Постанова

від 21.12.2023 по справі 916/1266/23

ПІВДЕННО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПІВДЕННО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

21 грудня 2023 рокум. ОдесаСправа № 916/1266/23Південно-західний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого судді: Колоколова С.І.

суддів: Разюк Г.П., Савицького Я.Ф.

секретар судового засідання: Кратковський Р.О.

за участю представників сторін:

від прокуратури Капустін М.В., посвідчення №073083 від 01.03.2023р.;

від позивача - Садардінова І.В., в порядку самопредставництва;

від відповідача - не з`явився;

від третьої особи Ярошенко Г.Ю., виписка з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань.

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Заступника керівника Одеської обласної прокуратури

на рішення Господарського суду Одеської області від 30.08.2023, повний текст якого складено та підписано 11.09.2023

у справі №916/1266/23

за позовом Заступника керівника Суворовської окружної прокуратури міста Одеси

в інтересах держави в особі Одеської міської ради

до відповідача: Товариства з обмеженою відповідальністю ,,А Б К

за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору, на стороні позивача: Департаменту земельних ресурсів Одеської міської ради

про стягнення 2 712 536,31 грн,-

головуючий суддя Щавинська Ю.М.

місце ухвалення рішення: Господарський суд Одеської області

В судовому засіданні 21.12.2023 згідно ст.233 ГПК України оголошено вступну та резолютивну частини постанови.

В С Т А Н О В И В :

У березні 2023 року Заступник керівника Суворовської окружної прокуратури міста Одеси звернувся до Господарського суду Одеської області в інтересах держави в особі Одеської міської ради з позовною заявою до Товариства з обмеженою відповідальністю "А Б К", в якій просить суд стягнути з відповідача безпідставно збережені кошти за користування земельною ділянкою в сумі 2 712 536,31 грн.

Зокрема, позовні вимоги прокурора обґрунтовані тим, що відповідач є власником нерухомого майна яке розташоване на земельній ділянці площею 2,5450 га за адресою: м. Одеса, вул. Локомотивна, 38/1, кадастровий номер 5110137600:25:005:0005, та користуючись земельною ділянкою комунальної власності без правовстановлюючих документів, не здійснював плату за її користування, що мало наслідком безпідставне збереження коштів, які мали бути сплачені за фактичне користування земельною ділянкою за період з квітня 2020 року по грудень 2022 року.

Рішенням Господарського суду Одеської області від 30.08.2023 по справі № 916/1266/23 (суддя Щавинська Ю.М.) позов задоволено частково. Стягнуто з Товариства з обмеженою відповідальністю "А Б К" на користь Одеської міської ради безпідставно збережені кошти за користування земельною ділянкою у сумі 1 193 397 грн 75 грн. Стягнуто з Товариства з обмеженою відповідальністю "А Б К" на користь Одеської обласної прокуратури судовий збір у сумі 17 900 грн 97 грн. В задоволенні решти позову відмовлено.

Частково задовольняючи позовні вимоги, місцевий господарський суд зазначив, що спірна земельна ділянка за цільовим використанням фактично підпадає під землі промисловості, а отже відповідно до рішенням Одеської міської ради №1267-VI від 20.09.2011, застосуванню підлягає відсоток від нормативної грошової оцінки земельної ділянки 3% (19 035 342,58 грн.), з урахуванням часткової сплати відповідачем суми земельного податку.

При цьому, суд послався на ч. 5ст. 20 Земельного кодексу України, класифікатор видів цільового призначення земельних ділянок і класифікатор видів функціонального призначення територій та їх співвідношення з видами цільового призначення земельних ділянок, що є додатком до Порядку ведення Державного земельного кадастру, в редакціях, чинних на дату ухвалення рішення суду.

Заступник керівника Одеської обласної прокуратури з рішенням суду першої інстанції не погодився, тому звернувся до Південно-західного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просив суд рішення Господарського суду Одеської області від 30.08.2023 року у справі № 916/1266/23 в частині відмови у задоволенні позову скасувати та прийняти нове рішення, яким позовні вимоги прокурора задовольнити у повному обсязі, вирішити питання про розподіл судових витрат.

Зокрема, в апеляційній скарзі, прокурор вказує на те, що рішення суду в оскаржуваній частині ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права, а саме: ст.. 1212 ЦК України, ч.5 ст.20, ст.. 206 ЗК України, ст.. 41,61, 269,287 Податкового кодексу України, порушенням норм процесуального права, а саме: ст.. 2,73,76-80,210,236 ГПК України, а також без врахування правового висновку, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20.11.2018 у справі №922/3412/17.

При цьому, на переконання прокурора, при розрахунку безпідставно збережених ТОВ «АБК» коштів підлягає застосуванню ставка в розмірі 5% від нормативної грошової оцінки земельної ділянки з кадастровим номером 5110137600:25:005:0005 за адресою: м.Одеса, вул.. Локомотивна, 38/1.

Однак суд першої інстанції при ухвалені рішення 30.08.2023 у справі №916/1266/23 помилково застосував ставку в розмірі 3% від нормативної грошової оцінки спірної земельної ділянки.

Крім того прокурор вказує, що суд першої інстанції застосував закон, який не застосуванню ч.5 ст. 20 ЗК України в редакції, чинній з 25.07.2021, класифікатор видів цільового призначення земельних ділянок і Класифікатор видів функціонального призначення територій та їх співвідношення з видами цільового призначення земельних ділянок, що є додатками 58-60 до Порядку ведення Державного земельного кадастру доповнені постановою Кабінету Міністрів України від 28.07.2023.

При цьому судом не застосовано Класифікацію видів цільового призначення земель, затверджену наказом Державного комітету із земельних ресурсів від 23.07.2010 №548, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 01.11.2010 за № 1011/18306. Вказана класифікація була чинна на дату прийняття Одеською міською радою рішення від 24.04.2019 року №4645-VII про надання ТОВ «АБК» дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки орієнтовною площею 2,9 га за адресою: м.Одеса, вул.. Локомотивна, 38/1.

Крім того, прокурор зазначає, що незрозуміло, на підставі якої норми права суд дійшов висновку, що саме за спірну земельну ділянку ТОВ «АБК» сплачено земельний податок, тобто суд зробив припущення про сплату відповідачем земельного податку за фактичне користування частиною спірної земельної ділянки безпосередньо під нерухомим майном загальною площею 28 266 кв.м.

Відтак, на думку прокурора, судом не надано належної оцінки наявним у справі №916/1266/23 доказам, зокрема, рішенню Одеської міської ради від 20.09.2011 року №1267-VI «Про затвердження фіксованих ставок орендної плати за земельні ділянки в м. Одесі», листам Головного управління ДПС в Одеській області від 07.04.2023 за №5574/5/15-32-04-06-06 і від 22.05.2023 за №7899/5/15-32-04-06-05, листу департаменту земельних ресурсів Одеської міської ради від 04.08.2023 за №01-19/1354, податковим деклараціям ТОВ «АБК» з плати за землю за 2020-2022 роки та платіжним дорученням про сплату земельного податку за 2020-2022 роки.

Також прокурор зазначив, що суд першої інстанції під час ухвалення рішення у справі врахував податкові декларації ТОВ «АБК» з плати за землю за 2020-2022 роки та платіжні доручення ТОВ «АБК» про сплату земельного податку за 2020-2022 роки, незважаючи на те, що копії зазначених документів відповідачем на адреси інших учасників справи не направлялись.

Ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду від 07.11.2023 відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Заступника керівника Одеської обласної прокуратури на рішення Господарського суду Одеської області від 30.08.2023, повний текст якого складено та підписано 11.09.2023 у справі №916/1266/23; призначено розгляд апеляційної скарги заступника керівника Одеської обласної прокуратури до розгляду на 21 грудня 2023 року о 10:30 год.

18.12.2023 до Південно-західного апеляційного господарського суду від ТОВ «АБК» надійшли клопотання про ознайомлення з матеріалами справи та у зв`язку з цим відкласти розгляд справи на іншу дату.

Розглянувши вищевказане клопотання, колегія суддів зазначає наступне.

Згідно із нормами ч. 12 ст. 270 Господарського процесуального кодексу України, неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Відповідно до положень п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Також, відповідно до рішень Європейського суду з прав людини, що набули статусу остаточного, зокрема "Іззетов проти України", "Пискал проти України", "Майстер проти України", "Субот проти України", "Крюков проти України", "Крат проти України", "Сокор проти України", "Кобченко проти України", "Шульга проти України", "Лагун проти України", "Буряк проти України", "ТОВ "ФПК "ГРОСС" проти України", "Гержик проти України" суду потрібно дотримуватись розумного строку для судового провадження.

Вказане узгоджується з рішенням Європейського суду з прав людини від 08 листопада 2005 року у справі «Смірнов проти України», відповідно до якого в силу вимог ч. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, обов`язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням ч. 1 ст. 6 даної Конвенції.

Розумним, зокрема, вважається строк, що є об`єктивно необхідним для виконання процесуальних дій, прийняття процесуальних рішень та розгляду і вирішення справи з метою забезпечення своєчасного (без невиправданих зволікань) судового захисту.

В своїх рішеннях Європейський суд також наголошує, що сторона, яка задіяна в ході судового розгляду, зобов`язана з розумним інтервалом сама цікавитись провадженням у її справі, добросовісно користуватися належними їй процесуальними правами та неухильно виконувати процесуальні обов`язки.

Юридична особа бере участь у справі через свого керівника або члена виконавчого органу, уповноваженого діяти від її імені відповідно до закону, статуту, положення (самопредставництво юридичної особи), або через представника (ч. 3 ст. 56 Господарського процесуального кодексу України).

При цьому, апеляційний господарський суд вважає за необхідне роз`яснити скаржнику, що юридична особа не обмежена у кількості представників, які мають право представляти її у суді.

Згідно з ч. 1 ст. 43 Господарського процесуального кодексу України, учасники судового процесу та їх представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається.

За змістом ч. 1-4 ст. 13 Господарського процесуального кодексу України, судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

При цьому, стаття 6 Конвенції гарантує не право бути особисто присутнім у судовому засіданні під час розгляду цивільної справи, а більш загальне право ефективно представляти свою справу в суді та нарівні з протилежною стороною користуватися правами, передбаченими принципом рівності сторін. Пункт 1 ст. 6 Конвенції надає Державам можливість на власний розсуд обирати засоби гарантування цих прав сторонам провадження. Отже, питання особистої присутності, форми здійснення судового розгляду, усної чи письмової, а також представництва у суді є взаємопов`язаними та мають аналізуватися у більш ширшому контексті "справедливого суду", гарантованого ст. 6 Конвенції. Суд повинен встановити, чи було надано заявнику, стороні цивільного провадження, розумну можливість ознайомитися з зауваженнями або доказами, наданими іншою стороною, та представити свою справу в умовах, що не ставлять його у явно гірше становище порівняно з опонентом протилежною стороною (рішення у справі "Лопушанський проти України").

Отже, у зв`язку із тим, що судом апеляційної інстанції створено всі необхідні умови для встановлення фактичних обставин справи і правильного застосування законодавства, вжито заходи для належного повідомлення сторін про час та місце розгляду справи, враховуючи, що участь в засіданні суду є правом, а не обов`язком сторін, явка учасників судового процесу ухвалою суду не визнана обов`язковою, колегія суддів вважає за можливе розглянути справу за відсутності представника відповідача.

В судовому засіданні представник прокуратури підтримав доводи та заперечення з мотивів, викладених письмово в апеляційній скарзі. Просив суд апеляційної інстанції апеляційну скаргу задовольнити, рішення суду першої інстанції в оскаржуваній частині скасувати, ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити у повному обсязі.

Представник Одеської міської ради та Департамента земельних ресурсів Одеської міської ради підтримали доводи та вимоги прокурора, викладені ним в апеляційній скарзі, просили суд апеляційної інстанції її задовольнити, рішення суду першої інстанції в оскаржуваній частині скасувати, ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги прокуратури задовольнити у повному обсязі.

Представник відповідача в судове засідання не з`явився, про дату та час розгляду апеляційної скарг повідомлений належним чином.

Відповідно до приписів ст. 269 ГПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Розглянувши матеріали справи, доводи апеляційної скарги, заслухавши пояснення присутніх у судовому засіданні представників сторін, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, судова колегія дійшла до наступного.

Господарським судом Одеської області та Південно-західним апеляційним господарським судом було встановлено та неоспорено учасниками справи наступні обставини.

Згідно інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (т.1 а.с.24-27) ТОВ "АБК" на праві приватної власності належить нежитлова будівля АБК, А, площею 898, 9 м2, 1-мостіння та 1, 2 - огорожа, загальною площею 28 266 м, що розташовані за адресою: м. Одеса, вул. Локомотивна, 38/1. Державну реєстрацію речових прав проведено 28.12.2018 (реєстраційний номер об?єкта майна 1737783551101).

Рішенням Одеської міської ради від 24.04.2019 року №4645-VII (т.1 а.с.101-102) ТОВ "АБК" надано дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, орієнтовною площею 2,900 га за адресою: м. Одеса, вул. Локомотивна, 38/1, цільове призначення.11.02. для розміщення та експлуатації основних, підсобних і допоміжних будівель та споруд підприємств переробної, машинобудівної та іншої промисловості, вид використання для експлуатації та обслуговування виробничо-складської бази.

В подальшому Малим приватним підприємством "Землеустрій" на підставі Договору №07 від 27.04.2020 з ТОВ "АБК" розроблено проект землеустрою щодо відведення вищевказаної земельної ділянки (т.1 а.с.103-198, т.2 а.с.1-45).

Відповідно до висновку по проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки (т.1 а.с.198) Департаментом архітектури та містобудування погоджено межі земельної ділянки та зазначено про можливість відведення ТОВ "АБК" земельної ділянки, площею 2,5450 га, за адресою м. Одеса, вул. Локомотивна, 38/1, в оренду строком на 10 років.

18.11.2020 проведено державну реєстрацію земельної ділянки, площею 2,5450 га, за адресою м. Одеса, вул. Локомотивна, 38/1, категорія земель: землі промисловості, транспорту, електронних комунікацій, енергетики, оборони та іншого призначення; вид цільового призначення земельної ділянки: 11.02. Для розміщення та експлуатації основних, підсобних і допоміжних будівель та споруд підприємств переробної, машинобудівної та іншої промисловості. Земельній ділянці присвоєно кадастровий номер 5110137600:25:005:0005 (т.2 а.с.46-50).

Як встановлено судом та сторонами по справі жодним чином не заперечується, належне відповідачу нерухоме майно розташовано на означеній вище земельній ділянці з кадастровим номером 5110137600:25:005:0005.

Згідно витягу із технічної документації про нормативну грошову оцінку земельної ділянки м. Одеси від 23.11.2020 №1995 (т.2 а.с.43), №794 від 25.03.2021 (т.2 а.с.69), нормативна грошова оцінка земельної ділянки з кадастровим номером 5110137600:25:005:0005 становить 19 035 342,58 грн.

В процесі розгляду справи судом також встановлено обставину сплати відповідачем земельного податку за період з 2020 по 2022 роки у сумі 86 733,83 грн на підтвердження чого ТОВ "АБК" надано суду платіжні доручення (т.2 а.с.230-251), а також податкові декларації.

У довідці Головного управління ДПС в Одеській області від 07.04.2023 (т.2 а.с.110) також наведено інформацію щодо сплати відповідачем земельного податку на суму 86 733,83 грн за період 2020-2022 роки за земельну ділянку 531 м2 без зазначення кадастрового номеру.

На підтвердження підстав для представництва держави в особі Одеської міської ради прокурор зазначив, що відповідачем протягом тривалого часу не сплачувалась плата за користування земельною ділянкою, чим порушено інтереси територіальної громади м. Одеси в особі Одеської міської ради та інтереси держави в цілому.

Оскільки Одеська міська рада є органом місцевого самоврядування, що представляє інтереси територіальної громади м. Одеси, здійснює відповідно до закону від імені та в інтересах вказаної територіальної громади правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об`єктами права комунальної власності, в тому числі на землю, одночасно виконуючи повноваження щодо здійснення контролю за додержанням земельного законодавства, саме Одеська міська рада є органом, уповноваженим здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах.

Листом від 21.02.2023 Суворовська окружна прокуратура м. Одеси звернулась до Одеської міської ради з повідомленням про факт порушення земельного законодавства ТОВ "АБК" та необхідністю вжиття заходів реагування в межах наданих повноважень.

У відповідь на вказаний лист Департаментом земельних ресурсів було повідомлено про направлення на адресу ТОВ "АБК" вимоги щодо стягнення безпідставно збережених коштів та повідомлено про відсутність інформації щодо відповіді боржника (т.1 а.с.35).

Доказів надання Одеською міською радою відповіді на запит прокуратури матеріали справи не містять.

З урахуванням означеного прокурор вважає, що ним виконано всі можливі та передбачені законодавством дії для спонукання компетентного органу пред`явити відповідний позов, однак Одеська міська рада, як вказує прокурор, не виконала належним чином свої повноваження.

Факт незвернення до суду позивача з позовом, який би відповідав вимогам процесуального законодавства та мав змогу захистити інтереси держави, свідчить про те, що указаний орган не виконує свої повноваження щодо захисту інтересів держави.

Матеріалами справи також підтверджується, що прокуратура звернулася до Одеської міської ради із повідомленням від 24.03.2023 №53-2409ВИХ-23 (т.1 а.с.23) в порядку ст.23 Закону України "Про прокуратуру" про намір звернутися до суду із відповідним позовом.

Предметом спору у даній справі є встановлення обставин на підтвердження або спростування підстав для стягнення з Товариства з обмеженою відповідальністю «АБК» на користь Одеської міської ради безпідставно збережених коштів за користування земельною ділянкою в сумі 2 712 536,31 грн.

Оскільки у даному разі підставність представництва прокурором інтересів держави в особі Заступника керівника Суворовської окружної прокуратури міста Одеси сторонами у справі жодним чином не оспорюється, вказані обставини колегією суддів в силу вимог ст. 269 Господарського процесуального кодексу не досліджуються та не переглядаються.

Згідно зі ст. 13 Конституції України земля є об`єктом права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією.

Статтею 14 Конституції України визначено, що земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

Частиною другою статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Статтею 143 Конституції України визначено, що територіальні громади села, селища, міста безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування управляють майном, що є в комунальній власності.

Статтею 17 Цивільного кодексу України передбачено, що орган місцевого самоврядування здійснює захист цивільних прав та інтересів у межах, на підставах та у спосіб, що встановлені Конституцією України та законом. Рішення, прийняте зазначеними органами щодо захисту цивільних прав та інтересів, не є перешкодою для звернення за їх захистом до суду.

Статтею 324 Цивільного кодексу України передбачено, що від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, встановлених Конституцією України.

Відповідно до ст. ст. 319, 386 Цивільного кодексу України, власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав. Держава забезпечує рівний захист прав усіх суб`єктів права власності.

Згідно зі ст. 80 Земельного кодексу України суб`єктами права на землі комунальної власності є територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування, незалежно від того, зареєстрована земельна ділянка за територіальною громадою чи ні.

Частинами 1, 2 ст. 83 Земельного кодексу України унормовано, що землі, які належать на праві власності територіальним громадам є комунальною власністю. У комунальній власності перебувають: а) усі землі в межах населених пунктів, крім земельних ділянок приватної та державної власності; б) земельні ділянки, на яких розташовані будівлі, споруди, інші об`єкти нерухомого майна комунальної власності незалежно від місця їх розташування; в) землі та земельні ділянки за межами населених пунктів, що передані або перейшли у комунальну власність із земель державної власності відповідно до закону.

Як зазначалося раніше та не заперечується сторонами по справі, земельна ділянка з кадастровим номером 5110137600:25:005:0005, яка розташована за адресою: м. Одеса, вул. Локомотивна, 38/1, є власністю територіальної громади міста Одеси та перебуває у комунальній власності.

Відповідно до частини 1 статті 79 Земельного кодексу України земельна ділянка - це частина земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами.

Згідно із частинами 1- 4, 9 статті 79-1 Земельного кодексу України формування земельної ділянки полягає у визначенні земельної ділянки як об`єкта цивільних прав. Формування земельної ділянки передбачає визначення її площі, меж та внесення інформації про неї до Державного земельного кадастру. Формування земельних ділянок здійснюється: у порядку відведення земельних ділянок із земель державної та комунальної власності; шляхом поділу чи об`єднання раніше сформованих земельних ділянок; шляхом визначення меж земельних ділянок державної чи комунальної власності за проектами землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, проектами землеустрою щодо впорядкування території для містобудівних потреб, проектами землеустрою щодо приватизації земель державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій; за проектами землеустрою щодо організації території земельних часток (паїв). Сформовані земельні ділянки підлягають державній реєстрації у Державному земельному кадастрі. Земельна ділянка вважається сформованою з моменту присвоєння їй кадастрового номера. Формування земельних ділянок (крім випадків, визначених у частинах 6, 7 цієї статті) здійснюється за проектами землеустрою щодо відведення земельних ділянок. Земельна ділянка може бути об`єктом цивільних прав виключно з моменту її формування (крім випадків суборенди, сервітуту щодо частин земельних ділянок) та державної реєстрації права власності на неї.

Отже, земельна ділянка є сформованою з моменту присвоєння їй кадастрового номера та реєстрації її у Державному земельному кадастрі.

Аналогічну правову позицію викладено, зокрема, у постановах Верховного Суду від 16.06.2021 у справі № 922/1646/20 та від 04.03.2021 у справі № 922/3463/19.

Частиною 2 статті 152 Земельного кодексу України передбачено, що власник земельної ділянки може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, відшкодування завданих збитків.

Верховний Суд, розглядаючи спори у подібних правовідносинах, у своїх постановах неодноразово звертав увагу на те, що предметом регулювання глави 83 Цивільного кодексу України є відносини, що виникають у зв`язку із безпідставним отриманням чи збереженням майна і не врегульовані спеціальними інститутами цивільного права.

Відповідно до частин 1, 2 статті 1212 Цивільного кодексу України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов`язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. Положення цього Кодексу застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події.

Кондикційні зобов`язання виникають за наявності одночасно таких умов: набуття чи збереження майна однією особою (набувачем) за рахунок іншої (потерпілого); набуття чи збереження майна відбулося за відсутності правової підстави або підстава, на якій майно набувалося, згодом відпала.

Правові підстав користування земельною ділянкою комунальної власності за змістом глави 15 Земельного кодексу України реалізується через право постійного користування або право оренди.

Частиною 1 статті 93 і статтею 125 Земельного кодексу України передбачено, що право оренди земельної ділянки - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності. Право оренди земельної ділянки виникає з моменту державної реєстрації цього права.

Землекористувачі також зобов`язані своєчасно сплачувати орендну плату (пункт "в" частини 1 статті 96 Земельного кодексу України).

Принцип платного використання землі також передбачено статтею 206 Земельного кодексу України, за змістом якої використання землі в Україні є платним. Об`єктом плати за землю є земельна ділянка. Плата за землю справляється відповідно до закону.

Плата за землю - обов`язковий платіж у складі податку на майно, що справляється у формі земельного податку або орендної плати за земельні ділянки державної і комунальної власності (підпункт 14.1.147 пункту 14.1 статті 4 Податкового кодексу України).

Земельним податком є обов`язковий платіж, що справляється з власників земельних ділянок та земельних часток (паїв), а також постійних землекористувачів, а орендною платою за земельні ділянки державної і комунальної власності - обов`язковий платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою (підпункти 14.1.72, 14.1.136 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України).

Отже, законодавець розмежовує поняття "земельний податок" та "орендна плата за земельні ділянки державної та комунальної власності" залежно від правових підстав передання прав землекористування такими ділянками.

Водночас згідно зі статтями 122- 124 Земельного кодексу України міські ради передають земельні ділянки у власність або у користування із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб. Надання земельних ділянок державної або комунальної власності у користування здійснюється на підставі рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування. Передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування згідно з їх повноваженнями, визначеними статтею 122 цього Кодексу, шляхом укладення договору оренди земельної ділянки чи договору купівлі-продажу права оренди земельної ділянки.

Особи, які отримують земельну ділянку комунальної власності в користування за договором оренди (договором купівлі-продажу права оренди), зобов`язані сплачувати за неї орендну плату. Орендна плата за землю - це платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою згідно з договором оренди, як це передбачено частиною 1 статті 21 Закону України "Про оренду землі".

В той же час, Земельний кодекс України регламентує перехід прав на земельну ділянку, пов`язаний з переходом права на будинок, будівлю або споруду. Відповідно до частин 1, 2 статті 120 цього Кодексу (у редакції, чинній на час набуття відповідачем права власності на нежитлову будівлю, розташовану на спірній земельній ділянці) у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що перебувають у власності, користуванні іншої особи, припиняється право власності, право користування земельною ділянкою, на якій розташовані ці об`єкти. До особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду, розміщені на земельній ділянці, що перебуває у власності іншої особи, переходить право власності на земельну ділянку або її частину, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення. Якщо жилий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, що перебуває у користуванні, то в разі набуття права власності на ці об`єкти до набувача переходить право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені, на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були у попереднього землекористувача.

Верховний Суд, розглядаючи спори у подібних правовідносинах, у своїх постановах неодноразово звертав увагу на те, що виникнення права власності на будинок, будівлю, споруду не є підставою для виникнення права оренди земельної ділянки, на якій вони розміщені та яка не була відведена в оренду попередньому власнику. Право оренди земельної ділянки виникає на підставі відповідного договору з моменту державної реєстрації цього права.

Водночас Велика Палата Верховного Суду у постанові від 22.06.2021 у справі №200/606/18 зазначила, що принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди відомий ще за часів Давного Риму (лат. superficies solo cedit - збудоване приростає до землі). Цей принцип має фундаментальне значення та глибокий зміст, він продиктований як потребами обороту, так і загалом самою природою речей, невіддільністю об`єкта нерухомості від земельної ділянки, на якій він розташований. Нормальне господарське використання земельної ділянки без використання розташованих на ній об`єктів нерухомості неможливе, як і зворотна ситуація - будь-яке використання об`єктів нерухомості є одночасно і використанням земельної ділянки, на якій ці об`єкти розташовані. Отже, об`єкт нерухомості та земельна ділянка, на якій цей об`єкт розташований, за загальним правилом мають розглядатися як єдиний об`єкт права власності.

Звідси власник нерухомого майна має право на користування земельною ділянкою, на якій воно розташоване. Ніхто інший, окрім власника об`єкта нерухомості, не може претендувати на земельну ділянку, оскільки вона зайнята об`єктом нерухомого майна.

Аналогічну правову позицію викладено Верховним Судом у постанові від 15.12.2021 у справі № 924/856/20.

Таким чином, положення глави 15, статей 120, 125 Земельного кодексу України, статті 1212 Цивільного кодексу України дають підстави вважати, що до моменту оформлення власником об`єкта нерухомого майна права на земельну ділянку, на якій розташований цей об`єкт, ураховуючи принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди, особа яка придбала такий об`єкт стає фактичним користувачем тієї земельної ділянки, на якій такий об`єкт нерухомого майна розташований, а відносини з фактичного користування земельною ділянкою без оформлення прав на цю ділянку (без укладення договору оренди тощо) та недоотримання її власником доходів у виді орендної плати є за своїм змістом кондикційними.

Подібний правовий висновок викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23.05.2018 у справі № 629/4628/16-ц, від 20.11.2018 у справі № 922/3412/17, від 13.02.2019 у справі № 320/5877/17, у постановах Верховного Суду від 14.01.2019 у справі № 912/1188/17, від 21.01.2019 у справі № 902/794/17, від 04.02.2019 у справі № 922/3409/17, від 12.03.2019 у справі № 916/2948/17, від 09.04.2019 у справі № 922/652/18, від 21.05.2019 у справі № 924/552/18, а також у постановах Верховного Суду України від 30.11.2016 у справі № 922/1008/15, від 07.12.2016 у справі № 922/1009/15, від 12.04.2017 у справах № 922/207/15 і № 922/5468/14 та у постанові Верховного Суду від 17.03.2020 у справі № 922/2413/19.

Отже, фактичний користувач земельної ділянки, який без достатньої правової підстави за рахунок власника цієї ділянки зберіг (заощадив) у себе кошти, які мав заплатити за користування нею, зобов`язаний повернути такі кошти власникові земельної ділянки на підставі положень частини 1 статті 1212 Цивільного кодексу України.

Такий самий правовий висновок викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23.05.2018 у справі № 629/4628/16-ц та від 20.09.2018 у справі № 925/230/17 .

Верховний Суд у складі судової палати для розгляду справ щодо земельних відносин та права власності Касаційного господарського суду в постанові від 05.08.2022 у справі №922/2060/20 дійшов висновку, що із дня набуття права власності на об`єкт нерухомого майна власник цього майна стає фактичним користувачем земельної ділянки, на якій розташований цей об`єкт, а тому саме із цієї дати у власника об`єкта нерухомого майна виникає обов`язок сплати за користування земельною ділянкою, на якій таке майно розташовано. При цьому до моменту оформлення власником об`єкта нерухомого майна права на земельну ділянку, на якій розташований цей об`єкт, такі кошти є безпідставно збереженими.

Відтак, суд доходить висновку, що ТОВ «АБК» з моменту набуття права власності на нежитлові будівлі та споруди за адресою: м. Одеси, вул. Локомотивна,38/1, було зобов`язано оформити та зареєструвати речове право на земельну ділянку з кадастровим номером 5110137600:25:005:0005 площею 898, 9 м2, 1-мостіння та 1, 2 - огорожа, загальною площею 28 266 м, яка розташована за адресою: м. Одеса, вул. вул. Локомотивна,38/1, під будівлями та спорудами належної йому на праві власності нерухомості в порядку вимог ст.ст. 123, 128 Земельного кодексу України.

Також з матеріалів справи вбачається та не спростовано відповідачем, що останній використовував спірну земельну ділянку, яка перебуває у комунальній власності, без належних правових підстав, а Одеська міська рада, як власник спірної земельної ділянки мала обґрунтовані сподівання на отримання орендної плати за використання спірної земельної ділянки, однак не змогла їх реалізувати внаслідок відсутності між сторонами відносин щодо її використання в порядку, встановленому законом.

Разом з тим, враховуючи, що державну реєстрацію спірної земельної ділянки проведено 18.11.2020, при цьому право власності на нерухоме майно, що розташоване на такій земельній ділянці, набуто відповідачем 28.12.2018, колегія суддів зазначає наступне.

Згідно з ч. 1-4, 9-10 ст. 791 ЗК України формування земельної ділянки полягає у визначенні земельної ділянки як об`єкта цивільних прав. Формування земельної ділянки передбачає визначення її площі, меж та внесення інформації про неї до Державного земельного кадастру. Формування земельних ділянок здійснюється: у порядку відведення земельних ділянок із земель державної та комунальної власності; шляхом поділу чи об`єднання раніше сформованих земельних ділянок; шляхом визначення меж земельних ділянок державної чи комунальної власності за проектами землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, проектами землеустрою щодо впорядкування території для містобудівних потреб, проектами землеустрою щодо приватизації земель державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій; шляхом інвентаризації земель у випадках, передбачених законом; за проектами землеустрою щодо організації території земельних часток (паїв). Сформовані земельні ділянки підлягають державній реєстрації у Державному земельному кадастрі. Земельна ділянка вважається сформованою з моменту присвоєння їй кадастрового номера.

Земельна ділянка може бути об`єктом цивільних прав виключно з моменту її формування (крім випадків суборенди, сервітуту щодо частин земельних ділянок) та державної реєстрації права власності на неї.

Державна реєстрація речових прав на земельні ділянки здійснюється після державної реєстрації земельних ділянок у Державному земельному кадастрі.

Отже, земельна ділянка є сформованою з моменту присвоєння їй кадастрового номера та реєстрації її у Державному земельному кадастрі.

Про необхідність застосування статті 791 ЗК України та положень Закону України "Про Державний земельний кадастр" при розгляді позову про стягнення безпідставно збережених коштів у виді недоотриманої орендної плати неодноразово зазначалося Верховним Судом, зокрема у постановах від 29.01.2019 у справах № 922/3780/17 та № 922/536/18, від 11.02.2019 у справі № 922/391/18, від 12.04.2019 у справі № 922/981/18, у яких міститься висновок про те, що для вирішення спору щодо фактичного користування земельною ділянкою без правовстановлюючих документів та без державної реєстрації прав на неї встановленню підлягають обставини, зокрема, чи є земельна ділянка, за фактичне користування якою заявлені вимоги про стягнення безпідставно збережених коштів, сформованим об`єктом цивільних прав протягом усього періоду, зазначеного у позові.

Відповідно до пунктів 289.1., 289.2. статті 289 Податкового кодексу України для визначення розміру податку та орендної плати використовується нормативна грошова оцінка земельних ділянок.

Згідно ст.13 Закону України "Про оцінку земель" для визначення розміру орендної плати за земельні ділянки державної та комунальної власності проводиться обов`язкова нормативна грошова оцінка земельних ділянок.

Відповідно до ч.2 ст.18 Закону України "Про оцінку земель" нормативна грошова оцінка земельних ділянок проводиться: розташованих у межах населених пунктів незалежно від їх цільового призначення - не рідше ніж один раз на 5 - 7 років; розташованих за межами населених пунктів земельних ділянок сільськогосподарського призначення - не рідше ніж один раз на 5 - 7 років, а несільськогосподарського призначення - не рідше ніж один раз на 7 - 10 років.

За змістом ст.20 вказаного закону за результатами, зокрема, нормативної грошової оцінки земельних ділянок складається технічна документація, яка, відповідно до ст.23 Закону затверджується відповідною сільською, селищною, міською радою.

Так, на підставі рішення Одеської міської ради від 10.06.2015 № 6761-VI "Про проведення нормативної грошової оцінки земель міста Одеси" Рішенням Одеської міської ради від 29.06.2016 № 756-VII "Про затвердження технічної документації з нормативної грошової оцінки земель міста Одеси" затверджено технічну документацію з нормативної грошової оцінки земель міста Одеси та встановлено, що нормативна грошова оцінка, зазначена в пункті 1 цього рішення, застосовується з 1 січня 2017 року.

Відповідно до ч.2 ст.20 та ст.23 Закону України "Про оцінку земель" дані про нормативну грошову оцінку окремої земельної ділянки оформлюються як витяг з технічної документації з нормативної грошової оцінки земель, який видається центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин.

Отже, нормативна грошова оцінка земель є основою для визначення розміру орендної плати для земель державної і комунальної власності.

При цьому, розмір нормативної грошової оцінки окремої земельної ділянки може бути визначений лише після формування такої земельної ділянки із визначенням її розміру.

За змістом підпунктів 288.5.1, 288.5.2 пункту 288.5 ст. 288 ПК України річна сума плати за землю не може бути меншою за розмір земельного податку та не може перевищувати 12 відсотків нормативної грошової оцінки.

Рішенням Одеської міської ради №1267-VI від 20.09.2011 затверджено фіксовані відсотки при визначенні ставок орендної плати за земельні ділянки в м. Одесі, які введено в дію 20.09.2011 (т.2 а.с.92-95).

Посилаючись на вказане рішення, позивач враховуючи, що рішенням Одеської міської ради від 24.04.2019 №4645-VII ТОВ "АБК" надано згоду на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки в оренду з цільовим призначенням для розміщення та експлуатації основних, підсобних і допоміжних будівель та споруд підприємств переробної, машинобудівної та іншої промисловості, вид використання для експлуатації та обслуговування виробничо-складської бази, вказує на те, що фіксований відсоток при визначенні орендної плати за землі становить 5% від нормативної грошової оцінки як для "Підприємств торгівлі: складські бази".

З цього приводу судова колегія зазначає наступне.

Як вбачається з рішення Одеської міської ради №1267-VI від 20.09.2011 відсоток від нормативної грошової оцінки земельної ділянки визначається в залежності від цільового використання земельної ділянки.

Згідно ст.1 Закону України "Про землеустрій" цільове призначення земельної ділянки, це допустимі напрями використання земельної ділянки відповідно до встановлених законом вимог щодо використання земель відповідної категорії та визначеного виду цільового призначення

Статтею 19 Земельного кодексу України визначено, що землі України за основним цільовим призначенням поділяються на такі категорії: а) землі сільськогосподарського призначення; б) землі житлової та громадської забудови; в) землі природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення; г) землі оздоровчого призначення; ґ) землі рекреаційного призначення; д) землі історико-культурного призначення; е) землі лісогосподарського призначення; є) землі водного фонду; ж) землі промисловості, транспорту, електронних комунікацій, енергетики, оборони та іншого призначення.

Земельна ділянка, яка за основним цільовим призначенням належить до відповідної категорії земель, відноситься в порядку, визначеному цим Кодексом, до певного виду цільового призначення, що характеризує конкретний напрям її використання та її правовий режим.

За змістом ст. 20 Земельного кодексу України категорія земель та вид цільового призначення земельної ділянки визначаються в межах відповідного виду функціонального призначення території, передбаченого затвердженим комплексним планом просторового розвитку території територіальної громади або генеральним планом населеного пункту.

При внесенні до Державного земельного кадастру відомостей про встановлення або зміну цільового призначення земельної ділянки належність земельної ділянки до відповідної функціональної зони визначається за даними Державного земельного кадастру.

Відомості про цільове призначення земельної ділянки вносяться до Державного земельного кадастру.

Згідно витягу з Державного земельного кадастру про земельну ділянку (т.2 а.с.46) спірна земельна ділянка належить до категорії земель: землі промисловості, транспорту, електронних комунікацій, енергетики, оборони та іншого призначення із цільовим призначенням земельної ділянки: 11.02. для розміщення та експлуатації основних, підсобних і допоміжних будівель та споруд підприємств переробної, машинобудівної та іншої промисловості.

Слід зауважити, що відповідно до ч.5 ст.20 Земельного кодексу України класифікатор видів цільового призначення земельних ділянок, видів функціонального призначення територій та співвідношення між ними, а також правила його застосування з визначенням категорій земель та видів цільового призначення земельних ділянок, які можуть встановлюватися в межах відповідної функціональної зони, затверджуються Кабінетом Міністрів України. Зазначені класифікатор та правила використовуються для ведення Державного земельного кадастру і містобудівного кадастру.

Віднесення земельних ділянок до певних категорії та виду цільового призначення земельних ділянок має відповідати класифікатору та правилам, зазначеним в абзаці першому цієї частини.

Додатком 59 до Порядку ведення Державного земельного кадастру визначено Класифікатор видів цільового призначення земельних ділянок, який охоплює категорію земельної ділянки та у межах неї вид цільового призначення земельної ділянки.

Так згідно означеного Класифікатору за категорією землі, зокрема відносяться до земель промисловості, транспорту, електронних комунікацій, енергетики, оборони та іншого призначення. Серед видів цільового призначення зокрема окреслюють 11.2. для розміщення та експлуатації основних, підсобних і допоміжних будівель та споруд підприємств переробної, машинобудівної та іншої промисловості.

Додатком 60 до Порядку ведення Державного земельного кадастру визначено Класифікатор видів функціонального призначення територій та їх співвідношення з видами цільового призначення земельних ділянок, відповідно до якого територія з видом функціонального призначення: території логістичних центрів, складів та баз співвідноситься із видом цільового призначення 11.2. для розміщення та експлуатації основних, підсобних і допоміжних будівель та споруд підприємств переробної, машинобудівної та іншої промисловості.

З урахуванням наведених положень, а також відомостей Державного земельного кадастру про земельну ділянку щодо категорії та цільового призначення спірної земельної ділянки, колегія суддів вказує, що остання фактично підпадає під землі промисловості за цільовим використанням, а отже відповідно до рішенням Одеської міської ради №1267-VI від 20.09.2011, застосуванню підлягає відсоток від нормативної грошової оцінки земельної ділянки 3%.

Натомість, ставка 5% вказаним рішенням (п.10 додатку) застосовується до підприємств торгівлі, землі під якими відносяться до іншої категорії та цільового призначення: землі житлової та громадської забудови (03.07).

Проте, звертаючись до апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, прокурор з позицією суду першої інстанції про часткове задоволення позовних вимог не погодився та вважає, що Товариством з обмеженою відповідальністю «АБК» не доведено факту плати за землю за 2020-2022 роки за користування спірною земельною ділянкою, оскільки у наданих ним суду документах жодного підтвердження, як то адреси спірної земельної ділянки, її кадастровий номер, тощо, немає. На думку прокурора, позиція відповідача у цьому випадку неправомірно врахована судом першої інстанції під час ухвалення оскаржуваного рішенні, що є підставою для його часткового скасування.

З цього приводу судова колегія зазначає наступне.

Так, плата за землю - обов`язковий платіж у складі податку на майно, що справляється у формі земельного податку або орендної плати за земельні ділянки державної і комунальної власності (пп. 14.1.147 п. 14.1 ст. 14 Податкового кодексу України.

Земельним податком є обов`язковий платіж, що справляється з власників земельних ділянок та земельних часток (паїв), а також постійних землекористувачів, а орендною платою за земельні ділянки державної і комунальної власності - обов`язковий платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою (пп. 14.1.72, 14.1.136 п. 14.1 ст. 14 Податкового кодексу України).

Отже, законодавець розмежовує поняття "земельний податок" та "орендна плата за земельні ділянки державної та комунальної власності" залежно від правових підстав передання прав землекористування такими ділянками.

Так, з матеріалів господарської справи судами установлено, що у період з 2020 по 2022 роки відповідачем подавались податкові декларації з плати за землю (земельний податок та / або орендна плата за земельні ділянки державної або комунальної власності), з яких вбачається, що відповідачем декларувався земельний податок за земельну ділянку, розташованої за адресою: Одеська область, м. Одеса, вул. Локомотивна, 38/1.

Тобто, зважаючи на факт сплати відповідачем земельного податку за частину земельної ділянки, яку останній використовує без належної правової підстави, судова колегія виснує, що судом першої інстанції правомірно зроблено висновок про те, що сума нарахованих безпідставно збережених коштів позивачем потребує зменшення на суму загальних платежів користувача, оплачених ним в якості земельного податку за земельну ділянку, яка знаходиться безпосередньо під об`єктом нерухомого майна .

Відтак, судова колегія, переглянувши арифметичний пропорційний розрахунок суду першої інстанції щодо суми заборгованості відповідача перед Одеською міською радою за використання ним земельної ділянки без належних правових підстав, вважає його математично вірним, з огляду на що зазначає про наявність у відповідача обов`язку зі сплати плати за землю за період з 18.11.2020 по 31.12.2022 із розрахунку 3% від нормативної грошової оцінки земельної ділянки (19035342,58 грн), з урахуванням індексації та з урахуванням часткової сплати відповідачем суми земельного податку.

При цьому, переглядаючи оскаржуване рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимого апеляційної скарги, апеляційний господарський суд не бачить жодних перешкод для застосування розрахунку, здійсненого судом першої інстанції щодо належної до сплати суми заборгованості відповідача за використання спірної земельної ділянки без належної правової підстави саме у розмірі 3% від нормативної грошової оцінки земельної ділянки, оскільки такий розрахунок відповідає вимогам закону, є раціональним і справедливим.

З огляду на вказане, колегія суддів вважає,що у даному випадку, доводи прокурора, викладені ним в апеляційній скарзі не підтверджуються наявними у справі письмовими доказами, а зводяться лише до незгоди з прийнятим місцевим господарським судом судовим рішенням, що не може слугувати для його скасування або зміни в оскаржуваній частині.

Відповідно до ч. 3 ст. 2 Господарського процесуального кодексу України однією з основних засад (принципів) господарського судочинства визначено принцип змагальності сторін, сутність якого розкрита у ст. 13 цього Кодексу.

Відповідно до ч. 3, 4 ст. 13 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом; кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний.

За загальними правилами судового процесу кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи (ст. 74 Господарського процесуального кодексу України).

Згідно з ч. 1 ст. 76 Господарського процесуального кодексу України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (ч. 1 ст. 77 Господарського процесуального кодексу України).

Відповідно до ст. 79 Господарського процесуального кодексу України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Колегія суддів вважає, що у даному випадку, суд першої інстанції, ухвалюючи оскаржуване рішення, вірно застосував положення національного законодавства, надав правомірну оцінку спірним правовідносинам у контексті зазначених норм, у зв`язку із чим, колегія суддів дійшла висновку про правильність висновку, викладеного місцевим господарським судом у рішенні, яке переглядається в апеляційному порядку, а доводи прокурора, зазначені ним в апеляційній скарзі є такими, що не приймаються колегією суддів до уваги.

Відповідно до ст. 236 Господарського процесуального кодексу України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Тобто, рішення суду має прийматися у цілковитій відповідності з нормами матеріального та процесуального права та фактичними обставинами справи, з достовірністю встановленими судом, а саме, з`ясованими шляхом дослідження та оцінки судом належних та допустимих доказів у конкретній справі.

За таких обставин, Південно-західний апеляційний господарський суд вважає, що апеляційна скарга Заступника керівника Одеської обласної прокуратури не потребує задоволення, а рішення Господарського суду Одеської області від 30.08.2023 року у справі №916/1266/23 є законним та обґрунтованим, з огляду на що підстав для його скасування не вбачається.

Відповідно до ст. 129 Господарського процесуального кодексу України витрати по сплаті судового збору за апеляційний перегляд судового рішення покладаються скаржника.

Керуючись ст.ст. 129, 269, 270, 275, 276, 281-284

Господарського процесуального кодексу України,

Південно-західний апеляційний господарський суд

П О С Т А Н О В И В:

1. Апеляційну скаргу Заступника керівника Одеської обласної прокуратури залишити без задоволення.

2. Рішення Господарського суду Одеської області від 30.08.2023 року у справі №916/1266/23 залишити без змін.

Відповідно до ст.284 ГПК України постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена у касаційному порядку протягом 20 днів, які обчислюються у відповідності до ст.288 ГПК України.

Повний текст постанови

складено та підписано

„25 грудня 2023 року

Головуючий суддя С.І. Колоколов

Суддя Г.П. Разюк

Суддя Я.Ф. Савицький