Ухвала

від 08.01.2024 по справі 550/626/22

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Ухвала

Іменем України

08 січня 2024 року

м. Київ

справа № 550/626/22

провадження № 61-16312ск23

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Крата В. І. (суддя-доповідач), Дундар І. О., Краснощокова Є. В., розглянув касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Чутівського районного суду Полтавської області від 07 грудня 2022 року у складі судді: Оболєнської С. А., та постанову Полтавського апеляційного суду від 17 жовтня 2023 року у складі колегії суддів: Панченка О. О., Одринської Т. В., Лобова О. А., у справі за позовом ОСОБА_1 до селянського (фермерського) господарства «Регіон» про усунення перешкод у користуванні майном, шляхом повернення земельної ділянки,

ВСТАНОВИВ:

У серпні 2022 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до Селянського (Фермерського) господарства «Регіон» (далі - СФГ «Регіон») про усунення перешкод у користуванні майном, шляхом повернення земельної ділянки.

Позов мотивований тим, що ОСОБА_1 є власником земельної ділянки площею 2,37 га з кадастровим номером 05325480300:00:001:0004, яка розташована на території Василівської сільської ради Полтавського (колишнього Чутівського) району Полтавської області.

У січні 2022 року позивачу стало відомо, що існує договір оренди землі укладений 25 травня 2020 року між ним та СФГ «Регіон», відповідно до якого позивач передав у строкове платне користування (10 років) відповідачу зазначену земельну ділянку. В подальшому вказаний договір був зареєстрований державним реєстратором 01 червня 2020 року про що зроблено запис № 52450327. Вказував, що він договору оренди землі не підписував та нікого не уповноважував на його підписання, а також не звертався до державного реєстратора та не подавав жодних заяв з цього приводу. На цей час відповідач користується, належною йому земельною ділянкою, на підставі неукладеного договору оренди землі, а тому позивач просив усунути перешкоди у користуванні земельною ділянкою, що чиняться відповідачем та повернути йому вказану земельну ділянку, а також стягнути з відповідача понесені судові витрати.

Рішенням Чутівського районного суду Полтавської області від 07 грудня 2022 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що:

на підставі наданих суду першої інстанції доказів, встановлено, що договір оренди земельної ділянки, укладений 25 травня 2020 року між СФГ «Регіон» та ОСОБА_1 вчинений у письмовій формі, тобто з дотриманням форми, встановленої законом, та має підписи обох сторін, тобто у розумінні статей 207, 638 ЦК України, статті 14 Закону України «Про оренду землі» є укладеним, що позивачем не спростовано;

суд першої інстанції вказав, що подаючи позовну заяву, позивач зазначив, що спорюваний договір він не підписував, підпис у ньому вчинено іншою особою. При цьому, основним аргументом у підтвердження вказаних обставин, стороною позивача зазначено наявність розбіжностей у зазначенні підписів позивача, що маються у його копії паспорта та оспорюваному договорі. Однак, в ході судового розгляду, стороною позивача не заявлялося клопотання про призначення почеркознавчої експертизи та жодних висновків експерта з цього питання не долучалося;

договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди (частина перша статті 638 ЦК України). У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 04 серпня 2021 року у справі № 757/39249/17-ц (провадження № 61-8680св21) зазначено: «підпис є обов`язковим реквізитом правочину, вчиненого в письмовій формі. Наявність підпису підтверджує наміри та волю й фіксує волевиявлення учасника (-ів) правочину, забезпечує їх ідентифікацію та цілісність документу, в якому втілюється правочин. Внаслідок цього, підписання правочину здійснюється стороною (сторонами) або ж уповноваженими особами»;

позивачем не надано належних та допустимих доказів, які б підтвердили обставини про те, що ОСОБА_1 не підписував договір оренди земельної ділянки від 25 травня 2020 року, укладений між ним та СФГ «Регіон», волевиявлення на укладення такої угоди не виявляв, а підпис, що мається у договорі йому не належить;

оскільки оспорюваний договір оренди було укладено сторонами, зареєстровано у встановленому законом порядку, відповідач СФГ «Регіон» володіє спірною земельною ділянкою на підставах, встановлених договором, позивач отримує орендну плату за користування орендарем спірною земельною ділянкою, суд зробив висновок про відмову у задоволені позову з підстав недоведеності позивачем належними та допустимими доказами порушення його прав як власника земельної ділянки.

Постановою Полтавського апеляційного суду від 17 жовтня 2023 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а рішення Чутівського районного суду Полтавської області від 07 грудня 2022 року залишено без змін. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що:

як у частині першій статті 215 ЦК України, так і у статтях 229-233 ЦК України, йдеться про недійсність вчинених правочинів, тобто у випадках, коли існує зовнішній прояв волевиявлення учасника правочину, вчинений ним у належній формі (зокрема, шляхом вчинення підпису на паперовому носії), що, однак, не відповідає фактичній внутрішній волі цього учасника правочину. У тому ж випадку, коли сторона не виявляла свою волю до вчинення правочину, до набуття обумовлених ним цивільних прав та обов`язків правочин є таким, що не вчинений, права та обов`язки за таким правочином особою не набуті, а правовідносини за ним не виникли;

звертаючись до суду з вимогою про усунення перешкод у користуванні майном, шляхом повернення земельної ділянки ОСОБА_1 зазначав, що спірний договір, як орендодавець, не підписував, а підпис є підробленим. При цьому, у підтвердження вказаних обставин, зазначає наявність розбіжностей у зазначенні підписів позивача, що маються у його копії паспорта та оспорюваному договорі. Проте позивачем в суді першої інстанції не заявлялося клопотання про призначення почеркознавчої експертизи та жодних висновків експерта з цього питання не долучалося;

апеляційний суд зробив висновок про те, що вирішуючи спір, суд першої інстанції, належним чином дослідивши та давши оцінку поданим сторонами доказам, врахувавши норми матеріального права, встановив, що ОСОБА_1 не доведено порушення його прав як власника земельної ділянки. Порушень норм матеріального та процесуального права, які б могли призвести до зміни чи скасування рішення місцевого суду, не встановлено;

апеляційний суд у постанові зазначив, що апеляційна скарга була мотивована тим, що висновок почеркознавчої експертизи як доказ не було надано до суду першої інстанції, бо була надана копія паспорта з підписом ОСОБА_1 , який значно відрізняється від підпису в договорі та проведення почеркознавчої експертизи призвело б до значних витрат коштів апелянта, суд міг самостійно призначити судову почеркознавчу експертизу - з метою отримання доказу, або зобов`язати відповідача надати докази того, що підпис на договорі і заяві належить саме позивачу. Апеляційний суд вказав, що не може бути прийнятий як доказ в суді апеляційної інстанції висновок експерта № 1462 від 23 лютого 2023 року за результатами проведення судово-почеркознавчої експертизи у цивільній справі № 550/626/22, у якому вказано, що підпис від імені ОСОБА_1 в договорі оренди землі від 25 травня 2020 року, укладеному між ОСОБА_1 та СФГ «Регіон», на зворотній стороні другого аркушу документа, в розділі «Підписи сторін», в графі «Орендодавець» - виконаний не ОСОБА_1 , а іншою особою. Оскільки відповідно до частин першої, третьої статті 367 ЦПК України: суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги; докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього. Наданий позивачем висновок експерта складено після ухвалення оскарженого рішення місцевого суду. Будь-яких доказів того, що збирання доказів було унеможливлено у суді першої інстанції позивачем не надано. Будь-яких перешкод для збору та подання доказів у суді першої інстанції колегією суддів не встановлено;

з урахуванням конкретних обставин справи, обґрунтованості та реальності понесених СФГ «Регіон» витрат на професійну правничу допомогу, розумності їхнього розміру, складністю справи та виконаними адвокатом послугами, часом, витраченим адвокатом на виконання робіт з надання правової допомоги, обсягом наданих адвокатом послуг, значенням справи для сторін, результатами розгляду справи, апеляційний суд вважав обґрунтованими вимоги щодо відшкодування за рахунок позивача ОСОБА_1 судових витрат на професійну правничу допомогу у розмірі 5 000,00 грн.

ОСОБА_1 15 листопада 2023 року засобами поштового зв`язку подав до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Чутівського районного суду Полтавської області від 07 грудня 2022 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 17 жовтня 2023 року.

Ухвалою Верховного Суду від 30 листопада 2023 року касаційну скаргу залишено без руху та встановлено строк для усунення недоліків. Особою, яка подала касаційну скаргу, на виконання ухвали Верховного Суду від 30 листопада 2023 року ці недоліки було усунуто, зокрема надано уточнену касаційну скаргу, у якій ОСОБА_1 просить скасувати рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду і ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог.

Підставою касаційного оскарження судових рішень ОСОБА_1 у касаційній скарзі зазначає неправильне застосування норм матеріального права та порушення судом норм процесуального права, оскільки суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду: від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц; від 06 березня 2019 року у справі № 145/374/17; від 11 вересня 2020 року у справі № 608/687/19; від 30 червня 2023 року у справі № 127/18316/20; від 23 грудня 2021 року у справі № 5015/45/11; від 19 травня 2020 року у справі № 624/600/16-ц; від 23 вересня 2019 року у справі № 396/1857/16-ц.

Касаційна скарга мотивована тим, що:

позивач подав позов у відповідності до приписів постанови Верховного Суду від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц, а саме про усунення перешкод у користуванні належною йому на праві власності земельною ділянкою та її повернення на тій підставі, що договір оренди позивач не підписував, а отже - не укладав. Підпис на договорі належить не позивачу, про що свідчить і висновок експертизи, що є в матеріалах справи. В апеляційній позивач зазначав, що не міг пред`явити даний доказ до суду першої інстанції, так як проведення почеркознавчої експертизи призвело б до значних витрат коштів, в той час як позивач є пенсіонером та на момент розгляду справи в суді першої інстанції не міг забезпечити себе вказаним доказом. Тому позивач просив апеляційний суд долучити до матеріалів справи зазначений доказ як такий, що не міг бути оціненим на момент розгляду справи у суді першої інстанції з поважних причин;

у постанові Верховного Судувід 06 березня 2019 року у справі № 145/374/17 зазначено, що обставина, за якої волевиявлення орендодавця на укладення правочину з оренди земельної ділянки підтверджується отриманням орендної плати за договором є безпідставним, оскільки така обставина має значення лише для визначення наслідків недійсності договору, а не для вирішення спору про визнання його недійсним;

суд апеляційної інстанції в оскарженій постанові не надав жодної оцінки доказам, які навів позивач щодо поважності неподання висновків експертизи до суду першої інстанції, взагалі не зазначивши про наявність такого клопотання. у постанові Верховного Суду від 11 вересня 2020 року у справі № 608/687/19 указано, що вирішуючи питання щодо дослідження доказів, які без поважних причин не подавалися до суду першої інстанції, апеляційний суд повинен врахувати як вимоги частини першої статті 44 ЦПК щодо зобов`язання особи, яка бере участь у справі, добросовісно здійснювати свої права та виконувати процесуальні обов`язки, так і виключне значення цих доказів для правильного вирішення справи. Про прийняття та дослідження нових доказів, як і відмову в їх прийнятті, апеляційний суд зобов`язаний мотивувати свій висновок в ухвалі при обговоренні заявленого клопотання або в ухваленому судовому рішенні. Вказана позиція була проігнорована апеляційним судом. Як наслідок позивач був позбавлений можливості додати для всебічного та справедливого з`ясування обставин справи доказ, який зміг підтвердити законність позовних вимог;

всупереч висновку, викладеному у постанові Верховного Судувід 30 червня 2023 року у справі № 127/18316/20 та тому, що суд може викликати експерта чи призначити судову експертизу самостійно без наявності відповідних заяв, клопотань сторін у справі, суд першої інстанції зробив висновок про відмову у задоволенні позову та зазначив, що позивач не надав суду експертизи про те, що підпис йому не належить. Указана позиція Верховного Суду також передбачає наявність факту, що суди з урахуванням обставин справи мають право визначити експерта та експертну установу самостійно та не позбавлені можливості з власної ініціативи призначити експертизу для з`ясування питання щодо обставин, що мають значення для справи;

всупереч висновку, викладеному у постанові Верховного Судувід 19 травня 2020 року у справі № 624/600/16-ц та маючи результати експертизи про те, що підпис на договорі не належить позивачу апеляційний суд робить висновок про відмову у задоволенні позовних вимог;

у постанові Верховного Судувід 23 вересня 2019 року у справі № 396/1857/16-ц зроблено висновок про те, що поведінка, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є поведінка, що не відповідає нормальній поведінці сторони. Всупереч указаному висновку, апеляційний суд зробив висновок про те, що здійснення правочину може пов`язуватися з проведенням певних підготовчих дій учасниками правочину, однак сутністю правочину є його спрямованість, наявність вольової дії, а суд першої інстанції зробив висновок, незважаючи на те, що договір оренди не підписувався позивачем та істотних умов договору сторонами не досягнуто;

суд першої інстанції відмовив у позові, посилаючись лише на той факт, що позивач отримує орендну плату та не заявив про почеркознавчу експертизу. Проте факт отримання орендної плати не свідчить про факт укладання договору оренди, а є лише наслідком користування відповідачем земельною ділянкою. Адже у будь-якому випадку правомірно чи неправомірно відповідач користується земельною ділянкою, він повинен оплатити таке користування позивачу. Це відносини, які не є предметом розгляду цієї справи;

апеляційний суд не звернув уваги на наявність у діях відповідача суперечливої поведінки в контексті інформування позивача відносно користування земельною ділянкою та невжиття заходів з перевірки правомочності контрагента перед укладенням договору оренди. Також з боку відповідача перед укладенням оспорюваного правочину було не встановлено обставину з наявності наміру у позивача відносно передачі земельної ділянки в оренду взагалі, так як він має право самостійно розпоряджатись своєю власністю.

У відкритті касаційного провадження слід відмовити з таких мотивів.

Суди встановили, що згідно Державного акту на право власності на земельну ділянку серії ЯГ № 673897 від 22 січня 2008 року ОСОБА_1 є власником земельної ділянки з кадастровим номером 05325480300:00:001:0004, площею 2,73 га, яка розташована на території Василівської сільської ради Чутівського району та має цільове призначення для ведення товарного сільськогосподарського виробництва.

25 травня 2020 року відповідно до договору оренди землі укладеного ОСОБА_1 передав в строкове платне користування СФГ «Регіон», належну йому на праві особистої приватної власності земельну ділянку, загальною площею2,73 га, строком на 10 років. Указаний договір зареєстрований державним реєстратором Чутівської селищної ради, ОСОБА_3 про що у Державному реєстрі земель вчинено запис від 01 червня 2020 року за № 210810240.

Суди встановили, що у листопаді 2021 року відповідачем проведена виплата орендної плати позивачу в сумі 20 333,82 грн, що підтверджується наданою до суду квитанцією з банку.В судовому засіданні, адвокат Гунда О.Т. підтвердила факт отримання орендної плати позивачем.

Для приватного права апріорі властивою є така засада, як розумність.

Розумність характерна як для оцінки/врахування поведінки учасників цивільного обороту, тлумачення матеріальних приватно-правових норм, що здійснюється при вирішенні спорів, так і для тлумачення процесуальних норм (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 червня 2021 року у справі № 554/4741/19, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року у справі № 520/1185/16-ц, постанову Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20).

Добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. У схожій правовій ситуації Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 по своїй суті застосовано доктрину venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки), яка базується ще на римській максимі- «non concedit venire contra factum proprium» (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці). В основі доктрини venire contra factum proprium знаходиться принцип добросовісності. Наприклад, у статті I.-1:103 Принципів, визначень і модельних правил європейського приватного права вказується, що поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них (див. постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10 квітня 2019 року у справі № 390/34/17 (провадження № 61-22315сво18).

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).

Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково.

Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду.

Відсутність порушеного, невизнаного або оспореного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача є самостійною підставою для відмови в позові (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 березня 2023 року в справі № 753/8671/21 (провадження № 61-550св22).

Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року в справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19).

Тлумачення статті 20 ЦК України, з урахуванням принципу розумності свідчить, що здійснення права на захист на власний розсуд означає, що управнений суб`єкт: має можливість вибору типу поведінки - реалізовувати чи не реалізовувати своє право на захист; у випадку, якщо буде обрана реалізація права на захист - має можливість вибору форми захисту, тобто звернутися до юрисдикційного (судового чи іншого) чи неюрисдикційного захисту суб`єктивного цивільного права чи законного інтересу, а також можливість поєднання цих форм захисту; самостійно обрати спосіб захисту в межах тієї чи іншої форми захисту, а також визначає доцільність поєднання способів захисту чи заміну одного способу захисту іншим. Водночас така свобода захисту «на власний розсуд» має і зворотну сторону - обрання однієї форми чи певного засобу захисту жодним чином не перешкоджає настанню обставин, які можуть тим чи іншим чином нівелювати корисний ефект від звернення до іншої форми чи способу захисту (див. постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 13 березня 2023 року в справі № 554/9126/20 (провадження № 61-13760сво21).

Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони (абзац 1 частини другої статті 207 ЦК України, в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин).

Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору (абзац 1 частини першої статті 638 ЦК України, в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин).

Підпис є обов`язковим реквізитом правочину, вчиненого в письмовій формі. Наявність підпису підтверджує наміри та волю й фіксує волевиявлення учасника (-ів) правочину, забезпечує їх ідентифікацію та цілісність документу, в якому втілюється правочин. Внаслідок цього підписання правочину здійснюється стороною (сторонами) або ж уповноваженими особами (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 січня 2020 року в справі № 674/461/16-ц (провадження № 61-34764св18).

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 жовтня 2022 року в справі № 227/3760/19-ц (провадження №14-79цс21) вказано, що:

«укладеним є такий правочин (договір), щодо якого сторонами у належній формі досягнуто згоди з усіх істотних умов. У разі ж якщо сторони такої згоди не досягли, такий договір є неукладеним, тобто таким, що не відбувся, а наведені в ньому умови не є такими, що регулюють спірні відносини.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 5 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (провадження № 14-144цс18) зроблено правовий висновок про те, що не можна вважати неукладеним договір після його повного чи часткового виконання сторонами. Якщо дії сторін свідчать про те, що договір фактично був укладений, суд має розглянути по суті питання щодо відповідності цього договору вимогам закону.

За змістом законодавчого регулювання, наведеного як у загальних положеннях про правочини, так і в спеціальних приписах глави 58 ЦК України, якщо договір оренди (найму) будівлі хоча й має ознаки неукладеного, але виконувався обома його сторонами, то така обставина захищає відповідний правочин від висновку про неукладеність і в подальшому він розглядається як укладений та чинний, якщо тільки не є нікчемним чи оспорюваним з інших підстав.

Тобто суду необхідно встановити не просто факт використання спірного майна орендарем, а й те, чи сплачував орендар за таке використання орендодавцю та його правонаступникам і чи приймали вони таку оплату.

У разі якщо договір виконувався обома сторонами (зокрема, орендар користувався майном і сплачував за нього, а орендодавець приймав платежі), то кваліфікація договору як неукладеного виключається, такий договір оренди вважається укладеним та може бути оспорюваним (за відсутності законодавчих застережень про інше)».

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 жовтня 2022 року в справі № 227/3760/19-ц (провадження №14-79цс21) зазначено, що:

«Велика Палата Верховного Суду у постанові від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373//16-ц (пункт 67) звернула увагу на те, що володіння як фактичний стан слід відрізняти від права володіння. Зокрема, права володіння, користування та розпоряджання майном належать власнику майна незалежно від того, є він фактичним володільцем чи ні.

Зайняття нежитлового приміщення фактичним користувачем (тимчасовим володільцем) треба розглядати як таке, що не позбавляє власника його права володіння на майно, не створює перешкоди у розпорядженні цим майном, а створює лише перешкоди в користуванні володільцем своїм майном. Тож у цьому випадку ефективним способом захисту права, яке позивач як власник нежитлового приміщення вважає порушеним, є усунення перешкод у користуванні належним йому майно, тобто негаторний позов (такі висновки наявні й у постанові Великої Палати Верховного Суду від 4 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц, за змістом пункту 49 якої з моменту, коли перестали існувати правові підстави для користування службовим житлом, особа, якій воно було надане, володіє ним незаконно, і власник має право вимагати усунення перешкод у користуванні та розпорядженні таким майном шляхом виселення, а позов про виселення є негаторним)».

Позивач, особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб, повинні подати докази разом з поданням позовної заяви (частина друга статті 83 ЦПК України).

Позивач зобов`язаний додати до позовної заяви всі наявні в нього докази, що підтверджують обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги (якщо подаються письмові чи електронні докази позивач може додати до позовної заяви копії відповідних доказів) (частина п`ятя статті 177 ЦПК України).

В апеляційній скарзі мають бути зазначені, зокрема, нові обставини, що підлягають встановленню, докази, які підлягають дослідженню чи оцінці, обґрунтування поважності причин неподання доказів до суду першої інстанції, заперечення проти доказів, використаних судом першої інстанції (пункт 6 частини другої статті 356 ЦПК України).

Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього (частина третя статті 367 ЦПК України).

У постанові Верховного Суду від 13 січня 2021 року у справі № 264/949/19 (провадження № 61-16692св19) вказано, що:

«тлумачення пункту 6 частини другої статті 356, частин першої - третьої статті 367 ЦПК України свідчить, що апеляційний суд може встановлювати нові обставини, якщо їх наявність підтверджується новими доказами, що мають значення для справи (з урахуванням положень про належність і допустимість доказів), які особа не мала можливості подати до суду першої інстанції з поважних причин, доведених нею. У разі надання для дослідження нових доказів, які з поважних причин не були подані до суду першої інстанції, інші особи, які беруть участь у справі, мають право висловити свою думку щодо цих доказів як у запереченні на апеляційну скаргу, так і в засіданні суду апеляційної інстанції. Вирішуючи питання щодо дослідження доказів, які без поважних причин не подавалися до суду першої інстанції, апеляційний суд повинен врахувати як вимоги частини першої статті 44 ЦПК України щодо зобов`язання особи, яка бере участь у справі, добросовісно здійснювати свої права та виконувати процесуальні обов`язки, так і виключне значення цих доказів для правильного вирішення справи. Про прийняття та дослідження нових доказів, як і відмову в їх прийнятті, апеляційний суд зобов`язаний мотивувати свій висновок в ухвалі при обговоренні заявленого клопотання або в ухваленому судовому рішенні. Аналогічні за змістом висновки містяться у постанові Верховного Суду у складі постійної колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 квітня 2019 року у справі № 145/474/17 (провадження № 61-35488св18), постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 грудня 2018 року у справі № №346/5603/17 (провадження №61-41031св18) та постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 03 травня 2018 року у справі № 404/251/17 (провадження № 61-13405св18). …представник ТОВ «ТБ «Азовмашпром» ні в запереченні на апеляційну скаргу, ні в судовому засіданні не обґрунтовувала поважність обставин неподання відповідних доказів до суду першої інстанції, внаслідок яких відповідач був позбавлений можливості їх надати з причин, що об`єктивно не залежали від нього. Отже, апеляційний суд з порушенням зазначених норм процесуального права прийняв як докази копії договорів купівлі - продажу від 12 серпня 2009 року № 24-09/342 Мр, від 30 вересня 2009 року № 30-09/342 Мр та копії контрактів від 08 вересня 2009 року № А/09-26, від 19 серпня 2010 року № 36-10, які не були подані до суду першої інстанції. Мотиви апеляційного суду щодо підстав прийняття доказів на стадії апеляційного перегляду справи у оскарженій постанові не викладено, що може свідчити про відсутність виняткових випадків, внаслідок яких позивач був позбавлений можливості надати ці докази до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього».

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 07 квітня 2021 року в справі № 279/11692/15-ц (провадження № 61-1233св19) зазначено, що:

«тлумачення пункту 6 частини другої статті 356, частин першої-третьої статті 367 ЦПК України свідчить, що апеляційний суд може встановлювати нові обставини, якщо їх наявність підтверджується новими доказами, що мають значення для справи (з урахуванням положень про належність і допустимість доказів), які особа не мала можливості подати до суду першої інстанції з поважних причин, доведених нею. У разі надання для дослідження нових доказів, які з поважних причин не були подані до суду першої інстанції, інші особи, які беруть участь у справі, мають право висловити свою думку щодо цих доказів як у запереченні на апеляційну скаргу, так і в засіданні суду апеляційної інстанції. Вирішуючи питання щодо дослідження доказів, які без поважних причин не подавалися до суду першої інстанції, апеляційний суд повинен врахувати як вимоги частини першої статті 44 ЦПК України щодо зобов`язання особи, яка бере участь у справі, добросовісно здійснювати свої права та виконувати процесуальні обов`язки, так і виключне значення цих доказів для правильного вирішення справи. Про прийняття та дослідження нових доказів, як і відмову у їх прийнятті, апеляційний суд зобов`язаний мотивувати свій висновок в ухвалі при обговоренні заявленого клопотання або в ухваленому судовому рішенні. Апеляційний суд усупереч нормам процесуального права, приймаючи зазначені докази, у прийнятті яких було відмовлено судом першої інстанції, не навів мотивів такого рішення та не встановив неможливості своєчасного їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від учасника справи, необґрунтованості відмови у їх прийнятті, а дійшов передчасного висновку про виділ частини майна у натурі відповідно до висновків експерта від 24 квітня 2018 року № 805/04/18».

Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона (див. пункт 21 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19).

Суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги (частина перша статті 367 ЦПК України).

Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках (частина перша статті 13 ЦПК України).

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина перша статті 81 ЦПК України).

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).

Встановивши, що: позивачем не доведено неукладеність договору оренди, договір оренди виконувався обома сторонами (зокрема, орендар користувався майном і сплачував за нього, а орендодавець приймав платежі), внаслідок чого кваліфікація договору як неукладеного виключалася; позивачем не доведено належними та допустимими доказами порушення його прав як власника земельної ділянки, суди зробили обґрунтований висновок про відмову у задоволенні позову.

Суд відхиляє аргумент касаційної скарги про те, що суд апеляційної інстанції в оскарженій постанові не надав жодної оцінки доказам, які навів позивач щодо поважності неподання висновків експертизи як необґрунтований, оскільки в постанові Полтавського апеляційного суду від 17 жовтня 2023 року містяться, узагальнені доводи особи, яка подала апеляційну скаргу, зокрема обґрунтування поважності причин неподання доказів (висновку почеркознавчої експертизи) до суду першої інстанції, а також мотивований висновок щодо відмови у його прийнятті.

Посилання на висновки, зроблені у постановах Верховного Суду: від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц; від 06 березня 2019 року у справі № 145/374/17; від 30 червня 2023 року у справі № 127/18316/20; від 23 грудня 2021 року у справі № 5015/45/11; від 19 травня 2020 року у справі № 624/600/16-ц; від 23 вересня 2019 року у справі № 396/1857/16-ц необґрунтовані, оскільки вони зроблені за інших фактичних обставин. Посилання на висновки, зроблені у постанові Верховного Суду: від 11 вересня 2020 року у справі № 608/687/19 необґрунтовані, оскільки висновки судів їм не суперечать.

Європейський суд з прав людини зауважує, що спосіб, у який стаття 6 Конвенції застосовується до апеляційних та касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також до уваги мають бути взяті норми внутрішнього законодавства та роль касаційних судів у них. Вимоги до прийнятності апеляції з питань права мають бути більш жорсткими ніж для звичайної апеляційної скарги. З урахуванням особливого характеру ролі Верховного Суду, як касаційного суду, процедура, яка застосовується у Верховному Суді може бути більш формальною (LEVAGES PRESTATIONS SERVICES v. FRANCE, № 21920/93, § 45, ЄСПЛ, від 23 жовтня 1996 року; BRUALLA GOMEZ DE LA TORRE v. SPAIN, № 26737/95, § 37, 38, ЄСПЛ, від 19 грудня 1997 року).

Аналіз змісту касаційної скарги та оскарженої постанови апеляційного суду свідчить, що касаційна скарга є необґрунтованою, оскільки Верховний Суд уже викладав у своїй постанові висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку.

Відповідно до пункту 5 частини другої статті 394 ЦПК України у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 1 частини другої статті 389 цього Кодексу суд може визнати таку касаційну скаргу необґрунтованою та відмовити у відкритті касаційного провадження, якщо Верховний Суд уже викладав у своїй постанові висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку (крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку або коли Верховний Суд вважатиме за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах).

Керуючись статтями 260, 394 ЦПК України Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,

УХВАЛИВ:

Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Чутівського районного суду Полтавської області від 07 грудня 2022 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 17 жовтня 2023 року у справі за позовом ОСОБА_1 до селянського (фермерського) господарства «Регіон» про усунення перешкод у користуванні майном, шляхом повернення земельної ділянки.

Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає.

Судді: В. І. Крат

І. О. Дундар

Є. В. Краснощоков