Постанова

від 20.09.2023 по справі 753/8184/22

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

03680 м. Київ , вул. Солом`янська, 2-а

Номер апеляційного провадження № 22-ц/824/6641/2023

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

20 вересня 2023 року м. Київ

Справа № 753/8184/22

Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого судді-доповідача Ящук Т.І.,

суддів Кирилюк Г.М., Немировської О.В.,

за участю секретаря судового засідання Кравченко Н.О.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду апеляційну скаргу ОСОБА_1 , яка подана представником ОСОБА_2 , на рішення Дарницького районного суду міста Києва від 16 січня 2023 року, ухвалене у складі судді Шаповалової К.В.,

у справі за позовом Комунального некомерційного підприємства «Бобровицька опорна лікарня» Бобровицької міської ради Чернігівської області до ОСОБА_1 про стягнення коштів за навчання,

встановив:

02 серпня 2022 року позивач КНП «Бобровицька опорна лікарня» Бобровицької міської ради Чернігівської області звернувся до суду з позовом до відповідача ОСОБА_1 про стягнення коштів в якості відшкодування витрат за навчання.

В обґрунтування позовної заяви позивач вказав, що наказом КЛПЗ «Бобровицька центральна районна лікарня» №66/7 від 31 липня 2019 року ОСОБА_1 було зараховано на посаду лікаря-інтерна до КЛПЗ «Бобровицька центральна районна лікарня» з 01 серпня

2019 року до 31 липня 2021 року з виплатою заробітної плати та витратами щодо відряджень на час проходження очної та заочної частини інтернатури.

01 серпня 2019 року між КЛПЗ «Бобровицька центральна районна лікарня» та відповідачем була укладена угода, за умовами якої медичний заклад взяв на себе обов`язок оплатити навчання та прийняти на роботу ОСОБА_1 на посаду лікаря-інтерна зі спеціальності «внутрішні хвороби» КЛПЗ «Бобровицька ЦРЛ» (в подальшому перейменовано на КНП «Бобровицька опорна лікарня» Бобровицької міської ради Чернігівської області), а ОСОБА_1 була зобов`язана відпрацювати у медичному закладі 3 роки на посаді лікаря-спеціаліста відповідного фаху.

Відповідно до наказу Управління охорони здоров`я Чернігівської обласної державної адміністрації №86-1 від 12 липня 2021 року ОСОБА_1 після закінчення інтернатури направлено для працевлаштування на посаду лікаря-стажиста з кардіології з посадовим окладом згідно штатного розкладу з подальшим проходженням курсів за спеціальністю «Кардіологія». 31 липня 2021 року ОСОБА_1 звільнено з посади у зв`язку з закінченням інтернатури. Наказом гендиректора КНП «Бобровицька опорна лікарня» Бобровицької міської ради Чернігівської області №68/6 від 30 липня 2021 року ОСОБА_1 прийнято на роботу з 02 серпня 2021 року на посаду лікаря-спеціаліста терапевтичного відділення №2.

29 квітня 2022 року, перебуваючи у відпустці, ОСОБА_1 подала заяву про звільнення за власним бажанням, мотивуючи це тим, що вона не має можливостей щодо безпечного проїзду до роботи, у зв`язку із введенням воєнного стану, повітряними тривогами та ракетними обстрілами залізничної інфраструктури.

13 травня 2022 року відповідач була звільнена з роботи. У зв`язку з невиконанням угоди від 01 серпня 2019 року, а саме: звільнення відповідачки за власним бажанням та невідпрацюванням 3-х років у позивача, позивач просить суд стягнути з відповідача кошти у розмірі 194 134, 43 грн, як такі, що витрачені медичним закладом за проходження ОСОБА_1 навчання в інтернатурі.

Рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 16 січня 2023 року позов задоволено, стягнуто з ОСОБА_1 на користь КНП «Бобровицька опорна лікарня» Бобровицької міської ради Чернігівської області витрати на навчання у розмірі 194 134,43 грн та судовий збір в розмірі 2912,02 грн.

Не погоджуючись з рішенням, представник ОСОБА_1 - ОСОБА_2 звернулася з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення суду та ухвалити нове судове рішення про відмову у задоволенні позову, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, неповне з`ясування, встановлення обставин, що мають значення для справи.

В обґрунтування апеляційної скарги зазначає, що погоджуючись працювати на посаді «лікаря внутрішньої медицини» відповідач не укладала з позивачем додаткових угод щодо відпрацювання трьох років та не брала на себе обов`язок відшкодування у випадку не відпрацювання трьох років на посаді «лікаря внутрішньої медицини». Наказ №68/6

від 30 липня 2021 року не містив додаткових умов прийняття на роботу, не містив посилань на угоду б/н від 01 серпня 2019 року. У зв`язку з відсутністю вакантного місця лікаря кардіолога, між позивачем та відповідачем було укладено усний трудовий договір на невизначений строк, згідно якого відповідача було прийнято на посаду «лікаря внутрішньої медицини» без обов`язку працювати визначений строк та будь-яких відшкодувань.

Крім того, згідно пункту 3 розділу II угоди «У випадку невиконання медичним закладом обов`язків, передбачених у пункті 1 розділу І даної угоди лікар-інтерн має право на звільнення від обов`язку, передбаченому у пунктом 2.2 розділу І угоди», тобто має право не відпрацьовувати три роки.

Звертає увагу на те, що дійсно, відповідач не заперечувала проти працевлаштування на іншу посаду. Відповідач не мала направлення на роботу та уклала угоду з лікарнею самостійно, у зв`язку з чим обов`язок по відпрацюванню на користь держави або відшкодування - відсутній. Враховуючи таку обставину, відповідач виконувала умови угоди укладеної з позивачем, та не мала обов`язку узгоджувати своє подальше працевлаштування після проходження інтернатури з Департаментом. Відповідач могла вимагати від позивача надання спеціалізації, скаржитися на відсутність вакантної посади лікаря-кардіолога, але це лише право відповідача, а не її обов`язок. Управління охорони здоров`я (Департамент охорони здоров`я) не є стороною укладеної між позивачем та відповідачем угоди та не має повноважень контролювати її виконання, тим більше вдаватися до заходів примусу. Механізм, за якого роботодавця можна примусити створити робоче місце на вимогу Департаменту охорони здоров`я - відсутній.

На переконання відповідача, порушення сталося з вини позивача, який в односторонньому порядку відмовився виконувати умови угоди, а отже позовна заява є надуманою, а вимоги позивача є незаконними.

Відповідач вважає, що судом невірно було встановлено обставини справи, що й призвело до винесення передчасного рішення. Суд ототожнив роботу відповідача на посаді лікаря інтерна за спеціальністю «внутрішні хвороби» та наступне працевлаштування відповідача на посаду лікаря «внутрішньої медицини».

Матеріали справи не містять жодного документу, який би підтверджував, що позивач гарантував, а відповідач мала на меті працювати за іншим фахом крім лікар-кардіолог, тим більше, відсутні документи про намір відповідача працевлаштуватись на виконання укладеної угоди на посаду лікаря з внутрішньої медицини. На думку відповідача, враховуючи реальні наміри сторін та письмові докази, єдина посада, на якій відповідач брала на себе обов`язок відпрацювати три роки або відшкодувати кошти, на виконання п.2.2 угоди - лікар-кардіолог.

Крім того, звільнення відповідача було вимушеним, викликаним неможливістю безпечного та цивілізованого проїзду. Підписуючи у 2019 році угоду, відповідач не могла розраховувати на те, що їх доведеться їздити на роботу, ризикуючи своїм життям. Питання зміни місця проживання, в тому числі тимчасова, відповідачем не розглядалась за можливе, ні на момент підписання угоди, ні під час її виконання.

Вказує, що суд, погодившись з думкою позивача, не посилаючись на жоден нормативний акт, ототожнив витрати на навчання та заробітну плату. Під час розгляду справи судом було встановлено, що відповідач за власним бажанням обрала місце роботи у КНП «Бобровицька опорна лікарня». На вказану обставину представник відповідача звертав увагу неодноразово, як на підставу заперечення обов`язку по трьохрічному відпрацюванню на користь держави або відшкодуванню. Відсутність направлення на роботу «надає йому право самостійно визначитись з місцем роботи та не породжує наслідків у вигляді компенсації до державного бюджету коштів за навчання у зв`язку з не відпрацюванням трьох років».

Під час дослідження матеріалів справи представник відповідача звертала увагу суду на довідки та інші документи, що стосуються нарахування та виплати заробітної плати. Було досліджено «Довідку про кошти витрачені на навчання лікаря - інтерна зі спеціальності (внутрішні хвороби) ОСОБА_1 за серпень 2019 - липень 2021 р.р., які підлягають відшкодуванню на рахунок КНП «Бобровицька опорна лікарня» та штатні розписи за 2019-2021 р.р.». Встановлено, що заробітна плата, яку отримувала відповідач, в деяких періодах значно більша ніж мінімальна, яка гарантована лікарям-інтернам, та в деяких випадках, значно більша, ніж передбачена штатним розписом.

З приводу такої різниці у виплатах відповідач надавав пояснення суду та стверджував, що крім навчання відповідач чергувала в ковідному відділенні, приймала безпосередню участь в роботі лікарні, у зв`язку з чим отримувала заробітну плату, що є значно більшою ніж мінімальна та передбачена штатним розписом. Крім того, в грудні 2020 року та січні 2021 року відповідач, продовжуючи фактично бути лікарем-інтерном, на підставі трудового договору укладеного з позивачем, виконувала обов`язки лікаря в ковідному відділенні та отримувала заробітну плату. Позивач не зміг надати для суду пояснення з приводу щомісячного різного нарахування заробітної плати. Припущення позивача щодо того, що виплачена відповідачці заробітна плата за навчання не є тотожною заробітній платі, яка виплачується працівникові за виконану роботу в розумінні та визначенні, яке наведено у cтатті 94 КЗпП України, спростовується наявними в матеріалах справи письмовими доказами.

Зазначає, що за період з 01 серпня 2019 року по 31 липня 2021 року відповідачу, на підставі угоди від 01 серпня 2019 року нараховано заробітну плату у розмірі 158 857,98 грн. Частину коштів позивачем (роботодавцем) було перераховано до державного бюджету, як податки із заробітної плати. Крім того, позивач сплатив ЄСВ - 22% - 35 276,45 грн. Вказані розрахунки підтверджуються довідками, які додано до матеріалів справи позивачем. Інших виплат, крім заробітної плати, за вказаний період відповідач не отримував. Доказів того, що позивачем здійснено будь-які інші витрати крім виплати заробітної плати (мінімальної оплати праці, гарантованої Державою, яка підлягає стягненню, лише у випадках, вичерпний перелік яких передбачено КЗпП України), позивачем не надано. Позиція позивача щодо того, що заробітна плата лікаря-інтерна - відповідача, відноситься до витрат на його навчання, які підлягають відшкодуванню позивачу, є безпідставною.

З огляду на вищевикладене, враховуючи відсутність в матеріалах справи направлення на роботу, наявність в матеріалах справи документів, які свідчать про фактичне невиконання умов угоди позивачем, вважає що судом не досліджено та не надано належну оцінку доказам, що призвело до винесення передчасного рішення.

У відзиві на апеляційну скаргу представник Комунального некомерційного підприємства «Бобровицька опорна лікарня» Бобровицької міської ради Чернігівської області - Середа Д.А., вважаючи рішення суду законним та обґрунтованим, просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, рішення суду залишити без змін.

Вказує, що по закінченню інтернатури відповідач повинна відпрацювати в закладі

3 (три) роки на посаді лікаря-спеціаліста відповідного фаху (пункт 2.2. розділу І угоди). Пунктом 2 розділу III угоди визначений порядок припинення угоди, в тому числі передбачене право відповідача з власної ініціативи припинити дію угоди до закінчення строку її дії у випадках передбачених законодавством України (ст. 39 КЗпП України) та цією угодою. В свою чергу, пунктом 2.3. розділу І угоди визначений обов`язок в разі невиконання лікарем-інтерном пункту 2.2. розділу І угоди повернути кошти, витрачені медичним закладом на навчання. Умови угоди, укладеної з відповідачем 01 серпня

2019 року, не містять такої підстави її припинення, як небезпека проїзду до робочого місця. Так само в угоді відсутні підстави для звільнення її від матеріальної відповідальності у вигляді повернення коштів за навчання.

Відповідач в своїх заявах про звільнення за власним бажанням від 29 квітня

2022 року та від 06 травня 2022 року просила звільнити її саме на підставі статті 38 КЗпП України, тобто за власним бажанням. Основним доводом в заперечення позовних вимог відповідача є те, що вона нібито не отримала спеціальність за угодою, укладеною між нею та позивачем 01 серпня 2019 року. При цьому відповідач посилається на ту обставину, що вона повинна була бути прийнятою на посаду лікаря-стажиста з кардіології з подальшим проходженням курсів навчання за спеціальністю «Кардіологія».

Звертає увагу на те, що дійсно, відповідно до наказу Управління охорони здоров`я Чернігівської обласної державної адміністрації №86-1 від 12 липня 2021 року випускницю 2019 року ДЗ «Дніпропетровська медична академія МОЗ України» ОСОБА_1 після закінчення інтернатури направлено з 02 серпня 2021 року в розпорядження генерального директора Комунального некомерційного підприємства «Бобровицька опорна лікарня» Бобровицької міської ради Чернігівської області для працевлаштування на посаду лікаря- стажиста з кардіології з посадовим окладом згідно штатного розкладу з подальшим проходженням курсів за спеціальністю «Кардіологія».

Проте, наказом Управління охорони здоров`я Чернігівської обласної державної адміністрації №52-1 від 15 липня 2019 року наказано головному лікарю комунального лікувально-профілактичного закладу «Бобровицька центральна районна лікарня» зарахувати випускницю 2019 року ДЗ «Дніпропетровська медична академія МОЗ України» Кусяку В. П. на посаду лікаря-інтерна зі спеціальності «Внутрішні хвороби» до КЛПЗ «Бобровицька центральна районна лікарня» з 01 серпня 2019 року.

Тобто, зміна спеціальності лікаря-інтерна ОСОБА_1 відбулась на підставі вищезазначеного наказу Управління охорони здоров`я Чернігівської обласної державної адміністрації №52-1 від 15 липня 2019 року. Даний наказ відповідачем не оскаржувався, що свідчить про її згоду на проходження інтернатури саме за спеціальністю «Внутрішні хвороби», а не «Кардіологія».

Більше того, твердження відповідача про те, що лікарня - позивач не виконав взяті на себе зобов`язання за угодою від 01 серпня 2019 року, спростовуються заявою відповідача від 29 липня 2019 року на ім`я голови комісії з реструктуризації Бобровицької ЦРЛ, в якій вона просила зарахувати її на посаду лікаря-інтерна зі спеціальності «Внутрішні хвороби». Зміни до тексту угоди від 01 серпня 2019 року - предмету угоди не вносились, відповідачем угода підписана власноручно.

Зазначає, що такі дії відповідача як згода з наказом Управління охорони здоров`я Чернігівської обласної державної адміністрації №52-1 від 15 липня 2019 року, її заява

від 29 липня 2019 року на ім`я голови комісії з реструктуризації Бобровицької ЦРЛ, в якій вона просила зарахувати її на посаду лікаря-інтерна зі спеціальності «Внутрішні хвороби» та підписання нею угоди від 01 серпня 2019 року свідчать про її добровільне волевиявлення - згоду на проходження навчання та роботу на посаді лікаря-інтерна за спеціальністю «Внутрішні хвороби» замість спеціальності «Кардіологія».

Матеріали справи не містять жодних доказів того, що відповідач відмовлялась працювати на посаді лікаря-спеціаліста терапевтичного відділення № 2, приймально-діагностичного відділення, зверталась до головного лікаря чи до управління охорони здоров`я Чернігівської обласної державної адміністрації з листами щодо не працевлаштування її на посаді саме лікаря-стажиста з кардіології, а також доказів того, що відповідач заперечувала, що умови угоди від 1 серпня 2019 року її не стосуються через те, що вона непрацює на посаді лікаря-стажиста з кардіології. Таким чином, доводи відповідача в цій частині є неправдивими і необґрунтованими належними доказами, зводяться до перекручування фактичних обставин справи на свій розсуд.

В судовому засіданні, проведеному в режимі відеоконференції, представник

ОСОБА_1 - ОСОБА_2 підтримала доводи апеляційної скарги, просила рішення суду скасувати та ухвалити нове про відмову у задоволенні позову.

Представник КНП «Бобровицька опорна лікарня» Бобровицької міської ради Чернігівської області - Середа Д. А. заперечував проти доводів апеляційної скарги, просив оскаржуване судове рішення залишити без змін.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, з`ясувавши обставини справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку про те, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню виходячи з наступного.

Ухвалюючи оскаржуване рішення, суд першої інстанції вважав встановленим, що між позивачем та відповідачем була укладена угода від 01 серпня 2019 року, яка передбачала обов`язок позивача оплатити навчання ОСОБА_1 , а остання зобов`язувалась серед іншого відпрацювати після закінчення інтернатури в медичному закладі 3 роки. Таким чином, сторони уклали цивільно - правовий договір, який не суперечить вимогам ЦК України та іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. При цьому відповідач при його укладенні мала необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасників цього правочину були вільним і відповідало їх внутрішній волі. Правочин вчинено у письмовій формі, встановленій законом. Правочин був спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Жодна із сторін правочину не спростувала презумцію правомірності правочину - не оспорювала факт правомірності цього договору. Так, відповідач виконувала умови угоди, не заперечувала проти призначення її на посаду лікаря-спеціаліста терапевтичного відділення № 2, приймально-діагностичного відділення та приступила до виконання своїх трудових обов`язків лікаря і за весь час дії угоди не висловлювала незгоду з її умовами.

Суд дійшов висновку, що відповідачем не було дотримано вимог законодавства України та угоди від 01 серпня 2019 року в частині зобов`язання відпрацювати протягом трьох років у лікарні, тобто вона порушила добровільно взяті на себе цивільно-правові зобов`язання.

Відповідно до довідки про кошти, витрачені на навчання лікаря-інтерна зі спеціальності «внутрішні хвороби» ОСОБА_1 , яка була долучена до позовної заяви (а.с. 23) та не спростована відповідачем належними та достатніми доказами, позивачем було витрачено на навчання відповідача 194 134,43 грн (з ЄСВ) і вказана сума підлягає відшкодуванню відповідачем позивачу.

З висновками суду першої інстанції колегія суддів погоджується, з огляду на наступне.

Предметом позову у цій справі є вимога КНП «Бобровицька опорна лікарня» Бобровицької міської ради Чернігівської області про стягнення з ОСОБА_1 коштів, як таких, що витрачені медичним закладом за проходження навчання в інтернатурі.

Частиною першою статті 509 Цивільного кодексу України визначено, що зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

Відповідно до частини першої статті 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Згідно із частиною першою статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Частиною першою статті 638 ЦК України визначено, що договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.

Статтею 610 ЦК України визначено, що порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

За змістом статті 611 ЦК України у разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: припинення зобов`язання внаслідок односторонньої відмови від зобов`язання, якщо це встановлено договором або законом, або розірвання договору; відшкодування збитків та моральної шкоди.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, згідно із наказом в.о. генерального директора КЛПЗ «Бобровицька центральна районна лікарня» Бобровицької районної ради Чернігівської області від 27 січня 2020 року № 12 КЛПЗ «Бобровицька центральна районна лікарня» перейменовано на КНП «Бобровицька центральна районна лікарня» Бобровицької районної ради Чернігівської області та є його правонаступником.

Відповідно до наказу генерального директора КНП «Бобровицька центральна районна лікарня» Бобровицької районної ради Чернігівської області від 18 січня 2021 року № 5 КНП «Бобровицька центральна районна лікарня» перейменовано на КНП «Бобровицька опорна лікарня Бобровицької районної ради Чернігівської області та є його правонаступником.

Наказом Управління охорони здоров`я Чернігівської обласної державної адміністрації від 15 липня 2019 року № 52-1 наказано головному лікарю комунального лікувально-профілактичного закладу «Бобровицька центральна районна лікарня» зарахувати випускницю 2019 року ДЗ «Дніпропетровська медична академія МОЗ України» Кусяку В.П. на посаду лікаря-інтерна зі спеціальності «внутрішні - хвороби» до КЛПЗ «Бобровицька центральна районна лікарня» з 01 серпня 2019 року (а.с. 7).

Відповідно до пункту 3 вказаного наказу ОСОБА_1 відряджено для проходження очної частини інтернатури на базу Національної медичної академії після дипломної освіти ім. П.Л. Шупика з 02 вересня 2019 року по 28 лютого 2020 року.

Пунктом 4 вказаного наказу визначено, що виплата заробітної плати за час проходження інтернатури, витрати на відрядження для проходження очної та заочної частини інтернатури ОСОБА_1 проводиться за рахунок КЛПЗ «Бобровицька центральна районна лікарня».

29 липня 2019 року ОСОБА_1 написала заяву на ім`я голови комісії з реорганізації КЛПЗ «Бобровицька центральна районна лікарня» про зарахування її на посаду лікаря-інтерна зі спеціальності «внутрішні хвороби» з 1 серпня 2019 року з відпрацюванням 3 років у медичному закладі на посаді лікаря згідно угоди від 1 серпня 2019 року (а.с. 8).

Наказом КЛПЗ «Бобровицька центральна районна лікарня» від 31 липня 2019 року ОСОБА_1 зараховано на посаду лікаря-інтерна зі спеціальності «внутрішні хвороби» з

01 серпня 2019 року по 31 липня 2021 року з виплатою заробітної плати, та витрат щодо відряджень на час проходження очної та заочної частини інтернатури (а.с. 9).

01 серпня 2019 року між КЛПЗ «Бобровицька центральна районна лікарня» та ОСОБА_1 було укладено угоду, відповідно до якої медичний заклад бере на себе обов`язок оплатити навчання та прийняти громадянку ОСОБА_1 на посаду лікаря-інтерна зі спеціальності «внутрішні хвороби» КЛПЗ «Бобровицька ЦРЛ», виплачувати їй заробітну плату та виконувати інші обов`язки роботодавця, передбачені чинним трудовим законодавством, колективним договором і угодою сторін.

Відповідно до підпункту 2.2 пункту 2 розділу І угоди лікар-інтерн бере на себе обов`язок по закінченню інтернатури відпрацювати у медичному закладі 3 роки на посаді лікаря-спеціаліста відповідного фаху.

Підпунктом 2.3 пункту 2 угоди визначено, що в разі невиконання лікарем-інтерном вимог пункту 2.2 цієї угоди, кошти витрачені медичним закладом на навчання повертаються лікарем-інтерном в добровільному порядку чи стягуються у судовому порядку.

Строк дії контракту з 01 серпня 2019 року по 31 липня 2024 року (п. 1 розділу ІV угоди).

Наказом Управління охорони здоров`я Чернігівської обласної державної адміністрації від 12 липня 2021 року № 86-1 ОСОБА_1 після закінчення інтернатури направлено

02 серпня 2021 року в розпорядження генерального директора КНП «Бобровицька опорна лікарня Бобровицької районної ради Чернігівської області для працевлаштування лікарем-стажистом з кардіології з посадовим окладом згідно штатного розкладу з подальшим проходженням курсів за спеціальністю «кардіологія».

Наказом генерального директора КНП «Бобровицька опорна лікарня Бобровицької районної ради Чернігівської області від 30 липня 2021 року № 68/5 лікаря-інтерна зі спеціальності «внутрішні хвороби» ОСОБА_1 звільнено у зв`язку із закінченням інтернатури.

Наказом генерального директора КНП «Бобровицька опорна лікарня Бобровицької районної ради Чернігівської області від 30 липня 2021 року № 68/6 ОСОБА_1 прийнято на роботу з 02 серпня 2021 року на посаду лікаря-спеціаліста терапевтичного відділення № 2, приймально-діагностичного відділення 0,5 посадового окладу лікаря внутрішньої медицини стаціонару та 0,5 посадового окладу лікаря внутрішньої медицини приймально-діагностичного відділення.

29 квітня 2022 року відповідач, перебуваючи у відпустці, звернулась до позивача із заявою про звільнення з займаної посади за власним бажанням.

Листом від 12 травня 2022 року позивач повідомив ОСОБА_1 про те, що заявою про звільнення вона просить достроково розірвати угоду від 01 серпня 2019 року, а тому має відшкодувати лікарні кошти, витрачені на її навчання в сумі 194 134,43 грн (а.с. 20).

Наказом від 12 травня 2022 року ОСОБА_1 було звільнено з 13 травня 2022 року з посади лікаря внутрішньої медицини за власним бажанням та зазначено про необхідність, відповідно до умов угоди від 01 серпня 2019 року повернути лікарні кошти, витрачені на її навчання.

ОСОБА_1 ознайомилась із вказаним наказом 13 травня 2022 року, про свідчить її підпис на наказі та зауважила, що не згодна з вимогою щодо повернення коштів, оскільки не порушувала умов угоди, бо звільняється через небезпеку для життя, пов`язану з доїздом до місця роботи (а.с. 22).

Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи, апеляційний суд виходить з наступного.

На час укладання угоди від 01 серпня 2019 року між позивачем та відповідачем діяло Положення про спеціалізацію (інтернатуру) випускників вищих медичних і фармацевтичних закладів освіти III-IV рівнів акредитації медичних факультетів університетів, затверджене наказом МОЗ України від 19 вересня 1996 року.

Відповідно до пункту 1.1 Положення спеціалізація (інтернатура) є обов`язковою формою післядипломної підготовки випускників всіх факультетів медичних і фармацевтичних вищих закладів освіти III-IV рівнів акредитації медичних факультетів університетів незалежно від підпорядкування та форми власності, після закінчення якої їм присвоюється кваліфікація лікаря (провізора) - спеціаліста певного фаху.

Інтернатура проводиться в очно-заочній формі навчання на кафедрах медичних (фармацевтичних) вищих закладів освіти III-IV рівнів акредитації медичних факультетів університетів і закладів медичної (фармацевтичної) післядипломної освіти (надалі - вищих

закладів освіти) та стажування в базових установах і закладах охорони здоров`я (пункт 1.4 Положення).

Згідно із пунктами 7.3, 7.5 Положення заробітна плата лікарям (провізорам) - інтернам протягом всього періоду навчання сплачується за рахунок закладів (установ), в які вони зараховані лікарями (провізорами) -інтернами, або закладом (установою), з яким укладено трудовий договір у розмірі, встановленому чинним законодавством. Витрати по відрядженню лікарів (провізорів) -інтернів на навчання у вищі заклади освіти здійснюється базовою установою стажування у такому ж порядку, як і при направленні спеціалістів на підвищення кваліфікації.

Отже, з урахуванням вказаного положення проходження інтернатури є обов`язковою формою підготовки до професійної діяльності. Як зазначалось, інтернатура може бути як на безоплатній, так і на платній основі.

Відповідач обрала безоплатний спосіб проходження інтернатури та після зарахування на інтернатуру на підставі наказу КЛПЗ «Бобровицька центральна районна лікарня» уклала з позивачем не трудовий договір, а договір про стажування в інтернатурі.

Згідно з відповіддю Національного університету охорони здоров`я України імені П.Л. Шупика від 11.10.2022 року, ОСОБА_1 дійсно навчалася в інтернатурі за спеціальністю «Внутрішні хвороби» у період з 01.08.2019 року по 30.06.2021 року. Очна частина інтернатури - навчання у Національному університеті охорони здоров`я України імені ОСОБА_3 на кафедрі терапії у періоди : 02.09.2019 року - 28.02.2020 року; 01.02 - 30.06.2021 року відповідно до наказів ректора від 02.09.2019 № 3343 та від 01.02.2021 року № 501 «Про зарахування в очну частину інтернатури лікарів -інтернів за державним замовленням».

Заочна частина інтернатури - стажування в КЛПЗ «Бобровицька ЦРЛ» у періоди : 01.08- 30.08.2019 ; 02.03. - 30.06.2020; 03.08.2020 - 29.01.2021 ( а.с. 82-83).

Протягом часу проходження інтернатури відповідач отримувала заробітну плату за навчання, як то було передбачено нормами Положення. Як зазначив представник позивача та підтверджується матеріалами справи, заробітну плату та витрати на відрядження за відповідача сплачував позивач, отже ці витрати є витратами, які медичний заклад поніс на навчання ОСОБА_1 .

Згідно з довідкою позивача за період з серпня 2019 року по липень 2021 року

ОСОБА_1 була нарахована та виплачена заробітна плата в загальній сумі 194 134,43 грн, з яких сплачено ЄСВ 35 276,45 грн (а.с.23).

Таким чином, проходження інтернатури ОСОБА_1 для КНП «Бобровицька опорна лікарня» Бобровицької районної ради Чернігівської області коштувало 194 134,43 грн.

Звертаючись до суду з позовом про компенсацію вказаних коштів відповідачем, позивач посилався на те, що відповідач не відпрацювала на обраній посаді не менше трьох років після закінчення проходження інтернатури, а тому в силу пункту 2.2 угоди повинна відшкодувати вартість витрат на забезпечення проходження нею інтернатури в лікувальному закладі.

Відповідно до статті 197 КЗпП України молодим спеціалістам - випускникам державних навчальних закладів, потреба в яких раніше була заявлена підприємствами, установами, організаціями, надається робота за фахом на період не менше трьох років у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.

Відповідно до пунктів 1.1, 2.1 Положення про спеціалізацію (інтернатуру) випускників вищих медичних і фармацевтичних закладів освіти ІІІ-ІV рівня акредитації, медичних факультетів університетів, затвердженого наказом Міністерства охорони здоров`я України від 19 вересня 1996 року № 291, яке було чинним на час виникнення спірних правовідносин, спеціалізація (інтернатура) є обов`язковою формою післядипломної підготовки випускників всіх факультетів медичних і фармацевтичних вищих закладів освіти ІІІ-ІV рівнів акредитації, медичних факультетів університетів незалежно від підпорядкування та форми власності, після закінчення якої їм присвоюється кваліфікація лікаря (провізора) - спеціаліста певного фаху.

В інтернатуру зараховуються випускники медичних і фармацевтичних вищих закладів освіти ІІІ - ІV рівнів акредитації, медичних факультетів університетів після складання державних іспитів та присвоєння кваліфікації лікаря (провізора) і отримання диплому з певної лікарської (провізорської) спеціальності. Основним завданням інтернатури є підвищення рівня практичної підготовки випускників вищих медичних (фармацевтичних) закладів освіти III-IV рівнів акредитації медичних факультетів університетів, їх професійної готовності до самостійної лікарської (провізорської) діяльності.

В пункті 3 Порядку працевлаштування випускників державних вищих медичних (фармацевтичних) закладів освіти, підготовка яких здійснювалась за державним замовленням, затвердженого наказом Міністерства охорони здоров`я України від 25 грудня 1997 року № 367 (далі - Порядок), який був чинним на час виникнення спірних правовідносин, визначено, що випускник державного вищого медичного (фармацевтичного) закладу освіти III-IV рівнів акредитації, якому після навчання в інтернатурі присвоєно кваліфікацію лікаря (провізора)-спеціаліста і який працевлаштований на підставі направлення на роботу, вважається молодим спеціалістом протягом трьох років з моменту укладення ним трудового договору із замовником. Період навчання в інтернатурі до цього терміну не входить.

Відповідно до пункту 21 цього Порядку випускник повинен прибути до місця призначення у термін, визначений у направленні на роботу. Незгода випускника з рішенням комісії з працевлаштування випускників не звільняє його від обов`язку прибути на роботу за призначенням. У разі, якщо він не прибув за направленням або відмовився приступити до роботи за призначенням з причин, не зазначених у пунктах 9 та 18 цього Порядку, чи його звільнено з ініціативи власника або уповноваженого ним органу за порушення трудової дисципліни або звільнено за власним бажанням протягом навчання в інтернатурі та трьох років після закінчення останньої, він зобов`язаний відшкодувати у встановленому порядку відповідно до державного або місцевого бюджетів вартість навчання та компенсувати замовникові всі витрати.

В даному випадку між сторонами - КНП «Бобровицька опорна лікарня» Бобровицької районної ради Чернігівської області (роботодавець) та лікарем-інтерном ОСОБА_1 (працівником) було укладено договір про працевлаштування, згідно з яким роботодавець бере на себе зобов`язання провести стажування працівника в інтернатурі протягом двох років з наступним працевлаштуванням за набутою кваліфікацією, а працівник - укласти трудовий договір на умовах, визначених цим договором, та відпрацювати у роботодавця на обраній посаді не менше трьох років після закінчення проходження інтернатури, а в разі відмови компенсувати/відшкодувати роботодавцю вартість витрат на забезпечення проходження інтернатури в лікувальному закладі відповідно договору.

Тобто у договорі сторони передбачили відповідальність, зокрема, обов`язок працівника відшкодовувати роботодавцю витрати, пов`язані з проходженням ним інтернатури, в разі відмови відпрацювати у роботодавця на обраній посаді не менше трьох років після закінчення проходження інтернатури.

В постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 січня 2021 року у справі

№ 607/3693/17 зазначено, що договірне зобов`язання - це відносне правовідношення між юридично рівними і майново самостійними особами, що виникає на підставі укладеного договору, який виражає їх загальну волю на досягнення цивільно-правових результатів майнового чи немайнового характеру, настання яких відбувається у разі здійснення боржником певних активних дій, що відповідають праву вимоги кредитора і не зачіпають прав і законних інтересів третіх осіб, що не є учасниками зазначеного правовідношення. Оскільки метою договірних зобов`язань є досягнення їх сторонами певних правових результатів, особливого значення набуває їх виконання. Виконання зобов`язання - це вчинення кредитором і боржником дій, що становлять його предмет. При виконанні різноманітних договірних зобов`язань суб`єкти мусять керуватися загальними засадами, що йменуються принципами виконання зобов`язання. І в сучасних умовах до них відносять принципи належного та реального виконання зобов`язання, які, до речі, традиційно вважалися такими.

У статті 21 КЗпП України визначено, що трудовий договір є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 січня 2021 року у справі №607/3693/17 (провадження №14-151цс20) зазначено, що, вирішуючи спори про стягнення коштів за навчання, судам слід керуватися таким. Якщо між сторонами укладеної угоди про підготовку фахівця з вищою освітою передбачений обов`язок цього фахівця після закінчення відповідного навчання відпрацювати три роки, наприклад, в закладі охорони здоров`я, куди цей фахівець (випускник) буде направлений за розподілом, а також його обов`язок компенсувати (відшкодувати) замовнику його навчання вартість витрат цього замовника на це навчання у разі неприбуття цього випускника за направленням або його відмови без поважних причин приступити до роботи за призначенням (наприклад, відпрацювати три роки в закладі охорони здоров`я, куди випускник направлений за розподілом), то зазначене зобов`язання з відшкодування витрат на навчання є цивільно-правовим договірним зобов`язанням.

Велика Палата Верховного Суду у вказаній постанові вважала розумним та справедливим відповідне договірне зобов`язання щодо відпрацювання фахівцем після закінчення відповідного навчання трьох років за направленням замовника такого навчання, який оплатив навчання фахівця.

Отже, «покладення на фахівців, які отримали вищу освіту безкоштовно за державним замовленням, обов`язку щодо оплатного відпрацювання (на умовах не гірших, ніж ті, які надаються іншим працівникам державного сектора економіки) за направленням держави протягом визначеного періоду часу (трьох років) не суперечить самій суті конституційного права на безкоштовну вищу освіту і в сучасних умовах економічного розвитку країни відповідає інтересам суспільства, щодо отримання від держави якісних послуг у відповідних секторах» (пункти 66-68).

Доводи апеляційної скарги колегія суддів відхиляє, оскільки відповідач добровільно, підписуючи угоду від 01 серпня 2019 року, зобов`язалася відшкодовувати роботодавцю витрати, пов`язані з проходженням нею інтернатури, в разі відмови відпрацювати у роботодавця на обраній посаді не менше трьох років після закінчення проходження інтернатури. Закінчивши інтернатуру, відповідач відмовилася відпрацювати у позивача на обраній посаді не менше трьох років відповідно до умов договору, що підтверджується її заявою про звільнення за власним бажанням на підставі статті 38 КЗпП України з 13 травня 2022 року.

Крім того, доводи скаржника в частині того, що вона, погоджуючись працювати на посаді «лікаря внутрішньої медицини», не укладала з позивачем додаткових угод щодо відпрацювання трьох років та не брала на себе обов`язок відшкодування у випадку не відпрацювання трьох років, не відповідають наявним в матеріалах справи доказам, а також самій угоді від 01 серпня 2019 року. Відсутність зазначеної угоди, як підстави для винесення наказу №68/6 від 30 липня 2021 року про призначення відповідача на посаду лікаря-спеціаліста терапевтичного відділення № 2, приймально-діагностичного відділення не свідчить про припинення дії угоди від 01 серпня 2019 року та взятих відповідно до її умов сторонами зобов`язань.

Доводи апеляційної скарги про те, що відповідно до умов договору відповідач не зобов`язувалася повернути роботодавцю заробітну плату та повернення сум заробітної плати суперечить нормам Конституції та трудового законодавства, суд вважає безпідставними, оскільки до спірних правовідносини підлягають застосуванню саме положення ЦК України, які регулюють договірні правовідносини і передбачають відповідальність за їх невиконання, а не положення КЗпП України.

До того ж, щодо обов`язку особи відшкодувати вартість навчання у разі відмови відпрацювати визначену договором про навчання кількість років Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) висловлювався в ряді справ.

У справі Chitos проти Греції (рішення від 04 червня 2015 року, заява №51637/12) ЄСПЛ зазначав, що заявник не може правомірно стверджувати, що не знав принципу і обсягу зобов`язання, яке він взяв на себе, обравши кар`єру офіцера і військового лікаря. Однією з головних переваг вступу до армії було безкоштовне навчання. Дійсно, збройні сили беруть на себе вартість усього навчання такої особи, сплачують їй платню і надають соціальне забезпечення як кадровому офіцеру. Натомість від офіцера після отримання диплома вимагається взяти на себе зобов`язання служити у відповідному званні певну кількість років.

ЄСПЛ вважає, що накладене на кадрових офіцерів зобов`язання після завершення навчання нести службу протягом певного строку є невід`ємним від покладеного на них завдання. Обчислення строку дії контрактів офіцерів, які отримали освіту коштом армії, і умови розірвання таких контрактів належать до розсуду держави.

Вимога держави повернути кошти, витрачені на навчання офіцерів і військових медиків, а також на їх забезпечення відповідно до потреб, виправдовують заборону розривати контракт протягом певного строку і встановлення відшкодування витрат, яких зазнала держава протягом років навчання. Зобов`язання військових лікарів, які бажають піти у відставку до завершення контракту, сплатити державі певну суму на відшкодування витрат, понесених на їх навчання, цілком виправдовується перевагами, яких не мають цивільні студенти у сфері медицини, зокрема забезпеченим працевлаштуванням, отриманням платні тощо. Сам принцип відкупу років, які залишається відслужити, не становить порушення принципу пропорційності.

У справі Yanas?k проти Туреччини (рішення від 06 січня 1993 року заява № 14524/89) щодо права на освіту ЄСПЛ зазначив, що гарантування права на освіту не виключає застосування дисциплінарних стягнень; встановлені обмеження у справі заявника щодо права на освіту у Військовій академії не обмежують його право на освіту у цивільних навчальних закладах.

Щодо захисту права власності у рішенні ЄСПЛ вказано, що у заявника виник борг перед державою щодо відшкодування плати за навчання, харчування, проживання у разі невиконання обов`язку стосовно проходження військової служби в армії у встановлений законодавством період. Комісія вважає, що обов`язок здійснити такі відшкодування після відрахування з навчального закладу не порушує права заявника відповідно до статті 1 Протоколу № 1 до Конвенції.

Обов`язок особи, яка зобов`язалась відпрацювати за направленням після завершення її навчання за рахунок коштів держави, не передбачає втручання у її права, гарантовані статтею 4 Конвенції щодо заборони примусової чи обов`язкової праці. ЄСПЛ підкреслює, що не кожна праця, яку вимагають від особи під загрозою «покарання», становить заборонену цим положенням «примусову чи обов`язкову працю». Слід врахувати, зокрема, характер і обсяг даної діяльності, вільне укладення відповідних домовленостей (угод) у зв`язку із чим особа усвідомлює принцип і обсяг свого зобов`язання, яке вона бере, отримуючи безкоштовну освіту тощо. Такі обставини дозволяють відрізнити «примусову працю» від роботи, якої можна розумно вимагати за відповідних обставин. В протилежному випадку ЄСПЛ застосовує поняття «непропорційний тягар» та перевіряє, чи на особу було накладено такий тягар, що є єдиним чинником, на підставі якого ЄСПЛ може встановити порушення пункту 2 статті 4 Конвенції.

Обов`язок особи відшкодувати на користь держави кошти, витрачені на її навчання (пов`язані із цим витрати, їх окремі види тощо) за невиконання вимоги про відпрацювання за направленням не є втручанням у право власності особи, гарантоване статтею 1 Протоколу

№ 1 до Конвенції, та не становить порушення принципу пропорційності. Відповідно до практики ЄСПЛ такі суми відшкодування на корить держави можуть визначатись з урахуванням вартості навчання, виплат на утримання особи, яка навчається (наприклад, вартість проживання, їжі та обладнання, наданих особі під час навчання), субсидованої державою стипендії особі, яка навчається.

Стаття 2 Протоколу №1 до Конвенції захищає та гарантує загальне особисте право особи на освіту. Держави не зобов`язуються організовувати за власний кошт або субсидувати освіту визначеного виду або рівня. Водночас, держава не зобов`язана виключно утримуватись від порушень цього права, а несе й відповідні позитивні зобов`язання, аби забезпечити дотримання права, захищеного статтею 2 Протоколу №1 до Конвенції. Відповідні обмеження не повинні звужувати згадане право настільки, щоб порушити його сутність і позбавити його ефективності. Такі обмеження мають бути передбачуваними для зацікавленої особи і переслідувати законну мету.

З урахуванням встановлених обставин, суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що позивач у повному обсязі виконав взяті на себе зобов`язання, передбачені угодою, у той час як ОСОБА_1 свої зобов`язання порушила, не відпрацювала за направленням три роки, а відтак зобов`язана відшкодувати вартість навчання.

Також є неспроможними доводи апеляційної скарги стосовно того, що звільнення позивача було вимушеним, викликаним неможливістю безпечного та цивілізованого проїзду до місця проходження інтернатури.

Вказані доводи були оцінені судом першої інстанції, судом вірно зазначено, що посилання відповідача на статтю 4 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» не є вірним та доречним, оскільки на час перебування Чернігівської області в окупації, відповідач не працювала, а перебувала у відпустці, позивач не вимагав від неї явки на роботу та виконання обов`язків.

Так, 24 лютого 2022 року розпочалася повномасштабна військова агресія Російської Федерації проти України. Указом Президента України від 24 лютого 2022 року в Україні введено воєнний стан із 05.30 год. 24 лютого 2022 року. Активні бойові дії на території Чернігівської області розпочалися 24 лютого 2022 року, а вся область офіційно була деокупована 03 квітня 2022 року (Наказ від 22 грудня 2022 року № 309 «Про затвердження Переліку територій, на яких ведуться (велися) бойові дії або тимчасово окупованих Російською Федерацією»).

В той же час, заява про звільнення за власним бажанням була написана відповідачем 29 квітня 2022 року, в якій вона просила її звільнити з 13 травня 2022 року, тобто після деокупації та в час, коли бойові дії на території Чернігівської області вже не проводились, а транспортне сполучення з м. Києвом було відновлено та працювало у штатному режимі.

Крім того, представник позивача у судовому засіданні зазначав, що відповідачу пропонувалось житло у м. Бобровиця, враховуючи час, який вона витрачала на доїзд до роботи, проте вона відмовилась від нього.

Посилання в апеляційній скарзі на неврахування судом першої інстанції висновків судів апеляційних інстанцій, зокрема постанови Чернігівського апеляційного суду

від 20 травня 2020 року у справі № 732/1658/19, постанови Дніпровського апеляційного суду від 16 серпня 2021 року у справі № 204/8241/19, постанови Волинського апеляційного суду від 04 лютого 2022 року у справі № 166/144/20 є помилковим і безпідставним, оскільки відповідно до положень частини четвертої статті 263 ЦПК України, при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду, а не в постановах судів апеляційної інстанції.

Відповідно до висновку Верховного Суду у постанові від 29 вересня 2021 року у справі № 707/2173/19 «колегія суддів погоджується із висновками судів першої та апеляційної інстанцій, що ОСОБА_1 не дотрималася вимог законодавства України та договору від 18 липня 2017 року в частині зобов`язання відпрацювати після закінчення інтернатури три роки відповідно до направлення на роботу та порушила добровільно взяті на себе цивільно-правові зобов`язання, а тому, встановивши, що позивачем на її навчання в інтернатурі були понесені витрати у розмірі 120 663,81 грн, суди обґрунтовано стягнули ці кошти з відповідача на користь позивача.»

Зазначений висновок узгоджується із правовими висновками, які містяться у постановах Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 23 січня 2018 року у справі № 607/9099/15-ц, від 19 вересня 2018 року у справі № 607/3690/17, від 31 жовтня 2018 року у справі № 607/3681/17-ц, від 15 травня 2019 року у справі № 598/760/17, від 30 січня 2019 року у справі № 607/3682/17, від 26 червня 2019 року у справі № 607/7122/17-ц.

Приведені апелянтом в апеляційній скарзі інші доводи не можуть бути прийняті до уваги, оскільки зводяться до переоцінки доказів і незгоди з висновками суду по їх оцінці та особистого тлумачення апелянтом норм процесуального закону.

З урахуванням наведеного, колегія суддів вважає, що з`ясувавши в достатньо повному об`ємі права та обов`язки сторін, обставини справи, перевіривши доводи та давши їм правову оцінку, суд першої інстанції ухвалив рішення, що відповідає вимогам закону. Висновки суду достатньо обґрунтовані і підтверджені наявними в матеріалах справи письмовими доказами.

Згідно із статтею 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Ураховуючи викладене, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а судове рішення без змін.

Керуючись ст.ст. 268, 367, 368, 374 - 376, 381 - 383 ЦПК України, суд

постановив:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , яка подана представником ОСОБА_2 , - залишити без задоволення.

Рішення Дарницького районного суду міста Києва від 16 січня 2023 року - залишити без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.

Повний текст постанови складено 25 грудня 2023 року.

Суддя - доповідач: Ящук Т.І.

Судді: Кирилюк Г.М.

Немировська О.В.