Рішення

від 01.01.2024 по справі 128/2403/19

ВІННИЦЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД ВІННИЦЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа № 128/2403/19

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

01 січня 2024 року м. Вінниця

Вінницький районний суд Вінницької області в складі:

головуючого судді Шевчук Л.П.,

при секретарі судового засідання Ружицькій І.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Вінниці в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя,-

в с т а н о в и в:

ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя.

В позовній заяві, яка подана в новій редакції на усунення недоліків позову, визначених ухвалою суду від 06.09.2019 про залишення позову без руху, та заяві про збільшення розміру позовних вимог викладено наступну позицію.

12.11.1996 сторони уклали шлюб, від якого мають дочку ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Під час шлюбу із відповідачем ними спільно було придбано рухоме та нерухоме майно, яке зареєстровано за відповідачем.

Так, 21.09.2017 було придбано автомобіль «Renault Kangoo», 2014 року випуску, зеленого кольору, а 20.01.2012 було придбано автомобіль «Volkswagen Touareg», 2012 року випуску, чорного кольору, які були зареєстровані за відповідачем. Згідно довідки Якушинецької сільської ради в АДРЕСА_1 є об`єкт незавершеного будівництва - житловий будинок, технічна готовність - 98%, особовий рахунок відкрито на ім`я відповідача. Будинок почав будуватися в 2002 році. Оскільки між ними виник спір щодо поділу майна, позивачка вимушена звернутися до суду із даним позовом. Враховуючи вказані обставини, а також висновки судових експертиз, які проведені у даній справі, просила: визнати незавершене будівництво житлового будинку, технічна готовність 98%, по АДРЕСА_1 , автомобіль марки «Renault Kangoo», зеленого кольору, 2014 року випуску та автомобіль марки «Volkswagen Touareg», чорного кольору, 2012 року випуску - спільною сумісною власністю подружжя; визнати за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частку незавершеного будівництвом житлового будинку, технічна готовність 98%, по АДРЕСА_1 ; стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 грошову компенсацію вартості 1/2 частки рухомого майна - автомобіля марки «Renault Kangoo», зеленого кольору, 2014 року випуску та автомобіля марки «Volkswagen Touareg», чорного кольору, 2012 року випуску; стягнути понесені позивачкою судові витрати (т. 1 а.с. 14, 37-40, 213-216).

Ухвалою суду від 06.09.2019 позовну заяву ОСОБА_1 залишено без руху, визначено недоліки позову, порядок та строк їх усунення (т. 1 а.с. 25-26).

Ухвалою суду від 23.09.2019 прийнято до розгляду та відкрито провадження у справі та вирішено проводити за правилами спрощеного позовного провадження в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін (т. 1 а.с. 41).

Ухвалою суду від 29.10.2019 задоволено клопотання представників сторін - адвокатів Марусича М.С. та Щавінського К.С., продовжено розгляд справи в порядку загального позовного провадження; призначено підготовче засідання (т. 1 а.с. 55).

Ухвалою суду від 04.12.2019 за клопотання представника позивачки ОСОБА_1 призначено у справі судову оціночну експертизу, виконання якої доручено експертам ТОВ «Експертно-юридична фірма «Соломон», провадження у справі зупинено до отримання висновку експерта (т. 1 а.с. 72-73).

Ухвалою суду від 16.09.2020 провадження у справі поновлено, визначено дату підготовчого засідання (т. 1 а.с. 92).

Ухвалою суду від 20.11.2020 задоволено клопотання експерта, уточнено питання, які поставлено в ухвалі суді від 04.12.2019 про призначення експертизи, провадження у справі зупинено до отримання висновку експерта (т. 1 а.с. 109-110).

Ухвалою суду від 31.05.2021 провадження у справі поновлено, визначено дату підготовчого засідання (т. 1 а.с. 142).

Ухвалою суду від 04.11.2021 задоволено клопотання представника позивачки ОСОБА_1 та призначено у справі судову будівельно-оціночну експертизу, виконання якої доручено експертам ТОВ «Експертно-юридична фірма «Соломон», провадження у справі зупинено до отримання висновку експерта (т. 1 а.с. 169-170).

Ухвалою суду від 09.02.2023 провадження у справі поновлено, визначено дату підготовчого засідання (т. 1 а.с. 204).

Ухвалою суду від 24.04.2023 прийнято до розгляду заяву представника позивачки ОСОБА_1 про збільшення розміру позовних вимог, підготовче засідання відкладено (т. 1 а.с. 224-225).

Ухвалою суду від 19.06.2023 закрито підготовче провадження та призначено справу до розгляду по суті (т. 1 а.с. 237).

В судове засідання позивачка ОСОБА_1 та її представник - адвокат Марусич М.С. не з`явилися, представником подано до суду заяву, в якій він просив розгляд справи проводити у його відсутність та відсутність позивачки, позовні вимоги підтримує та просить їх задоволити (т. 2 а.с. 4)

Відповідач ОСОБА_2 та його представник - адвокат Щавінський К.С., будучи належним чином та завчасно повідомленими про день, час та місце розгляду справи, в судове засідання не з`явилися. Представником відповідача надіслано до суду клопотання про відкладення розгляду справи, оскільки представник відповідача захворів та перебуває на амбулаторному лікуванні (т. 2 а.с. 15).

З цього приводу суд вважає необхідним зазначити, що представником відповідача не вперше подаються до суду клопотання про відкладення розгляду справи, при цьому представник відповідача напередодні з`являвся до суду та знайомився із матеріалами справи. Справа тривалий час перебуває на розгляді суду, справа неодноразово відкладалась за клопотанням представника відповідача, вказані представником відповідача причини неявки в судове засідання суд вважає неповажними, тому не вбачає підстав, передбачених ст. 223 ЦПК України, для відкладення розгляду справи та вважає за можливе провести судовий розгляд справи за відсутності відповідача і його представника, вважаючи причини неявки сторони відповідача неповажними.

Згідно п. 1 ч. 3 ст. 223 ЦПК України якщо учасник справи або його представник були належним чином повідомлені про судове засідання, суд розглядає справу за відсутності такого учасника справи у разі неявки в судове засідання учасника справи (його представника) без поважних причин або без повідомлення причин неявки.

Нез`явлення сторін не перешкоджає вирішенню спору, а відтак судом ухвалено проводити судове засідання у відсутність сторін.

Відповідно до частини другої статті 247 ЦПК України фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється, оскільки розгляд справи відповідно до положень цього Кодексу проводиться судом за відсутності осіб, які беруть участь у справі.

Відповідно до ст. 4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутись до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Згідно зі ст. 5 ЦПК України здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України.

Відповідно до ч.1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

Під час розгляду справи по суті судом було встановлено, що сторони 12.11.1996 зареєстрували шлюб (т. 1 а.с. 5).

Відповідно до копії повторного свідоцтва про народження серії НОМЕР_1 Сторони є батьками дитини - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 (т. 1 а.с. 6).

Згідно довідки Якушинецької сільської ради №2550/08-04 від 27.06.2019 позивачка ОСОБА_1 зареєстрована та проживає в АДРЕСА_1 ; незакінчене будівництво житлового будинку, технічна готовність - 98%. Особовий рахунок відкритий на ім`я ОСОБА_2 .. Разом із нею за даною адресою зареєстрована та проживає дочка - ОСОБА_3 2006 року народження (т. 1 а.с. 9).

З інформації Регіонального сервісного центру МУВ у Вінницькій області №31/2-М-72 від 22.07.2019 (т. 1 а.с. 10) вбачається, що відповідно до Єдиного державного реєстру транспортних засобів, станом на 19.07.2019, по транспортних засобах, що перебувають чи перебували у власності громадянина ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 в період часу з 2017 року по 2019 рік: 10.10.2017 зареєстровано (придбано 21.09.2017) автомобіль марки «Renault Kangoo», 2014 року випуску, зеленого кольору, власник - ОСОБА_2 , на теперішній час транспортний засіб перебуває у власності; 20.01.2012 зареєстровано (придбано 20.01.2012) автомобіль марки «Volkswagen Touareg», 2012 року випуску, чорного кольору, власник ОСОБА_2 , 02.09.2017 транспортний засіб відчужений іншій особі.

Відповідно до Витягу з Державного реєстру речових прав №73848828 від 24.11.2016 (т. 1 а.с. 13) за відповідачем на праві приватної власності на підставі договору-купівлі-продажу від 21.06.2010 зареєстровано право приватної власності на житловий будинок загальною площею 58 кв.м, житловою площею 21,1 кв.м, що в АДРЕСА_2 .

Відповідно висновку судової автотоваознавчої експертизи №11-02/2021ЕІ від 16.02.2021 середня ринкова вартість автомобіля «Renault Kangoo», 2014 року випуску, станом на момент проведення експертизи складає 212 619,09 грн.; середня ринкова вартість автомобіля «Volkswagen Touareg», 2012 року випуску, станом на момент проведення експертизи складає 774 025,00 грн. (т. 1 а.с. 116-136).

На а.с. 156-160 т. 1 знаходиться копія технічного паспорта на будинок садибного типу з господарськими будівлями та спорудами по АДРЕСА_1 .

Згідно висновку експерта №038/21 за результатами проведення судової оціночно-будівельної експертизи від 28.12.2022 ринкова вартість незавершеного будівництвом житлового будинку будівельною готовністю 98% з господарськими будівлями та спорудами по АДРЕСА_1 станом на 28.12.2022 складає 11 298 810,00 грн. (т. 1 а.с. 179-203).

Судом також оглянуто матеріали інвентаризаційної справи 704 КП «ВООБТІ» на домоволодіння по АДРЕСА_1 .

Згідно копії Державного акта на право власності на земельну ділянку серії ВН НОМЕР_5 ОСОБА_4 на підставі договору купівлі-продажу від 06.06.2003 належала земельні ділянка площею 0,1597 га, кадастровий номер 0520688900:01:001:0022, по АДРЕСА_1 , цільовим призначенням - для будівництва та обслуговування житлового будинку і господарських будівель (а.інв.справи 11).

На а.інв. справи 14-21 міститься будівельний паспорт №117 на забудову земельної ділянки виділеної індивідуальному забудовнику ОСОБА_4 по АДРЕСА_1 ; дозвіл № НОМЕР_2 на виконання будівельних робіт від 16.03.2004; проект забудови земельної ділянки забудовника за вказаною адресою; акт винесення в натурі границь земельної ділянки і розбивки будівель; поповерховий план будівлі.

Рішенням третейського суду від 19.07.2005 та ухвалою про виправлення описки від 16.11.2005 (а.інв.справи 27-28) визнано дійсними, укладені 12.07.2005 між ОСОБА_4 та ОСОБА_2 у простій письмовій формі договори: купівлі-продажу незакінченого будівництвом жилого будинку без номера по АДРЕСА_1 ; земельної ділянки площею 0,1597 га, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 без номера, цільове призначення - для будівництва та обслуговування жилого будинку і господарських будівель. Визнано за ОСОБА_2 право власності на: незакінчений будівництвом жилий будинок технічною готовінстю 69% без номера по АДРЕСА_1 ; земельну ділянку площею 0,1597 га, розташовану по АДРЕСА_1 , цільовим призначенням - для будівництва і обслуговування жилого будинку із господарських будівель.

Відповідно до реєстраційного посвідчення від 17.11.2005 в цілому незакінчене будівництвом будинковолодіння АДРЕСА_1 зареєстрвоано за ОСОБА_2 на праві приватної власності на підставі рішення Третейського суду м. Вінниці від 19.07.2005 та Ухвали від 16.11.2005 (а.інв.справи 29).

Рішенням виконавчого комітету Якушинецької сільської ради №204 від 25.11.2014 в зв'язку із впорядкуванням адреси житлового будинку з господарськими будівлями і спорудами, що належить ОСОБА_2 змінити поштову адресу з АДРЕСА_1 на АДРЕСА_1 (а.інв.справи 41).

Дослідивши наявні в матеріалах цивільної справи та інвентаризаційної справи докази, з`ясувавши дійсні обставини справи в їх сукупності, оцінивши їх за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на повному і об`єктивному розгляді справи, зібрані по справі докази, керуючись законом, суд дійшов до наступного висновку.

У статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свободи від 04 листопада 1950 року, ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР (далі - Конвенція) проголошено принцип справедливого розгляду справи, за яким кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Згідно зі статтю 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є, зокрема, справедливий розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором (стаття 5 ЦПК України).

Стаття 15 ЦК України закріплює право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до частини першої статті 16 цього Кодексу кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. У частині другій цієї статті визначається перелік основних способів захисту цивільних прав та інтересів, одним з яких, зокрема, є визнання права (пункт 1).

Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб`єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення.

Як проголошено у статті 3 Конституції України, людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави.

Відповідно до частини першої статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України). Аналогічний припис закріплений у частині першій статті 10 ЦПК України.

Елементом верховенства права є принцип правової визначеності, який, зокрема, передбачає, що закон, як і будь-який інший акт держави, повинен характеризуватися якістю, щоб виключити ризик свавілля.

Захист права власності гарантовано Першим протоколом до Конвенції, відповідно до статті 1 якого передбачено право кожної фізичної або юридичної особи мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Перша та найважливіша вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає в тому, що будь-яке втручання публічної влади в право на мирне володіння майном має бути законним: друге речення частини першої цієї статті дозволяє позбавлення власності лише «на умовах, передбачених законом», а частина друга цієї статті визнає, що держави мають право здійснювати контроль за користуванням майном шляхом уведення в дію «законів». Більше того, верховенство права як один з фундаментальних принципів демократичного суспільства є наскрізним принципом усіх статей Конвенції (див. рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справах: від 20 травня 2010 року «Україна-Тюмень» проти України» (заява № 22603/02); від 25 червня 1996 «Амюр проти Франції» (Amuur v. France); «Колишній Король Греції та інші проти Греції» (Former King of Greece and Others v. Greece), № 25701/94, § 79, ECHR 2000-XII; «Малама проти Греції» (Malama v. Greece), № 43622/98, § 43, ECHR 2001-II).

Стаття 41 Конституції України гарантує кожному право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

У статті 321 ЦК України закріплено конституційний принцип непорушності права власності. За частинами першою та другою цієї статті ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

За вимогами частини першої статті 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Зміст права власності полягає у праві володіння, користування та розпорядження своїм майном (стаття 317 ЦК України).

Згідно з вимогами статті 319 ЦК України власник володіє, користується і розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Він сам вирішує, що робити зі своїм майном, керуючись виключно власними інтересами, здійснюючи щодо цього майна будь-які дії, які не суперечать закону і не порушують прав інших осіб та інтересів суспільства. Діяльність власника може бути обмежена чи припинена або власника може бути зобов`язано допустити до користування його майном інших осіб лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

Майном як особливим об`єктом вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов`язки (стаття 190 цього Кодексу).

До речей як складової поняття майна, зокрема нерухомих, відповідно до положень статті 181 ЦК України належать земельні ділянки, а також об`єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення.

Права та інші речові права на нерухомі речі, обтяження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації (частина перша статті 182 ЦК України).

Відповідно до статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності. Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя (аналогічні положення містить і норма частини третьої статті 368 ЦК України).

Згідно зі статтею 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом.

За частиною першою статті 69 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності. У разі поділу такого майна частки майна дружини та чоловіка є рівними (частина перша статті 70 СК України).

У частині другій статті 372 ЦК України вказано, що в разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом.

Набуття права власності на об`єкти незавершеного будівництва визначено у статті 331 ЦК України. За змістом частини другої цієї статті право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації. До завершення будівництва (створення майна) особа вважається власником матеріалів, обладнання тощо, які були використані в процесі цього будівництва (створення майна).

Отже, новостворене нерухоме майно набуває юридичного статусу житлового будинку після прийняття його до експлуатації і з моменту державної реєстрації права власності на нього. Однак до цього, не будучи житловим будинком з юридичного погляду, об`єкт незавершеного будівництва є сукупністю будівельних матеріалів, тобто речей як предметів матеріального світу, щодо яких можуть виникати цивільні права та обов`язки, тому такий об`єкт є майном, яке за передбачених законом умов може належати на праві спільної сумісної власності подружжю і з дотриманням будівельних норм і правил підлягати поділу між ними.

За позовом дружини, членів сім`ї забудовника, які спільно будували будинок суд має право здійснити поділ об`єкта незавершеного будівництва, якщо, враховуючи ступінь його готовності, можна визначити окремі частини, що підлягають виділу, і технічно можливо довести до кінця будівництво зазначеними особами.

Правовий аналіз статей 60, 63, 69 СК України та статей 328, 331, 368, 372 ЦК України дозволяє дійти висновку про те, що об`єкт незавершеного будівництва, зведений за час шлюбу, може бути визнаний об`єктом права спільної сумісної власності подружжя із визначенням часток.

Такий правовий висновок викладений Верховним Судом України у постанові від 07 вересня 2016 року у справі № 6-47цс16, Верховним Судом у постанові від 28 жовтня 2019 року у справі № 308/2695/16-ц, у постанові від 20 лютого 2020 року у справі №496/6067/15-ц, у постанові від 25 травня 2022 року у справі № 206/1198/20.

В той же час, відповідно до частини 1 статті 181 ЦК України до нерухомих речей (нерухоме майно, нерухомість) належать земельні ділянки, а також об`єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення.

Верховний Суд вже неодноразово відзначав, що порядок набуття права власності на новостворене майно врегульований статтею 331 ЦК України, від якого потрібно відрізняти порядок набуття права на незавершений будівництвом об`єкт.

Частиною 3 статті 331 ЦК України передбачено, що до завершення будівництва (створення майна) особа вважається власником матеріалів, обладнання тощо, які були використані в процесі цього будівництва (створення майна) (абзац перший).

У разі необхідності особа, зазначена в абзаці першому цієї частини, може укласти договір щодо об`єкта незавершеного будівництва після проведення державної реєстрації права власності на нього відповідно до закону.

Отже, об`єкт незавершеного будівництва за визначенням частини 3 статті 331 ЦК України за своєю правовою природою є сукупністю будівельних матеріалів, які є майном, що належить забудовнику (особі, яка на законних підставах здійснює відповідне будівництво).

Поняття ж самочинного будівництва, правові підстави та умови визнання права власності на самочинно збудоване нерухоме майно визначені у статті 376 ЦК України, яка унормовує відносини, що виникають у тих випадках, коли вимоги закону та інших правових актів при створенні нової речі (самочинному будівництві) були порушені.

Згідно із частиною 1 статті 376 ЦК України житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи, чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил.

За загальним правилом особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього (частина 2 статті 376 ЦК України). Проте в окремих випадках стаття 376 ЦК України передбачає можливість визнання судом права власності на самочинно збудоване нерухоме майно.

Тож, поняття «об`єкт незавершеного будівництва» (частина 3 статті 331 ЦК України) та «самочинно збудований об`єкт» (частина 1 статті 376 ЦК України) мають різний правовий статус та відмінне законодавче регулювання.

Як зазначено, чинне законодавство передбачає можливість набуття особою за певних умов права власності на самочинно збудований об`єкт нерухомого майна за рішенням суду.

У той же час об`єкт незавершеного будівництва є лише сукупністю належних забудовнику будівельних матеріалів і наявність судового рішення про визнання права власності на об`єкт незавершеного будівництва не змінює правового статусу такого майна та не перетворює сукупність будівельних матеріалів на новостворену річ - об`єкт нерухомого майна (житловий будинок, будівлю, споруду тощо) в розумінні статті 181 та частини 2 статті 331 ЦК України, оскільки не звільняє забудовника від обов`язку після завершення будівництва (створення майна) ввести його в установленому порядку в експлуатацію в загальному порядку та здійснити державну реєстрацію права власності на новостворене нерухоме майно.

Визнання права власності на об`єкт незавершеного будівництва, не прийнятий до експлуатації, у судовому порядку нормами ЦК України чи іншими нормативними актами не передбачено.

Вказаний правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 грудня 2019 року у справі № 200/22329/14-ц (провадження № 14-483цс19).

Отже, як встановлено судом, будівництво спірного житлового будинку, незавершеного будівництвом готовністю 98% по АДРЕСА_1 , розпочато попереднім власником ОСОБА_4 на підставі будівельного паспорта № НОМЕР_2 та дозволу № НОМЕР_2 на виконання будівельних робіт від 16.03.2004 на земельній ділянці, яка їй належала на підставі Державного акта на право власності на земельну ділянку серії ВН НОМЕР_5, цільовим призначенням - для будівництва та обслуговування житлового будинку. В подальшому дану земельну ділянку та незавершений будівництвом житловий будинок готовністю 69% ОСОБА_4 було відчужено за договором купівлі-продажу від 12.07.2005 відповідачу ОСОБА_2 .. Вказаний договір купівлі-продажу від 12.07.2005 рішенням Третейського суду м. Вінниці від 19.07.2005 визнано дійсним та визнано за відповідачем ОСОБА_2 право власності земельну ділянку площею 0,1597 га та незавершений будівництвом житловий будинок готовністю 69%, які розташовані в АДРЕСА_1 . Реєстраційним посвідченням від 17.11.2005, що видане КП «ВООБТІ», за відповідачем ОСОБА_2 зареєстровано право власності в цілому незакінчене будівництвом будинковолодіння АДРЕСА_1 .

З огляду на встановлені судом обставини справи, норми матеріального права та правові висновки Верховного Суду, суд доходить висновку, що спірний житловий будинок незавершений будівництвом готовністю 98% по АДРЕСА_1 , що було придбано у період перебування сторін у справі в зареєстрованому шлюбі та зареєстровано за відповідачем ОСОБА_2 , в силу приписів ст. 60 СК України, є об`єктом спільної сумісної власності подружжя, сторін у справі, із визначенням часток кожного у праві спільної сумісної власності. Тобто, позов в цій частині підлягає задоволенню.

Разом із тим, новостворене нерухоме майно, будівництво якого здійснено в передбаченому законом порядку, набуває юридичного статусу житлового будинку після прийняття його до експлуатації і з моменту державної реєстрації права власності на нього.

До цього об`єкт незавершеного будівництва є сукупністю будівельних матеріалів як речей матеріального світу, як у зібраному виді (конструкції, окремі елементи об`єкта незавершеного будівництва, чи сам об`єкт у цілому залежно від ступеня готовності), так і у вигляді окремих видів будівельних матеріалів, щодо яких можуть виникати цивільні права та обов`язки, тому такий об`єкт є майном, яке за передбачених законом умов може належати на праві спільної сумісної власності подружжю і з дотриманням будівельних норм і правил підлягати поділу між ними.

У даній справі сторонами не надано суду доказів того, що спірний будинок прийнятий до експлуатації та у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна внесені відомості щодо його реєстрації. Відтак, зазначене нерухоме майно не має юридичного статусу нерухомого майна та вважається незавершеним будівництвом нерухомим майном.

З огляду те, що спірний об`єкт нерухомості не є самочинним, його будівництво здійснювалося не відведеній для цього земельній ділянці із отриманням відповідних дозвільних документів, проте не завершений будівництвом та не введений в експлуатацію, державна реєстрація права власності на нього не проводилася, позивачкою не заявлялося позовних вимог про визнання за нею права власності на будівельні матеріали та їх поділ, стягнення половини вартості цих матеріалів в разі неможливості їх поділу, позовна вимога про визнання за позивачкою права власності на 1/2 частину незавершеного будівництвом спірного будинку задоволенню не підлягає.

Щодо позовних вимог про визнання автомобілів марки «Renault Kangoo», зеленого кольору, 2014 року випуску та марки «Volkswagen Touareg», чорного кольору, 2012 року випуску, спільною сумісною власністю подружжя та стягнення з відповідача на користь позивачки грошової компенсації вартості 1/2 частини вказаних транспортних засобів, суд зазначає наступне.

Так, судом встановлено, що вказані транспортні засоби були придбані у період перебування сторін у зареєстрованому шлюбі, а саме у 2017 та 2012 роках, а тому відповідно до ч. 1 ст. 60 СК України є спільною сумісною власністю подружжя - сторін у справі.

Конструкція норми статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Вказана правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17, постановах Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 06 лютого 2018 року у справі № 235/9895/15-ц (провадження № 61-2446св18), від 05 квітня 2018 року у справі № 404/1515/16-ц (провадження № 61-8518св18) та у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18), від 22 лютого 2022 року у справі № 642/8107/14-ц (провадження № 14-108звц21), від 14 лютого 2023 року у справі № 759/864/20 (провадження № 61-10998св21).

Дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними (стаття 63 СК України).

Дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу (частина перша статті 69 СК України).

Відповідно до частини першої статті 70 СК України у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Згідно зі статтею 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом.

Тобто критеріями, які дозволяють надати майну статус спільної сумісної власності, є: час набуття такого майна; кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття); мета придбання майна, яка дозволяє надати йому правовий статус спільної власності подружжя.

Подібний висновок викладено у постанові Верховного Суду від 30 червня 2022 року у справі № 127/18349/20.

Згідно з частиною першою статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є, зокрема: майно, набуте нею, ним до шлюбу; майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто.

За змістом частини третьої статті 61 СК України, якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім`ї, то гроші, які були одержані за цим договором, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Відповідно до частини четвертої статті 65 СК України, договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім`ї, створює обов`язки для другого із подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім`ї.

У випадку, коли при розгляді вимог про поділ спільного сумісного майна подружжя буде встановлено, що один із них здійснив його відчуження чи використав його на свій розсуд проти волі іншого з подружжя і не в інтересах сім`ї чи не на її потреби або приховав його, таке майно або його вартість враховується при поділі.

Подібні висновки викладено у постанові Верховного Суду від 17 червня 2020 року у справі № 740/3930/15-ц.

Згідно з частинами першою, другою та третьою статті 65 СК України дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою. При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового. Для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена.

Аналіз наведених положень закону, які визначають порядок розпорядження майном, що знаходиться у спільній сумісній власності подружжя, дозволяє дійти висновку, що чоловік та дружина розпоряджаються цим майном за взаємною згодою, наявність якої презюмується при укладенні договорів одним з подружжя.

Водночас пунктом 6 статті 3 ЦК України до засад цивільного законодавства віднесено, серед іншого, добросовісність.

Верховний Суд у постанові від 24 жовтня 2019 року у справі № 904/3315/18 наголошував на тому, що: «Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою до інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Так, принцип добросовісності - це загальноправовий принцип, який передбачає необхідність сумлінної та чесної поведінки суб`єктів при виконанні своїх юридичних обов`язків і здійсненні своїх суб`єктивних прав. У суб`єктивному значенні добросовісність розглядається як усвідомлення суб`єктом власної сумлінності та чесності при здійсненні ним прав і виконанні обов`язків. Добросовісність при реалізації прав і повноважень включає в себе неприпустимість зловживання правом, яка, виходячи із конституційних положень, означає, що здійснення прав та свобод людини не повинно порушувати права та свободи інших осіб. Зазначений принцип лежить в основі доктрини venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки), яка базується ще на римській максимі - «non concedit venire contra factum proprium» (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці). Згаданий принцип римського права «venire contra factum proprium» є вираженням «equitable estoppel» - однієї з найважливіших доктрин загального права. В системі загального права ця доктрина ґрунтується на «principles of fraud» та є спрямованою на недопущення ситуації, в якій одна сторона може займати іншу позицію в судовому розгляді справи, що відрізняється від її більш ранньої поведінки або заяв, якщо це ставить протилежну сторону у невигідне становище. Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них».

Згідно з частиною третьою статті 12, частиною першою статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у рішенні від 23 серпня 2016 року у справі «Дж. К. та інші проти Швеції» зазначив, що «у країнах загального права у кримінальних справах діє стандарт доказування «поза розумним сумнівом» («beyond reasonable doubt»). Натомість, у цивільних справах закон не вимагає такого високого стандарту; скоріше цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням «балансу вірогідностей». Суд повинен вирішити, чи існує вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує довіри».

При оцінці обраного способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення та забезпечити поновлення порушеного права.

Порушення, невизнання або оспорення суб`єктивного права є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту. Захисту підлягають не теоретичні або примарні права, а права практичні та ефективні. Іншими словами, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування.

Відсутність порушеного права особи чи невідповідність обраного способу його захисту способам, визначеним законодавством, є підставою для ухвалення судового рішення про відмову в задоволенні вимог такої особи.

Судом встановлено, за відповідачем ОСОБА_2 20.01.2012 було зареєстровано право власності на автомобіль марки «Volkswagen Touareg», чорного кольору, 2012 року випуску, який 02.09.2017, тобто, під час перебування у зареєстрованому шлюбі із позивачкою ОСОБА_1 , було відчужено третій особі, що не заперечувалося сторонами під час судового розгляду справи.

При цьому, позивачкою не доведено належними та допустимими доказами обставин того, що отримані від продажу вказаного автомобіля грошові кошти відповідачем було використано не в інтересах сім`ї чи не на її потреби, або ж їх приховання. Так само, позивачкою не доведено факту, що нею заперечувалося таке відчуження автомобіля, або таке відчуження відбулося без її згоди.

Отже, за наявності факту перебування сторін у шлюбі та відсутності доказів використання коштів від продажу спільного майна не в інтересах сім`ї, вважається, що укладений одним із подружжя договір був в інтересах сім`ї (постанова Верховного Суду від 24.05.2023 у справі №278/2482/21).

Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний. Тобто певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс (постанова Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц).

З огляду на викладене суд доходить висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог у цій частині.

Разом із тим, враховуючи, що інший транспортний засіб марки «Renault Kangoo», зеленого кольору, 2014 року випуску, було придбано під час перебування сторін у зареєстрованому шлюбі, даний автомобіль зареєстрований за відповідачем та перебуває у його власності, суд зазначає наступне.

Дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу (частина перша статті 69 СК України).

У разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором (частина перша статті 70 СК України).

Виділ частки із майна, що є у спільній сумісній власності, здійснюється у порядку, встановленому статтею 364 цього Кодексу (частина третя статті 370 ЦК України).

Якщо виділ у натурі частки із спільного майна не допускається згідно із законом або є неможливим (частина друга статті 183 цього Кодексу), співвласник, який бажає виділу, має право на одержання від інших співвласників грошової або іншої матеріальної компенсації вартості його частки. Компенсація співвласникові може бути надана лише за його згодою (абзаци перший і другий частини другої статті 364 ЦК України).

Неподільною є річ, яку не можна поділити без втрати її цільового призначення (частина друга статті 183 ЦК України).

Неподільні речі присуджуються одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними. Присудження одному з подружжя грошової компенсації замість його частки у праві спільної сумісної власності на майно, зокрема на житловий будинок, квартиру, земельну ділянку, допускається лише за його згодою, крім випадків, передбачених ЦК України. Присудження одному з подружжя грошової компенсації можливе за умови попереднього внесення другим із подружжя відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду (частини друга, четверта та п`ята статті 71 СК України).

Право особи на частку у спільному майні може бути припинене за рішенням суду на підставі позову інших співвласників, якщо: 1) частка є незначною і не може бути виділена в натурі; 2) річ є неподільною; 3) спільне володіння і користування майном є неможливим; 4) таке припинення не завдасть істотної шкоди інтересам співвласника та членам його сім`ї (частина перша статті 365 ЦК України). Суд постановляє рішення про припинення права особи на частку у спільному майні за умови попереднього внесення позивачем вартості цієї частки на депозитний рахунок суду (частина друга статті 365 ЦК України).

Велика Палата Верховного Суду зауважує, що приписи частин четвертої та п`ятої статті 71 СК України і статті 365 ЦК України, з урахуванням принципу розумності (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК Украйни) треба розуміти так: (а) правила про необхідність попереднього внесення коштів на депозитний рахунок суду стосуються тих випадків, коли позивач (один із подружжя чи колишній чоловік, колишня дружина) згідно зі статтею 365 ЦК України заявив вимогу про припинення права відповідача на частку у спільній власності (такі кошти забезпечують отримання відповідачем грошової компенсації); (б) якщо позивач (один із подружжя чи колишній чоловік, колишня дружина) таку вимогу не заявив (а вимагає, наприклад, поділити неподільну річ шляхом виділення її у власність відповідача та стягнення з нього грошової компенсації замість частки позивача у праві спільної сумісної власності на цю річ), то підстави для внесення ним відповідної суми коштів на депозитний рахунок суду відсутні.

Інакше кажучи, вимога позивача про стягнення з відповідача грошової компенсації замість частки позивача у праві спільної сумісної власності на майно подружжя не породжує обов`язку відповідача попередньо внести відповідну суму на депозитний рахунок суду (див. висновок, сформульований у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 червня 2018 року у справі № 299/2587/15-ц). Підтвердження платоспроможності такого відповідача законодавство України не вимагає.

Саме до такого висновку дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20 (провадження № 14-182цс21).

Суд зазначає, що транспортний засіб є рухомим майном та одночасно неподільною річчю. У цій справі поділу підлягає автомобіль марки «Renault Kangoo».

Постановою Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 року № 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя», у пункті 22 якої вартість майна, що підлягає поділу, визначається за погодженням між подружжям, а при недосягненні згоди, - виходячи з дійсної його вартості на час розгляду справи.

Таким чином, з огляду на вищевикладене, суд доходить висновку, що позовна вимога в частині стягнення із відповідача на користь позивачки 1/2 частини вартості автомобіля «Renault Kangoo», визначеної у висновку експерта №09-12/20КЕ від 09.12.2020, підлягає задоволенню.

Відповідно до положень ч. 1, п. 3 ч. 2 ст. 141 ЦПК України пропорційно розміру задоволених позовних вимог (50%) з відповідача ОСОБА_2 слід стягнути на користь позивачки ОСОБА_1 понесені нею витрати по сплаті судового збору в сумі 4802,50 грн. (т. 1 а.с. 35) та 6437,00 грн. витрат за проведення судової автотоварознавчої та судової оціночно-будівельної експертиз (т. 1 а.с. 83).

Відповідно до ст.ст. 57, 60, 61, 63, 65, 69, 70 СК України, ст.ст. 3, 15, 16, 181, 183, 190, 316, 317, 319, 321, 331, 365, 368, 376 ЦК України, ст.ст. 1, 3, 4, 10, 13, 76, 77, 78, 80, 81, 102, 258, 259, 263-265, 273, 354 ЦПК України, суд -

у х в а л и в:

Позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя - задоволити частково.

Визнати спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_2 наступне майно: житловий будинок, незавершений будівництвом готовністю 98% по АДРЕСА_1 ; автомобіль марки «Renault Kangoo», зеленого кольору, 2014 року випуску; автомобіль марки «Volkswagen Touareg», чорного кольору, 2012 року випуску.

Визначити, що частка кожного із подружжя у спільній сумісній власності у даному майні становить по 1/2 частці.

Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 грошову компенсацію вартості 1/2 частини автомобіля марки «Renault Kangoo», зеленого кольору, 2014 року випуску, в розмірі 106 309 (сто шість тисяч триста дев`ять) гривень 54 копійки.

Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 4 802 (чотири тисячі вісімсот дві) гривні 50 копійок сплаченого судового збору та 6 437 (шість тисяч чотириста тридцять сім) гривень 00 копійок витрат за проведення судової автотоварознавчої та судової оціночно-будівельної експертиз.

В решті позовних вимог ОСОБА_1 - відмовити.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закритті апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення може бути оскаржено до Вінницького апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Сторони по справі:

Позивачка - ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , РНОКПП НОМЕР_3 , мешканка АДРЕСА_1 ;

Відповідач - ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , РНОКПП НОМЕР_4 , мешканець АДРЕСА_2 .

Повний текст рішення суду складено 01 січня 2024 року.

Суддя Шевчук Л.П.