Постанова

від 26.12.2023 по справі 2-380/10

МИКОЛАЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

26.12.23

22-ц/812/1409/23

Провадження № 22-ц/812/1409/23 Суддя першої інстанції Сухаревич З.М.

Суддя-доповідач апеляційного суду Царюк Л.М.

П О С Т А Н О В А

Іменем України

26 грудня 2023 року м. Миколаїв Справа № 2-380/10

Миколаївський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати в цивільних справах:

головуючого Царюк Л.М.,

суддів Базовкіної Т.М., Яворської Ж.М.,

при секретарі судового засідання Колосовій О.М.,

за участі представника скаржника Каліча Є.В.,

державного виконавця Чмих Л.В.,

розглянувши увідкритому судовомузасіданні цивільнусправу заапеляційною скаргою ОСОБА_1 наухвалу Заводськогорайонного судум.Миколаєва від07листопада 2023року,постановлену підголовуванням суддіСухаревич З.М.,в залісудового засіданняв м.Миколаїв,повний текстякої складено10листопада 2023року,за скаргою ОСОБА_1 набездіяльність Інгульськоговідділу державноївиконавчої службиу м.Миколаєві Південногоміжрегіонального управлінняМіністерства юстиції (м. Одеса),

В С Т А Н О В И В:

29 березня 2023 року ОСОБА_1 звернулась до суду зі скаргою на бездіяльність Інгульського відділу державної виконавчої служби у м. Миколаєві Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) (далі Інгульський ВДВС), стягувач Публічне акціонерне товариство «ОТП Банк» (далі ПАТ «ОТП Банк»).

Доводи скарги обґрунтовувала тим, що в Інгульському ВДВС перебувало виконавче провадження № 22128669 з примусового виконання виконавчого листа по справі № 2-380/10, виданого Заводським районним судом м. Миколаєва 20 вересня 2010 року, про стягнення з неї на користь ПАТ «ОТП Банк» боргу у сумі 244658.24 грн.

25 жовтня 2010 року винесено постанову про відкриття виконавчого провадження, а 08 грудня 2010 було винесено постанови про арешт майна та про арешт коштів боржника.

29 грудня 2012 року винесено постанову про повернення виконавчого документа стягувачу згідно пункту 2 частини 1 статті. 47 ЗУ «Про виконавче провадження» (відсутність майна).

10 лютого 2023 року було отримано відповідь Інгульського ВДВС від 03 лютого 2023 року, якою відмовлено у знятті арешту з нерухомого майна через те, що боржнику необхідно сплатити виконавчий збір та витрати виконавчого провадження.

ОСОБА_1 вважає вказану відмову протиправною, оскільки строк для пред`явлення виконавчого листа до виконання сплив 29 грудня 2015 року, матеріали виконавчого провадження знищені. Наявність арешту майна є невиправданим втручанням у право особи на мирне володіння своїм майном.

Норми Закону України «Про виконавче провадження» у редакції чинній як на момент повернення виконавчого документа стягувачу, так і у чинній редакції, встановлювали та встановлюють пряму заборону на стягнення виконавчого збору при поверненні виконавчого документа стягувачу у разі відсутності у боржника майна. Крім цього, звертає увагу що для сплати виконавчого збору повинна бути винесена державним виконавцем постанова про стягнення виконавчого збору та здійснено її примусове виконання. Доказів існування постанови про стягнення виконавчого збору не надано.

Щодо витрат виконавчого провадження, скаржник вказує, що повинна бути постанова про стягнення цих витрат, однак такої не надано.

Посилаючись на викладене ОСОБА_1 просила суд зобов`язати посадових осіб Інгульського ВДВС зняти арешт зі всього нерухомого майна, належного їй, що накладений постановою про відкриття виконавчого провадження від 25 жовтня 2010 року у виконавчому провадженні № 22128669.

Ухвалою Заводського районного суду м. Миколаєва від 07 листопада 2023 року в задоволенні скарги відмовлено.

Ухвала суду мотивована тим, що державний виконавець зобов`язаний зняти арешт з майна боржника лише в разі закінчення виконавчого провадження або повернення виконавчого документа до суду або іншого органу (посадовій особі).

У цій справі виконавче провадження не закінчено, оскільки виконавчий лист не повернутий до суду.

Оскільки арешт майна боржника є заходом, який застосовується для забезпечення реального виконання рішення, що підлягає примусовому виконанню, то у випадку невиконання виконавчого документа про стягнення з боржника коштів немає підстав для зняття арешту з майна боржника.

Суд вважає, що повернення виконавчого документа стягувачу на підставі пункту 2 частини 1 статті 47 Закону України «Про виконавче провадження» № 606-XIV (у редакції, чинній на час повернення виконавчого документу стягувачу) не встановлювало прямого обов`язку державного виконавця знімати арешт з майна боржника.

Не погодившись з ухвалою суду, ОСОБА_1 , в інтересах якої діяв її представник адвокат Каліч Є.А., подала апеляційну скаргу, де посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просила ухвалу суду скасувати та ухвалити у справі нове рішення, яким вимоги її скарги задовольнити.

Апеляційна скарга мотивована тим, що норми Конституції України, а також Європейського суду з прав людини щодо принципу обов`язковості судових рішень не скасовують обов`язку стягувача демонструвати заінтересованість в усіх питаннях, які стосуються заходів відновлення його порушеного права, зокрема і періодичного прояву інтересу щодо руху виконавчого провадження, як шляхом діалогу, зокрема і письмового, з відповідними органами державної виконавчої служби, так і за допомогою засобів дистанційного доступу до інформації про хід виконавчого провадження.

Однак суд першої інстанції на це уваги не звернув, належну правову оцінку не надав, через що не врахував правову позицію, викладену у постанові Верховного Суду від 03 серпня 2022 року у справі № 2-5422/11

Крім того, суд першої інстанції у своїй ухвалі зазначив, що боржником не надано доказів добровільного чи примусового виконання рішення суду. Однак, із цим погодитись неможна. Суд не надав належну оцінку цим доказам.

Так при розгляді скарги було встановлено, що 16 березня 2012 року державним виконавцем проведено опис й арешт майна боржника, а саме: автомобіль марки Skoda Fabia, 2008 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_1 .

Однак судом не була з`ясована подальша доля вказаного транспортного засобу, який був арештований виконавчою службою і арешт з якого не знімався. Також суд не переконався в тому, чи був даний транспортний засіб реалізований чи переданий стягувачу в рахунок погашення боргу, оскільки автомобіль був описаний виконавчою службою і вилучений у боржника.

Таким чином, суд першої інстанції не довів факту невиконання рішення суду, на підставі якого був виданий виконавчий лист.

Крім того скаржник є власником частки квартири АДРЕСА_1 .

За таких обставин, в даній справі наявний арешт також буде невиправданим втручанням у право особи на мирне володіння своїм майном.

Однак суд першої інстанції не надав оцінку даному факту і не врахував цього при ухваленні судового рішення.

Також судом першої інстанції не було враховано правовий висновок, викладений у постанові Верховного Суду від 08 червня 2022 року у справі № 522/8685/13, який є ідентичним даній справі.

Від Інгульського ВДВС надійшов відзив на апеляційну скаргу.

У відзиві заінтересована особа зазначала, що вважає апеляційну скаргу безпідставною, необґрунтованою та такою, що не підлягає задоволенню.

Судом першої інстанції було встановлено, що боржником не сплачено борг, виконавчий збір та витрати виконавчого провадження, та врахувавши, що повернення виконавчого документа стягувачу не є підставою для закінчення виконавчого провадження, тому суд дійшов висновку про відмову у задоволенні скарги.

Приймаючи таке рішення, суд першої інстанції також врахував, що у розумінні практики Європейського суду, частина 1 статті 6 Конвенції передбачає не лише доступ до правосуддя і встановлення порядку судового розгляду, а й гарантує виконання судових рішень з метою запобігання шкоди одній з сторін.

Виходячи з викладеної в ухвалі суду першої інстанції від 07 листопада 2023 року позиції можна бачити, що судом досліджено та зрозуміло розтлумачено статтю 6 Конвенції, яка передбачає не тільки процесуальні гарантії, які надаються сторонам у спорі, а і передбачає виконання судових рішень, яке ОСОБА_1 виконано не було.

Твердження скаржника, що суд не надав правову оцінку постанові Верховного Суду від 03 серпня 2022 року № 2 -5422/11 є хибними.

Строки на повторне пред`явлення виконавчого листа до виконання взагалі не є предметом спору. Інструкцією з організації примусового виконання рішення врегульоване питання знаття арешту з майна боржника без винесення постанови про відкриття чи відновлення виконавчого провадження.

Крім того, саме ОСОБА_1 повинна була довести суду першої інстанції факт виконання судового рішення та надати докази такого виконання.

Таким чином, твердження скаржника, що саме суд не довів тих чи інших фактів суперечить положення статті 81 ЦПК України.

При розгляді справи в суді першої інстанції скаржником не піднімалось питання стосовно того, що судом не достатньо досліджені надані докази та не до кінця встановлені обставини справи, про що скаржник міг подати відповідне клопотання.

На день слухання справи відзиву на апеляційну скаргу від інших учасників справи не надходило.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення осіб, які брали участь у розгляді справи, перевіривши матеріали справи та обговоривши доводи скарги, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.

За приписами частини 1 статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Судом першої інстанції та матеріалами справи встановлено, що 28 травня 2010 року заочним рішенням Заводського районного суду м. Миколаєва з ОСОБА_1 стягнуто на користь ПАТ «ОТП Банк» у розмірі 129289.77 грн як заборгованість за кредитним договором та судові витрати.

На виконання цього судового рішення 20 жовтня 2010 року державним виконавцем Чмих Л.В. Інгульського відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Миколаївській області відкрито виконавче провадження № 22128669 з примусового виконання виконавчого листа № 2-380/10, виданого 20 вересня 2010 року Заводським районним судом м. Миколаєва про стягнення з ОСОБА_1 боргу у сумі 244 658.24 грн на користь ПАТ «ОТП Банк» одночасно накладено арешт на майно боржника

08 грудня 2010 року винесена постанова про звернення стягнення на кошти на рахунках боржника та про розшук майна боржника.

30 травня 2011 року винесено постанову про звернення стягнення на кошти на рахунках боржника.

16 березня 2012 року державним виконавцем проведено опис й арешт майна боржника, а саме: автомобіль марки Skoda Fabia, 2008 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_1 .

12 квітня 2012 року державним виконавцем винесена постанова про призначення експерта.

29 грудня 2012 року винесена постанова про повернення виконавчого документа стягувачу згідно з пунктом 2 частини 1 статті 47 Закону України «Про виконавче провадження» (відсутність у боржника майна).

19 січня 2023 року представник ОСОБА_1 звернулась до начальника Інгульського ВДВС із заявою про зняття арешту з майна.

Згідно з відповіддю від 25 січня 2023 року № 10469 на адвокатський запит від 19 січня 2023 року, повідомлено, що копію постанов про повернення виконавчого документа стягувачу та постанов про арешт майна не можливо надати, оскільки матеріали виконавчих проваджень знищено відповідно до вимог розділу 9 пункту 9 «Порядку роботи з документами в органах державної виконавчої служби».

Відповідно до відповіді начальника відділу від 03 лютого 2023 року № 11297, на заяву адвоката від 20 січня 2023 року, посилаючись на статтю 40 ЗУ «Про виконавче провадження» та статтю 50 ЗУ «Про виконавче провадження» (в редакції до 06 жовтня 2016 року)( далі Закон № 606-XIV), 59 ЗУ «Про виконавче провадження», пункту 16 розділу VIII Інструкції з примусового виконання рішень, для зняття арешту з майна боржника необхідно сплатити суму боргу 244658.24 грн, виконавчий збір 24465.82 грн та витрати виконавчого провадження 300 грн.

Одним із засобів юридичного захисту сторін виконавчого провадження при проведенні виконавчих дій є судовий контроль за виконанням судових рішень у цивільних справах, який передбачає, зокрема, можливість здійснення певних процесуальних дій у виконавчому провадженні лише з дозволу суду, а також обов`язок суду розглянути скарги на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця та інших посадових осіб державної виконавчої служби й позови, що виникають з відносин щодо примусового виконання судових рішень.

Під час виконання судових рішень сторони виконавчого провадження мають право оскаржити рішення, дії або бездіяльність органів державної виконавчої служби,їх посадових осіб, виконавців чи приватних виконавців у порядку судового контролю, оскільки виконання судового рішення є завершальною стадією судового розгляду.

Відповідно до статті 447ЦПК України сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їхні права чи свободи.

Згідно зі статтею 11Закону України «Про виконавче провадження» від 21 квітня 1999 року № 606-XIV, в редакції, що діяла на час виникнення спірних правовідносин, тобто до 06 жовтня 2016 року (далі Закон № 606-XIV) державний виконавець здійснює заходи, необхідні для своєчасного і в повному обсязі виконання рішення, зазначеного в документі на примусове виконання рішення, у спосіб та в порядку, встановленому виконавчим документом і цим Законом.

Відповідно до статті 30Закону №606-XIV державний виконавець провадить виконавчі дії з виконання рішення до завершення виконавчого провадження у встановленому цим Законом порядку, а саме: закінчення виконавчого провадження - згідно із статтею 49 цього Закону; повернення виконавчого документа стягувачу - згідно із статтею 47 цього Закону; повернення виконавчого документа до суду чи іншого органу (посадовій особі), який його видав, - згідно із статтею 48 цього Закону.

Відповідно до пункту 2 частини 1 статті 47Закону № 606-XIVвиконавчий документ, на підставі якого відкрито виконавче провадження, за яким виконання не здійснювалося або здійснено частково, повертається стягувачу у разі, якщо у боржника відсутнє майно, на яке може бути звернуто стягнення, а здійснені державним виконавцем відповідно до цього Закону заходи щодо розшуку такого майна виявилися безрезультатними.

Повернення виконавчого документа стягувачу з підстав, передбачених цією статтею, не позбавляє його права повторно пред`явити виконавчий документ до виконання протягом строків, встановлених статтею 22цього Закону (частина 5 статті 47 Закону № 606-XIV).

Приписами статті 49Закону №606-XIV визначено, що виконавче провадження підлягає закінченню у разі: 1) визнання судом відмови стягувача від примусового виконання рішення суду; 2) визнання судом мирової угоди між стягувачем і боржником у процесі виконання; 3) смерті або оголошення померлим стягувача чи боржника, визнання безвісно відсутнім боржника або стягувача, ліквідації юридичної особи - сторони виконавчого провадження, якщо виконання їх обов`язків чи вимог у виконавчому провадженні не допускає правонаступництва; 4) скасування рішення суду або іншого органу (посадової особи), на підставі якого виданий виконавчий документ, або визнання судом виконавчого документа таким, що не підлягає виконанню; письмової відмови стягувача від одержання предметів, вилучених у боржника під час виконання рішення про передачу їх стягувачу, або знищення речі, що має бути передана стягувачу в натурі; закінчення строку, передбаченого законом для відповідного виду стягнення; передачі виконавчого документа ліквідаційній комісії (або ліквідатору) у разі ліквідації боржника - юридичної особи; 8) фактичного виконання в повному обсязі рішення згідно з виконавчим документом; 9) повернення виконавчого документа без виконання на вимогу суду або іншого органу (посадової особи), який видав виконавчий документ; 10) направлення виконавчого документа за належністю до іншого відділу державної виконавчої служби; 11) повернення виконавчого документа до суду чи іншого органу (посадової особи), який його видав, у випадку, передбаченому частиною 3 статті 75 цього Закону; 12) якщо рішення фактично виконано під час виконання рішення Європейського суду з прав людини; 13) непред`явлення виконавчого документа за відновленим виконавчим провадженням у строки, визначені статтею 51 цього Закону; 14) списання згідно із Законом України «Про деякі питання заборгованості за спожитий природний газ та електричну енергію»заборгованості, встановленої рішенням суду, яке підлягало виконанню на підставі виконавчого документа.

Частиною 2статті 50Закону № 606-XIV передбачено, що у разі якщо у виконавчому провадженні державним виконавцем накладено арешт на майно боржника, у постанові про закінчення виконавчого провадження або повернення виконавчого документа до суду або іншого органу (посадовій особі), який його видав, державний виконавець зазначає про зняття арешту, накладеного на майно боржника.

Таким чином, у разі повернення виконавчого документа стягувачу виконавче провадження не є закінченим, після якого могли б настати правові наслідки, передбачені частиною 2 статті 50 Закону № 606-XIV.

З урахуванням наведеного суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що законодавством не передбачено право державного виконавця на зняття арешту у разі повернення виконавчого документа стягувачу у разі якщо коштів, що надійшли від реалізації заставного майна, недостатньо для задоволення вимог стягувача-заставодержателя за виконавчим документом, оскільки стягувач має право повторно звернутися із заявою про примусове виконання рішення суду, яке не виконано.

Аналогічні висновки викладені у постановах Верховного Суду від 17 січня 2018 року у справі № 910/8019/15; від 06 березня 2019 року у справі № 263/1468/17; від 04 березня 2020 року у справі № 127/2-1421/09, від 16 березня 2020 року у справі № 137/1649/17.

Як на підставу апеляційного оскарження заявник посилається на неврахування судом першої інстанції тих обставин, що строк пред`явлення виконавчого документа до виконання сплинув, а стягувач з повторною заявою про примусове виконання рішення суду не звертався, строки не поновлювалися. Між тим такі аргументи є неприйнятними з огляду на те, що боржник не надала суду переконливих доказів, на підтвердження того, що стягувач (банківська установа) втратив інтерес до реалізації своїх вимог у поверненні боргу.

Не можна погодитися із аргументами скарги, що існуючий арешт на виконання рішення суду обмежує скаржника в реалізації прав на майно у зв`язку з тим, що боржник більш десяти років не виконувала судового рішення, яким на неї покладено певні зобов`язання, та не виявляла бажання виконувати судове рішення й на майбутнє, що не відповідає вимогам закону про обов`язковість виконання судового рішення усіма громадянами на всій території України. З огляду на підстави повернення виконавчого документа стягувачу коштів від реалізації заставного майна було недостатньо для погашення боргу, визначеного судовим рішенням.

Доводи скарги про те, що саме суд першої інстанції повинен довести наявність боргових зобов`язань ОСОБА_1 є безпідставними та не ґрунтуються на вимогах процесуального закону щодо диспозитивності цивільного судочинства (стаття 13 ЦПК України).

Відповідно до частини 1 статті 13ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

У цивільному судочинстві діє принцип диспозитивності, який покладає на суд обов`язок вирішувати лише ті питання, про вирішення яких його просять сторони у справі (учасники спірних правовідносин), та позбавляє можливості ініціювати судове провадження. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Формування змісту та обсягу позовних вимог є диспозитивним правом позивача.

Отже, кожна сторона сама визначає стратегію свого захисту, зміст своїх вимог і заперечень, а також предмет та підстави позову, тягар доказування лежить на сторонах спору, а суд розглядає справу виключно у межах заявлених ними вимог та наданих доказів. Суд не може вийти за межі позовних вимог та в порушення принципу диспозитивності самостійно збирати докази.

Щодо не застосування судом першої інстанції правових позицій, викладених у постановах Верховного Суду від 08 серпня 2022 року у справі № 522/8685/13 та від 03 серпня 2022 року у справі № 2-5422/1, то треба зазначити, що правовідносини у зазначених як приклад справах, та у справі, яка переглядається, не є подібними.

Зокрема у справі № 522/8685/13 встановлено, що виконавчий лист № 522/8685/13-ц від 12 травня 2014 року, виданий Приморським районним судом міста Одеси, про стягнення з ОСОБА_1 на користь ТОВ «Кредитні ініціативи» грошових коштів повернуто стягувачу на підставі пункту 7 частини 1 статті 47 Закону № 606-XIV.

У справі № 2-5422/11 повернення виконавчого документа стягувачу відбулося на підставі пункту 4 частини 1 статті 47 Закону України «Про виконавче провадження», а стягувач втратив право відкрити виконавче провадження, оскільки стягувачу - ТОВ «Вердикт Капітал» судом було відмовлено у видачі дубліката виконавчого листа та поновленні строку для його пред`явлення.

Подібність правовідносин означає, зокрема тотожність об`єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм. Зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності в різних рішеннях суду касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи.

Під судовими рішеннями у справах зі спорів, що виникли з подібних правовідносин, необхідно розуміти, зокрема такі, в якиханалогічними є предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин.

Наведені в апеляційній скарзі висновки касаційних судів не є подібними з обставинами справи, що переглядається.

З урахуванням викладеного колегія суддів вважає, що відмовляючи у скарзі ОСОБА_1 , суд першої інстанції, врахувавши наведені вище норми права, дійшов до обґрунтованих висновків про те, що державний виконавець відмовляючи у знятті арешту з майна боржника діяв відповідно до вимог Закону України «Про виконавче провадження», оскільки виконавче провадження не є закінченим, а рішення суду є невиконаним, що заявником не оспорюється.

Оскільки арешт майна боржника є заходом звернення стягнення на майно боржника, який застосовується для забезпечення реального виконання рішення, що підлягає примусовому виконанню, то у випадку невиконання виконавчого документа про стягнення з боржника коштів, немає підстав для зняття арешту з майна боржника.

Доводи, наведені в обґрунтування апеляційної скарги, не можуть бути підставою для скасування оскаржуваного судового рішення, оскільки вони були предметом дослідження у суді першої інстанції із наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах законодавства, і з якою погоджується суд апеляційної інстанції.

Згідно зі статтею 375ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

З урахуванням викладеного, апеляційний суд дійшов висновку, що оскаржуване судове рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, а тому апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а судове рішення - без змін.

Відповідно до частини 1 статті 452 ЦПК України судові витрати, пов`язані з розглядом скарги, покладаються судом на заявника, якщо було постановлено рішення про відмову в задоволенні його скарги, або на орган державної виконавчої служби чи приватного виконавця, якщо було постановлено ухвалу про задоволення скарги заявника.

У справі, що переглядається, апеляційна скарга задоволенню не підлягає, оскаржуване судове рішення, яким відмовлено в задоволені скарги, підлягає залишенню без змін, то судові витрати, пов`язані з розглядом справи у суді апеляційної інстанції слід віднести за рахунок заявника.

Керуючись статтями 375, 382 ЦПК України, апеляційний суд

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Ухвалу Заводського районного суду м. Миколаєва від 07 листопада 2023 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена у касаційному порядку відповідно до вимог статті 389 ЦПК України до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення її повного тексту.

Головуючий Л.М. Царюк

Судді: Т.М. Базовкіна

Ж.М. Яворська

Повний текст постанови складено 26 грудня 2023 року.