Постанова

від 21.12.2023 по справі 380/17276/23

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

21 грудня 2023 рокуЛьвівСправа № 380/17276/23 пров. № А/857/17166/23

Восьмий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:

головуючого судді:Затолочного В.С.,

суддів:Качмара В.Я., Пліша М.А.,

за участі секретаря судового засіданняЄршової Ю.С.,

представника позивачаЖукровського Я.І.,

представника відповідачаЛомако Є.О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в режимі відеоконференції апеляційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Львівського окружного адміністративного суду від 06 вересня 2023 року про закриття провадження у справі № 380/17276/23 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Фонду державного майна України, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, Міністерство охорони здоров`я України про зобов`язання вчинити певні дії (ухвала суду першої інстанції прийнята суддею Коморним О.І. у м. Львів Львівської області 06 вересня 2023 року у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін, повний текст ухвали складений 06.09.2023), -

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 (далі також ОСОБА_1 , позивач) звернулася з позовом до Фонду державного майна України (далі також Фонд, відповідач), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - Міністерство охорони здоров`я України, в якому просила суд:

- визнати бездіяльність Фонду стосовно не розгляду заяви про звільнення за власним бажанням від 15.05.2023 та не видання наказу про звільнення ОСОБА_1 з посади тимчасово виконуючого обов`язки директора Львівського державного підприємства «Оптово-роздрібний магазин «Медтехніка № 1» протиправною;

- зобов`язати відповідача видати наказ про звільнення позивача з посади тимчасово виконуючого обов`язки директора Львівського державного підприємства «Оптово-роздрібний магазин «Медтехніка № 1» з 04.07.2023.

- зобов`язати Фонд подати до уповноваженого суб`єкта державної реєстрації заяву про виключення відомостей про ОСОБА_1 як керівника Львівського державного підприємства «Оптово-роздрібний магазин «Медтехніка № 1» із Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань.

Ухвалою Львівського окружного адміністративного суду від 06 вересня 2023 року провадження у справі № 380/17276/23 закрито.

Не погодившись із вказаною ухвалою, вважаючи її незаконною та необґрунтованою, її оскаржила позивач, просить таку скасувати та ухвалити нове судове рішення про задоволення позову ОСОБА_1 про визнання протиправною бездіяльності Фонду та зобов`язання вчинити дії.

У доводах апеляційної скарги вказує, що суд першої інстанції належним чином не визначив характер спору, суб`єктний склад правовідносин, предмет та підстави заявлених вимог, унаслідок чого дійшов помилкового висновку про закриття провадження у справі. Також звертає увагу апеляційного суду, що суд першої інстанції під час постановлення ухвали не врахував і не розглянув поданої заяви про зменшення розміру позовних вимог.

У відзиві на апеляційну скаргу відповідач підтримав доводи, викладені у оскаржуваному судовому рішенні, заперечив обґрунтованість апеляційних вимог та просив залишити апеляційну скаргу без задоволення, а ухвалу суду першої інстанції - без змін.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, переглянувши справу за наявними у ній доказами, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, суд апеляційної інстанції приходить до переконання, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Судом першої інстанції встановлено та підтверджено матеріалами справи, що відповідно до наказу Державного українського підприємства «Полімед» «Про звільнення з посади директора Львівського державного підприємства оптово-роздрібного магазину «Медтехніка № 1» Кочмар Я.О.» від 12.03.1997 № 19-ОС на ОСОБА_1 покладено виконання обов`язків директора Львівського державного підприємства «Оптово-роздрібного магазину «Медтехніка» № 1», тимчасово.

Наказом Львівського державного підприємства «Оптово-роздрібний магазин «Медтехніка № 1» від 17.03.1997 № 22А ОСОБА_1 приступила до виконання обов`язків директора магазину.

Згідно Акту приймання-передачі єдиного майнового комплексу Львівського державного підприємства «Оптово-роздрібний магазин «Медтехніка» № 1» із сфери управління Міністерства охорони здоров`я України передано до сфери управління Фонду державного майна України на виконання розпорядження Кабінету Міністрів України від 26.07.2022 № 683-р «Деякі питання управління об`єктами державної власності».

15.05.2023 позивач подала відповідачу заяву про звільнення з посади т.в.о. директора Львівського державного підприємства «Оптово-роздрібний магазин «Медтехніка» № 1» за статтею 38 Кодексу законів про працю (далі також КЗпП) за власним бажанням з 04.07.2023, яка зареєстрована від 19.06.2023 вх. № 16/24383.

Вважаючи, що відповідач допускає протиправну бездіяльність щодо розгляду поданої заяви про звільнення та прийняття рішення в межах своїх повноважень, позивач звернулася до суду із цим позовом.

Приймаючи оскаржувану ухвалу, суд першої інстанції виходив з того, що цей спір не є публічно-правовим і не належить до юрисдикції адміністративних судів, а стосується трудових відносин і має вирішуватись в порядку цивільного судочинства.

Апеляційний суд погоджується з таким висновком суду першої інстанції і надаючи правову оцінку обставинам справи та доводам апелянта, зазначає наступне.

Відповідно до статті 3 Конституції України людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави.

Згідно зі статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року (далі також - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

В Україні систему судів утворено згідно з положеннями статей 6, 124, 125 Конституції України із застосуванням принципу спеціалізації з метою забезпечення найбільш ефективних механізмів захисту прав і свобод людини у відповідних правовідносинах.

На підставі положень Конституції України про судову спеціалізацію (частина перша статті 125) і про гарантування кожному права на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб (частина друга статті 55) в Україні утворено окрему систему судів адміністративної юрисдикції. Захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень визначено як безпосереднє завдання адміністративного судочинства (частина перша статті 2 КАС України). Адміністративне судочинство як спеціалізований вид судової діяльності стало тим конституційно і законодавчо закріпленим механізмом, що збільшив можливості людини для здійснення права на судовий захист від протиправних рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень.

Законом України від 02.06.2016 № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» передбачено, що судова влада реалізується шляхом здійснення правосуддя у рамках відповідних судових процедур (частина перша статті 5); суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення (частини перша статті 18 даного Закону). Головними критеріями судової спеціалізації визнається предмет спірних правовідносин і властива для його розгляду процедура. Процесуальними кодексами України встановлено неоднакову процедуру судового провадження щодо різних правовідносин.

Системний аналіз вказаних норм Конституції та законів України дає підстави стверджувати, що розмежування юрисдикційних повноважень у межах спеціалізації судів підпорядковано гарантіям права кожної особи на ефективний судовий захист. При цьому адміністративне судочинство як спеціалізований вид судової діяльності стало тим конституційно і законодавчо закріпленим механізмом, що збільшив можливості людини для здійснення права на судовий захист від протиправних рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень.

Такий висновок узгоджується з правовою позицією, висловленою Верховним Судом, зокрема, у постановах від 1 лютого 2022 року у справі № 640/18584/20 та від 1 вересня 2022 року у справі № 640/3165/22.

У Рішенні від 14 грудня 2011 року № 19-рп/2011 Конституційний Суд України встановив, що положення частини другої статті 55 Конституції України необхідно розуміти так, що конституційне право на оскарження в суді будь-яких рішень, дій чи бездіяльності всіх органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб гарантовано кожному; реалізація цього права забезпечується у відповідному виді судочинства і в порядку, визначеному процесуальним законом.

Згідно з висновками Конституційного Суду України, що сформовані у рішенні від 9 вересня 2010 року № 19-рп/2010, забезпечення прав і свобод потребує, зокрема, законодавчого закріплення механізмів (процедур), які створюють реальні можливості для здійснення кожним громадянином прав і свобод (абзац четвертий підпункту 3.2 пункту 3 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 24 грудня 2004 року № 22-рп/2004). До таких механізмів належить структурована система судів і види судового провадження, встановлені державою. Судовий захист вважається найбільш дієвою гарантією відновлення порушених прав і свобод людини і громадянина.

Таким чином, конституційне право особи на звернення до суду кореспондується з її обов`язком дотримуватися встановлених процесуальним законом механізмів (процедур). При цьому, що суд, який розглядає справу, не віднесену до його юрисдикції, не може вважатися «судом, встановленим законом» у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції.

Аналогічний правовий висновок викладено в постановах Великої Палати Верховного Суду від 15 травня 2018 року у справі № 815/7121/14 та від 13 червня 2018 року у справі № 816/421/17.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема, спорах фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження.

Згідно з пунктом 7 частини першої статті 4 КАС України вжитий у цій процесуальній нормі термін «суб`єкт владних повноважень» означає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб`єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень.

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 4 КАС України публічно-правовий спір - спір, у якому:

- хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв`язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій; або

- хоча б одна сторона надає адміністративні послуги на підставі законодавства, яке уповноважує або зобов`язує надавати такі послуги виключно суб`єкта владних повноважень, і спір виник у зв`язку із наданням або ненаданням такою стороною зазначених послуг; або

- хоча б одна сторона є суб`єктом виборчого процесу або процесу референдуму і спір виник у зв`язку із порушенням її прав у такому процесі з боку суб`єкта владних повноважень або іншої особи.

Отже, за змістом вказаних статей справою адміністративної юрисдикції може бути переданий на вирішення адміністративного суду спір, який виник між двома або більше визначеними суб`єктами стосовно їхніх прав та обов`язків у конкретних правовідносинах, у яких хоча б одним суб`єктом виступає законодавчо уповноважений владно керувати поведінкою іншого (інших) суб`єктів, водночас на цих суб`єктів покладено обов`язок виконувати вимоги та приписи. При цьому необхідною ознакою суб`єкта владних повноважень є здійснення ним управлінських функцій саме у тих правовідносинах, у яких виник спір.

Водночас обов`язковою ознакою публічно-правового спору, що підлягає розгляду судом у порядку адміністративного судочинства, є підпорядкованість одного учасника публічно-правових відносин іншому суб`єкту владних повноважень та участь у публічно-правовому спорі з однієї сторони суб`єкта, наділеного владними повноваженнями, який здійснює владні управлінські функції, при цьому ці функції та повноваження повинні здійснюватися цим суб`єктом саме у тих правовідносинах, у яких виник спір.

Отже, юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у спорах фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), відповідно, прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій.

При цьому єдиною та необхідною правовою підставою для віднесення спору до публічно-правового є одночасна сукупність наступних умов:

1) однією зі сторін є суб`єкт владних повноважень, тобто орган державної влади або орган місцевого самоврядування чи установа, якій державою делеговано виконання відповідних владно-розпорядчих функцій;

2) спірні правовідносини виникли у зв`язку зі здійсненням ним владно-управлінських функцій;

3) перебування сторін спору у відносинах влади-підпорядкування.

Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними під час здійснення владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.

Публічно-правовий спір має особливий суб`єктний склад. Участь суб`єкта владних повноважень є обов`язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий. Проте сама собою участь у спорі суб`єкта владних повноважень не дає підстав ототожнювати спір з публічно-правовим та відносити його до справ адміністративної юрисдикції.

Під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.

Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.

Разом з тим, приватно-правові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило майнового, конкретного суб`єкта, що підлягає захисту у спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб`єктів владних повноважень.

Такий висновок узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, що міститься, зокрема, у постановах від 22 березня 2019 року у справі № 2040/7500/18, від 22 серпня 2019 року у справі № 824/2393/15-а, від 14 листопада 2019 року у справі № 2а-11449/11/2670, від 15 січня 2020 року у справі № № 813/4060/17, від 2 листопада 2021 року у справі № 420/2719/20, від 5 травня 2022 року у справі № 640/6855/19, від 1 вересня 2022 року у справі № 640/3165/22 та від 7 липня 2023 року у справі № 160/11383/22.

Колегія суддів також враховує, що відповідно до правової позиції Верховного Суду, що міститься, зокрема, у постанові від 23 грудня 2021 року у справі № 370/2759/18, спір, який підлягає розгляду адміністративним судом, - це публічно-правовий спір, у якому хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, та який виник у зв`язку з виконанням (рішення, дія), неналежним виконанням (рішення, дія) або невиконанням (бездіяльність) такою стороною зазначених функцій і вирішення якого безпосередньо не віднесено до юрисдикції інших судів, яка, за загальним правилом, встановлюється у суді першої інстанції за заявою однієї із сторін.

Верховний Суд також дійшов висновку, що такий спір є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин; метою вирішення такого спору є захист прав, свобод та інтересів особи або суспільних інтересів у сфері публічно-правових відносин шляхом впливу в межах закону на належного відповідача; такий спір повинен бути реальним (результат вирішення спору безпосередньо впливатиме на ефективний захист особи або суспільного інтересу у конкретних публічно-правових відносин) та існуючим на момент звернення з позовом; законом може бути визначено спеціальний порядок вирішення публічно-правового спору або встановлено обмеження стосовно суб`єкта звернення з відповідним позовом за умови наявності альтернативного суб`єкта з повною адміністративною процесуальною правоздатністю.

На переконання позивача, відповідач у встановлені строки не розглянув подану заяву про звільнення та не прийняв рішення в межах своїх повноважень, а також не звернувся до уповноваженого суб`єкта державної реєстрації із заявою про виключення відомостей про ОСОБА_1 як керівника Львівського державного підприємства «Оптово-роздрібний магазин «Медтехніка № 1» із Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань.

З огляду на вищенаведені твердження, колегія суддів звертає увагу позивача на пункт 17 частини першої статті 4 КАС України, яким визначено, що публічна служба - діяльність на державних політичних посадах, у державних колегіальних органах, професійна діяльність суддів, прокурорів, військова служба, альтернативна (невійськова) служба, інша державна служба, патронатна служба в державних органах, служба в органах влади Автономної Республіки Крим, органах місцевого самоврядування.

Наведене свідчить, що будь-яка державна служба є публічною службою. Базовим (загальним) законом, що регулює суспільні відносини, які охоплюють діяльність держави щодо створення правових, організаційних, економічних та соціальних умов реалізації громадянами України права на державну службу, є Закон України «Про державну службу».

Відповідно до частин першої та другої статті 1 Закону України від 10 грудня 2015 року № 889-VIII «Про державну службу» (далі Закон № 889-VIII) державна служба - це публічна, професійна, політично неупереджена діяльність із практичного виконання завдань і функцій держави, зокрема щодо: 1) аналізу державної політики на загальнодержавному, галузевому і регіональному рівнях та підготовки пропозицій стосовно її формування, у тому числі розроблення та проведення експертизи проектів програм, концепцій, стратегій, проектів законів та інших нормативно-правових актів, проектів міжнародних договорів; 2) забезпечення реалізації державної політики, виконання загальнодержавних, галузевих і регіональних програм, виконання законів та інших нормативно-правових актів; 3) забезпечення надання доступних і якісних адміністративних послуг; 4) здійснення державного нагляду та контролю за дотриманням законодавства; 5) управління державними фінансовими ресурсами, майном та контролю за їх використанням; 6) управління персоналом державних органів; 7) реалізації інших повноважень державного органу, визначених законодавством.

Державний службовець - це громадянин України, який займає посаду державної служби в органі державної влади, іншому державному органі, його апараті (секретаріаті), одержує заробітну плату за рахунок коштів державного бюджету та здійснює встановлені для цієї посади повноваження, безпосередньо пов`язані з виконанням завдань і функцій такого державного органу, а також дотримується принципів державної служби.

Згідно з пунктом 15 частини третьої статті 3 Закону № 889-VIII дія цього Закону не поширюється на працівників державних підприємств, установ, організацій, інших суб`єктів господарювання державної форми власності, а також навчальних закладів, заснованих державними органами.

Вказана позиція висловлена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 березня 2019 року у справі № 814/2514/17 (провадження № 11-1472апп18).

З урахуванням вимог чинного законодавства, суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що посада позивача не відноситься до публічної служби, оскільки не пов`язана з діяльністю на державних політичних посадах, професійною діяльністю суддів, прокурорів, військовою службою, альтернативною (невійськовою) службою, дипломатичною службою, іншою державною службою, службою в органах влади Автономної Республіки Крим, органах місцевого самоврядування.

Наявність у спірних правовідносинах відповідача - Фонду не змінює правову природу спірних правовідносин та не робить спір публічно-правовим, оскільки позивач не проходив публічну службу, а в спірних правовідносинах відповідач відносно нього не виконує функцій суб`єкта владних повноважень, а фактично є роботодавцем у трудових відносинах.

За таких обставин, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що оскільки у відносинах між позивачем і відповідачем останній не має статусу суб`єкта владних повноважень, тобто не здійснює стосовно позивача владно-управлінські функції, то спір між сторонами не є публічно-правовим, а тому його не належить розглядати в порядку адміністративного судочинства.

Відповідно до статті 4 Цивільного процесуального кодексу України (далі також ЦПК України) кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Частиною першою статті 19 ЦПК України визначено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.

Предметом позову у даній справі є бездіяльність Фонду стосовно не розгляду заяви про звільнення за власним бажанням та невидання наказу про звільнення ОСОБА_1 з посади тимчасово виконуючого обов`язки директора Львівського державного підприємства «Оптово-роздрібний магазин «Медтехніка № 1».

Оскільки спірні правовідносини пов`язані із захистом порушених, на думку позивача, трудових прав, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що цей спір підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, оскільки у такому випадку особа звертається до суду за захистом порушеного цивільного права, отже, спір не стосується захисту прав, свобод та інтересів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень, а пов`язаний з вирішенням питання щодо звільнення позивача.

У рішенні від 12.10.1978 у справі «Zand v. Austria» Європейський суд з прав людини вказав, що словосполучення «встановлений законом» поширюється не лише на правову основу самого існування «суду», але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Поняття «суд, встановлений законом» у частині першій статті 6 Конвенції передбачає «усю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів». З огляду на це не вважається «судом, встановленим законом» орган, котрий, не маючи юрисдикції, судить осіб на підставі практики, яка не передбачена законом.

Адміністративні суди не є «судом, встановленим законом» для розгляду категорії справ щодо ініційованого позивачем спору.

З урахуванням викладеного, з`ясувавши та перевіривши всі фактичні обставини справи, об`єктивно оцінивши докази, що мають юридичне значення, враховуючи основні засади адміністративного судочинства, вимоги законодавства України та судову практику, колегія суддів погоджується з позицією суду першої інстанції щодо відсутності правових підстав для розгляду цього спору у порядку адміністративного судочинства.

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 238 КАС України суд закриває провадження у справі, якщо справу не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства.

Аналіз зазначених обставин справи та норм права дає підстави вважати, що спір у цій справі не пов`язаний із захистом прав, свобод чи інтересів позивача у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єкта владних повноважень, відтак, даний спір не належить до юрисдикції адміністративних судів, а тому висновок суду першої інстанції про закриття провадження у справі є обґрунтованим, доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду, а тому підстави для скасування ухвали про закриття провадження у справі відсутні.

Відповідно до пункту 1 статті 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін.

Згідно з статтею 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Враховуючи вимоги наведених правових норм, суд апеляційної інстанції приходить до висновку, що при ухваленні оскаржуваної ухвали суд першої інстанцій правильно встановив обставини справи, не допустив неправильного застосуванням норм матеріального права чи порушень норм процесуального права, які могли б бути підставою для його скасування, а тому апеляційну скаргу слід залишити без задоволення.

Керуючись статтями 238, 308, 310, 312, 315, 316, 321, 322, 325, 328 КАС України, суд -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а ухвалу Львівського окружного адміністративного суду від 06 вересня 2023 року про закриття провадження у справі № 380/17276/23 без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.

Головуючий суддя В. С. Затолочний судді В. Я. Качмар М. А. Пліш Повне судове рішення складено 21.12.2023