядом, який безперечно свідчить про те, що вона дійсно заведена у 1971 році, а всі записи у ній відповідають часу їх внесення.

Крім того, вважає, що належною датою звільнення ОСОБА_1 є саме 18 лютого 1994 року, що підтверджується наказом №15/ок від 02 березня 1994 року та особовою карткою працівника № НОМЕР_1 .

Звертає увагу, що відповідно до ч. 2 ст. 132 ЖК України, відповідно до якої інших працівників підприємств, установ, організацій, які поселились в гуртожиток у зв`язку з роботою, може бути виселено без надання іншого жилого приміщення в разі звільнення за власним бажанням без поважних причин, за порушення трудової дисципліни або вчинення злочину.

Таким чином, принципово не важливо, чи було звільнено працівника, ОСОБА_1 за власним бажанням чи за порушення трудової дисципліни.

Крім того, наголошує, що у відповідачів наявне на праві власності інше житло.

Просило суд, рішення Дарницького районного суду м. Києва від 12 липня 2023 року скасувати та ухвалити нове, яким позовні вимоги задовольнити в повному обсязі.

На вказану апеляційну скаргу ОСОБА_1 подав відзив, в обґрунтування якого зазначив, що на підтвердження його звільнення позивач надав виключно копію наказу №15ОК від 02 березня 1994 року, без підпису керівника.

До того ж, звертаючись до нього та ОСОБА_2 з вимогами про виселення позивач не повідомляв про таку підставу, як його звільнення на підставі п.7 ст. 40 КЗпП України.

Наголошує, що без відповідних фахових знань у певній експертній галузі не можливо встановити дійсність та оригінальність картки № НОМЕР_1 , тим більше встановити, що вона заведена саме у 1971 році. Також, напис в кінці довідки без підпису з посиланням на п.7 ст. 40 КЗпП України не підтверджує факт його звільнення за цією статтею.

Крім того, позивач не долучив згоди профспілкового органу про надання згоди на його звільнення з підстав п.7 ст. 40 КЗпП України.

Також, в подальшому, позивач не звертався до суду про залучення вказаного доказу і про неможливість його подання.

Вказує, що оскільки він пропрацював на заводі більше 20-ти років, він та ОСОБА_2 є пенсіонером за віком, а тому підпадають під категорію осіб відповідно до ст. 125 Житлового кодексу України, а тому вимога позивача про виселення без надання іншого житлового приміщення є незаконною.

Разом з тим, позивач не довів належними доказами те, що гуртожиток переданий до його статутного капіталу, оскільки гуртожиток відноситься до державного житлового фонду, і належить позивачу на праві повного господарського відання, а тому позивач не набув процесуальної дієздатності, щодо подання позову про виселення з гуртожитку.

Просив суд, апеляційну скаргу залишити без задоволення, рішення Дарницького районного суду м. Києва від 12 липня 2023 року залишити без змін.

В судовому засіданні представник АТ «Дарницький завод ЗБК» - Мезецький М.С. апеляційну скаргу підтримав та просив її задовольнити.

В судовому засіданні ОСОБА_1 та ОСОБА_2 заперечили проти доводів апеляційної скарги, просили апеляційну скаргу відхилити, а рішення суду першої інстанції залишити без змін, вважаючи його законним та обґрунтованим.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення осіб, які з`явились в судове засідання, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає з таких підстав.

Відповідно до ст. 263 ЦПК України, рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються, як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Судом першої інстанції встановлено, що АТ «Дарницький Завод ЗБК» заснований державою Україна в особі Регіонального відділення Фонду державного майна України по м. Києву згідно з рішенням Регіонального відділення Фонду державного майна України по м. Києву від 16 листопада 1995 року за №997/пр шляхом перетворення державного підприємства Дарницький Завод ЗБК ВО «Укртрансзалізобетон» корпорації «Укртрансбуд» у ВАТ «Дарницький Завод ЗБК».

Під час заснування Товариства як юридичної особи, засновник - Фонд державного майна України по м. Києву передав до статутного фонду Товариства нерухоме майно у тому числі гуртожиток, що знаходиться за адресою: м. Київ, вул. Російська, 45.

Відведення землі під будівництво гуртожитку по АДРЕСА_3 було здійснено на підставі Рішення виконавчого комітету міської Ради трудящих №2127 від 14 грудня 1965 року.

Відповідно до витягу з відомості про інвентаризацію щодо будівель та споруд, що були передані ДЗЗБК і увійшли до його статутного фонду, станом на 01 липня 1995 року, гуртожитки увійшли до статутного фонду підприємства.

Відповідно до рішення Регіонального відділення Фонду державного майна України по Києву від 16 листопада 1995 року за № 997/пр будівля по АДРЕСА_3 є гуртожитком, передана до статутного фонду та перебуває на балансі ПАТ «Дарницький завод ЗЕК». Гуртожиток перебуває на балансі позивача.

Таким чином, право власності на передане у статутний фонд майно належить підприємству з моменту державної реєстрації як юридичної особи, тобто з 16 листопада 1995 року.

Рішенням Київської міської ради №101/9180 від 28 липня 2020 року вулицю «Російську» в Дарницькому районі м. Києва перейменовано на вулицю «Юрія Литвинського».

Гуртожиток до комунальної власності не передавався.

ОСОБА_1 перебував у трудових відносинах з АТ «Дарницький завод ЗБК», що підтверджується наказом №301 від 30 вересня 1971 року про прийняття на роботу в транспортний цех кранівником для роботи на всіх кранах з встановленням розряду після набуття практичних навичок у роботі та повторного екзамену. Підстава: особиста заява.

Правовою підставою для виселення відповідачів без надання іншого жилого приміщення позивач вказує на наказ №15/ОК від 02 березня 1994 року, за яким відповідач - ОСОБА_1 звільнений з посади кранівника ТЦ, 18 лютого 1994 року на підставі п. 7 ст. 40 КЗпП України, а саме за появу на роботі 03 лютого 1994 року в нетверезому стані.

Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що позивач не довів факт звільнення ОСОБА_1 згідно наказу №15/ОК від 02 березня 1994 року з посади кранівника ТЦ, 18 лютого 1994 року на підставі п. 7 ст. 40 КЗпП України, а саме за появу на роботі 03 лютого 1994 року в нетверезому стані.

Суд першої інстанції взяв до уваги всі встановлені факти і відповідні їм правовідносини, належність, допустимість і достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок у їх сукупності.

З висновками суду першої інстанції погоджується і колегія суддів, оскільки вони ґрунтуються на матеріалах справи, а також узгоджуються з вимогами чинного законодавства з огляду на наступне.

Відповідно до ч. 4 ст. 9 ЖК України, ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.

Згідно з ч. 1 ст. 109 ЖК України, виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку.

Робітники і службовці, що припинили трудові відносини з підприємством, установою, організацією, а також громадяни, які виключені з членів колгоспу або вийшли з колгоспу за власним бажанням, підлягають виселенню з службового жилого приміщення з усіма особами, які з ними проживають, без надання іншого жилого приміщення (ст. 124 ЖК).

Відповідно до ст. 125 ЖК без надання іншого жилого приміщення у випадках, зазначених у ст. 124 цього Кодексу, не може бути виселено:

- осіб з інвалідністю внаслідок війни та інших осіб з інвалідністю з числа військовослужбовців, які стали особами з інвалідністю внаслідок поранення, контузії або каліцтва, що їх вони дістали при захисті СРСР чи при виконанні інших обов`язків військової служби, або внаслідок захворювання, зв`язаного з перебуванням на фронті; учасників Другої світової війни, які перебували у складі діючої армії; сім`ї військовослужбовців і партизанів, які загинули або пропали безвісти при захисті СРСР чи при виконанні інших обов`язків військової служби; сім`ї військовослужбовців; осіб з інвалідністю з числа осіб рядового і начальницького складу органів Міністерства внутрішніх справ СРСР, які стали особами з інвалідністю внаслідок поранення, контузії або каліцтва, що їх вони дістали при виконанні службових обов`язків;

- осіб, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації, що надали їм службове жиле приміщення, не менш як десять років;

- осіб, що звільнені з посади, у зв`язку з якою їм було надано жиле приміщення, але не припинили трудових відносин з підприємством, установою, організацією, які надали це приміщення;

- осіб, звільнених у зв`язку з ліквідацією підприємства, установи, організації або за скороченням чисельності чи штату працівників;

- пенсіонерів по старості, персональних пенсіонерів; членів сім`ї померлого працівника, якому було надано службове жиле приміщення; осіб з інвалідністю внаслідок нещасного випадку на виробництві або професійного захворювання I і II груп, осіб з інвалідністю I і II груп з числа військовослужбовців і прирівняних до них осіб та осіб рядового і начальницького складу Державної служби спеціального зв`язку та захисту інформації України;

- одиноких осіб з неповнолітніми дітьми, які проживають разом з ними.

За приписами ст. 12, 81 ЦПК України, кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (ч. 2 ст. 77 ЦПК України).

Колегія суддів звертає увагу, що Верховний Суд у ході касаційного перегляду судових рішень неодноразово наголошував на необхідності застосування категорій стандартів доказування та зазначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зазначений принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (правові висновки Верховного Суду, викладені у постановах від 02 жовтня 2018 року у справі №910/18036/17, від 23 жовтня 2019 року у справі №917/1307/18, від 18 листопада 2019 року у справі №902/761/18, від 04 грудня 2019 року у справі №917/2101/17).

Для прикладу, щодо належності, допустимості та достовірності доказів, слід звернути увагу на постанову ВС від 14 квітня 2021 року у справі №520/17947/18, в якій суд встановив, що жоден із письмових доказів, доданих до позовної заяви не засвідчений у встановленому порядку; позивач не зазначив, оригінали яких доказів наявні у нього та в яких осіб наявні інші докази, оригінали яких відсутні у позивача; учасникам справи роз`яснено вимоги до подання письмових доказів. За таких обставин суд першої інстанції зробив правильний висновок, що надані позивачем в обґрунтування своїх позовних вимог докази не є допустимими, тому відмовив у задоволенні позовних вимог.

Таким чином, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що позивач не довів належними та допустимими доказами факт звільнення ОСОБА_1 на підставі п. 7 ст. 40 КЗпП України, а саме за появу на роботі в нетверезому стані.

Крім того, як вбачається з матеріалів справи ОСОБА_1 перебував у трудових відносинах з АТ «Дарницький завод ЗБК» більше 20-ти років, відповідачі є пенсіонерами за віком, а тому згідно положень ст. 125 ЖК не підлягають виселенню без надання іншого приміщення.

Апеляційна скарга не містить доводів на спростування вищевказаного висновку.

Посилання позивача в апеляційній скарзі, що у відповідачів наявне на праві власності інше житло, колегією суддів оцінюється критично, оскільки дане твердження також не підтверджене належними, достовірними, допустимими та достатніми доказами.

Підсумовуючи наведене, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції, щодо відсутності підстав для виселення відповідачів із зайнятого ними житла без надання іншого приміщення.

Відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського Суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу» між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи.

Пункт 2 ст. 8 Конвенції чітко визначає підстави, за яких втручання держави у використання особою прав, зазначених в п. 1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання має бути передбачене законом і необхідне в демократичному суспільстві, а також здійснюватися в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності, охорони здоров`я чи моралі, захисту прав і свобод інших осіб. Цей перелік підстав для втручання є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню. Водночас державі надаються широкі межі розсуду, які не є однаковими і в кожному конкретному випадку залежать від цілей, зазначених у п. 2 ст. 8 Конвенції.

Будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися «згідно із законом», воно повинне мати «легітимну мету» та бути «необхідним у демократичному суспільстві». Якраз «необхідність у демократичному суспільстві» і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які у свою чергу мають бути «відповідними і достатніми»; для такого втручання має бути «нагальна суспільна потреба», а втручання - пропорційним законній меті (рішення ЄСПЛ від 23 вересня 1982 року в справі «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» заяви № 7151/75, № 7152/75).

Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення ЄСПЛ від 13 травня 2008 року в справі «МакКенн проти Сполученого Королівства»).

Ураховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, суд надає особливої уваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення (рішення ЄСПЛ у справі «Зехентнер проти Австрії»). Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співрозмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції (рішення ЄСПЛ від 09 жовтня 2007 року в справі «Станкова проти Словаччини»; рішення ЄСПЛ від 15 січня 2009 року в справі «Косіч проти Хорватії» та рішення ЄСПЛ від 22 жовтня 2009 року в справі «Пауліч проти Хорватії»).

В рамках справи, що переглядається встановлено, що відповідачі зайняли гуртожиток за адресою: АДРЕСА_3 , який було передано до статутного фонду АТ «Дарницький завод ЗБК» на достатній правовій підставі та не підлягають виселенню без надання іншого житла, а тому, враховуючи, що позивач ставить питання про виселення саме без надання іншого жилого приміщення, правильним є висновок суду першої інстанції про відмову в позові.

Доводи апеляційної скарги не дають підстав вважати, що судом порушені норми матеріального та процесуального права.

Суд першої інстанції повно і всебічно дослідив наявні у справі докази та дав їм належну правову оцінку, правильно встановив обставини справи, в результаті чого ухвалив законне й обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам матеріального і процесуального права.

Відповідно до ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Враховуючи вищевикладене, апеляційна скарга АТ «Дарницький завод ЗБК» підлягає залишенню без задоволення, а рішення Дарницького районного суду м. Києва від 12 липня 2023 року залишенню без змін.

Керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 375, 381-384 ЦПК України, суд

постановив:

Апеляційну скаргу Акціонерного товариства «Дарницький завод ЗБК» залишити без задоволення.

Рішення Дарницького районного суду м. Києва від 12 липня 2023 року залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів.

Повний текст постанови складено 15 квітня 2024 року.

Суддя-доповідач К.П. Приходько

Судді Т.О. Писана

С.О. Журба