Рішення
від 13.07.2023 по справі 910/2680/23
ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МІСТА КИЄВА

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.uaРІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

13.07.2023Справа № 910/2680/23

Господарський суд міста Києва у складі судді Селівона А.М., за участю секретаря судового засідання Гаврищук К.М., розглянувши в порядку загального позовного провадження матеріали господарської справи

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "ЄСБ-Гарант" (Харківське шосе буд. 172-Б, оф. 208/1, м. Київ, 02091)

до Національного авіаційного університету (просп. Космонавта Комарова, буд.1, м. Київ, 03058)

про стягнення 1 622 183,07 грн.

Представники сторін:

від позивача: Кадигроб А.С.

від відповідача: Сеньок О.А.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Товариство з обмеженою відповідальністю "ЄСБ Гарант" звернулось до Господарського суду міста Києва з позовом до Національного авіаційного інституту про стягнення 1 622 183,07 грн., а саме 1 042 025,16 грн. основного боргу, 89 261,75 грн. процентів річних та 490 896,16 грн. втрат від інфляції.

В обґрунтування позовних вимог позивач посилається на неналежне виконання відповідачем зобов`язань з оплати послуг з прибирання приміщень, наданих за відсутності укладеного письмового договору, внаслідок чого у відповідача утворилась заборгованість у вказаній сумі, за наявності якої позивачем нараховані проценти річних та втрати від інфляції.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 20.03.2023 року позовну заяву прийнято до розгляду та відкрито провадження у справі № 910/2680/23, враховуючи приписи абз. 2 ч. 3 ст. 12 Господарського процесуального кодексу України постановлено розгляд справи здійснювати в порядку загального позовного провадження та призначено підготовче засідання на 19.04.2023 року.

Так, від відповідача через відділ діловодства суду 05.04.2023 року надійшов відзив на позовну заяву №06.03/580 від 28.03.2023 року з доказами його надсилання на адресу позивачу, згідно з яким Національний авіаційний університет проти позову заперечує та зазначає про те, що оскільки згідно статті 36 Закону України «Про публічні закупівлі» оплата замовником товарів, робіт, послуг без проведення процедури закупівлі заборонена, підстави для оплати наданих позивачем послуг у березні-квітні 2019 року без укладання відповідного договору відсутні. Відповідач також вказує, що спірні акти наданих послуг №12 та №15 не містять дати їх складання, а також позивачем не обґрунтовано вартість наданих послуг.

Крім того, відповідачем до відзиву на позовну заяву додано заяву №06.03/581 від 28.03.2023 року про застосування наслідків спливу позовної давності до позовних вимог про стягнення основного боргу - 1 042025,16 грн., інфляційних втрат - 490 896,16 грн. та процентів річних - 89 261,75 грн., оскільки позивач звернувся до суду з пропуском строку позовної давності. Відзив судом долучено до матеріалів справи.

В свою чергу, на виконання вимог ухвали суду від 20.03.2023 року позивачем через відділ діловодства суду 12.04.2023 року надано письмові пояснення б/н від 12.04.2023 року, відповідно до яких останній зазначає, що строк виконання грошового зобов`язання по оплаті наданих послуг згідно актів №12 та №15 за березень-квітень 2019 року слід обраховувати на підставі частини 2 статті 530 Цивільного кодексу України, а саме через 7 днів з моменту пред`явлення до Господарського суду м. Києва позовної заяви у справі №910/3832/20.

Також від позивача засобами електронного зв`язку суду 14.04.2023 року надійшла відповідь на відзив на позовну заяву б/н від 14.04.2023 року з доказами її надсилання на адресу відповідача, за змістом якої Товариство з обмеженою відповідальністю "ЄСБ-Гарант" з посиланням на положення статті 1212 Цивільного кодексу України вказує на наявність підстав для стягнення з відповідача вартості наданих у березні-квітні 2019 року послуг у сумі 1 042 025,16 грн., оскільки такі кошти відповідач утримує у себе безпідставно. Крім того позивач зазначає, що граничний строк виконання зобов`язання з оплати спірних актів необхідно обліковувати згідно ч. 2 ст. 530 ЦЦК України з моменту пред`явлення позовної заяви у справі № 910/3832/20, а саме з 13.03.2020 року, отже, на переконання позивача, початком періоду прострочення є 21.03.2020 року та строки позовної давності не сплили. Відповідь на відзив судом долучена до матеріалів справи.

У підготовчому судовому засіданні 19.04.2023 року у зв`язку з усним клопотанням уповноваженого представника відповідача оголошено протокольну перерву до 31.05.2023 року.

Судом доведено до відома сторін, що через відділ діловодства суду 03.05.2023 року від відповідача надійшли заперечення № 06-03/790 від 27.04.2023 року на відповідь на відзив, з доказами направлення на адресу позивача, відповідно до яких відповідач вказує, що позивач невірно застосовує до спірних відносин сторін положення статті 1212 Цивільного кодексу України, а також зазначає, що перебіг строку позовної давності за вимогами про стягнення вартості наданих послуг за актами наданих послуг №12 та №15 під час розгляду справи №910/3832/20 позивач визначав з 11 квітня 2019 року. Заперечення судом долучені до матеріалів справи.

Крім того, через відділ діловодства суду від уповноваженого представника відповідача надійшло клопотання №06-03/791 від 27.04.2023 року про витребування з архіву Господарського суду міста Києва матеріалів справи № 910/3832/20; від уповноваженого представника позивача 22.05.2023 року надійшло клопотання б/н від 22.05.2023 року про долучення до матеріалів справи доказів, а саме заяви свідка та письмові пояснення б/н від 22.05.2023 року з доказами направлення відповідачу.

Зокрема, за змістом поданих позивачем письмових пояснень від 22.05.2023 року останній посилається на положення пункту 12 розділу Прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу України, згідно якого усі строки загальної та спеціальної позовної давності продовжено на строк дії карантину відповідно до Закону України від 30.03.2020 року №540-ІХ.

Судом також встановлено, що від уповноваженого представника відповідача через систему "Електронний суд" 30.05.2023 року надійшли додаткові пояснення б/н від 30.05.2023 року та 31.05.2023 року - письмові пояснення №06-03/1050 від 30.05.2023 року з доказами направлення позивачу, відповідно до яких відповідач вважає, що карантинні обмеженні слід розглядати як поважну причину пропуску строку позовної давності, а не як підставу для продовження строку давності. Пояснення судом долучені до матеріалів справи.

Розглянувши в судовому засіданні 31.05.2023 року клопотання №06-03/791 від 27.04.2023 року уповноваженого представника відповідача про витребування з архіву Господарського суду міста Києва матеріалів справи № 910/3832/20, здійснивши огляд наданої відповідачем копії позовної заяви зазначеної справи, за умови можливості надання останнім належним чином засвідченої її копії в наступне судове засідання, судом протокольною ухвалою клопотання про витребування доказів залишено без розгляду.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 31.05.2023 року враховуючи те, що судом остаточно з`ясований предмет спору та характер спірних правовідносин, позовні вимоги та склад учасників справи, визначені обставини справи, які підлягають встановленню, та зібрані відповідні докази, вчинені усі дії з метою забезпечення правильного, своєчасного і безперешкодного розгляду справи по суті, суд дійшов висновку про закриття підготовчого провадження у справі № 910/2680/23 та призначення справи до судового розгляду по суті на 13.07.2023 року.

Судом доведено до відома сторін, що через відділ діловодства суду 22.06.2023 року від уповноваженого представника відповідача надійшло клопотання № 06-03/1166 від 16.06.2023 року про приєднання доказів до матеріалів справи; від уповноваженого представника позивача 13.07.2023 року надійшло клопотання б/н від 13.07.2023 року про відкладення розгляду справи. Дані документи судом долучено до матеріалів справи.

У судове засідання з розгляду справи по суті 13.07.2023 року з`явилися уповноважені представники позивача та відповідача.

В судовому засіданні 13.07.2023 року суд залишив без розгляду клопотання б/н від 13.07.2023 року представника позивача про відкладення розгляду справи як таке, що визнано представником останнього як неактуальне.

Будь - яких інших доказів на підтвердження своїх вимог, заперечень та правової позиції, а також заяв та клопотань процесуального характеру, окрім наявних в матеріалах справи, від сторін станом на 13.07.2023 року до суду не надходило.

У судовому засіданні з розгляду справи по суті 13.07.2023 року представник позивача підтримав позовні вимоги та просив суд їх задовольнити.

Представник відповідача в судовому засіданні з розгляду справи по суті 13.07.2023 року проти задоволення позовних вимог заперечував з підстав, викладених у відзиві на позовну заяву.

Відповідно до статті 240 Господарського процесуального кодексу України в судовому засіданні 13.07.2023 року оголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши надані суду докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, заслухавши в судових засіданнях пояснення представників сторін, Господарський суд міста Києва, -

ВСТАНОВИВ:

Згідно з частиною 1, пунктом 1 частини 2 статті 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Частинами 1, 4 статті 202 Цивільного кодексу України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків. Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін.

Відповідно до частини 1 статті 174 Господарського кодексу України господарські зобов`язання можуть виникати, зокрема, з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать.

Частина 1 статті 626 Цивільного кодексу України передбачає, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Правові та економічні засади здійснення закупівель товарів, робіт і послуг для забезпечення потреб держави та територіальної громади встановлені Законом України "Про публічні закупівлі", метою якого є забезпечення ефективного та прозорого здійснення закупівель, створення конкурентного середовища у сфері публічних закупівель, запобігання проявам корупції у цій сфері, розвиток добросовісної конкуренції.

Статтею 1 Закону України «Про публічні закупівлі» передбачено, що публічна закупівля (далі - закупівля) - придбання замовником товарів, робіт і послуг у порядку, встановленому цим Законом; тендерна документація - документація щодо умов проведення тендеру, що розробляється та затверджується замовником і оприлюднюється для вільного доступу в електронній системі закупівель; тендерна пропозиція - пропозиція щодо предмета закупівлі або його частини (лота), яку учасник процедури закупівлі подає замовнику відповідно до вимог тендерної документації.

Згідно з ч.ч. 1, 4 ст. 10 Закону України «Про публічні закупівлі» замовник самостійно та безоплатно через авторизовані електронні майданчики оприлюднює на веб-порталі Уповноваженого органу в порядку, встановленому Уповноваженим органом та цим Законом, інформацію про закупівлю, зокрема, оголошення про проведення відкритих торгів, тендерну документацію та проект договору про закупівлю не пізніше ніж за 15 днів до кінцевого строку подання тендерних пропозицій, якщо вартість закупівлі не перевищує межі, встановлені у частині третій цієї статті, та не пізніше 30 днів у разі перевищення таких меж.

Відповідно до пункту 15 статті 1 Закону України «Про публічні закупівлі» переможець процедури закупівлі - учасник, тендерна пропозиція якого відповідає всім критеріям та умовам, що визначені у тендерній документації, і визнана найбільш економічно вигідною, та якому замовник повідомив про намір укласти договір, або учасник, якому замовник повідомив про намір укласти договір за результатами застосування переговорної процедури закупівлі.

Відповідно до частини 1 статті 33 Закону України «По публічні закупівлі» рішення про намір укласти договір про закупівлю приймається замовником у день визначення учасника переможцем процедури закупівлі/спрощеної закупівлі.

За приписами частини 4 статті 36 Закону України «Про публічні закупівлі» умови договору про закупівлю не повинні відрізнятися від змісту тендерної пропозиції за результатами аукціону (у тому числі ціни за одиницю товару) переможця процедури закупівлі або ціни пропозиції учасника у разі застосування переговорної процедури.

Так, за результатами проведення процедури закупівлі товарів, 06.09.2018 року між Товариством з обмеженою відповідальністю «ЄСБ-Гарант» (виконавець за договором) та Національним авіаційним університетом (замовник за договором) укладено Договір про закупівлю послуг з прибирання приміщень (будівель) №573 (далі - Договір), відповідно до пункту 1.1. якого виконавець зобов`язується у період серпень - грудень 2018 року надавати замовникові за ДК 021:2015 код 90910000-9 «Послуги з прибирання» приміщень (будівель), зазначені в додатку № 1 довідка-дислокація та технічних вимог - додаток № 2 до договору (далі - (послуги), які є невід`ємною частиною цього договору, а замовник - прийняти і оплатити такі послуги згідно актів наданих послуг (далі - акт).

Розділами 2 - 11 Договору сторони погодили якість послуг, ціну договору, порядок здійснення оплати, надання послуг, права та обов`язки сторін, їх відповідальність, обставини непереборної сили, строк дії Договору тощо.

Суд зазначає, що за приписами статті 180 Господарського кодексу України строком дії господарського договору є час, впродовж якого існують господарські зобов`язання сторін, що виникли на основі цього договору.

Відповідно до статті 631 Цивільного кодексу України час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов`язки відповідно до договору, є строком дії останнього.

Згідно з пунктом 10.1. Договору цей договір набирає чинності з моменту його підписання і відповідно до частини 3 статті 631 Цивільного кодексу України застосовується до відносин між сторонами з 01 серпня 2018 року. Договір діє до повного виконання вказаних в даному договорі об`ємів послуг до 31.12.2018 року.

Також сторонами шляхом укладення Додаткових угод № 1 від 19.11.2018 року, № 2 від 26.12.2018 року та № 3 від 22.01.2019 року вносились зміни до умов Договору в частині реквізитів виконавця, строку дії та ціни Договору.

Так, п. 3 Додаткової угоди № 2 від 26.12.2018 року до Договору сторони домовилися викласти п. 10.1 Договору у наступній редакції: «Цей договір набирає чинності з дати підписання і діє до повного виконання вказаних в даному договорі об`ємів послуг, але не пізніше ніж до 01.03.2019 року включно, а стосовно фінансових зобов`язань сторін 2018 року - до повного їх виконання, але не пізніше 31.12.2018 року включно. Згідно зі ст. 631 ЦКУ сторони можуть встановити, що умови договору застосовуються до відносин між ними, які виникли до його укладення».

Вказаний Договір та Додаткові угоди підписано представниками замовника та виконавця та засвідчено печатками сторін.

Судом встановлено, що укладений правочин за своїм змістом та правовою природою є договором про надання послуг, який підпадає під правове регулювання норм глави 63 Цивільного кодексу України.

Згідно статті 173 Господарського кодексу України господарським визнається зобов`язання, що виникає між суб`єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених Господарським кодексом України, в силу якого один суб`єкт (зобов`язана сторона, у тому числі боржник) зобов`язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб`єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб`єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов`язаної сторони виконання її обов`язку.

Так, однією з підстав виникнення господарського зобов`язання, згідно статті 174 Господарського кодексу України, є господарський договір.

Згідно з статтею 901 Цивільного кодексу України за договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов`язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов`язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором. Положення цієї глави можуть застосовуватися до всіх договорів про надання послуг, якщо це не суперечить суті зобов`язання.

Згідно з пунктом 1.2 Договору найменування та перелік послуг зазначені в додатку № 1 та додатку № 2, які є невід`ємною частиною цього договору.

Наразі, сторонами погоджено на підписано Додаток № 1 до Договору - Довідка- дислокація та Додаток № 2 - Технічні вимоги.

За умовами пункту 2.2 Договору робота, що виконується виконавцем, приймається замовником. При цьому, один раз в місяць складається та підписується акт, який підтверджує факт виконання договірних зобов`язань виконавцем.

Відповідно до пункту 4.3. договору не пізніше 10 (десятого) числа місяця, що настає за розрахунковим, сторони підписують акти здачі-приймання наданих послуг та разом з актами виконавець надає замовнику рахунок для оплати наданих послуг. Розрахунковим місяцем вважається кожний календарний місяць року, у межах якого надавалися послуги.

Як зазначає позивач у позовній заяві, на виконання умов Договору позивач надав відповідачу послуги з прибирання приміщень (будівель) у лютому, у березні та у квітні 2019 року на загальну суму 1 536 786,27 грн., що підтверджується актами надання послуг № 7 від 28.02.2019 року за лютий 2019 року на загальну суму 494 761,11 грн., № 12 за березень 2019 року на загальну суму 525 384,42 грн. та № 15 за квітень 2019 року на загальну суму 516 640,74 грн.

Відповідно до частини 1 статті 632 Цивільного кодексу України ціна в договорі встановлюється за домовленістю сторін.

Згідно частини 1 статті 903 Цивільного кодексу України якщо договором передбачено надання послуг за плату, замовник зобов`язаний оплатити надану йому послугу в розмірі, у строки та в порядку, що встановлені договором.

Відповідно до пункту 3.1 Договору ціна договору становить 2 645 004,00 грн.

Ціна договору може бути зменшена за взаємною згодою сторін (пункт 3.2. Договору).

Додатковою угодою № 3 від 22.01.2019 року до Договору збільшено ціну договору на загальну суму, що не перевищує 20 відсотків ціни договору та внесено зміни до пункту 3.1 Договору та викладено його у новій редакції: «Ціна цього договору становить 2 645 004,00 грн, з урахуванням збільшення до 20 відсотків суми, наданих послуг за договором, що складає 529 000,80 грн, разом це 3 174 004,80 грн».

Також пунктом 2 Додаткової угоди № 2 від 26.12.2018 року сторони погодили, що бюджетні зобов`язання за Договором на 2018 рік, на загальну суму, що не перевищує 20 відсотків суми, визначеної у договорі, будуть оформлені сторонами окремою додатковою угодою в 2019 році, укладеною після затвердження замовником видатків на цю мету в установленому порядку.

В пункті 4.2 Договору визначено, що замовнику до 10 (десятого) числа місяця, що настає за розрахунковим, виконавцем надається рахунок до якого обов`язково додається акт.

У зв`язку з неналежним виконанням відповідачем зобов`язання по оплаті послуг з прибирання приміщень (будівель) за лютий, березень та за квітень 2019 року на загальну суму 1 536 786,27 грн., Товариство з обмеженою відповідальністю «ЄСБ Гарант» як виконавець у березні 2020 року звернулось до Господарського суду м. Києва з позовом до Національного авіаційного університету про стягнення заборгованості за Договором про закупівлю послуг з прибирання приміщень (будівель) № 573 від 06.09.2018 року в розмірі 1 894 891,95 грн., з них: основного боргу - 1 536 786,27 грн., пені - 282 363,52 грн, інфляційних втрат - 32 191,44 грн та 3% річних - 43 550,72 грн.

При цьому в обґрунтування позовних вимог позивач посилався на неналежне виконання відповідачем взятих на себе зобов`язань за Договором, зокрема, не здійснивши у визначені Договором строки оплату вартості наданих йому позивачем послуг за лютий, у березень та за квітень 2019 року за рахунками на оплату № 9 від 28.02.2019 року на суму 494 761,11 грн., № 11 від 31.03.2019 року на суму 525 384,42 грн., № 14 від 30.04.2019 року на суму 516 640,74 грн., внаслідок чого у відповідача утворилась заборгованість перед позивачем у вказаній сумі, за наявності якої нараховані пеня, проценти річних та втрати від інфляції.

Так, рішенням Господарського суду міста Києва від 09.06.2020 року у справі № 910/3832/20, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 11.02.2021 року та постановою Верховного Суду від 02.09.2021 року, позов задоволено частково.

Стягнуто з Національного авіаційного університету на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «ЄСБ-Гарант» грошові кошти: основного боргу - 494 761,11 грн., пені - 87 565,94 грн., інфляційних втрат - 8 904,51 грн., 3% річних - 14 875,72 грн. та судовий збір - 9 091,61 грн. В іншій частині позову відмовлено.

Наразі, рішення судів мотивовані тим, що позивачем доведено факт порушення з боку відповідача своїх зобов`язань за Договором щодо нездійснення оплати наданих послуг у лютому 2019 року у розмірі 494 761,11 грн., за умови ненадання відповідачем доказів сплати такої заборгованості станом на день розгляду справи в суді, у зв`язку з чим судом визнано обґрунтованими вимоги щодо стягнення пені - 87 565,94 грн, інфляційних втрат - 8904,51 грн та 3% річних - 14 875,72 грн.

У той же час, підставою для відмови судами в задоволенні решти позовних вимог про стягнення основного боргу були обставини виходу заявлених позовних вимог про стягнення заборгованості за послуги, які стосуються березня-квітня 2019 року, за межі строку дії Договору та загальної вартості договору (з урахуванням збільшення вартості на 20%), та визнання їх такими, що не забезпечені бюджетними призначеннями всупереч нормам частини 5 статті 36 Закону України «Про публічні закупівлі» та пункту 2 Додаткової угоди № 2 до Договору від 26.12.2018 року.

Суд зазначає, що одним з основних елементів верховенства права є принцип правової певності, який серед іншого передбачає, що рішення суду з будь-якої справи, яке набрало законної сили, не може бути поставлено під сумнів (п. 4 Інформаційного листа Вищого господарського суду України №01-8/1427 від 18.11.2003 року "Про Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року та юрисдикцію Європейського суду з прав людини").

Європейський суд з прав людини також вказує, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який, між іншим, вимагає щоб при остаточному вирішенні справи судами їх рішення не викликали сумнівів (BRUMARESCU v. ROMANIA, № 28342/95 від 28 жовтня 1999 року, § 61). Якщо конфліктна практика розвивається в межах одного з найвищих судових органів країни, цей суд сам стає джерелом правової невизначеності, тим самим підриває принцип правової визначеності та послаблює довіру громадськості до судової системи (LUPENI GREEK CATHOLIC PARISH AND OTHERS v. ROMANIA, № 76943/11 від 29 листопада 2016 року, § 123). Судові рішення повинні бути розумно передбачуваними (S.W. v. THE UNITED KINGDOM, № 20166/92 від 22 листопада 1995 року, § 36).

Даний принцип тісно пов`язаний з приписами частини 4 статті 75 ГПК України, якою передбачено, що обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

При цьому не має значення, в якому саме процесуальному статусі виступали відповідні особи у таких інших справах - позивачі, відповідачі, треті особи, тощо.

Обставинами справи, на яких ґрунтуються позовні вимоги, є юридичні факти, що призвели до виникнення спірного правовідношення, настання відповідальності або інших наслідків, тобто такі факти, з якими норми матеріального права пов`язують виникнення, зміну чи припинення прав та обов`язків суб`єктів спірного матеріального правовідношення.

Преюдиціальність - обов`язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набуло законної сили, в одній справі для суду при розгляді інших справ. Преюдиціально встановлені факти не підлягають доказуванню, адже їх істину вже встановлено у рішенні чи вироку, і немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність судового акта, який вступив в законну силу. Суть преюдиції полягає в неприпустимості повторного розгляду судом одного й того ж питання між тими ж сторонами.

Правила про преюдицію спрямовані не лише на заборону перегляду фактів і правовідносин, які встановлені в судовому акті, що вступив в законну силу. Вони також сприяють додержанню процесуальної економії в новому процесі. У випадку преюдиціального установлення певних обставин особам, які беруть участь у справі (за умови, що вони брали участь у справі при винесенні преюдиціального рішення), не доводиться витрачати час на збирання, витребування і подання доказів, а суду - на їх дослідження і оцінку. Усі ці дії вже здійснювалися у попередньому процесі, і їхнє повторення було б не лише недоцільним, але й неприпустимим з точки зору процесуальної економії. Для рішень господарських судів важливою умовою преюдиціальності фактів, що містяться в рішенні господарського суду, є суб`єктний склад спору. Отже, преюдиціальне значення мають лише рішення зі справи, в якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Преюдицію утворюють виключно лише ті обставини, які безпосередньо досліджувалися і встановлювалися судом, що знайшло відображення в мотивувальній частині судового акта.

Наведений правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду від 24.05.2018 року у справі № 922/2391/16.

За таких обставин, встановлені вищезазначеним рішенням Господарського суду міста Києва від 09.06.2020 року у справі № 910/3832/20 обставини того, що надані позивачем послуги з прибирання, які стосуються періоду березня-квітня 2019 року, виходять за межі строку дії спірного Договору про закупівлю послуг з прибирання приміщень (будівель) № 573 від 06.09.2018 року, в силу імперативних вимог статті 75 Господарського процесуального кодексу України мають преюдиційне значення для даної справи та не підлягають повторному доказуванню.

Окрім цього, як зазначив Верховний Суд у постанові від 02.09.2021 року у справі № 910/3832/20, відповідно до частини сьомої статті 2 Закону України «Про публічні закупівлі» (в редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин) забороняється придбання товарів, робіт і послуг до/без проведення процедур, визначених цим Законом, та укладання договорів, які передбачають оплату замовником товарів, робіт і послуг до/без проведення процедур, визначених цим Законом.

Суд першої інстанції, з доводами якого погодився апеляційний господарський суд, задовольняючи позовні вимоги частково, виходив із встановлених у справі фактичних обставин, відповідно до яких укладений між сторонами Договір про закупівлю послуг з прибирання приміщень (будівель) № 573 від 06.09.2018 року (з врахуванням додаткової угоди № 2 від 26.12.2018 року, якою строк дії договору продовжено до 01.03.2019 року та додаткової угоди № 3 від 22.01.2019 року , якою збільшено ціну договору на загальну суму, що не перевищує 20 відсотків ціни договору, яка становить 3 174 004,80 грн.) припинив свою дію 02.03.2019 року.

Враховуючи, що акти надання послуг № 12 за березень 2019 року на загальну суму 525 384,42 грн та № 15 за квітень 2019 року на загальну суму 516 640,74 грн складені поза межами строку дії Договору, як зазначено касаційною інстанцією, суди попередніх інстанцій дійшли вірного висновку про відмову в задоволенні позовних вимог в цій частині.

Крім того, Верховний Суд у справі №910/3832/20 відхилив доводи позивача про те, що між позивачем та відповідачем шляхом вчинення конклюдентних дій виникли господарські зобов`язальні правовідносини з надання послуг з прибирання приміщень (будівель) у березні та квітні 2019 року, що підтверджується актами надання послуг № 12 та № 15, оскільки вказані акти складені поза межами строку дії договору, що є порушенням норм чинного законодавства, зокрема, статей 36, 37 Закону України «Про публічні закупівлі» (в редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин), у зв`язку з чим у відповідача відсутні обумовлені законом підстави для їх оплати. При цьому, допуск відповідачем представників позивача до прибирання відповідних приміщень - не підтверджує факт узгодження між сторонами обсягів та вартості відповідних послуг поза межами проведеної процедури закупівлі.

Таким чином, враховуючи встановлення Господарським судом міста Києва від 09.06.2020 року у справі № 910/3832/20 обставини закінчення строку дії спірного Договору 01.03.2019 року та відсутність доказів укладення сторонами у період березня-квітня 2019 року відповідного договору на закупівлю послуг, у зв`язку з чим в задоволенні позовних вимог про стягнення вартості наданих послуг у березні-квітні 2019 року з підстав невиконання відповідачем умов Договору було відмовлено, зважаючи на нездійснення Національним авіаційним університетом оплати за фактично надані позивачем послуги за актами надання послуг №12 та №15 на загальну суму 1 042 025,16 грн., Товариство з обмеженою відповідальністю «ЄСБ Гарант» зазначає про наявність підстав для стягнення з відповідача вартості наданих у березні-квітні 2019 року послуг у сумі 1 042 025,16 грн. у відповідності до приписів статті 1212 Цивільного кодексу України як безпідставно набутих відповідачем.

Судом встановлено, що позивач звертався до відповідача листом №05/11-1 від 06.01.2023 року з претензією №1, в якій вимагав здійснити оплату наданих послуг за актами надання послуг №12 за березень 2019 року та №15 за квітень 2019 року у розмірі 1 042 025,16 грн.

У відповідь на вказану претензію №1 від 06.01.2023 року відповідач листом №06.03/74 від 19.01.2023 року відмовив позивачу в її задоволенні з посиланням на те, що вимоги про стягнення заборгованості у сумі 1 042 025,16 грн. за послуги, які стосуються березня-квітня 2019 року, виходять за межі строку дії Договору № 573 від 06.09.2018 року та його загальної вартості і не забезпечені бюджетним призначенням.

Отже, як встановлено судом та зазначає позивач в позовній заяві, відповідач безпідставно утримує у себе грошові кошти у сумі 1 042 025,16 грн., які повинен сплатити позивачу за надані ним у березні-квітні 2019 року послуги, в результаті чого у відповідача утворилась заборгованість перед позивачем в розмірі вартості фактично отриманих, проте не оплачених послуг, яку позивач просив стягнути в судовому порядку на підставі частини 1 статті 1212 Цивільного кодексу України.

За приписами статті 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого майнового права та інтересу.

У відповідності до статті 124, пунктів 2, 3, 4 частини 2 статті 129 Конституції України, статей 2, 7, 13 Господарського процесуального кодексу України основними засадами судочинства є рівність всіх учасників судового процесу перед законом та судом, змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Згідно зі статтею 73 Господарського процесуального кодексу України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Відповідно до статті 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Суд наголошує, що відповідно до статті 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Таким чином обов`язок доказування, а отже і подання доказів відповідно до статті 74 Господарського процесуального кодексу України, покладено саме на сторони та інших учасників судового процесу, а тому суд лише створює сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі, необхідні умови для встановлення фактичних обставин справи і правильного застосування законодавства.

При цьому відповідачем не надано суду жодних доказів на підтвердження відсутності боргу, письмових пояснень щодо неможливості надання таких доказів або доказів оплати отриманих у березні-квітні 2019 року послуг з прибирання приміщень у сумі 1 042 025,16 грн.

В свою чергу, звертаючись до суду з даним позовом позивач в позовній заяві просить суд стягнути з відповідача як замовника вартість наданих послуг з прибирання приміщень в розмірі 1 042 025,16 грн. саме на підставі ст. 1212 ЦК України як безпідставно збережене майно.

Так, загальні підстави для виникнення зобов`язання у зв`язку з набуттям, збереженням майна без достатньої правової підстави визначені нормами глави 83 Цивільного кодексу України.

Положення глави 83 Цивільного кодексу України застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події. Виходячи зі змісту зазначеної норми можна виокремити особливості змісту та елементів кондикційного зобов`язання.

Характерною особливістю кондикційних зобов`язань є те, що підстави їх виникнення мають широкий спектр: зобов`язання можуть виникати як із дій, так і з подій, причому з дій як сторін зобов`язання, так і третіх осіб, із дій як запланованих, так і випадкових, як правомірних, так і неправомірних. Крім того, у кондикційному зобов`язанні не має правового значення чи вибуло майно, з володіння власника за його волею чи всупереч його волі, чи є набувач добросовісним чи недобросовісним.

Кондикційне зобов`язання виникає за наявності таких умов: набуття чи збереження майна однією особою (набувачем) за рахунок іншої (потерпілого); набуття чи збереження майна відбулося за відсутності правової підстави або підстава, на якій майно набувалося, згодом відпала (відсутність положень закону, адміністративного акта, правочинну або інших підстав, передбачених статтею 11 Цивільного кодексу України).

Стаття 1212 Цивільного кодексу України регулює випадки набуття майна або його збереження без достатніх правових підстав, зокрема, відносини, які виникають у зв`язку з безпідставним отриманням чи збереженням майна i які не врегульовані спеціальними інститутами цивільного права.

За змістом частини 1 статті 1212 Цивільного кодексу України безпідставно набутим майном є майно, набуте особою або збережене нею у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави.

Частина 3 статті 1212 Цивільного кодексу України поширює дію положень про безпідставне збагачення на відносини, що регулюються іншими положеннями Цивільного кодексу України, зокрема, на випадки виконання зобов`язання однією із сторін:

1) повернення виконаного за недійсним правочином;

2) витребування майна власником із чужого незаконного володіння;

3) повернення виконаного однією із сторін у зобов`язанні;

4) відшкодування шкоди особою, яка незаконно набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи.

Таким чином, у випадку коли поведінка набувача, потерпілого, інших осіб або подія утворюють правову підставу для набуття (збереження) майна, стаття 1212 Цивільного кодексу України може бути застосована тільки після того, як така правова підстава у встановленому порядку скасована, визнана недійсною, змінена, припинена або була відсутня взагалі. Або ж коли набуття відбулось у зв`язку з договором, але не на виконання договірних умов. Чинний договір чи інший правочин є достатньою та належною правовою підставою набуття майна (отримання коштів).

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду України від 02.10.2013 у справі № 6-88цс13, від 02.09.2014 у справі № 910/1620/13, від 14.10.2014 у справі №922/1136/13 та від 25.02.2015 у справі № 910/1913/14, від 02.02.2016 у справі №6-3090цс15, яка підтримана Верховним Судом у постанові від 06.03.2018 по справі № 910/13814/17.

Конструкція статті 1212 Цивільного кодексу України, як і загалом норм глави 83 Цивільного кодексу України свідчить про необхідність установлення так званої «абсолютної» безпідставності набуття (збереження) майна не лише в момент його набуття (збереження), а й станом на час розгляду спору.

Як зазначає позивач у позовній заяві та встановлено судом за матеріалами справи, рішеннями судів у справі № 910/3832/20 встановлені преюдиціальні обставини щодо надання позивачем у період березень - квітень 2019 року та прийняття відповідачем послуг з прибирання приміщень (будівель) у гуртожитках №1-13 Національного авіаційного університету загальною вартістю 1 042 025,16 грн., що підтверджується складеними та підписаними сторонами без зауважень Актом надання послуг №12 за березень 2019 року на суму 525 384,42 грн. та Актом надання послуг №15 за квітень 2019 року на суму 516 640,74 грн., копії яких наявні в матеріалах справи.

При цьому, як вбачається зі змісту вказаних актів, будь-які заперечення щодо повного та належного надання позивачем послуг з боку відповідача відсутні.

Доказів пред`явлення відповідачем заперечень щодо якості, обсягів та вартості наданих послуг та відмови відповідача від приймання наданих позивачем послуг та підписання актів надання послуг, до суду не надходило.

Наразі, факт підписання спірних актів надання послуг за березень-квітень 2019 року сторонами не заперечується та встановлений судами у справі № 910/3832/20.

Крім того, в матеріалах справи наявні підписані між сторонами акти надання послуг у березні 2019 року на загальну суму 525 384,42 грн., які складені за кожним об`єктом прибирання - гуртожитками №1-13, із зазначенням дати їх підписання та вартості наданих послуг.

Суд звертає увагу, що алгоритм та порядок встановлення фактичних обставин кожної конкретної справи не є типовим та залежить, насамперед, від позиції сторін спору, а також доводів і заперечень, якими вони обґрунтовують свою позицію. Всі юридично значущі факти, які складають предмет доказування, що формується, виходячи з підстав вимог і заперечень сторін та норм матеріального права. Підстави вимог і заперечення осіб, які беруть участь у справі, конкретизують предмет доказування у справі, який може змінюватися в процесі її розгляду.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 05.07.2019 року у справі № 910/4994/18 та від 18.03.2020 року у справі № 927/986/17.

Суд зазначає, що відповідно до статті 1 Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні" господарська операція - дія або подія, яка викликає зміни в структурі активів та зобов`язань, власному капіталі підприємства. Визначальною ознакою господарської операції є те, що вона має спричиняти реальні зміни майнового стану господарюючого суб`єкта. Здійснення господарської операції і власне її результат підлягають відображенню у бухгалтерському обліку. Первинний документ - документ, який містить відомості про господарську операцію та підтверджує її здійснення.

Відповідно до частини 1 статті 9 Закону "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні" підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи, які фіксують факти здійснення господарських операцій, та які повинні бути складені під час здійснення господарської операції, а якщо це неможливо - безпосередньо після її закінчення. Для контролю та впорядкування оброблення даних на підставі первинних документів можуть складатися зведені облікові документи.

Як зазначено в постанові Верховного Суду від 05.07.2019 зі справи № 910/4994/18, оцінка господарських операцій повинна проводитися на підставі комплексного, всебічного аналізу специфіки та умов вчинення конкретного правочину, з обов`язковим урахуванням його господарської мети, економічної доцільності, а також використання отриманих товарів чи послуг у подальшій діяльності підприємства. Обов`язковою умовою підтвердження реальності здійснення господарських операцій є фактична наявність у сторін договору первинних документів, фізичних, технічних та технологічних можливостей для здійснення відповідних операцій та зв`язок між фактом придбання послуги і подальшою господарською діяльністю.

Отже, за висновками суду, документом, який підтверджує як факт надання позивачем послуг з прибирання, так і факт виникнення у відповідача зобов`язання з їх оплати, є акт наданих послуг та саме цей документ є первинним бухгалтерським документом, який засвідчує здійснення господарських операцій і містить інформацію про вартість наданих послуг.

За таких обставин суд приходить до висновку, що факт отримання відповідачем від позивача без будь - яких зауважень послуг з прибирання приміщень в обсягах, зазначених в актах наданих послуг, належним чином підтверджується матеріалами справи.

Разом з цим, судом встановлено, що позивачем разом з Актом надання послуг №12 (за березень 2019 року) та Актом надання послуг №15 (за квітень 2019 року) було передано відповідачу для здійснення оплати рахунок №11 від 31.03.2019 року на суму 525 384,42 грн. та рахунок №14 від 30.04.2019 року на суму 516 640,74 грн., копії яких наявні в матеріалах справи та отримання яких відповідачем не заперечувалося.

Водночас, заперечуючи проти задоволення позовних вимог, відповідач у відзиві на позовну заяву посилався на те, що спірні акти надання послуг №12 та №15 не містять всіх обов`язкових реквізитів первинного бухгалтерського документу, а саме відсутня дата їх складання, що суперечить абзацу 3 частини 2 статті 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні».

Проте, враховуючи приписи статті 1 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні», якими визначаються ознаки первинного документа, а також частину 1 статті 9 вказаного Закону щодо необхідності складення первинних документів під час здійснення господарської операції, а якщо це неможливо - безпосередньо після її закінчення суд зазначає, що акт надання послуг має підтверджувати факт здійснення господарської операції - отримання послуг у звітному місяці.

Як вбачається з наявних в матеріалах справи спірних актів надання послуг № 12 за березень 2019 року та № 15 за квітень 2019 року, вони були складені за фактом завершення надання позивачем послуг у березні та квітні 2019 року одночасно зі складанням ТОВ «ЄСБ Гарант» рахунків на оплату до них, а саме рахунку №11 від 31.03.2019 року до акту №12 та рахунку №14 від 30.04.2019 року до акту №15, про що наявні відповідні посилання у самих актах.

Водночас, на підтвердження обставин про підписання актів надання послуг №12 за березень 2019 року та №15 за квітень 2019 року позивач посилається на показання свідка, викладені в заяві свідка гр. ОСОБА_1 , який в період з 09.08.2012 року по 24.10.2022 року займав посаду директора Товариства з обмеженою відповідальністю «ЄСБ-Гарант», підпис на якій посвідчено приватним нотаріусом Осипенко Д.О. Київського міського нотаріального округу 17.05.2023 року та зареєстровано в реєстрі за № 1117.

Відповідно до частини 1 статті 76 Господарського процесуального кодексу України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.

Згідно зі статтею 77 Господарського процесуального кодексу України обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Докази, одержані з порушенням закону, судом не приймаються.

Відповідно до статті 78 даного Кодексу достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.

Статтею 79 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Згідно з частиною 1, 2 статті 87 ГПК України показання свідка - це повідомлення про відомі йому обставини, які мають значення для справи. Не є доказом показання свідка, який не може назвати джерела своєї обізнаності щодо певної обставини, або які ґрунтуються на повідомленнях інших осіб.

На підставі показань свідків не можуть встановлюватися обставини (факти), які відповідно до законодавства або звичаїв ділового обороту відображаються (обліковуються) у відповідних документах. Законом можуть бути визначені інші обставини, які не можуть встановлюватися на підставі показань свідків.

Отже, коли законом чітко визначено умови виникнення тих чи інших прав або обов`язків, пояснення свідків не є тими доказами, які можуть бути покладені в основу рішення.

Показання свідків є допустимими доказами лише в тому разі, коли надані ними відомості про обставини відповідно до законодавства мають бути підтверджені саме таким способом та не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Вимоги до заяви свідка, в якій викладаються письмово показання останнього, визначаються статтею 88 вказаного Кодексу.

Так, зі змісту наданої позивачем заяви свідка гр. ОСОБА_1 вбачається, що останній здійснюючи повноваження директора ТОВ «ЄСБ-Гарант», організовував роботу товариства щодо надання послуг з прибирання клієнтам, у тому числі, Національному авіаційному університету.

Зокрема, Акт надання послуг №12 за березень 2019 року у двох примірниках був підписаний ОСОБА_1 01.04.2019 року одночасно з підписанням рахунку на оплату №11 від 31.03.2019 року. Другий примірник зазначеного акту повернувся на адресу товариства з підписом та печаткою Національного авіаційного університету без будь-яких зауважень. Акт надання послуг №15 за квітень 2019 року у двох примірниках був підписаний ОСОБА_1 30.04.2019 року одночасно з підписанням рахунку на оплату №14 від 30.04.2019 року. Другий примірник зазначеного акту повернувся на адресу товариства з підписом та печаткою Національного авіаційного університету без будь-яких зауважень.

Частинами 3, 4 статті 13 ГПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

У пункті 30 Висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи "Щодо якості судових рішень" міститься положення, згідно з яким дотримання принципів змагальності та рівності сторін є необхідними передумовами сприйняття судового рішення як належного сторонами, а також громадськістю.

Принцип змагальності необхідно розглядати як основоположний компонент концепції "справедливого судового розгляду" у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції, що також включає споріднені принципи рівності сторін у процесі та принцип ефективної участі.

Пункт 4 статті 129 Конституції України змагальність сторін прямо пов`язує зі свободою в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Наразі сторони не можуть будувати власну позицію на тому, що вона є доведеною, доки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за таким підходом сама концепція змагальності втрачає сенс.

Так, згідно висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 02.10.2018 року у справі № 910/18036/17, від 23.10.2019 року у справі № 917/1307/18 принцип змагальності передбачає покладання тягаря доказування на сторони та одночасно цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний.

Разом з тим, на позивача покладений обов`язок обґрунтувати суду свої вимоги поданими до суду доказами, тобто, довести, що права та інтереси позивача дійсно порушуються, оспорюються чи не визнаються, а тому потребують захисту.

Алгоритм та порядок встановлення фактичних обставин кожної конкретної справи не є типовим та залежить, насамперед, від позиції сторін спору, а також доводів і заперечень, якими вони обґрунтовують свою позицію. Всі юридично значущі факти, які складають предмет доказування, що формується, виходячи з підстав вимог і заперечень сторін та норм матеріального права. Підстави вимог і заперечення осіб, які беруть участь у справі, конкретизують предмет доказування у справі, який може змінюватися в процесі її розгляду (аналогічна правова позиція викладена у постанові об`єднаної палати Верховного Суду від 05.07.2019 року у справі № 910/4994/18).

Суд зазначає, що переконливість кожного доказу доводиться у змагальній процедурі перед тим судом, який розглядає справу та надає цьому доказу юридично значущу оцінку.

При цьому судом врахована відсутність заперечень відповідача як щодо самого факту погодження та підписання актів надання послуг № 12 та № 15, так і щодо змісту заяви свідка гр. ОСОБА_1 , а також ненадання відповідачем клопотань про виклик свідка в судове засідання для допиту в порядку ч. 1 статті 89 ГПК, що додатково підтверджує викладені у заяві свідка обставини та спростовує відповідні доводи відповідача.

За таких обставин, за висновком суду, наявні в матеріалах справи докази у сукупності дають змогу ідентифікувати дату складання спірних актів за датою виставлення позивачем відповідних рахунків, а саме 01.04.2019 року - акту надання послуг №12 за березень 2019 року та 30.04.2019 року - акту надання послуг №15 за квітень 2019 року.

Суд зазначає, що відповідно до частини 1 статті 173 Господарського кодексу України господарським визнається зобов`язання, що виникає між суб`єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб`єкт (зобов`язана сторона, у тому числі боржник) зобов`язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб`єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб`єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов`язаної сторони виконання її обов`язку.

Згідно з частиною 1 статті 207 Цивільного кодексу України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони.

Таким чином, виходячи із приписів статті 202 Цивільного кодексу України, з огляду на встановлені судом обставини справи та преюдиційні рішення суду у справі № 910/3832/20, суд доходить висновку, що після припинення дії Договору 01.03.2019 року сторонами у березні-квітні 2019 року вчинені дії, спрямовані на набуття цивільних прав та обов`язків. Отже у даному випадку між сторонами склалися господарські правовідносини без укладання відповідного договору, в межах яких позивачем було надано, а відповідачем прийнято у березні-квітні 2019 року послуги з прибирання приміщень загальною вартістю 1 042 025,16 грн.

В свою чергу, оскільки акти надання послуг № 12 та № 15 містять загальну вартість робіт (послуг), та обставини підписання відповідачем таких актів без зауважень свідчать про погодження останнім як вартості наданих на підставі вказаних актів послуг, так і прийняття їх якості, кількості та обсягів, відповідно, твердження відповідача про необґрунтованість позивачем вартості наданих послуг з посиланням на той факт, що договір про надання послуг між сторонами у справі не укладався і сторонами не було узгоджено його істотні умови, судом до уваги не приймаються.

При цьому, враховуючи правові висновки суду у справі № 910/3832/20 та встановлені обставини складення спірних актів надання послуг за березень-квітень 2019 року №12 та №15 поза межами строку дії Договору про закупівлю послуг з прибирання приміщень (будівель) № 573 від 06.09.2018 року, суд зазначає про відсутність підстав розцінювати вказаний Договір як підставу для надання позивачем послуг прибирання у березні - квітні 2019 року та, відповідно, для їх оплати згідно умов такого правочину.

Поряд із цим, суд звертає увагу на те, що зазначення позивачем конкретної правової норми на обґрунтування позову не є визначальним при вирішенні судом питання про те, яким законом слід керуватися при вирішенні спору (аналогічну правову позицію викладено у постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 761/6144/15-ц (провадження № 61-18064св18).

Суд, з`ясувавши при розгляді справи, що сторона або інший учасник судового процесу на обґрунтування своїх вимог або заперечень послався не на ті норми права, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну правову кваліфікацію останніх та застосовує для прийняття рішення ті норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини (аналогічну правову позицію викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 25 червня 2019 року у справі № 924/1473/15 (провадження № 12-15гс19)).

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 15.06.2021 у справі №904/5726/19 зазначила, що "у процесуальному законодавстві діє принцип "jura novit curia" ("суд знає закони"), який полягає в тому, що: 1) суд знає право; 2) суд самостійно здійснює пошук правових норм щодо спору безвідносно до посилання сторін; 3) суд самостійно застосовує право до фактичних обставин спору (da mihi factum, dabo tibi jus). Активна роль суду в цивільному процесі проявляється, зокрема, у самостійній кваліфікації судом правової природи відносин між позивачем та відповідачем, виборі і застосуванні до спірних правовідносин відповідних норм права, повного і всебічного з`ясування обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Отже, обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи з фактів, установлених під час розгляду справи, та визначати, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору, покладено саме на суд, що є складовою класичного принципу «jura novit curia».

З огляду на вищенаведене, враховуючи відсутність укладеного між сторонами у справі договору на момент надання послуг прибирання у березні-квітні 2019 року, суд вважає за можливе застосувати до спірних правовідносин положення Цивільного кодексу України, які регулюють зобов`язальне право в сукупності з приписами глави 63 Цивільного кодексу України,

В силу статей 525, 526 Цивільного кодексу України та статті 193 Господарського кодексу України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до закону, інших правових актів, умов договору та вимог зазначених Кодексів, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Згідно зі статтею 610 Цивільного кодексу України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

Статтею 612 Цивільного кодексу України визначено, що боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

Зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (стаття 599 Цивільного кодексу України).

Відповідно до частини 2 статті 193 Господарського кодексу України кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов`язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу.

Відтак, посилання позивача в позовній заяві на приписи ст. 1212 ЦК України та його твердження про виникнення у нього права стягнення коштів невикористаного авансу за Договором як безпідставно збереженого майна, за висновками суду є помилковим та не є визначальним при вирішенні даного спору, позаяк суд самостійно здійснює правову кваліфікацію спірних правовідносин, зобов`язальний характер яких регулюється нормами матеріального права, зазначеними вище.

Таким чином, оскільки відповідач як фактичний споживач послуг з прибирання без достатньої правової підстави не здійснив їх оплати, розмір заборгованості за надані позивачем послуги з прибирання відповідає фактичним обставинам справи та на момент прийняття рішення доказів погашення заборгованості відповідач суду не представив, як і доказів, що спростовують вищевикладені обставини, суд доходить висновку, що позовні вимоги позивача про стягнення з відповідача 1 042 025,16 грн. боргу з оплати наданих позивачем у березні-квітні 2019 року послуг з прибирання приміщень є обґрунтованими.

Разом з тим, як вбачається з матеріалів справи, відповідачем разом з відзивом на позовну заяву було подано заяву про застосування позовної давності до вимог позивача про стягнення основного боргу - 1 042 025,16 грн., інфляційних втрат - 490 896,16 грн., процентів річних - 89 261,75 грн. та відмову в задоволенні позову на підставі статті 267 Цивільного кодексу України.

Суд вважає за необхідне зазначити, що пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР "Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції", яка набрала чинності для України 11 вересня 1997 року, передбачено, що кожен має право на розгляд його справи судом.

Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошує, що "позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Термін позовної давності, що є звичайним явищем у національних законодавствах держав - учасниць Конвенції, виконує кілька завдань, в тому числі забезпечує юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав відповідачів, які можуть трапитись у разі прийняття судом рішення на підставі доказів, що стали неповними через сплив часу" (пункт 570 рішення від 20 вересня 2011 року за заявою № 14902/04 у справі відкрите акціонерне товариство "Нафтова компанія "Юкос" проти Росії"; пункт 51 рішення від 22 жовтня 1996 року за заявами № 22083/93, 22095/93 у справі "Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства").

Отже, дотримання строку звернення є однією з умов реалізації права на позов і тісно пов`язане з реалізацією права на справедливий судовий розгляд.

Суд зазначає, що позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Згідно з частиною першою статті 260 Цивільного кодексу України позовна давність обчислюється за загальними правилами визначення строків, встановленими статтями 253 - 255 цього Кодексу.

Згідно статті 261 Цивільного кодексу України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (пункт 1), за зобов`язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання (пункт 5).

Відповідно до статті 257 Цивільного кодексу України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

В абзаці першому та п`ятому підпункту 2.1 пункту 2 постанови пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 № 10 "Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів" (далі - Постанова № 10) зазначено, що частиною третьою статті 267 ЦК України передбачена можливість застосування позовної давності, у тому числі й спеціальної, лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення рішення судом.

При цьому, як зазначено в п. 2.2. Постанови № 10 за змістом частини першої статті 261 Цивільного кодексу України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи.

Отже, перш ніж застосовувати позовну давність, господарський суд повинен розглянути справу у повному обсязі, дати належну оцінку доказам, відповідно до вимог статті 43 ГПК України, з`ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право позивача, за захистом якого той звернувся до суду. У разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості.

Положення закону про правові наслідки спливу строку позовної давності можуть бути застосовані судом тільки у тому випадку, коли буде доведено існування самого суб`єктивного права і факт його порушення чи оспорювання. Якщо ж під час розгляду справи буде встановлено, що у позивача немає суб`єктивного права, про захист якого він просить, або ж воно не порушувалось чи не оспорювалось, суд повинен відмовити у позові не через пропущення строку позовної давності, а за безпідставністю матеріально-правової-вимоги.

Відповідно до частини 4 статті 267 Цивільного кодексу України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

В свою чергу, судом за матеріалами справи встановлено факт невиконання відповідачем своїх зобов`язань з оплати фактично наданих позивачем та спожитих відповідачем без заперечень у березні-квітні 2019 року послуг з прибирання вартістю 1 042 025,16 грн. згідно актів надання послуг №12 та №15.

Загальна умова початку перебігу строку позовної давності визначена частиною 1 статті 261 Цивільного кодексу України, згідно якої перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

При цьому, згідно із абзацом 2 частини 5 статті 261 Цивільного кодексу України за зобов`язаннями, строк виконання яких не визначений або визначений моментом вимоги, перебіг позовної давності починається від дня, коли у кредитора виникає право пред`явити вимогу про виконання зобов`язання.

Отже, за змістом частини 1, 5 статті 261 Цивільного кодексу України початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд.

Як вбачається з матеріалів справи, позивач просить стягнути з відповідача заборгованість за період березень-квітень 2019 року, при цьому з позовною заявою позивач звернувся до суду 21.03.2023 року.

Суд зазначає, що з урахуванням особливостей конкретних правовідносин початок перебігу позовної давності пов`язаний з певними юридичними фактами та їх оцінкою управомоченою особою.

Так, за зобов`язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання (ч. 5 ст. 261 ЦК України).

У зобов`язаннях, в яких строк виконання не встановлено або визначено моментом вимоги кредитора, перебіг позовної давності починається від дня, коли у кредитора виникає право пред`явити вимогу про виконання зобов`язання. Якщо боржникові надається пільговий строк для виконання такої вимоги, перебіг позовної давності починається зі спливом цього строку.

Для обчислення позовної давності застосовуються загальні положення про обчислення строків, що містяться у ст. ст. 252-255 ЦК України.

При цьому початок перебігу позовної давності пов`язується з певними моментами (фактами), які свідчать про порушення прав особи (ст. 261 ЦК України).

За змістом цієї норми початок перебігу позовної давності співпадає з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд.

Оскільки, за висновками суду, за наслідками підписання та погодження сторонами актів надання послуг № 12 та № 15 встановлені окремі самостійні зобов`язання, які деталізують обов`язок боржника оплатити вартість наданих послуг за кожним актом окремо, то право позивача як кредитора вважається порушеним з моменту недотримання відповідачем як боржником строку оплати вартості послуг за кожним актом окремо, а відтак і початок перебігу позовної давності за кожний платіж за актом починається з моменту порушення строку його погашення.

В контексті вищенаведенного, враховуючи, що спірні акти надання послуг містять відомості про період надання послуг у березні-квітні 2019 року, право пред`явити вимогу про виконання грошового зобов`язання з оплати наданих послуг у позивача виникло в наступному місяці за місяцем, у якому такі послуги надавались. Тобто, початком перебігу строку позовної давності за актом надання послуг №12 (за березень 2019 року) є 01.05.2019 року, а за актом надання послуг №15 (за квітень 2019 року) є 01.06.2019 року, відтак, строки позовної давності також закінчуються 01.05.2022 року та 01.06.2022 року відповідно.

Разом з цим судом враховано, що пунктом 12 Прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу України передбачено, що під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтями 257, 258, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину.

Вказаний пункт був введений в дію на підставі Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв`язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)" від 30 березня 2020 року № 540-IX (далі - Закон України від 30 березня 2020 року № 540-IX), який набрав чинності з 2 квітня 2020 року.

Відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України № 211 від 11.03.2020 року: з 12 березня 2020 року з метою запобігання поширенню на території України коронавірусу на всій території України запроваджено карантин. Карантин діє протягом всього часу з дати запровадження з 12.03.2020 року, та в подальшому був продовжений постановою Кабінету Міністрів України №383 від 25.04.2023 року до 30.06.2023 року.

Отже, відповідно до пункту 12 Прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу з урахуванням дії карантину на території України з 12.03.2020 року по 30.06.2023 року усі строки загальної та спеціальної позовної давності продовжено (збільшено) для всіх суб`єктів цивільних правовідносин на увесь строк дії карантину.

Відповідно до положень статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи.

За загальним принципом, дія нормативно-правового акту в часі починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події або факту застосовується той нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце.

Наразі, судом встановлено за матеріалами справи, що з урахуванням періоду заборгованості з березня по квітень 2019 року, позовна давність за вимогами позивача станом на 12.03.2020 року, тобто на момент набрання чинності вказаним Законом України від 30.03.2020 року № 540-IX не спливла, відтак, її перебіг було зупинено згідно Закону України від 30.03.2020 року № 540-IX та Закону України від 15.03.2022 року № 2120-ІХ, дія яких розповсюджується на спірні правовідносини, на період дії на території України карантину та воєнного стану.

Враховуючи вищенаведене, суд дійшов висновку, що позивачем на момент звернення з позовом до суду 21.02.2023 року встановлений статтею 257 Цивільного кодексу України 3 річний строк позовної давності не пропущений.

Водночас, доводи відповідача в частині заперечення позовних вимог про можливість розглядати карантинні обмеження виключно як поважну причину пропуску строків позовної давності в контексті частини 5 статті 267 Цивільного кодексу України, та посиланням на пункт 4 Прикінцевих положень Господарського процесуального кодексу України, згідно з яким під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), суд за заявою учасників справи та осіб, які не брали участі у справі, якщо вирішено питання про їхні права, інтереси та (або) обов`язки, поновлює встановлені нормами цього Кодексу процесуальні строки, якщо визнає причини їх пропуску поважними і такими, що зумовлені обмеженнями, впровадженими у зв`язку з карантином, а також може поновити відповідний строк як до, так і після його закінчення, визнаються судом необґрунтованими з огляду на те, що позовна давність не є інститутом процесуального права та не може бути відновлена (поновлена) в разі її спливу в порядку, передбаченому Господарським процесуальним кодексом України, як помилково вважає відповідач.

Разом з цим, пунктом 12 Прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу України чітко встановлено, що карантинні обмеження є саме підставою для продовження строків позовної давності на строк дії карантину, а не підставою для визнання причин пропуску таких строків поважними.

Зважаючи на вищевикладене, оскільки матеріалами справи підтверджується факт нездійснення оплати наданих послуг з прибирання приміщень, розмір заборгованості відповідає фактичним обставинам справи та на момент прийняття рішення будь - яких доказів перерахування позивачу грошових коштів в сумі 1 042 025,16 грн. відповідач суду не представив, як і доказів, що спростовують вищевикладені обставини, виходячи з того, що позов доведений позивачем, обґрунтований матеріалами справи та відповідачем не спростований, суд доходить висновку, що позовні вимоги в цій частині підлягають задоволенню.

Суд зазначає, що правові наслідки порушення юридичними і фізичними особами своїх грошових зобов`язань передбачені, зокрема, приписами статей 549-552, 611, 625 Цивільного кодексу України.

З урахуванням приписів статті 549, частини 2 статті 625 Цивільного кодексу України та статті 1 Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов`язань" правовими наслідками порушення грошового зобов`язання, тобто зобов`язання сплатити гроші, є обов`язок сплатити не лише суму основного боргу, а й неустойку (якщо її стягнення передбачене договором або актами законодавства), інфляційні нарахування, що обраховуються як різниця добутку суми основного боргу на індекс (індекси) інфляції, та проценти річних від простроченої суми основного боргу.

Відповідно до статті 625 Цивільного кодексу України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три відсотки річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Як вбачається з аналізу статей 612, 625 Цивільного кодексу України право кредитора вимагати сплату боргу з урахуванням індексу інфляції та процентів річних, які не є штрафними санкціями, є способом захисту його майнового права та інтересу, суть яких полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредитору.

Зазначені інфляційні нарахування здійснюються окремо за кожен період часу, протягом якого діяв відповідний індекс інфляції, а одержані таким чином результати підсумовуються за весь час прострочення виконання грошового зобов`язання. Індекс інфляції - це показник, що характеризує динаміку загального рівня цін на товари та послуги, які купуються населенням для невиробничого споживання, і його найменший період визначення складає місяць.

Суд зазначає, що інфляційні нарахування на суму боргу здійснюються окремо за кожен період часу, протягом якого діяв відповідний індекс інфляції, а одержані таким чином результати підсумовуються за весь час прострочення виконання грошового зобов`язання.

При цьому розмір боргу з урахуванням індексу інфляції визначається виходячи з суми боргу, що існувала на останній день місяця, в якому платіж мав бути здійснений, помноженої на індекс інфляції, визначений Державною службою статистики України, за період прострочення починаючи з місяця, наступного за місяцем, у якому мав бути здійснений платіж, і за будь-який місяць (місяці), у якому (яких) мала місце інфляція. При цьому в розрахунок мають включатися й періоди часу, в які індекс інфляції становив менше одиниці (тобто мала місце дефляція).

Аналогічна правова позиція щодо застосування частини 2 статті 625 Цивільного кодексу України викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04.06.2019 у справі № 916/190/18, постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 05.07.2019 у справі № 905/600/18 та постанові Верховного Суду від 03.10.2019 у справі № 905/587/18.

Згідно правової позиції, викладеної в постанові Верховного Суду від 12 лютого 2020 року у справі № 917/1421/18, оскільки внаслідок невиконання боржником грошового зобов`язання у кредитора виникає право на отримання сум, передбачених статтею 625 Цивільного кодексу України, за увесь час прострочення, тобто таке прострочення є триваючим правопорушенням, право на позов про стягнення інфляційних втрат і процентів річних виникає за кожен місяць із моменту порушення грошового зобов`язання до моменту його усунення.

Враховуючи вищевикладене та у зв`язку з простроченням відповідачем виконання зобов`язання з оплати наданих позивачем послуг прибирання, позивачем на підставі статті 625 Цивільного кодексу України нараховано 3% річних в розмірі 89 261,75 грн. за період прострочення з 21.03.2020 року по 31.12.2020 року та інфляційні втрати в розмірі 490 896,16 грн. за квітень 2020 року - січень 2023 року, які позивач просить суд стягнути згідно наданого розрахунку.

З огляду на вимоги статті 86 Господарського процесуального кодексу України господарський суд має з`ясовувати обставини, пов`язані з правильністю здійснення позивачем розрахунку, та здійснити оцінку доказів, на яких цей розрахунок ґрунтується. У разі якщо відповідний розрахунок позивачем здійснено неправильно, то господарський суд з урахуванням конкретних обставин справи самостійно визначає суми пені та інших нарахувань у зв`язку з порушенням грошового зобов`язання, не виходячи при цьому за межі визначеного позивачем періоду часу, протягом якого, на думку позивача, мало місце невиконання такого зобов`язання, та зазначеного позивачем максимального розміру відповідних пені та інших нарахувань.

Тобто визначаючи розмір заборгованості відповідача, зокрема, в частині процентів річних та втрат від інфляції суд зобов`язаний належним чином дослідити поданий стороною доказ (в даному випадку - розрахунок заборгованості), перевірити його, оцінити в сукупності та взаємозв`язку з іншими наявними у справі доказами, а у випадку незгоди з ним повністю чи частково - зазначити правові аргументи на його спростування і навести у рішенні свій розрахунок - це процесуальний обов`язок суду.

В свою чергу, відповідачем не надано суду контррозрахунку заявлених до стягнення позовних вимог або заперечень щодо здійсненого позивачем розрахунку.

Натомість, у відзиві на позовну заяву відповідачем викладено заяву про застосування до вимог про стягнення процентів річних та інфляційних втрат строків позовної давності.

За результатами здійсненої за допомогою інформаційно-правової системи "ЛІГА" перевірки нарахування позивачем заявлених до стягнення втрат від інфляції судом встановлено, що розмір останніх, перерахований судом у відповідності до приписів чинного законодавства, з урахуванням визначеного позивачем початку періоду нарахування та в межах визначеного позивачем періоду прострочення, становить 483 329,91 грн. втрат від інфляції, а отже є меншим, ніж нараховано та заявлено до стягнення позивачем, а тому вказані вимоги позивача про стягнення з відповідача 490 896,16 грн. інфляційних втрат, підлягають частковому задоволенню в сумі, визначеній судом, а саме 483 329,91 грн. інфляційних втрат.

Окрім цього за результатами здійсненої перевірки нарахування позивачем заявленої до стягнення суми процентів річних судом встановлено, що розмір 3% річних, перерахований у відповідності до приписів чинного законодавства, в межах визначеного позивачем періоду, становить 89 261,75 грн. процентів річних, що відповідає вимогам зазначених вище норм цивільного законодавства та є арифметично вірним, а тому вказані вимоги позивача про стягнення з відповідача 89 261,75 грн. процентів річних підлягають задоволенню.

Водночас, суд зазначає, що аналіз положень статті 625 Цивільного кодексу України у сукупності з положеннями глави 19 Цивільного кодексу України про позовну давність дає підстави для висновку, що до правових наслідків порушення грошового зобов`язання (зокрема, щодо нездійснення оплати наданих послуг), передбачених частиною другою статті 625 Цивільного кодексу України, застосовується загальна позовна давність тривалістю у три роки (стаття 257 цього Кодексу), сплив якої у разі заявлення стороною у спорі про її застосування є підставою для відмови у позові (стаття 267 ЦК України).

Оскільки вимоги позивача про стягнення з відповідача суми процентів річних та інфляційних втрат на підставі статті 625 Цивільного кодексу України мають похідний характер від заявленої у цій справі основної вимоги, та зважаючи на вищенаведені висновки суду про те, що позивачем з урахуванням Прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу України на момент звернення з позовом до суду встановлений статтею 257 Цивільного кодексу України 3-х річний строк позовної давності не пропущений, за наявності підстав для задоволення основної вимоги (про стягнення безпідставно утримуваних коштів) наявні підстави для задоволення позову в частині стягнення процентів річних та інфляційних втрат у сумах, визнаних судом обґрунтованими.

Разом із тим, у позовній заяві Товариство з обмеженою відповідальністю «ЄСБ-Гарант» у порядку частини 10 статті 238 Господарського процесуального кодексу України просило суд зазначити у рішенні суду про здійснення нарахування 3% річних та інфляційних втрат на суму боргу до моменту виконання рішення в частині основного боргу, з урахуванням приписів законодавства України, що регулюють таке нарахування.

Відповідно до частини 10 статті 238 Господарського процесуального кодексу України суд, приймаючи рішення про стягнення боргу, на який нараховуються відсотки або пеня, може зазначити в рішенні про нарахування відповідних відсотків або пені до моменту виконання рішення з урахуванням приписів законодавства України, що регулюють таке нарахування.

Остаточна сума відсотків (пені) у такому випадку розраховується за правилами, визначеними у рішенні суду, органом (особою), що здійснює примусове виконання рішення суду і відповідні дії (рішення) якого можуть бути оскаржені в порядку, передбаченому розділом VI цього Кодексу.

Правовий аналіз положень статей 526, 599, 611, 625 Цивільного кодексу України дає підстави для висновку, що наявність судового рішення про стягнення суми боргу за договором, яке боржник не виконав, не припиняє правовідносин сторін цього договору, не звільняє боржника від відповідальності за невиконання грошового зобов`язання та не позбавляє кредитора права на отримання сум, передбачених статтею 625 цього Кодексу, за час прострочення.

За змістом частини 1 статті 2 Господарського процесуального кодексу України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.

Статтею 5 Господарського процесуального кодексу України визначено, що здійснюючи правосуддя, господарський суд захищає права та інтереси фізичних і юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного права чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Суд зазначає, що закон згідно ч. 10 ст. 238 ГПК України передбачає право, а не обов`язок суду зазначити про нарахування відсотків або пені у рішенні про стягнення боргу, і таке право надано суду для нарахування відсотків, або для нарахування пені, тобто за вибором позивача один з видів відповідальності. Натомість, позивач просить зазначити у рішенні про нарахування одночасно відсотків і втрат від інфляції, що не відповідає положенням даної статті Кодексу, позаяк зазначеними положеннями процесуального кодексу не передбачено право суду зазначати в рішенні про нарахування інфляційних втрат на суму основного боргу.

З огляду на викладене суд дійшов висновку, що застосування частини 10 статті 238 Господарського процесуального кодексу України сприятиме найшвидшому виконанню відповідачем судового рішення в частині сплати основного боргу, а позивач позбавиться необхідності повторно звертатися до суду з позовом про стягнення з відповідача додатково нарахованих процентів, за допущене ним прострочення після ухвалення судом рішення.

Згідно з частинами 11, 12 статті 26 Закону України "Про виконавче провадження", якщо у виконавчому документі про стягнення боргу зазначено про нарахування відсотків або пені до моменту виконання рішення, виконавець у постанові про відкриття виконавчого провадження розраховує остаточну суму відсотків (пені) за правилами, визначеними у виконавчому документі. До закінчення виконавчого провадження виконавець за заявою стягувача перераховує розмір остаточної суми відсотків (пені), які підлягають стягненню з боржника, не пізніше наступного дня з дня надходження заяви стягувача про такий перерахунок, про що повідомляє боржника не пізніше наступного дня після здійснення перерахунку.

Враховуючи вищевикладене, суд вважає за можливе частково задовольнити вимоги позивача в частині застосування ч. 10 ст. 238 ГПК України та зазначити в резолютивній частині рішення про нарахування органом (особою), що буде здійснювати примусове виконання рішення, 3% річних на суму основаного боргу в розмірі 1 042 025,16 грн., починаючи з 28.01.2023 року до моменту виконання рішення, з урахуванням приписів законодавства України, що регулюють таке нарахування.

Перерахунок основного боргу, вказаного у рішенні суду та у виконавчому документі, для органу (особи), що здійснюватиме примусове виконання рішення, має здійснюватися за наступною формулою: (С*3*КДП)/КДР/100 = сума процентів річних, де С - сума основного боргу, 3 - 3 відсотки річних, КДП - кількість днів прострочення, КДР - кількість днів у році.

При цьому, суд вважає за необхідне роз`яснити органу (особі), що здійснює примусове виконання рішення суду, що в разі часткової сплати відповідачем боргу, 3 % річних нараховуються на залишок заборгованості, що залишився, за визначеною вище формулою.

Стосовно нарахування органом (особою), що буде здійснювати примусове виконання рішення, інфляційних втрат до моменту виконання цього рішення в частині основного боргу суд зазначає, що законодавством передбачено право суду зазначити в рішенні про нарахування відповідних відсотків або пені до моменту виконання рішення. Разом із тим, положеннями Господарського процесуального кодексу України та інших нормативних актів не передбаченого такого права суду стосовно інфляційних втрат, у зв`язку з чим суд, не вбачає підстав щодо зазначення у рішенні про нарахування таких інфляційних втрат до моменту виконання рішення суду в частині основного боргу.

Відповідно до частини 1 статті 2 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Суди здійснюють правосуддя на основі Конституції і законів України та на засадах верховенства права (частина 1 статті 6 Закону України "Про судоустрій і статус суддів").

Аналіз практики Європейського суду з прав людини щодо застосування статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (див. рішення від 21 січня 1999 року в справі "Гарсія Руїз проти Іспанії", від 22 лютого 2007 року в справі "Красуля проти Росії", від 5 травня 2011 року в справі "Ільяді проти Росії", від 28 жовтня 2010 року в справі "Трофимчук проти України", від 9 грудня 1994 року в справі "Хіро Балані проти Іспанії", від 1 липня 2003 року в справі "Суомінен проти Фінляндії", від 7 червня 2008 року в справі "Мелтекс ЛТД (MELTEX LTD) та Месроп Мовсесян (MESROP MOVSESYAN) проти Вірменії") свідчить, що право на мотивоване (обґрунтоване) судове рішення є частиною загального права людини на справедливий і публічний розгляд справи та поширюється як на цивільний, так і на кримінальний процес.

Вимога пункту 1 статті 6 Конвенції щодо обґрунтовування судових рішень не може розумітись як обов`язок суду детально відповідати на кожен довід заявника. Стаття 6 Конвенції також не встановлює правил щодо допустимості доказів або їх оцінки, що є предметом регулювання в першу чергу національного законодавства та оцінки національними судами. Проте Європейський суд з прав людини оцінює ступінь умотивованості рішення національного суду, як правило, з точки зору наявності в ньому достатніх аргументів стосовно прийняття чи відмови в прийнятті саме тих доказів і доводів, які є важливими, тобто такими, що були сформульовані заявником ясно й чітко та могли справді вплинути на результат розгляду справи.

Відповідно до пункту 58 рішення ЄСПЛ Справа "Серявін та інші проти України" (Заява № 4909/04) від 10.02.2010 у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, № 303-A, п. 29).

При цьому суд наголошує, що усі інші доводи та міркування сторін, окрім зазначених у мотивувальній частині рішення, взяті судом до уваги, однак не спростовують висновків суду та не суперечать дійсним обставинам справи і положенням чинного законодавства.

Рішення суду про задоволення позову може бути прийнято виключно у тому випадку, коли подані позивачем докази дозволять суду зробити чіткий, конкретний та безумовний висновок про обґрунтованість та законність вимог позивача.

У відповідності до пункту 1 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 23.03.2012 № 6 "Про судове рішення" рішення з господарського спору повинно прийматись у цілковитій відповідності з нормами матеріального і процесуального права та фактичними обставинами справи, з достовірністю встановленими господарським судом, тобто з`ясованими шляхом дослідження та оцінки судом належних і допустимих доказів у конкретній справі.

З огляду на вищевикладене, виходячи з того, що позов частково доведений позивачем, обґрунтований матеріалами справи та відповідачами не спростований, суд доходить висновку, що вимоги позивача підлягають задоволенню частково.

Відповідно до частини 1 статті 129 Господарського процесуального кодексу України судові витрати покладаються судом на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Враховуючи вищевикладене та керуючись ст.ст. 73-80, 86, 129, 233, 236, 237, 238, 240, 241 Господарський суд міста Києва, -

ВИРІШИВ:

1. Позовні вимоги задовольнити частково.

2. Стягнути з Національного авіаційного університету (проспект Космонавта Комарова, буд.1, м. Київ, 03058, код ЄДРПОУ 01132330) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю ''ЄСБ-Гарант" (Харківське шосе буд.172-Б, оф.208/1, м. Київ, 02091, код ЄДРПОУ 37625566) 1 042 025 (один мільйон сорок дві тисячі двадцять п`ять) грн. 16 коп. боргу, 89 261 (вісімдесят дев`ять тисяч двісті шістдесят одну) грн. 75 коп. процентів річних, 483 329 (чотириста вісімдесят три тисячі триста двадцять дев`ять) грн. 91 коп. втрат від інфляції та витрати по сплаті судового збору в розмірі 24 219 (двадцять чотири тисячі двісті дев`ятнадцять) грн. 26 коп.

3. Органу (особі), що проводитиме примусове виконання рішення Господарського суду міста Києва від 13.07.2023 року у справі №910/2680/23 в порядку частини 10 статті 238 Господарського процесуального кодексу України нараховувати 3% річних на суму основного боргу в розмірі 1 042 025,16 грн., починаючи з 28.01.2023 року до моменту виконання рішення за формулою: (С*3*КДП)/КДР/100 = сума річних, де С - сума заборгованості, 3 - 3 (три) відсотки річних, КДП - кількість днів прострочення, КДР - кількість днів у році.

4. В задоволенні решти позовних вимог відмовити.

5. Наказ видати після набрання рішенням законної сили.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення (частина 1 статті 256 Господарського процесуального кодексу України).

Повний текст рішення складено та підписано 21 грудня 2023 року.

Суддя А.М. Селівон

СудГосподарський суд міста Києва
Дата ухвалення рішення13.07.2023
Оприлюднено26.12.2023
Номер документу115853512
СудочинствоГосподарське
КатегоріяСправи позовного провадження Справи у спорах, що виникають із правочинів, зокрема, договорів Невиконання або неналежне виконання зобов’язань надання послуг

Судовий реєстр по справі —910/2680/23

Ухвала від 04.09.2024

Господарське

Господарський суд міста Києва

Селівон А.М.

Ухвала від 04.09.2024

Господарське

Господарський суд міста Києва

Селівон А.М.

Ухвала від 27.08.2024

Господарське

Господарський суд міста Києва

Селівон А.М.

Ухвала від 23.08.2024

Господарське

Господарський суд міста Києва

Селівон А.М.

Постанова від 04.06.2024

Господарське

Північний апеляційний господарський суд

Шаптала Є.Ю.

Ухвала від 29.04.2024

Господарське

Північний апеляційний господарський суд

Шаптала Є.Ю.

Ухвала від 18.03.2024

Господарське

Північний апеляційний господарський суд

Шаптала Є.Ю.

Ухвала від 30.01.2024

Господарське

Північний апеляційний господарський суд

Шаптала Є.Ю.

Ухвала від 10.01.2024

Господарське

Північний апеляційний господарський суд

Шаптала Є.Ю.

Ухвала від 01.01.2024

Господарське

Господарський суд міста Києва

Селівон А.М.

🇺🇦 Опендатабот

Опендатабот — сервіс моніторингу реєстраційних даних українських компаній та судового реєстру для захисту від рейдерських захоплень і контролю контрагентів.

Додайте Опендатабот до улюбленого месенджеру

ТелеграмВайбер

Опендатабот для телефону

AppstoreGoogle Play

Всі матеріали на цьому сайті розміщені на умовах ліцензії Creative Commons Із Зазначенням Авторства 4.0 Міжнародна, якщо інше не зазначено на відповідній сторінці

© 2016‒2023Опендатабот

🇺🇦 Зроблено в Україні