Постанова

від 15.01.2024 по справі 903/1060/23

ПІВНІЧНО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПІВНІЧНО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

33001 , м. Рівне, вул. Яворницького, 59

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

15 січня 2024 року Справа № 903/1060/23

Північно-західний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючий суддя Тимошенко О.М., суддя Крейбух О.Г. , суддя Юрчук М.І.

без повідомлення (виклику) сторін

розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Приватно-орендного сільськогосподарського підприємства імені Івана Франка на ухвалу Господарського суду Волинської області, постановлену 30.10.2023 (суддя Дем`як В.М., повний текст складено 31.10.2023) у справі № 903/1060/23

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Волиньбудтех"

до Приватно-орендного сільськогосподарського підприємства імені Івана Франка

про стягнення 256 102, 99 грн

ВСТАНОВИВ:

В провадженні Господарського суду Волинської області перебуває справа № 903/1060/23 за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Волиньбудтех" до Приватно-орендного сільськогосподарського підприємства імені Івана Франка про стягнення 256 102, 99 грн заборгованості внаслідок порушення відповідачем договору про надання послуг № 24/06/21 від 24.06.2021.

Відповідачем до Господарського суду Волинської області подано заяву про забезпечення доказів шляхом витребування у позивача оригіналів усіх доказів, що долучені останнім до позовної заяви від 30.10.2023, задля підтвердження або спростування наявності спірної заборгованості, оскільки подання таких доказів відповідачем є неможливим.

Ухвалою Господарського суду Волинської області від 30.10.2023 у справі № 903/1060/23, серед іншого, заяву Приватно-орендного сільськогосподарського підприємства імені Івана Франка про забезпечення доказів повернуто заявнику.

Ухвала місцевого господарського суду мотивована тим, що при зверненні із заявою про забезпечення доказів заявником не дотримані вимоги п. 5 ч. 1 та ч. 3 ст. 111 ГПК України, відтак остання підлягає поверненню на підставі ч. 4 ст. 111 ГПК України.

Разом з цим, оскільки відповідач поставив під сумнів усі копії документів, що додані до позовної заяви, оскаржуваною ухвалою суд, керуючись ч. 6 ст. 91 ГПК України, зобов`язав позивача надати їх оригінали.

Не погоджуючись із вказаним процесуальним рішенням суду першої інстанції, відповідач звернувся з апеляційною скаргою, в якій просить оскаржувану ухвалу скасувати в частині необхідності сплати судового збору за подання заяви про забезпечення доказів, а також стягнути з позивача понесені судові витрати.

Скаржник зазначає про те, що Законом України "Про судовий збір" не передбачена ставка судового збору за подання до господарського суду заяви про забезпечення доказів, тому визначити розмір судового збору за подання такої заяви неможливо.

Ухвалою Північно - західного апеляційного господарського суду від 04.12.2023, серед іншого, відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Приватно-орендного сільськогосподарського підприємства імені Івана Франка на ухвалу Господарського суду Волинської області від 30.10.2023 у справі № 903/1060/23; апеляційну скаргу постановлено розглянути без виклику учасників справи за наявними у справі матеріалами в порядку письмового провадження.

Від позивача надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому не погоджується із доводами апелянта та вказує, що апеляційна скарга подана лише з формальних підстав з метою затягування часу розгляду справи по суті, адже судом першої інстанції правомірно, з підстав встановлених законом, було повернуто позивачу заяву про забезпечення доказів.

Клопотань про розгляд даної справи в судовому засіданні з викликом сторін до суду не надходило.

Відповідно до ст. 269 ГПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього.

Розглянувши доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи, дослідивши докази, проаналізувавши правильність застосування судом першої інстанції норм законодавства, Північно-західний апеляційний господарський суд дійшов наступних висновків.

Відповідно до ст. 110 ГПК України суд за заявою учасника справи або особи, яка може набути статусу позивача, має забезпечити докази, якщо є підстави припускати, що засіб доказування може бути втрачений, або збирання чи подання відповідних доказів стане згодом неможливим або утрудненим. Способами забезпечення судом доказів є допит свідків, призначення експертизи, витребування та (або) огляд доказів, у тому числі за їх місцезнаходженням, заборона вчиняти певні дії щодо доказів та зобов`язання вчинити певні дії щодо доказів. У необхідних випадках судом можуть бути застосовані інші способи забезпечення доказів, визначені судом. Заява про забезпечення доказів може бути подана до суду як до, так і після подання позовної заяви.

Статтею 111 ГПК України передбачено, що у заяві про забезпечення доказів зазначаються: найменування суду, до якого подається заява; повне найменування (для юридичних осіб) або ім`я (прізвище, ім`я та по батькові) (для фізичних осіб) заявника, його місцезнаходження (для юридичних осіб) або місце проживання чи перебування (для фізичних осіб), поштові індекси, ідентифікаційний код юридичної особи в Єдиному державному реєстрі підприємств і організацій України, реєстраційний номер облікової картки платника податків (для фізичних осіб) за його наявності або номер і серія паспорта для фізичних осіб - громадян України, номери засобів зв`язку та адресу електронної пошти, за наявності; повне найменування (для юридичних осіб) або ім`я (прізвище, ім`я та по батькові) (для фізичних осіб) іншої сторони (сторін), якщо вона відома заявнику, а також якщо відомо відомості, що її ідентифікують: її місцезнаходження (для юридичних осіб) або місце проживання чи перебування (для фізичних осіб), поштові індекси, ідентифікаційний код юридичної особи в Єдиному державному реєстрі підприємств і організацій України, реєстраційний номер облікової картки платника податків (для фізичних осіб) за його наявності або номер і серія паспорта для фізичних осіб - громадян України, відомі номери засобів зв`язку та адреси електронної пошти; докази, забезпечення яких є необхідним, а також обставини, для доказування яких вони необхідні; обґрунтування необхідності забезпечення доказів; спосіб, у який заявник просить суд забезпечити докази, у разі необхідності - особу, у якої знаходяться докази; перелік документів, що додаються до заяви. Заява підписується заявником або його представником. До заяви, яка подана представником заявника, має бути додано документ, що підтверджує його повноваження. За подання заяви про забезпечення доказів сплачується судовий збір у розмірі, встановленому законом. Документ, що підтверджує сплату судового збору, додається до заяви. Суд, встановивши, що заяву про забезпечення доказів подано без додержання вимог цієї статті, повертає її заявнику, про що постановляє ухвалу.

Отже, колегія суддів звертає увагу на те, що зазначеною вище нормою встановлено форму та порядок звернення до господарського суду із заявою про забезпечення доказів.

Як вбачається з матеріалів справи, подана відповідачем заява б/н від 30.10.2023 про забезпечення доказів повернута заявнику на підставі ч. 4 ст. 111 ГПК України, як така, що подана без додержання вимог п. 5 ч. 1 ст. 111 ГПК України (обґрунтування необхідності забезпечення доказів) та ч. 3 ст. 111 ГПК України (відсутність доказів сплати судового збору).

Аргументуючи доводи апеляційної скарги відповідач зазначає про те, що Законом України "Про судовий збір" не передбачені ставки судового збору за подання до господарського суду заяви про забезпечення доказів, тому визначити розмір судового збору за подання вказаної заяви неможливо.

Колегія суддів із доводами скаржника погоджується з огляду на таке.

Відповідно до приписів ч. 3 ст. 111 Господарського процесуального кодексу України за подання заяви про забезпечення доказів сплачується судовий збір у розмірі, встановленому законом.

Правові засади справляння судового збору, платників, об`єкти та розміри ставок судового збору, порядок сплати, звільнення від сплати та повернення судового збору визначені Законом України "Про судовий збір".

Згідно з ч. 1 ст. 4 Закону України "Про судовий збір", судовий збір справляється у відповідному розмірі від прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року, в якому відповідна заява або скарга подається до суду, - у відсотковому співвідношенні до ціни позову та у фіксованому розмірі.

Частиною другою статті 4 Закону України "Про судовий збір" ставки судового збору встановлюються у розмірах, які залежать від найменування документа і дії, за яку справляється судовий збір, платника судового збору та суду, в якому вчиняється відповідна процесуальна дія.

З вказаної норми Закону вбачається, що судовий збір за подачу заяви про забезпечення доказів передбачений при зверненні до суду загальної юрисдикції юридичною особою або фізичною особою - підприємцем (0,5 % розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб) та фізичною особою (0,2 % розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб), відповідно при зверненні до адміністративного суду - 0,3 % розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

Втім, даною нормою Закону не передбачена сплата судового збору за подання до господарського суду заяви про забезпечення доказів. Натомість місцевий господарський суд помилково вказав, що судовий збір підлягає сплаті за ставкою 0,5 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, яка встановлена законом при зверненні до суду загальної юрисдикції.

Отже колегія суддів в даному випадку вбачає юридичну колізію, з якої випливає протиріччя правовим актам.

Юридична колізія - це протиріччя один одному формально діючих правових актів, що регулюють ті самі суспільні відносини (що стосуються тих самих питань).

Це такі суперечності або розбіжності: між різними нормативно-правовими актами, між нормативно-правовим актом і нормативно-правовим договором (колізії в нормотворчості), між різними правозастосовними актами, між нормативно-правовими та правозастосовними актами (колізії в правозастосуванні); між різними актами тлумачення норм права, між нормативно-правовими актами і актами тлумачення норм права, між правозастосовними актами й актами тлумачення (колізії в правотлумаченні).

Принцип правової визначеності (певності) - загальний принцип права, який гарантує забезпечення легкості з`ясування змісту права і можливість скористатися цим правом у разі необхідності.

Принцип правової визначеності є невід`ємною, органічною складовою принципу верховенства права. Про це у низці своїх рішень зазначає зокрема Європейський Суд з прав людини. У своїх рішеннях Конституційний Суд України також посилається на принцип правової визначеності, наголошуючи на тому, що він є необхідним компонентом принципу верховенства права.

Принцип правової визначеності є важливою складовою принципу верховенства права. У широкому розумінні принцип правової визначеності являє собою сукупність вимог до організації та функціонування правової системи з метою забезпечення стабільного правового положення людини шляхом вдосконалення процесів правотворчості та правозастосування.

Правова визначеність вимагає, щоб правові норми були чіткими й точними, спрямованими на те, щоб забезпечити постійну прогнозованість ситуацій правовідносин, що виникають.

Принцип правової визначеності безпосередньо не закріплений у національному законодавстві, але його значущість для результативного правового регулювання підтверджується практикою Конституційного Суду України. Власне бачення правової визначеності Конституційний Суд України сформулював у Рішенні від 22 вересня 2005 року N 5-рп/2005 у справі про постійне користування земельними ділянками, в якому зазначається, що "із конституційних принципів рівності і справедливості випливає вимога визначеності, ясності і недвозначності правової норми, оскільки інше не може забезпечити її однакове застосування, не виключає необмеженості трактування у правозастосовній практиці і неминуче призводить до сваволі" (абзац другий підпункту 5.4 п. 5 мотивувальної частини). Цим Конституційний Суд України наголосив, що невизначеність, нечіткість правової норми призводить до її неоднакового розуміння та тлумачення, що в практичній площині призводить до різного застосування.

Принцип правової визначеності вимагає чіткості, зрозумілості та однозначності правових норм, зокрема передбачуваності (прогнозованості) законодавчої політики в соціальній сфері та стабільності правових норм як відсутності частого внесення змін до нормативно-правових актів. Тож правова визначеність вимагає, щоб правові норми були чіткими й точними, спрямованими на те, щоб забезпечити постійну прогнозованість ситуацій та правовідносин, що виникають.

Цей принцип має широке застосування у практиці Європейського Суду з прав людини.

У справі "Новік проти України" (заява N 48068/06, рішення від 18.12.2008) суд зробив висновок, що "надзвичайно важливою умовою є забезпечення загального принципу юридичної визначеності. Вимога "якості закону" у розумінні пункту 1 статті 5 Конвенції означає, що закон має бути достатньо доступним, чітко сформульованим і передбачуваним у своєму застосуванні для того, щоб виключити будь-який ризик свавілля".

Відповідно до вимог принципу правової визначеності правозастосовчий орган у випадку неточності, недостатньої чіткості, суперечливості норм позитивного права має тлумачити норму на користь невладного суб`єкта (якщо однією зі сторін спору є представник держави або органу місцевого самоврядування), адже якщо держава нездатна забезпечити видання зрозумілих правил, то саме вона і повинна розплачуватися за свої прорахунки. Це так зване правило пріоритету норми за найбільш сприятливим для особи тлумаченням.

Таким чином, колегія суддів встановила, що в даному випадку виникає юридична колізія, оскільки Господарський процесуальний кодекс України встановлює порядок, за яким при поданні заяви про забезпечення доказів сплачується судовий збір у розмірі, встановленому законом, а відповідно Законом України "Про судовий збір" не передбачено сплачувати судовий збір за подання до господарського суду заяви про забезпечення доказів, а тому суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що в даному випадку слід врахувати положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Виходячи з вищевикладеного, колегія суддів вважає висновок суду першої інстанції в частині застосування положень ст. 111 Господарського процесуального кодексу України щодо несплати судового збору помилковим, оскільки законодавцем не передбачено чіткості, зрозумілості та однозначності щодо вимог частини третьої зазначеної статті.

Аналогічна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду від 03.07.2019 у справі № 911/1521/18, від 07.10.2021 у справі № 903/834/20.

Разом з цим, іншою процесуальною підставою для повернення заяви про забезпечення доказів стало недотримання заявником п. 5 ч. 1 ст. 111 ГПК України.

Згідно з ч. 1 ст. 110 ГПК України, суд за заявою учасника справи або особи, яка може набути статусу позивача, має забезпечити докази, якщо є підстави припускати, що засіб доказування може бути втрачений, або збирання чи подання відповідних доказів стане згодом неможливим або утрудненим.

Як зазначив суд першої інстанції, заявником у заяві про забезпечення доказів не зазначено фактичних підстав припускати, що засоби доказування (оригінали документів, копії яких додані до позовної заяви) можуть бути втрачені, або подання відповідних доказів стане згодом неможливим або утрудненим, та доказів щодо наявності таких підстав.

У цій частині апелянт не наводить аргументів стосовно помилковості висновків суду, тим самим погоджуючись з останніми.

Отже, заява про забезпечення доказів подана з порушенням положень ст. 111 ГПК України та у будь - якому випадку підлягала поверненню заявнику на підставі ч. 4 вказаної статті.

Зазначене свідчить, що резолютивна частина ухвали про повернення заяви є правильною, а тому вказане процесуальне рішення не підлягає скасуванню.

За змістом пункту 2 частини 1 статті 275 ГПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково та ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити судове рішення.

Відповідно до ч. 4 статті 277 ГПК України зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.

Враховуючи, що висновки місцевого господарського суду про необхідність сплати судового збору за подання заяви викладені в мотивувальній частині і не відображаються в резолютивній, оскаржувана ухвала підлягає зміні шляхом виключення з мотивувальної частини висновків щодо сплати судового збору.

З огляду на вищенаведене, суд апеляційної інстанції у відповідності до ч. 4 ст. 277 ГПК України змінює мотивувальну частину оскаржуваної ухвали, виключивши висновок Господарського суду Волинської області щодо необхідності сплати судового збору за подання заяви про забезпечення доказів.

Резолютивна частина оскаржуваної ухвали підлягає залишенню без змін.

Зважаючи, що скаржник просить скасувати ухвалу у відповідній частині, а суд апеляційної інстанції дійшов висновку про необхідність її зміни, апеляційна скарга задовільнияється судом частково.

Відповідно до п. 5 ст. 240 ГПК України датою ухвалення рішення, ухваленого за відсутності учасників справи, є дата складення повного судового рішення.

Розподіл судових витрат за подання даної апеляційної скарги судом апеляційної інстанції не здійснюється, оскільки відповідно до ст. 129 ГПК України питання про судові витрати вирішується за наслідками розгляду спору по суті.

Керуючись статтями 269, 270, 275, 276, 281-284 Господарського процесуального кодексу України, суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційну скаргу Приватно-орендного сільськогосподарського підприємства імені Івана Франка задоволити частково.

2. Мотивувальну частину ухвали Господарського суду Волинської області від 30.10.2023 у справі № 903/1060/23 змінити, виключивши висновок щодо необхідності сплати судового збору за подання заяви про забезпечення доказів.

В інших частинах ухвалу залишити без змін.

3. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до суду касаційної інстанції у строк та в порядку, встановленому статтями 287-289 ГПК України.

4. Матеріали справи № 903/1060/23 та матеріали оскарження ухвали суду від 30.10.2023 у справі № 903/1060/23 повернути Господарському суду Волинської області.

Головуючий суддя Тимошенко О.М.

Суддя Крейбух О.Г.

Суддя Юрчук М.І.